CC BY
73
Людмила ГОРБУНОВА
СКЛАДНЕ МИСЛЕННЯ ЯК В1ДПОВ1ДЬ НА ВИКЛИК ЕПОХИ
Сучасна епоха е критичною в загальному процеа переходу до нового типу цившзацтного розвитку люд-ства. Це означае, що перед нами з необхiднiстю постае вибiр, пов 'язаний з наявшстю можливостей рiзних вар-антiв майбутнього, до яких належить i самий песи-мктичний — варiант небуття. Фундаментальною вiд-повiддю на виклик епохи може бути формування нового образу мислення, адекватного свту, що безперервно змнюеться. Таке мислення, що називаеться складним, розробляетъся постнекласичною наукою / може бути експлкованим у виглядi цшсноЛ едностi взаемозалежних принцитв, що реал1зу-ються в мiждисциплiнарних та трансдисциплтарних доЫдженнях. Якщо поклас-ти гх в основу освтнього процесу, то можна створити систему превентивног осв-ти для людини, що приречена жити в епоху криз, але завдяки освШ здатна бути успшною.
Те, що наша епоха е переходною, вже мало в кого викликае сумшви. Рефлекс1я на цю тему звертае на себе увагу ще в перш1 десятилптя ХХ сто-литя. Уже тод1 прийдешня епоха сприймалася сучасниками як виключно перехщна. Це епоха гострого переживания розриву з попередтми юторични-ми етапами, про що проникливо писали багато мислител1в. Досить пригада-ти роботу М. Бердяева «Сенс творчоси» або Х.Ортегу-ьГассета у зв'язку з «повстанням мас». Так, М. Бердяев пише: «Ми живемо за час1в грандюзно-го юторичного перелому. Почалася якась нова юторична епоха. Весь темп вторичного розвитку ютотно мшяеться. ... I темп цей не може бути названий шак-ше як катастроф1чний. Вщкрилися вулкатчт джерела в 1сторичному подТруни. Все хитнулося, 1 у нас виникае враження особливо 1нтенсивного, особливо гострого руху «1сторичного» [1, 4].
Щодо юторп в цтому, цю думку чудово виразив Вальтер Шубарт: «1стор1я е найзахоплив1шою картиною якраз у той момент, коли одна епоха пригасае, а за нею починають виступати контури ново!. ... Це — нщо шше як межичас-ся, апокалтсичш моменти в жити людства. З ними приходить вщчуття розриву з усм минулим...» [2, 12]. Все ХХ столигя 1 е таким межичассям. «Ми живемо в перехщний час 1 це робить його настльки ж рухливим, насыльки 1
суперечливим. Наш час сповнений не лише песимiзму, але i надiй. Над ним однаково вируе i рокове визначення, i обiтниця. Ми переживаемо декшька десятилiть потужних потрясiнь мiж згасаючими епохами i тими, що народжу-ються» — писав В. Шубарт ще в 30-тi рр. ХХ столгття [2, 13].
Його доля характерно трапчна для свого часу: мислитель, зробивши спро-бу у сво1й книзi «ввропа й душа Сходу» розкрити для ввропи душу Росп, уть каючи з Шмеччини вiд фашизму в 1933 р., в 1941 був арештований сталшськи-ми органами й зник безвюи в таборах ГУЛАГу. Перший переклад його книги, виданий пщшльно в 1943 р., таемно передавався з рук в руки радянськими вш-ськовополоненими в шмецьких концтаборах, змщнюючи 1хнш дух i вiру. За видання ще'1 книги и перекладач росiйський емiгрант В. Поремський рж про-сидiв у нацистськш в'язницi, був засуджений до табору смерп, але чудом врятувався. У долях цих людей втшився сам дух епохи переходу: велик роз-лами й подвиги 1хнього подолання, прагнення духу до волi й поневолення його «повстанням мас», розчиненням одиничного в загальному, надп на всесвгт-не братерство й трагедп концтаборiв з паруючими трубами газових печей. Катастрофiзм епохи переходу в часи свггових вiйн i тоталiтарних режимiв пере-живався шдивщами як особистий екзистенцiйний досвiд.
Кшець другого i початок третього тисячолгття виявилися темпоральною точкою переходу декшькох типiв: соцiально-економiчного, полiтичного, культурного, цившзацшного, екологiчно-планетарного, що несе для людства найбiльшу загрозу. Уже в самому розгортанш процесу перехiдностi, що мае багатовимiрний характер, настае один з найбшьш глибоких i швидких перю-дiв перетворень в юторп людства. Усе йде до того, що найближчим часом вс1 аспекти людського життя i д1яльност1 будуть пронизаш й сформованi глобально циркулюючою iнформацiею, вiдбуватимуться у сферi глобальних взае-мод1й, глобальних ринк1в ! глобально д1ючих технологiй. Виникае нова унь версальна соцiальна структура, яка розкриваеться в р!зних формах залежно в1д рiзноманiтностi культур i шститупв.
Ця нова соцiальна структура асощюеться з виникненням нового способу розвитку людсько1 цившзаци — шформащонашзму (М. Кастельс), що у свою чергу сформувався п1д впливом перебудови кашталютичного способу вироб-ництва пщ кiнець ХХ стол1ття [3]. Специфжа iнформацiоналiзму як нового способу розвитку полягае, насамперед, у багаторазовому посиленш нового джерела продуктивносп в економвд. Це джерело, зг1дно з М. Кастельсом, полягае «у технологи генерування знань, обробки шформацп й символ1чно1 комушкацп. ... Специфiчним для шформащонального способу розвитку е вплив знання на саме знання як головне джерело продуктивность [3, 39]. Тобто не саме знання й не шформащя як така е визначальними чинниками розвитку сучасного сусптьства, тому що вони самi по со61 е значущими в будь-якому тиш суспiльства на будь-якому еташ його розвитку. Визначальним фактором е конкретна специфжа 1хньо1 взаемодп, що в умовах мереж iнформацiйних технологш, як1 формуються, надае як1сть складност взаемодiям знань та шформацп'.
Людська д1яльн1сть у контекст виникнення нового, шформацюнально-комушкативного способу розвитку з необхiднiстю здобувае ютотно нелшш-ний, iнновацiйно-циклiчний характер. Змшюеться 11 зм1ст: з даяльносп активного суб'екта епохи модерну, що агресивно завойовуе св1т, вона перетворю-еться в д1яльн1сть креативного комушкативного конструювання нових активних нелшшних середовищ, складних реальностей, що перетинаються й взаемно вщтворюються: речових, шформацшних, чуттево-емоцiйних, зна-ково-символ1чних, iнтелектуальних i духовних.
Визначальним фактором д1яльност1 в рамках формування контексту шформацюнаизму стае комушкащя як процес виробництва й обмшу смис-лами в простор! культури i 11 часу. Суспшьство, що грунтуеться на знаннях й усвщомлюе себе у такiй якосп, продукуе нову складнiсть й усвщомлюе 11. Мова йде про становлення нового, «рефлексивного сусптьства», здатного до усвщомлення сво1х можливостей i меж 1хньо1 реашзацй в простор! власно'1 вол1, до усвiдомлення вс1х ризиыв свое! д1яльност1 в крихкому, нестабильному св1т1 культури й природи, в усвщомленш свое! вiдповiдальностi за цей св1т.
Щоб жити й д1яти в нових умовах, необхiднi шше мислення, шший образ д1й. Загрозливим виглядае те, що, можливо, через швидюсть, з якою «епоха-вовкодав» (Й. Мандельштам) ринула на нас, наше поколшня ще не встигло виробити адекватну змiнам лог1ку мислення, нов1 ц1нност1 й практичнi нави-ки життя. Ми намагаемося пристосуватися, але у нас це виходить не так швидко, як хотшося б. Ми хрошчно вiдстаемо вщ зм1н, не встигаемо 1х осмис-лити, зрозум1ти 1х суть, знайти ращональний спос16 дл. Часто ми вимушеш д1яти наздогад або на дотик через страх помилитися. Це формуе хрошчний стрес, який Елвш Тоффлер називае «шоком майбутнього» [4].
Як правило, люди намагаються пристосуватися до умов глобального «макрозрушення» (Е. Ласло), використовуючи звичне мислення й навики iндустрiальноi' культури ХХ столгття, що р1вносильно спро61 жити в сучасних мегаполiсах з мисленням i кругозором середньовiчних феодальних с1л. Така система орiентацli й дП не просто не ефективна, але з урахуванням досягну-того критичного порогу напруженосп соцiальних i екологiчних структур дуже небезпечна. Ця небезпека, набуваючи загального характеру, стосуеться вс1х разом i кожного окремо.
Сформована система тюних зв'язк1в i взаемозалежностей глобальних ринк1в, технологiй i iнформацil робить реальною загрозу юнуванню виникаю-чо1 планетарно'1 ц1л1сност1, вихщною в!д окремого й сегменту, можливо навгть периферiйного, такого, що знаходиться в полон! вщсталих сприйняття, мислення i цiнностей, реалiзуючи 1х у сво'1й практичнiй д1яльност1. Така неадек-ватнiсть виступае для нас воютину як екзистенцiйна проблема. Завдання полягае в тому, щоб навчитися мислити, жити й даяти вщповщно до умов часу. Як це можливо?
Чи можливо виршити фундаментальну проблему, якщо знаходитись на тому ж р1вш мислення, що зумовив цю проблему? Свого часу Ейнштейн поставив це запитання стосовно науки й в1дпов1в на нього негативно. Тобто ми не можемо, ми не маемо права в контексп нашо1 шдивщуально! й загаль-
нолюдсько'1' вщповщальносп, вступивши в трете тисячолiття, пи далi, не виробивши нового типу мислення, нових щнностей i нового сприйняття, що вiдповiдають швидкозмiнним умовам.
Потрiбне не лише нове мислення, але i новi вiдчуття, нова штущш й новi, адекватнiшi способи бачити самих себе, природу i все, що нас оточуе. Без юнця озиратися в минуле i лише в ньому шукати свою щентичнють, намагатися про-тягнути лшш долi з минулого, екстраполюючи ïï в майбутне, все одно, що йти вперед з поверненою назад головою, — це заняття щонайменше безперспек-тивне. В умовах, коли свгт постiйно еволюцiонуе, змiнюеться, трансформу-еться, ми маемо знайти свою тотожнють як iсторичну нетотожнiсть, тобто як тотожнють, що перманентно долае себе в процес розвитку, свою щентичнють як безперервний процес щентифжацй' — даяльносп, вiдкритiй у невизначенють майбутнього, у яке всi ми закономiрно вже залученi. Тому нам так необхщно виробити нове мислення.
Такi спроби з боку наукового й гумаштарного сшвтовариства ми спосте-рiгали в 70-ri рр. у дiяльностi Римського клубу; у 80-ri рр. екологiчний рух довiв до загалу важливiсть збереження довкшля; у кiнцi 90-х рр. Будапештський клуб звертае увагу суспшьства на наполегливу необхiднiсть розвивати тай форми мислення й вщчуття, яй дозволять нам не лише вижи-ти, але й розвиватися в новому свш; у кiнцi ХХ столгття створюються рiзнi нацiональнi й мiжнароднi трансдисциплiнарнi дослiдницькi центри, зок-рема 1нститут у Санта-Фе (Нью-Мех1ко, США), який одержав свiтове визнан-ня як провiдний центр з вивчення складного (у ньому проводяться дослщ-ження таких складних адаптивних систем, як бiологiчнi органiзми, мови, люд-ський мозок i креативне мислення), Шмецьке товариство з вивчення складних систем i нелшшно!' динамжи; нарештi, успiшно дiе Асоцiацiя складного мислення (Association pour la pensée complexe), що створена у Франци' й роз-горнула свою дiяльнiсть у широкш мiжнароднiй мережi учених i викладачiв, у тому числ1 через ЮНЕСКО.
В енциклопедй", виданш Мiжнародним товариством з дослiдження складних систем у 1997 р., названо тридцять найвидатшших учених у цш сферi, якi внесли вагомий внесок у розробку тих або шших аспектiв складного мислення. Серед них Грегорi Бейтсон, Людви фон Берталанфi, Стаффорд Бiр, Франсиско Варела i Умберто Матурана, Норберт Вiнер, Ервiн Ласло, Магоро Маруяма, 1лля Пригожин, Хайнц фон Ферстер, Клод Шеннон, Вшьям Росс еш61, Едгар Морен та ш. [5]. Результати 1'хньо1' науково!" дiяльностi стали основою для формування ново!" науково!" картини свiту, а 1'хнш досвiд мислення експлiкував у тому або шшому аспектi процес становлення ново!" науко-во'1' парадигми, тому i е для нас живим джерелом научення, як можна й потрiб-но мислити.
Ми завжди мислимо певним чином, за певними правилами, що можуть нами не усвщомлюватися, але при цьому визначати наш свгтогляд i наше мюце в сусшльств! За цими правилами ми створюемо контекст як цше, у про-сторi якого будь-який факт набувае сенсу й значення, задаються щннюш орiентири, формуються мотиви й цш даяльност! Потужним iнструментом для
усвiдомлення нами того, як ми мислимо й створюемо свш контекст, е кон-цепщя парадигми, створена юториком науки Т. Куном, автором книги «Структура наукових революцш» [6].
Сьогодш слово «парадигма» звучить пост1йно, але його вживання не завжди супроводжуеться осмисленням глибокого сенсу й значення цього поняття. У перекладi з грецько! воно означае «модель, зразок, приклад». Науков! парадигми, як писав Кун, е «загальноприйнят приклади фактично! практики наукових дослiджень — приклади, яю включають закон, теорiю, 1х практичне вживання й необхщне оснащення — ус1 в сукупносп дають нам моде-л1, з яких виникають конкретш традицп наукового дослщження» [6, 27—28]. «Ученi, наукова д!яльшсть яких будуеться на основ! однакових парадигм, спи-раються на одш й т1 ж правила й стандарти науково1 практики» [6, 28].
Термш, розроблений Куном стосовно лише науки, у даний час проявив свою культурну ушверсальнють. У найширшому сенс! парадигма — це наш спо-с16 сприймати свщ це вщносно стшка матриця, що оргашзовуе процес нашо-го мислення, оцшювання й дп, формуе певне бачення реальность Це свое-рщна оптика, що дае можливють вiдфiльтрувати й розгледгти в потощ надхо-дження шформацп щось одне (ютотне) й вщкинути шше (неютотне). Пщкреслюючи найбшьш важливий аспект у розумшш парадигми, слщ ска-зати, що парадигма — це структура мислення, його внутршня форма, яка «добудовуе» себе зовш у вигляд! набору норм ! правил, встановлюе меж!, формуе алгоритми розум!ння й пояснення реальност! ! е п!дставою д!яльнос-т1. Як пише один з найбшьших сучасних французьких мислител!в Едгар Морен, вона одночасно е ! глибинним шаром, ! найвищим р!внем у всякш тео-рП або щеологи. Парадигма е несв!домою, але при цьому вона живить св!до-ме мислення, оргашзовуе й контролюе його й тому виступае як надсвщома. Вона встановлюе т1 взаемозв'язки, вщповщно до яких формулюються акс!о-ми, визначаються поняття, будуються теорП, розгортаеться дискурс.
Можна експл!кувати ун!версальн!сть поняття парадигми через цший ряд 11 окремих прояв!в у культур!: Теор!я, Доктрина, Догма, Методолог!я, Модель, Принципи, Стандарти, Здоровий глузд, Щнносп, Традицп, Звича1, Марно-в!рство, Система погляд!в, Забобони, Ритуали, Умовност! тощо. Коли ж ми говоримо про культуру в цшому, тим бшьше сучасну, перех!дну, то в н1й е без-л1ч парадигм (старих ! нових), що орган!зовують наше життя у вс!х його проя-вах ! зм!нах. Тут вир!шальним для життездатносп будь-яко1 культури е взаемо-зв'язок ус!х цих парадигм, гнучысть структури цих взаемозв'язк!в, як1 озна-чають, що зм!на одн!е1 складово1 культурно1 екосистеми обов'язково позначаеться на вс!х !нших.
Культура, що розвиваеться, обов'язково стикаеться з необхщшстю змши парадигм, бо в рамках будь-яко1 з них формуеться комплекс проблем, вирь шення яких е неможливим. Парадигма !з простору !нтелектуально1 й менталь-но1 свободи для юнування й розвитку перетворюеться в тюну «кл!тку компра-чикос!в» (В. Гюго), яка здатна спотворити майбутне. Проблеми, яы немож-ливо вир!шити в межах старо1 парадигми, формують енергетику и зам!ни. Глобальн! проблеми сучасност!, викликан! реал!зац!ею парадигми культури
«модернт» 1 техногенно! цившзацп, виступають катаизаторами змши пара-дигми мислення в наущ, фшософп, у культур! в цшому.
Глобальнють накопичених невиршених проблем свщчить про наш час як «епоху критичних поропв» (Е. Ласло) 1, отже, коршних перетворень. Особливо важливого значення набувае динамжа еволюцшних процес1в, направлених у б1к бшьшо! структурно! складност культурних екосистем. Це виражаеться в конвергенцп юнуючих систем до систем нового, бшьш високого р1вня, у посиленн !х динамжи, обумовлено! потужними сучасними технолопями, у розгортанш все бшьш складних форм комушкаци м1ж р1зними частинами сис-теми на основ! нових шформацшних 1 комушкацшних технологш. Про зрос-тання складносп свщчить також рух до потенцшно креативного хаосу з пщ-вищеною чутливютю до шших систем — сшвтовариств, культур, довк1лля.
Той факт, що ми в змоз1 фжсувати складн1сть нашого св1ту, що все бшь-ше ускладнюеться, 1 рефлектувати над щею складн1стю, свщчить про те, що ми знаходимося на шляху до адекватного адаптивного мислення, бо волод1е-мо здатнютю вчитися на досвщ. Досвщ життя й д1й у сучасних глобал1зова-них сусп1льствах вимагае узагальнення й формування складного глобального мислення в рамках ново! парадигми.
Рац1ональним ядром ново! культурно! метапарадигми, що формуеться, вис-тупае парадигма, що розробляеться в наущ як сфер1 «чисто! ращональносп» (М. Вебер). Становлення ново! парадигми пов'язане з розгортанням науко-во! революцГ!. У ХХ столгт !х було дв1: на початку столтя — наукова рево-лющя, що ознаменувала виникнення некласично! науки; в останнш трети-н1 столтя — наукова револющя, що тривае й сьогодн1, привела до становлення постнекласично! науки.
Говорячи про останню, сл!д зазначити, що даний фшософсько-методоло-г1чний концепт був уведений В. С. Стьоп1ним, у поеднанш з поняттям «постнекласично! ращональносп», зм1ст якого розкриваеться в юторичному з1став-ленн1 з рац1ональн1стю класичного й некласичного зразк1в, що Грунтуються на в1дпов1дних наукових парадигмах [7]. Високо ощнюючи даний п1дх1д, вщомий американський ф1лософ Том Рокмор пише: «Постнекласична концеп-ц1я науки В. С. Стьошна опираеться на його концепщю 1сторичного кон-струювання, що заслуговуе особливо! уваги» [8, 249]. Вщповщно до ц1е! кон-цепцп, класичний тип науково! рац1ональност1, що виник у результат! першо! в ютори глобально! науково! революцГ! в ст. («ньютон1вська революц1я») 1 появи класичного природознавства, акцентувавши увагу на об'екп, прагне в процес1 п1знання ел1м1нувати все в1дносно суб'екта, включаючи засоби, 1нструменти й операщ! його д1яльност1. Така ел1м1нац1я розглядаеться як необ-х1дна умова одержання об'ективно-ютинного знання про св1т. Св1т «як в1н е» був основною метою наукового пошуку. Класична наука ще не осмислювала факт сощокультурно! й 1сторично! детерм1нац1! стратег1й наукового дослщ-ження й способ1в бачення св1ту. Наукова парадигма Грунтувалася на механю-тичному опис1 й поясненш св1ту та в1р1 в безмежш можливост1 людського розуму в його шзнанш як досягненн1 абсолютно! й об'ективно! 1стини на осно-в1 редукд!! вс1х 1нших областей природознавства до уявлень мехашки.
Друга глобальна наукова револющя, що розгорнулася наприюнщ ХУШ — першш половин! Х1Х столгття, визначила перехщ до нового стану природоз-навства — дисциплшарно оргашзовано1 науки. Механютична картина свпу втра-чае статус загальнонауково1. У бюлогп, х1мп, геологи й шших галузях знання формуються специф!чш картини реальност й в1дпов1дн1 парадигми дисцип-лшарного мислення, нередуковаш до механютичного. I хоча змши торкали-ся оргашзацп щеашв ! норм наукових дослщжень, усе-таки загальш шзна-вальш установки класично1 науки в даний юторичний перюд зберйаються. Можна сказати, що перш! дв1 глобальш науков! революцп в природознавств! проткали як формування й розвиток класично1 науки ! 11 стилю мислення.
Некласичний тип науково1 рацюнальносп, що сформувався в результат! третьо1 глобально1 науково1 революцп ¡з середини 90-х роыв Х1Х столгття до кшця 20-х роыв ХХ столгття («квантово-релятивютська револющя»), характеризуемся особливим вщношенням мислення до об'екта й самого до себе, а саме: мислення вщтворюе об'ект як вплетений у людську д!яльнють ! будуе образи об'екта, сшввщносячи 1х з поданнями про юторично сформован! засоби його освоення. Мислення починае чгтко усвщомлювати, що воно саме е аспектом сощального розвитку й тому детермшовано цим розвитком, а сам тип наукового мислення завжди зкорельований з характером спшкуван-ня й д!яльност! людей дано1 епохи, обумовлений контекстом 11 культури. При цьому зв'язки м1ж внутршньо-науковими й сощальними цшностями й цшями в рамках некласичного типу рацюнальносп, як ! рашше, не е предметом науково1 рефлекси, хоча !мплщитно вони визначають характер знань, тобто визначають, що саме ! яким способом ми видшяемо й осмислюемо у свт.
Четверта глобальна наукова револющя розгортаеться в другш половин! ХХ столгття, особливо штенсивно в останнш його третиш. Вона виводить нас за меж! колишшх дисциплшарних наукових парадигм у проспр м1ж- ! транс-дисциплшарносп й становлення постнекласичного типу рацюнальносп, що розширюе поле рефлексп над людською д!яльнютю. Дана рефлекс!я дозво-ляе враховувати сшввщнесенють отримуваних знань про об'ект не тшьки з особливютю засоб!в й операцш д1яльносп, але й щннюно-цшьовими структурами. При цьому експикуеться зв'язок внутршньо-наукових цшей з поза-науковими, сощальними цшностями й цшями.
Тобто, наука в процес нашого шзнання св!ту вибирае об'ект ! засоби його шзнання залежно в1д юторичного «вжу» ! стану культури в цшому, час-тиною яко1 вона е, вщ вироблених щею культурою цшнюних ор!ентир!в, цшей ! сенав д1яльносп. За допомогою науки культура у своему юторично-му рус! рацюнашзуе питання й вщповщ про можливосп й сенси власного буття через фокус шзнавально1 штенцп до «об'ективно ютинного» знання. Парадигми, що формуються як цшсш гештальти, стають пщставою юторично визначених тишв рацюнальносп в культур! й наущ.
Кожен новий тип науково1 рацюнальносп, обумовлений соцюкультурно й юторично, характеризуеться особливими, властивими йому пщГрунтями науки, як1 дозволяють видтити у св1т1 й дослщжувати в1дпов1дн1 типи систем-них об'екпв (прост!, складш системи, системи, що саморозвиваються). При
цьому виникнення нового типу рацюнальност не означае повного зник-нення уявлень i методологiчних установок попереднього етапу. Навпаки, мiж ними iснуе наступнiсть. Попередш методологiчнi пiдходи як i рашше вико-ристовуються локально, у деяких шзнавальних ситуацiях, для яких вони можуть бути адекватними, але при цьому втрачають свою домiнуючу роль.
Сучасна постнекласична наука в центр сво!х дослщжень поставила ушкаль-ш, складнi системи, що iсторично розвиваються, особливим компонентом яких е сама людина. Нова наукова парадигма в процес формування перед-бачае обов'язкову експлшащю цiнностей як передумови реалiзацí! установки на одержання об'ективно ютинних знань про свiт. «Техногенна цившза-цiя нинi вступае в смугу особливого типу прогресу, коли гуманютичш орiен-тири стають первинними у визначенш стратегiй наукового пошуку», — вiдзначае В. Стьопiн [7, 636].
У зв'язку з цим саме поняття науково! парадигми розмиваеться. У ситуа-цп плюралiзму дисциплшарних парадигм й онтологiй, коли неможлива редук-цiя до яко!сь одно! все! складностi й рiзноманiття наукового знання, нако-пиченого попереднiм розвитком науки, у ситуацп прояснення творчо-кон-структивно! й комушкативно-штерсуб'ективно! природи наукового знання, його соцюкультурно! детермiнованостi, бшьш актуальним стае поняття «науково-дослщно! програми» (I. Лакатос), що включае в себе a priori багат-ство «людського фактора» з його цшями, ц1нностями, завданнями, методами, методолопями, iнструментами, креативно-конструктивним потенща-лом, шституцюнальною органiзацiею тощо.
Складнiсть i конструйований характер об'екта наукового пошуку (склад-н1, в1дкрит1 системи, системи, що самооргашзовуються i саморозвиваються), рiзноманiття змюту його суб'ективно! складово! формують ситуащю плюра-л1зму й конкуренцп науково-дослщних програм, що розгортаються в мгждис-циплiнарнiй i трансдисциплiнарнiй сферах. Це проспр мислення «за межами» дисциплшарних i колишн1х загальнонаукових парадигм, яы колись, по сут1, розгорталися в рамках яко!сь 61льш широко! парадигми — парадигми спрощення, що пропонуе або редукщю (наприклад, людського до природного), або подш (наприклад, м1ж людським i природним). Таке розумшня, зазначае Е. Морен, заважае усвiдомленню вiдношення одночасно причетнос-т1 людини до природи й подшу людини й природи. Тшьки складна парадигма причетностi / розр!знення / з'еднання дае змогу побудувати концепцiю дво-!сто! едност! людського буття. Але, як констатуе Морен, вона ще не вписана в наукову культуру [9].
Мислення в процес становлення ново! парадигми називають складним. Воно мае сво! кор1ння в юторп наукового й фшософського знання Заходу й Сходу. Можна знайти ц1лий ряд щей i уявлень, як! стали передумовами для роз-витку принцишв складного мислення.
Так, наприклад, мислення в Давньому Кита! Грунтувалося на едност! додаткового й антагонiстичного вщношень м1ж 1нь i Ян. Основоположник даосизму Лао-Цзи характеризував реальнють через об'еднання цих протилежних начал.
У Давнiй Грецп' ефеський фiлософ Гераклiт першим загострив увагу на необхiдностi поеднання суперечливих понять, таких як життя й смерть, рух i спокiй тощо.
У Новий час Блез Паскаль сформулював свiй когнiтивний iмператив, який полягав у твердженш того, що не можна зрозумiти частини, не знаючи цiлого, а цiле, не знаючи частин, а також, що не тальки частини входять у цше, але й цiле юнуе в кожнiй частинi. «Паскаль усвщомлював неможливiсть вiри, засновано! на розумь Вiн усвiдомлював iснування меж розуму. Вш знав, що все може бути шддано сумнiву. Паскаль мав особистий мютичний досвiд. Вiн займався суто рацюнальними мiркуваннями, у тому числ1 в науково обГрунтованш на досвщ формi. Але разом з тим вш знав, що юнуе щось за межами впорядковано! розумово! дiяльностi, а саме — милосердя, — пише сучасний французький мислитель, прихильник розробки складного мислен-ня Е.Морен [10, 329].
Лейбнщ у свош «Монадологп"» сформулював принцип складно!" едност1 множинних одиниць буття — монад. Усяка монада е цшсною одиницею, що вiдтворюе в со61, як у живому дзеркалi, тотальш властивостi унiверсуму. Спiноза вв1в у фшософш природи щею causa sui — самопродукування св1ту за допомогою його самого.
Вивчаючи характер трансцендентального досв1ду, Кант розробив вчення про антиномп' чистого розуму, що представляють собою протир1ччя, у як1 неминуче впадае розум, намагаючись осягнути наддосвщне. I хоча антиномп' здаються нерозв'язними протир1ччями, Кант все-таки думав, що вони цш-ком виршуваш, якщо у своему шзнанш ми будемо виходити з його концеп-цп' подв1йност1 свгту: чуттево сприйманого св1ту природи й трансцендентного свгту «речей у собЬ». Наприклад, можлив1сть розв'язання антиномп' вол1 й необх1дност1 полягае у визнанш людини як «речi в собЬ» в1льною, але як при-родно! 1стоти — п1длеглою необх1дност1.
Важливим внеском у розробку основ складного мислення е вчення Гегеля про самоконструювання й саморозгортання духу, що вщпустив себе в природу для завершення циклу власного розвитку. Д1алектика Гегеля, розвинута нада-л1 Марксом, стае основою д1алог1ки Морена.
Важко було б сьогодш говорити про складне мислення без фшософсько-го досв1ду Н1цше, що заявив про кризу пщстав визначеносп й в1дкрив двер1 у фшософш креативному хаосу.
У ХХ ст. досв1д мислення Гайдеггера, Гуссерля, представниыв Франк-фуртсько! школи, а також постмодернютав й after-постмодернiст1в послужив подальшш розробц1 основ складного мислення. У негативнш д1алекти-ц1 Адорно, у д1алектиц1 просв1тництва Горкгаймера, у конструктивютськш есте-тиц1 Лукача, у теорп' комушкативно! дп' Габермаса, у теорп' самореферентних систем Лумана, у теорп' «хаосмоса» Дельоза ми знаходимо досвщ, що вщпо-в1дае духу сучасно! теорп' складност1.
Наука також мае багатий досвщ реашзаци тих або шших аспект1в складного мислення, що заявив про себе як про найефектившший з погляду досяг-
нення наукових результапв. Ушверсальш, м!ждисциплшарш тдходи до дослщження розвитку складних систем були закладеш в теорп систем Л. фон Берталанф!, у ыбернетищ Н. Вшера. Великий французький математик, ф!зик ! фшософ Анр! Пуанкаре ще наприкшщ Х1Х ст. заклав основи метод!в нель шйно1 динамжи ! яысно1 теорп диференщальних р!внянь. Це вш ув!в понят-тя атрактор!в (множин, що притягують до себе у вщкритих системах), точок б!фуркацш (параметр!в, при яких з'являються альтернативш ршення), нестш-ких траекторш ! динам!чного хаосу.
У першш половин! ХХ ст. величезну роль у розвитку складного мислення, насамперед як мислення нелшшного, зпрала росшська й радянська школа математиыв ! ф!зиыв: А. Ляпунов, Н. Боголюбов, Л. Мандельштам, А. Андронов, А. Колмогоров та ш.
Варто зазначити, що «складне мислення розвивалося шби в промгжках м1ж дисциплшарними галузями, починаючи з мислител!в математиив ! ыберне-тиыв (Вшер, фон Нейман, фон Ферстер), ф1зико-х1мшв (Пригожин), бюфь зиыв (Атлан), фшософ!в (Кастор!ад!с)» [11, 94]. Воно наче заповнювало про-м!жки м1ж дисциплшами, виступаючи в якост сполучного, тобто м!ждисци-плшарного, ! комушкативного мислення, що формуе ситуацго дисциплшарно1 комплементарност! На метанауковому р!вш, комплексно дослщжуючи склад-ш об'екти, здшснюючи перенос когштивних моделей з одше1 дисциплшар-но1 галуз! в шшу, виробляючи загальну мову науки й конструюючи метапа-радигмальш ушверсалп, воно стае трансдисциплшарним мисленням.
У такий споаб американський математик Джон фон Нейман дослщжу-вав питання про вщмшнють м1ж штучними машинами, як1 зношуються, ! живими машинами, як1 здатш самовщтворюватися. Едгар Морен всеб!чно роз-вивае ще1 фон Неймана й показуе, що жив! ютоти-машини здатш самопщ-тримуватися й розвиватися не всупереч, а завдяки хаосу.
Британський нейроф!зюлог ! ыбернетик Вшьям Росс еш61, вивчаючи питання про те, яка стушнь розмагтосп елеменпв необхщна для пщтримки ц1л1сност1 системи, у чому 1хня еднють, як1 динам!чш характеристики пове-дшки системи, п1дв1в нас до повного усвщомлення того виклику складнос-т1, що кидае нам хаотичний ! невизначений св!т.
Французький бюф!зик Анр! Атлан, вивчаючи принципи складно1 органь зацп живих систем, висунув гшотезу про оргашзуючу випадковють ! запро-понував розглядати д!алог «порядок — безладдя — оргашзашя» в ход! еволю-цп Всесвгту, починаючи з його народження.
Американський математик, ыбернетик ! творець оригшально1 конструк-тивютсько1 теорп шзнання Хайнц фон Ферстер, розробляючи поняття «само-оргашзащя», ув!в принцип «порядок через шумовиння». Тобто деяке безладдя, хаотичш процеси можуть за певних умов продукувати оргашзацш.
Бельгшський ф!зико-х!м!к 1лля Пригожин, дослщжуючи утворення «диси-пативних структур» в умовах, далеких вщ термодинам!чно1 р!вноваги, трохи по-шшому сформулював ту саму щею — виникнення оргашзацп з безладдя, або порядку з хаосу. Стало ясно, що тшьки те, що позбавлено симетрп, що
невпорядковано, що перебувае в сташ, далекому вщ р1вноваги, мае здатнють до саморозвитку й самооргашзацп, як вищого прояву складность
Треба сказати, що саме в 60-70-т1 роки вщбуваеться прорив у розумшш процеав самооргашзацп в найр1зноманпшших явищах природи: теор1я гене-рацп лазера (Г. Бас1в, А. Прохоров, Г. Хакен), коливальш х1м1чт реакцп Б. Белоусова — А. Жаботинського (основа бюритм1в живого), теор1я дисипа-тивних структур I. Пригожина, теор1я турбулентност (А. Колмогоров, Ю. Климонтович), вщкриття динам1чного хаосу в завданнях прогнозу погоди (Е. Лоренц), вщкриття дивних атрактор1в (Рюель, Такенс), теор1я катастроф (стрибкопод1бних змш сташв систем) Р. Тома й В. Арнольда 1 !! довер-шення в психологи й соцюлогп, теор1я автопоезису У. Матурани й Ф. Варели. Узагальнивши це коло метод1в 1 пщход1в у вивченш складних систем, Г. Хакен в 1970 р. назвав його синергетикою, або теор1ею колективного, кооперативного, комплексного поводження систем.
У 80-90-т1 роки вщбуваеться подальше вивчення проблеми складность Завдяки новому поколшню ЕОМ розробляеться фрактальна геометр1я (Б. Мандельброт), тобто геометр1я самопод1бних об'екпв (хмари, крони дерев, берегова лш1я), що описуе структури динам1чного хаосу й дозволяе ефектив-но стискати шформацго при розп1знаванн1 й збер1ганн1 образ1в. Виявляються ун1версальн1 сценарГ! переходу до хаосу (А. Шарковський, М. Фейгенбаум, 1в Помо). У цей же час вщкрито феномени самоорган1зовано! критичност! в поводженн1 складних систем (Бак) 1 моделююч1 тимчасов1 розпод1ли Паретто б1ржових криз, землетрус1в, авар1й складних техшчних комплекс1в тощо. Моделюеться поведшка кл1тинних автомат1в 1 нейрокомп'ютер1в, що опи-сують активн1 середовища й сощальш явища, розп1знавання образ1в 1 проце-си навчання, проблеми штучного штелекту, генерац1! ц1нно! 1нформац1! й управлшня хаосом (Хопф1лд, Гроссберг, Д. Чернавський) [12, 376].
Глибинн1 свгтоглядш переор1ентац1! в способах опису й аргументащ! наукового знання, пов'язан1 з розвитком учення про б1олог1чну еволюцш й ноосферу, нер1вновагову термодинам1ку й синергетику, сприяли вщроджен-ню принципу глобального або ушверсального еволюц1он1зму, за допомогою якого описуються законом1рност1 еволюцшного процесу в нежив1й природ1, живш речовин1 й сусп1льств1. Мова глобального еволюцюшзму дае змогу вже сьогодш окреслити загалом деяку ц1л1сну й несуперечливу картину свпу, в1дпов1дно до яко! людина включена в еволюцш свгтового процесу. При цьому участь людини, !! 1нструментар1ю, засоб1в шзнання й теоретичних абстракц1й роблять картину свпу 1сторично й культурно обумовленою.
Свп за таких обставин постае як едина цшсна система, у якш людина й Всесв1т перебувають у взаемозв'язку й взаемозумовленост1. Наприклад, синтез даних ф1зики елементарних часток, молекулярно! б1олог1! й космолоп! привели до появи «антропно! аргументац1!», що знайшло свое вираження у сфор-мульованому В. Картером «антропному космолог1чному принцип1».
Ядром, що генеруе в соб1 м1ждисципл1нарний 1 трансдисциплшарний потенц1ал розвитку постнекласично! науки, що переборюе розрив м1ж «наука-
ми про природу» й «науками про людину», е синергетика. Як вщзначають В. Аршинов ! В. Буданов, вщом! автори в галуз! фтософи й методологи науки, «сьогодш синергетика швидко штегруеться в галузь гумаштарних наук, виникли напрямки соцюсинергетики й еволюцшно1 економжи, 11 застосову-ють психологи й педагоги, розвиваються доповнення в лшгвютищ, ютори й мистецтвознавств!, реаизуеться проект створення синергетично1 антропологи» [12, 376].
У синергетичнш картин! свпу вщбуваеться нова зустр!ч ф!зичних, соць альних ! псих!чних аспекпв буття як iндивiдуума, так ! сощуму, проблеми «двох культур», освпи, м!жкультурно1 й м!ждисциплшарно1 комушкаци. Сучасне розумшня таких «синергетичних» систем з необхщнютю припускае 1хнш розгляд як «людиновим!рних» (В. Стьошн). У цьому складаеться одна з1 спе-циф!чних характеристик синергетичного шдходу.
Таким чином, розходження м1ж природними, сощальними й гумаштар-ними науками поступово швелюються, фактором 1хнього об'еднання висту-пае сама людина й людське суспшьство. Результатом такого процесу синтезу в наущ виступае нова едина картина свгту, що перестае вже бути власне картиною для трансцендентального суб'екта, як це було рашше. Це скорше рухлива голограма свпу, що розкриваеться залежно вщ точки знаходження й траектори руху в н1й суб'екта шзнання.
Побудова ново1 загальнонауково1 картини свпу можлива лише в контекст! становлення «парадигми складнiсностi свпу й людини, природи й укорь неного в нш, причетного до не1, а тому й розм!рного 1й людського буття, що конструюе у своему колективному становленш другу, «штучну» природу тех-н1ки й сощальних шститупв. Згщно з Ер!хом Янчем, виникае цшсний дина-м!чний образ Всесвпу, що самооргашзуеться, ¡з включеною до нього люди-ною, причетною до того, що в ньому вщбуваеться» [12, 387].
Г. Школю й I. Пригожин у сво1й книз! «Шзнання складного», намагаю-чись проникнути в природу складност як тако1, дослщжують поведшку складних систем незалежно в1д того, чи йде мова про молекули, 61олог1чн1, псих1чн1 або сощальш системи [13]. Вщомий американський ф!зик М. Гелл-Манн, один ¡з засновниив 1нституту в Санта-Фе — центру з вивчення складного, у сво1й книз! «Кварк ! ягуар» показав, що, як це не парадоксально, свп кварыв мае досить багато спшьного з1 свпом ягуара, що блукае вночь Два полюси свпу — просте й складне — тюно взаемопов'язаш. «Кварк символ!зуе базисш ф!зичш закони, яы управляють ушверсумом ! ваею речовиною в ньому... Ягуар означае складнють навколишнього свпу, особливо те, як свп проявляе себе в складних адаптивних системах... Мен! здаеться, — говорить вш, що кварк ! ягуар по-р!зному виражають два аспекти природи, яи я нази-ваю простим ! складним: з одного боку, ф!зичш закони матери й Всесвпу, що лежать в основ! всього, а з шшого боку — багата фабрика свпу, який ми без-посередньо сприймаемо й частиною яко1 е ми сам!» [14, 11].
Щоб правильно виразити взаемовщношення простого й складного у вах "хшх нескшченних проявах М.Гелл-Манн запропонував увести новий термш
«plectics», що мае грецьке походження й означае «мистецтво переплетення», «складання», «ускладнення». Прийняття цього термша науковим сшвтоварис-твом означае його адекватнють дослщжуваним процесам i св1дчить про те, що в сучаснш теорп складного вiдбуваеться перехщ «from complexity to perplexity» («вщ складностi до ускладнення»). Вщповщно саме мислення про складне стае таким, що «ускладнюеться». Цей факт став предметом рефлексш у фшо-софп й методологи науки. р1зш аспекти цiе! проблеми розглядаються в роботах Г. Хакена, К. Майнцера, Е. Ласло, Е. Морена та ш.
Так, обГрунтуванню необхщносп реформи мислення присвячена книга президента Асощацн складного мислення Е. Морена «Метод. Природа Природи» [9]. У нш вш пiдсумував те, до чого прийшов у процес сво!х м1р-кувань протягом свого життя. З безлiчi аспектiв складност в мисленнi в1н виок-ремлюе два, що е фундаментальними. Перший фундаментальний аспект складностi — це хол1зм, поеднання частин або елементав з утворенням единого цшого, що набувае нових властивостей. Другий аспект складностi поля-гае в тому, що всяке складне шзнання, мислення, явище або структуроутво-рення в природ! або суспшьств1 мютить у со61 гли6ок1 протир1ччя, що не редукуються, як1 не стшьки руйнують складне, ск1льки будують, створюють його. Складне утворення тому й зберйаеться, що воно постшно зазнае руй-нування, готуе себе до криз, балансуе на краю хаосу. Принципи складного мислення, що формулюе Морен, доповнюють один одного, перетинаються, е взае-мозалежними. Опираючись на них, а також на положення, висловленi шши-ми авторами, ми можемо виокремити декшька принцишв, найбшьш значимих для складного мислення.
Системний принцип прив'язуе шзнання частин до шзнання цшого. Це означае необхщнють човникового руху вщ частин до ц1лого й вщ целого до частин. 1дея системи означае, що цше больше суми частин. Органiзацiя цшого приводить до виникнення в ньому нових якостей або властивостей вщносно частин, розглянутих вщособлено. нов1 якосп — це емерджентностi, яы не можуть бути редукованi до частин. У той же час цше менше суми частин, тому що оргашзащя цшого гальмуе, обмежуе прояв власних властивостей окремих частин.
Голографiчний принцип означае, що у будь-якому складному явищ1 не т1льки частина входить у цше, але й цше вбудоване в кожну окрему частину. Приклад: клгтина й живий органiзм, 1ндив1д i сусп1льство.
Принцип зворотного зв'язку, що поривае насамперед 1з принципом лшш-но! причинность Причина й наслiдок замикаються в рекурсивну петлю: причина впливае на наслщок, а наслiдок — на причину. Наприклад, живий орга-н1зм у його гомеостазi являе собою сукупнють проце^в регуляцН, заснованих на множинних зворотних зв'язках. При цьому негативний зворотний зв'язок гасить можлив1 ви^дков! вiдхилення й тим самим стабшзуе систему, пози-тивний зворотний зв'язок, навпаки, е мехашзмом посилення вщхилень, що ведуть до дестабшзащ! й руйнування.
Принцип рекурсивно! тотл1 означае те, що продукти самi е виробниками й причинами того, що !х виробляе. Наприклад, шдивщи продукують су-
спшьство в процес 1хшх взаемодш, а суспшьство, як цше, що волод!е емер-джентними якостями, продукуе 1ндив1д1в як сво1х члешв.
Принцип авто-еко-оргашзаци (автономИ/залежноси) означае те, що складш системи, що самооргашзуються й саморозвиваються (наприклад, людина й суспшьство), щоб пщтримати свою автономш, черпають енерпю й шформащю з навколишнього середовища. Таким чином, 1хня автоном!я невщдшьна вщ 1хньо1 залежность
Принцип невизначеност означае незавершенють будь-якого шзнавально-го процесу й практично1 д!яльност!, тому що невизначенють !манентно вписана в саме уявлення про складнють свпу. Будь-яка розпочата д1я визначаеть-ся нелшшними умовами навколишнього природного або сощального середовища, ! тому може вщхилятися в1д початково заданого 1й напрямку. Як бачимо, цей принцип тюно пов'язаний з наступним — принципом нелiнiйностi.
К. Майнцер, президент Шмецького товариства з вивчення складних систем ! нелшшно1 динамки, стверджуе, що опис складного неможливий без уявлення про нелшшнють ! сучасш нелiнiйнi модель В умовах сучасного свпу лшшне мислення, що й дотепер дом!нуе в деяких галузях науки, стае принци-пово недостатшм ! навгть небезпечним. «Наш п1дх1д припускае, що ф!зична, сошальна й ментальна реальнють е нелшшною й складною. Цей ютотний результат синергетично1 ешстемологи спричиняе серйозш наслщки для нашо1 поведшки. Варто ще раз пщкреслити, що лшшне мислення може бути небезпечним у нелшшнш складнш реальность.. Лшшне мислення може зазнава-ти невдач! у встановленш правильних д!агноз!в... Ми повинш пам'ятати, що в полпиш й юторп монокаузальнють може призвести до догматизму, вщсут-ност толерантностi й фанатизму... Пщхщ до вивчення складних систем пород-жуе нов! наслщки в ешстемологи й етиць в1н дае шанс запоб!гти хаосу в складному нелшшному свт й використати креативш можливосп синерге-тичних ефекпв» [15, 13].
Д!алопчний принцип полягае у встановленш додаткового, конкурентного, антагонютичного зв'язку м1ж двома протилежностями. в1н допомагае вийти за меж! нерозв'язних протир!ч у бшьш широкий контекст можливос-т1 1х розв'язання. У контекст! подолання дисциплшарних, парадигмальних, культурних й шших кордошв та меж релевантним е принцип трансгресп. У простор! «м1ж-» ! «транс-» змшюеться модальнють складного мислення — воно стае можливютним, або посибшстським.
Невизначенють ! принципова незавершенють складних процеав у свт допомагае нам прояснити важлив!сть принципу номадизму в мисленш. Сучаснють демонструе чпко виражену «потребу в номадизм!» (Дельоз ! Гваттар!) як !манентно1 рухливост в нелшшному простор! самооргашзацп, самоконфь гуруванш природно1, сошально1 або якоюь шшо1 складно1 ц1л1сност1.
Якщо принципи нового мислення в якост стратепчних покласти в основу освпнього процесу, то можна створити систему превентивно1 освгш для людини, що приречена жити в епоху криз, але завдяки осв1т1 здатна бути усшшною, а для суспшьства створити систему гарантш не просто виживан-ня, а й усшшного розвитку.
Слщ зазначити, що перераховаш принципи не вичерпують вс1х аспекпв його складность Вони не е твердими алгоритмами або програмами шзнання. Як роз'яснюе Морен, «принципи складного мислення не можуть вам продик-тувати програму шзнання, вони можуть до певного ступеня продиктувати стра-тепю. Я говорю: «Допоможи соб1 сам, 1 складне мислення тоб1 допоможе!» [9, 19]. Тобто, потр1бно насамперед штерюризувати принципи шзнання складного, тобто ввести !х у свш внутршнш св1т, й бути здатним !х застосовувати. Тому що складне мислення не ушверсальний наб1р правил, а шдивщуаизо-ване мистецтво прокладання шляху. Про це метафорично сказано в ешгра-ф1 до шформацшних бюлетешв, яы видаються щоквартально Асощащею складного мислення: «Подорожнш, тво! слщи 1 е не що шше, як твоя дорога. Подорожнш, у тебе немае дороги. Дорога будуеться в м1ру просування нею» (Антоню Мачадо).
Л^ература:
1. Бердяев Н. Смысл истории. — М.: Мысль, 1990. — 174 с.
2. Шубарт В. Европа и душа Востока. — М.: «Русская идея», 2000. — 446 с.
3. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура: Пер. с англ. под науч. ред. О. И. Шкаратана. - М.: ГУ ВШЭ, 2000. - 608 с.
4. Тоффлер Э. Шок будущего: Пер. с англ. / Э. Тоффлер. — М.: ООО «Издательство АСТ», 2001. — 560 с.
5. International Encyclopedia of Systems and Cybernetics. / Hrsg. Von Charles Francois. Munchen: K.G. Saur Verlag, 1997.
6. Т. Кун. Структура научных революций / Пер. с англ. И. З. Налетова / М.: Издательство «Прогресс», 1975. — 288 с.
7. Степин В. С. Теоретическое знание. — М.: «Прогресс — Традиция», 2000. — 744 с.
8. Рокмор Том. Постнеклассическая концепция науки В. С. Степина и эпистемологический конструктивизм // Человек. Наука. Цивилизация. К семидесятилетию академика В. С. Степина. — М.: Канон +, 2004. — 816 с. — С. 248—260.
9. Морен Э. Метод. Природа Природы. — М.: Прогресс — Традиция, 2005. — 464 с.
10. Morin E. Mes Démons. Paris: Stock, 1994. - P. 329.
11. Morin E. La Besoin d'une pensée complexe // Représentation et Complexité. Paris: Educam/Unesc o/ISSC, 1997.
12. Аршинов В. И., Буданов В. Г. Роль синергетики в формировании новой картины мира / Вызов познанию: Стратегии развития науки в современном мире / [отв. ред. Н. К. Удумян]. — М.: Наука, 2004. — 475 с.
13. Николис Г., Пригожин И. Познание сложного: Введение. Пер. с англ. — М.: Едиториал УРСС, 2003. — 344 с.
14. Gell-Mann M. The Quark and the Jaguar: Adventures in the Simple and the Complex. London: Abacus, 1995.
15. Mainzer K. Thinking in Complexity: The Complex Dynamics of Matter, Mind and Mankind. Berlin: Springer-Verlag, 1994.
Людмила Горбунова. Сложное мышление как ответ на вызов эпохи
Эпоха, в которую мы живём, является критической в общем процессе перехода к новому типу цивилизационного развития человечества. Это означает, что перед нами с необходимостью встает выбор, связанный с наличием возможностей различных вариантов будущего, включая самый пессимистический — вариант небытия. Фундаментальным ответом на вызов эпохи может быть выработка нового образа мышления, адекватного изменяющемуся миру. Такое мышление, называемое сложным, разрабатываемое постнеклассической наукой, может быть эксплицировано в виде целостного единства взаимозависимых принципов, реализующихся в междисциплинарных и трансдисциплинарных исследованиях. Положив их в основу образовательного процесса, мы сможем создать систему превентивного образования для человека, обреченного жить в эпоху кризисов, но, благодаря такому образованию, способного стать успешным.
Lyudmyla Gorbunova. Complex thinking as the answer to an epoch challenge
The epoch we live in, is critical in the general process of transition to the new type of civilisational mankind development. It means there is a necessity to make a choice connected with presence of possibilities of various variants of the future, including the most pessimistic — a non-existence variant. Development of the new adequate mentality to the changing world can be the fundamental answer to an epoch challenge. Such way of thinking is called complex, developed by postnonclassical science, can be explicate in the form of complete unity of the interdependent principles realised in interdisciplinary and transdiscipli-nary researches. Having put them as a principle of educational process, we will be able to create the system of preventive education for the person doomed to live in epoch of crises and being able to be successful.
