CC BY
160
«Scientific-Researches» № 5(5), 2016
ФИЛОСОФСКИЕ НАУКИ
Мойсей А.А.
доктор iсторичних наук, професор, завгдувач кафедри сустльних наук та укра'шознавства Вищого державного навчального закладу Украши «Буковинський державний медичний ymiверситет»
Скакун 1.О.
кандидат фшософських наук, доцент кафедри сустльних наук та укра'шознавства Вищого державного навчального закладу Украши «Буковинський державний медичний утверситет»
ЕВОЛЮЦ1Я АНТРОПОЦЕНТРИЗМУ В 1СТОРИКО-Ф1ЛОСОФСЬКОМУ ВИМ1Р1
EVOLUTION OF ANTHROPOCENTRISM IN HISTORICAL AND PHILOSOPHICAL
DIMENSION
Moysey A., Doctor of Historical Sciences, Chief of the Social Sciences and Ukrainian Studies in High Educational Establishment of Ukraine «Bukovinian State Medical University»
Skakun I., PhD in philosophy, associate of professor of the Social Sciences and Ukrainian Studies in High Educational Establishment of Ukraine «Bukovinian State Medical University»
АНОТАЦ1Я
У статп розглядаються передумови створення, особливосп змюту i методичного потенщалу концеп-ци антропоцентризму в вторичному розвитку. Автори вказують роль принципу антропоцентризму з точки зору формування картини свиу. Iсторiя та iсторiя фшософп псно пов'язаш з фшософсько-антрополопч-ним дискурсу. Формувався гносеолопчний i аксюлопчний юторичш чинники. Антрополопя мае свою спе-циф^ iсторичного розвитку. Антропологiчнi аспекти стосуються всiх епох в ютори. Фшософсько-антро-пологiчний дискурс забезпечуе всебiчне вивчення iсторiï. Iсторiя мае реальш перспективи у фшософсько-антропологiчному дискурса
ABSTRACT
The article considers prerequisites of establishment, peculiarities of the content and methodological potential of concept of anthropocentrism in history. The author denotes the role of principle of anthropocentrism in terms of formation of world picture. The history and the history of philosophy are closely related to the philosophical and anthropological discourse. Forming epistemological and axiological factors history. Anthropology has its own specific historical development. Anthropological aspects relevant to all eras in history. Philosophical anthropological discourse provides a comprehensive study of the history. History has real prospects in the philosophical and anthropological discourse.
Ключовi слова: iсторiя, фшософгя, антропоцентризм, iсторiя фшософп, гумашзм, свггогляд
Keywords: history, philosophy, anthropocentrism, history of philosophy, human, worldview.
Постановка проблеми. Питання про мюце людини в вторично мшливш картиш свггу завжди було важливим у фшософськш рефлексп науково -тзнавально! дiяльностi. Маючи свггоглядний характер, воно по-рiзному формулювалось i розв'язувалось у контекстi певних методолопчних настанов, але нiколи не вважалося другорядним. Понад те, людина завжди (явно чи неявно) була центральною фшософською проблемою. Для су-часно! фiлософii та методологii науки антропоцентризм актуальний у зв'язку з черговим антропо-логiчним поворотом, а також особливостями ста-новлення постнекласично! науки, яка дедалi бiльшою мiрою виявляе сво! людиномiрно -щнт-снi засади. Антропоцентристсьш настанови у сферi наукового шзнання, як i спроби всебiчного переосмислення людиномiрностi знання, сього-дш набувають особливого значення, пережива-ючи своервдне вiдродження пiсля тривалого перь оду панування позитивiстського по суп розу-мiння науки i шзнавально! дiяльностi.
Аналiз останнiх дослiджень i публiкацiй. Ан-тропологiчний дискурс в науковш картинi свiту
нинi е актуальною проблемою для фшософп. В су-часнш фiлософськiй думцi зявляеться низка публь кацiй, в яких дослшжуються: свiтогляднi конста-нти людиноцентризму, еволюцiя гуманiтарноï тра-дицiï, формування методолопчних можливостей антропоцентризму, концептуальнi гумашстичш настанови, людиномiрнi аспекти в контексп ево-люцiï науково1 парадигми: класика-некласика-по-стнекласика, проблеми природи та сутносп людини, проблеми гуманiтарного дискурсу в сучас-нiй фiлософiï науки, антрополопчш прiоритети сучасноï фiлософiï, взаеморозвиток процеав ан-тропологiзацiï фiлософiï
Позицюнування людини в буттi та його вшо-браження в картинi свггу навиъ у ХХ1 столiттi ста-новить актуальну проблему фшософп, про що свш-чить нескiнченний попк спецiальноï лiтератури, в якГй дослщжуються найрiзноманiтнiшi сторони цiеï важливо1' теми, у тому числг свиотлядш смисли i суть ше1' людиноцентризму (П.Гуревич, 1.Фролов, М.Попович); розумшня природи i сутносп людини (Е.Агаццi, Ю.Лоскутов, М.Мамардашвш); формування теоретичних i методолопчних можливостей
антропоцентризму та людиномiрностi в наущ (М.Гарнцев, П.Гайденко, М.Ожеван).
Варто ввдзначити працi вчених та мислителiв, що висвiтлюють концепцш антропоцентризму суто в iсторичному розрiзi (К.Сергеев, В.1ль!н, С.Нiкiтiн, М.Каган, С.Хорунжий).
Окремо! уваги заслуговують працi класишв свгтово! фшософсько! думки, в яких завжди можна вiдшукати актуальнi антрополопчш 1де!, що спри-яли утвердженню людиноцентризму. Це твори ан-тичних мислител1в (Протагор, Сократ, Платон); дь ячiв Ренесансу (Альбертi, Петрарка, Шко делла Мь рандола); представник1в новоевропейсько! фшософи (Ф.Бекон, Гегель, Гобс, Декарт, Кант, Лок, Ляйбнщ, Фоербах); фiлософiв ХХ столiття (М.Гайдегер, В.Дшьтей, Е.Каарер, Ф.Нiцше, П. Тейяр де Шарден, В.Франкл, Е.Фром, М.Шелер, А.Шопенгауер, К.Ясперс) i багато iнших.
Мета нашо! розвiдки полягае в осмисленнi з ю-торико-фiлософського погляду феноменiв антропоцентризму, людиномiрностi наукового знання, !х особливостей у класично-науковiй та посткласич-нiй парадигмах. Вiдповiдно до поставлено! мети ви-значено завдання зясувати роль антропоцентризму в становленнi, розвитку та занепадi культурно-юто-ричних епох, а також проанал1зувати окремi показовi приклади актуал1заци методологiчного потенцiалу антропоцентризму в сучаснш ютори та фшософи науки.
"Антропоцентризм, - як зазначаеться в енцик-лопеди етстемологи та фшософи науки, - це свгго-гляд, зпдно з яким людина е центром та найвищою цшлю свгготворення" [2]. Фiлософськi вде! та нау-ковi знання формувались у контекст соцюкультур-ного розвитку. Кожна iсторична епоха чи цившза-цш своерiдно тлумачили роль i мюце людини в свiтi. Зародження, становлення й утвердження лю-диноцентристського свггогляду ввдбувалося по^з-ному, залежно ввд рiвня розвитку певно! сустльно-юторично! формаци. Тож ми спробуемо просте-жити еволюцiю антропоцентризму передусiм у свь тоглядному його значеннi, щоб надалi аналiзувати цю концепцiю вже в контекст фшософи та методологи науки.
Наука, за визначенням В.Шинкарука, 'Чстори-чно виникла з тзнавального (теоретичного) став-лення людини до свиу, коли вона видшилась у ввд-носно самостiйну сферу людсько! дiяльностi[7]. Простереться взаемозумовлений зв'язок мiж ви-никненням науки та утвердженням людини в свпо-будовг З огляду на це, бтш грунтовно дослвджу-ються рiзнi аспекти людиноцентризму, що вшобра-жають позицюнування людини в гуманiтарному та природничому дослiдженнi и сутностi.
Саме тому ми вважаемо доречним починати розгляд становлення людиноцентричного свпо-гляду ще з первюно! доби, навiть за умови ввдсут-ностi на цьому вторичному етапi розвитку людства наукових i фiлософських знань. Натомiсть ввдзна-чимо, що аспекти моральности рацiональностi та естетичносп формувалися саме на зорi людсько! цивiлiзацi!.
"Людина, - за твердженням С.Макарова, - почала щкавитися своею природою, сво!ми стосун-ками з навколишнiм середовищем з часу свого ви-никнення. Звюно, за умов первiсного суспiльства про науковий шдхвд до проблеми людини не йшлося: тут можна говорити про буденш уявлення, емпiричний досввд i мiфологiчно забарвлене знання" [3].
При дослвдженш людиномiрних аспектiв у первюну епоху, ми покладаемося передовсiм на ю-торiю, яка базуеться на уснш традицi!. Ввдтак, зда-тшсть людини самоiдентифiкуватись з'явилась iз появою писемносп, оск1льки саме це надало мож-ливiсть конкретнiй людинi передавати шформацш про свое iснування. Зрештою, всi подальшi фшо-софсьш ще! та науковi погляди дiйшли до наших чаав завдяки передачi цього своершного соцю-коду. Людина, стикаючись зi злом, розумiла його як природну могутнiсть. Однак поступово людина стала усвшомлювати, що почасти сама е ноаем зла. Принагiдно зазначимо, що з початком усвшом-лення людиною власно! руйнiвно! сили почина-еться чiтко виражений етап реалiзацi! людиноцент-ричних поглядiв, який передбачав актуал1защю да-евостi та активносл людини.
Вказана рефлексiя зумовила пошук мислите-лями фiлософського трактування антропоцентрич-них уявлень, як1 б сформували людиномiрнi конс-танти свiтогляду. Щ розвiдки розгорнулися вже в шеях мислител1в Стародавнього свiту - за чаав, зародження фшософських i наукових знань. Проблема людини - це своершний межа, що вщдме Сократа та його наступнишв ввд початков давньог-рецько! фшософсько! думки. Сдиний унiверсум, який визнавався та дослщжувався - це ушверсум людини. Це перiод першого антрополопчного повороту в його науковому розумiннi. 1де! мислителiв Стародавнього свиу започаткували процес форму-вання методолопчного потенцiалу антрополопч-ного складника з людиноцентричною концепцiею в основi.
Розглядаючи питання про особливостi форму-вання методологiчних констант людиномiрностi, С.Хоружий зазначае, що антична фшософська думка чи не найяскравше окреслила дуал1стичшсть людини в антропологiчнiй парадигмi. Це окреслило матрицю наступних людиномiрних парадигм захвд-но! фiлософi!, починаючи з антропологи християн-ства, завершуючи фшософською антропологiею ХХ столiття[6]. Вiдтак, проблема людини осмислю-валась у нерозривному зв'язку з античними антро-полопчними константами.
Фiлософськi вчення Сходу (буддизм, конфуць анство, даосизм) не шдтримують тотальну шдивь дуалiзацiю людського буття. Користуючись подiб-ними методологiчними настановами неможливо розкрити таемницю людини. Однак саме в давньо-схiднiй свшомосл загострилась увага до психолоп-чних i моральних якостей людини. Захшш фiло-софи (починаючи з А.Шопенгауера), переосмислю-ючи перспективи антропологi!, звернулися до сходно! традицi!, знаходячи в нш iде! для розвитку
62
«^аеп^Ас^еБеагсИеБ» № 5(5), 2016
парадигм людиномiрностi наукового знання. Акце-нтування уваги на потенцiйнiй внутрiшнiй силi лю-дини, а не на зовшшшх чинниках, що спрямовують и до центру буття, зумовлюе потребу самовдоско-налення задля досягнення актуально! дiевостi та свободи.
Отже, питання ролi та мiсця людини у свггобу-довi стало адекватною в1дпов1ддю на виклики, що постали з появою людини на Землi та и активною дiяльнiстю. 1де!' та погляди мислителiв Стародав-нього свiту сформували сприятливе пiдгрунтя для актуалiзацii антрополопчного складника загалом i людиноцентризму зокрема.
Окремим етапом формування людиномiрних констант став перюд спiвiснування концепцii антропоцентризму з теоцентричною свiтоглядною парадигмою. У цьому контекстi, Середньовiччя е уш-кальним для дослiдження будь-яко!' фшософсько!' проблеми. Релiгiйнi канони, викладенi в священних писаннях християн i мусульман, релтйно-фшо-софськi працi тогочасних мислителiв - все це е тими першоджерелами, в яких людина не лише описувалась, а й визначались и роль i мiсце у свт, так само як i спiвiснування з Богом, природою, сус-пiльством.
Середньовiчна фiлософiя, незалежно вщ свое! конфесiйноi орiентацii, намагалася розв'язати питання гармошзацп форми вiри з формою мислення. У цьому контекст питання людини висуваеться на центральне мiсце фiлософсько-релiгiйного осмис-лення. Головним завданням тогочасно!' фшософсько!' науки було рацiональне обгрунтування вiро-вчення. "Цей переворот був зумовлений еволющею вiри: од вiри в Бога-Отця до вiри в Сина Людсь-кого"[4]. Саме в цьому полягав переход свиогляд-но!' системи ввд теоцентризму до антропоцентризму. Водночас, поставало актуальне питання про те, хто мае поадати центральне мюце у новостворенiй картинi свиу. Звщси й починаються витоки христи-янського антропоцентризму.
Важливим елементом у дослiдженнi розвитку антропоцентризму Ренесансу е еволющя щей i пог-лядiв у межах окремих перiодiв вказано! епохи. За-вдяки усвщомленню змiни фундаментальних прю-ритетiв у фiлософськiй думцi ми можемо просте-жити становлення антропоцентризму в двох важливих ракурсах. По-перше, як елемент гумашс-тично! тенденцп, яка виявилася неспроможною стати самодостатньою шеею та орiентиром для фь лософських та наукових систем, по-друге, в кон-текстi актуалiзацii природичо-наукового знання (натурфшософп), що в подальшому трансформува-лося в основи класично-науково! парадигми.
Важливим е аналiз антропоцентризму в кон-текстi запропоновано!' хронологи розвитку гумашс-тично! ше!', оскшьки простежуеться роль людино-центрично! концепцп в процесах антропологiзацii фiлософii та науки. Саме тд час переходу ввд свпо-глядного гуманiзму до першооснов науки яскраво виразилися переваги i недолiки антропоцентризму, передовсiм його методолопчних можливостей.
Гуманiстична iдея, не заперечуючи теологiчноi традицii, закцентувала увагу на перевагах людини,
Н ушкальних якостях. У цьому й полягала божест-веннiсть людини в гумашстичному розумiннi. Хри-стиянська божественнiсть змiнюеться на божест-веннiсть, досягнуту силами людини. Вказана змiна прiоритетiв у тлумаченш ролi та мюця людини в свт була спричинена багатьма факторами.
В епоху Ренесансу й Нового часу актуалiзува-лося бажання переробити свiт так, щоб жити в ньому стало краще й зручшше. Вiра в Бога не зни-кла, але поступово поширилася думка, що не варто сподiватися лише на Нього й пасивно чекати, а по-трiбно спробувати самим потурбуватися про себе. Щ мiркування, п1дштовхнули мислителiв Ренесансу та Нового часу до того, щоб зайнятися само-стiйним, незалежним в1д текстiв Священного Пи-сання, дослiдженням природи. Цi дослiдження привели до створення свiтських, шяк не пов'язаних iз богослов'ям наук, таких як фiзика, математика, ме-ханiка, астроном1я, хiмiя, бiологiя, психолопя.
Зг1дно з твердженням К.Сергеева, у Ренесана в1дбуваеться усвiдомлення iсторii як фундаментального для людського буття вщтворення реально-стi, що дозволяе творити людиш сучаснiсть, зверта-ючись до досвщу минулого та усвщомлюючи перс-пективи майбутнього. Характерною особливютю ренесансно! людини була Н повна ввдкритють як для минулого, так i майбутнього. Вiдродження фо-рмувало культуру в сучасному й' значенш та розу-мiннi, висуваючи на перший план щею гуманiзму, яку екстраполювало в горизонт антропоцентрич-ного свггогляду, що на той час безперервно розши-рювався[5].
Завдяки антропоцентризму вщбулось обгрунтування науки Нового часу, яке усвщомлювалось як незалежне нi в1д чого, створене якостями лю-дини. Водночас саме через антропоцентризм думка ставала знову фiлософською, осшльки набувала для себе свободи, позбавляючись теологiчноi чи космо-логiчноi домшанти. Коли ж така думка стае тради-цiйною, вона дае можливють людинi зберiгати ми-нуле i на його основi осмислювати та легалiзувати сучаснiсть[5]. Це стало одшею з передумов створення науки в сучасному и розумiннi, оскшьки наука набувала нагально! потреби у поясненш сутно-стi людини та и мiсця в загальному свiтоустроi. Думка отримала одночасно свободу (завдяки антропоцентричнiй концепцii) та нагальшсть (потреба у розв'язанш посталих проблем). Це дало важ-ливий поштовх до розвитку науки загалом.
Бурхливий розвиток науки у XVII столгт сприяв утвердженню наукового знання, яке вже не потребувало iдеологiчноi фiлософськоi тдтримки. На основi iдей Ф.Бекона i Р.Декарта в1дтворюеться суть процесу антрополопзаци, характерного для новоевропейсько! фiлософii. Вчення цих фiлософiв мало сво! особливосп, водночас спиралося на спi-льну антропологiчну константу, що дозволяе нам перейти до наукового тлумачення людиноцентрич-но! концепцп. Методолопчш можливостi антропоцентризму трансформувалися до науково! картини свиу.
На початку Х1Х ст. засновники i послвдовники позитивiзму фактично вщкинули здобутки епктемо-лопчно! антропологи, повернувшись до бекотвсь-кого емтризму з благими намiрами - обгрунтувати прiоритетне мiсце позитивно! науки в культура Пода-льша вщмова ввд емпiризму породила постпозитивь стську фшософш науки.
А.Шопенгауер i Ф.Нщше, як i ранiше Фiхте, намагалися поеднати пiзнавальне ставлення лю-дини до свиу з етичним i естетичним. А це пвдшто-вхнуло до появи iррацiоналiстично! фiлософi!. А.Бергсон розвивае вчення про епiстемний потен-цiал iнту!цi!, здатно!, на вадмшу вiд розуму, пiзнати саме життя. В екзистенцiалiстськiй фiлософi! пiд онтолопею розумiли вчення про людське буття. Парадокс у тому, що переключивши увагу винятково на «людиномiрну» предметнiсть, новиш «антропологи» стали використовувати онтолопчну термшо-логiю.
У ХХ столгтп основу буттевостi людини стали шукати в нiй самiй, а також у сощальносп. Демар-кацiйна лшгя мiж людським i зовнiшнiм свггом ро-змиваеться, проте з'являеться в самому зовшш-ньому свiтi, розмежовуючи в ньому природне i со-цiальне.
Отже, в епiстемологiчному вимiрi фiлософсько! думки антропоцентризм е так само найважлившим елементом у структурi кожно! концепцi!. Не випад-ково ще з античних часiв юторична пам'ять зберегла для нас промовисте "ПШзнай самого себе, i ти тзнаеш богiв i всесвп". У контекст гносеологi! людиномiр-нiсть актуалзуеться у зв'язку, по-перше, з осмислен-ням когнiтивного потенцiалу самого суб'екта т-знання, по-друге, зi створенням адекватних предме-товi пiзнавальних засобiв наук про людину. Тож епiстемологiчний аспект антропоцентризму, людино-мiрностi наукового знання заслуговуе спецiального дослвдження.
У цьому контексп, перспективами подальших дослщжень е аналiз змiсту концепцi! антропоцентризму, гсторичт передумови !! формування та по-дальшого розвитку; висвилення уявлень про людину як центру свгтобудови, що органiчно випливае з предмета фшософп як теоретично! форми свгго-гляду. В юторп фiлософi! принцип антропоцентризму трансформувався в особливу форму суб'ект-
об'ектно! взаемодi!, що змiнювалася вiдповiдно до культурно--юторичних парадигмальних зрушень.
Висновки. Принцип антропоцентризму визна-чае прившейоване мiсце людини у Всесвiтi. Вш е визначальним у iсторi! фшософп - теоретичнш фо-рмi свггогляду, що завжди була антропоцентрич-ною. Так, антична фшософська думка людину проголосила мiрою всiх речей. Культура Вщродження, звiльнившись вiд шеолопчних нашарувань мину-лого, цiлеспрямовано утверджувала принцип антропоцентризму. Фiлософи Нового та Новинього часу замiсть побудови онтолопчних учень, зосере-дили увагу безпосередньо на людинi, правда, лише на !! пiзнавальних можливостях. Загалом, у сучас-ному соцiокультурному розвитку спостертаеться процес усебiчного дослгдження тзнавальних потен-цiй людини, що породжуе рiзноманiтнi подходи i ме-тодолопчт практики. Активно формуються рiзнома-ттт iсторико-фiлософськi антропологiчнi паради-гми.
Л1тература
1. Горфункель А. Философия епохи Возрождения / А.Горфункель. - М.: Высш. школа, 1980. -С. 10.
2. Красников А. Антропоцентризм [Елек-тронний ресурс] / А.Красников / Энциклопедия эпистемологии и философии науки. М.: «Канон+», РООИ «Реабилитация» И.Т. Касавин 2009. - Режим доступу: Шр://епс-dic.com/enc_epist/Antropocentrizm-460.html
3. Макаров Е. Проблема человека в истории философской мысли / Е.Макаров. - М.: Знание, 1986. - С. 10
4. Ротенфельд Ю. Запечатанная книга / Ю. Ротенфельд. - Луганск: Свгтлиця, 2001. - Кн. 3: Виражи эволюции: Новая концепция открытого общества - Луганск: Свидидя, 2001. - С. 36
5. Сергеев К. Ренессансные основания антропоцентризма / К.Сергеев. - М.: Наука, 2007. - С. 64
6. Хоружий С. К антропологической модели третього тысячелетия / С.Хоружий // Философия науки. - Вып. 8: Синергетика человекомерной реальности. - М.: ИФ РАН, 2002. - С. 108-109
7. Шинкарук В. Про смисл буття / В. Шинка-рук // Вибраш твори: у 3-х т. - Т. 3. - Ч. 2 / В. Шин-карук. - К.: Укра!нський Центр духовно! культури, 2005. - С. 320
