CC BY
14
THE MOTIF OF OTHER IN THE PHILOSOPHY OF NAME BY P.FLORENSKY AND IN THE CONCEPTIONS OF M. BUBER AND K.G.JUNGE:
COMPARATIVE ANALYIS
Sukovakaya V.A.
This article is devoted to Florensky's views on origin of Name as a special cultural and spiritual phenomenon. The author argues that Florensky's ideas are close to K.-G. Jung's and M.Buber's philosophies in area of theory of Other.
Key words: Other, otherness, psychoanalyses, theory of Name, comparative studeis.
УДК 111.852
докт. фтос. н., доц. О.В.Рябшта, канд. iстор. н. М.В.Болотських
ВЗАеМНА ПРЕДСТАВЛЕН1СТЬ СУБ'еКТА I ОБ'еКТА В "ЕСТЕТИЧН1Й ТЕОРП" ТЕОДОРА АДОРНО
У статт1 подано анал1з 1дей Т.Адорно щодо соц1ально-естешичного буття мистецтва у контекст1 актуальних зм1ст1в культурног рефлексП. Схарактеризовано дискурс Т.Адорно в аспектI тематизаци суб 'ект-об 'ектног контраверси I гг долання мистецтвом. Досл1джено спос1б, у який, за посередництвом аналогт м1ж художньою д1яльн1стю та матер1альним виробництвом I в опор1 на теорю загального труда, Т.Адорно експлтуе перетворення художнього твору на товар, що визначае етапну роль його 1дей у процесах теоретичного осмислення фактор1в комерц1ал1заци I девальвацИ мистецтва.
Ключовi слова: тв1р мистецтва, д1алектика, ¡рошя, трансгреЫя, суб'ект, поняття гетя, комерщал1защя.
Мистецтво - парадоксальне свщчення цивтзацп. 1хш вщносини могли виявлятись у контраст^ скажiмо, картин Босха - й ш^зицп, храмiв Вiзантп - i свавшля в 11 полчищ; набували таких ступешв опосередкування художшм сощального ушверсуму, що його обрис танув у образах "невщомо! вггчизни". Цей парадокс маркуе прозорi шбито зв'язки мiж цивтзащею, нацшеною на тдпорядкування матерiальних 11 передумов, i замкнутою на самоцшьност людського культурою; практичною та символiчною формами освоення св^у. Та рашше щ вщносини не набували стану дифузп; тако!, коли надскладшсть сощокультури обрушуеться у нуль неоприм^иву i в естетицi проголошуеться колапс мистецтва. Попри радикалiзм слогану, мехашзми втягання мистецтва у кругообiг споживання малодослщжеш.
У загальному вигляд1 проблема, яка i пiдiймаеться естетикою Т.Адорно й актуальтсть яко! випливае з очевидно! утрати культурно-естетичними практиками векторних прагнень, полягае у неготовност
ментально! конструкций що, зважаючи на вщносну автономiю мистецтва вiд конкретних B^BiB сустльно! життедiяльностi i дискусшшсть проблеми його природи, нестиме онтолопчш пiдвалини означених взаемодш. Конструкций рух до яко! означае рекреацiю ^торичност за посередництва призматичного заломлення традицшних схем. Досвiд Т.Адорно прочитуеться як безкомпромюне висвiтлення !хшх дискусiйних вузлiв, виступае iндикатором наявних тенденцiй культури. Невипадково специфiчнiсть проваджувано! ним версп неомарксизму зумовила i неоднозначнiсть !! характеристик у роботах В.Арсланова, Ю. Давидова, Т.Любимово!, О.Михайлова, Т.В.Чередниченко, з одного боку, i В.Штро, А.Новака й шших захiдних фахiвцiв, з шшого. Ними, через бiльшу близькiсть дискурсивному полю Т.Адорно, були оргашчшше сприйнят i трансгресивнi видозмiни дiалектики, i невизнання ним реалiзму мистецтва, i iдея товарно! фетишизацп твору. Аналiз симптоматики культури пiд формою штерпретацп iдей Адорно утворюе комплементарний досвщ, на який i спираються нашi розвiдки.
Реалiею, у резонанс iз якою входять штенци Адорно, е комерцiалiзацiя мистецтва i, ширше, озовнення взаемно! представленостi обмiну практичного i символiчного, - наслiдки "перемоги" цивтзацп над культурою, якi несуть утрату сам^тю спроможностi до символiчного переборення межi iснування. I водночас, тд знаком смертi суб'екта дано не розпадання минуло! едност^ а амбiвалентнiсть креативного i репресивного як !! власний устрiй, прихований фантомом самовизначення -самобутност - доти, доки вона жила у символц трансформащя трагедi! в iронiю як форму досвщу, в яку, в !! самоцiльностi, вiдлився сплав ностальгiчних i комерцiйних налаштувань i яка з властивост ракурсу умогляду перетворюеться на ушверсальний теоретичний iнструмент.
Метою cmammi е виявлення специфши дискурсу Т.Адорно по демаркацшнш лiнi!, яка пролягае через колiзiю суб'ектностi, як вона представлена в його "Естетичнш теорi!".
Актуалiзацiя феномена Адорно - це е звернення до специфiчно! для нього, етапно! перверсi! дiалектики, за якою йде !! ухiд в основу i в якiй уже емансиповаш властивi самiй дiалектицi мехашзми трансгресi!; вiдкрите робиться синонiмом смислу, - адже вш по суп е шше за те, що дано. Та шше, 1нший - предметности що потрапляють до такого поля зору, в якому i вони, i акт думки розгорнут горизонтально, - проте не на зразок готичного собору у вщомш метафорi фуги Баха, а за типом проекцп трансцендентального вектора на цивтзацшну площину. Тут iнше - те, чим у сво!й сощально-рольовш грi прагне здатись самiсть, i в цiй номiнацi! пов'язуеться з доступшстю самого трагiчного -тиражування. 1рошя стае механiзмом спадковостi. Слщ згадати, що фермент iронi!, дшчи i в дiалектицi, е атрибутом думки, якш метафiзична конструкцiя дана в остороненш, що не несе компенсацп. Як досвiд, неминуче вторинний, iронiя е iнше символу, або умоглядно! конструкцi!,
що до нього приурочене. 1рошя - як мотив культури, зокрема представлений ieHCb^M романтизмом - задала трансдукщю Марксом дiалектичного методу i яюсш характеристики його фшософп, як дозволяють вбачати у нш риси шшого щодо системи Гегеля. Досвiд Т.Адорно, чшм намiром була зокрема швер^я Гегелiвськоï системи, став ïï своерщною iронiчною трансформащею, яка балансуе на граш парафразу; i водночас варiантом синтезу цих учень.
У Адорно сощальна деонтологiя свiдомостi постае як реалiя, яка надае змогу уяснити буття щеального, i водночас - суперечить ще1* суб'екта. Будь-яка символьна конструкщя еднае соцiальний i метафiзичний унiверсум i лиш у цьому виглядi може бути образом-унiверсалiею. Суб'ект же, як загальне за визначенням, е екзистенщальним мiфом. З'ясовуючи витоки креативного акту, так, щоб не унiфiкувати суб'екта, ми ризикуемо втратити саме особливе. Адже переводячи погляд на своерщшсть такого акту чи процесу, або, за Адорно, "шформальне", ми потрапляемо в царину ушкуму, одиничного. Характерно, що початок динамiчноï лшп, яка зв'язуе постав Адорно i Бодршяра, лежить у цариш романтичноï мiстики свободи, - тодi як ïï закiнчення поринае у стихда буденного, у промовляння ïï суцшьност^ у мiкст перетворених форм, яким стала надскладшсть сощальних опосередкувань. Специфiчнiсть дискурсу, що торкае терени сощального i трансцендентального аналiзу, стае тенденцiею, - до реч^ провiщеною спадковим зв'язком "безсуб'ектних" дискур^в Маркса i Гуссерля. У Маркса долання тяжшня психологiчних змiстiв я уможливилось розумшням свiдомостi як атрибуту системи (сощальних) зв'язюв, а не власно вщбиття речi в я; що стало одшею з передумов онтологп свiдомостi. Концепт трансестетичного дещо подiбним чином заданий негативною дiалектикою i розвивае аналiтику обставин, що примушують цiнностi трансцендувати себе, в просторi абсолютноï iронiï. Це означае й подобу статики в самш iронiï, яку i несе термш "симулякр". Блiц-суперечностi у русi музичноï символiзацiï, якi Адорно називае "двотактами", замiщенi в явищi стагнацiï кише-клонами. Та рiч у тому, що ri й iншi мають стльну природу, iм'я якiй - вщчуження. Витвiр, не належачи художнику, вливаеться, як показуе Адорно, в кругооб^ обмшу; вiн сам по собi несе позаперебування художньоï самостi i далi стае по сутi товаром. Звщси специфiчний постфактум, у якому з'являеться "пастиш" - сурогат. Самовиявлення цих обставин, дос вуальованих, у силу естетичноï змiстовностi мистецтва, його метафiзичними трактуваннями, означае нагальну необхщшсть перегляду теоретичних уявлень щодо "територiальних" меж i самоï специфiки мистецтва.
Втрата критерпв мистецтва, у новоевропейськш культурi пов'язаних iз iдеею творчоï iндивiдуальностi, i невiдновна, i, головне, цшком закономiрна. Глибинна правота думки Адорно - в дшснш належност цих критерiïв до своеï юторичность Велич генiïв, вважае вiн, змушуе нас
приймати ушкум - одиничне - за загальне i зумовлюе аберащю скеровано! до нього свiдомостi. Цш позицп, - залишаючи осторонь факт нез'ясованост повною мiрою природи гешя, чия постать усе-таки завжди оповита та!ною, - можна в вторичному вимiрi протиставити лише той аргумент, що в новочаснiй сво!й порi мистецтво саме i виокремлюеться, через примат самовиразу художника, в самодостатню форму буття культури i навггь - принаймнi, музика - бере на себе суттевi функцп культу. Художнш символ, у такому розумшш, та iдеацiя суб'екта -вторично взаемопов'язанi культурнi реалп. Але, знов-таки, цей злет зумовили бшьш загальш фактори, що визначають саму природу художнього.
Вщнайти шлях до засад мистецтва - значить, по-перше, звернутись до об'ективних, не замкнутих на шдивщуальност^ i, по-друге, в цш якостi, - для Т.Адорно, - сощокультурних детермiнант художньо! дiяльностi.
"Естетична теорiя" - робота, в якш жорстко прокламована аналогiя мiж мистецтвом i виробництвом у !х матерiальних передумовах, якi суб'ект за визначенням шдпорядковуе. Незважаючи на синхроннiсть з "Фiлософiею ново! музики", де драма особливого набувае стильово! аналiтики, адекватно! музично-звуковш "рослинностi, що ллеться" (Т.Адорно), та провадиться щея самовиразу художника, - пошук опорних критерпв мистецтва в "Естетичнш теорй" мае на мет звести цей момент до мтмуму. Але вiдмiннiсть мiж цими працями виявляеться скорее зовнiшньою. Neue Musik - це, для !! поборника Адорно, е зразок тако! сили прориву, за якого новаторство, ушкальшсть, - не що шше, як спо^б дiалектичного утвердження загального. Вщтак, описана в данiй робот культурно-стильова ситуацiя е радше випадком закономiрностей загального порядку, аналiз яких Т.Адорно пропонуе в "Естетичнш теорИ".
У розглядi питання об'ективностi естетичного судження смаку фшософ на прикладi найдено! у Канта суперечностi мiж iдеею суб'ективно! природи такого судження i об'ективнiстю засад мистецтва вказуе на необхщшсть для естетики самовизначення щодо власно! суб'ективно! чи об'ективно! форми i, отже, щодо вщносин твору i автора, об'екта i суб'екта; пропонуе дiалектичну схему !х взаемно! представленостi. "Форма должна строиться субъективно в соответствии с требованиями объекта" [1, с.241], який, разом iз тим, е знятий суб'ект. 1хня неусталена рiвновага визначаеться постшним переважанням того чи iншого на рiзних етапах шляху до цшого - твору як тексту культури. При цьому "деятельность художника минимальна... Если инструмент художника назван продолжением его руки, художника можно назвать продолжением инструмента. перехода от потенциальности к актуальности" [1, с.242]. Адже художник не суб'ект твору. Дшсним суб'ектом е деяка "емтрична функщя духовного", у якш конституюеться
надособове Я. "Мовний характер" творiв формуе певна колективна сутшсть, представником яко1' е шдивщ-художник. На правах ïï представника вш i здатен потенцiйно досягти такого рiвня iндивiдуалiзацiï своеï працi, який призводить до загального, в разi повного тдпорядкування себе художником штересам справи. Незалежнiсть твору вiд художника - "выражение самой природы произведения как общественного отношения..., только в качестве вещей произведения искусства становятся антитезой. несущественного. Этому. соответствует главный практический момент, суть которого в том, что из произведений. говорим Мы, а не Я" [1, с.243]. Дал^ тдшмаючи видову специфшу мистецтва як найбшьш оргашчне з них у вимiрi реалiзацiï колективного (хорового) Я, Адорно називае музику. Мотив колективного авторства здаеться спорщненим iз щеями, характерними для радянського варiанту марксистськоï естетики. Але змютовна специфiка того "Ми", яке мае на увазi Т.Адорно, i його номшащя термiна "колективне Я" суттево шш^ акцентовано дистантнi i вщ iдеï зображення такого Я в мистещш, i вiд ще1* уподiбнення останнього до життя, - вщ реалiзму у будь-яких його формах. "Искусство истинно, когда говорящее из него и оно само вступают в непримиримый конфликт., но эта истина становится доступной ему, когда оно синтезирует расколотое: и только посредством этого определяет - в его непримиримости. искусство должно выявлять непримирившееся и в то же время. умиротворять его; это возможно осуществить только с помощью его недискурсивного языка. Но то, что говорит из недр искусства, - это действительно его субъект, - в той степени, в какой он говорит из искусства, не будучи изображен им" [1, с.244]. Колективне Я у Адорно - суб'ект юторп, вщповщником якого е розумшня тд категорiею "дух" актуалiзованого буття зм^ту i зв'язюв традицп. Однак переведення суб'ектом соцюкультурного процесу цих змю^в у актуальний досвщ (тобто, по сут^ канон: не випадково Т.Адорно з повагою згадуе А.Хальма, у чт'х метафiзичних викладках обстоюеться щея неспростовност вищих форм музики) становить лиш одну сторону суперечливоï едност^ тодi як другою ïï стороною е докоршна змша сталих порядюв мистецтва внаслiдок динамши самого колективного Я. Суб'ект не просто презентуе себе через "мовний характер" твору, але - твiр е суб'ектом, тобто вщношенням, в якому реалiзуеться сам спо^б тдпорядкування ним власних передумов. У тому ж ракур^ твiр е й об'ектом, що набувае власного юнування i зазнае трансформацш. Той факт, що художник мае справу з матерiалом, який обробляе i який збер^ае свою матерiальнiсть у подальшому, е для Адорно виявом об'ектноï сторони, - як i обставини цього подальшого iснування. Водночас, зважаючи на цшковиту виробленiсть твору, Адорно спростовуе поширене уявлення щодо його буття-в-собь Твiр у його розумшш - це тотальний суб'ективний посередник, який несе у собi змюти працi й вiдiграе в ушверсальному
контекст уречевлення свою роль. По сут, йдеться про вироблення, у процес оживлення минуло! пращ, i яюсних характеристик суб'екта у взаемодп з тею якiстю, продуктом яко! твiр е, i вiдповiдних вщносин, -за логiкою теорi! загально! працi Маркса. Така можливiсть художньо-творчо! дiяльностi визначаеться тим, що вона е живою працею, в якш цi вiдносини продукуються у виглядi твору. "Произведения ... в силу неизбежной необходимости так отражают отношения живого труда, как будто они являются конкретно-предметными".
У чому полягае вщмшшсть мiж працею як процесом суто матерiально-виробничо! дiяльностi i працею художника? Як випливае з дискурсу Т.Адорно, вона мае два взаемопов'язаш моменти. Перший - це символiчний (на вщмшу вiд практичного) характер освоення свггу, яке здiйснюе художник. Зазнають змш не об'екти природного свiту, а сам суб'ект, у його ставленш до свггу i якiснiй динамщь Змiстами суб'екта опосередкованi процеси тдпорядкування матерiальних передумов, тобто практика, на рiвнi можливостi, що вже у нш, а не у самому мистещш, реалiзуеться. Другий - це спо^б зв'язкiв твору, у його естетично-змiстовнiй специфiцi, з конкретною життедiяльнiстю соцiуму i ширше, св^ом об'ектiв. Це i е необхщшсть iлюзi!, через яку для мистецтва е насущним уникати уподiбнення життю, щоб воно змогло примирити сили, в реальному житт непримиреннi. Дшсно, позаяк центральним для естетично! змютовност будь-якого акту художнього сприймання е момент гармошзацп, а засади гармони, цшого, полягають у дiалектичнiй взаемодп самодостатшх начал, - твiр, у його актуальному бутт, е символом - фактом свщомост, що не просто не вимагае, але не мае позитивних вщповщниюв. Також ясно, що ментальним центром символу е суб'ект, - причому центром, який негайно зазнае власно! трансгресп у процес конституювання цшого (вщкритого) i все ж не може перейти ш граш, за якою вщкрите може бути дане в безпосереднш очевидностi, нi меж суб'ективностi. Тож ще! Т.Адорно щодо нездiйсненностi тако! цiлiсностi у конкретно-соцiальних умовах, !! суб'ектно! змiстовностi i опосередкування нею, при цьому, конструкцп соцiального ушверсуму, щодо взаемного переходу суб'екта й об'екта при домшуванш останнього на правах змюту мистецтва i його едино! '^стини" з цим станом речей цшком збiгаються. Питання в шшому: чи iснуе необхiднiсть застосовувати до тексту культури критерп, яю характеризують процес цивiлiзацi!? Вочевидь, справа в тому, що саме тд формою констатацп утопiчностi гармонi! Адорно характеризуе трагедда культури, яка i корiниться в самому !! суб'ект.
Через взаемну представлешсть об'екта i суб'екта Адорно розкривае свое бачення феномена гешя.
Генiальнiсть, ця нескоренна вершина особливого, характерним чином мислиться Адорно в опорi на експлшацп гегелiвсько! феноменологi! духу, що дозволяе розгорнути возведення оплодотворено! об'ективащею
суб'ектност в ранг ушверсалп, явлено!" художшм твором. "Субъективность, необходимое условие существования произведения искусства, сама по себе не является эстетическим качеством. Она становится им. в результате объективации; в этом отношении субъективность в произведении искусства отрешена от себя самой и скрыта" [1, с.245]. "Необхщною умовою" суб'ектившсть певно е лиш як носш естетично1' чуттевость Не вона, за Адорно, визначае здатшсть твору бути власним мiрилом, - а об'ективащя, спряжена, наразi, з вщчуженням вiд iндивiдуального Я. Пщнесення останнього як унiкуму i применшуе загальну значушдсть продукту творчостi, i ^норуе принципову вiдмiннiсть суб'екта вщ iндивiда, - i водночас е захисною iлюзiею саме за вщчуження. Вiд мистецтва очiкують його пом'якшення, але «брендом» автора послуговуються ri, хто його твiр продае. Зазначимо, що ця остання ремарка влучае бшьше в нишшш, нiж у традицшш реалiï, - хоч, дшсно, артистичний месiанiзм е набутком тiеï ж iдеологiï. Це так, але щея авторства е синонiмом автономп мистецтва, як форми культурного буття, так i у видовому розгалуженш (звщси i iдея абсолютно:' музики, "тшьки" музики) - автономiï, виниклоï iсторично, а саме шляхом видшення з фЭчнз, - аби вернутись до нього через щею виробленостi витвору, актуалiзацiею якоï Гайдеггер шдшмав Аристотелеве бачення форми, що створена. 1сторичним моментом е й емансипащя мистецтва вiд культу, - у вимiрi, звiсно, не обов'язково тематичному, але - драматурпчному. Цi вияви несуть корелящю мiж iдеею суб'екта i повнотою художнього символу, яка е, зрозумшо, породженням загально^торичних закономiрностей. Але, - як той самий парадоксальний свщок цивiлiзацiï, який промовляе вщ першоï особи i лише так вщокремлений новочасною культурою вщ ïï попередникiв, - суб'ект (мистецтва) i не перестае бути сощальним суб'ектом взагал^ i, однак, не вкладаеться у схему товарних вщносин. Незалежно вщ того, чи мислить себе митець служителем вищих сил, чи - вщтепер - вшьним художником, ушкум у вищому проявi -генiальностi - е живою зрим^тю свободи духу, або феноменом самоцiльностi твору. Резонанс екзистенцiальноï повноти i цiлiсноï загальностi задае масштаб, яким "нескшченшсть" переводиться з розряду абстрактних величин у величину актуального досвщу - масштаб символу, як речi загально значущо]_\ Проте у творi - мiж iншим, теж феномеш новочасноï iсторичностi - даш необхiднiсть i трансгресiя суб'ектного центру. Прямуючи до вiдкритостi символу, що постае i як свого роду ноетон, твiр утверджуе тим самим не вщчуження, але присвоення сутшсних сил суб'екта. Суб'ектившсть як центр, конституйований за роботи свiдомостi з символом, не е гомункулом автора або, наприклад, слухача, а е моментом даного в апперцепцп Я, суб'екта як загального. Отже, шяк не скасовуеться той факт, що суб'ект е цшокупним Я, представник якого - генш - реалiзуе його потенщал так, що в^ма шшими це сприймаеться як ïхне власне символiчне безсмертя i свобода. Отже,
генш - той, хто здатен принести свободу. Мистецтво - слщ погодитись iз Т.Адорно - не приурочене до мотивiв сповiдальностi, пророцтва митця. Та, намагаючись пояснити його парадокс через вщчуження, опиняемося i поза мистецтвом, з його незаданим народженням генпв у рiзнi епохи, - i поза iсторiею, наразi - !! формацiйним, динамiчним концептом. Мистецтво витискаеться на периферш цившзацп, воно трансформуеться, - однак i цi реалi!, - а може, саме вони, - е радше фактами його специфши та можливост клонувати i експлуатувати !!, шж можливостi ушфшацп самого мистецтва за зразком виробництва. У суб'ект !хш гени сплетенi, як з'еднанi, за визначенням, одномоментно вс здобутки й можливост людського, - однак драму суб'ектност являе не плаский процес озовнення й ховання яко!сь iз них, а наразi !хне постшне спiвбуття в одному.
Тематизацiя генiя - "тестовий" момент у розумiннi дiалектики суб'екта i об'екта; вважати щею генiя мiстифiкацiею, як Адорно, -значить редукувати i суб'екта i твiр; бути носiем умонастрою ПОСТ, що прагне пiдвести пiд його стан - стан iронi! - юторичну ретроспекцiю. В такому вимiрi теоретизування Адорно i е iронiчною ремiнiсценцiею Гегеля. Вiн i визнае, що "в искусстве подлинность, универсальный момент невозможно выразить иначе, как через principium individuationis", а "гений должен быть индивидом, спонтанность которого совпадает с деятельностью абсолютного субъекта" [1, с.247], - ^ при цьому, генш, як факт мистецтва, бачиться ним на кшталт фантома, за яким сто!ть фЭчнз. Трактовка креативно! спонтанност у Адорно - як чинник об'ективацп -характерна для актв iронi!, таемна пружина яко! - заклинання смислу - i дiе шд формою жаги спонтанность Ми маемо таку критику Канта, якш шчого протиставити йому. Однак - i позищю цiлком зрозумiлу як намiр викрити спекулящю на набутках мистецтва, що тд формою сенсацiйностi провокуе споживацьк апетити. Зброя Адорно виявляеться обоюдогострою.
Тотожшсть суб'екта й об'екта в естетищ Т.Адорно - у тому ж модус iронiчно! (i соцюцентрично!) перверсi! iде! об'ективного духу - спряжена з дистанщюванням вiд вiзiй твору як чогось об'ективного в собь Вiдчуження ж твору - це вщчуження самого суб'екта, якщо i маюче спiльне з уречевленням, то - лише в аспект подальшого комерцшного репродукування текстiв. Звщси, об'ективацiя - це i така суб'ективащя, яка утримуе твiр як загальний, - але, мiж тим, уже саме позицюнування суб'екта е ступеневою характеристикою руху до транссуб'екта -"абсолютно трансцендуючого" в цивтзацшному горизонтi буття. "Каждый шаг к совершенству призведений искусства - это шаг к их самоотчуждению" [1, с.254].
Художник - дшсно, служитель "справи", не завжди маючий уяснити тим бiльше, охопити всi поспiль виникаючi змiсти створеного. Повертаючись до факту нез'ясовност iнстанцi! мистецтва через
виробничу його редукщю, ми тим самим знов змушеш визнати частковють цього критерда, як i потребу в субстанцшнш опорi, рiд яко! вш пропонував, - i пропонував як цшковито реалiстичний проект, де мистецтво е постiйною трансформащею загального. Бшьш за це: вiн ставить перед питанням, чи мае воно власну сутшсть, - чи не е, зокрема, абсолютна музика тднесенням моменту динамiчноï рiвноваги пiд формою Я. Питання - а, власне, проблема засад мистецтва, - дос лишаеться вщкритим. I, можливо, сама ця вщкритють е виявом специфiки мистецтва. Це припущення укрiплюеться при зютавленш позицп Т.Адорно з позицiею його "антипода" - О.Лосева. У Лосева константа мистецтва, музики - ïï сутшсний момент як меонально^ гiлетичноï стихи ейдосу, тобто тако1' якост, яка несе його вiдбите свггло; ейдосу, в котрому - симетрично колективному Я Т.Адорно - лежить шстанщя всякого художнього явища. Музика сама - е шобуття. Видаеться, спшьшсть цих позицiй - i спшьшсть культурно-етапна - е глибшою за вододiл "основного питання" фшософп. Момент цiеï спiльностi -не^нування - в собi - щеально1" самодостатностi мистецтва. "Двотакт" у Адорно - ф^ура суперечностi, що не мае синтезу - вщповщник "алопчного обертання в собi" ейдосу у Лосева. Та головне, чим ця спшьшсть обмежена - субстанцшна опора християнського неоплатошзму Лосева, - опора, якш, завдяки апеляцп до невщчужуваного суб'екта, знов нiчого протиставити, як е^валент, з позицiï, породжено!" трансгре^ею суб'ектом культури самого себе. Симетрiя основ неповна. Якщо у О.Лосева музика прямуе до вщповщност "своему поняттю" i так само е "сутшстю свiту", то у Т.Адорно таке прагнення е i динамшою вщчуження. Реалiï поглинання цивiлiзацiею - культури роблять подiбну редукцiю i неминучою аберацiею, i прогностично значущою з погляду долi мистецтва позищею. Найближчою ïï наступницею стае аналггика соцiокультури у Ж.Бодрiйяра.
Трансгресiя естетичного, за якоï механiзм вiдчуження в мистещв сягае межi його симуляцп, пiдiймае цивiлiзацiйний вимiр проблеми, пов'язаний з актуалiзацiею через символiчний обмш - обмiну практичного; i це найбшьш зримо постае перед нами у доробку Т.Адорно i Ж.Бодршяра. Мiж тим, i для Адорно диспозищя репресивного i креативного в художньому "шифрi соцiального" залишаеться антиномiею. Повнота суб'екта е i ступеневою характеристикою вiдчуження. В цiй площиш "абсолютно трансцендуюче" буття постае буттям уявним, що компенсуеться фетишизащею видимостей.
Як висновок зазначимо наступне. Позаяк гармошзащя сощального буття мистецтвом стала потребою, задоволення яко^ водночас, вщходить до розряду iдеалiв, якi можуть бути зокрема даш в розумшш свободи як необхiдностi, - тема утотчност гармонiï, пiднята Адорно, i безкомпром^на констатацiя вiдчуження як фактора, що дiе i на рiвнi соцiально-естетичного буття мистецтва, й на рiвнях конкретного
естетичного процесу й артефакту, вщкрили шлюзи для естетики у вимiрi виявлення "нерву" колiзi! девальвацi! та симуляцп мистецтва; стали знаковими. Йдеться про оновлення сощально-фшософсько! аналiтики естетичних явищ не стiльки всупереч нещодавнш !! деактуалiзацi!, скiльки - у масштабi тенденцi! фiлософсько! культури - задля виявлення закономiрностей, через як мистецтво виявилось поставленим перед вибором - залишатись у музе! чи трансцендувати себе.
Л1ТЕРАТУРА
1. Адорно Теодор В. Эстетическая теория / Теодор В. Адорно [Пер. с нем. А.В.Дранова]. - М.: Республика, 2001. - 527 с.
ВЗАИМНАЯ ПРЕДСТАВЛЕННОСТЬ СУБЪЕКТА И ОБЪЕКТА В "ЭСТЕТИЧЕСКОЙ ТЕОРИИ" ТЕОДОРА АДОРНО
Рябинина О.В., Болотских М.В.
В статье представлен анализ идей Т.Адорно относительно социально-эстетического бытия искусства в контексте актуальных содержаний культурной рефлексии. Дискурс Т.Адорно охарактеризован в аспекте тематизации субъект-объектной контраверсии и ее преодоления искусством. Исследован модус, в котором, посредством аналогий между художественной деятельностью и материальным производством и в опоре на теорию всеобщего труда, Т.Адорно эксплицирует превращение художественного произведения в товар, что определяет этапную роль его идей в процессах теоретического осмысления факторов коммерциализации и девальвации искусства.
Ключевые слова: произведение искусства, диалектика, ирония, трансгрессия, субъект, понятие гения, коммерциализация.
THE RECIPROCAL PRESENTATION OF THE SUBJECT AND THE OBJECT IN THEODOR ADORNO'S "THEORY IN AESTHETICS"
Ryabinina O.V., Bolotskich M. V.
The article is devoted to Th. Adorno's ideas on social and aesthetical characteristics of music being in the actual contests of culture reflection's context elaborated. Th. Adorno's discourse in the aspect of the controversy between subjectivity and object and its conquering by art has characterized. Has researched the modus in which Th. Adorno explicates transformation for a work of art to commodity, by the way of analogies between art occupation and material production and on general labour theory has been basing. That is why Th. Adorno's ideas as the stage of the process for theoretic comprehension of the factors of commercialization and devaluation of art may be defined.
Key words: work of art, dialectics, irony, transgression, subjectivity, conception of genius, commercialization.
