CC BY
12
PERSONALITY WITH FUNCTIONAL LIMITATIONS OF HEALTH AND ITS VITAL STRATEGIES: ESSENCE OF CONCEPTS
Burova G. V
In the given article author gives theoretical ground of the concept "life strategies ", which characterizes the creation of life journey and the behavior of youth with functional limitations of health.
Keywords: person with functional limitations of health, strategy, life strategy, life perspective, life journey.
УДК 141.7+130.2
О. М. Кузь, кандидат сощолопчних наук, доцент
Ф1ЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГ1ЧНА РЕФЛЕКС1Я СОЦ1АЛЬНОСТ1
Присвячено визначенню шзнавального статусу фiлософсько-антроnологiчноi рефлексп як у царит фтософп, так i в и мiждисциплiнарних стосунках iз сощально-гуматтарними науками. Ця обставина актуалiзуe звернення до теоретичних пере-думов i перспектив фiлософсько-антропологiчноiрефлексп соцiальностi. Вiдмiчено становлення такого теоретичного дискурсу соцiальностi, що долае дисциплтарш межi соцiальноi фтософп i фiлософськоi антропологи, ттегруючи при цьому iхнi здобутки. Показано, що фiлософсько-антропологiчна рефлекая, спрямовуючи свою увагу до граничних тдвалин людського способу буття у свiтi, виходить в онтологiч-ну площину i саме тут знаходить сощальтсть як суттсну конститутивну ознаку людини.
Ключовi слова: людина, сощальтсть, сощальнареальтсть, фтософсько-антро-пологiчна рефлекЫя, постсучастсть.
Актуальтсть проблеми зумовлюеться об'ективною проблематизащею сощальносп як сутшсно! характеристики людини i способу и буття у свт, розвиток якого все бшьше визначаеться не традицшними сощальними детер-мшантами, а невизначеним трансцендентуванням у майбутне, що i надае йому постсучасного характеру.
Становлення i розвиток iндустрiального та поспндус^ального сустль-ства спричинили кардинальш трансформаций традицшних сощальних основ, форм i способiв сощального життя людини та механiзмiв и сощашзаци. При-чому цi докорiннi змiни мають для сощальносп подвiйнi наслщки. З одного
© Кузь О. М., 2011 267
боку, зростання iндивiдуалiзащI у процес цивтзащйного розвитку в сучасних умовах спричиняе поширення патогенних для сощальносп форм iндивiдуа-лiзму. Його агресивно девiантнi та вщверто егоцентричнi форми, розростаю-чись i легiтимуючись на тлi деформаци i занепаду традицшних форм сощаль-ного буття - сш'1, спiльноти, етносу, наци тощо, становлять загрозу десоща-лiзацil людини. З другого боку, дедалi бшьша iнституалiзацiя соцiальностi, ускладнення соцiальних практик та !х динамiчне оновлення, виникнення i поширення нових засобiв та форм комушкацп, а також машпуляцп людською свiдомiстю тощо утворюють загрозу дегумашзацп соцiальностi: вщчуження вщ людини об'ективних форм и соцiального життя i деградацiю суб'ектностi людини, тдсилення влади над нею зовнiшнiх сощальних сил - економiчних, полiтичних, духовних, сил масового виробництва, масового споживання, масово! комушкацп тощо.
Мета статт - окреслення проблемно-тематичного поля, у межах якого можлива iнтеграцiя сощогумаштарного знання про соцiальнiсть та и постсу-часна теоретизацiя. Вiдповiдно об'ектом дослщження е соцiальнiсть як сут-нiсна характеристика людини i способу и буття у свiтi, а предметом - фшо-софсько-антропологiчний вимiр соцiальностi та його постсучаснi конотаци.
Описана проблематизащя антропологiчного вимiру сощальносп, безумов-но, вимагае теоретичного осмислення. Причому розгортання теоретичного дискурсу сощального здатне виступити своерщним проектом конструювання соцiальностi, адже дискурсивнi утворення, завдяки своему символ!чному по-тенцiалу, самi певною мiрою перетворюються на дшсшсть, що утворюеться людьми. I хоча сощальна теор1я як своерщний проект конструювання сощальносп не повинна бути ангажована чи обмежена сощальними iнтересами науки, але мае 1х ураховувати як неминучий дискурсивний контекст. Отже, практична актуальнiсть дослвдження невщривно пов'язана iз його теоретичним значениям. Останне у свою чергу зумовлено такими нарiжними обставинами.
По-перше, сощальшсть у свогх об'ективованих i суб'ективованих формах так чи iнакше входить до предмета дослщження майже вмх сощально-гума-нiтарних дисциплiн. Разом iз тим кожна конкретна наука, фжсуючи власний предметний аспект соцiальностi, схильна або гiпертрофувати, або нiвелювати II антрополопчний вимiр. Показовими в останньому вiдношеннi можуть бути соцiологiя i полiтологiя, що зосередилися на вивченш в першу чергу шститу-щональних механiзмiв соцiуму, а також дiагноз «смерт суб'екта», який на-прикшщ ХХ ст. став одним iз найпоширенiших для соцiально-гуманiтарного пiзнания у щлому. Усвадомлення теоретичноI неспроможиостi та практичноI небезпечностi танм «десуб'ективацп» сощальносп вже на початку XXI ст. активiзувало пошук того теоретико-методологiчного шструментаргю, що дозволить повернути сощальносп и антропологiчний вимiр. Це виражено в ак-туалiзацiI дискурсу самотзнання i самоствердження людини через моделю-вання соцiальноI реальностi соцiогуманiтарними дискурсами. Поняттями, що
набули у даному теоретичному контекст засадничого концептуального зна-чення, стали «сощальна реальшсть» i «суб'ектшсть». Перше дае змогу рекон-струювати антрополопчний вимiр в онтологи соцiальностi, наголошуючи на 11 непiдвладностi суцiльнiй об'ективацп, а друге - артикулювати той вимiр людини, що, сутнiсно конституюючи 11 як соцiального дiевця, здатен захис-тити 11 вщ умх стратегiй панування соцiального ладу (А. Турен).
Проте, незважаючи на увесь свш засадничий статус i поширетсть, понят-тя «соцiальна реальнiсть» i «суб'ектнiсть» не набули у сощально-гумаштарно-му пiзнаннi належного теоретичного опрацювання, смислово! та категорiальноl визначеност! Але завдання теоретичного прояснения смислово1 наповненосп базових понять не може бути виршене силами окремих наук унаслщок 1х не-минучо1 схильностi до фрагментаци дiйсностi вщповщно до специфiки влас-ного предмета. Тут потрiбен фiлософський анал1з. Саме фiлософiя вщнаходить те, що е власне нормативним осереддям загального дискурсу: загальнозначущi поняття i судження [1, с. 33]. Саме фшософське мислення е квштесенщею гу-манiтаристики, адже воно, виходячи за меж здорового глузду та звичних вь рувань, здатне запропонувати безлiч можливостей для збiльшення нашого знання щодо того, чим речi можуть бути [2, с. 104].
Фiлософiя, маючи справу з поняттями, що е iнтегративними для сощаль-но-гуманiтарного пiзнання, не може ^норувати здобутки конкретних наук i здшснювати сво1 концептуальнi пошуки поза межами мiждисциплiнарного синтезу. I хоча сам такий синтез е ще далеко невиршеним теоретичним за-вданням, дискурсивш передумови для нього вже склалися.
До найбшьш значущих слiд вщнести напрацювання таких соцiологiв-теоретик1в, як З. Бауман, П. Бергер, П. Бурдье, Е. Гщенс, Т. Лукман, Н. Луман,
A. Турен та ш., а також метатеоретичш дослщження постсучасного стану суспiльства, що подаш в працях Т. Воропай, В. Гусаченка, А. Срмоленка, I. Карпенка, Н. Корабльово1, М. Култаево1, О. Мамалуя та iн. Треба вщзначити фiлософсько-антропологiчнi 1де1" Т. Аидреевоl, С. Андроса, I. Бичка, Л. Газнюк, Б. Головка, В. Загороднюка, В. 1ванова, А. Лоя, В. Малахова, М. Поповича,
B. Табачковського, Г. Чмшь, що можуть виявитися евристично пл1дними для розгляду суб'ектностi людини в 11 унiверсальних i постсучасних виявах.
Усi цi напрацювання вказують на теоретичну необхiднiсть i доцшьшсть мiждисциплiнарних синтезiв i у межах само1 фiлософil при дослiдженнi со-цiальностi. Насамперед затребуваним стае становлення такого теоретичного дискурсу сощальносп, що долае дисциплшарш межi соцiальноl фшософп i фiлософськоl антропологil, iнтегруючи при цьому lхнi здобутки. Соцiальна фiлософiя дозволяе розглянути соцiальнiсть як сутшсну характеристику людини i способу 11 буття в свiтi не як абстракт, притаманний окремому iндивi-довi, а в об'ективованiй дшсносп усiеl сукупностi 11 суспiльних вщносин, 11 конкретно-iсторичних формах, на чому наполягав ще К. Маркс. Водночас такий сощально-фшософський п1дх1д, не врiвноважений фiлософсько-антро-
полопчною рефлекмею, може призвести до того, до чого вш i призвiв у шз-ньому марксизмi та його радянськш рецепцiI - надмiрного соцiологiзму та економiзму в розумшш соцiальностi. Вихiдне конститутивне та штегративне значення фiлософсько-антропологiчноI рефлексп для практичное' фiлософiI i соцiальноI гумаштаристики у цiлому зумовлене повсюдною присутшстю у соцiальному та iндивiдуальному житп людсько! ди в И рiзних модальностях, формах, результатах. Призначення i спроможиiсть фшософсько! антропологи забезпечувати мiждисцiплiнарнi синтези як усерединi самоI фшософи, так i за II межами були пiдтвердженi антропологiчним поворотом, що вщбувся у ф^ лософiI i соцiально-гуманiтарному пiзнаннi наприкiнцi XX ст. Усе зазначене i визначае затребувашсть дослiдження саме фiлософсько-антропологiчного вимiру сощальносп.
Однак (пост)сучаснi контексти вносять суттевi корективи у наше сприй-няття сощальносп i суб'ектностi та вимагають урахування нових реалiй i нових способiв теоретизацiй. Склалася парадоксальна ситуащя: з одного боку, соцiальна фiлософiя активно тематизуе постсучаснiсть, постулюючи десоцiалiзацiю свiту [3], i тим самим, виносить за рамки питання про сутшсть соцiальноI реальностi; а з другого - сощогумаштарш галузi прикладного характеру (наприклад, соцiологiя чи полгтолопя) активно використовують поняття «сощальна реальшсть», розглядаючи його здебiльшого ситуативно та операщонально, виносячи постсучаснiсть за меж досл!дницького iнтересу даних дисципл1н.
Саме постсучасш контексти, динамiзм соцiальностi в сьогоденш висува-ють на перший план сощальну фiлософiю за умови, що вона постшно спiв-вщноситиме сво! теоретичнi постулати iз сощальною конкретикою i тим типом суб'ектносп, що визначае i визначаеться щею соцiальнiстю.
Водночас у теоретичному дискурм соцiальностi затребуваним стае не тшьки урахування специфiки постсучасних контекстiв виявлення сутносп соцiальноI суб'ектностi, а й пошук аргументiв на користь унiверсалiзму iдеI сутностi суб'екта незалежно вщ особливостей конкретноI культури i сощальносп. Ця щея суб'ектностi як такоI е предметом фiлософськоI антропологи, що дослщжуе необхiднi умови юнування суб'ектних форм соцiокуль-турного життя. Звернення до антропологiчних констант дае змогу зберегти вкоршешсть людини в трансцендентальному, залучити випадкове, ситуа-тивне i з урахуванням теоретико-методологiчноI специфiки дати актуальне цiлiсне визначення соцiальноI суб'ектностi, яким послуговуватимуться прикладш науки.
Постсучаснi конотацiI соцiальностi шсшрують не тiльки мiждисциплi-нарнi, а й мiжпарадигмальнi синтези. Сам префжс «пост» указуе на над-звичайний динамiзм сучасностi, що виявляеться у прискореному оновленнi i виникненнi нових форм сощальносп, а отже, i нових об'екпв пiзнання. 1снуе реальна загроза того, що парадигмальний шлях, навгть плюралiстич-
ний, заведе соцюгумаштарне знания у глухий кут, тож 6a30Bi фшософсью концепти потребують нагального перегляду поза традицiями окремих парадигм i наукових шкш.
Осмислення проблемно! ситуаци людства та окремо! людини, виняткового розмаитя цивiлiзацiйних здобутюв та актуальних екзистенцiальних, моральних, свiтоглядно-очiкуваних ситуацiй i проблем об'еднуе всi новiтнi фшософсью течи i школи. Антропологiчнi змши, що вщбулися у фiлософiï ще в останнiй третинi ХХ ст., спричинили нинi надзвичайне загострення у цариш фшософ-сько-антропологiчноï рефлекси питань метафiзичного дiапазону - необхщно-сп ревiзiï попередньо! парадигми антропологiчного мислення з властивими 1й свiтоглядним i методолопчним антропо- i рацiоцентризмом, есенщонал1змом та атомiзмом, унiверсалiзмом та монолопзмом. Але на концептуальному i ме-тодологiчному рiвнях проблема подолання розбгжносп м1ж людиною, постсу-часними формами ïï буття як предметом дослщження i традицiйними методами його тзнання залишаеться ще далеко не розв'язаною. Це призводить до еврис-тичноï кризи фiлософсько-антропологiчного пiзнання, яка ускладнюеться станом методологiчного i концептуального плюралiзму, який властивий для постметафiзики у цшому. Цей плюралiзм даеться взнаки i при визначеннi т-знавального статусу само! фiлософсько-антропологiчноï' рефлексiï' як у цариш фшософи, так i в ïï м1ждисциплшарних стосунках iз соцiально-гуманiтарними науками. Саме усi щ обставини актуал1зують проблему визначення теоретичних передумов i перспектив фiлософсько-антропологiчиоï рефлексп сощальносп.
Людина i свiт завжди були двома полюсами, взаемне тяжшня мiж якими визначало предметне поле фшософи з моменту ïï виникнення. Вщтак, людино-вимiрнiсть, антропологiзм явно чи неявно були i е невщ'емними властивостями фiлософськоï рефлексiï. Але сутшсний антропологiзм фiлософськоï рефлексiï ще не надае 1й характеру власне фiлософсько-антропологiчноï рефлексiï. На цю обставину звертае увагу М. Фуко, наполягаючи на хибносп уявлень про те, що людина була головним об'ектом тзнання ще з чамв Сократа.
На його думку, лише у Х1Х ст. людина стае самостшним об'ектом науки, коли вона починае розглядатися як результат i вершина бюлопчно1 еволюцп [4, с. 133]. Проте навгть за таких умов науковий статус людинознавства про-довжував залишатися проблематичним. М. Фуко пояснюе це тим, що «людина як об'ект тзнання мае три обмеження: ïï життям, працею, мовою. У цьому потрiйному вiдношеннi людина як суб'ект тзнання вщкривае свою смерть, тим самим зшмаючи необхщшсть вивчення людини як такоï. Вся позитивна наука абстрагуеться вiд людини, i вона стае об'ектом дослвдження гумаштар-них наук» [4, с. 134]. Але й у сощально-гумаштарних науках статус людини як об'екта тзнання не е беззаперечним. Гасло «Людина помирае - залиша-ються структури» стае визначальним аж до останньоï третини ХХ ст. не тшьки у структуралiзмi та постструктуралiзмi, а й у соцюлогп, политологи, культурологiï, психологiï, юторп, лiнгвiстицi, семютищ тощо.
Прагнення осягнути буття, вшьне вщ людини, скеровуе ïï фiлософськi пошуки не тiльки у постструкгуралiзмi, представники якого переконанi, що «гiпертрофiя антропологiчноï теми, завищений iнтерес до людини е джерелом теоретичних збочень» [4, с. 132], а й в умх позитивютськи i сцiентистськи орiентованих напрямах. «Гумашстична проблематика у таких концепщях зникае разом i3 людиною, тематика наукових i фiлософських дослщжень "деперсошф^еться". Людина або зовсiм виноситься за дужки фшософсько-го аналiзу, або тлумачиться як щось похщне, залежне вiд спiвiснування авто-номних деструктивних практик» [4, с. 133].
Така недовiра до людини як повноправного об'екта тзнання, зокрема i фшософського, тдсилювалася i специфiкою розвитку фiлософськоï антро-пологiï як самостiйноï дисциплiни. З моменту набуття самостшного дисци-плiнарного статусу фiлософська антрополопя була спрямована на отримання щтсного знання про людину в усш повнотi ïï буття. Уже у М. Шелера ця настанова була оформлена у визначену програму поеднання конкретно-науко-вого, предметного вивчення рiзних сфер людського буття з щтсним, фшо-софським його осмисленням. Але програма, висунута М. Шелером, так i за-лишилася невиконаною. Уже О. Больнов [5] визнавав, що фшософська антрополопя, незважаючи на постшне зростання чисельностi ïï прихильниюв, не знайшла такого методичного тдходу до проблеми людини, який дозволив би ш реалiзувати своï домагання. Можна погодитися iз Б. Григорьяном, що «ф^ лософська антропологiя, незважаючи на певш науковi i теоретичш знахщки, набутi в ïï рiчищi, не змогла стати цiлiсним ученням про людину. Бшьш того, вона вилилася в окремi фiлософсько осмислеш регiональнi антропологiï -бiологiчну, культурну, релiгiйну, психологiчну та iншi, яю при певнiй ix принциповiй спшьносп, що поеднуе 1х у межах едино].' фшософсько].' течи, виявили суттевi вiдмiнностi як у методах дослщження, так i у розумiннi характеру i призначення самоï фiлософськоï' антропологи» [6, с. 13]. До проб-лематичностi дисциплiнарного статусу фiлософськоï антропологи звертае увагу i А. Лой: «У европейськш фiлософiï поява i утвердження новоï' дисци-плши наприкiнцi 20-х рокiв минулого столгття викликала запеклi дискусп i спори. Авторитетш неокантiанцi Г. Рiккерт Е. Касрер визнали дисциплшар-ний статус фiлософськоï антропологи i навiть писали у цьому жанрi, тим часом як m сам Гуссерль, m його прибiчники у феноменологи, як i фундатор онтологп М. Гайдеггер, новоï' дисциплши не визнавали» [7, с. 30].
Необхщшсть усвiдомлення проблематичност дисциплiнарного статусу фiлософськоï антропологи, а також у зв'язку з цим осмислення специфiки власне фiлософсько-антропологiчноï' рефлексп е особливо актуальною для пострадянськоï фшософп, де склалася достатньо парадоксальна ситуащя. Услад за А. Лоем ïï можна охарактеризувати так: «№хто, зрештою, не запере-чуе проти юнування такоï дисциплiни, навiть деiнде створюються навчальнi та науковi пщроздши (бiльше за те, додамо ми, юнуе вiдповiдна ВАКiвська
спещальшсть, що лептимуе самостiйний дисциплшарний статус фшософськш антропологiï. - О. К.), але ïï статус залишаеться невизначеним, дифузним i розпливчастим. Головне, що шяких дискусiй стосовно цього як не було, так i немае» [7, с. 30].
Як же можливо наблизитися до виходу iз окресленоï ситуаци? На нашу думку, розпливчаспсть дисциплiнарного статусу фiлософськоï антропологи можна подолати тiльки через визначення специфiки власне фшософсько-ан-тропологiчноï рефлексп, оскшьки предмет у œï як пiдроздiлу фiлософського знання залишаеться тим самим, що i у фшософи в цшому - ушверсальним чином осмислений взаемозв'язок людини i свпу, специфiчними стають ракурс, спомб осмислення цього предмета. Можна погодитися iз А. Лоем у тому, що «хоча фiлософська антропологiя, знов-таки за Кантом, мае вщповщати на запитання "Що е людина?", тут не може бути аналоги iз запитанням "Що е тварина?" або "Що е лев?". Адже тут не досить посилань на емшричш фак-ти рiзноманiтних бiологiчних наук та етологи, бо тут... ф^урують ще й по-силання на трансцендентальш умови, а отже, вщповщь на це запитання не редукуеться до емпiричних фактiв життедiяльностi, бо суттевою виглядае модифiкацiя запитання "Що е людина в бутп?", "Що являе собою буття людини?" [8, с. 60]. Така специфiкацiя була вже визначена у фшософськш про-грамi антропологiчного пiзнання К. Маркса. Повною ж мiрою вона була оформлена i послщовно реалiзовувалася не тiльки засновником фiлософськоï антропологи як самостiйноï дисциплiни, а i його безпосередшми послщов-никами, набувши прозороï артикуляци у Г. Плеснера, коли вш поряд iз кла-сичним запитанням «Що е людина?» поставив запитання «Хто е людина?» [7, с. 42]. 1з зазначеного можна виокремити принаймнi два висновки.
По-перше, специфiка фiлософсько-антропологiчноï рефлексiï, що i визначае дисциплшарний статус фiлософськоï антропологи, полягае в тому, що вона спрямовуе свою увагу на визначення граничних пiдстав людського способу буття у свт, що i визначають власне людське в людинi. По-друге, така рефлекмя не може бути самодостатньою, оскшьки без iнтеграцiï позитивного наукового знання про людину i форми ïï життедiяльностi вона неминуче за-лишиться у цариш метафiзичних спекуляцiй i у кращому разi буде здатною дати вщповщь на запитання «Що е людина?».
У цьому контексп заслуговуе на увагу визначення фiлософськоï антропо-логiï, запропоноване А. Лоем: «Фшософська антропологiя - своер^дна фшо-софська дисциплiна, яка, з одного боку, орiентуеться на певнi трансцендентальш умови можливосп самоконституювания буття людини (i в цьому зна-ченш вона намагаеться позицiонувати себе як трансцендентальна антрополо-гiя), а з другого - для œï не менш важливо, як це самоконституювання в1д-буваеться в реалiях конкретноï повноти людськоï життедiяльностi, де ф^ру-ють тiлеснiсть, мова, м1жособистюш стосунки, iнститути та iн. Фшософська антрополооя амбiвалентна в своïх дисциплшарних виявах та амбiцiях, ïh
доводиться поеднувати обидва зазначен аспекти: вона щкавиться тим, як пщ час життедiяльностi u емшричт параметри (мова, тiлеснiсть, iнститути та ш.) набувають трансцендентальних (надемпiричних) значень, коли у мов^ наприклад, виявляеться дiя чогось такого, що перевершуе перебування в кон -кретному мовному середовищi. Аналогiчним чином це стосуеться шститупв або, зокрема, тiлесностi. З ще! точки зору людина е ушкальною iстотою, бо в межах властиво! !й життедiяльностi вона здатна самотрансцендентувати сутнiснi для не! моменти власно! життедiяльностi, перетворюючи !х на до-веденнi факти власного буття, трансцендентальну фактичнiсть людського буття» [8, с. 58].
Таким чином, фшософсько-антрополопчна рефлек^, спрямовуючи свою увагу до граничних пiдвалин людського способу буття у свт, виходить в он-тологiчну площину i саме тут знаходить сощальтсть як сутшсну конститу-тивну ознаку людини. Таке «знаходження» соцiальностi було здiйснене ще К. Марксом. Але саме у нього теоретичне розгортання онтологп соцiальностi спричинило витиснення фшософсько-антрополопчно! проблематики i зосе-редження уваги виключно на «онтологп сустлъного буття» (Д. Лукач). З огля-ду на таку небезпечшсть, занурення фшософсько! антропологи в онтолопчну площину потребуе вiд не! збереження особливого, антропоонтолопчного погляду, коли «фактичшсть людського буття, з онтологiчного погляду, е не просто фактичнiстю наявних обставин, наявного буття, наявного сущого як такого, а таким виявом людиною себе в наявних обставинах, коли самооче-видшсть сенсу i беззастережшсть того, що вщбуваеться за цих обставин, стае безумовним фактом самовщношення i саморозумiння, що е трансценденталь-ним чинником життедiяльностi» [8, с. 58].
Висновки. Онтолопчна царина, в якш фiлософсько-антропологiчна реф-лексiя мае вщнайти людину i соцiалънiсть, що конституюе И сутнiсть, не е на-явним сущим як таким, наявним буттям, що виражаеться космолопчним по-няттям свiту, яке «охоплюе сукупнiсть усього дiйсного, взятого самого по соб^ i такого, що перебувае у взаемоди одне з одним» [9, с. 200]. Не е вона i сощаль-ним свггом як таким, що виражаеться сощолопчним поняттям суспiльства, яке охоплюе об'ективну сукупнiсть або суспiлъних вщносин, або соцiалъних iнсти-тутiв, сощальних структур, або систем тощо. Навгть поняття «життевий свiт», яке найкраще виражае трансцендентальну фактичшсть людського буття, для онтолопчно спрямовано! фiлософсько-антропологiчноl рефлексп е недостатшм, оск1льки позначае лише перед-даний людиш свiт допредикативного життевого досв1ду i тим самим звужуе антропологiчну 1дею свiту, залишаючи за межами iншi ll складовi. На нашу думку, бшьш адекватно виразити антрополопчну 1дею свiту може поняття «сощальна реальшсть», що мiстить i об'ективний вимiр соцiального свiту, i його самоконституювання як людське буття, i його суб'ективне сприйняття, переживания, а також розумшня або нерозумшня людиною, а також тi духовш форми, в яких це свп^осприйняття об' ективуеться
(включаючи не тшьки донауков^ а й HayKOBi та n03aHayK0Bi). Поняття «сощаль-на реальшсть» охоплюе також не тшьки дшсне, а й можливе, не тiльки явлене, а й потенцшне, не тальки розумне («усе дiйсне е розумним, а усе розумне - дш-сним), а й нерозумне, абсурдне, навгть нереальне, що може набувати статусу реальность Саме тому при розкритп онтолопчного вимiру соцiальностi до-цшьно оперувати поняттям «сощальна реальшсть».
Л1ТЕРАТУРА
1. Гьофе О. Демократiя в епоху глобалiзацiï : посiб. з фшософських дисциплiн / О. Гьофе : пер. з шм. Л. Ситшченко та О. Лозiнськоï. - К. : ППС, 2002 - 2007. -436 с. - («Сучасна гумаштарна бiблiотека»).
2. Рассел Б. Проблемы философии / Б. Рассел ; пер. с англ. - Новосибирск : Наука, 2001. - 110 с.
3. Бодрийяр Ж. В тени молчаливого большинства, или Конец социального / Ж. Бо-дрийяр : пер. с франц. - Екатеринбург : Изд-во Урал. ун-та, 2000. - 106 с.
4. Загороднюк В. Образ людини у фшософи модерну та постмодерну / В. Загороднюк // Фшософська антрополопя та сучасшсть (памят В. Г. Табачковського) // Фшо-софсько-антрополопчш студи, 2008. - К. : Стилос, 2008. - С. 129-138.
5. Bollnow O. F. Die philosophische Anthropologie und ihre methodischen Prinzipien / O. F. Bollnov // Philosophische Anthropologie heute. - München : C. H. Beck, 1974. -S. 19-36.
6. Григорьян Б. Т. Философская антропология: критический очерк / Б. Т. Григорьян. -М. : Мысль, 1982. - 188 с.
7. Лой А. Фшософська антропологш i практична фiлософiя / А. Лой // Фшософсько-антрополопчш читання: творча спадщина В. I. Шинкарука та сьогодення (до 80-лгття вщ дня народження) // Фшософсью дiалоги : зб. наук. праць. - К., 2010. -Ч. 1. - С. 30-51.
8. Лой А. Принцип симпатл та природа сощальности фшософсько-антрополопчш роздуми навколо концепцп Бшоф-Колер / А. Лой // Фшософська антропологш та сучастсть (пам'ятп В. Г. Табачковського) // Фшософсько-антрополопчш студи. - К. : Стилос, 2008. - С. 51- 62.
9. Шалашенко Г. Антрополопчна щея свгту та буття: вимiри людського / Г. Шала-шенко // Фiлософськi дiалоги : зб. наук. праць. - Вип. 4, ч. 1 : Фшософсько-антро-пологiчнi читання: творча спадщина В. I. Шинкарука та сьогодення : до 80-лгття В. I. Шинкарука. - К., 2010. - С. 197-203.
ФИЛОСОФСКО-АНТРОПОЛОГИЧЕСКАЯ РЕФЛЕКСИЯ СОЦИАЛЬНОСТИ
Кузь О. Н.
Посвящено определению познавательного статуса философско-антропологиче-ской рефлексии как в области философии, так и в ее междисциплинарных связях с социально-гуманитарными науками. Это обстоятельство актуализирует обращение к теоретическим предпосылкам и перспективам философско-антропологической
рефлексии социальности. Отмечено становление такого теоретического дискурса социальности, который преодолевает дисциплинарные границы социальной философии и философской антропологии, интегрируя при этом их достижения. Показано, что философско-антропологическая рефлексия, обращая свое внимание на предельные основания человеческого способа бытия в мире, выходит в онтологическую плоскость и именно здесь находит социальность как сущностный конститутивный признак человека.
Ключевые слова: человек, социальность, социальная реальность, философско-антропологическая рефлексия, постсовременность.
PHILOSOPHICAL-ANTHROPOLOGICAL REFLECTION OF SOCIALITY
Kuz O. M.
The article is devoted to the definition of the cognitive status of the philosophic-anthropological reflection both in the field of philosophy and within the frames of its interdisciplinary links with social humanities. This circumstance facilitates the appeal to the theoretical prerequisites and perspectives of philosophical-anthropological reflection of sociality. It has been emphasized the formation of such theoretical discourse of sociality which overcomes disciplinary limits of social philosophy and philosophic anthropology integrating their achievements. It has been shown that philosophic-anthropological reflection concentrating its attention on the perfect features of human existence in the world, appears in the ontological .sphere and exactly here finds sociality as the essential constitutive sign of a human being.
Keywords: human being, sociality, social reality, philosophic-anthropological reflection, postmodernity.
