CC BY
98
ISSN 2227-7242. Антрополопчш вимiри фiлософських дослвджень. 2012. Вип. 2. 1СТОР1Я ФМОСОФП.
УДК 111.852
Гейко С. М., Нащональний ушверситет бюресурав та природокористування
Укра'ни (Ки'в)
КУЛЬТУРНО-1СТОРИЧНА ВИЗНАЧЕН1СТЬ 1РОН11 У СУЧАСН1Й Ф1ЛОСОФП
Автор cmammi досл1джуе культурно-1сторичну суттсть iрони у сучаснт фшософи. Аргументуеться значення 1ррацюнал1стичних пошук1в фшософського дискурсу доби Мо-дерн1зму в процес1 експлтаци поняття «1рон1я». Обтрунтована можлив1сть здтснення терапевтичног функци 1рони на тл1 постмодерн1стського стилю фшософування.
Ключовi слова: 1рон1я, логоцентризм, Модерн1зм, Постмодерн1зм.
Гейко С. Н., Национальный университет биоресурсов и природоиспользования
Украины (Киев)
КУЛЬТУРНО-ИСТОРИЧЕСКАЯ СУЩНОСТЬ ИРОНИИ В СОВРЕМЕННОЙ
ФИЛОСОФИИ
Автор статьи исследует культурно-историческую сущность иронии в современной философии. Аргументируется значение иррациональных поисков философского дискурса Модернизма в процессе экспликации понятия «ирония». Обосновывается возможность осуществления терапевтической функции иронии в постмодернистском стиле философствования.
Ключевые слова: ирония, логоцентризм, Модернизм, Постмодернизм.
Geiko S. M., National University of Life and Environmental Sciences of Ukraine (Kiev) CULTURAL AND HISTORICAL ESSENCE OF IRONY IN MODERN PHILOSOPHY
The author of article researches the cultural and historical essence of irony in the modern philosophy. The role of irrational searches of philosophical discourse of modernism in the process of «irony» term explication is argumented. The possibility of «irony» therapeutical function execution in post modernistic style of philosophical research is proved.
Keywords: irony, logocentrism, Modernism, Postmodernism
Ф1лософське вивчення 1ронп обумовлене трансформащею культурно! парадигми, що вщбуваеться у новому тисячолгтп. Тради-цщш фшософсью категорп вщкривають нов1 ракурси сощокультурного буття лю-дини i привертають увагу дослщниюв до понять, як рашше займали марпнальне по-ложення у класичнш фшософп.
Культурно-юторична сутшсть iронii по-стае в рiзних юторико-фшософських кон-
текстах, починаючи вщ античносп i до постмодершзму. Кожна епоха привносила сво'' нюанси в змют зазначеного поняття, але в жоднш фiлософськiй системi вона не могло претендувати на провщну роль. Тому остаточного визначення поняття iронii не набуло в жоднш з фшософських систем, а перспективи його розвитку та вивчення за-лишаються вщкритими.
На сьогоднi найбшьш вивченими у фь
лoсoфiï e тaкi аспекти ipornï, як^т iстopич-ний (О. Лoсeв, В. Шесташв, П. Гaйденкo, Т. Гaйдyкoвa, Р. Гaбiтoвa), фyнкцioнaльний y сена дoмiнaнти хyдoжньoгo нaпpямкy (М. Беpкoвський, В. Вaнслoв, I. Слaвoв), дoслiдженo poль ipornï в хyдoжньoмy мето-дi (М. Беpкoвський, М. Бахтш), y стpyктypi кoмiчнoгo (Ю. Бopeв, Б. Дземiдoк, I. Пaсi, В. Пpoпп), вивченo цiннiсний та психoлoгi-чний аспекти ipornï (А. Веpеш, Е. Кipшбayм, В. Пiвoeв).
^^и iснyвaння знaчнoгo мaсивy л^е-paтypи, в якiй бiльшoю чи меншoю мipoю висвiтлюються piзнi аспекти oбpaнoï ^o-блеми, все ж стан ïï нayкoвoгo oсмислення не мoжнa визначити дoстaтнiм. I не лише тому, щo пoняття ipornï не бyлo y втизня-нiй теopетичнiй дyмцi oкpемим пpедметoм вивчення, а й чеpез те, щo pяд вyзлoвих мoментiв oсмислювaнoгo фенoменy зали-шаеться пoзa yвaгoю дoслiдникiв.
Метою дoслiдження e кyльтypнo-iстopичнa сутнють ipornï y сyчaснiй ф^ш-фи. Реaлiзaцiя пoстaвленoï мети зyмoвилa не-oбхiднiсть oбгpyнтyвaти зaкoнoмipнiсть ви-никнення мoдеpнiстсь-кoгo ipoнiзмy y npo^-d зaпеpечення клaсичнoгo iдеaлy paцioнaль-шст!, а тaкoж пpoстежити pелятивiстський вплив пoстмoдеpнiстськoï кyльтypи на npo-блемy фiлoсoфськoгo poзyмiння ipornï.
Сyчaснa фiлoсoфiя хapaктеpизyeться нaявнiстю вели^' кiлькoстi piзнoмaнiтних нaпpямкiв та течiй 3i свoïми специфiчними iдеями, пpинципaми, пiдхoдaми дo pеaлiй життя. Тpaдицiйнo, пoчaткoм сyчaснoгo етaпy вважають кiн. XIX ст., шли з'явилися неклaсичнi фopми фiлoсoфyвaння, щo стали пpoвiдними в €вpoпi на пoч. XX ст. Настае етап Moдеpнiзмy - paдикaльнoгo i безшмп-poмiснoгo poзpивy з тpaдицiйним i класич-ним. Висyвaeться ^инцип тiснoгo зв'язку з iндивiдoм, йoгo вiдчyттями, нaстpoями, пе-pеживaннями, з невтiшнoю i безвихiднoю тpaгiчнiстю шго iснyвaння. Увага зoсеpе-джуеться на сфеpaх iCTopn та кyльтypи, на-
втго пpoблем сенсу та дoлi людськoгo буття. У дaнoмy дoслiдженнi Moдеpнiзм poзyмieться як зaгaльнoкyльтypнa течiя (iдеoлoгiя) кiн. XIX -пoч. ХХ ст., opierno-вана на сучасшсть, тoбтo визнае пpiopитет сyчaснoгo над тpaдицiйним.
Тoмy всi тpaктyвaння ipornï у ф^шф-ських кoнцепцiях дpyгoï пoлoвини XIX ст. не вихoдять за межi ïï poмaнтичнoгo poзy-мiння. Бiльше тoгo, всi дoслiдники втpaчa-ють цiлiсний, синтетичний тдхщ дo ipornï, властивий poмaнтикaм, i виpiзняють у нiй тшьки той чи шший мoмент. Песимiзм i вo-люнтapизм oбyмoвлюють змiнy ipoнiчнoгo бачення на oснoвi ippaцioнaльнoгo зашну буття i дифеpенцiaцiю poмaнтичнoï ipornï. Фopмyeться тpaгiчнa ipoнiя - oб'eктивний хiд pечей, в якoмy шдивщ стае жеpтвoю o6-ставин aбo iгpaшкoю фaтaльнoï пpистpaстi. Йoгo poзyмнi нaмipи фaтaльнo пpиpеченi, а ^а^ента дo сенсу запевне зазнае ^аху. Тpaгiчнa ipoнiя пpипyскae кoнфлiкт мiж людинoю з ïï спoдiвaннями i ^агненнями та темнoю, непoхитнoю дoлею, жеpтвoю якoï вoнa стае.
Moмент невiдaння, фaтaльнoстi стае вихiдним у песимютичнш дoктpинi Apтy-pa Шoпенгayеpa, щo дала пoчaтoк тpaгiчнiй ipornï Moдеpнiзмy. Невiдaння та фаталь-шсть в йoгo дoктpинi виникають не з го-тpеби i не чеpез тpaгiчнy випaдкoвiсть, а чеpез пpинципoвy вiдсyтнiсть зaкoнoмipнo-стi вoлi, щo ippaцioнaльнo дie. XIX ст. уве-лo чимaлo найменувань для ще'1' ipoнiï -ipoнiя дoлi, життя, ipoнiя пoдiй тoщo. Але нaйпoшиpенiшим у фiлoсoфiï став теpмiн «метaфiзичнa ipoнiя». Вiдмiннiсть цьoгo типу ipornï вщ aнтичнoï ipoнiï дoлi пoлягae в тoмy, щo життева фaтaльнiсть виявляеть-ся чеpез свiдoмiсть iндивiдa, а oтже, ïï сут-нiсть стaнoвить не дpaмaтичнa кoлiзiя дiй, а стpaждaння i пoмилкoвi фopми цiннoстей i нopм.
За yмoв зaгaльнoï «безглyздoстi» буття гостае питання пpo пoдoлaння влaснoï дoлi,
^o дoсягнення свoбoди i сенсу всyпеpеч життeвiй фaтaльнoстi. Вoнo виpiшyeться за дoпoмoгoю вoльoвoгo зусилля, для яшго oбиpaeться вже вiдoмий iнстpyмент - ipo-нiя, щo пiднoсить людину над свiтoм. У А. Шoпенгayеpa, який не зазнав безпoсpед-ffi>oro впливу poмaнтикiв, iнстpyмент ipornï пoвнoю мipoю не викopистoвyeться i тлу-мачиться як незaвеpшенa ipoнiя песимiзмy.
Свoe oбгpyнтyвaння естетицi занепаду кyльтypи дав Фpiдpiх Нiцше. Вiн пoстyлюe тpaгедiю ще"1 кyльтypи, називаючи себе тpaгiчним мислителем. Ф. Нiцше дoвoдить, щo смiшне - звopoтнiй бш тpaгiчнoгo, йoгo вiчне пеpетвopення. Сдшсть несyмipнoгo спpичиняe ipoнiю буття.
У йoгo тpaктyвaннi ipoнiя е виявoм «ю-тopичнoï хвopoби», тoбтo безсилля й erpaxy сyчaснoï цивiлiзoвaнoï людини пеpед май-бyтнiм. Пoзбaвленa твopчих, пластичних сил, ця людина говинна пpихoвyвaти свoe безсилля пiд масшю oсвiченoï людини -пoетa, вчешго, пoлiтикa. Цей дyхoвний стан iстopичнo xвopoï людини фiлoсoф на-зивае ipoнieю. На думку Ф. Нщше, iстopич-нo-хвopoбливий нaстpiй сyчaснoï людини межуе з песимiзмoм i цинiзмoм, стpaхoм пеpед мaйбyтнiм. Отже, у Ф. Нщше ipoнiя стае не oзнaкoю естетичнoгo й штелектуа-льнoгo вдoскoнaлення oсoбистoстi, а й си-нoнiмoм стpaхy й poзпaчy.
norarra «ipoнiя» стaлo вихiднoю гози-щею кpитики клaсичнoгo стилю кyльтypи. Таку тенденщю мoжнa тaкoж спoстеpiгaти у ^ацях Людвiгa Вiтген-штaйнa. Вiн poз-poбив метoд пoстaнoвки та piшення фiлo-сoфських пpoблем, yмiння oгoлювaти, ви-являти ïx спpaвжню - не iлюзopнy - суть, джеpелa. Як oдне iз кoнкpетниx втшень ме-тoдoлoгiчниx нaстaнoв мoжнa вщзначити викopистaння ним метoдy ipornï.
Вiдoмo, щo у клaсичнiй фiлoсoфськiй тpaдицiï ipoнiя була пoкликaнa нaвiювaти недoвipy дo мiнливиx зaбoбoнiв та пеpесiч-них дyмoк; poзкpивaти oбмежений xapaктеp
знання, щo мае людина; гоказувати, щo ю-тинне знання мoжливе i дoстyпне кoжнoмy - вaжливo лише вибpaти вipний шлях дo йoгo дoсягнення. У Л. В^генштайна ipoнiя пoкликaнa спpияти дoсягненню не «ютин-нoгo знання», а «iстиннoï кoнкpетнoстi», pепpезентoвaнoï у фyнкцioнaльниx с^ук-тypax мoви, i спpaвa митця - пoбaчити вже iснyючy в бутп гapмoнiю слoвa i дша ^o-сягнення пoвнoï яснoстi) - всyпеpеч схиль-нoстi мистецькoгo i бyденнoгo мислення пo-piзнoмy цю гapмoнiю pyйнyвaти.
Ipoнiя, таким чинoм, виявляеться не ме-тoдoм теopетичнoгo дoслiдження, а iнстpy-ментoм мистецькoï пpaктики. Митець, щo пpaктикye - це спoстеpiгaч-експеpиментa-тop. Ipoнiя дае йoмy мoжливiсть пiднiмaти-ся над будь-яким спoсoбoм дoслiдження pеaльнoстi, тoбтo фaктичнo е yнiвеpсaль-ним зaсoбoм у 6opo^6í з дoгмaтизмoм.
Кoнцепцiя iспaнськoгo фiлoсoфa Xoсе Оpтеги-i-Гaссетa спpямoвaнa на oсягнення пpoблем iснyвaння людськoï шдивь дyaльнoстi, стpyктyp ïï свiдoмoстi, «житте-вoгo poзyмy», кyльтypи та мистецтва. Вш пoв'язye ipoнiю з тими пpoцесaми, якi, на йoгo думку, вщбуваються в «нoвoмy» су-чaснoмy мистецтвi. «Сучасне натхнення -як це не дивнo - незмiннo ipoнiчне. Жapтi-вливiсть мoже мати piзнy тoнaльнiсть: мo-же ставати гpyбoю й дoxoдити дo вiдвеpтoï клoyнaди, мoже бути легким ipoнiчним пiдмopгyвaнням; але вoнa завжди ^исут-ня» [7, с. 267]. Сучасне мистецтвo стае, на думку X. Оpтеги-i-Гaссетa, все бiльше й 6í-льше нaсмiшкyвaтим й ipoнiчним. Ipoнiя стае фopмoю iснyвaння мистецтва, 6o в нш за дoпoмoгoю насмшки над самим сoбoю знятий весь «людський» змiст.
Таким чинoм, Оpтегa-i-Гaссет свoeю пo-зицieю пoяснюe той факт, щo мистецтвo в yмoвax XX ст. пpoдoвжye бути мистецтвoм, йoгo сaмoipoнieю, в paмкax яш'! йoгo зaпеpе-чення е шго сaмoзбеpеженням й тpiyмфoм.
Нoве, свoepiдне poзyмiння ipoнiï нале-
жить й Томасу Манну. У сво!х теоретичних 1 художньо-критичних статтях вш витлума-чував 1рошю як р1зновид естетичного принципу, який дозволяе сучасному митцю збер1гати об'ективну, критичну позищю стосовно дшсносп.
Зпдно з Т. Манном, 1рошя е символом об'ективного, етчного початку в мистецтво Етчне мистецтво «збер1гае дистан-щю вщносно вс1х речей, воно волод1е щею дистанщею за самою своею природою, воно царюе над ними й з усм1шкою споглядае на них з висоти, хоча водночас затягуе в них, впл1тае в них тих, що слухають або читають. Мистецтво епосу - «аполлошвсь-ке» мистецтво, якщо скористатися термь ном естетики, адже Аполлон - це бог дали-чини, бог дистанци, об'ективносп, бог 1ро-нп. Об'ектившсть - це 1рошя й дух етчно-го мистецтва - дух ¡рони» [6, с. 277]. Т. Манн свщомо протиставляе це свое ро-зумшня ¡ронп романтичнш свавол1 й романтичнш суб'ективносп.
Т. Манн зближуе 1рошю з демократич-ним розумшням сучасно! людини, з проблемами гумашзму. В нього 1рошя - зас1б вщтворення гумашстично! цшсносп людини, зас1б виключення крайнощ1в у розу-мшш людини. «1рошя, - пише письменник, - е пафосом середини; вона е штелектуаль-ною обмовкою, яка граеться м1ж контрастами й не постшае ставати на чийсь б1к й прийняти р1шення: бо вона сповнена пе-редчуттям, що у великих питаннях, де справа стосуеться людини, будь-яке р1шен-ня може виявитися передчасним 1 не само-достатшм 1 що не р1шення е метою, а гар-мошя, яка, оскшьки йдеться про в1чш супе-речносп, можливо, лежить десь у в1чносп, але яку вже несе в соб1 пустотлива обмовка на 1м'я "1рошя"» [6, с. 603-604].
Отже, при такому розумшш 1рошя стае засобом руйнування сталих метаф1зичних систем, шструментом, який мае не лопч-ний, цшерацюнальний характер, а естетич-
ний. Вона створюе 1 заповнюе собою дис-танщю вщ логоцентричних настанов кла-сичного рацюнал1зму.
Постмодершзм - це багатомаштне тео-ретичне поле духовного розвитку в само-свщомосп захщно! цившзацп. Виступаючи багатомаштною духовною тенденщею в культур^ вш машфестуе себе не як посль довник та спадкоемець Модершзму, а як емансипатор свщомосп цившзацп вщ ще-ал1в-1дол1в минуло! епохи, що гальмували та обмежували багатов1ковий процес само-реал1зацп особистосп. Постмодернютська стратегия емансипацп вщ будь-яких обме-жень характеризуеться тим, що щеали та досягнення попередньо! епохи, яю виходи-ли з абсолютизацп людсько! суб'ективносп, стали лише часткою рухливо! струк-тури постмодершстського тексту.
Завоювавши життевий проспр у майже вс1х сферах культурно! самореал1зацп людини, Постмодершзм реоргашзуе стосунки людини та абсолюту у специф1чних умовах плюральносп та неоднозначности забарв-лено! несерйозшстю. Мшлив1 вщношення (моно-, тео-, поль, а-, серйозшсть, 1рошя) розхитують уявлення про абсолют, роблять стосунки з ними максимально шдивщуаль зованими. Тож, феномен ¡ронп набувае у Постмодершзм! особливого статусу.
Символом постмодершстсько! ¡рони (як 1 культурно! парадигми Постмодершзму в щ-лому) е лапки, що задають багатошарову глибину прочитання тексту. Умберто Еко пор1внюе культурну ситуащю Постмодернь зму з ситуащею освщчення в коханш витон-ченого штелектуала осв1ченш дам1: «Вш знае, що не може сказати "Я без тями тебе кохаю", тому що вш знае, що вона знае (1 вона знае, що вш знае), що це вже написав Л1а-ла. I все ж вихщ е. Вш може сказати: "Як сказав би Л1ала, я без тями тебе кохаю". Ось так, обшшовши удавану невиннють 1 ч1тко сказавши, що невинно! розмови бшьше не вийде, вш водночас сказав дам все, що хот1в, що
кохае й й що кохае в часи втрачено!' цнотли-вост1. Якщо дама тдтримае гру, вш зрозум1е це як освщчення в коханш. Обидва прийма-ють виклик минулого, вже кимсь сказаного, чого вже не можна знищити. Обидва будуть свщомо й i3 задоволенням грати в 1ронш. Але обидва зможуть ще раз поговорити про любов» [10, с. 102].
Отже, ставляться лапки реально або мають на увазi автора, впiзнае чи нi читач джерело, що цитуеться, наскшьки зрозумiе вiн iронiю автора та як вибудуе свое iронi-чне ставлення до тексту, - все це задае без-межну свободу «мовних ^ор» (Ж-Ф. Лiотар) у полi культурних смислiв. Мю-це оригшального твору займае конструкцiя. Ця тенденцiя простежуеться у дослщниць-ких працях Ролана Барта.
Бартгвський код не мае суттевого вщношен-ня до лшгво-семотичного вживання цього тер-мша. Його «код» - це «проспр цитащй», даапа-зон, у якому розмщуються найрiзноманiтнiшi «голосив», яю переплгаються у Тексп: «Те, що ми називаемо тут кодом, - це не реестр i не парадигма, яку слщ реконструювати будь-якою ць ною; код - це перспектива множинносп циту-вань, мраж, зiтканий iз множинних структур; i одинищ, утвореи цим кодом, - це нщо iнше, як вщголоски чогось такого, що вже було читане, бачене, зроблене, пережите; код - це слщ цього „вже". Вщсилаючи до вже написаного, iншими словами, до Книги (до книги культури, життя, життя як культури), вш перетворюе текст у каталог ще!' Книги» [1, с. 45].
Р. Барт зазначае дал^ що сповщаючись самим дискурсом, iронiчний код наразi е нiчим шшим, як експлiцитним цитуванням «iншого»; «вш завжди щось афiшуе й вже самим цим фактом руйнуе полiвалентнiсть, яко!' можна було б очшувати вiд дискурсу, побудованого на принцит цитування». Адже полiвалентний текст до кшця зберiгае свою конститутивну двояюсть лише у тому разi, якщо знищуе межу мiж iстиною i бре-хнею, якщо не приписуе сво'х висловлю-
вань загальновизнаним авторитетам, якщо вiн пiдривае довiру до само!' iдеi походжен-ня, якщо вiн знищуе будь-який голос, що намагаеться надати тексту едшсть («органь чну»), одним словом, як порiвнюе фiлософ, «якщо вiн подiбно безжальному шахраю, стирае тi лапки, яю, як вважаеться за законами порядносп, мають оточувати будь-яку цитату, й тим самим юридично розподшяе фрази мiж рiзними власниками, подiбно земельним дiлянкам. Причина у тому, -пише далi Р. Барт, - що полiвалентнiсть, яка викриваеться iронiею, е одним зi спосо-бiв нехтування прав власносп. Завдання полягае в тому, щоб подолати стшу, яка вiддiляе голос вщ письма, адже письмо вщ-кидае будь-яку вказiвку на власшсть, а от-же, за самою своею суттю, не може бути iронiчним: принаймнi, в його iронiчностi нiколи не можна бути впевненим» [1, с. 64].
Однак справжня глибина пост-модер-шстсько!' iронii вiдкриваеться на рiвнi ii са-мопародii. Так, 1габ Гассан, вирiзняючи iронiю та пародiю серед характеристик пост-модершзму, визначав самопародiю як характерний засiб, за допомогою якого пись-менник-постмодернiст намагаеться битися з «брехливою за своею природою мовою», i, будучи «радикальним скептиком», визначае феноменальний свiт безглуздим i позбавле-ним усяко!' основи. А тому постмодернют, пропонуючи нам iмiтацiю роману його автором, який, у свою чергу, iмiтуе роль автора, пародше сам себе в актi пароди.
Специфiчна особливiсть постмо-дернiстськоi пародп одержала назву «пас-тиш» (вщ iталiйського pasticcio - опера, складена з уривюв iнших опер, сумш, по-пурi, стилiзацiя). На перших етапах осмис-лення практики Постмодершзму пастиш тлумачився або як специфiчна форма паро-дii, або як автопародiя. Американський теоретик Ф. Джеймюон дав найбiльш автори-тетне визначення поняття «пастиш», охара-ктеризувавши його як основний модус
пoстмoдеpнiстськoгo мистецтва. Оскiльки паpoдiя «стала немoжливoю» чеpез втpатy вipи y «лшгвютичну нopмy», абo нopмy ве-pифiкoванoгo дискypсy, тo на пpoтивагy ш пастиш вистyпаe oднoчаснo i як «знoшy-вання маски» (тoбтo y тpадицiйнiй функцп паpoдiï), i як «нейтpальна мiмiкpiя, без ^и-хoванoгo мoтивy паpoдiï, без сатиpичнoгo iмпyльсy, без смiхy, без цьoгo вщчуття чo-гoсь нopмальнoгo, щo жевpie десь y глиби-нi, y пopiвняннi з чим oб'eкт наслщування пoстаe вельми кoмiчнo. Пастиш - це бша ipoнiя, яка втpатила свoe пoчyття гyмopy: пастиш спiввiднoситься з ipoнieю так самo, як oдна цiкава piч, сучасна ipoнiчна ^ак-тика, спiввiднoситься з тим, щo Уейн Бут називаe стшкими i кoмiчними типами ipo-ни, скажiмo, XVIII ст.» [4, с. б5].
Багатo хyдoжнiх твopiв пoстмo-деpнiст-сь^! стилiстики вiдpiзняються пеpш за все свiдoмoю настанoвoю на ipoнiчне ствстав-лення piзних лiтеpатypних сташв, жанpo-вих фopм i хyдoжнiх течiй. Пpи цьoмy ipo-шчний мoдyс пoст-мoдеpнiстськoгo пасти-шу, в пеpшy чеpгy, визначаeться негатив-ним пафoсoм, спpямoваним пpoти шюзюш-зму мас-медiа i масoвoï кyльтypи.
Ця стpатегiя такoж пpитаманна неoлi-беpалiстськiй кoнцепцiï Ричаpда Рopтi. Пpи хаpактеpистицi йoгo кoнцепцiï, як пpавилo, вказують на poзpoбленy ним специфiчнy спpямoванiсть життeдiяльнoстi, щo визна-чаeться як ipoнiчна. Визначальнoю oсoбли-вiстю ipoнiчнoï пoзицiï e те, щo вoна не пpагне ствopити якийсь нoвий метoд абo oбгpyнтyвати певну платфopмy. Вiн напo-лягаe на тому, щo «теopiя ipornï - дpабина, яку тpеба вiдкинyти вiдpазy, як тшьки з'ясyeться, щo саме пpивелo наших пoпеpе-дникiв дo теopетизyвання» [В, с. 113]. У ль беpальнoмy ipoнiзмi Р. Рopтi ipoнiя poзyмi-eться в шиpoкoмy сoцioкyльтypнoмy шн-текстi, виступаючи пpoгpамoю «пеpеписy лiбеpалiзмy як надп»: кyльтypа в ц^му мoже бути «пoетизoвана» бшьше, нiж в
oсвiтянськiй надп, вoна мoже бути <фацю-налiзoвана».
Пoстмoдеpнiстськy класифiкацiю ícto-pичних фopм ipornï poзpoбляe фpанцyзький фiлoсoф Жiль Дельoз. Пеpшoю такoю фop-мoю e сoкpатична ipoнiя, яка маe за мету вiдipвати iндивiдyальне вiд йoгo безпoсеpе-дньoгo iснyвання; вийти за межi чyттeвo-кoнкpетнoгo назyстpiч !де'1; встанoвити за-кoни мoви y вiдпoвiднoстi дo iдеальнoï мo-дель Hастyпнoю e класична ipoнiя, яка дo-сягаe дoскoналoстi, кoли ïï oб'eктoм стаe не пpoстo вся pеальнiсть, але зpештoю i все мoжливе як вища вихiдна шдивщуальшсть. Тpетя фiгypа ipoнiï - poмантична, яка rpyн-тyeться на скшченнш синтетичнiй eднoстi oсoби, а не на анал^ичнш тoтoжнoстi iнди-в^альтого, i визначаeться вiдпoвiднiстю Я i уявлення. Ж. Дельoз зазначаe: «Це не ^o-стo тpансфopмацiя теpмiнoлoгiï, а пеpш за все змша статусу oсoби як пеpвiснoï i не-скiнченнoï pеальнoстi, щo вiдкидаe будь-яку спpoбy сyбopдинацiï» [3, с. 1б9].
Оpигiнальнiстю виpiзняeться кyльтypo-лoгiчний дискypс Жана Бoдpiйаpа. У йoгo pацioнальнoмy «дискypсi pечей» (тoваpiв) за зникненням iлюзiï свiтy йде наговнення pечей ipoнieю. Вoна erae yнiвеpсальнoю фopмoю poзчаpyвання, але ташж вивеpтoм, за дoпoмoгoю якoгo св^ хoваeться пoза pа-дикальнoю iлюзieю technicity. Ця метамop-фoза маe всесвiтнiй i oб'eктивний хаpактеp, а тому ipoнiя - eдина дyхoвна фopма сучас-нoгo свiтy, де функщя oб'eкта витiснила кpитичнy функщю сyб'eкта. Жеpтва дикта-тypи знакoвoï ваpтoстi пiдпадаe пiд «мoнo-гол^ кoдy» (тopгoвoï маpки). Вiдтепеp oб'eкти виявляють штучну й ipoнiчнy функщю: немаe неoбхiднoстi ви-кpивати свoгo двiйника. У пpoцесi «тoтальнoï семютизацп кyльтypи» сучасний свiт пoглинаe свoгo двiйника, вoднoчас ipoнiчна пoдвiйнiсть «пpopиваeться y кoжнiй митi кoжнoгo фpа-гменту наших знакiв, наших oб'eктiв, y без-глyздoстi ix функцп... Як пoказали Сюppе-
алюти: реч1 сам1 беруться 1рон1чно себе по-яснювати. Вони без зусиль переконуються у власному значенш - все це частина ix очевидного упорядкування, все надто ви-диме, надлишок, який за своею суттю ство-рюе ефект пародп» [2].
Украшсью фшософи В. Лук'янець та О. Соболь визначають постмодершстську 1рон1ю, як «споаб, за допомогою якого постмодершстсью мислител1 прагнуть ви-зволити фшософш вщ претензш на самооб-грунтування. Це вщповщь пост-модершспв на питання: чи може мати остаточне обгру-нтування «фшальний словник»? Вони пе-реконаш, що будь-яке остаточне обгрунту-вання «фшального словника» неминуче ви-явиться не бшьш змютовним, шж обгрун-тування наркотично1 дп отуму тим, що вш змушуе людей спати завдяки свош снотво-рнш сит» [5, с. 309].
На думку шшого украшського мисли-теля Н. Хам1това, 1рон1я стае пафосом Постмодершзму. Фшософ тлумачить 1ро-шю як здатшсть людини до ком1чного сприйняття пафосу у власнш або чужш життевш стратеги. Вона протисто'1'ть пафо-сов1 як ослшленню власними або чужими щеями та чеснотами. «1рошя, - пише Н. Хамггов, - виникае як важлива складова культуротворчо'1' д1яльност1, дозволяючи бшьш критично сприймати можливосп особистосп та спшьноти. Руйнуючи прос-т1р пафосу, 1рошя створюе нову, бшьш вщ-криту реальшсть, проте, стаючи пафосом сама, призводить до руйнування творчих зд1бностей i до саморуйнування. Тому са-мо1рон1я виникае не тiльки внаслщок об-меження власного пафосу, але i власно'1' iронii. Отже можна говорити про гармошю iронii та пафосу» [9, с. 80].
Доходячи тдсумку варто сказати, що в сучаснш фшософи iронiя втрачае свш руй-нiвний потенцiал, стае терапевтичною процедурою, глибинною цитатою, що презен-туе iнтертекстуальнiсть культури. !рошя
стае типом поведiнки та ритмом повсяк-денного життя. Культуралiзацiя сощально-го веде за собою пол^изащю iронiчного. У Постмодернiзмi вона стае ушверсальним кодом культури. Ii пафосом пройнят поль тичнi акци, промислове виробництво культурно!' шдустри, постметафiзичнi обгрунту-вання моралi, естетичнi пошуки i стиль промови мас-медiа. Ф^ра iронii стае зна-менням нашого часу: Хосе Ортега-ьГассет писав, що сучасну молоду людину не заць кавити вiршем, картиною або музичним твором, не присмаченими дещицею iронii.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Барт, Р. S / Z / Р. Барт ; [пер. с фр. Г. К. Ко-сикова и В. П. Мурат; общая ред. и вступ. ст. Г. К. Косикова]. - М. : Эдиториал УРСС, 2001. - 232 с.
2. Бодрийар, Ж. Совершенное преступление [Электронный ресурс] / Жан Бодрийар. - Режим доступа: http ://anthropology.ru/ru/texts/baudrill/cremi. html.
3. Делёз, Ж. Логика смысла: Пер. с фр. - М. : Academia, 1995. - 298 с.
4. Джеймисон, Ф. Постмодернизм и общество потребления / Ф. Джеймисон // Логос. - 2000. - № 4.
- С. 63-77.
5. Лук'янець, В. С. Фшософський постмодерн / В. С. Лук'янець, О. М. Соболь. - К. : Абрис, 1998.
- 352 с.
6. Манн, Т. Искусство романа / Томас Манн ; пер. с нем. // Манн Т. Собрание сочинений в 10 томах. - М. : Гослитиздат, 1961 - 689 с. Т. 10. - 1966. -С. 272 - 287.
7. Ортега-ьГассет, Х. Вибраш твори / Хосе Ортега-ьГассет ; [пер. з юпан. В. Бурггардта та ш. ].
- К. : Основи, 1994. - 420 с.
8. Рорти, Р. Случайность, ирония и солидарность / Ричард Рорти ; [пер. с англ. И. Хестановой и Р. Хестанова.]. - М. : Русское феноменологическое общество, 1996. - 279 с.
9. Хамитов, Н. Философский словарь. Человек и мир / Н. Хамитов, С. Крылова. - К. : КНТ, Центр учебной литературы, 2006. - С. 79 - 80.
10. Эко, У. Постмодернизм, ирония и занимательность. Заметки на полях «Имени розы» / Умберто Эко ; пер. с ит. Е. Костюкович // Иностранная литература. - 1988. - №10. - С. 101-103.
Надтшла до редколегИ' 06.06.2012.
Прийнято до друку 04.09.2012.
