CC BY
6
УДК 340.12
Альона Романова
Навчально-науковий шститут права та психологи, Нацюнальний ушверситет «Львiвська полггехшка», проф. кафедри теорп та фшософп права,
д-р юрид. наук, aliroma@ukr.net
Олена Чорнобай
Навчально-науковий шститут права та психологи, Нацюнальний ушверситет «Львiвська полггехшка», доц. кафедри теори та фшософп права, канд. юрид. наук, 1аЬаи@гиа
СТАНОВЛЕННЯ ТЕОРП ЮРИДИЧНО1 АРГУМЕНТАЦП У ПЕР1ОД АНТИЧНОСТ1 ТА РИМСЬКОГО ПРАВА
© Романова А., Чорнобай О., 2018
Охарактеризовано кторто зародження теорн юридичноТ аргументацн в фшософп ДавньоТ Грецн, розкриваються передумови та причини ТТ появи та розвиту. Проаналiзовано софiстику та ТТ вплив на практику юридичноТ аргументацн в античному судочинствц внесок Платона та Аристотеля на формування загальних теоретичних основ аргументацн, зокрема, у логiцi та риторищ, а також Тх подальший розвиток та вдосконалення у римському прав1 (на основi поглядiв Цицерона та Сенеки Старшого). Наголошуеться на ткному взаемозв'язку соцiально-полiтичних процес1в та змш у теорн та практищ юридичноТ аргументацн.
Ключовi слова: юридична аргументащя; софiстика; логiка; риторика; силогами; дiалектика; суазорн; контроверсн; судовi промови; аргументування.
Алёна Романова, Елена Чорнобай
СТАНОВЛЕНИЕ ТЕОРИИ ЮРИДИЧЕСКОЙ АРГУМЕНТАЦИИ ВО ВРЕМЕНА АНТИЧНОСТИ И РИМСКОГО ПРАВА
В статье характеризуется история зарождения теории юридической аргументации в философии Древней Греции, раскрываются предпосылки и причины ее появления и развития. Анализируется софистика и ее влияние на практику юридической аргументации в античном судопроизводстве, вклад Платона и Аристотеля на формирование общих теоретических основ аргументации, в частности, в логике и риторике, а также их дальнейшее развитие и совершенствование в римском праве (на основе взглядов Цицерона и Сенеки Старшего). Отмечается тесная взаимосвязь социально-политических процессов и изменений в теории и практике юридической аргументации.
Ключевые слова: юридическая аргументация; софистика; логика; риторика; силлогизмы; диалектика;суазории; контроверсии; судебные речи; аргументирование.
Alyona Romanova
Institute of Law and Psychology of Lviv Polytechnic National
University,
Doctor of Legal Sciences, Prof. of the Department of Theory
and Philosophy of Law,
Olena Chornobai
Institute of Law and Psychology of Lviv Polytechnic National University, Cand. of Legal Sciences, Assoc. Prof. of the Department of Theory and Philosophy of Law
THE STATEMENT OF THE THEORY OF LEGAL ARGUMENT IN THE PERIOD OF ANTIQUITY AND THE ROMAN LAW
The article describes the history of the origin of the theory of legal argument in the philosophy of Ancient Greece, reveals the preconditions and reasons for its appearance and development. The analysis of sophistry and its influence on the practice of legal argumentation in ancient legal proceedings, the contribution of Plato and Aristotle to the formation of general theoretical foundations of reasoning, in particular, in logic and rhetoric, as well as their further development and perfection in Roman law (based on the views of Cicero and Seneca of the Elder). It is emphasized on the close relationship between socio-political processes and changes in the theory and practice of legal argumentation.
Key words: legal argumentation; sophistry; logic; rhetoric; syllogisms; dialectics; suazoria; controversy; court speeches; argumentation.
Постановка проблеми. Зародження теори юридично! аргументацп у вггчизнянш наущ пов'язують i3 виникненням давньогрецько! фшософп. В античних мютах-полюах, що штенсивно розвивались завдяки морськш колошзацп та торпвл^ у VII-IV ст. до н. е. намггився перехщ вщ тра-дицшного релтйно^фолопчного свггогляду, наповненого мютичним страхом перед природою, до ново!, бшьш рацioнальнoi мoделi сприйняття та пояснення дшсностг Саме в античнш фiлoсoфii зароджуються лoгiка, риторика, дiалектика, що сьoгoднi е важливими елементами юридично! аргументацii. Водночас розвиток фшософських основ аргументацii не можна розглядати вщрвано вiд iстoричнoгo та суспшьно-полггичного контексту.
У зв'язку з цим метою ще! статтi е розкриття передумов становлення теoрii правово! аргументацп в грецькiй фiлoсoфськiй та римськш юридичнiй традицiях.
Аналiз дослiдження проблеми. Становленню юридично! аргументацii та дослщженню теоре-тичних i практичних ii основ присвячено працi низки вггчизняних наукoвцiв. Античний перioд становлення юридично! аргументацп аналiзують О. Ю. Щербиною [1] та В. В. Кондратюком [1]. Окремi методолопчш аспекти юридично! аргументацп та ii лопчних основ здшснив В. М. Ван-дишев [1]. Проте зазначенi дoслiдження торкаються переважно давньогрецького перioду. Розвиток юридично! аргументацп у римському правi розкриваеться на oснoвi праць О. М. Юркевича [1] та Л. Г. Комахи [1].
Виклад основного матерiалу. Першi фiлoсoфськi школи (мiлетська та ефеська) зосереджу-вались переважно на питаннях натурфшософп - дoслiдженнi природи та ii явищ та пошуках матерiальнoi першооснови всього сущого. Поступово таю роздуми приводять перших фiлoсoфiв до формулювання закошв буття. Гераклгг Ефеський (бл. 535 - бл. 480 рр. до н. е.) вважав, що все у свт складаеться з протилежностей, яю перебувають мiж собою у пoстiйнiй бoрoтьбi («вшш»). Боротьбою протилежностей визначаеться юнування всiх речей i явищ природно! дiйснoстi. Дiючи одночасно, прoтилежнoстi породжують напругу, якою визначаеться внутрiшня, «таемна», як вважав
мислитель, гармонш речей. Така гармотя е «Логосом» — розумним законом свгтобудови. Гераклiта вважають батьком дiалектики, проте у його поглядах, яю сьогодт вiдомi з нечисленних фрагментiв його праць, ця дiалектика е скорше внутрiшньою шту!щею, ще не сформованою з самостiйний метод.
Значну роль у становленш теори аргументацп вщграли софiсти - професiйнi вчителi фшософп, риторики, еристики. 1хня дiяльнiсть припала на переломний перiод в юторп Давньо! Грецп, що позначився розвитком полгтичного життя полiсiв пiсля завершення греко-перських воен, особливо в Афшах: полiтика вперше стае обов'язком кожного громадянина. Бшьшють питань вирiшуеться на загальних зборах, велико! ваги набувае мистецтво красномовства та дискусш. У цих умовах софюти ставали не лише вчителями: вони «виступали на загальнодержавних святах й урочистостях з промовами - панеприками на честь громадських дiячiв, полководцiв» [1, с. 445].
Головний принцип фшософп софюпв сформулював Протагор (бл. 480-410 рр. до н. е.): «Людина е мiрою всiх речей: юнуючих, наскшьки вони iснують, неiснуючих наскшьки вони не iснують». Приймаючи вчення Гераклiта про вiдноснiсть усiх речей та всякого тзнання, вiн, разом з тим, вщмовився вiд традицшного подiлу самого знання на чуттеве та «божественне», що проникае в саму сутнють речей. Немае у речей ншко! «приховано! сутi», е тшьки самi одиничнi речi, дат у вщчуттях; проте свiт людських вiдчуттiв суперечливий, тому, за словами Протагора, «щодо кожно! речi можна виставити два протилежних судження», вагомшим з яких буде те, яке бшьш користе, практичне. Вiдсутнiсть загально! iстини у вченнях софiстiв породжуе методологiчний релятивiзм у !хиш практищ: у суперечках з опонентами, використовуючи метод дiалектичних запитань i вщповщей, софiсти нерiдко вдавались до обгрунтування завщома хибних положень, за що !х критикували сучасники.
Зосередження уваги софiстiв на людинi та и внутрiшньому свiтi визначае, за висловом В. М. Вандишева зумовлюе особливосп !хнього критичного дуалiзму або критичного конвенцюна-лiзму: «Власне критичний дуалiзм лише стверджуе, що норми i нормативнi закони можуть уво-дитись i змiнюватись людиною, - точшше, угодою або рiшенням дотримуватись чи змшювати !х, а тому людина несе за них моральну вщповщальнють» [1, с. 9].
Крiм навчанню наукам, софюти займались написанням промов для учасниюв судових про-цешв, якi з демократизацiею суспiльного життя в Давнш Грецп також стають публiчними. Суд архонтiв або ареопаг був найвищим судом в Афшах, на якому засщали старiйшини - архонти. Крiм того, функцiонував також суд присяжних - гелiея. У цих судах не було окремо видшених посад слщчого, прокурора та адвоката; у ролi обвинувача зазвичай виступав сам потерпший або (за пев-них обставин) хтось iз довiрених ораторiв. Пiд час процесу обидвi сторони виголошували по двi промови, якi належало будувати без риторичних прикрас (особливо в ареопаз^ в гелiе! це дозволялось). До V ст. до н. е. сформувалась композицшна структура судово! промови, кожна з частин яко! «виконувала певну функцiю, пов'язану з впливом на сувдв. Починалася промова iз вступу, завдання якого полягало у тому, щоб привернути до промовця прихильнють суддiв... Далi починалася найголовшша частина, пояснення само! справи - оповщь; вона будувалася так, аби створена картина фактично! сторони справи була випдна для ктента. Пiсля цього йшли докази, тобто обгрунтування справжшх мотивiв учинку i заперечення доказiв протилежно! сторони, яку завжди намагалися дискредитувати. У закшченш могло повторюватися звернення до сувдв» [1, с. 401]. У таких умовах софюти повинш були «цшковито дотримувалися принципiв i засад софютики, насамперед тiеl, за визнанням Платона, «благородно! софютики», що сприяла тзнанню етики i логiки, багатьох шших важливих фiлософських проблем, завдяки чому сформувалося ораторське мистецтво, на становлення i розвиток якого винятковий вплив мав такий вид риторики, як судова промова, що набула в Афшах величезно! популярносп» [1, с. 445].
Яскравим прикладом таких промов (частина з яких була написана на замовлення) е промови Люш (бл. 459 - бл. 380 рр.). Так, у промовi «Проти Ератосфена, колишнього члена колегп тридцяти» Люш використовуе типовий для софюпв прийом антитез, за допомогою яких вш створюе негативний образ свого кривдника, протиставляючи йому «доброчесний образ власно! родини, яка втратила чiльного свого представника» (брата Люш стратив тиран Ератосфен за прихильнють до демократ, йому самому вдалось втекти) [1, с. 448]. Ще одним яскравим прикладом використання софютичних прийомiв е «Виправдальна промова щодо вбивства Ератосфена», яку Люш написав як логограф (на замовлення). Люш використовуе риторичш запитання, розраховаш на присяжних, творить образ звинувачуваного-
довiрливого, простого, на!вного чоловiка на противагу негiднику Ератосфену, вмiло використовуе софютичну практику доведення в аргументованiй частит, використовуючи прийом амптфшаци -стишстично! мовно! фiгури для пщсилення характеристики, доповнення i збагачення думки за допомогою нагромадження однорiдних мовних засобiв [1, с. 450].
Методологiчний релятивiзм софiстiв, як уже зазначалось, став об'ектом критики !х з боку представниюв класично! антично! фiлософi!. Так, Платон (427-347 рр. до н. е.) у дiалозi «Софют» вважав знання софiстiв хибними, «заснованими на наслщувант», у якому не може бути ютини, а лише !! певнi ознаки. Водночас мислитель позитивно ощнював «благородну софiстику» як «мис-тецтво викривання, що зовнi подiбне до звичайно! софiстики, а насправдi - це справжня мудрiсть» [3, с. 294, 296, 492].
На противагу «негативнш софютищ» Платон пропонуе використовувати закони однорiдностi (подiл однорщних та подiбних речей на види, групи та роди - аж до вщшукання граничного, всеосяжного поняття, якому повиннi вiдповiдати всi матерiальнi речi) та специфiкацi! (проведення рiзницi мiж групами, що об'еднанi родовим поняттям), застосування яких повинно супроводжу-ватись дiалектичним методом запитань та вщповщей. Останнiй, грунтовно розроблений вчителем Платона Сократом (бл. 470-399 рр. до н. е.) полягае у дедуктивному сходжент вщ загальновщо-мого до ще не вiдомого. Як i софiсти, використовуючи метод простих запитань, Сократ прагнув тдвести свого стврозмовника до визначення загальних понять, формуючи у нього уявлення про ютину. Намагання дати точне визначення понять мало i полемiчний змют: «Сократ боровся проти софiстiв, яю схильнi були доводити i перебшьшувати вiдноснiсть людського знання» [1, с. 354].
Критиком софюта виступив i учень Платона Аристотель (бл. 384-322 рр. до н. е.). У трактат «Про софютичт спростування», присвяченому аналiзу обманних прийомiв, логiчних помилок i парадоксiв софiстiв, вiн називав софютику удаваною, позiрною мудрiстю: «I т^ хто любить сперечатись, i софiсти застосовують однi й л самi докази, але не з одтею i тiею ж метою. I один i той же доказ буде софютичним i еристичним, але не для одного i того ж: еристичний - заради удавано! перемоги, софiстичний - задля уявно! мудростi» [1, с. 555]. Водночас Аристотель здшснив чи не найбшьший серед античних мислителiв внесок у розвиток теорп аргументацi!, заклавши основи сучасно! логiки, риторики, дiалектики. Як зазначае О. Ю. Щербина, завдяки Аристотелю логiка отримуе власний предмет, методи, категорiальний апарат i стае iнструментом становлення юриспруденцi! [1, с. 40].
Винятковою заслугою Аристотеля е формулювання строгих методолопчних прийомiв аргу-ментацi!. У Першiй i Другiй «Аналiтиках» вiн розробляе вчення про аподиктичний (категоричний, аналггичний) силопзм, за якого «слiдування здiйснюеться вщ бiльшого засновку, що мiстить якесь загальне i загальновизнане положення, i окремого засновку, що мiстить деяке висловлювання про фактичний стан справ, до висновку, який являе собою поширення загального правила на окремий випадок» [1, с. 17]. Засновки аподиктичного силопзму обов'язково повинш бути iстинними, заснованими на наукових фактах (через це його часто називають науковим); вони не можуть бути предметом обговорення чи консенсусу. Вщповщно, висновки його теж е ютинними.
Поряд з категоричним, Аристотель виокремлював також дiалектичний силопзми. Дiалектич-ним силопзмом, суть якого сформульована у трактат «Тотка», фшософ визначав як умовивщ, побудований на правдоподiбних фактах (ймовiрних засновках). Ймовiрнiсть засновкiв дiалектич-ного силопзму е результатом дiалогу, «ймовiрнiсним знанням, отриманим у результатi згоди стврозмовника. Аристотель називае !х правдоподiбними положеннями, тобто такими, що «яю здаються правильними всiм або бшьшосп людей або мудрим - вс або бiльшостi з них або самим вщомим i хорошим» [1, с. 26]. Дiалектичнi умовиводи виходять за межi аналiтики та грунтуються на певному способi тлумачення впорядкованого свггу (система моралi, права тощо) та знаннi контексту або «тотки» — «мiсця» (як дослiвно перекладаеться даний термiн з грецько!), з якого промовець черпае матерiал для сво!х мiркувань.
Вiдзначаючи внесок Аристотеля на становлення теорп юридично! аргументацп, зокрема, формулювання законiв силопстики, науковцi водночас вказують на обмежене !х застосування в юри-дичнш практицi в античнi часи [1; 1]. Аристотель був перш за все фшософом, основна увага в його працях зосереджувалась на виршент теоретичних питань. Однак його ще! справили величезний вплив на наступт поколшня юристiв, передовсiм - римських, яю збагатили та доповнили напра-
цювання великого грецького фшософа. Одним з перших до спадщини Аристотеля звернувся Марк Тулш Цицерон (106-43 рр. до н. е.), який здшснив переклад «Тотки» латиною на прохання юриста Тробащя Теста, доповнивши !! прикладами практичного застосування логiки в правi та корисними рекомендацiями, що стосуються стратегi! i тактики захисту при судових спорах [1, с. 40; 1, с. 18]. Стратепю захисту, вважав Цицерон, необхщно будувати на родових принципах. Вщповщаючи на обвинувачення, адвокат обрие один з трьох способiв захисту тдсудного:
1) заперечення скоення протиправного дiяння («це не було вчинено»);
2) визнання самого дiяння, проте заперечення його протиправносп («вчинено, але дiяння мае бути визначене шакше»);
3) визнання дiяння правовим («вчинено по праву»).
Цицерон детально зупиняеться на характеристик предмета розгляду, що покладено в основу судового позову у цившьному процеа чи звинувачення у кримшальному. Аналiзуючи погляди римського юриста, О. М. Юркевич зазначае: «Ефективнють аргументацп в судовому процесi досяжна тiльки за наяв-ностi загальновизнаних (або, щонайменше, визнаних обома сторонами процесу пщстав). Такими пщ-ставами можуть бути тiльки закони. Але розумшня закону сторонами судового процесу може досить ю-тотно в1,^знятися, так що з !хнього розходження можуть з'являтися "сперечання про закони"» [1, с. 18]. Вщповщно, юридична аргументацiя пщ час вироблення стратеги захисту збагачуеться рiзноманiтними тактичними можливостями, зумовленими iнтерпретацiею законiв:
— обгрунтування того, що закон затверджуе не те, чого хоче протилежна сторона - це трапляеться, коли текст неясний i погоджуеться з двома рiзними застосуваннями;
— протиставлення писаному текстовi закону волю його укладача за допомогою запитання: «Що означае бшьше, слова або задум?»;
— протиставлення пропонованому для застосування закону шшого чинного закону, який суперечить першому [1, с. 19].
У римський перюд розроблено також щкаву методику в межах риторики, якою послуго-вувались тд час вироблення (чи вправляння) в юридичнш аргументацп: суазори та контроверсп, описаних у працях Лущя Аннея Сенеки (Сенеки Старшого) (бл. 54 р. до н. е. - 39 р. н. е.). Суазори -це тип промов, який виголошуеться вщ iменi юторичного чи мiфiчного персонажа у критичний момент життя, в яких промовець повинен був описати аргументи «за» i «проти» прийняття певного рiшення. До нас дшшло сiм суазорiй Сенеки Старшого: двi присвяченi Олександру Македонському, в яких той виршуе, чи варто йому перепливати океан та входити у Вавилон; 300 спартанщв -виршення дилеми протистояння перському вшську при Фермопшах; Агамемнон - чи варто принести в жертву свою дочку 1ф^ешю, для устшного походу на Трою; афшяни - чи зносити монумент Перемоги, щоб запобiгти перському вторгненню; сюфи - вибiр мiж напiвдиким кочовим способом життя та цившзащею; Цицерон - чи потрiбно просити Антонiя за свое життя i спалити на його вимогу сво! працi, чи вiдмовитися це зробити i померти [1, с. 19].
Контровершями називаються навчальнi промови, виголошеш у фiктивних, вигаданих судових процесах. Характер справ та образи тдсудних були досить рiзноманiтними: це були i цивiльнi, i кримшальш справи, спори мiж представниками рiзних суспiльних верств, професiй тощо. Побудова контроверсп вимагала вщ учня морально-правово! рефлексi! у кризових та безнадшних, на перший погляд, ситуацiях, вмшня аргументовано вiдстоювати уявного звинуваченого та робити оптималь-ний вибiр мiж природним та формальним правом. Як зазначае О. М. Юркевич, «в такий спошб розвивалася здатнють мiркувати про проблеми врегулювання рiзних правових вщносин - у родинi, мiж сiм'ею i державою i навгть мiж державою i богами» [1, с. 20].
Висновки. Основи теорп та практики юридично! аргументацi! були закладеш ще в античностi та тюно пов'язанi з соцiально-економiчними та полгтичними процесами розвитку давнiх суспшьств. Свiтоглядною основою для зародження юридично! аргументацп став розвиток фшософи i поступове формулювання в !! межах лопки, риторики та дiалектики. Щ напрацювання мислителiв активно використовувались у судовш практицi, свiдченням чого е багата спадщина софютичних промов. Своею чергою, критика софютики дала поштовх до формування методолопчних засад
яюсно ново! практики аргументацп, найдетальнiше розробленш Аристотелем та розвинутiй римськими юристами, яка протягом столпъ слугувала зразком для юриспв.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Вандишев В. М. Риторика i соф1стика в ¡сторико-фтософсъкому дискурЫ: монограф1я. Суми: Вид-во СНАУ, 2015. 152 с. 2. Щербина О. Ю. Логiчне моделювання та юридична аргументащя. Вiсник Кигвсъкого нацюналъного утверситету iMem Тараса Шевченка. Фiлософiя. Полiтологiя, 2014. № 1. С. 50-53. 3. Комаха Л. Г. Логiчнi засади аргументацИ' у фшософсъкому знант: монографiя. К.: Центр учбовог лтератури, 2015. 360 с. 4. Чорнобай О. Л. Софiстика як дискурсивна практика правовог аргументацИ Вiсник Нащоналъного утверситету «Лъвiвсъка полтехтка». Юридичт науки, 2016. № 845. С. 443-453. 5. Пащенко В. I., Пащенко Н. I. Антична лтература: тдруч. 3-те вид., стереотип. К.: Либiдъ, 2008. 718 с. 6. Юркевич О. М., Титов В. Д., Куцепал С. В. та т. Юридична аргументащя. Логiчнi до^дження: монографiя; за заг. ред. О. М. Юркевич. 2-ге вид., переробл. та допов. Харюв: Право, 2015. 336 с. 7. Платон. Софист (Феодор, Сократ, Чужоземециз Элеи, Теэтест). Платон. Сбор. соч.: в 4 т. Т. 2 / общ. ред. А. Ф. Лосева и др.; примеч. А. Ф. Лосева и А. А. ТахоГоди. Москва: Мыслъ, 1993. - С. 275-345. 8. Фшософсъкий енциклопедичний словник /ред. кол.: В. I. Шинкарук (голова редколеги) та т. Кигв: Абрис, 2002. 744 с. 9. Аристотелъ. О софистических опровержениях. Аристотелъ. Соч.: в 4 т. Т. 2 / ред. З. Н. Ми-келадза. Москва: Мыслъ, 1978. С. 533-593. 10. Щербина О. Ю. Способи мiркуванъ юристiв крагн романо-германсъкого та англо-американсъкого права. Вiсник Кигвсъкого нащоналъного утверситету iменi Тараса Шевченка. Фiлософiя. Полiтологiя, 2010. № 98. С. 39-43. 11. Кондратюк В. В. Аргументащя в нормативних контекстах: проблеми риторичног концепцИ аналiзу. Вiсник Кигвсъкого нащоналъного утверситету iменi Тараса Шевченка. Фiлософiя. Полiтологiя, 2012. № 108. С. 25-28.
REFERENCES
1. Vandyshev V. M. Rytoryka i sofistyka v istoryko-filosofs'komu dyskursi [Rhetoric and Sophistry in Historical and Philosophical Discourse]: monohrafiya. Sumy: SNAU Publ, 2015. 152 p. 2. Shcherbyna O. Yu. Lohichne modelyuvannya ta yurydychna arhumentatsiya [Logical modeling and legal reasoning] Visnyk Kyyivs'koho natsional'noho universytetu imeni Tarasa Shevchenka. Filosofiya. Politolohiya. 2014. No. 1. pp. 50-53. 3. Komakha L. H. Lohichni zasady arhumentatsiyi u filosofs'komu znanni [Logical principles of argumentation in philosophical knowledge]: monohrafiya. Kyyiv: Tsentr uchbovoyi literatury, 2015. 360 p. 4. Chornobay O. L. Sofistyka yak dyskursyvnapraktykapravovoyi arhumentatsiyi [Sophistryas a discursive practice of legal argumentation]. Visnyk Natsional'noho universytetu «L'vivs'ka politekhnika». Yurydychni nauky, 2016. No. 845. pp. 443-453. 5. Pashchenko V. I., Pashchenko N. I. Antychna literatura [Ancient literature]: pidruch. 3-tye vydannya, stereotyp. Kyyiv: Lybid', 2008. 718 p. 6. Yurkevych O. M., Tytov V. D., Kutsepal S. V. tain. Yurydychna arhumentatsiya. Lohichni doslidzhennya. [Legala rgumentation. Logical research]: monohrafiya; zazah. red. O. M. Yurkevych. 2-he vydannya, pererobl. tadopov. Kharkiv: Pravo, 2015. 336 p. 7. Platon. Sofist (Feodor, Sokrat, ChuzhozemecizJelei, Tejetest) [Platon. Sophist (Theodore, Socrates, Alienfrom Elea, Theetest)]. Platon. Sbor. soch.: v 41. T. 2 / obshh. red. A. F. Loseva i dr.; primech. A. F. Loseva i A. A. Taho Godi. Moskva : Mysl', 1993. pp. 275-345. 8. Filosofs'kyy entsyklopedychnyy slovnyk [Philosophical Encyclopedic Dictionary] / red. kol.: V. I. Shynkaruk (holova redkolehiyi) tain. Kyyiv: Abrys, 2002. 744 p. 9. Aristotel'. O sofisticheskiho proverzhenijah [Aristotel. About sophisticrefutations]. Aristotel'. Soch.: v 4 t. T. 2 / red. Z. N. Mikeladza. Moskva: Mysl', 1978. pp. 533-593. 10. Shcherbyna O. Yu. Sposoby mirkuvan'y urystiv krayin romano-hermans'koho ta anhlo-amerykans'kohoprava [Ways of thinking of lawyers in the countries of Romano-Germanic and Anglo-American law.]. Visnyk Kyyivs'koho natsional'noho universytetu imeni Tarasa Shevchenka. Filosofiya. Politolohiya, 2010. No. 98. pp. 39-43. 11. Kondratyuk V. V. Arhumentatsiya v normatyvnykh kontekstakh: problemy rytorychnoyi kontseptsiy i analizu [Argumentation in normativ econtexts: the problem of the rhetorical concept of analysis]. Visnyk Kyyivs'koho natsional'noho universytetu imeni Tarasa Shevchenka. Filosofiya. Politolohiya, 2012. No. 108. pp. 25-28.
Дата надходження: 06.04.2018р.
