CC BY
60
ПИТАННЯ 1СТОР11 ЗАРУБ1ЖНО1 Л1ТЕРАТУРИ: В1Д АНТИЧНОСТ1 ДО К1НЦЯ ХIX СТОЛ1ТТЯ
УДК 82.1.111 (Дiккенс)
Гiльдербрант К.Й.,
аспiрантка Кам'янець-Подiльського нацiонального унiверситету
ПРОБЛЕМА 1ДЕЙНО-ЕСТЕТИЧНОТ ГЕНЕЗИ ХУДОЖНЬОТ СИСТЕМИ ГРУПИ «СЕРДИТИХ МОЛО-ДИХ ЛЮДЕЙ» (традифя Дiккенса)
Л1тератори найперше належать сво'ш кра'Гн1, I, за Г. Фастом, Тхн1й думц1 сл1д надавати бтьшо'Т ваги, н1ж промовам громадських д1яч1в чи пол1тик1в, оск1льки, за самою природою мистецтва, вони б1льш правдиво вщобража-ють хоча б деяк1 сторони сусп1льства, що Т'х породило [20, 65].
1нщ1аторами зм1н I перетворень англшського сусп1льства середи-ни ХХ столггтя виступили так зван1 «сердит молод1 люди», а саме Джон Уейн, К1нгсл1 Ем1с, Джон Осборн, Джон Брейн та ш., як1 першими почали говорити у сво'ш творчост1 про серйозн трансформацп в свщо-мост1 захщно'Т молод1. Заслугою «сердитих» було те, що вони вияви-ли розумове бродшня, в якому знаходились 'х сучасники. Використо-вуючи п1дкреслено реалютичний метод, який уже тод1 здавався бага-тьом на Заход1 явищем вщжилим, «сердит молод1 люди» вщкрили явище неблагополуччя в кра'нI «всезагального добробуту», п1ддали сумн1ву багато як1 Г' 1деали, I тим само внесли в англшську л1тературу неоч1куване св1же дихання.
Реал1стичний метод письменника гарантуе художню експрес1ю за рахунок правдивосп в1дображення, яка полягае, за твердженням його адепт1в, у створены виразних I життево в1рних тип1в характеристик, вм1нн1 правдиво вщтворити конкретно-1сторичн1 умови життя сво'х ге-ро'в, св1т, що 'х оточуе, - тобто, соц1альн1 зв'язки; шакше кажучи, типов! обставини, як1 зумовлюють типов1сть характеру [9, 113].
На думку радянських критиш т1е''' пори, за ступенем тишзацп зоб-раження тогочасно' д1йсност1 «сердит!» виступають виновниками тра-диц1й критичного реал1зму Х1Х стол1ття I пос1дають вагоме мюце серед представник1в реал1зму взагал1: «...Найкращ1 твори «сердитих» за правом посщають значне м1сце серед твор1в критичного реал1зму в европейськ1й культур! ХХ стол1ття» [15, 283]; «Велику роль у вщнов-ленн1 сучасного англшського реал1зму в1д1грали письменники «сер-
дито! молодЬ, якi вступили в л^ературу пiд знаком духовно! кризи, що охопила буржуазно-демократичш верстви повоенно! Англп» [17, 4]; «Л^ература «сердитих» у сво!х найкращих прикладах - особлива форма сучасного критичного реалiзму, i саме насттьки нале-жить до значних явищ сучасного л^ературного процесу, наскiльки авторам вдалося засобами реалютично! тишзацп виразити сутнють складного свiту сьогодення» [5, 27]. Та, звернувшись до реалютич-них традицiй, цi письменники вважали одшею з головних вад модер-нiстськоТ лiтератури те, що вона «вихваляе людину занепалу, яка вщмовилась вiд боротьби навiть за звичайну людську цiлiснiсть, в той час, коли справдi гуманiстична лiтература повинна надихати вiру в гiднiсть людсько! природи. Школою такого високого гумашзму в очах письменникiв, що стояли на прогресивних естетичних пози^ях, був англшський роман Х1Х столiття, який вони вивчали i пропагували. У розвитку дккенаани брали участь Дж. Лiндсей, Е. Уiлсон, П. Х. Джонсон, романи Е. Бронте привернули увагу Д. Сторi та М. Спарк» [5, 13].
Розмови про «кризу гумашзму» в ХХ ст. ведуться давно, але слщ зазначити, що автори цього твердження не розрiзняють, як правило, двох титв гумашзму: антично-ренесансного, який виправдовуе й пщно-сить складнють i протирiччя людини, зумовленi, як сьогодш очевидно, цiлком язичницьким нерозрiзненням добра й зла, ^ з iншого боку, гуманiзму християнського, який прагне цтьно! й досконало! людсь-костi, яка утверджуеться в бiблiйнiй моралi. Але вже у захщноевро-пейських класикiв реалiзму Х1Х ст. цi два типи гумашзму слабо дифе-ренцiювалися й навпъ вiдверто змiшувалися, не кажучи вже про ра-дянську критику i !! концепцiю гуманiзму, що була зiткана з суцiльних протирiч (тут християнський за гёнезою, спiритуалiзований щеал спо-лучався з «класовим» виправданням будь-якого злочину в iм'я революций Тому завдання сьогоднiшнього дослщника ускладнюеться: слiд чiтко уявляти, про який саме тип гумашзму йде мова, визначати до-мшацш християнського чи антихристиянського розумшня людини та !! проблем у того чи шшого письменника або, як в даному випадку, лп"ературно! групи. На жаль, доступна нам критична л^ература зво-диться переважно до творiв радянських критикiв середини минулого стол^тя, що серйозно ускладнюе дослiдницьке завдання.
Упм безперечно, що «сердитi» в цтому продовжують традицiТ Дiккенса й шших класикiв захiдноевропейського реалiзму, як в масi сво!й достатньо ч^ко орiентувалися на християнську аксiологiю, через що !хню творчiсть навггь визначали як «вiкторiанський бум». Причини i характер цього «вiкторiанського буму» досить складнi. До дея-ко! мiри, тут вiдображаеться реак^я широких верств англiйського сус-
птьства на «модершзацш моралЬ, на ^мат вседозволеностi, що запанував в результат зняття моральних заборон - в iм'я «вольностей особистостЬ. I нав^ь якщо визнати, що почасти вщповщальна за сучасну бездуховнiсть i традицiйна «пуританська» мораль з и ме-ханiчним, розлюдненим ригоризмом, це не може послабити шок вщ катастрофiчного зростання морально' розбещеностi, вщмови вiд еле-ментарних норм i законiв спiвiснування, усталених християнством. Переачний англieць, що змучився жити в атмосферi психозу i по-творно' злочинностi, зрозумiло, вiдчував потребу хоч яко'сь етично' основи культури.
Пожвавлення в краМ iнтересу до спадщини класиш реалiзму сприяло змiцненню позицш цього напрямку i в л^ературнш думцi, i в життeво-суспiльному аспектк Але й англiйське лiтературознавство, насктьки ми можемо про нього судити, вбачае вплив реалiстичного роману минулого на сучасних письменниш, як правило, лише в по-дальшiй розробц тем, якi хвилювали реалiстiв вщ Дiккенса i Теккерея до Уеллса i Голсуора, або ж у сферi стилiстичних прийомiв. Натомiсть радянська критика загострювала увагу на дус критицизму, дiйсно запозиченому «сердитими» вщ класикiв реалiзму (найперше англшсь-кого). Характерна думка Н.Ю. Жлуктенко, яка вважала, що позитивне значення «традицшностЬ англшсько!' прози пов'язане з творчим розу-мiнням iдей англiйського критичного реалiзму, що вiдкрив «свiтовi бтьше полiтичних i соцiальних iстин, ыж зробили це всi полiтики, пуб-лiцисти i моралiсти, разом узятЬ [5, 14].
Дiйсно, вагомою юторичною заслугою англiйських реалiстiв 3060-х роюв XIX ст. (Ч. Дккенса, У. Теккерея, Ш. Бронте, Е. Гаскелла, Т. Карлейла та ш.) було смтиве звернення до зображення сучасносп, соцiальних протирiч епохи. Вперше на сторiнках англiйських романiв з'явилися не королi або принци, лицарi й середньовiчнi монахи, а пред-ставники сучасних верств - переважно со^альних низiв з 'х повсяк-денними проблемами. «Я маю велику вiру в бiдноту, - пише Дiккенс, - я завжди прикладаю всiх зусиль в мiру сво'х здiбностей, щоб пред-ставити 'х перед багатими в найбiльш привабливому свит I я сподн ваюсь, що нiколи до само' смерт не перестану прагнути, аби вони були такими щасливими i насттьки розумними, наскiльки це буде можливо за найбiльш рiшучого покращення ''х положення»» [9, 131]. У цьому читаеться евангельська максима: пiднесення буття «маленько'» й сумлшно''' людини над життям розбещено'' со^ально''' верхiвки.
От i улюблений герой «сердитих», представник нижчого середнь-ого класу, так звано' «роб^ничоТ штел^енци», - аж ыяк не вишуканий буржуа з вишколеними манерами. Проте не слщ вважати, що «сер-
дит молодi люди» прагнули саме до вщновлення християнськоТ -позакласовоТ - моралi. У цен^ ТхньоТ уваги лишалися усе ж таки соц-iальнi драми й конфлкти. Так, за А. Ашкстом, «сердитЬ письменники «ршуче вiдмовились вщ зображення побуту забезпеченого буржуазного середовища <...> звернулись до життя тих людей, як були найбтьш далекими вiд благополуччя i благопристойност мiщан. Вони почали дослiджувати закутки життя, його дно, зображувати т версти населення, якi не належали до так званого пристойного сусптьства. Як i пiд кiнець Х1Х, так i на початку ХХ столггтя лiтератори звернулись до зображення встяких тяжких злидарiв, покидькiв сусптьства, i показали не лише те, що й там е свое життя, а вщкрили з уаею очевиднiстю те, що со^альний устрiй, який створив такi умови юнування, не може вважатися ан цивiлiзованим, анi культурним, анi гуманним» [2, 149].
Емiс, Уейн, Брейн та Осборн трактують тему «маленькоТ людини», яка, вочевидь, е зовам не новою в ютори лп~ератури й при тому набувае чiткого соцiально-психологiчного (а не етичного) забарвлення: «.як же давно все це було — молоде сум'яття, загострене сприйняття, роздра-тований стан молодого розуму - як же давно все це вщомо! Так, це було з багатьма. I багатьох з них вороже Тм сусптьство презирливо зарахо-вувало в «зайвЬ i «непотрiбнi» [14, 73]. До представниш «маленьких людей» В. Рубш зараховуе героя одного з романiв К. Емiса Льюiса, людину освiчену, хоча коло його iнтересiв «гранично вузьке i мале... якась атмосфера байдужосп, холодного цинiзму характерна для книги. Здаеться, автор доклав немало зусиль для того, щоб його персонаж] виглядали ютинно маленькими людьми» [13, 185]. «Маленьким» постае i шктьний вчитель Едгар Бенкс у книзi Дж. Уейна «Життя в дшсносп», -так само, як i касир Кребшоу: цей «ображений життям невдаха» з тугою пригадуе Англш, де «насктьки б жалюгiдним не було його життя, це було його життя» [13, 187]. Проблеми «маленькоТ людини» автор тор-каеться й тод^ коли знайомить читача з групою учыв школи Бенкса. «Маленьким» почувае себе i 1Цжиммi Портер, у якого немае перспектив, немае майбутнього. «Я думаю, що молодi люди нашого поколiння не зможуть померти заради благородних цiлей. Все можливе вже зроблено в тридцятi i сороковi роки, коли ми були ще дiтьми. Та й не залишилось Тх бiльше, благородних цтей. Якщо почнеться бiйка, ми загинемо, але не заради великих перетворень, як було раыше, а так, за яку-небудь прекрасну нову свп"ову дрiбницю» [11, 84].
Зрозумтий i соцiальний адресат такого письменства: подiбнi твори знаходять вiдгук головним чином в тих, хто, вщчуваючи страх перед новою вшною, шукае якогось абстрагування, якоТсь вiддушини, одно-часно впевнюючи себе в тому, що вони - люди маленью, безпомiчнi
перед незворотними ката^змами, а тому не варто ычого робити, не слщ нi про що думати, чогось прагнути.
Трагiчна безпораднiсть i приреченють геро'|'в «сердитих», як i багать-ох iнших тогочасних захiдних письменниш, критикувалася радянсь-кою iдеологieю зовам не за вщсутнють духовного простору, а, в основному, за, так би мовити, класову несвщом^ь: тут вона «зумовлена перш за все тим, що кожний з них хоче щастя лише для себе одного, свого абсолютно «приватного», особистого щастячка. Ми вже не говоримо про те, що вони далек вщ учасл в оргаызованш боротьбi за Ыше життя, за кращий св^, де щастя стане загальною спiльнiстю. Вони позбавленi того духовного благородства, яке вирiзняe, наприклад, класичну «ма-леньку людину» екрану Чарл^ який завжди готовий поступитися сво'м власним добробутом заради шших» [13, 221], або ж геро'в Дiккенса. Бо вiдчужений герой Дккенса, який виступае попередником сучасних «чу-жакiв у суспiльствi», вiдрiзняеться вщ геро'в Камю або Апдайка, Бол-ду'на або Керунка, «сердитих молодих» тим, що «його асоцiальнiсть не мала агресивного, руйывного характеру. Вони протиставляють несправедливому суспiльству свою справедливють, бездушному холоду — свое людське тепло» [16, 16]. I характер гумаызму тут - не той, який культивувався у «сердитих»; це - християнський, спiритуалiзований гу-маызм, який опираеться не на щею «соцiального раю», а на концепцш Царства Небесного. Тут лУя «сердитих» чiтко розходиться з л^ею, репрезентованою Дiккенсом, i саме тому радянська критика небезпщ-ставно вважала '|'хню творчiсть явищем «союзного» собi спрямування.
Християнство породило нове вщчуття особистостi, незалежно'' анi вiд природи, ан вiд соцiуму, й захщноевропейський iндивiдуалiзм у коренях сво'х починаеться саме тут - до моменту, поки захщна культура не почала виразно секуляризуватися. Отож, iндивiдуалiзм стае вже не шляхом до Бога, а шляхом до власного Ego. Цей шлях здоровому глуздовi завжди видаеться згубним. Отож, радянська критика слушно вщзначала, що у лiтературi Заходу 50-х рош вщчуваеться процес дег-радаци iндивiдуалiзму, хоча обертала це у рiчище власного щеолопч-ного спрямування: «Якщо героТ лiтератури XIX столiття були здатн на соцiальний протест, в iндивiдуалiзмi героУв сучасно'' буржуазно'' лп~ера-тури нерщко проступають риси просто асо^альнк Бiльш того, тенденцiя до iндивiдуалiзму набувае нерiдко вiдверто антинародного характеру: герой-одинак протиставляе себе не лише буржуазнш верхiвцi, яка зак-ривае йому доступ у свое сусптьство, але i тим народним силам, як прагнуть фунтовного переустрою юнуючого ладу. В цих поборникiв iндивiдуалiзму вiдчуваеться перш за все непоборне прагнення гра-ничних форм «необмежено' свободи» i презирство до шших пред-
ставниш роду людського» [12, 217]. Та «дккенсова» лiнiя усе ж таки не вимагала орieнтацií героя на «злиття з народними силами». Дккенс дiйсно вiдкриваe со^альне вмотивування характеру героя обстави-нами, незмшно зображуе в своТх романах i розповiдях явища, типовi для життя англшського суспiльства середини Х1Х ст.: потреби та тур-боти скромних робп~нимв, митарства малозабезпечених боржниш, судову тяганину, жадiбнiсть та безвщповщальнють рiзноманiтних су-дових працiвникiв, кар'еризм i корисливiсть парламентських дiячiв, цишчну демагогiю i пiдкупи на виборах, корисливi розрахунки в ам'Т i шлюбi та iн. Одним iз символiв соцiальних поневiрянь героТв висту-пае боргова в'язниця, до якоТ автор звертаеться неодноразово у своТй творчостi. «З гнiвним сарказмом Дккенс зауважуе: «Аби заслужити повагу i захоплення майбутнiх столiть, ми залишаемо в наших законах той справедливий i корисний закон, згщно з яким запеклого зло-чинця годують i одягають, а незаможному боржнику надають мож-ливiсть померти з голоду i холоду. Я не вигадую. Не проходить i тиж-ня, щоб в будь-якш з наших боргових в'язниць не загинув хто-небудь з цих людей, вмираючих повтьною голодною смертю...» [7, 80]. Тут «сердитЬ - цтковито в його фарватерк Але виходу в проспр з'еднан-ня з Богом, який е у героТв класика, у персонажiв «сердитих молодих людей» немае.
Водночас твори «сердитих» письменниш позбавлен й того рiзно-манiття со^ально-психолопчних проблем, яке було властиве романам Дккенса. Значнiй частинi англшських авторiв 50-х рокiв не була властива «широта охоплення життя в його багатомаштних зв'язках i взаемовщносинах, яка була властива англiйським критичним реалн стам Х1Х столiття» [6, 213]. Однак тематика творiв «сердитого» покол-iння усе ж таки максимально наближена до св^у ментальност ре-алiстiв Х1Х ст., i не випадково Ч. Дккенс, задовго до Ф. Кафки, показав дш законiв вiдчуження людини вiд плодiв Т7 фiзичноТ' й розумовоТ працi, вiд iнституцiй та закоыв держави - хоча б у романах «Холодний дiм» або «Джарндю проти Джарндiса». «У цьому свт молодi люди заради грошей вщмовляються вiд усього того, що становить сенс життя, вщ творчосп, кохання, честi й совiстi. Пщступнють, лицемiр-ство, злочин — все стае дозволеним» [16, 18].
Подiбно, що в якостi об'екта своеТ письменницькоТ уваги «сердитЬ> обирають переважно отаку вузьку лшш морально! деформацiТ' героя. Це може бути нав^ь гранична деградацiя його. Так, характер-ним образом людини, яка ладна шти на все, щоб увшти у вище коло сусптьства, виступае герой романiв Дж. Брейна «Шлях нагору» i «Життя нагорЬ Джо Лемптон. Вiн прибувае у мюто Уорлi людиною,
обличчя яко' «ще не було зношене пристрастю, гонитвою за гроши-ма, стараннями завести потрiбних друзiв i владу над людьми. Одним словом, на ньому ще не залишив вщбитку весь той бруд i непотрiб, через який необхiдно пройти, прямуючи до свое' мети» [3, 6]. А вже через зовам недовгий час вш з цишзмом i жорстокiстю нехтуе справжнiм коханням, щоб одружитись на багатiй спадкоемицк
Вiрно зазначено, що проблеми, як хвилюють молодих людей з творiв К. Емiса, Дж. Уейна, Дж. Осборна, е одночасно i бтьш заплу-таними, i простiшими, ыж тi, якi хвилювали молодь Х1Х столiття. Вони «бтьш буденнi, проза'чш, набагато бiльш приземленi. Жити героям «сердитих» i легше, i важче, 'м не загрожуе голодна смерть, хоча турботи про хлiб насущний не залишають 'х нi на хвилину. Але саме буденнють цих турбот виводить '''х з рiвноваги. Вони гостро вщчува-ють вщсутнють перспективи, вони позбавленi надiй на майбутне. Тм погрожуе не смерть, але поневiряння, не злиднi, а убозтво» [13, 217].
Радянська критика звужувала iдейну глибину дккенсово''' твор-чостi, зводячи природу його iдеалiв до романтичного шдфунтя (хоча вiдомо, що водночас бути i романтиком, i реалiстом письменник не може): виходило, що реалютичним творам Дккенса «притаманна романтична основа. Романтизм надае 'м своерщносп, навiть окриле-ностi. Вiн вносить у прозу Дккенса той високий iдеалiзм, в найкращо-му розумшш цього слова, якого бракуе наступнш генераци европейсь-ких письменникiв, близьких до натуралютичного напрямку» [16, 22]. Але для письменника вiкторiанськоТ епохи християнський щеал ще iснував у всш його чiткостi й визначеносп; це потiм, у свiдомостi ра-дянського iнтелiгента, вiн контамiнувався з рiзними суб'ективними цiнностями у розпливчасте поняття «романтичний», i не в останню чергу тому, що якраз романтики пщнесли нову хвилю «ревiзN християнства. Дiккенс або Гоголь у цьому вщношенш чiтко протистоять романтизму, який у своему осшвування «втьноТ» людини культивував величезну амплiтуду цшностей - вiд релiгiТ до богоборства.
Очевидно, що твори Емюа, Уейна, Осборна, Брейна та шших «сердитих» культивують не стiльки християнську традицш, таку важливу для Дккенса, скiльки «романтичнiсть» з и невизначенютю морального полюсу. Саме це викликало схвалення радянсько''' критики, яка праг-нула за всяку цшу провести паралель мiж «антибуржуазнiстю» ро-мантикiв, яку стверджував К. Маркс, i позицiею «сердитих»: ««Близькiсть «розгшваних» до романтикiв не випадкова. Вона поро-джена схожою суспiльною ситуа^ею. Буржуазна дiйснiсть жорстоко розвiяла романтичн iлюзiТ i «розгнiваного» поколiння, i його поперед-никiв минулого столггтя» [17, 4]. I персонажi «сердитих» письменниш
ладн шукати правди не у Бога, а в со^альному напружены й бо-ротьбi. Так, герой роману Дж. Уейна «Посшшай донизу» Чарльз Ламлi дiйсно «протестуе проти суспiльного механiзму своеТ епохи подiбно байронiвським героям та зайвим людям перюду романтизму. Однак, сучасна епоха не надае йому можливосл для романтичного жесту, зму-шуе його до пасивностi i вщступу. Романтичний герой мiг стати головою розбшнимв; Чарльз Ламлi, в кращому випадку, - людина на поб^ень-ках в бандi гангстерiв. Це не його вина. Не вш створив цей свю> [4, 75].
Дккенс, спираючись на глибиннi традицп поляризованого худож-нього узагальнення, притаманного середньовiчнiй християнськiй л^е-ратурi бвропи, або надiляе героТв суто позитивними якостями, або ж вони виступають абсолютними носiями зла. При цьому в раншх тво-рах це нав^ь не залежить вiд со^ального походження героТв: так, поряд iз образом Ральфа Нiкклбi, який уособлюе егоТзм, жадiбнiсть, бездуховнiсть вищого свггу (сюди ж вiдносяться i Грайд, Сшрс, Сна-улi та ш.), фiгурують i «добрЬ, хоча й цтком «заможш» персонажi -чуйний мютер Браунлоу, фiлантропи брати Чiбрiл. Цього не брало до уваги радянське л^ературознавство, коли йшлося про щеали пись-менника: «Критичний пафос у творчост Дiккенса завжди поеднував-ся з утвердженням iдеалу. Одна з провщних тем його ромашв - бо-ротьба добра i зла - визначае особливостi ТхньоТ художньоТ структу-ри. Подiл героТв на добрих i злих, контрасти та антитези характеризуют побудову творiв письменника» [8, 40]
Тим само «сердив молодЬ не просто наслщують Дiккенса, а, по суп, вводять у реалютичну лiтературу новий тип героя. Вш не просто надтений позитивними чи негативними якостями, а е складним по-еднанням того й шшого. З одного боку, це, можна сказати, «антиге-роТ»: адже вони грубi, нестримаы, аморальнi, i взагалi не надто сим-патичнi. Саме це пщкреслюе З. Ванчура: «Молодий службовець в «державi добробуту» 50-х рокiв - пщмайстер, вчитель, бiблiотекар, бухгалтер, письменник... може вiдiгравати роль вискочки, нахабного хвалька або клоуна - i таким чином компенсувати свое вщчуття не-повноцiнностi. Замiсть Дон Юхота зараз у модi Санчо Панса, i герой перетворюеться в антигероя. Якщо ми вийдемо на пошуки антигероя 50-х рош, то знайдемо його попередника у Втьяма Купера, розвиток типу - у Джона Уейна, популяризацш типу - у Кшг^ Емiса i со^аль-но тенденцшно заострений тип - у Джона Брейна» [4, 73]. Це цтком зб^аеться з поглядом англшського критика У. Аллена, сучасника З. Ванчури: «Серед нас з'явився новий герой. Хто вш - хул^ан-штелн гент чи штелтентний хулiган? Вш свiдомо, навiть навмисне неприваб-ливий. Його обличчя збер^ае або взагалi вiдсутнiй вираз, або викрив-
лене гримасою вщчайдушного роздратування. Вiн чуттевий до на-вколишнього, однак не тю чуттевiстю, яка вирiзняла молодого героя попередых десятилiть. Хворобливо реагуе вiн тiльки на фальшивiсть. Варто йому запщозрити де-небудь лицемiрство, як вш скуйовджуеть-ся, а по™ починае скаженiти. Вiн не знае, що йому робити з освтою, отриманою, як правило, в одному з кращих уыверсите^в краТни. Унн верситетська рутина для нього не е солодшою вiд будь-якоТ шшоТ. Немае рiзницi в тому, що ця фальшивiсть вiдмiнно органiзована, це все рiвно фальшивiсть, а торкаючись ТТ вiн стае багряним, як лакму-совий папiрець в кислотЬ [1, 205].
Такий л^ературний герой не викликае особливого подиву свого сучасника, такоТ ж часто деморалiзованоТ й агресивноТ особистостi, як i цей персонаж. Один з кумирiв радянськоТ критики Дж. Олдрщж характеризуе настроТ у тогочасному суспшьсга таким чином: «Мис-тецтво нашоТ епохи попросту вiдображае крах вах попереднiх цшно-стей, бiльш того, штел^ент не бачить чим Тх можна буде замiнити. Суспiльство прогнило цтком i повнютю,... людина, вщведена сама собi, в розгубленостк.. Що ж залишаеться? Нiчого, за виключенням бажання врятувати якийсь куточок свого власного життя i пристосувати-ся, насктьки можливо, до iснуючих цшностей, залишаючи оточуюче середовище цiльним, недоторканим, не потурбованим - окрiм, звичай-но, тих випадкiв, коли оточуюче середовище починае уже занадто по-рушувати свiт самотньоТ людини, що вщчайдушно намагаеться вщме-жувати вщ нього свою самотню душу, i тодi вiн бунтуе» [10, 239].
Не маючи ч^ко'Т моральноТ концепцп, письменники «сердитого» табору багато в чому притримуються загальних реалютичних тенденцш попереднього столiття. Бiльш того, тут пануе пщкреслено критичне осмислення дшсносп, що спричинилося до зарахування ^еТ групи в <л^р» критичного реалiзму, який, за викладками радянських критиш, продовжував у ХХ столiттi розвиватися, хоча й, мовляв, не досягав блиску реалiзму со^алютичного. Та якщо навпъ з цим погодитись, то все одно художня творчiсть «сердитоТ молодЬ набувае iстотно нових порiвняно з класичною традицiею реалiстiв художшх форм, вносить новi ноти в юторш англшськоТ лiтератури взагалi. Однак це питання вимагае подальшого дослщження i осмислення - адже творчють групи «сердитих молодих людей» досить багатогранна i мiстить в собi багато недослiджених моментiв, що не вкладаються в рамки ^еТ статтi.
Лiтература
1. Аллен У. Традиция и мечта. - Москва: Прогресс, 1970. - 424с.
2. Аникст А. От Осборна к Мерсеру /Театр, 1969. - №6. - С.147-157.
3. Брейн Дж. Путь наверх. Жизнь наверху. -Киев: 1нтерпрес ЛТД, 1994. - 479 с.
4. Ванчура З. Двадцать лет английского романа. - Москва: Высшая школа, 1968. - 215 с.
5. Жлуктенко Н. Ю. Бунт внутри традиции. - Москва, 1974. - 276 с.
6. Ивашева В. Английский роман пятидесятых годов // Иностранная литература, 1958. - №1. - С. 211-217.
7. МадзигонМ. Критические тенденции «Записок Пиквикского клуба» Чарльза Диккенса // Учен. записки Казах. ун-та. - Т.34. - Вып. 3. -1958. - С.74-82.
8. Мацапура В. Своерщнють англшського реалiзму та и вщображен-ня у творчост Ч. Дккенса // Всесвп"ня л^ература та культура. - 2000. -№10. - С. 39-41.
9. Овчинникова Ф.Г. К вопросу об эволюции реализма в творчестве Диккенса //Учен. записки Ленингр. пед. ин-та. - Т. 121. - 1955. - С. 113155.
10. ОлдриджДж. Будущее романа // Иностранная литература. -1965. - №9. - С. 237-240.
11. ОсборнДж. Пьесы. - Москва: Искусство, 1978. -287с.
12. Рубин В. Маленькие люди // Иностранная литература. - 1956. -№10. - С. 183-189.
13. Рубин В. Что же дальше, Джим Диксон? // Молодая гвардия. -1960. - №33. - С. 215-221.
14. УрновД. О «потерянных» и обретающих // Юность. - 1962. - №9. - С. 69-74.
15. Тимошенкова Т.М. Проза «рассерженных» в контексте английской литературы середины 20 столетия // Вюник Харювського нацюналь-ного уыверситету, 2000. - №471. - С.280-286
16. Шахова К. Смуток i смiх Чарльза Дккенса // Шахова К. Нариси творчосп зарубiжних письменниюв-реал^в Х1Х - ХХ ст. - К: Вища школа, 1975. - С. 15-23.
17. ШестаковД.П. Современный английский роман: Автореф. дис. на соиск. учен. степ. канд. фтол. наук. - М., 1964. - 16 с.
18. Amis K. Lucky Jim. - London: Penguin Books, 2000. - 251 p.
19. Osborne John. Look Back in Anger. - London: Faber and Faber Ltd, 1996. - 103p.
20. Howard Fast. The Literary Scene in America// Zeischrift fer Anglistik und Amerikanistik. -1956. - №4. - С. 64-72.
