CC BY
65
УДК 340.12
О. Л. Чорнобай
1нститут права та психологи Нащонального ушверситету '^bBiBCbKa полггехшка",
канд. юрид. наук, доц., доцент кафедри теори та фшософп права
МИСТЕЦТВО СУПЕРЕЧКИ, АБО ЕРИСТИКА: ПРЕДМЕТ ТА 1СТОР1Я
© Чорнобай О. Л., 2015
Свгг, в якому живемо, працюемо, контактуемо тощо, надто контраверсiйний. I доля багатьох людей пов'язана повною мiрою i3 тим, наскшьки вони вмтоть органiзовувати дiалог у рiзних сферах життя, у наущ й полгтищ, мiж партiями, об'еднаннями, представниками рiзних етносiв, мiж вiруючими й атеТстами, мiж батьками й дiтьми, мiж владою i громадянами, мiж багатими i б1дними тощо.
Ключовi слова: суперечка, еристика, юрист, аргументащя, юридичний конфлжт, учасники юридичного конфлiкту.
Е. Л. Чорнобай
ИСКУССТВО ДИСПУТА, ИЛИ ЭРИСТИКА: ПРЕДМЕТ И ИСТОРИЯ
Мир, в котором живем, работаем, контактируем и так далее, слишком контраверсионный. И судьба многих людей связывается в полной мере с тем, насколько они умеют организовывать диалог в разных сферах жизни, в науке и политике, между партиями, объединениями, представителями разных этносов, между верующими и атеистами, между родителями и детьми, между властью и гражданами, между богатыми и бедными и тому подобное.
Ключевые слова: спор, эристика, юрист, аргументация, юридический конфликт, участники юридического конфликта.
O. L. Chornobay
ART OF DISPUTES OR ERISTIC: SCOPE AND HISTORY
World in that live, work, contact et cetera, too complicated. And the fate of many people contacts to a full degree with that, as far as they are able to organize a dialogue in the different spheres of life, in science and politics, between batchwises, associations, representatives of different ethnoss, between believers and atheists, between parents and children, between power and citizens, between rich and poor and others like that.
Key words: dispute, lawyer, argumentation, legal conflict, participants of legal conflict.
Постановка проблеми. Для того, щоб справляти ефективний мовленневий вплив на адресата, досягаючи поставлено! мети (цшей) та збертаючи комушкативну рiвновагу, адресанту (а ми маемо на увазi майбутнього висококвалiфiкованого правника) необхщно постшно i наполегливо полшшувати свою комушкативну грамотнють, тобто володшня сукупнютю знань, умшь i навичок, що уможливлюють устшну i толерантну мовну комушкащю в складних комушкативних ситуащях. Це - шлях до набуття комушкантами належного рiвня комушкабельносп.
Мета статп полягае у дослiдженнi предмета та юторп мистецтва суперечки, або еристики.
Стан дослщження. Питання комушкацп та еристики в правовiй дiяльностi порушуються у працях I. В. Хоменко, В. Г. Андросюка, Л. I. Казмiренко, Я. Ю. Кондратьева, В. Л. Васильева, М. В. Костецького, В. М. Розша, Г. О. Юхновця та ш. Зазначимо, що, придiляючи значну увагу психолопчному забезпеченню професшно! пiдготовки правникiв, науковщ все ж не розглядають комушкативну культуру як безпосереднiй i досить важливий чинник професюналiзацп. Натомiсть (безперечно, цшком слушно) звертаеться бiльше уваги на оволодшня базовими знаннями, на засвоення й шзнання елементарних поняттевих категорiй у цiй дiлянцi правознавства, а також юридично! психологи, що у масштабно ширших обсягах передбачено осягнути тд час вивчення вщповщних курсiв.
Виклад основних положень. Автор навчального пошбника з логiки, що витримав кшька видань, викладач вищо! школи з понад тридцятирiчним стажем М. Тофтул, знайомлячи читача з мистецтвом полемши (яке вш радше хотiв назвати мистецтвом суперечки, або еристикою) ставить запитання: "Чи можна обштися без суперечок?" На перший погляд, воно видаеться риторичним, однак якщо глибше вникнути у його суть, осмислити його, то з'ясуеться, що не все так просто й однозначно. Позитивну вщповщь на це запитання, як пише автор, деяю люди вважають само собою зрозумшою, своерiдним принципом гуманно! поведшки людини. Американський президент Н. Лшкольн, наприклад, переконував, що жодна людина, яка вирiшила досягти успiху в житп, не повинна витрачати час на особисп суперечки. Вiн, зокрема, радив гги на поступки i у вирiшеннi значних питань, якщо й опонент по-своему правий, а тд час виршення дрiбних - навпъ за умови, що опонент неправий. Очевидно, прихильниюв тако! поведшки (компромюно!) набагато менше, нiж тих, хто вважае суперечку (полемшу, дискусда тощо) необхiдною i доречною, враховуючи обставини, передумови, переб^ комушкативно! взаемодп або ж, простiше кажучи, спшкування.
Як показуе досвiд рiзних полггичних баталiй (наприклад, передвиборних компанiй) або навггь громадських, професiйних зiбрань, значнш частинi !х учасникiв бракуе загально! i лопчно! культури, що проявляеться у нестриманосп емоцiй, у людських образах, у поверхневосп, суперечливостi, переконливосп висловлювань i мiркувань. Отже, комушкативна культура значною мiрою виявляеться в умшш правильно, виважено поводити себе в суперечщ, умiти толерантно полемiзувати, не ображаючи опонента, переконливо i послiдовно вiдстоювати свою позицiю, свою думку. Фахiвець з цiеl проблематики I. Хоменко дае визначення i характеристики цього поняття [4, с. 9-10].
Отже, суперечка - це комушкативний процес, у якому виявляеться активне ставлення до позици, висловлено! спiврозмовником з приводу обговорюваного питання, ситуаци, яка виражена критично, неоднозначно, полемiчно.
Будь-яка суперечка передбачае розходження в думках, зпкнення рiзних позицш. Кожна сторона активно вiдстоюе свою думку та намагаеться заперечити чи спростувати погляди опонента. Якщо нема такого зпкнення думок, то нема й суперечки, очевидно, йдеться про якусь шшу форму комушкацп. Наприклад, проповщь, молитва, лекщя, шформацшна доповщь - це не суперечки. Якщо аргументащя з приводу якогось питання спрямована на людей, яю байдуже або позитивно (тобто некритично) ставляться до не!, то немае шяких тдстав вважати цю комушкативну ситуащю суперечкою.
Учасниками суперечки, як правило, е пропонент, опонент, аудиторiя (слухач^.
Пропонент - це той, хто висувае та обгрунтовуе певну думку. Без пропонента не може бути суперечки, оскшьки сшрш питання не виникають самi по собг 1х повинен хтось сформулювати та поставити на обговорення. Погляд пропонента може виражати власну думку або репрезентувати колективну позищю з того чи шшого питання.
Опонент - це той, хто тддае сумшву або заперечуе iстиннiсть або слушшсть поглядiв пропонента. Опонент може бути безпосередньо присутшм i особисто брати участь у спор^ Але може бути й така ситуащя, коли опонент безпосередньо не бере учасп в ньому.
Аудиторiя - це колектив слухачiв або ж навггь учасникiв, що мають сво! переконання, сво! позицп, думки з приводу обговорюваного питання. У цьому сенс аудиторiя е головним об'ектом аргументативного впливу в суперечцi, дискуси.
Галузь знання, що за змiстом i науковим спрямуванням значною мiрою пов'язана з комунiкативною лiнгвiстикою i у багатьох аспектах перетинаеться з колом проблем, котрi вирiшуються щею наукою, а до того ж безпосередшм предметом вивчення якого е суперечка (полемша, дискусiя), отримала назву "еристика". Загальне уявлення про не! можна скласти iз такого енциклопедичного визначення: "Еристика (грец. й^йкш: той, який сперечаеться) - мистецтво дискутувати, тобто знаходити ютину у межах певно! домовленостi мiж опонентами, адресантом та адресатом, наратором (розповщачем) i реципiентом щодо порушувано! тези, або полемiзувати, враховуючи позицiю протилежно! сторони" [3, Т. 1, с. 345]. А цитована нами дослщниця запропонувала шшу дефiнiцiю: "Еристика - це напрям дослщжень, мета яких полягае в розглядi рiзноманiтних характеристик (лопчних, семiотичних, психологiчних тощо) такого складного комушкативного процесу, як суперечка"[4, с. 9].
Термш "еристика" мае давню iсторiю. Вiн походить, як бачимо, з давньогрецько! мови. Цим словом називали вправних ораторiв, умiльцiв вмшо вести суперечки. У науцi цей термш використовують порiвняно недавно. Спочатку тд "еристикою" розумiли звiд прийомiв, якими потрiбно користуватися в спор^ щоб одержати перемогу. У наш час значення цього термша дещо змiнилося. Нинi еристика, маючи агональний (змагальний) характер, близька до дiалектично! суперечки, часто послуговуеться методами герменевтики, висувае низку вимог щодо конструктивного розв'язання стрно! ситуаци. Так, аксiоми не можуть бути предметом спору. Вщ опонентiв вимагаеться усвiдомлення теми обговорення, глибоке осмислення, уникнення остаточного присуду. Предмет дискуси (полемши) мае бути чггко сформульованим; визначену тему не можна шдмшювати шшою, слщ шанувати вiдмiннi, iнодi несумiснi погляди на той самий об'ект, вмгги знаходити спiльне у вихiдних позищях, послiдовно дотримуватися принципiв аргументування i достовiрностi, автономного обгрунтування, достатностi та внутршньо! несуперечливостi. У лаконiчних положеннях чи тезах мае бути дотримано формально! лопки, використано документальний матерiал. Обговорення важливих питань несумюне з емоцшнютю, яка шкодить об'ективностi. У разi виявлення плутанини доведень варто повернутися до вже сказаного.
Далi ми докладшше зупинимося на специфщ ведення суперечок, на прийомах i засобах, якi використовують !х учасники, на низцi iнших важливих аспектов цiе! проблематики. Але перед тим слщ погодитисяя зi слушною думкою, що "у дискушях та полемшах !х учасники не завжди дотримуються еристично! етики, часто вдаються до некоректних прийомiв (софiзми (навмисне допущення помилки), пiдмiна тез, фiгура змовчування, зловживання облудними аргументами, прихована штрига тощо) або до неприпустимо! аргументаци, як-от звернення до неприпустимо! громадсько! думки, свiдоме викривлення позицi! опонента, посилання на авторитет, зловживання необiзнанiстю аудитора, провокування жалю або погроза розправою, використання скандалу задля власно! вигоди, гiперболiзована епатацiя (нагнiтання) чужих смаюв тощо" [3, Т.1, с. 346].
Безумовно, оволодшня мистецтвом суперечки, тобто знаннями з основ еристики, допоможе уникати таких негативних проявiв. Чималу роль у цьому вщграе ознайомлення з досвщом минулих поколшь, який зафiксовано в iсторi! еристики. Тож коротко про найважливше i найцiкавiше, пов'язане зi становленням, розвитком ще! галузi знань.
З ютори еристики (за навчальним посiбником I. Хоменко). Про мистецтво суперечки говорили у глибокш давниш. Теорiя та практика суперечки мають щкаву юторда й споконвiчнi тра-дицi!. Ще античш мислителi звернули увагу на роль i мiсце суперечок у спшкуванш людей. Вони
намагалися дослщити рiзноманiтнi види суперечок, з'ясувати головнi правила !хнього проведення, визначити притаманш !м помилки та хитрощг
Якщо iсторiя, фiлософiя та мистецтво в Стародавнш Греци мали одну покровительку - музу Клю, то мистецтво суперечки охороняли двi богиш, двi Ериди (вiд eridzo - сперечаюся), яких називали богинями спору. Греки в^^зняли суперечку "конструктивну", спрямовану на досягнення ютини, вiд суперечки "конфлштно!", метою яко! е не з'ясування iстини, а боротьба iз супротивником i перемога в нш - агоне (звiдси походить i слово "агонiя" - боротьба зi смертю). Вiдповiдно до цього греки навпъ термiнологiчно розрiзняли двi моделi спору: суперечку заради iстини вони називали дiалектичною суперечкою, а суперечку заради перемоги агональною -еристичною. Визнаним майстром дiалектично! суперечки в Стародавнш Греци вважався Сократ (бл. 470-399 рр. до н. е.), який у сво!х бесщах за допомогою влучно поставлених запитань намагався вщшукати ютину. Вiн вносив у суперечку етичний момент. Головна тема спору для нього -доброчиннють, пошук справжньо! природи людини. Вщповщаючи на запитання, стврозмовник Сократа висловлював певну думку з поставлено! проблеми, яка зютавлялася з фактами, свщченнями та шшими вже доведеними ютинами. Завдання самого Сократа якраз i полягало в тому, щоб показати суперечнють думок учасникiв спору з твердженнями, яю вони висловили рашше, i на пiдставi цього спростувати !х.
Спочатку слово "софiст" означало людину освiчену, талановиту, яка проявила себе в певний дiяльностi. Наприюнщ V ст. до н. е. софютами почали називати платних учителiв мудростi. Мета !х роботи полягала у навчанш учнiв рiзноманiтним хитрощам та прийомам обдурювання спiврозмовникiв. Треба зазначити, що софюти на достатньо високому рiвнi володiли тогочасною лопкою. У зв'язку з цим багато !хшх прийомiв грунтувалися на свщомому порушеннi тих чи iнших правил та закошв цiе! науки.
Крiм побудови рiзноманiтних мiркувань, софiсти також полюбляли в суперечках ставити таю запитання, на яю не можна було дати вщповда, бо як би людина не вщповщала, все одно вона опинялася в пастщ. Софют запитував: "Чи перестав ти бити свого батька?"Стврозмовник вщповщае: "Так". Отже, виходить, що вш бив батька, а зараз перестав. Стврозмовник вщповщае: "Н1", отже - вш бив, б'е й битиме батька в майбутньому.
Софюти навчали сво!х учшв здатностi говорити про все та перемагати будь-якого супротивника, сперечаючись на будь-яку тему. В !хшх школах головним була спрямованють на "полiматiю" - компетентнють в ушх галузях.
Софiстичну практику навчання усним виступам можна подшити умовно на риторичну та еристичну. Якщо говорити про першу, то слщ згадати Горпя з Леонтш, який дуже старанно розробив рiзноманiтнi мовленневi клше. Уся риторика користуеться його риторичними ф^урами. Крiм того, софiсти займалися систематичною розробкою та дослщженням "загальнозначущих мiсць". Це мiркування на таю теми, як справедливе та несправедливе, природна справедливють та закони, яю встановлюють люди, тощо. Вони вважали, що будь-яка аргументащя може бути зведена до таких мюць. Софюти також придшяли багато уваги знаходженню, тобто тому, як i де шукати новi iде!. Тут у пригод^ на !хню думку, стане вмшня знаходити та розробляти новi додатковi смисли слiв.
Крiм Сократа та софю^в, у Давнiй Греци мистецтвом суперечки щкавився Арiстотель. Так, у тракта^ "Про софiстичнi спростування", що увiйшли до збiрки "Органон", зроблено першу спробу систематично викласти головш засади теори та практики суперечок. Мислитель розрiзняв три види суперечок: дiалектичну, софiстичну та еристичну. Найвищим видом спору вш вважав дiалектичну суперечку, мета яко! полягае в досягненш iстини. Метою софютично! суперечки е позiрна мудрiсть, а метою еристично! суперечки - перемога. Два останш види суперечок не визнавав i всiляко засуджував.
За чашв Вщродження мистецтво суперечки отримало новий поштовх до розвитку. Трактати ггалшських гуманiстiв Лоренцо Валли, Леонардо Бруш, Рудольфа Агрiколи, гуманiстична сатира Еразма Роттердамського, полiтичнi аргументи Ншколо Макiавеллi стали новим внеском у теорда й практику мистецтва суперечки та аргументаци. Проте, незважаючи на пробудження iнтересу до мистецтва суперечки, для дедуктивно! лопки Арiстотеля епоха Вщродження стае епохою кризи. Лопку звинувачували у пiдтримцi схоластики й намагалися створити нову лопку "природного мис-лення", пiд якою звичайно розумши iнтуïцiю та уявлення.
У Новий час з розвитком експериментального природознавства потреба в аргументаци та доведенш виникае щодо емтричного тзнання. Про нову мету теори аргументаци заявив у свош раннiй пращ "Прогрес тзнання" вiдомий англiйський фшософ Френсiс Бекон. Вiн висловився за те, щоб аргументацiя була не тшьки мистецтвом мiркувань, якi спрямоваш на публiку, а й слугувала методом переконання в шзнанш природи.
За чашв Просвiтництва у Франци виходять друком двi значущi для мистецтва суперечки пращ. А. Арно i К. Лансло "Всезагальна ращональна граматика" i пiдручник А. Арно та П. Ншоли "Логiка, або Мистецтво мислити, де, окрiм звичайних правил, мiстяться деякi новi мiркування, кориснi для розвитку здiбностi судження" (1662). Цi двi книги можна розглядати як едине цше. Перед авторами стояло педагопчне завдання - навчити читачiв практицi конкретних мiркувань в рiзноманiтних галузях: релiгiï, правознавсга, полiтицi, звичайному життi. Цi знання з устхом, за думкою авторiв, можна було використовувати i у суперечках.
З розвитком мистецтва спору тсля Арютотеля чiткоï межi мiж дiалектикою, еристикою та софiстикою вже не проводили. Так, у трактат "Лопка" видатний нiмецький фiлософ I. Кант писав: "У минулi часи дiалектика вивчалася дуже старанно. Мистецтво це тд позiрнiстю iстини виставляло хибш основоположення i намагалося вщповщно до них висловлювати примарнi твердження про реч^ У грекiв дiалектиками були адвокати та оратори, яю могли схиляти народ до того, чого хотши, оскiльки його можна було переконати в примарнш позiрностi. Таким чином, дiалектика тодi була мистецтвом позiрностi. У логiцi також вона довго висвгглювалася пiд назвою мистецтво суперечки... Нiчого не може бути бшьш негiдним для фшософа, як культивувати таке мистецтво". Хоч Кант i не визнавав та^ дiалектики (яка увiбрала в себе i еристику, i софютику), проте вш усе ж вважав, що цю науку можна переробити. Тодi б логiка, на його думку, мала двi частини: аналiтику, що мютить формальнi критерiï iстини, i дiалектику, яка б мiстила ознаки та правила, завдяки яким можна було б дiзнатися, що те чи шше не вщповщае формальним критерiям iстини, хоча й здаеться погодженим з ними. Така дiалектика була б корисною для людини як чистилище розсудку.
Не бачив особливоï вщмшносп мiж еристикою, софiстикою й шший нiмецький фiлософ А. Шопенгауер, автор трактату "Еристика, або мистецтво сперечатися", який взагалi спочатку мав намiр дати йому назву "Дiалектика". Шопенгауер, як i його попередник, розглядав дiалектику як "мистецтво сперечатися або вести бесщу". На його думку, предметом дiалектики мае бути "сумюна дiяльнiсть двох розумних iстот, яю думають разом, а звiдти неодмшно випливае суперечка, тобто духовна боротьба, якщо тiльки вони не погоджуються помiж собою, як вивiренi годинники".
Дiалектика, на вiдмiну вiд лопки, яка, за Шопенгауером, е апрюрною наукою, може набути ознак апостерюрносп (знання, якi людина отримуе, вивчаючи свгг завдяки вiдчуттям), адже ïï базою е емпiричний досвiд комушкаци. Головний тип комунiкацiï, який розглядав Шопенгауер, -це суперечка, метою якоï завжди е не просто вщстоювання своеï думки, переконання стврозмов-ника в ïï слушностi, а саме перемога. Як бачимо, в цьому шмецький фшософ не тдтримував Арютотеля, бо вважав, що природним для будь-якоï людини е бажання виглядати завжди правою. У спорi сперечальник насамперед шукатиме помилку не в своïх мiркуваннях, а в мiркуваннях спiврозмовника, i навряд чи одразу ж погодиться з критикою своеï позици. Щоб допомогти людиш
в складних ситуащях тд час суперечок виходити гщно, Шопенгауер розробив i дослiдив спецiальнi прийоми та хитрощ^ котрi виклав пiд назвою "еристична дiалектика".
Як правило, суперечка в комушкативному процесi (спiлкуваннi) виникае тод^ коли у його учасникiв (адресанта i адресата) е розходження в думках з приводу обговорюваного питання, тодi одна сторона (пропонент) висловлюе свою думку, а шша (опонент) ïï заперечуе або ж критикуе. Отже, передумовою суперечки е розходження в позищях (думках) з приводу певного предмета обговорення. Для того, щоб рацюнально усунути це розходження, проводять аргументовану дискусда.
Дискусiя (критична), за визначенням I. Хоменко, - це суперечка, в ходi якоï використовують аргументацiю, за якою можна з'ясувати, наскiльки певна думка е обгрунтованою. Пiд час такоï суперечки пропонент намагаеться переконати опонента у прийнятносп своеï точки зору, тодi як опонент продовжуе висувати сумшви та зауваження [5, с. 40]. Критичну дискусда (саме таке означення використовують для цього досить поширеного виду суперечок) визначають як критичний обмш мовленневими актами мiж стврозмовниками. За такого пiдходу аргументативний процес набувае двох характерних ознак: телеолопчно1' (телеолопя - фiлософське вчення, за яким уш процеси е реалiзацiею наперед визначено1' мети) та дiалектичноï (мистецтво сперечатись, мiркувати). З телеолопчно1' позицiï докази, використовуванi одним iз спiврозмовникiв, розглядають як засiб рацюнального переконування опонента, пiдпорядкований певним цшям, якими керуеться пропонент. З дiалектичноï позицiï цi засоби сприймаються як необхщш чинники обмiну думками мiж спiврозмовниками, що вiдбуваеться у заданому контексп.
Критична дискусiя е щеальною формою аргументативного дискурсу (це поняття заслуговуе докладнiшого висвiтлення). Хоча, на думку вчених, така модель не вщповщае дшсносп, проте авторитетнi зарубiжнi науковцi (зокрема представники амстердамсько1' школи аргументацiï) вважають, що реальнi аргументативш процеси дуже часто наближаються саме до не].', тому важливо таку модель у процес комунiкацiï реконструювати до типу критично1' дискусiï.
Критична дискушя проходить п'ять стадiй розвитку, як зазначають еристики, а саме: конфронтацп; вщкриття; аргументацiï; критики; завершення. Коротко про характернi ознаки кожной а) на стадiï конфронтацiï учасники з'ясовують, що ïхнi думки з певного питання розходяться, згодом можливий розвиток подш у двох напрямах: якщо виникае суперечка першого або другого титв, коли розходження в думках незмшане, то опонент, не приймаючи доказiв пропонента, висловлюе сумшви та критичш зауваження; якщо вщбуваеться суперечка третього або четвертого титв, коли розходження в думках змшане, то опонент висловлюе протилежний погляд ; б) на стади вщкриття дискуси учасники з'ясовують, хто буде пропонентом, а хто - опонентом; вони узгоджують правила дискуси та вихщш положення; в) на стади аргументаци пропонент захищае свою думку, висуваючи на критику опонента сво1' аргументи; г) якщо точка зору пропонента не тшьки викликае сумшви та критичш зауваження опонента, то вш на ïï тдтримку може висунути власну аргументащю; це стадш критики; д) на завершальнш стади учасники оцшюють, чия думка перемогла; якщо пропонент вщмовляеться вщ своïх поглядiв, то перемагае опонент, якщо ж опонент припиняе висувати зауваження або вщмовляеться вщ своеï думки, то перемагае пропонент.
Звичайно ж, на практищ не кожна суперечка проходить уш щ стадiï. Досить часто дискушя не вкладаеться у такий порядок. Iнодi сперечальник може заявити, що вш перемiг, ще не завершивши своеï аргументацiï. Трапляються випадки, коли впродовж дискусiï учасники говорили кожний про свое, 1'м не вдалося чiтко визначитися, з чим саме вони не погоджуються, тодi доводиться знову повертатися до стади конфронтацп.
Стадiя вщкриття дискуси, зазвичай, займае дуже мало часу. Правила проведення суперечки та вихщш положення досить часто не узгоджуються, переважно опоненти на них взагалi не звертають уваги, що нерщко призводить до небажаних наслщюв таких дискусш. Через вщсутнють певноï процедури, тобто чггко регламентованих правил, виникають доволi серйознi труднощi в проведенш багатьох публiчних суперечок.
Завершальноï стади в реальних дискусiях або взагалi може не бути, або обидвi сторони наприкiнцi обговорення не доходять згоди. Навпъ у дискушях, де пiдсумки пiдводять за результатами голосування, iнодi пропонент та опонент не погоджуються з ними i починають наводити додатковi аргументи вже з приводу того, чому саме так проголосувала аудиторiя.
Проте таке розходження мiж теорiею й практикою не зменшуе значущосп наведеноï моделi суперечки. За ïï допомогою можна провести критичний аналiз реальних публiчних дискусiй. Такий аналiз дае можливють з'ясувати, де учасники допустили помилки, яю стадiï спору пропущенi або репрезентоваш неадекватно. Наприклад, порiвнявши реальну суперечку з моделлю, можна з'ясувати, що перша не була устшною, тому що на стади конфронтаци або не було чггко визначено розходження в думках, або опонент та пропонент не зрозумши позици один одного з обговорюваного питання, або в процес проведення суперечки учасники неправильно вибрали для себе ролг або не були чггко узгоджеш правила проведення дискуси.
Завдяки моделi критичноï дискуси значно легше видшити неявнi елементи аргументацiï та критики, проанатзувати стадiï дискусiï, для того щоб зрозумГти ïхню роль у процес розв'язання стрного питання.
Ще одним доволГ поширеним у комушкативнш практицi видом суперечок е диспут, який ютотно вщрГзняеться вщ критичноï дискусiï i використовуеться зовсГм з шшою метою.
Диспут (з лат. dispute - мГркую, сперечаюсь) - тдготовлена i проведена публГчна суперечка мГж заздалегщь визначеними опонентами на вибрану тему, що потребуе з'ясування та розв'язання. Найчастше диспут являе собою усний науковий стр, публГчне обговорення якогось питання або науковоï пращ (дисертаци, монографiï тощо).
Вже Гз цього визначення стае зрозумшим мюце диспуту в життедГяльносп активноï особистосп. Участь у диспутах для таких людей (а серед них якнайбшьше мае бути фахГвщв правничих професш) - це ще одна доволГ ефективна нагода полшшити умшня аналГзувати комуткащю загалом, давати ощнку ïï учасникам, бачити за словами ютинш намГри людини, виявляти ("читати") характери особистостей, з якими зводить доля, бо саме це вважаеться доконечною умовою ефективного, плщного, творчого ствжиття будь-якоï освiченоï людини з шшими людьми в суспшьствг
АналГз ситуаци мГжособистГсного спГлкування (у цьому контексп учасникГв найрГзноманГтнГших видГв суперечок) - комплексне поняття, осердям котрого е, без сумшву, аналГз комунiкативноï поведшки такого спГлкування (навГть якщо воно отримало форму дискуси, диспуту, полемГки тощо). Очевидно, у цьому сенсГ варто було б докладшше розглядати таю поняття, як "комшГкативна поведшка", "комунГкативний паспорт людини", "мовленневий паспорт людини", однак про них йтиметься згодом. Натомють звернемося до такого важливого складника комушкативного процесу, як дискурс. З цим поняттям великою мГрою пов'язаш рГзнГ типи комунiкативноï дГяльностГ, зокрема й тГ, що е предметом дослщження еристики. Отже, наводимо штерпретащю сутностГ цього, а також похщних вГд нього термшв [3, Т.1, с. 282 - 283].
Дискурс (з лат. discursus: мГркування i з франц. discours: промова, виступ) - будь-яка мова в процесГ ïï застосування, часто дискурсом називають лопчно оргашзований, аргументований виклад обстоюваних кимось доведень (це практикуеться у дискусГях, диспутах) Гз можливим використанням описових та експресивних компонента, притаманний розсудковому, опосередкованому знанню, отриманому на тдставГ зв'язного судження та попереднього досвщу, наприклад, шдуктивного (шдукщя - метод наукового тзнання, який полягае в дослщжент руху знань вщ одиничного до часткового або й загального) умовиводу. У такому разГ дискурс мае початок, середину та фшал, ситуативний контекст, школи неправочинно ототожнюеться з текстом, який не може бути штерактивним. Дискурс вщмшний вГд безпосереднього, штугшвного знання. 1нодГ вживаеться на означення бесщи, дГалогу, трактату. Поняття набуло нового значення у 60-тГ роки ХХ ст., коли в штелектуальному свт поширилися набутки структуралГзму, етнолшгвютики, психоаналГзу, вГяння прагматики. У мовознавствГ цей термГн вказував на таю типи оповщ в
контекстах лшгвютично1' аналггики, що виявляли особливий предмет мовлення через описування взаемин мiж ним та адресатом, з'ясовували зв'язки мiж висловленим тут-ьзараз (мовлення, нотування) та висловлюваним (безособова, вщносна самостшна фабула чи iсторiя) аспектом, а також мовцем i рецитентом, який "привласнюе" думку того мовця. Дискурс щентифшуеться з одиничним iменником (мова як засiб соцiальноï, ешстемолопчно1', риторично^ лiтературноï практики) та абстрактним, збiрним iменником (здатнiсть мови розбудовувати цю практику), пов'язаними мiж собою. Вони позначаються на розматгп дискуршв, серед яких вiднаходиться i поетичний, формують, репрезентують й штерпретують його свгг. Вiн передбачае наявнiсть не лише автора, а й кола його потенцшних слухачiв, циркуляцiю творчих щей тощо.
З термшом "дискурс" змютовно й логiчно, так би мовити, "перегукуеться" ще кiлька понять, яю причетнi до комунiкативних сеншв. ïх розумiння також необхiдне для глибшого сприйняття еристики.
Дискурсивнi епiстемологiчнi трансформаци (з франц. discours - промова, виступ, з грец. Epistemologia - теорiя пiзнання, з лат. transformatio - змiна, перетворення) - перетворення основних тзнавальних сутностей (знання, думка, вiра, факт) та процедур (верифшащя, поцiнування тощо), виявлення 1'х змютово1' та цiннiсноï специфiки на рiзних дискурсивних теренах. Так, науковий дискурс грунтуеться на знаннi, релiгiйний - на вiрi, лiтературний - на образнш структурi тощо. Водночас кожна iз сутностей та процедур, наявних у певному дискурсивному пол^ може мати рiзне смислове наповнення (знання в наущ i мистецтвi). Так само виявляе нетотожнють i верифшащя. Якщо в науковiй практицi вона спираеться на стандарти емпiричного та лопчного доведення, то в релшйнш iстиннiсть тлумачиться як вiдповiднiсть вищому, сакральному началу, а в художнш - у розумшш засад шшо1' дiйсностi, побудовано1' за критерiями естетики, реалiзованоï у текстi. У двох останшх випадках рацiональна верифiкацiя безпщставна. У кожнiй дискурсивнiй площинi часто використовуються трансформаци за принципом "правильно - неправильно". За критерш вибираеться настанова щирост суб'екта, яка iнодi втрачае актуальнють у сферi схильного до порушень еристики полiтичного дискурсу, коли опоненту свщомо приписують невластивi йому характеристики, використовують прийоми фальсифшаци, дезiнформацiï тощо. Такими прийомами школи користуються провокативне лiтературознавство та вульгарна соцюлопчна критика. Спростовуючи усталене уявлення про творчють, еднiсть твору, теми чи доби, М. Фуко пропонуе цшком вщмшний категорiальний апарат, вводить поняття випадково1' флуктуацiï як базове для ново1' дискурсивно1' аналiтики та "поняття поди i сери iз грою сумiжних понять: регулярнiсть, непередбачена випадковють, залежнiсть, трансформацiя". ïх застосування дае змогу висвгглити спонтанну самооргашзащю дискурсивного середовища.
Дискурсивнiсть - фшсацш самототожних дискурсивних практик, нiби не обмежених соцюкультурними чи лiтературними нормативами, заборонами, виявлення безмежного творчого потенщалу сенсопородження. Будь-який зовшшнш чинник вважаеться однобiчним та несприйнятним. Дискурс поза культурною традищею обмежень видаеться хаосом неартикульованосп у структурному виглядi, типолопчним аналогом ïï е хюбрiс. Несюнченна процесуальнiсть нестабiльного, неврегульованого письма розгортаеться у ^i й пiд час гри, набувае характеру флуктуаци, тобто виражаеться непередбачуваними поворотами у своему несюнченному плиш, самоздiйснюеться в нелшшних аспектах, небезпечних для традицiйного логоцентризму. Можливо, тому европейська класика, визнаючи наявнють Дискурсивносп, намагаеться виробити у своему контексп порядок дискурсу, що виявляеться безнадшним намаганням окреслити лшшними межами ïï iманентну нелiнiйнiсть.
Дискуршя - складна еднiсть мовноï практики та позамовних чинниюв, необхiдна для розумшня тексту, учасникiв комунiкацiï, ï^ настанов, мети тощо. Зазвичай дикурсивом називали впорядковане письмо та усне мовлення. У другш половинi XX ст. з'ясувалося, що дискурсив, маючи штеракцшш властивостi, поширюеться також i на екстралшгвютичш сфери, пов'язанi з сощальним контекстом, а не зводиться лише до iзольованих текстових чи дiалогiчних структур.
ДискурсГя розкривае своï можливосп у разГ застосування паралшгвютичних практик (ршмчна, референтна, семантична, поцшувальна тощо), що супроводжують мовлення. Термш був поглиблено витрактуваний з позицш постмодершзму завдяки "археолопчним" та "генеалопчним" пошукам М. Фуко, якого щкавили не денотативш значення висловлень, а вичитування в дискурс всГх значень, що беруться до уваги, хоча залишаються недовимовленими, прихованими за оболонкою вже мовленого. Проспр дискурсивних практик дае змогу виявити у мовленш рГзночасовГ поди, що вислизають за межГ культурноï щентифшаци, з'ясувати специфГчну владу говоршня, мГждисциплшарну галузь знання.
Отже, поняттевий дГапазон термша "дискурс" досить широкий, про що свщчить i використання похщних однокореневих лексем на означення процесГв, пов'язаних з мГжособистюними штеракщями. Розглядаючи дискурс як синтез когштивних, мовних i позамовних (сощальних, психГчних, психолопчних тощо) чинниюв, яю визначаються конкретним колом "форм життя", залежних вщ тематики спшкування, Ф. Бацевич вважав цей тип комунiкативноï дГяльносп результативним "фактором формування рГзномаштних мовленневих жанрГв", до яких вщносить i суперечки [1, с. 154]. Про 1х широкий дГапазон засвщчуе наявшсть, крГм згаданих дискурси й диспута, ще й полемГки.
Полемша (з фр. polémique; з грец. polemikos - ворожий, войовничий) - згткнення рГзних поглядГв на проблему, яю виникають тд час ïï обговорення, зокрема у ходГ диспупв. На вщмшу вщ дискусiï, опоненти якоï намагаються дотримуватися принцитв еристики, полемГка набувае пристрасного характеру, спрямовуеться на те, щоб за будь-яку цшу перемогти правника (носГя шших поглядГв чи прихильника антагонiстичноï позицiï), утвердити власш чи корпоративш переконання, позицiï певних угруповань тощо. У полемщ можуть застосовувати нетолерантш засоби, вдаватися до штриг, вщкидати компромюи. Це засвщчуе, наприклад, величезний пласт полемiчноï лгтератури, поява я^ була шсшрована такою неоднозначною подГею в iсторiï нашого народу, як Берестейська утя 1596 р. Щоправда, ще до того поширювалися твори полемГчного характеру як вщгук на знаковГ подiï.
Для глибшого розумшня сутносп полемГки як одного з доволГ поширених видГв суперечки подаемо уривок з короткого нарису про полемГчну лгтературу, вмщеного у "Лггературознавчш енциклопедiï" [3, Т.2, с. 239-241].
ГострГ саркастичш памфлети 1вана Вишенського як рГзновид ораторсько-повчальноï лгтератури позначеш Гмпульсивнютю, характеризуються своерщною колажшстю жанру за вщсутносп композицiйноï стрункостг Безапеляцшними швективами, використовуючи момент авторськоï присутносп, 1ван Вишенський прагнув залучити свого рецитента до прийняття його позици та намГрГв дГх\ Його творам властивГ надмГр однорщних понять i образГв, багата синошмша, яскравГ риторичш фГгури, ускладнеш синтаксичш конструкци, що спиралися бшьше на традищю "плетшня словес", а не на барокове письмо. Сатиричний синтез зображально-виражальних засобГв у памфлетах 1вана Вишенського виражений через складш еттети ("мясочревоохотный", "детиноигралский"), метафори ("волци пастырообразные"), антитези ("днесь кат, а завтра священик"), що зумовлюе враження гшертрофи щюстилю. Його твори, вщкрит дослщниками в 1858 р., частково опублГкував (1865) М. Костомаров, ï^ вивчали Г. Житецький, М. Сумцов, А. Кримський, В. Перетц, I. Франко, I. Срьомш та im
Отже, як вважають харювсью науковщ [2, с. 80-83], правовий конфлГкт е рГзновидом конфлГкту сощального та вщтворюе вс його головш ознаки, але з особливостями, притаманними правовш сферГ. Правовим е будь-який конфлГкт, в якому суперечка так чи шакше пов'язана з правовими вщносинами сторш (х юридично значущими дГями або станом), i вш завжди спричиняе юридичш наслщки. Правовий компонент може виникати як у ходГ конфлГкту, так i на завершальному етат, коли суперечка виршуеться в юридичний спосГб. На основГ цього правовий конфлГкт можна визначити як протиборство суб'екпв права з протилежним розумшням i дГями вщносно принцитв i норм права з метою змши свого статусу та юридичного стану.
Серед вшх правових конфлш^в головним е конфлшт юридичний, який можна уявити як протиборство суб'екпв права з приводу застосування, порушення або тлумачення правових норм. Предмет i об'ект юридичного конфлшту, його суб'ективна складова, учасники, мотиващя !х поведiнки тощо повинш мати правовi ознаки, а сам конфлшт, як правило, розв'язуеться завдяки правовiй процедурi.
В юридичному конфлшл предмет - це головна суперечнють (колiзiйна чи сощально-правова), заради розв'язання яко! суб'екти вступають у боротьбу. Цс може бути проблема влади та !! правове оформлення; проблема володшня чи розподшу тих чи шших цiнностей; проблеми прюритетносп або домiнування; навiть проблеми психолопчно! людсько! сумiсностi, що мають юридичш аспекти i наслiдки.
Об'ект конфлшту в галузi правовiдносин - це завжди певний дефiцитний ресурс або правова цшнють, яка знаходиться на перехресп iнтересiв рiзних суб'екпв права, тобто у площинi особистих, групових, громадських, державних посягань. Об'екту юридичного конфлшту не обов'яз-ково мати правовi ознаки (як, наприклад, власносп), але одержати його законно можливо тшьки завдяки юридичнiй процедура Нарештi, юридичний конфлiкт може i не мати об'екта, наприклад, коли склалася ситуащя гострого теоретико-правового спору (когннивний юридичний конфлiкт).
Враховуючи рiзноманiтнiсть юридичних конфлiктiв, сучасна наука видшяе "чистий" юридичний конфлiкт (у вузькому розумшш) та змiшанi чи перехщш юридичнi конфлiкти (у широкому розумшш).
"Чистим" юридичним конфлштом слiд визнавати стр з приводу права, який своею чергою може мати рiзнi шдстави щодо застосування, тлумачення або ^норування норми закону. "Чистi" юридичш конфлшти класифiкують у такий спошб: а) конфлiкт, породжений суперечностями мiж двома або декiлькома нормативними актами; б) конфлшт, спричинений суперечностями мiж нормою права i правозастосовною практикою; в) конфлшт, який виникае внаслщок суперечностi мiж двома або декшькома правозастосовними актами; г) нарештi, юридичний конфлшт може виникнути i у зв'язку з одним актом права в разi взаемовиключного його розумшня, тлумачення, застосування або виконання тими чи шшими суб'ектами права.
Змшаш або перехщш юридичш конфлшти, розпочинаються, як правило, незалежно вщ правових норм i поза сферою правових вщносин, але з часом набувають юридичного характеру за вщповщними ознаками i рисами. Отже, тi конфлшти, що мiстять як правовi, так i неправовi елементи, можуть або закшчитися юридичною процедурою, або !х слiд квалiфiкувати як змiшанi (перехщш) юридичш конфлшти. Серед змiшаних юридичних конфлш^в видiляють конструктивно-творчi та деструктивно-руйшвш. Першi е формою розв'язання протирiччя, пов'язаного з реалiзацiею цшей правово! системи, з перетворенням формально затверджених принцишв i норм на фактично дiючi правила регулювання суспшьних вiдносин, на реальнi правовi статуси громадян та !х об'еднань. До других належать конфлшти, що виникають всередиш правово! системи через колiзi! законiв, iнновацiйнi економiко-правовi та державно-правовi конфлiкти.
Видiляють також такi рiзновиди юридичних конфлiктiв:
1) когнiтивний конфлшт, зазвичай теоретико-правовий;
2) "помилковий" юридичний конфлшт, що виникае внаслiдок помилки (або неправильного уявлення) одше! (чи вшх) зi сторiн, що очшують проти себе агресивних, неправомiрних чи шших небажаних дiй;
3) глобальш, регiональнi й локальнi (за масштабом); груповi та мiжособистiснi (за суб' ектами-ношями);
4) ситуацiйнi та позицшш (за схемою розгортання подш);
5) конфлiкти iнтересiв, цiнностей, потреб, норм i знань (за рушшними силами).
За галузями права конфлшти виникають у зв'язку з питаннями цившьного, трудового, фiнансового, екологiчного, господарського, шмейного, житлового права; досить складними е державно-правовi або полiтико-правовi конфлшти, що пiдпадають пiд дiю норм державного,
конституцшного чи адмшютративного права; особливо небезпечними залишаються конфлiкти, що пiдпадають тд дiю кримiнального, кримiнально-процесуального та виправно-трудового законодав-ства; зрештою, особливу групу становлять мiжнароднi та мiжнацiональнi конфлшти, якi повиннi врегульовуватися нормами мiжнародного, мiжнародного приватного, мiжнародного гуманiтарного права, угодами i договорами держав та внутршшм конституцшним законодавством. За системою державних правозастосовннх або правоохоронних оргашв та установ виокремлюють судовий конфлшт, конфлшт з приводу дiяльностi прокуратури, мiлiцiï, податково1' адмiнiстрацiï, митницi тощо. Окремим рiзновидом юридичних конфлiктiв е конфлшт у професiйнiй дiяльностi юриста.
Учасники юридичного конфлшту - це його суб'екти, масштаб яких залежить вщ рiвня самого конфлiкту, при цьому поняття "учасник" i "суб'ект" юридичного конфлiкту розмежовують, оскiльки перша категорiя ширша вiд другое Учасником юридичного конфлшту може бути будь-яка людина, група ошб, органiзацiя, яю беруть у ньому участь чи залучеш до конфлiкту випадково, не усвщомлюючи глибоко цiлi й завдання конфлштного протистояння. Учасником конфлiкту може навпъ стати стороння особа, що випадково опинилась у зош конфлшту, не мае в ньому власного штересу i не здатна якось впливати на його розвиток. А до головних учасниюв конфлшту належать лише протидiючi сторонни - вони i е суб'ектами конфлшту. Якщо неосновш учасники конфлiкту можуть постшно змiнюватись, виходячи з нього, то суб'екти конфлшту (протидiючi сторони) е НЕЗМ1ННИМИ у конкретному юридичному конфлшэт, вони дiють самостiйно або через сво1'х представникiв (адвокатiв, довiрених ошб тощо).
Отже, коло суб'ектiв юридичного конфлшту повинно визначатися i обмежуватись поняттям "суб'ект права". Суб'ект права - це особа (шдивщ) чи оргатзащя, установа, що надiленi державною здатшстю бути носiями юридичних прав i обов'язюв. Тому суб'ектами юридичного конфлшту можуть бути окремi люди ^зичш особи) i органiзацiï як колективш суб'екти. З погляду диспозицш правових норм конфлiктна поведiнка суб'екпв протиборства може бути юридично значущою та юридично нейтральною.
Динамщ юридичного конфлiкту притаманна своя специфша подiй та елементiв боротьби. Якщо у "чистому" юридичному конфлшл з самого початку е правовi ознаки i пщстави, то у змшаному (перехiдному) юридичному конфлiктi правовi елементи виявляються не одразу i стосуються не вшх учасниюв чи 1'х взаемостосунюв. Загалом рух подiй в юридичному конфлшл характеризують: латентна фаза - виникнення в одше1" чи обох сторш конфлiктних мотивiв юридичного характеру (часто з приводу об'екта, що мае юридичш властивосп); демонстрацшна форма -виникнення правових вщносин мiж сторонами конфлiкту (наприклад, подання позову, вступ до права власносп тощо); агресивна (чи батальна) фаза - розвиток (гостра змша подш) правовщносин у зв'язку iз розглядом справи юридичною iнституцiею. Це досить тривала стадш, яка передбачае попередне слщство, винесення обвинувачення, передання обвинуваченого до суду, процесуальний розгляд справи, касацшне i наглядове провадження тощо; фаза розв'язання конфлшту - пщготовка i видання правового (правозастосовного) акта, яким заюнчуеться конфлшт (наприклад, винесення судового ршення, вироку, ршення про перегляд справи).
1. Бацевич Ф. С. Основи комумкативног лтгв1стики : тдручник / Ф. С. Бацевич. - 2-ге вид., допоен. - К. : ВЦ "Академ1я", 2009. - 376 с. 2. Конфлттолог1я : навч. noci6. / Л. М. Гераста та т. - Х. : Право, 2012. - 128 с. 3. Лтературознавча енциклопедiя : у 2 т. / автор-уклад. Ю. I. Ковалiв. - К. : ВЦ "Академiя", 2007. - Т. 1. - 608 с.; Т. 2. - 624 с. 4. Хоменко I. В. Еристика : тдручник /1. В. Хоменко. - К. : Центр правовоï лтератури, 2008. - 280 с. 5. Хоменко I. В. ЛогЫа для юристiв : тдручник /1. В. Хоменко. - К. : Юртком 1нтер, 2004. - 224 с.
