УДК 340.12
Олена Чорнобай
Навчально-науковий шститут права та психологи Нацюнального ушверситету «Львiвська полггехшка»
кандидат юридичних наук, доцент кафедри теори та фшософп права,
1аЬаи@1.иа
1гор Коваль
Навчально-науковий шститут права та психологи Нацюнального ушверситету «Львiвська полггехшка»
кандидат юридичних наук, асистент кафедри теори та фшософп права,
kovalmr@ukr.net
ЗМ1НА ПАРАДИГМИ Ф1ЛОСОФУВАННЯ ЯК ОСНОВА ДЕТЕРМ1НАЦП В ТЕОРП ДОКАЗОВОСТ1
© Чорнобай О., Коваль I., 2018
Статтю присвячено дослщженню кторн становлення теорн аргументацн в контекстi зрушень у фiлософському знанш у другш половин! ХХ ст. Проаналiзовано основш напрямки теорн, що справили найбiльший вплив на становлення теорн аргументацн, зокрема неориторика Х. Перельмана та С. Тулмша, прагма-дiалектика Еемерена та Гроотендорста. Охарактеризовано основш проблеми, як ставить перед собою теорiя аргументацн: взаeмодiя оратора та аудиторн пщ час побудови аргументацн, взаeмовiдношення доказу й аргументу.
Ключовi слова: аргументащя; доказ; переконання; риторика «нова риторика»; формальна логжа; оратор; аудиторiя.
Елена Чорнобай, Игорь Коваль
СМЕНА ПАРАДИГМЫ ФИЛОСОФСТВОВАНИЯ КАК ОСНОВА ДЕТЕРМИНАЦИИ В ТЕОРИИ ДОКАЗАТЕЛЬСТВА
Статья посвящена исследованию истории становления теории аргументации в контексте сдвигов в философском знании во второй половине ХХ в. Анализируются основные направления теории, оказавших наибольшее влияние на становление теории аргументации, в частности неориторика Х. Перельмана и С. Тулмина, прагма-диалектика Еемерена и Гроотендорста. Характеризуются основные проблемы, которые ставит перед собой теория аргументации: взаимодействие оратора и аудитории во время построения аргументации, взаимоотношения доказательства и аргумента.
Ключевые слова: аргументация; доказательство; убеждения; риторика «новая риторика»; формальная логика; оратор; аудитория.
Olena Chornobai
Institute of Law and Psychology of Lviv Polytechnic National
University, Cand. of Legal Sciences, Assoc. Prof. of the Department of Theory and Philosophy of Law
Igor Koval
Institute of Law and Psychology of Lviv Polytechnic National
University, Cand. of Legal Sciences Assistant of the Department of Theory and Philosophy of Law, kovalmr@ukr.net
CHANGE OF THE PARADIGM OF PHILOSOPHY AS A BASIS OF DETERMINATION IN THEORY OF EVIDENCE
The article is devoted to the study of the history of the formation of the theory of reasoning in the context of the changes in philosophical knowledge in the second half of the twentieth century. The main directions of the theory that have had the greatest influence on the formation of the theory of argumentation, in particular, the neorortex of H. Perelman and S. Tulmin, the pragma-dialectics of Ehmeren and Grootendorst, are analyzed. Characterized by the main problems posed by the theory of reasoning: the interaction of the speaker and the audience during the construction of arguments, the relationship between evidence and argument.
Key words: argumentation; evidence; belief; rhetoric "new rhetoric"; formal logic; speaker; audience.
Постановка проблеми. Кожен перюд у розвитку цившзаци вщзначаеться своерщним способом мислення та системою цшностей, яю визначають ставлення до навколишньо1' дшсносп, тип культури та науково! картини свггу. Американський фшософ юторп Томас Кун називав це парадигмою, маючи на увазi «визнаш вшма науковi досягнення, яю протягом певного часу дають модель постановки проблем i !хшх ршень науковому ствтовариству». Парадигма за Куном - це не просто пашвна теорiя, а цший свггогляд, в якому юнуе i сама теорiя, i висновки, зробленi завдяки !й. Змша парадигм вiдбуваеться в перiоди змши панiвних у науцi системи цшностей, способiв розв'язання завдань, спостережень, методолопчних прийомiв та пов'язана з накопиченням аномалш - не зрозумiлих факпв. Це призводить до появи альтернативних теорш, протилежних шкiл та напрямюв, якi поступово формують нову парадигму. Цей процес Кун називав «науковою револющею» або «змiною парадигм» [9, с. 208].
Попри критику (особливо з боку шшого вщомого фшософа Карла Поппера), теорiя Куна залишаеться однiею з найактуальнiших, не залежно вщ того, яким бачиться процес змши парадигм: революцшним чи еволюцшним (С. Тулмiн). Власне, змiна парадигми у фшософи в серединi ХХ ст. дала життя теорii аргументацп, значний вплив на становлення яко! здiйснили аналiтична фiлософiя, логiка, методолопя та фiлософiя науки, фiлософiя мови, герменевтика тощо.
Аналiз дослiдження проблеми. Сьогодш теорiя аргументацii стае все бшьш затребуваною серед дослiдникiв. Зокрема, теоретичний аспект становлення теорп аргументацп дослщжуе О. М. Юркевич. Лопчш засади аргументацii у фiлософському знанш детально проаналiзував Л. Г. Комаха. Iсторiя становлення теорii аргументацii висвгглена у статтях I. Горохово!. Юридичному аспекту аргументацii присвяченi працi О. Щербини, В. Кондратюка.
Мета статт - розширити розумiння юторп становлення теорп аргументацп в контекст зрушень у фiлософському знаннi у другш половинi ХХ ст.
Виклад основного матерiалу. До 50-х роюв ХХ ст. аргументацiя розвивалась здебшьшого в межах формально! логiки, яка досягла значних зрушень (побудова формально-лопчних обчислень, спроба виршити логiчними методами парадокси теори множин, програма редукци математики до логiчного аналiзу i 11 «фiаско» в образi обмежувальних теорем Геделя i Тарського). Як зазначають О. Легчилiн та С. Воробйова, «синтактика i семантика лопчного семiозису знайшли свое вiдображення в навчальних процесах. Але з початку 1950-х рр. був змютовно тематизований третш аспект лопчного семюзису — прагматика. Лопчш схеми були доповнеш риторичними фiгурами i набули модусу комушкативно! реальностi» [7, с. 3].
Одними з перших iз критикою абсольтизму формально! лопки виступили Ха!мПерельман та Люсi Ольбрехтс-Титекау працi «Нова риторика. Трактат про аргументащю» 1958 р. Бельгшсью дослiдники намагались вщродити започатковану ще Аристотелем науку та, разом з тим, продемонструвати !! актуальнють та вплив на сучасну !м науку та свiтогляд. Х. Перельман висунув щею формування ново! дисциплши - теорi! аргументацi! (або ново! риторики), об'ектом яко! дослщники називали «вивчення дискурсивних засобiв, як дозволяють викликати чи посилювати ствчуття до положень, висунутих на схвалення» [3,с. 84].
Початковий задум полягав у розробленш логiчного апарату аргументацп на основi узагальнення реальних прийомiв фiлософського, юридичного та iсторичного викладу. Появу сучасно! логiки дослiдники пов'язують iз початком застосування математичних методiв для вивчення процесiв доведень: «... саме з аналiзу мiркування в формальних, математичних науках виникае сучасна концепщя логiки; це передбачае, що аргументацiя, яка не застосовуеться в математичних науках, тим бшьше не виникне у формальнш логiцi» [8, с. 45]. Детальний аналiз процешв аргументацi! в гуманiтарнiй сферi, здшснений на основi праць з психологи, сощологи, логiки, теорi! пропаганди, привели вчених до висновку, що для з'ясування природи та складу аргументацп недостатньо застосувати формальш лопчш процедури та психолопчш чи сощолопчш положення. Х. Перельман та Л. Ольбрехтс-Титека звернули увагу на т сфери гумаштарного знання, якi зазвичай ^норувались сучасною !м формальною логiкою - риторику та фшософда.
Риторика також мае справу з аргументащею, проте !! метою е не пошук iстини, а думки, якi приймаються чи спростовуються на основi щннюних суджень, дае можливiсть дослiджувати проблеми аргументацп без протиставлення риторики фшософи та тдпорядкування !! формальнiй лопщ. Х. Перельман видiляв три види ораторського жанру: дорадчий, судовий та показовий. Показову промову вчений вважав центральною в системi аргументацп, оскшьки вона «встановлюе згоду, на основi яко! стають можливими i судова та дорадча промови, тим самим виробляе щннюш судження, вибудовуе !х iерархi!, служить не для розваги i розради публiки, а виховуе аудитора, i безсумнiвно бiльше, шж iншi жанри, пов'язана зi взаемодiею "людина — мовний вчинок" » [8 с. 46].
Показова аргументацiя - це розгортання та розвиток мовлення в неiнституалiзованому середовищi (аудитори) у виглядi стратегi!, яку обирае промовець для досягнення потрiбного ефекту. Таким чином, у неориторищ аудиторiя - це своерiдний теоретичний конструкт, результат прогнозу оратора: в залежносп вщ того, на яких людських рисах зосереджуватиме увагу оратор, аудиторiя розкриватиметься в тому чи шшому напрямку. Х. Перельман розглядав аргументащю як ушверсальну властивють розуму, а тому - звернену до ушверсально! аудитори.
Аналiзуючи полiтичну, фiлософську та наукову полемши, Х. Перельман доходить висновку, що будь-яка дискушя включае мотиви сощального та особистого характеру, яю змушують учасникiв приймати певну позищю. Цiль аргументацi! - згода промовця та аудитора — яка досягаеться шляхом встановлення контакту мiж ними на засадах рiвностi та добровшьносп. Риторична аргументацiя заснована на згодi стосовно морального авторитету оратора i визначаеться складом конкретно! аудитори, до яко! вона адресована. У концепцп Х. Перельмана така конкретна «приватна» аудиторiя, разом з ушверсальною становлять собою рiзнi типи прогностичних моделей:
риторичну та лопчну. «Якщо в лопчнш моделi аргументацiя ведеться в певнш закритiй системi категорiй, то в риторичнш моделi зберiгаються можливостi включення нових категорiй, змiни правил мiркування i позицiй, та переглядi рашше прийнятих рiшень. У риторичнiй аргументацп виникае принципова багатозначнiсть вираження, тому одна з головних проблем теори аргументацп — не просто визначити сенс виразiв, але з кожним новим ходом мови сшввщнести задум промовця i оцшку слухача» [8 с. 46].
Таким чином, на вщмшу вщ класично! моделi риторики, звернено! до етичного iдеалу, неориторика орiентуеться на сучасну комунiкативну особистють, вiдкриту для прийняття рiзностороннiх аргумента. Як зазначае М. Кащей, «у цьому сенс вщповщальносп та свободи в людських справах. Там, де немае ш можливостi вибору, ш альтернативи, ми не здiйснюемо нашу свободу. Саме дорадчють вiдрiзняе людину вiд автомата. Це обговорення стосуеться всього, що, по сутi, е творшням людини, — цiнностей i норм, якi вона створила i якi дозволяе висунути дискусiя. Вивчення прийомiв тако! дискуси може розвинути в людиш свiдомiсть штелектуально! техшки, якою користуються всi, хто виробляе !! культуру» [8, с. 46].
З критикою абсолютизму формально! лопки виступив також британський фшософ Стаен Тулмiн. Паралельно з «Новою риторикою» Х. Перельмана та Л. Ольбрехтс-Титеки виходить його праця «Застосування аргумента ».Тулмш вказував на обмеженiсть абсолютизму у теоретичнш або практичнiй аргументацп, для якого моральш проблеми вирiшуються через порiвняння зi стан-дартним набором моральних принцитв, не залежно вщ контексту. Така абсолютизацiя, на думку вченого, е результатом щеалiзацn Платошвсько! формально! логiки, яка претендуе на абсолютну ютину, а розумiння моралi як набору стандартних приписiв далеке вщ повсякденно! практики людського спшкування.
Упевнившись у вiдсутностi практичного значення абсолютизму, С. Тулмш будуе власну класифшащю аргументацп, основою яко! е верифшащя. Отже, аргументацiя, на думку вченого, являе собою радше процес верифшацп вже наявних iдей, шж висунення нових гiпотез та синтез.
С. Тулмш вводить поняття «аргументативного поля», яке складають «поле-залежнi» аспекти аргументацп, яю варiюють залежно вщ поля, та «поле-iнварiантнi» — однаковi для всiх полiв. «Вiн запропонував своерщну матрицю, яка мiстить шють взаемопов'язаних компонентiв для аналiзу аргумента, маючи на уваз^ що ця схема аргументацп буде використовуватися для аналiзу рацюнальносп аргументiв у судовш залi» [5, с. 29]. До ще! матрицi входять:
1. Претензiя: те, що мае бути встановлено. Скажiмо, якщо якась людина намагаеться переконати, що вона е громадянином Велико! Британп, претензiя звучить як заява: «Я -британський громадянин (британська громадянка)» (1).
2. Даш: факти, до яких ми звертаемося як до пщстави для претензп. Наприклад, людина може пщтримати свою вимогу задокументованим у свщощи про народження фактом: «Я народився (народилася) на Бермудських островах» (2).
3. Ордер (загальновизнаний порядок слщування): заява про дозвш руху вщ даних i претензш. Для того, щоб перейти вiд даних «Я народився на Бермудських островах» до претензп «Я -громадянин Великобританп», особа зобов'язана вказати ордер для подолання розриву мiж 1 i 2 заявою «Людина, народжена на Бермудських островах, буде юридично громадянином Великобританп».
4. Пщтримка: повноваження про громадянство висловлюеться в ордерц але повинна бути введена додаткова пщтримка, якщо ордер сам по собi не е досить переконливим. Наприклад, якщо адресат не вважае ордер достатшм, доведеться вказати правове положення, як резервну заяву, щоб показати, що «уш люди, яю народилися на Бермудських островах, юридично е громадяни Велико! Британп».
5. Спростування: можуть бути обмеження для претензш. Прикладом може служити спростування: «Людина, яка народилася на Бермудських островах, буде юридично британським громадянином, якщо вона не зрадила Великобриташю i не була проти не! шпигуном шшо! кра!ни».
6. Квалiфiкат: слова або фрази, що виражають стутнь сили чи впевненосп щодо ще! претензп. Це таю слова чи фрази, як «можливо», «ймовiрно», «неможливо», «звичайно», або
«обов'язково». Претензiя «Ябезумовно громадянин Великобританi!» мае бшьший ступiнь сили, нiж претензiя «Мабуть, я громадянин Великобританi!» [5, с. 29-30].
Сучасш дослiдники сходяться на тому, що дослiдження Х. Перельмана та С. Тулмша стали початком формування неформально! лопки та теора аргументацi!. Дискусiя, яку вони породили, дала поштовх до пошуку та вирiшення нових проблем у цш сферi.
Однiею з найбшьш дослiджених у теорi! аргументацi! е проблема значення аудитора у побудовi аргументацi!. Як зазначае А. П. Полггюк, справжнiм викликом теорi! Перельмана стала праця Трудi Гов'е «Фiлософiя аргументацi!». Дослiдниця розширюе поняття аудитора, включаючи в нього й одну особу, якш адресована аргументацiя, i навiть самого оратора, якщо метою аргументаца е саме переконання. На противагу «ушверсальнш аудиторi!» Перельмана вона вводить поняття «не взаемоддачо! аудитора», переконання та прагнення яко! не можуть бути вщомими заздалегiдь. Як приклад вона наводить засоби масово! шформаца, що практикують саме такий спо-сiб аргументацi!: «"Не взаемоддача аудиторiя" з'являеться, коли людина, яка будуе аргументацда для використання у ЗМ1, не мае достатньо шформаца про аудиторда та жодним чином з нею не взаемодiе, оскшьки спiлкування вiдбуваеться опосередковано. Гов'е переконана, що у такш ситуацi! не може допомогти навггь "унiверсальна аудиторiя" Перельмана, оскiльки для "не взаемоддачо! аудиторi!" навiть загальноприйнятi схеми рацюнальносп е невiдомими» [2, с. 100].
У 70-х рр. ХХ ст. виник дiалектичний шдхщ до анатзу аргументацi!, в якому !! розглядають з позица процедури обговорення: «Пщ час обговорення сторони вiдстоюють сво! позицi!, керуючись правилами рацiонально! дискуса. Рацiональнiсть дискусi! залежить вiд того, чи дозволяе процедура обговорення формальним i матерiальним критерiям прийнятностi» [6, с. 26]. Представниками такого тдходу е голландсью вченi Ф. ван Еемерен i Р. Гроотендорст. Головна !хня iдея, яка отримала назву «прагма^алектика», полягае в розробленнi чггких правил, дотримання яких дае у рацюнальнш дискусi! обrрунтованi висновки. «У цш iдеальнiй моделi критично! дискуса розрiзнюються чотири стадi! обговорення, яю його учасники повиннi пройти, щоб вирiшити сво! розбiжностi: етап протистояння, початковий етап, етап аргументаца та заключний етап. На етат протистояння спiврозмовникiв встановлюеться, що у них е розбiжностi. На наступному етат вони виршують усунути цю рiзницю у думках. Спiврозмовники мають визначити !х вiдправнi точки: вони узгоджують правила обговорення i встановлюють, яю пропозицi! вони можуть викорис-товувати в сво!й аргументацi!. На стада аргументаца пропонент захищае свою точку зору, висуваючи аргументи проти заперечень або сумнiвiв. На заключному етат обговорення сторони мають оцшити, наскшьки !х первiснi розбiжностi в думках були виршеш, i на чию користь. Модель також визначае характер розподшу мовних акпв, якi вдаграють конструктивну роль на рiзних стад1ях процесу врегулювання» [5, с. 30].
Вагомий внесок в розвиток теора аргументаца здшснили представники «Франкфуртсько! школи» фiлософi!. Нiмецький фiлософ Юрген Габермас, дослщжуючи рацiональнiсть дискурсу, зазначив, що «...теорда аргументацi! потрiбно розвивати у формi "неформально! логiки", оскiльки до згоди у теоретичних або морально-практичних питаннях не можна примусити аш дедуктивними висновками, аш емтричними очевидностями. Тiею мiрою, якою аргументи мають примусову силу на пiдставi вщношень логiчного слiдування, вони не тягнуть за собою шчого субстанцiально нового, а иею мiрою, якою вони мають субстанщальний змiст, вони грунтуються на досвiдах та на потребах, яю можуть бути по-рiзному штерпретоваш у свiтлi мiнливих теорiй за допомогою мшливих дескриптивних систем, i тому не виявляють яко!-небудь гранично! тдстави. У теоретичному дискурсi прiрва мiж одиничними спостереженнями та всезагальними гшотезами долаеться завдяки дотриманню рiзноманiтних канонiв iндукцi!. У практичному дискурс потрiбен вiдповiдний об'еднавчий принцип». Фшософ наголошуе, що «всi дослiдження у царит лопки морально! аргументаца вщразу приводять до необхщносп введення певного морального принципу, що, як правило, в аргументаца вщграватиме таку саму роль, що й шдуктивний принцип у дискурш дослщних наук» [6, с. 27].
Габермас розглядае аргументацда як дiалог, пiд час якого пропонент намагаеться переконати опонента у прийнятносп обгрунтованосп презентацi!. Виходячи iз перспективи комунiкативно!
ращональносп, вш розвивае теорiю, в якш рацiональна прийнятнiсть 06rpyHT0BaH0CTÎ вимог залежить вщ того, у який cnoci6 соцiальнi суб'екти координують сво1 дп з досягнення згоди щодо вимог з проблемного питання [6, с. 27-28].
На сьогодш теоpiя аргументацп вже цiлком претендуе на статус самостшно1 науково! дисциплiни. Як зазначають дослiдники (Л. Г. Комаха), в сучасних пiдходах до вивчення лопки i методологiï наукового пiзнання розмежовуються поняття «доказу» й «аргументацп». Перше поняття е характерним для науки лопки, тд яким pозyмiють метод встановлення ютини, обгрунтування iстинностi судження. У вузькому розумшш теpмiн «доказ» (а точнiше формальний доказ) являе собою «ланки yмовиводiв, побудованих вщповщно до суворих правил, якi ведуть вщ iстинних посилок до положень (тез), що доказуються (висновку), формулювання i змiст яких вiдомi рашше» [Комаха, с. 9]. У такому розумшш доказ використовують точними дедуктивними науками.
Натомють широке pозyмiння «доказу» використовуеться в теорп аpгyментацiï, де тд цим поняттям pозyмiють «усе те, що переконуе в ютинносп того чи шшого положення, у т.ч. системи мipкyвань з штуггивно значущим характером аpгyментiв. На вщмшу вiд строгого доказу, досить часто аргументащя е пошуком тези або остаточного формулювання того, що отримуеться в результат дослщження. У такому теза не дана заздалегщь i являе собою кшцевий пiдсyмок перегляду i вщбору аpгyментiв, вiдмовy вщ сyмнiвних формулювань» [9, с. 9-10].
Схожу точку зору вщстоюе Д. Зайцев, аналiзyючи процес мipкyвання в лопщ та теоpiï аpгyментацiï. На думку вченого, для лопки мipкyвання е об'ектом вивчення, тодi як для аргументацп - засобом змши позици опонента в полемщь «Логiцi притаманне формальне доведення, тобто йдеться про ланцюжок мipкyвань, побудованих вщповщно до чгтких правил, що ведуть вщ iстинних засновкiв до висновку (доводжувано1' тези), формулювання та змют яких вiдомий заздалегiдь. Змшити позицiю суб'екта за допомоги мipкyвань — таке завдання стопъ в аргументацп. Природш мipкyвання, за допомоги яких ведеться аргументащя, мають модифшувальний характер» [7, с. 8].
Цшаву думку щодо аргументацп наводить О. А. 1вш: «Теоpiя аpгyментацiï не зводиться до лопчно1' теоpiï доказу, яка спираеться на поняття ютини i для яко1' поняття аудитори та переконання зовшм чyжi. Також теоpiя аpгyментацiï не зводиться до методологи науки або теори тзнання. Аpгyментацiя - це певна людська дiяльнiсть, що пpотiкае в конкретному сощальному контекстi i мае своею кшечною метою не знання саме по соб^ а переконання у визнанш тих чи iнших положень» [1, с. 4-5].
Висновки. Змша фшософсько1' парадигми напpикiнцi 50-х роюв ХХ ст. спричинила до перегляду основних положень формально!' лопки, що стосувались процесу аргументацп. Абсолю-тизащя цього пщходу спричинила критику в сеpедовищi фiлософiв та логiкiв, яю вказували на непpидатнiсть такого пщходу для виршення буденних проблем та застосування в гумаштарних науках. Залучення риторики, фiлософiï, полiтичноï та юpидичноï теоpiï вiдкpило дослiдникам новi можливосп для виpiшення накопичених проблем. Результатом стала поява теори аргументацп, тонерами якоï вважають Х. Перельмана, Л. Ольбрехтс-Титеку та С. Тyлмiна, як звернули увагу на значення аудитори при пщготовщ аpгyментацiï. ïх пращ послужили поштовхом для подальших дослщжень, виокремлення в теоpiï аpгyментацiï нових напрямюв, зокрема, юpидичноï аpгyментацiï.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Ивин А. А Основы теории аргументации. М.: Владос, 1997. 352 с. 2. Полпток А. П. «Нова риторика» та неформальна лопка. BicHUK Днтропетровського умверситету. Сер1я: Фыософ1я. Соц1олог1я. Полтолог1я. 2012. Т. 20. № 22(4). С. 97-102. 3. Perelman Ch., Olbrechts-Tyteca L. Logique rhetorique. Rhetorique et philosophic. Paris, 1952. P. 8-9. 4. Юркевич М. О., В. Д. Титов, С. В. Куцепал та ш. Юридична аргументащя. Лопчш дослщження: моногpафiя; за заг. ред. О. М. Юркевич. 2-ге вид., переробл. та допов. Х.: Право, 2015. 336 с. 5. Горохова I. Iстоpiя осмислення проблематики аргументацп. Гтея: науковий eicHUK. 2015. № 95. С. 273-278. 6. Зайцев Д. В. Философская логика и аргументащя. Полигнозис. 2009. № 1 (34). С. 3-11. 7. Легчилин А. А.,
Воробьева С. В. Теория аргументации Х. Перельмана как инновационный базис учебных курсов. Коммуникация в социально-гуманитарномзнании, экономике, образовании: Материалы II Между-нар. науч.-практ. конф., Минск, 13-14 нояб. 2008 г. Мн., 2008. С. 21-23. 8. Кащей Н. А. Современная риторика как методология убеждения. Вестник Новгородского государственного университета. 2012. № 67. С. 45-48. 9. Комаха Л. Г. Лопчш засади аргументацп у фшософському знанш монографiя. Кшв: Центр учбово! лiтератури, 2015. 360 с.
REFERENCES
1. Ivin A. A Osnovy teorii argumentacii [The basis of the theory of argumentation]. M.: Vlados, 1997. 352 p. 2. Politjuk A. P. «Novarytoryka» ta neformalna logika ["New rhetoric" and informal logic]. Visnyk Dnipropetrovs'kogo universytetu. Serija: Filosofija. Sociologija. Politologija. 2012. T. 20. No. 22(4). pp. 97-102. 3. Perelman Ch., Olbrechts-Tyteca L. Logique rhetorique [Rhetorical logic]. Rhеtorique et philosophic. Paris, 1952. pp. 8-9. 4. Jurkevych M. O., V. D. Tytov, S. V. Kucepaltain. Jurydychna argumentacija. Logichni doslidzhennja [Legal argumentation. Logical research]: monografija; zazag. red. O. M. Jurkevych. 2-ge vyd., pererobl. tadopov. Harkiv: Pravo, 2015. 336 p. 5. Gorohova I. Istorija osmyslennja problematyky argumentacii [History of comprehension of the problems of argumentation]. Gileja: naukovyjvisnyk. 2015. No. 95. pp. 273-278. 6. Zajcev D. V. Filosofskaja logika i argumentacija [Philosophical Logic and Argumentation]. Polignozis. 2009. No. 1 (34). pp. 3-11. 7. Legchilin A. A., Vorob'eva S. V. Teorija argumentacii H. Perelmana kak innovacionnyj bazis uchebnyh kursov [H. Perelman's theory of reason in gasan innovative basis of training courses].Kommunikacija v social'no-gumanitarnomznanii, jekonomike, obrazovanii: Materialy II Mezhdunar. nauch.-prakt. konf., Minsk, 13-14 nojab. 2008 g. Mn., 2008. pp. 21-23. 8. Kashhej N. A. Sovremennaja ritorika kak metodologija ubezhdenija [Modern rhetoricas a methodology of persuasion]. Vestnik Novgorodskogo gosudarstvennogo universiteta. 2012. No. 67. pp. 45-48. 9. Komaha L. G. Logichni zasady argumentacii u filosofs'komu znanni monografija [Logical principles of argumentation in philosophical knowledge monograph]. Kyi'v: Centr uchbovoi' literatury, 2015. 360 p.
Дата надходження:21.06.2018р.