CC BY
18
ГРАЖДАНСКОЕ И ПАТРИОТИЧЕСКОЕ ВОСПИТАНИЕ В СИСТЕМЕ ВОЕННОГО ОБРАЗОВАНИЯ ГЕРМАНИИ
Финин Г. И.
Рассматрены особенности гражданского и патриотического воспитания в системе военного образования Германии. Исследованы теоретические основы гражданского, патриотического и военно-патриотического воспитания в Германии. Предложено внедрить положительный опыт Германии по гражданскому, патриотическому и военно-патриотическому воспитанию в Украине. Предпринята попытка проанализировать систему патриотического и военно-патриотического воспитания в системе военного образования Германии.
Ключевые слова, гражданское воспитание; патриотизм, патриотическое воспитание, военно-патриотическое воспитание, глобализация, Германия.
CITIZENSHIP AND PATRIOTIC EDUCATION IN MILITARY EDUCATIONAL SYSTEM OF GERMANY
Finin G. I.
The subject of the article shows the peculiarities of citizenship and patriotic education in military educational system of Germany. Theoretical foundations of citizenship, patriotic and military-patriotic education in Germany are considered in the article. The introduction of Germany positive experience of citizenship, patriotic and military-patriotic education in Ukraine are offered. The attempt of analysis of patriotic and military-patriotic education in the system of military education in Germany was done.
Keywords, citizenship education; patriotism, patriotic education, military-patriotic education, globalization, Germany.
УДК 1.12
Т. В. Подольська, кандидат фшософських наук
ДО ВИТОК1В ПОНЯТТЯ «ЩЕНТИЧШСТЬ»: ТОТОЖН1СТЬ
I ВЩМШШСТЬ У ПЛОЩИН1 ОНТОЛОГ1ЧНИХ КООРДИНАТ
На niдставi звернення до джерел фыософськог традицп проаналiзовано ста-новлення сучасного зм^ту поняття «iдентичнiсть» в площит категорш «тотож-тсть — вiдмiннiсть», «внутршне — зовтшне», «одиничне (едине) — множинне». Показано, що квттесенщею античноi думки щодо питання iдентичностi е висвШ-лення проблеми едностi, тотожностi розуму та форми, iдеi та речi, природи та свiту навколо людини.
Ключовi слова, iдентичнiсть, тотожне, вiдмiнне, внутршне, зовтшне, едине, онтичний логос.
92
© Подольська Т. В., 2011
Актуальность проблеми щентичносп зумовлюеться, щонайменше, двома обставинами, з яких перша - суттева i cyTHicHa змша характеру мгжлюдських вiдноcин i комушкацп, низка cоцiaльних проблем, якими характеризуеться сучасний стан cоцiyмy i, найголовнше, подолання чи, принaймнi, пом'якшення кризи щентичносп, що притаманна людинi сучасност! З другого боку, постае необхщшсть розбудови кaтегорiйного апарату сучасно! сощально! фшософп, який повинен бути на рiвнi тих методолопчних вимог, як перед ним висувае сучасний фшософський дискурс. За цих умов можна говорити про певну адаптацию фшософського дискурсу до змiн у сощальнш реaльноcтi.
Процес перcонaлiзaцil людини, який знiмaе в cобi юторично передyючi йому процеси сощашзаци та iндивiдyaлiзaцil, призводить до пiдйомy iндивi-да з рiвня одиничноcтi до рiвня оcобливоcтi, становлення оcобиcтоcтi як ш-дивiдyaльноrо здiйcнення cycпiльних вщносин та caмоcтiйноrо !х суб'екта.
Стутнь розробленостi проблеми. Генеза теорiй щентичносп тicно пов'язана зi становленням поняття «шдивщуальне» в рiзних диcциплiнaрних контекстах, де останне розyмiетьcя як «вщмштсть у сво!й одиничносп», «ш-дивщуальшсть», «особистюшсть». Також помiтний вщбиток на розвитку концепту iдентичноcтi наклав процес конструювання в европейськш традицп диcкyрciв «вщмшностг», «знaковоcтi», «iншоcтi», «автентичност» та «шшого».
У той же час слщ зазначити, що вс зraдaнi rрaнi розкриття шдивщуаль-ного суть розгортання процесу iндивiдyaлiзaцil, самотзнання, що, як вiдомо, мав рiзнi icторичнi умови перебiry. Ускладнення людсько1 оргашзацп призводить до загальних змш сусшльно1 системи, вiдповiдно й до все нових зразюв для iндивiдyaлiзaцil.
Рух фiлоcофcьких думок простежуеться в напряму поступового розгортання змюту поняття iдентичноcтi вщ виключно тотожноcтi, дaлi - крiзь по-яву caмоcтi, ствердження вiдмiнноcтi, шаковосп та, нaрештi - до глибинних моральних тдстав дiяльноcтi iндивiдa як сощального актора та автора влас-но! ютори. Така лоriкa висв^лення питання неодмiнно потребуе певного методолопчного пiдгрyнтя. Нaйфyндaментaльнiшим саме в даному контекcтi, а отже - найдоречншим в якоcтi вщправно1 та опорное' точки для подальшого aнaлiзy можна вважати дослщження Ч. Тейлора «Джерела себе. Творення новочасно1 iдентичноcтi» [1].
З огляду на зазначене, головною метою статп е спроба в юторико-фшо-софському контекcтi (спираючись на античну фiлоcофcькy традицию) проана-лiзyвaти плaномiрне наповнення поняття «iдентичнicть» вщповщним спектром дiaлектичноrо cпiввiдношення категорш «тотожне-вiдмiнне», «зовнш-не - внутршне», «одиничне (едине) - множинне».
Виклад основного матерiалу. Серед представниюв класично1 фшософп одним з перших миcлителiв, який поставив питання тотожност був, безперечно, засновник формально1 лопки Арicтотель. Це поняття в його теори нaдiлялоcя бiльш фундаментальним значенням, нж вiдмiннicть. Майже вci погляди антич-них фiлоcофiв були зоcередженi на шзнанш коcмiчного устрою, в якому
дояльнють людини щдпорядкована юнуванню ладу сущого. Людина як полiтична iстота (за Арiстотелем) не мислилась окремо вщ суспiльства громадян полтсу, а тсда й не може бути мови про якесь вщокремлення (шдивщуал1защк>) як голов-ну засаду для постановки питания щентичносп. Безумовно, в такш ситуацп внутрiшнiй свiт людини майже не розглядався або ж йшлося тальки про душу, яка була всеохоплккчок субстанцieк, «оргашзуючою формою».
У «Фiзицi» Арiстотель обгрунтовуе свою позищю стосовно eдностi та множинност на пiдставi критики Мелiсса та Пармешда. Аргументи Стапри-та приводить його до розумшня тупикового ходу думок цих фiлософiв, оскшь-ки виявляеться, що «... едине е множинне, наче неприпустимо, щоб одне й те саме було й единим, i множинним - звюно не в значеннi протилежностей: адже едине iснуe i в можливост й у дiйсностi» [2, с. 64].
Щодо тотожностi в Арiстотеля, то вiн, як зазначае Ч. Тейлор, ототожнюе знання зi сво!м об'ектом: «... дiяльнiсть об'екта сприйняття й того, хто сприй-мае, е одшею i тieк самою, проте вщмшшсть !хнього буття збер^аеться. ... Знання з'являеться тодi, коли дiяльнiсть Форм щодо впорядкування реального зб^аеться з 1'хньою дiяльнiстк щодо оформлення розуму (пош). Справ-жне знання, справжне оцiнквання локалiзоване не лише в суб'eктовi. У пев-ному сенсi можна сказати, що !хне парадигмальне перебування - у реальности правдиве людське знання та оцiнки походять iз нашого поеднання самих себе зi значущiстк, що онтично властива речам. З другого боку можна ствер-джувати, що вони (знання i оцiнквания) виникають лише з появою цього зв'язку. В кожному iз цих випадюв цi два «психолопчш» для нас види дiяль-носп е онтично розташованими» [1, с. 251].
В античнш фшософп не ставилося питання, на яке втдповтддю була б те-орiя блага в речах «в собi». А така теорiя, звiсно, передбачае вщдшення розуму вщ природи. Однак антична концепщя «ейдосу» або форми перешкоджае такому роздiленнк. Безпосереднiй зв'язок розуму (иоиб) та думки (logos) демонструе розумiння сутностi речей Платона. Щодо цього знаходимо в Ч. Тейлора: «1де! для Платона е не лише об'екти, що чекають на те, коли 1х сприймуть, - вони самi виявляють себе. Згщно iз провщним образом Платона 1дея 1дей сама е джерелом свггла. Логос е онтичний» [1, с. 339].
Акцент Платона на пануванш розуму над людськими вчинками свщчить про лад в душ^ який запроваджуеться за тако! умови. Керуючись розумом, особистiсть перебувае у зпвд з собою, а отже, е зiбранок, тобто опанування себе за допомогою розуму дае едшсть з собою, спокiй та зiбрану стриманiсть. За Платоном, стан максимально! едносп з собою, тобто самототожносп, до-сягаеться шляхом зосередженого самоусвщомлення. Щодо цього аспекту вчення античного мислителя зазначае таке: «Розум - це водночас здатшсть бачити речi правильно i умова стриманостi. Бути рацюнальним - це справдi бути володарем себе» [1, с. 161].
Наголошуючи на дуалiзмi душi i тша, Платон стверджуе, що «Я» як по-надчуттева душа здiйснкe свою ютинну природу тодi, коли повертаеться 94
в напрямку понадчуттевих, вiчних, незмшних речей. Можна пщсумувати, що стан тотожносп - це результат утшення людськими дiями 1де! Блага та спри-яння пiдтриманню розумного ладу. Дихотомiя внутрiшне - зовнiшне не ви-користовуеться Платоном для обгрунтування свое! позицп. Першi натяки на появу такого шдходу з'являються, як буде показано нижче, чи не вперше у сто!к1в, а набирають обертiв уже у вченнi Августина.
Навгть на прикладi цих двох щдходов видатних мислител!в можна побачи-ти, що людиш выводиться мюце «гвинтика» у системi космiчного устрою, який володое розумом та свiдомiстю та мае дотримуватися певних чеснот задля до-держання ладу. Зрозумшою видаеться така залежнiсть: для антично! людини жити згщно iз природою означае жити згщно з розумом. Певно, що у такому контексп внутршнш вимiр шдивща залишаеться поза увагою, адже саме розум виявляеться тим iнструментом, завдяки якому в людини того часу е можливiсть iерархiзувати види дiяльностi залежно вщ ступеня !х «розумносп».
Зазначимо, що приблизно таку саму позицiю в цьому питаннi займае й Н. Елiас, але його аргументащя дещо рiзниться. В своему аналiзi виникнення поняття для позначення iндивiдуального вш зазначае, що за часiв антично! культури в мовах навiть не юнувало якогось еквiваленту сучасному поняттю <андивщ», оскшьки визначальне становища займала, як вщомо, належнiсть до великих (держава, полю) чи малих (клан, плем'я) сощальних груп. «Гру -пова щентичшсть окремо! людини, Г! Ми-, Ви-, Вони-iдентичностi вадграва-ли в сусшльнш практицi античного св^ порiвняно з Я-iдентичнiстю ще надто важливу роль, аби назрiла потреба в появi унiверсального поняття для позначення окремо! людини як квазшегрупово! ютоти» [3, с. 218-219].
Безумовно, теори Платона та Арiстотеля, дискусшшсть щодо певних питань у поглядах учителя та учня слугували вщправним пунктом для побудови власних свгтоглядних принципiв представниками подальших фiлософських течш. Так, питання тотожностi, порушене ними, отримало в^дгук в роздумах скептиюв. За-сновник цього напряму Пррон, намагаючись уникнути догматичних суджень стосовно сутносп речей, !х як1сно! характеристики, способiв !х пiзнання та на-шого до них ставлення, стверджував, що будь-яка рiч «е це не бшъше, н1ж те» [4, с. 407]. Отже, чи не можна з цього зробити висновок про те, що питання ед-носп, самодостатност1 та самототожностi речей в такому ракурм зовсiм не по-стають, оскiлъки чуттеве сприйняття речей, що е достовiрним (у рамках скептицизму), може свщчити лише про вщностсть сутностi тзнаних речей.
З плином часу дещо згасав вплив потужно! хвил! щеал!стично!' фiлософi!' Платона, всi питання яко! зводилися в к1нцевому результатi до влаштування свiту, розумностi космiчного устрою та шдтримання цього Ладу. Роль людини, як уже зазначалось, зводилася до життедiяльностi на пiдставi розумних дiй з метою збереження едносп Цiлого. Поступово в поле зору фiлософiв потрап-ляють проблеми набуття людиною певного спокою в бурхливому потощ життя. Та як можна пояснити можливiсть досягнення цiе!' кшцево! точки, грун-туючись на суто рацюнальних пгдставах людсько! поведiнки? Звюно, окреслення
такого кола питань неможливе без звернення до емоцшних виявiв життя кожного. Саме це, як вщомо, стало головним лейтмотивом у фшософи Еткура.
Як i у скептиюв, критерieм знания тут виступають чуттeвi сприйияття, до яких додавалися ще й образи фантази. У рамках цього шдходу розум розгляда-еться в кращому разi як шструмент, здатнiсть бачити речi такими, якими вони е. Та, якщо прийняти таку позицию, то можна, за Ч. Тейлором, «... бачити у кос -мои лише вщсутшсть ладу або спричинений самою випадковiстк вшьний рух атомiв у порожнечг» [1, с. 174]. Епiкурейська реалiстична настанова орieнтува-тися на численш задоволення життя, як видаеться, швелюе сенс ще! розумного цiлiсного устрою, адже вона за такою лопкою опиияеться лише хибною глюзь ею. Таким чином, ця множиннiсть реальних, часто далеко нерозумних виявiв життедаяльносп людини видаеться такою, що и неможливо пщпорядкувати ще! едносп розумного ладу в тому його розумшш, яке було наведено ранiше. Тому й з'являеться потреба в етичних настановах, що виникають, за Еткуром, уна-слщок згоди м1ж людьми залежно вщ особливостей !х життя.
Сто!ки певною мiрок пщтримали позищю Платона щодо бачения косм!ч-ного устрою. Рацюнальшсть тут також е нарiжним каменем розумiния ладу, який, у свою чергу, визначаеться як «ютотна умова справжньо! чесноти та практично! мудрости» [1, с. 173]. В намаганш зробити людину кращою сто!ки певною мiрок виступали за !! eднiсть як необхiдну умову створення себе за зразком ладу сущого на пiдставi лкбовi до ще! iдеально! моделi. Оскшьки цшюшсть космiчного устрою, його розумнiсть вважались аксюмою та !! (ро-зумно! цiлiсностi) система координат була вщправною точкою при вiдповiдi на будь-яке питання, тому й всi частини цшого зводилися до цie! тотальность
Таким чином, найважливiшим здобутком фшософп стотв на шляху до ш-шого вимiру людського самопiзнания вважаемо досягнення згоди м1ж почуттям гармони з природою та почуттям морально! незалежносп вщ не!. Аиалiзукчи розвиток визначального лозунгу фiлософi! Сократа «Пзнай самого себе!» у вчен-нi представника сто!цизму Марка Аврел1я, Е. Кассiрер зазначае: «Людина довела властиву !й здатнiсть до критичного мислення, судження, розрiзнения, зрозумiв-ши, що ведуча сторона в цьому вiдношеннi - «Я^>, а не Утверсум» [5, с. 451]. 1дея тотожностi та едност1 все ще залишаеться надто потужною: «Я, одного разу на-бувши свое! внутршньо! форми, зберггае !! незмiннок та незворушною . Людина почувала себе в повнiй рiвновазi з всесвгтом та знала, що тяка зовнiшия сила не могла порушити цю рiвновагу» [Там само]. Отже, зосереджене самоусв^дом-ления, про яке говорив Платон, у цьому разi слугуе вже дещо iншiй мет!, а саме -досягненню гармони з ладом ушверсуму через низку вщповщей самому со6! стосовно причетносп самого ж себе до цього устрою.
У кшцевому результатi шлях до тзнання, за лог!кою стотв, мае розпо-чинатися з людини, а, сп!лкуючись з !ншими, досягати розумшня людини. Отже, це коло завжди мае нею ж (людиною) закйичуватися. Напевно, не досить наполегливо свого часу про це говорив Сократ. Безперечно, що дослщжувати
природу людини неможливо тими ж засобами, що й фiзичний свгт. Фiлософ за допомогою антропоцентричного методу намагався довести, що розумшня людини уможливлюеться завдяки безпосередньому спiлкуванню.
Поступовий зсув акценпв з питань об'ективно! даностi на питання суб'ективних переживань можна спостерiгати в неоплагDнiкiв. 1де! мови внутрш-нього вимiру до того, як були грунтовно розвинуп Августином, можна побiжно простежити вже у Плотша. Розмiрковуючи над питаннями виведення всього ю-нуючого в свт з божо! едностi як першозасади, а також можливих шляжв зво-ротного зведення до ще! едностi, фiлософ обгрунтовуе домiнуюче становище душi на цьому шляху. Душа не потребуе будь-якого притулку у виглядi тiлесного оформления, осюльки вона - «буття само в соб^ цiлiсне, як цiлiсне i тшо» [4, с. 511]. Однак, незважаючи на едиiстъ та самодостатиiсть душ, тобто !! прекраснiсть, вона не може бути першопочатком, адже у свт юнують й потворнi душг Формою для душi виступае розум, який також, за лопкою Плотша, не вщповщае вимогам вищого початку на шляху до первинного. 1снуючи в самому собi, розум уже мае сво!м предикатом едине, так само, як i душа. Сдшсть тут виступае запорукою визначеносп, тобто можливост буття взагалт «Якщо ми хочемо мислити предмет як визначене буття, то ми маемо мислити його як едине» [4, с. 512].
Напевно, що цей висновок можна вважати квштесенщею антично! думки стосовно питання щентичносп, яке, нагадаемо, поставало головним чином як висвгтлення проблеми едносп, тотожносп розуму та форми, iде!' та реч^ природи та свiту навколо людини. Тобто, як уже зазначалося, саме апрюрне сприйняття едносп, тотожносп речi, явища могло слугувати вщправною точкою та кiнцевим пунктом !х пiзнання. Рiзнiсть, множиннiсть у такому контекст ставлять пiд сумнiв буття взагалг От чому така лопка призводить до того, що ш душа, нi розум не можуть виступати першоосновою Сдиного, осюльки перша мютить у собi множиннiсть власних виявiв, а другий - множин-нiсть думок. Опозицiя внутрiшне - зовшшне з'являеться у сто!к1в. Абсолют-ну незалежнiсть вiд зовнiшнiх чинниюв тут можна вважати гарантом внут-рiшнього спокою. Роздуми над цим питанням продовжуе християнська тра-дищя, але, безумовно, майже з точшстю до навпаки.
Л1ТЕРАТУРА
1. Тейлор Ч. Джерела себе. Творення новочасно! iдентичностi / Чарльз Тейлор : пер. з англ. - К. : Дух i Штера, 2005. - 696 с.
2. Аристотель. Сочинения : в 4 т. - Т. 3 / Аристотель ; перевод, вступ. статья и прим. И. Д. Рожанского. - М. : Мысль, 1981. - 613 с. - (Философское наследие).
3. Элиас Н. Общество индивидов / Н. Элиас ; пер. с нем. - М. : Праксис, 2001. - 336 с.
4. Асмус В. Ф. Античная философия : учеб. пособие. - Изд. 2-е, доп. / В. Ф. Асмус. -М. : Высш. школа, 1976. - 544 с.
5. Кассирер Э. Избранное. Опыт о человеке / Э. Кассирер. - М. : Гардарика, 1998. -784 с. (Лики культуры).
К ИСТОКАМ ПОНЯТИЯ «ИДЕНТИЧНОСТЬ»: ТОЖДЕСТВО И РАЗЛИЧИЕ В ПЛОСКОСТИ ОНТОЛОГИЧЕСКИХ КООРДИНАТ
Подольская Т. В.
На основе обращения к истокам философской традиции проанализировано становление современного содержания понятия «идентичность» в плоскости категорий «тождество — различие», «внутреннее — внешнее», «единичное (единое) — множественное». Показано, что квинтэссенцией античной мысли в отношении вопроса идентичности является рассмотрение проблемы сквозь призму единства, тождества разума и формы, идеи и вещи, природы и мира вокруг человека.
Ключевые слова, идентичность, тождество, различие, внутреннее, внешнее, единое, множественное, онтичный логос.
TO SOURCES OF CONCEPT «IDENTITY»: IDENTITY AND DISTINCTION IN PLANE OF ONTHOLOGICAL COORDINATES
Podolska T. V.
In the article on the basis of address to the sources of philosophical tradition the analysis of formation of modern maintenance of concept «identity» is presented by categories «identity-distinction», «internal-external», «single -plural». It is rotined that quintessence of ancient idea in regard to the question of identity is analysis of the problem of unity, identity of mind and form, idea and thing, nature and world round a man.
Keywords, identity, distinction, internal, external, single, plural, onthic logos.
УДК 141.7
О. А. Баталов, кандидат фшософських наук
1МПЕР1Я ТА СИСТЕМА УН1ВЕРСАЛЬНОГО КОНТРОЛЮ: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ
На пiдставi постструктуралiстського та немарксистського аналiзiв сформу-льовано визначення мпери як системиутверсального контролю безусунення локаль-них специфж. Запропоновано нову типолог1ю шперШ (суверенна, дисциплiнарна, гтер-iмперiя у форматi «бювлади»).
Ключовi слова: iмперiя, система утверсального контролю, сусптьство сувере-ттету, дисциплтарне сусптьство, сустльство контролю, «бювлада», «г1перреаль-тсть».
98 © Баталов О. А., 2011
