УДК 821.133.1-31
О. С. Семенець
(Хармв),
кандидат фтолопчних наук, викладач кафедри латинськоТ мови i медичноТ термшологи Харкiвського нацiонального медичного унiверситету
1шщащя i мiстерiя смертi у французькш маргiнальнiй прозi середини ХХ столiття (на прикладi творчостi Ж. Жене)
У ХХ стол^тя загострюеться штерес до теми смертi i рiзноманiтних способiв ТТ осягнення. Завдяки науково-техшчного прогресу намагання подолати, або хоча б приручити смерть стае щеею-фкс для багатьох науков^в сьогодення. З шшого боку буденнiсть такого явища, як смерть (убивство, самогубство), швелювання ТТ у свщомосп людей штовхае провiдних мислителiв сучасностi до переосмислення, а точшше до повернення смерт Т'Т сакрального значення.
ТаТнством смертi, рiзними аспектами ТТ розумшня цiкавились у свш час i Ж. Батай, i Я. Кеффелек, i П. Клосовськи, i П. Кiньяр тощо. 1х лави поповнив i французький марпнальний письменник середини ХХ столiття Жан Жене, який центральною темою своеТ творчост обрав тему смертi (нав^ь назвав один зi своТх ромашв «Поховальна церемошя» i повнiстю присвятив його культу смерт^. Тому ми вважаемо доцтьним проiлюструвати задану тему статт творчiстю саме цього непереачного майстра слова, оскiльки спочатку вимушена, а тодi свiдома маргiналiзацiя Ж. Жене яскраво вщбилася у його романах, стала причиною сакралiзацiТ смерт у його моделi свiтосприймання.
Все життя письменник стикався iз смертю: у колонiй Метре, у вшську, на вiйнi, пiд час своТх митарств бвропою (найближчi коханцi письменника або кшчали життя самогубством, або гинули за трапчних обставин). Не зважаючи на те, що жахи смерт i ТТ страшнi наслщки стають постiйними супутниками Ж. Жене, його сприйняття смерт нагадуе швидше прадавне розумiння смертi як таТнства, священноТ мiстерiТ (вiд грец. мхуфЮсйпн, «таТнство, таемне священнодшство»), анiж сучасне несприйняття смертi, прагнення побороти ТТ, заперечити.
У своТх творах Ж. Жене звертаеться до теми, табуйованоТ для високоТ л^ератури, - життя iзгоТв, маргiналiв, злочинцiв та гомосексуалю^в. Але в штерпретацп Ж. Жене воно постае як предмет справжньоТ поезп, поезiТ двох вимiрiв людського буття - любовi та
ненависп, як до того ж несуть у собi ритуалiзоване начало: кохання тут незмшно проявляеться в сеш, а ненависть - у насиллк Намагаючись очистити, реабiлiтувати представникiв сусптьного дна, письменник у своТх романах представляе життя андеграунду як безперервний ритуал, навпъ цiлу низку ритуалiв посвяти, очищення, долучення до священних знань. Ефект дшства ритуального характеру досягаеться шляхом театралiзацN зображуваного (гра одних героТв iншими, постiйна змша масок (як зовнiшнiх, так i внутрiшнiх), наслiдування жестiв, мiмiки, мови одне одного тощо). У специфiчному розумшы Жаном Жене смертi як священноТ мiстерiТ' вбачаемо алюзiю до прадавшх мiстерiй смертi вiдродження (елевсинськ та орфiчнi мютери, дiонiсiйськi ритуали, церемони Аттiса i Адонiса). Окремi види мiстерiй називалися у греюв «святами посвячення» (грец.тeЛeтaí 6pYla), або, - бiльш вiдома нам римська назва, - ^^а^ями (лат. шШа^о). Вони вказували на присутнiсть у цих таТнствах найвищого релiгiйного знання й вщновлення через нього (теЛетп, initium).
МiстерiТ смертi як частина обряду Ы^ацп зберiгае свое сакральне значення i для Ж. Жене. Долучення до смерти тТ осягнення, а по™ i приручення е для героТв письменника i для нього самого окремими етапами у досягненн абсолютно'' свободи, шструментом для шокового виходу за межi свщомосл i знаряддям впливу на учасниюв цього таТнства. Синтезувавши у своТй творчостi знання поколiнь, всотавши екзистен^альний спосiб свiтосприйняття, Ж. Жене вивiв власну формулу, за якою «прогулянка на ешафот тривае упродовж всього життя» [3, с. 291], а «кожен наш вчинок - це одна iз фаз дуже довгих поховань» [11, с. 250], тобто «смерть - едина реальнють, яка переповнюе нас» [10, с. 372].
Життя представнимв найнижчих верств сусптьства для Ж. Жене само по собi вже е безперервним обрядом ^^ацп, i лише тi, хто цiлком вiддалися падiнню, можуть досягти абсолютно''' свободи. Посвята убивць, волоцюг у злочинцi, долучення новачкiв до таемних товариств злочин^в повнiстю щентичш обрядам iнiцiацiТ давнiх племен: ув'язнення, Ы^ацшш тортури i випробування, смерть i воскресiння, присвоення нового iменi, вивчення таемноТ мови. Новачки в марпнальному середовищi (юнаки пiд час ^фацшних церемонiй) вже залишили попереднш космос, але ще не народилися в новому (у даному випадку, не долучилися до кола втаемничених у кримшальному свт), тому перебувають в особливому позакосмiчному просторi, де можливi будь-якi порушення природних закошв i суспiльних норм. Вони посшшають уперед до кшцевоТ
загибелi попереднього ества заради народження нового, вищого. Намагаючись остаточно вiдмежуватися вщ суспiльства, яке заперечувало 'хне юнування («Себто я рiшуче вiдкидав св^, який вiдкинув мене» [3, с. 97]), геро''' Ж. Жене, поринаючи у мiстерiю ^^ацп, дiевi та агресивн в усiх сво'х проявах: у секс (аж до насилля), у спткуванш з рiвними за статусом (аж до вбивства), у жазi шзнання (аж до вторгнення в заборонене). Однак, на думку О. Рабшович, вони не ттьки порушники суспiльного порядку, а й жертви iнших позакосмiчних персонажiв, тобто «вщразу суб'ект i об'ект позакосмiчного буйства» [6, с. 46]. I дшсно, геро' письменника часто стають жертвами сво'х найближчих товаришiв (зрада Керелем Жиля, Стт^ано - Жана, убивство Рiтоном Ерiка та шшО, людей, яких люблять, з якими дтять останне i разом намагаються ввiйти до кола втаемничених.
Творячи власний У^ацшний мiф, Ж. Жене переносить мюце дм на дно сусшльства, який е для видатного марпнала священним, своерiдним iнiцiацiйним люом. Так, поди п'еси «Висока варта», роману «Диво про троянду» вщбуваються у в'язницi, «Керелю з Бресту» - у найтемыших закутках портово'' зони мiста, «Богоматерi квiтiв» - на шчних, брудних вулицях Парижу, де панують повп i сутенери, «Поховально' церемони» - на тл зрадництва й блюзнiрства в окупованш Франци, «Щоденника злодiя» - у жебрацьких кварталах, домах розпусти й притонах уаеТ бвропи. Найницiшi з представниюв цього свiту е жерцями й мютами (учасниками) таемних обрядiв: «святi i нечистi люди е Недоторканними» [3, с. 48].
У давшх елевсинських мiстерiях процес посвячення був поступовий, поетапний, де за звичаем учасники проходили двi стади: попередня посвята, що робила учасника мютом (грец. ^иалд), i кшцеве споглядання мiстерiй на звання епопта (грец. епопгаа). Лише остaннiй м^ стати мiстагогом (грец. ^uатaYШY6g), тобто керувати в iнших мiстерiях. цими двома стадiями мав пройти час. У творах Ж. Жене спостер^аемо наступне: спочатку герой стае злодiем або запроданцем, або навпъ скоюе ненавмисне убивство (у «Щоденнику злодiя» оповiдaч детально описуе свое перше пограбування, сво' вiдчуття при цьому, першу зраду Мшьйоном сво'х спiльникiв, обкрадання Керелем старих гомосексуалю^в, перше вбивство Аркамона - кожен герой, головний чи другорядний, ще до повно' посвяти сво'м шляхом). Це 'хне перше ^^ацшне випробування, завдяки якому кожен iз них здшснюе власний «великий стрибок у безодню», який вiдокремлюе його вщ iнших людей (Зеленоокий: «<...> прийшла бiдa. Я вже давно за бортом. Я падаю. Я бтьше
жчим не ризикую <...>») [8, с. 59]) i продовжуе свое падшня. Якщо ж деякi з персонажiв не наважуються ско'1'ти злочин, вони школи не «спустяться на дно буття, до його витош, i не повернеться той невизначений, зародковий, протоплазмовий стан, який дозволяе вийти за меж1 свое!' оболонки» [12, с. 164]. Для тих же, хто наважився, шляху назад уже немае, сусптьство школи не прийме людину, яка порушила його норми.
Далi проходить деякий час до того моменту, коли героТ розумшть, що остаточне визволення, абсолютна свобода може бути досягнута лише ще тяжчим переступом: «Занурюючись дедалi бтьше у паскудство, гордють стане дужчою. Коли я набуду знань - себто сили чи немочi - маючи вигоду з такоТ долк <...> Чи стану я ще огидшшим, чи бтьш зневаженим, чи дiйду я до то!' межi, про яку ще й гадки не маю, але до якоТ, вочевидь, ведуть як естетичш, так i моральн пошуки» [9, с. 29]. Так, Дiвiна у «Богоматерi квiтiв» вирiшуе вбити маленьку дiвчинку, щоб стати святою, Жиль у «Керелi з Бресту» - вбити Тео («Йому не треба було докладати великих зусиль, щоб переконати себе в тому, що i каменярем вш став ттьки для того, щоб скоТти вбивство. Страх перед цим актом - так само, як перед своею незвичайною долею, - змушував його напружувати свою свщомють, занурюватися в себе, шшими словами, думати. Вщчай змушував Жиля тзнавати самого себе» [12, с. 135]). Аркамон у «Дивi про троянду», вбивши першу жертву випадково, виршуе жорстоко розправитися з наглядачем у тюрм^ щоб шлях назад був остаточно втрачений, щоб «sa vie morte» («його смертожиття») привело його до свободи, а навмисне убивство - «пщнесло на верхiвку свое!' долЬ> [9, с. 57]. Соланж i Клер iз п'еси «ПокоТвки» переходять вщ планування убивства Мадам до реального самовбивства, щоб бути «по той бк», бути втьними [2, с. 92]. Таких прикладiв безлiч. yd героТ свiдомо вибирають такий шлях до свободи, iнодi вважаючи власну смерть единим способом досягти ïï. Вони приносять свою жертву богам темряви та остаточно долучаються до кола втаемничених. Ттьки вчинивши вбивство, можна стати справжшм злодiем, але зробивши це лише заради самого убивства. Ось як описуе власний шлях до свободи Зеленоокий з «ВисокоТ варти»: «Я помггив небезпеку, але, на щастя, уже полм! Ви розумiете мене? <...> I я налякався. Я захолв повернутися назад. <...> Я холв пiти проти течiï часу, вщмшити те, що зробив, заново пережити час до злочину. П^и проти течи з легкютю, але мое тто не проходило» [8, с. 62]. Скоення вбивства було першим Мфацшним випробуванням для нього, довге
очкування на страту - другим i заключним: «I мене уже бтьше нема, я залишився зовсiм один. I я можу спокiйно померти. Я бтьше не сяю. Я заледешв» [8, с. 49]. Таке прозршня приходить до нього саме втюрмк
Як у давшх мiстерiях пiсля жертвопринесення юнаки входили до храму, де й вщбувалося переродження, так i в романах Ж. Жене геро'Г потрапляють до в'язнищ що е своeрiдним святилищем («<...> святилище, куди прямували дитячi нашi мри <...>» [9, с. 6]). Саме там вони переосмислювали себе, ставали справжшми божествами, шдносились на вищiй рiвень самопiзнання. Жиля письменник помютив у ру'ни старо' в'язнищ де той, переховуючись, осягае власну долю. Iнодi iнiцiацiйний храм замшявся iншим «святим» мiсцем, чи то був брестський порт, чи притони Парижу, чи люи Франци (як у «Поховальнш церемонп»), вщсилаючи нас до ще давнiших ритуалiв, де мiсцем посвяти був У^ацмний лiс. Саме там юнаки й чоловки проходять випробування i долучаються до таемних знань, стають справжыми чоловiками.
Стати своерiдними мiстагогами в злочинному свт вдаеться не вам. Але якщо ти пройшов вс випробування, звiльнився i прийняв свою долю, на тебе починають рiвнятися, тебе хочуть наслiдувати. У романах там геро''' стають безпосереднiми або мовчазними керiвниками мiстерiй iнших, ведуть 'х сво'м шляхом. Зеленоокий iз п'еси «Висока варта», приручивши власну смерть, уважае себе обраним керувати чужими смертями («Я тут хазя'н. Тягшть жереб. Жереб виршить, хто буде ножем, але кат - це я!») [8, с. 57]). В ^^ацшному обрядi вiн переходить вже до рангу жерця. Наказ убити, що е також частиною обряду У^аци, у «Високш вартЬ мовчазний, тяжкий. Лефран i Морю школи не вбивали i, вщчуваючи себе неповноцiнними, прагнуть до цього, щоб долучитися до кола обраних. Невидимi охоронц^ що постiйно наглядають за ними, ще бтьше спонукають 'х до злочину, адже на убивць нав^ь охоронцi дивляться з повагою. Саме для Зеленоокого Морю i Лефран хочуть вчинити убивство, щоб стати такими ж втьними i знаменитими, як вiн. Керель, що повнютю вiддався убивству, з кожним наступним переступом народжувався наново: «Злочини збагачували особистють Кереля, причому кожний iз них додавав щось нове, не помiчене попереднiм. Убивця, народжений в момент останнього убивства, опинявся в однш компанп зi сво'ми благородними друзями з тих, ям йому передували, i яких вш уже перевершив. Тодi вш запрошував 'х на церемонiю, котру вбивц минулих часiв називали «кривавим весiллям». <...> Останнiй Керель, що народився у вiцi
25 рош, з'явився iз найтемнiших глибин пщсвщомостЬ [12, с. 103104]. Вш був уповноважений керувати падшнями iнших, що i робить, наставляючи Жиля, стаючи його вчителем. Аркамон з «Дива про троянду» е мимовiльним керiвником, саме його присутнють у тюрмi, у камерi смертниш, надихае iнших, зокрема оповiдача («Моя вiра в Аркамона, те поклоншня йому й велика шана, яку я вщчуваю до його дiянь, пiдтримуе мене в моему зухвалому бажанн зрозумiти всi таемницi, виконавши самому ритуал переступу, i все це було дароване мен мо'м страхом перед безкiнечнiстю» [9, с. 45] або «Централ - ця своерщна мютична спiльнота, тому що камера смертника, яскраво осв^лена вдень i вночi - це капличка, до яко' зверненi нашi безсловесн молитви. Щоправда найнеприторенiшi негiдники роблять вигляд, начебто не визнають величi Аркамона, адже чистота, що добута кров'ю - ще кажуть: криваве хрещення -здаеться 'м образою...» [9, с. 95]). Лише вчинивши найжахпивший злочин, можна долучитися до справжнього знання, вщродитися наново. Адже, за свщченням М. Елiаде, «полювання на людськi голови, деякi форми людожерства належать до ^еУ само'' У^ацшно''' смертi» [1, с. 277]. Долучення до мютичних знань прагне й Жан iз «Поховально' церемони», коли уявляе, як 'сть рештки свого вбитого коханця.
Прадавн ритуали iнiцiацiТ були таемними: так само злочинцям потрiбно було збер^ати в таемницi сво' плани й намiри. Учасники мiстерiй навiть мали свою особливу мову, якою у творах Ж. Жене стае арго - таемний лексикон, зрозумтий лише спшьнот обраних, злодiям i убивцям («У педераспв була своя особлива мова. Арго -то для чоловшв. То мова сам^в. Як чоловiча мова острiв'ян Карибського моря, арго став вторинною статевою ознакою» [10, с. 64]). У тюрмi-храмi 'х вiдмiчали особливими знаками, татуюваннями, завдяки яким «будь-яке життя у сусшльс^ стае неможливим» [9, с. 151]. Прадавн люди пiсля обряду ^^ацп отримували новi iмена, а в'язш, у свою чергу, наркаються за вратами новими прiзвиськами (Соклей, Сшговий Ком, Ангел-Сонце, Мiмоза, Нотр-Дам, Мшьйон-Маленька-Нiжка, Керель та шшО, що символiзуе 'х смерть для сусптьства й нове народження в кримшальному свiтi.
Зазвичай пiсля посвячення учасники ритуалу танцюють, святкуючи перехщ на новий щабель. Так i Зеленоокий шсля скоення вбивства кружляе в божевiльному танку, прийнявши свою долю («А мш танок! Варто було бачити мш танок! Як я танцював, хлопца як я танцював!» [8, с. 62]). Дiвiна також, остаточно звiльнившись вiд сусптьних тенет, кружляла в божевiльному танку («Вона танцювала.
На прогулянцк Всюди. Тт тiло проявляло себе кожну мить. Проявляло себе тисячею тiл. Нiхто не знав, що вщбуваеться, i не здогадувався про трапчну миттeвiсть Дiвiни <...>» [10, с. 362]). Дехто, там, як П зi «Щоденника злодiя», сiдають тсти, святкуючи iнiцiацiйне вбивство. 1нш^ як, наприклад, Керель з однойменного роману, виконують свiй ритуал святкування: своерщну «спокуту». Так, герой шсля вбивства погоджуеться на статевий акт iз чоловiком, що принижуе його гордiсть, але робить це свщомо, спокутуючи свiй грiх. До того ж, сексуальний акт у багатьох культурах тлумачиться як один iз ритуалiв посвяти.
М. Елiаде [1], дослщжуючи iнiцiацiйнi обряди, частиною яких були ритуальш мiстерiT смертi, наголошував на тому, що всi вони були покликан здiйснити перехiд вщ дитинства до мужностi шляхом тяжких випробувань, у яких учасник засвоюе таемш знання. Погоджуючись з ним, О. Рабшович пише про те, що ^^а^я е смертю одшет особистостi (дитини) й народженням шшоТ' (дорослоТ людини). Для iнiцiацiйних мiфiв, якi присутнi в кожнiй культура набагато важливiшим е те, що вщбуваеться мiж смертю дитини й народженням чоловка, тобто випробування, як здiйснюе останнiй на своему шляху до змужншня. Так i для Ж. Жене важливим е саме шлях переходу вщ людини скутоТ законами суспiльства до особистостi втьно'Т вiд моральних норм, шлях до абсолютно''' свободи.
Вщводячи проблемi осягнення смерт одну з провiдних ролей у сво'й творчостi, Ж. Жене переконуе вважати и не кiнцем особистого буття, а моментом його радикально' змши.
Моментом радикально' змн власного життя Ж. Жене вважае свое ув'язнення в Метре, адже саме там, на думку письменника, «дитинство мое померло» [9, с. 26], воно «вщмовилося вщ умовност мiфiв, глузувало над розкiшними феями i декоративними чудовиськами; мо'м феями були стрункий м'ясник зi шпилястими вусами, сухотна вчителька, аптекар, феею був весь свiт, вiдмежований сяйвом вщ недосяжного i недоторканного юнування» [10, с. 132-133]. Долучившись до кола крадив i злодпв, вш змушений був вiдмовитися вiд дитинства, одразу стати чоловком, здатним захищатися й виживати у вiдповiдних умовах. Проте у розумшш Ж. Жене, стати злодiем - це лише перший iз обрядiв iнiцiацiТ, здшснити останнiй (убити) йому забракло духу. Тому вш обирае iнший шлях.
Ж. Жене через написання сво'х книг проходить своерщний обряд посвяти, завдяки якому очищуеться. Письменниковi не вистачило наснаги пройти останнш ритуал у власному обрядi iнiцiацiТ' - ско'ти вбивство, й опис смерти убивства, переживання вiдповiдних
емоцш разом iз героями творiв стае для нього завершальним етапом посвяти. Про це Ж. Жене неодноразово говорив у штерв'ю та книгах. Наприклад, уривок iз розмови Жене з кореспондентом журналу «Плейбой»: «- Чому ви самi школи не вбивали? - Мабуть тому, що я став писати. <...>. - Що у вашому життi змусило вас звернутися до творчосл? - Не знаю, чи задовольнить вас така вщповщь, але саме заняття поезiею дозволило мен стримати свш потяг до вбивства» [4, с. 97]. Або думки з цього приводу в роман «Богома^р квтв»: «Любити вбивцю. Мрiяти скоТти злочин у змовi з молодим метисом з обкладинки розiрваноТ книги. Я хочу осшвати убивство, бо я люблю убивць. Звеличити, шчого не прикрашаючи. Не сподiваючись таким чином отримати спокуту, меш просто було б приемно вбити. <...> Так я прекрасно можу таемно задовольнити мою пристрасть до вбивства» [10, с. 107-108].
Цкавою з цього погляду е й теза М. Епштейна з роздту «Знак i жертва. Письмо як ритуал» книги «Нариси з екологи тексту» про церемошальний характер писання й про те, що «зв'язок письма з жертвоприношенням - це не просто метафора, але факт, що пояснюе походження культури. Чим старовиншшим е знаряддя письма, тим бтьше воно нагадуе знаряддя битви або жертвопринесення - меч, рiзець, нiж, голку, стило. Писати - значить рiзати, колоти, пронизувати, уражати» [7, с. 25]). Вщтак можна зробити висновок, що лп"ературна творчiсть для письменника стала своерщним завершальним iнiцiацiйним обрядом, шд час якого вiн осягнув таТни самого себе, виконав власне жертвопринесення, нехай i неповноцiнне.
Отже, маемо всеохоплюючу мiстерiю смертi й ^^ацшний процес, що тривае протягом життя. Марпнальне середовище, в'язниця, дно сусптьства стають для письменника ^^ацшним лiсом чи храмом. Кожний новий злочин (тобто ^^ацшний обряд), нове долучення до мютерп смертi переводить героТв Ж. Жене на новий рiвень самопiзнання, бо тiльки всередин церемонiТ, на думку С. 1саева, «персонаж Ж. Жене начебто зустрiчаеться зi своею справжньою сутнiстю, лише одягнута маска дозволяе оголити О вперше - прояснити для самого себе) ютинне обличчя» [5, с. 12]. Звеличення смерл, насилля, пороку дае Ж. Жене змогу стати втьним, а отже, пройти власний обряд очищення. I, нарешл, читач, що мимоволi стае долученим до мютерп смерл, - буде це переживання власноТ смертi, чи вбивства, чи жаги вбивства - шляхом шокового виходу за межi свщомосп, перероджуеться, вiдчуваючи в психiчному плат момент смертк
У nepcneKTMBi дослщжень ми плануемо розширити коло дослiджуваних письменникiв, залучити англшських, австралiйських, нiмецьких aBTopiB, проаналiзувати особливост iндивiдуального сприйняття смертi окремими проза'ками та встановити ступiнь значення у ïx творчостi iнiцiацiй них обрядiв.
Лiтература
1. Елiаде М. Священне i мирське ; 1^фи, сновидiння i мiстерiï ; Мефютофель i Андрогiн ; Окультизм, ворожбитство та культуры уподобання / Мiрча Елiаде ; [пер. Г. Кьоран, В. Сахно]. — К. : Ви-давництво Соломи' Павличко «Основи», 2001. — 592 с.
2. Жене Ж. Поко'вки : [П'еса] / Жан Жене ; [пер. з фр. i шсля-мова Ю. Покальчука]. — Л. : Кальварiя, 2002. — 127 с. : т.
3. Жене Ж. Щоденник злодiя : Роман / Жан Жене; [пер. з фр. О. Жупанського]. - К. : Юшверс, 2004. - 304 с.
4. 1нтерв'ю Жана Жене для журналу «Плейбой» / 1нтерв'ю взяла М. Гобей // Всесв^=Весь мир. - К., 1996. - № 1. - С. 97-98.
5. Исаев С. Нежный / С. Исаев // Строгий надзор / Жан Жене ; [Сост. С. Исаев]. - М. : Изд-во «ГИТИС», 2000. - С. 7-22.
6. Рабинович Е. О. «Кодексе гибели» и романе Жана Жене «Чудо о розе» [Електронний ресурс] / Е. О. Рабинович // Новая Русская Книга. - №1. - 1999. - Режим доступу : http ://www.fidel-kastro.ru/ mirrors/t-ough%20press/www.mitin.com/tough/codex-r.html
7. Эпштейн М. Н. Наброски по экологии текста / М. Н. Эпш-тейн // Журнал «Комментарии». - М. ; СПб, 1997. - № 13. - С. 3-41.
8. Genet J. Haute surveillance : (Nouvelle version) / Jean Genet. - Paris : Gallimard, 1993. - 111 p.
9. Genet J. Miracle de la rose // Oeuvres completes de Jean Genet / Jean Genet. - II. - Paris : Gallimard, 1952. - 223 p.
10. Genet J. Notre-Dame des Fleurs / Jean Genet. - Lyon : Barbezat-L'ArbaMe, 1948. - 383 p.
11. Genet J. Pompes Funиbres / Jean Genet. - Paris : Gallimard, 1953. - 307 p.
12. Genet J. Querelle de Brest / Jean Genet. - Paris : Gallimard, 1953. - 247 p.