CC BY
1В процессе конкретной языковой интерпретации гипотетическая модель модифицируется и коррелируется. Категориальные сферы-концепты «своё - чужое» в политическом дискурсе наполняются содержанием, репрезентирующим социально-политическую модель общества и стереотипы восприятия социального мироустройства. Формирование категориальных сфер диад «свой -чужой» в публицистике во многом обусловлено эмоционально-когнитивными процессами объединения/ разобщения себя с другими представителями социума по разным основаниям: социальный статус, политическая позиция и этнический фактор. Данные базовые образования, формируют вектор «свойственности - чуждости» и получают несколько иную концептуализацию в современном политическом дискурсе. Так, доминирующая сема «национальное единство» трансформируется в базовое выражение расчленённости общества. Современное российское общество в публицистических текстах последних лет зачастую предстает как социальное гетерогенное и расчленённое по различным признакам. Так, социальный фактор становится конструктом целого ряда образований, репрезентирующих прежде всего социальную расчлененность людей. При этом доминирующее место в многоступенчатой общественной конфигурации занимает противопоставление двух крупных социальных групп: «народ» и «власть». В средствах массовой информации советского периода членение мира на сферы диады «своё - чужое» по социальному, политическому и этническому факторам являлось репрезентантом единства нации, её сплочённости и монолитности (нерушимое единство партии и народа)[3]. В политической коммуникации советского периода пространственная организованность по принципу «своё -чужое» касалась прежде всего противопоставле-
ния «нашего государства» идеологически чуждым нам странам.
Политическое расслоение социума сводится к выделению групп «наша партия - их партия», «единомышленники - оппоненты». Этническая самоидентификация выражается в выделении группы «россиян» и «иностранцев». Поэтому, для современного политического дискурса характерно не только внешнее противопоставление одного государства другому, но и интропротивопоставле-ность (Москва - периферия, центр - окраина). Временная соположенность мотивирует выделение образований, соотносящих настоящий момент действительности с прошлым опытом человечества. При этом сегмент «прошлое» может наделяться как семой «отчуждение» (раньше было плохо - не наше время), так и семой «своё» (раньше было лучше - наше время).
Таким образом, концептуальная модель диада «свой - чужой» в политическом дискурсе представляет собой иерархическое образование ярко социологизированного характера, с динамичностью и амбивалентностью компонентов.
Список литературы
1. Бакумова Е.В. Коммуникативные характеристики институциональных типов политиков // Социальная власть языка. Воронеж, 2001. С. 91-96.
2. Китанина Э. А., Гармаш А. В. Концепты «своё / чужое» в современной лингвокультуроло-гической ситуации // Молодой ученый. — 2016. — №7.4. — С. 23-26
3. Михалёва О.Л. Политический дискурс как сфера реализации манипулятивного воздействия: Автореф. дис. ... канд. филол. наук. Кемерово, 2004. 22 с.
4. Шейгал Е.И. Семиотика политического дискурса. Волгоград, 2000. 386 с.
Мойсей А.А.
доктор iсторичних наук, професор, завгдувач кафедри сустльних наук та укра'шознавства Вищого державного навчального закладу Украти «Буковинський державний медичний ymiверситет»
Скакун 1.О.
кандидат фшософських наук, доцент кафедри сустльних наук та укра'тознавства Вищого державного навчального закладу Украти «Буковинський державний медичний утверситет»
ФШОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГ1ЧН1 АСПЕКТИ НОВОеВРОПЕЙСЬ^ ФШОСОФП
PHILOSOPHICAL-ANTHROPOLOGICAL ASPECTS MODERN EUROPEAN PHILOSOPHY
Moysey A.
Doctor of Historical Sciences, Chief of the Social Sciences and Ukrainian Studies in High Educational
Establishment of Ukraine «Bukovinian State Medical University»
Skakun I.
PhD in philosophy, associate of professor of the Social Sciences and Ukrainian Studies in High Educational Establishment of Ukraine «Bukovinian State Medical University»
АНОТАЦ1Я
У статп розглядаються особливосп фшософсько-антрополопчного дискурсу новоевропейсько1 фь лософп. Фшософсьш напрями рацюнал1зму та емтризму своервдно тлумачили людину в тогочаснш свь тоглядно-науковш картиш свггу. Наголошуеться на утвердженш концепци антропоцентризму в фшософп Нового часу. Вщзначаеться формування гносеолопчних, аксюлопчних та етичних норм антрополопчних
концепцш. Актуалiзацiя антрополопчно! тематики в фшософп сформувала передумови використання потенцiалу людини у наукових парадигмах. ABSTRACT
In the article the features of philosophical and anthropological discourse of modern European philosophy. Philosophical rationalism and empiricism areas originally interpreted man in contemporary ideological and scientific world picture. It is noted in the statement of anthropocentrism concept in the philosophy of modern times. There is formation of epistemological, axiological and anthropological concepts of ethics. Updating anthropological topics in philosophy formed the prerequisites using human potential in research paradigms.
Ключовi слова: антрополопя, фiлософiя, антропоцентризм, iсторiя фшософп, гумашзм, свггогляд. Keywords: anthropology, philosophy, anthropocentrism, history of philosophy, human, worldview.
Постановка проблеми. Фiлософiя Нового часу, звшьнившись вiд iдеологiчних нашарувань, уже цшеспрямовано утверджувала ренесансний принцип антропоцентризму, тюно пов'язаний з основами наукового тзнання. В той час вже не Космос Стародавнього свпу i не Бог середньовiччя, а Людина посiдала центральне мiсце в Ушверсум^ закони якого вона намагалася пiзнати завдяки нау-ковому тзнанню. Заслугою Ф. Бекона, Р. Декарта й шших фiлософiв Нового часу було те, що вони заметь побудови онтологiчних учень зосередили увагу безпосередньо на людинi, правда, лише на И пiзнавальнiй iпостасi, оскiльки мiркування про зовнiшнiй свiт у них не мали систематичного характеру. Все, що писали щ мислителi про людину, вписувалось у !хш гносеологiчнi та науково-методолопчш побудови.
Аналiз останнiх досл1джень i публiкацiй. Фiлософсько-антропологiчнi концепцii дослщжу-валися в кожшй культурно-iсторичнiй епосi. Ан-тропологiчний дискурс в науковiй картиш свiту повсякчас посiдав одне з ключових мiсць.
Окремоi уваги заслуговують працi класикiв свiтовоi' фiлософськоi' думки епохи Нового часу, в яких завжди можна вiдшукати актуальнi антропо-логiчнi iдеi, що сприяли утвердженню людиноцен-тризму. Це працi представнишв новоeвропейськоi фiлософii Ф.Бекон, Т.Гобс, Р.Декарт, Дж. Лок, Г.Ляйбнiц, Б.Спiноза i багато iнших.
Антропологiчна тематика становить актуаль-ну проблему фiлософii, про що свщчить значна кiлькiсть спещально1' лiтератури, де йдеться про особливосл концепцп антропоцентризму та розу-мшня спiввiдношення потенцiалу людини та сут-ностi природи (Е.Агаццi, П.Гуревич, 1.Фролов, М.Мамардашвiлi, М.Каган, М.Попович).
Актуальними для нашо1' розвiдки постають працi фiлософiв, що висвiтлюють фшософско-антропологiчний дискурс суто в юторичному роз-рiзi епохи Нового часу (П.Гайденко К.Сергеев, В.1лын, С.Нiкiтiн, С. Хорунжий).
Мета нашо1' розвiдки полягае в дослвдженш фiлософсько-антропологiчного дискурсу в ктори-ко-фшософському розрiзi новоевропейсько1' свгто-глядно1' парадигми. Особливiстю вивчення люди-номiрностi наукового знания полягае в досль дженш його особливостей у класичнiй наущ. Вiдповiдно до поставлено1' мети визначено за-вдання проаиалiзувати потенцiал концепцп антропоцентризму в новоевропейськiй фшософп та здат-нiсть людиноцентристського принципу виконувати регулятивну функцiю в умовах формування та
утвердження в якосл домiнуючоi природничо-науково! парадигми.
Епоха Вщродження та Просвiтництва - це пе-рiод формування антропоцентризму як всеосяжно-го свiтогляду, що мютив у собi прагнення поедна-ти все в шзнанш людини - автономно дшчого й безперервно мислячого суб'екта. Людина була покликана формувати себе не лише як центр Всес-впу, а й як основу всього сутнього.
Антропоцентризм виражався утвердженням думки про людину, яка претендуе на повну авто-номнiсть, i впевненiсть, що саме людиш належить центральне мюце в божественному Всесвiтi. На-буття центрального мiсця стало можливим тшьки за допомогою iстинного знання - розуму свгтобу-дови. У цш перспективi антропоцентризм згодом отримував метафiзичне обгрунтування в картезiан-ському принцип Ego cogito та реальне здшснення в iнструментально-технологiчнiй дiевостi, власти-вш науцi Нового часу. "У горизонт новоевропей-ського антропоцентризму, що проявлявся при по-будовi фiлософських систем i науково-математичних теорiй, недиференцшований есте-тичний континуум, притаманний ренесанснш свь домостi, змiнюеться аналiтичною картиною свпу, яка передбачае мислення та спираеться на суб'ект-об'ектне вщношення як у практичнiй дiяльностi, так i в шзнанш об'ективно! ютини". Отже, ввдбув-ся перехiд до аналггачного, прогностичного мислення, що стало основою i орiентиром розвитку науки. Залишалося вiдкритим питанням про те, як розвиватимуться науковi знання? Тобто, фшософи i вченi постали перед проблемою, якими саме науками та якими методами буде тлумачитись роль i мюце людини? Свггогляд Вiдродження навiть не прагнув до створення тако! аналiтичноi' картини свгту. Тогочаснiй свiдомостi не було властиве ана-лiтичне мислення. Ренесансний антропоцентризм iз притаманним йому мапчним образом людини долався прогностичним мисленням, здатним за-здалегiдь окреслювати горизонт сво!х шзнаваль-них зусиль [10].
Варто зазначити, що вимальовувалася потреба в настановах, яш б розтлумачили сутнiсть i роль людини в новостворених науково-свггоглядних прiоритетах. Для виконання цього завдання якнай-краще в умовах того часу шдшшла саме наука зi своею методологiчною базою, сво!ми принципами фiлософського осмислення, зрештою, зi сво!м пра-гненням виконувати домшуючу роль при вивченнi людського буття.
На 0CH0Bi вдей Ф.Бекона i Р.Декарта вщтво-рюеться суть процесу антрополопзацп, характерного для новоевропейсько! фшософи. Вчення цих фiлософiв мало сво! особливостi, водночас спира-лося на стльну антропологiчну константу, що до-зволяе нам перейти до наукового тлумачення лю-диноцентрично! концепци. Методологiчнi можли-востi антропоцентризму трансформувалися до науково! картини свiту.
Як зазначае £.Шктн, бурхливий розвиток науки у XVII столгтп сприяв утвердженню наукового знання, яке вже не потребувало вдеолопчно! фшософсько! пвдтримки. Проте збереглася та на-була нових орiентирiв тенденцiя до тзнавально! дiяльностi людини. Найближчi послвдовники та учш Бекона (Гоббс i Локк) i Декарта (Ляйбнiц) цiкавилися не так наукою, як людським тзнанням, висуваючи людину головним питанням сво!х фь лософських систем. Послiдовники Бекона i Декарта не зберегли новацш, яка передбачала ввдмову вш конструювання двокомпонентних фшософсь-ких систем. Де-факто була продемонстрована можливiсть вадмови вiд онтологiй попереднiх ти-тв, але постала потреба де-юре довести потребу вадмови вiд них. Розпочався нетривалий перiод спiвiснування ново! - вадкрито! - форми антропо-лопзаци (запропоновано! Беконом i Декартом, але остаточно не утверджено!) та старо! - приховано! -форми антрополопзацп (характерно! практично для всiе! фшософсько! думки докласичного перю-
ду [8].
Зрозумшо, що такий стан речей не шг довго тривати та потребував визначеностi. Серед фшо-софiв, яким вдалося здiйснити революцш у фшософи, найбiльш близьким до ютини був Кант, який започаткував радикальнi перетворення, що пiдвели теоретичну основу пiд процес антропологiзацi!.
Особливють знання фiзичного свiту Нового часу полягае аж нiяк не в елiмiнацi! суб'екта, а у сввдомому його введенi до епiстемологiчно! концепци. Людина усвiдомлюе, що вона не надшена божественною здатнiстю осягти абсолютну iстину. Руйнуеться !! впевнешсть у тому, що вона "диво природи", "улюблене дитя Бога", "вшець творш-ня", що вона може стати "другим богом". Буття розколюеться на два рiвнi - буття саме собою (Бог i природа) i свiт людини. Неввдворотно ввдходить аристотелiвська й беконiвська впевненiсть у тому, що експериментальне природознавство може дося-гти абсолютно достовiрного, безпомилкового знання про фiзичний свiт. Абсолютно достовiрно людина може знати тшьки те, що сама створила сво!ми руками чи думкою. Вперше ешстемолопя стае iмовiрнiсною, приймаючи елементи скептично! аргументацп. Сам скептицизм набувае специ-фiчно! "оргашзовано!" форми. «Фiлософiя Нового часу, - згiдно з твердженням С.Вовка, - знову й знову однобiчно вiдтворюе центральну дихотомш "буття самого собою" i "буття для нас"» [2].
На початку Х1Х ст. засновники i послвдовники позитивiзму фактично ввдкинули здобутки етстемо-логiчно! антропологи, повернувшись до бекотвсько-го емпiризму з благими намiрами - обгрунтувати
прюритетне мiсце позитивно! науки в культура По-дальша ввдмова ввд емтризму породила постпозити-вiстську фiлософiю науки.
Отже, в етстемолопчному вимiрi фшософсько! думки антропоцентризм е так само найважлившим елементом у структурi кожно! концепцi!. Не випад-ково ще з античних часiв iсторична пам'ять зберегла для нас промовисте "П1знай самого себе, i ти шзнаеш бог1в i всесвiт". У контексп гносеологi! людиномiр-н1сть актуалiзуеться у зв'язку, по-перше, з осмислен-ням когн1тивного потенцiалу самого суб'екта тзнан-ня, по-друге, зi створенням адекватних предметовi пiзнавальнжх засобiв наук про людину. Тож ешсте-мологiчнжй аспект антропоцентризму, людино-мiрностi наукового знання заслуговуе спецiального досл1дження.
Як зазначае М.Марчук, класична наука не раз давала привщ звинувачувати !! в антигумашзм^ "Антропоцентризм е специфiчною формою гума-нiзму. Тому будь-як1 спроби позбавити люди^ привiлейованого мiсця у цен^ свiтобудови оцi-нюються не шакше як антигуманнi" [7].
Прагнення досягти безальтернативно! iдеаль-носп та пiзнати вищу iстину стало фундаментом класично! науки i зробило !! не вразливою та гнуч-кою до впливу рiзноманiтних альтернативних пог-лядiв, здатних до перманентних змш. Цiлком очевидно, що в такому методолопчному контекстi людиномiрнi аспекти повнiстю нiвелювались. Лю-дина перетворювалася на звичайну структурну одиницю, частку природного свiту. До того ж була часткою не дiевою, як у схвднш традицi!, i не активною, згiдно з захвдним тлумаченням. Людина стала пасивною часткою природи, як i будь-який iнший об'ект у свiтi, який мае свш склад i призна-чення, але аж н1як не роль i мiсце. Водночас навиъ класично-наукова парадигма не позбавила людину !! мiсця у свiтi.
Принапдно зазначимо, що процес антрополо-пзаци не був опозицiйним до прюритепв класично! науки. Як не парадоксально, самi ж идеологи Нового часу не дозволили перетворити людиномь рну концепцiю в банальний теоретичний антропо-логiчний складник. У сво!х працях практично всi класики пе! доби свiдомо чи не свщомо вказували на визначальний аспект, який характеризував по-зицiонування людини в свт. Людина позбавля-лась активносп та дiевостi, але нiхто не заперечу-вав iнiцiативностi людини. Фшософсьш напрями тлумачили цю людську особливють по-рiзному, залежно вiд вих1дних принцитв фундаменту по-будови сво!х систем.
Унiкальна здатнiсть людини виявляти iнiцiа-тиву не дозволяла абсолютно елiмiнувати !! суб'ективномiрний аспект. Зокрема, повертаючись до виток1в новоевропейсько! фшософи, варто вiд-значити складнють i неоднозначнiсть цих iдей, оскшьки всi вони були пiд потужним впливом ста-новлення ново! класично-науково! парадигми, яка формувала сво! основи i сприяла такому явищу, як приховане вираження певних норм i процесiв (у нашому випадку - антрополопзацп).
Новий свттогляд апелював до обов'язковосп очевидного досвiду. Формувалась аналiтична картина свгту. Принцип автономно!' дiяльностi, що пронизуе европейську культуру тсля доби Ввдро-дження, набув свого фундаментального образу в позицiонуваинi людини як субстанцшного суб'екта, який е абсолютно вшьним у всiх сво!х актах мислення. Ф.Бекон проголошував боротьбу з усшяким "примарами" заради вiдновлення наук. Р.Декарт обгрунтовував шлях "ушверсального сумшву". Спiноза говорив про потребу '^кування розуму". Вирiшальною в усiх цих проектах була обставина, зпдно з якою людина, що усввдомлюе себе в антропоцентричнш перспективi як вшьну та автономну особу, прагнула зв№нити себе. Саме тому в найб№ш оригiнальних системах новоевро-пейсько1' класично1' фшософп постiйно ввдтворю-еться виражена Декартом iнтенцiя мислення "по-чати все спочатку" [10].
Цiкавими в контекст нашого дослвдження по-стають 1де1' Бекона, який вважав, що головним ви-х1дним пунктом науково1' парадигми е природа. Знання та могутнють людини ототожнюються, оск1льки незнання причин ускладнюе дш [6]. Вар-то зазначити, що класифiкацiю наук Бекон вибу-довуе, керуючись тзнавальними якостями людини. Доречно провести аналогш взаемозв'язку мiж науками, яш базуються на людських якостях i ма-тематицi, людиною та природним свiтом. Звiдси випливае, що природа хоча й формуе основу светового порядку, вона е лише умовою для проживан-ня та дiяльностi людини у цьому свт.
Декарт обмежуе свое дослвдження лише тими предметами, яш осягаються знаннями. На вiдмiну вiд Бекона, Декарт закликае шукати впорядкова-нiсть навиъ там, де вона не простежуеться. Якщо людський розум не бачить у природi порядку, то це лише недолж розуму. Декарт выводить людинi ключову роль у шзнанш природи, при цьому не зшмаючи з не1' вiдповiдальностi за цей процес. Аналiзуючи власне "я", людина усввдомлюе, що е лише суб'ектом власного шзнання. Об'ектом людина може бути тшьки для шшого "я". Цим вищим "я" е Бог, який, створивши та задавши певний рух, надалi в цей процес не втручаеться [9].
Отже, Бог створив умови юнування свгту, а вже мета цього юнування належить людиш, що пiзнае. Шзнаючи iстину, людина може помиляти-ся. Проте помилки походять не ввд Бога, а вiд само!' людини. Це сввдчить про те, що в перюд ста-новлення новоевропейсько1' науки та фiлософii людина переставала бути об'ектом. Натомють, залишала за собою фундаментальнi якостi дiевостi та iнiцiативностi. Ми констатуемо позицш, зпдно з якою емпiристи i рацiоналiсти вiдштовхувалися вiд наявностi в iндивiда пiзнавальних якостей (по-чуття та розуму).
У цьому контекст!, перспективами подальших дослщжень е аналiз фiлософсько-антропологiчного
The scientific heritage No 8 (8),2017 дискурсу в параджтш новоевропейсько! фшософп. Hapa3i актуальними залишаються гносеологiчнi, aксiологiчнi та етичш аспекти людиноцентристсь-ко! концепци, як1 утверджувались в фшософп Нового часу.
Висновки. На основi iдей Бекона, Декарта та шших мислителiв того часу формуеться процес антрополопзацп новоевропейсько! фшософп. Вчення цих фiлософiв мало сво! особливостi, спи-раючись водночас на стльну aнтропологiчну константу, що дозволяе нам перейти до наукового тлумачення людиноцентрично! концепцi!. Мето-дологiчнi можливостi антропоцентризму трансфо-рмувалися в наукову картину свiту. У добу класи-чно! науки вщбувалася елiмiнaцiя суб'ективно-людиномiрних aспектiв знания. Фшософсько-iсторичний процес aитропологiзaцi! набув прихо-вано! форми, що дозволило уникнути усунення з картини свiту людини як дiевого фактору !! розви-тку.
Список лггератури
1. Бэкон Ф. Новый Органон. Афоризмы об истолковании природы и царства человека: Соч. в 2-х т. / Ф.Бекон. - Т. 2: [общ. ред. А.Субботина]. -М.: Мысль, 1978. - 573 с.
2. Вовк С. Фшософсьш основи природознав-ства / С.Вовк. - Ч. 1. Лопко-гносеолопчш основи природознавства. - Чершвщ: Прут, 2001. - 112 с.
3. Гуревич П. Философия человека [Елект-ронний ресурс] / П. Гуревич. - Режим доступу: http ://www.psylib .ukrweb. net/books/gurep01/index. ht m
4. Декарт Р. Рассуждение о методе: соч. в 2-х т. / Р.Декарт; [пер. с лат. и франц.], [сост., ред., вступ. ст. В.Соколова]. - Т. I. - Мысль, 1989. - 654 с.
5. Каган М. Человек как проблема современной философии [Електронний ресурс] / М. Каган. -Режим доступу: http ://www. anthropology.ru/ru/texts/kagan/man. html
6. Лега В. Лекции по истории западной философии [Електронний ресурс] / В. Лега. - Режим доступу:
http://www.rodon.org/lvp/lpizf/index.htm
7. Марчук М. Цштст потенцп знання / М.Марчук. - Чершвщ: Рута, 2001. - 319 с.
8. Никитин Е. Об одной тенденции в развитии философии / Е.Никитин // Вопросы философии, 2001. - № 10. - С. 88-98.
9. Рыжко В. Проблема субьекта и обьекта в истории философии и в современной философии /
B.Рыжко, В.Звиглянич // Субъект и объект как философская проблема. - К.: Наукова думка, 1979. -
C. 13-54.
10. Сергеев К. Ренессансные основания антропоцентризма / К.Сергеев. - М.: Наука, 2007. -592 с.
