CC BY
26
УДК 141.7
Халецькш О.В., ® доцент кафедри фшософи i полггологи ЛНУВМ та БТ
iменi С.З.Гжицького, Халецька О.О., астрант кафедри ктори культури ЛНУ iменi 1.Франка,
м.Львiв
1СТОР1Я БОГА. 1СТОРИЧНО-ДУХОВНИЙ РОЗВИТОК УСВ1ДОМЛЕНЬ БОГА ЯК ТВОРЧ1СНО1 СИЛОДП
1дея единого Бога-творця була першим дгеусвгдомленням творчкног силодп, утверсальног творч1сност1 свту, в1д яког вт е похгдним. В1д середини ХХ ст. виникае новий процесуально-творчоцентричний образ свту, який детермтуе вс сучасш уявлення (свту, ¡сторп тощо) I в якому Бог визначаеться як творч1сна силодгя в уособленому дгеусвгдомлент, здтснювана в Iсторично-духовному розвитку I досяжна у релшйно-фшософськш думщ.
Ключовi слова: Iсторично-духовний розвиток, процесуально-творчо-центричний образ свту, теоном1я, творч1сна силодгя.
За вдалим висловом Л.Клагеса, людина е оком св^у, спрямованим до образiв [12, 501; 13, 25]. Всесвгг е його створенням (М.Блондель. "Дш", 1894 р.; "Мисль", 1934 р.) як лггосфери (космосу), бюсфери i ноосфери (духосфери) [5]. Перетворення Всесвггу на ноосферу (сферу людського розуму), духосферу вщбуваеться через людську дiяльнiсть, И кторичний розвш. Людина е iстотою дiяльнiсною, яка дiе перетворююче, отже - свщомо, тобто людина е ктотою дiяльнiсно-одухотворюючою Всесвiт, яка перетворюе його на "нетлшне царство iстини, добра i краси" (В.Соловйов). Очевидно, одухотворення Всесвiту i е единим виправданням (антроподицеею) появи, створення людини в Ушверсум^ Оскiльки, по-перше, будь-яка людська дiяльнiсть опосередкована свiдомiстю [2], по-друге, вона, за вдалим висловом украшського неогегельянця В.Залозецького-Саса, мае "свiтоглядне тдпорядкування" i, по-трете, значення духовно! компоненти кторичного розвитку [11] весь час зростае (а в добу переходу до шформацшного сустльства стае виршальним), то це дае певнi тдстави розглядати iсторiю суспiльства як "кторш духу" [4].
В iсторично-духовному розвитку свгг здiйснюеться як ряд його загальних (унiверсальних) образiв [12, 502; 13, 25-26]. Iсторiя людства е його, по-перше, етапи [2; 10, 185] розвитку (формаци), по-друге, рiзнi локальш (просторово-часовi) способи розвитку (цившзаци) [7; 10, 185-186], по-трете, здшснюваш унiверсальнi образи свiту, вщповщно до яких людство перетворюе його [12, 502; 13, 25-26]. Таким чином, ноосферичний розвиток свггу (Д.Джентше. Загальна теорiя Духу як чистого акту. 1916 р.) е здшснюваний людиною (людством) ланцюг його ушверсальних образiв. Близькi до здiйснюваного у ноосферi унiверсального образу свiту вужчi поняття дiяльнiсно-духовноl матрицi,
® Халецькш О.В., Халецька О.О., 2011
життевого CBiTy i часового обрш (Гуссерль), парадигми (Кун), етстеми (Фуко) тощо. На етат первюно! родово! общини збирачiв i мисливщв cbít уявлявся в образi Великого Звiра, а розвиток розумiвся як упорядкування. На етапi первкно! родово! общини землеробiв i скотарiв VII - IV тис. до н.е. - як Свгтове Древо, а розвиток розумiвся як породження [12, 502; 13, 25-26]. У первкнш магiчнiй (або мiфологiчнiй) свщомост розвиток передрелiгiйних уявлень вiдбувався вщ пралюдського фетишизму (неясного вiдчуття залежност iстоти вiд якихось сил поза нею, принаймi вiд доби неандертальщв 100 - 40 тис. до н. е.) до збиральницько-мисливського родового тотемiзму (вшанування роду, залежностi вщ нього в образi першопредка, вщ 40 тис. р. до н. е.) i землеробсько-скотарського неол^ичного анiмiзму (вiри в душу, духiв, демошв, вiд бл. 7 тис. р. до н. е.). З IV тис. до н.е. людство переходить вщ первкного суспiльства до цившзацш. Виникае iдея Бога i релйя як вiра в Бога (первюш демони - це ще не Бог). Весь св^ уявлявся як сонм (множиншсть) богiв. Виникае щея створення свiту, розвиток розумiвся як творення [12, 502; 13, 25-26]. РелНя проходить три етапи розвитку: багатобожжя, единобожжя i нишшнш т.зв. ушверс^зм [12, 505]. Багатобожжя е уособленням залежност людини вiд рiзних природних (сонце, ^м-блискавка-дощ, плодючкть тощо) i соцiальних (влада, краса, кохання, вшна тощо) сил, в умовах вщчуження [3] усвiдомлених як "священне". У перших семи т.зв. "вогнищних" цивiлiзацiях IV - II тис. до н. е. (Давньоегипетськш бл. 3000 р. до н. е., Шумеро-Вавилонськш у Дворiччi бл. 2775 р. до н. е., 1ндськш бл. 2500 р. до н. е., Егейськш бл. 2000 р. до н. е., Хетто-Малоазшськш бл.1800 р. до н. е., Ранньокитайськш бл. 1600 р. до н. е., Давньоамериканськш бл. 1500 р. до н. е.) [10, 185-186] сонм (множиншсть) бопв упорядковуеться у пантеон. На чолi пантеону, як правило, стояв - в iрригацiйних цившзащях - бог сонця (Аман^а у Давньоегипетськш), у богарних (дощових) - бог грому i блискавки (Ягве -"вершник хмар" - в 1уде!, 1ндра - у шдоарив, Зевс - у еллЫв, Перун - у слов'ян тощо). Через теокосмогони, такi, як Анська (грецьк. Гелiупольська) еннеада Аманату i теокосмогонiя бл. 2550 р. до н. е., Хшша (грецьк. Гераклеупольська) огдоада i теокосмогонiя бл. 2100 р. до н. е. у Давньоегипетськш цившзаци, Берiтська теокосмогошя бл. 1340-х р. до н. е., хетто-лувшська теокосмогонiя "Пiснi про царства на небесах" бл. 1260-х р. до н. е., сщонська i угаритська теокосмогони бл. 1220-х р. до н. е. - давньому Ханааш, Гесюдова теокосмогошя VII ст. до н. е. тощо i виникнення узагальнюючого образу всесвгту (Дий-у шдоевропейщв, Дейво - у шдоарив, Сварог - у слов'ян, Тен^ - у тюрюв тощо) як неба (тобто перехщного до духовного) людство до сер. I тис. до н. е. (пророцький рух першо! пол. VIII ст. до н. е., проповщь Заратуштри бл. 663 р. до н. е., реформи бл. 620 р. до н. е. ^си-Вереми i бл. 440 р. до н. е. - Сздри-Нехеми тощо) переходить до единобожжя [3]. !дея единого Бога - творця була першим усвщомленням (Джентше) творчо! сили, ушверсально! творчюност св^у, вщ яко! вш, власне, е похiдним (тварь). Оскшьки при перетвореннi, твореннi завжди з необхщшстю виникае свiдомiсть (Платон, Енгельс), то единий Бог-творець вже уявлявся духовним [3]. Вiра в единого Бога - творця також була першим
усвщомленням залежност людини вщ ушверсально! творчкност свiту. Таким чином единий Бог е проекщею (Альтiцер) визначальних значимостей на творчкшсть свiту. Через унiверсалiзацiю дiяльностi виникае (Фоербах) усвщомлення людини як здшснювача волi (Шопенгауер, Е.Гартман, Нiцше, Древс, Щглер) единого Бога-творця (персонiфiковано! творчкност свiту), спочатку "раба божого" (у Давньосхщнш цивiлiзацi! друго! пол. I тис. до н. е.), а згодом i соратника, "сшвробггника Бога" (у сто!цизмi IV ст. до н. е. i у християнствi I ст. н. е., наприклад, у "Посланнi ап. Павла до Коринфян" тощо).
Унiверсалiзацiя дiяльностi як загального перетворення свiту привела до понятшних узагальнень у свiдомостi [1]. Близько середини I тис. до н. е., у т. зв. "вкьовий час" (Ясперс) одночасно з моноте!змом набирае силу нове особистюне i понятшне, абстрактне, теоретичне мислення: виникае образ св^у, виражений у поняттях (фiлософiя). Одночасно виступають iзра!льськi пророки (1сайя, Сзекш'л та шш.), давньогрецькi фiлософи (Фалес, Анаксiмандр, Шфагор, Гераклiт тощо), Заратуштра в 1раш, Джiна Махавiра i Будха в 1нди, Лао-цзи i Кун-цзи у Кита! тощо. Цей процес завершуеться постаттю 1суса Христа. Виникае i розвиваеться нове особистiсно-понятiйне мислення i здiйснюються новi образи свiту. У всьому розвинутому общинно-рабовласницькому давньому свт (передусiм античностi) свiт уявлявся i здiйснювався як космос - свгг речей (Сократ, Платон, Аристотель, сто!цизм Сенеки i Марка Аврелiя, неоплатошзм Прокла тощо). Розвиток розумiвся як коловорот космосу. У середньовiчному общинно-феодальному суспiльствi здiйснювався теоцентричний образ св^у (чань-буддизм Хуей-нена i неоконфуцiанство Чжу О у далекосхщнш цивiлiзацi!, шду!зм Шанкари i бхактi Нанака - в шдшськш, iсмаiлiти i Омар Хайям або Алi iбн Сша i Мухаммад аль-Арабi - в iрано-iсламськiй, 1оан Дамаскин та шихазм - у схiднохристиянськiй, Аврелiан Августин, Фома Аквiнат, 1оан Дунс Скот або Екхардт - у захщнохристиянськш цивiлiзацi!), у ренесанс-реформацiйному -антропоцентричний (Микола Кузанський i Д.Пжо, М.Фiчино або Ж.Кальвiн i Д.Бруно). Розвиток розумiвся як лiнiйно-есхатологiчне сходження. У новочасну добу протоiндустрiального перюду XVII - сер. XVIII ст. провщним виступае натуроцентричний образ св^ (Ф.Бекон, Р.Декарт, Т.Гоббс, Д.Локк, Г.Лейбнщ, Д.Берклi, Д.Юм, енциклопедисти К.Гельвецiй, П.Гольбах, Д.Дщро тощо). Розвиток розумiвся як розумовий прогрес. В iндустрiалiзацiйну добу сер. XVIII - кш. XIX ст. здшснювався розвитково (дiалектико) - центричний (Кант, Фiхте, Шлегелi i Шеллiнг, Гегель, Фоербах, Конт, Спенсер, Маркс i Енгельс тощо) образ свггу. Еволюцiйний прогрес розумiвся як розвиток по сшрал^ В шдус^альному суспiльствi XX ст. провiдним стае дiецентричний образ свiту, який розумiвся як дiяльнiсть наукова - у сщентистському (Е.Мах, М.Богданов, Б.Рассел, Л.Вщгенштайн, марксизм-ленiнiзм, А.Уайтхед тощо) i художня - у гумаштаристському (Ф.Нiцше, А.Бергсон, М.Хайдегер, Ж.-П.Сартр, А.Камю тощо) напрямку розвитку духовност [12, 502; 13, 25-26]. Провщними фiлософськими школами усвщомлення св^у першо! половини XX ст. виступили неотомiзм (Е.Жiльсон, Ж.Марiтен, А.Демпф), II позитивiзм (Е.Мах, Р.Авенарiус,
Е.Дюркгейм, Л.ЛевьБрюль) i прагматизм (Ч.Шрс, У.Джеймс, Д.Дю^, неоканианство (В.Вiндельбанд, Г.Рiккерт, М.Вебер, Е.Кассирер), фiлософiя життя (Ф.Нiцше, В.Дiльтей, Г.Зiммель, А.Бергсон, О.Шпенглер, Е.Юнгер, Iв.Мiрчук, З.Фройд, К.-Г.Юнг, Х.Ортега), Ш аналiтичний позитивiзм (Б.Рассел, Л.Вщгенштайн, П.Сорокiн), неогегельянство (Д.Джентiле, Б.Кроче, Р.Коллiнгвуд, В.Залозецький-Сас, Й.Гейзiнга), персоналiзм (М.Бердяев, Л.Шестов, Р.Флюелiнг, Е.Мунье), феноменологiя (Е.Гуссерль, М.Шеллер, Д.Чижевський), екзистенщ^зм (Г.Унамуно, Г.Марсель, М.Гайдегер, дiалектична теологiя К.Барта, Т.Шбура, Р.Бультмана, П.Тiллiха, К.Ясперс, Ж.-П.Сартр, А.Камю, А.Мальро, Г.Рiд, В.Петров), критичний ре^зм (Д.Сантаяна, М.Гартман, А.Лавджой, Д.Мур) i емерджентна еволюцiя (С.Олександер, А.Уайтгед, Я.Сметс, П.Тейяр, А.Тойнб^. В емерджентнiй еволюци виникае вчення про ноосферу - здшснюваний людством одухотворений образ Всесвпу. У новочасну добу Бог розумiвся як св^овий (i понадсвiтовий) дух, розум ("великий геометр" у просв^ницькому рус масонства), воля (А.Шопенгауер, Е.Гартман, А.Древс, Л.Цiглер) тощо, у кшцевому рахунку -"aktus purus" - чиста дiя (у неотомiзмi ХХ ст.).
До середини ХХ ст. сформувались (вщ Гераклiта до Лейбнщевого "субстанцiя за своею природою не може бути бездiяльною") основнi принципи або напрямш свiтовiдтворення. По-перше, це динамiзм (Парацельс, Беме, Лейбнiц, Шеллшг, Шопенгауер, Нiцше, енергетизм, Бергсон, Фройд тощо), що усвiдомлюе свiт як прояв певно! сили [1]. По-друге, це актуалiзм (вiд лат. "айш" - рух, дiя, дiяльнiсть): Е.Гартман, В.Вундт, Ф.Паульсен, Г.Спенсер, Х.Геффдiнген, М.Блондель (буття = дiя = дух), Д.Джентше ("Загальна теорiя Духу як чистого акту. 1916 р. та шш.), Л.Лавель тощо, що усвщомлюе свгг як дш. По-трете, це креатившсть (Уайтгед, Тейяр, Тойнбi, Гшфорд, Тiллiх), що усвiдомлюе свiт як творчкшсть [8]. Таким чином, сила виступае одним iз основних усвщомлень свiту [1]. В усiй фшософи вщ античностi до середини Х1Х ст. сила розумiлася як першопричина руху [3]. Сила виступала первинною, рух - вторинним, похщним вщ не!. В давньогрецькiй фшософи сила трактувалась як матерiальне явище (Фалес, Анаксiмандр, Демокрiт тощо) або як щеальна (Платон). Аристотель своерiдно поеднав обидва напрями. В подальшiй натурфшософи iдея надматерiальноl сили набула рiзноманiтностi вчень про життевi, психiчнi тощо сили [1]. Саме через поняття надматерiальноl сили наука змогла перейти до дослщження немеханiчних явищ. Науковий змют поняття сили отримало розвиток головним чином в експериментальнш фiзицi Архiмеда, Леонардо да Вiнчi, Стевша, Галiлея, Декарта, Гюйгенса тощо. Ньютон вперше дав якiсне i кшьккне визначення сили i маси i поклав !х в основу свое! свгшво! механiки. Розумiння сили як причини руху залишаеться непорушним аж до середини Х1Х ст. Бог вщ часiв Арiстотеля i Фоми Аквшата розумiвся як першодвигун, або рушш свiту, тобто надсвiтова сила.
Вщ середини Х1Х ст. радикальна переоцшка змiсту поняття «сила» пов'язана передуЫм з фiлософським переосмисленням закону шерци i закону збереження i перетворення енерги: оскiльки iнерцiальнi рухи вщбуваються без
участ сили, то !! фактор вже не може бути причиною руху; закони збереження енерги i руху показали здатшсть руху переходити i3 одше! форми в шшу, не зникаючи i не виникаючи i3 нiчого. Рух е вiчним, переходить i3 одше! форми в iншу i не потребуе для свого виникнення сили як першопричини [1]. Звщси випливало, що рух е всезагальною, вiчною i незнищенною властивiстю матери i тому не сила, а рух - первинне поняття. Рух первинний, сила вторинна. Звуження фшософського значення поняття сили i - головне - труднощi його застосування до галузi деяких фiзичних явищ викликали сумнiв вiдносно його об'ективного змюту. Це послужило приводом до численних спроб викладу фiзики без використання поняття сили. Якщо вiчний рух не потребуе сили, то, вщповщно, свгг не потребуе Бога.
Одначе вже вщ кiнця Х1Х ст. вщбуваеться iнтенсивне "повернення" поняття сили до фiзики (правда, вже в шшш математичнiй формi), часто "тд iншими iменами" (енерги, iмпульсу, ди тощо), згодом - до вЫх природних наук (де вихiдним було поняття ступеня взаемоди) i до вЫх усвiдомлень свiту (в енергетизмi В.Оствальда, А.Ейнштейна, В.Гейзенберга, М.Бехтерева, К.Корншова, Д.Беннета тощо), що знайшло свое завершення у дiецентричнiй картинi св^у середини ХХ ст. Бог знову (за Гегелем) починае усвщомлюватись не як "окрема рiч", а надособисткна сила, здiйснювана у культурно-iсторичнiй творчост людини (Е.Гартман, А.Древс, Л.Цiглер), а релйя - як самоусвiдомлення Бога. Одним iз найперспективнiших проявiв принципу актуалiзму е, на нашу думку, вчення про ноосферу (щея виголошена укра!нським бiохiмiком - емерджионалiстом В.Вернадським, розвинута Е. Ле Руа на семiнарi А.Бергсона 1924 р. i всебiчно обгрунтована те!стичним еволюцiонiстом П.Тейяром де Шарденом) про те, що св^отворення, пройшовши стади лiтосфери (неживо! природи, космогенезу) i бiосфери (живо! природи) з появою людини вступило у стадш ноосфери (дiерозуму), тобто виршальност духовного розвитку свiту [5; 7; 13].
Вщ середини ХХ ст. через НТР у сферi економiчнiй, низку народно- i нащонально-демократичних революцiй 1989-1992 р. - у сферi сощально-полiтичнiй, виникнення ново! ушверсалктсько! свiдомостi (вiхою утворення яко! можна вважати створення "свiтово! павутини 1нтернет WWW" 1992-1993 рр.) людство переходить до ново! доби постiндустрiального (друга половини ХХ ст.) та шформацшного (вiд початку ХХ1 ст.) суспшьства, в якому вiдбуваеться тотальна iнтелектуалiзацiя [9] всiх сторiн суспшьного життя, рiзко зростае (власне, стае виршальним) значення духовного розвитку [9-13]. Вщ середини ХХ ст. в надрах дiецентрично! картини свiту ("мегамашина" Л.Мемфорда) через новi вiдкриття в науках (антропний принцип Б.Картера 1973 р., синергетику Хакена або Пригожина 1977 р., теорш катастроф, шфляцшну модель Всесвггу як "просторово-часово! тни" А.Ланди 1989 р. у природознавствi або т.зв. еволюцiйну полiтекономiю тощо), концепци суспiльно-духовно! (або "антропо-культурно!") тотальноси школи "Анналiв" (М.Блок, Л.Февр, Ф.Бродель, Ж.Ле Гофф, Ж.Дюбi, Е.Ле Руа Лядюрi тощо), багатолiнiйного розвитку неоеволющошзму (Л.Уайт, Д.Стюарт, А.Леруа-Гуран, К.Ренфрю тощо), теологш культури П.Тiллiха, католицьку
теологш розвитку, протестантську теологш процесу (Ш.Огден, У.Кобб тощо), через фшософш друго! половини ХХ ст.: постпозитивiзм К.Поппера, Т.Куна, 1.Лакатоса, П.Фойерабенда та iнш., структуралiзм К. Лев^Стросса, М.Фуко ("Слова i речГ' 1966 р. i "Археолопя знання" 1969 р. та iнш.), Ж.Лакана, Р.Барта тощо - у сщентистському (науковктському) напрямi, неомарксизм Франкфуртсько! школи нового лiвого руху М.Хоркхаймера, Е.Фромма, Т.Адорно ('^алектика Просвiтництва" 1947 р., "Негативна дiалектика" 1961 р.), Г.Маркузе ("Одномiрна людина" 1964 р., "Ессей про звiльнення" 1969 р.) тощо - у гумаштаристському напрямi буремних 1960-х р.; щей "меж зростання" Римського клубу А.Печче!, Д.Форрестера, Д.Медоуза тощо - у сщентистському i герменевтику Г.Гадамера ("1стина i метод" 1960 р.), П.Ркера - у гумаштаристському напрямi першо! половини 1970-х р.; фшософське блазнювання т.зв. нових фiлософiв А.Глюксмана, Б.Левi тощо середини 1970-х рр.; а також через здшснення т.зв. новим правим рухом друго! половини 1970-х рр. щеологи постiндустрiального iнформацiйного суспiльства Ж.Фурастье, А.Турена, Г.Мак-Люена ("Галактика Гуттенберга" 1962 р.), Д.Гелбрейта, С.Лема, Г.Кана, Д.Белла ("Прийдешне постiндустрiальне суспiльство" 1973 р., "Культурш суперечностi капiталiзму" 1976 р. тощо), З.Бжезинського ("Мiж двома епохами" 1970 р., "План гри: геостратепчш рамки радянсько-американського змагання" 1986 р., "Велика шахiвниця: американська першiсть та ïï стратегiчнi iнiцiативи" 1997 р.), О.Тофлера ("Футурошок" 1970 р., "Третя хвиля" 1980 р.) i постмодерну (тслясучасност^, якi знайшли найбiльше усвiдомлення у фшософи постструктуралiзму (Паризький мiжнародний фшософський коледж 1983 р.) Ж-Ф.Лютара ("Стан постмодерну" 1975 р.), Ж.Деррща ("Про граматологiю" 1967 р., "РозЫяння" 1972 р.), Ж.Делеза ("Розрiзнення i повторення" 1968 р., "Логiка сенсу" 1969 р., "Анти-Едип" 1972 р., "Тисячi плато" 1980 р. тощо), Ф.Джеймкона ("Полiтичне безсвiдоме" 1981 р., "Постмодершзм", 1991 р.), У.Еко ("1м'я троянди" 1980 р., "Нотатки на полях "1меш троянди"" 1983 р., "Маятник Фуко" 1991 р. тощо) та шшого починае створюватись новий процесуально-творчоцентричний образ свiту, який детермшуе всi iншi (свiту, iсторiï, Бога тощо) визначення [12; 13].
Свгг не е чимось даним, присутшм, наявним. Свгг е (Г.Гессе, Х.Борхес, Х.Кортасар, Ж.П.Лютар, Ж.Деррща, Ж.Делез, У.Еко тощо) процесом св^отворення через, по-перше, подiево-часовий ланцюг (Еон за Делезом); подруге, не циклГчшсть або однолшшшсть, а т.зв. "гiлкування" (Пригожин) розвитку; по-четверте, поступальшсть (т.зв. "перевщкриття часу" у синергетицi); самоорганiзацiю i смислоутворення через т.зв. "UßpiZ" - "Хюбрк" (шаленство творчого процесу) як Хаосмос (поеднання хаосу, космосу i осмосу) або Лабiринт (Джойс, Борхес, Делез, Еко) - безконечний семюзис [12, 504; 13, 29-30]. Вщбуваеться перехщ вщ розвитковост до творчюностг Творчкть i креативнiсть (творчкшсть) становлять альфу i омегу св^у. Все, що кнуе (матерiя або дух), мусить бути створеним. Творчкшсть первинна. Все шше е ïï (тобто творч^носи) розвитком, який розгортаеться як поступ. Отже, е пщстави говорити про розвиток i поступ [13, 32]. Поняття "процесу" близьке поняттю "розвитку", а
"процесуальностГ' - вщповщно "розвитковостГ'. Отже, cbît е св^отворення. Творчкть, у найширшому значенш, - це здшснення ново! якостi. Нова якють свiту полягае в його одухотворенш (ноосфера) людиною. Отже, св^отворення - це одухотворення. Одухотворення (за постструктурaлiзмом) - це безконечний семюзис новоозначувань. В кiнцевому рахунку - це т.зв. трансгреая (черезмежжя) як (на вщмшу вiд екзистенци - самоперевершування першо! половини ХХ ст.) еднання з абсолютом (Аренд, Фуко, Бланшо тощо). Вщ творчоцентричностi, творчоси, творчiсностi - один крок до творця, тобто Бога (як персошфжовано!, уособлено! творчостi), до чого приходить вся сучасна духовшсть. Новий процесуально - творчоцентричний образ свiту друго! половини ХХ - початку ХХ1 ст. виступае парадигмою, тобто детермшуе всi iншi сучaснi усвiдомлення i визначення, а вщтак е ушверсальною дiяльнiсно-духовною матрицею. Вiдповiдно до ново! процесуально - творчоцентрично! картини св^у iсторiя не е тiльки процесуальшстю (тобто розвитковiстю) суспiльного (тобто дiяльнiсного), як в iсторизмi XVI - Х1Х ст., або усвiдомленого процесуального (розвиткового) суспiльного (дiяльнiсного), тобто iсторiею духу як в iсторицизмi ХХ ст. У вщповщному новiй процесуально-творчоцентричнш кaртинi свiту пост-iсторицизмi iсторiя не е дaнiстю, а е процесом ïï створення через, по-перше, подiево-чaсове "гшкування", по-друге, суспiльно-духовний, штелектуальний проект як, по-трете, множиннiсть розми^в - новоозначень [13, 30].
Вщповщно до нового етапу розвитку духовност i нового образу св^у вщ середини ХХ ст. виникае нова т.зв. секулярна релкшна свiдомiсть i образ Бога. На нашу думку, термш "секулярна релкшшсть" не е правильним. Нова сучасна релкшна свщомють е не секулярною (свiтською), але теономною (дослiдженою iще П.Тiллiхом: "Кайрос" 1948 р., "Систематична теологiя" 1951-1963 р., "Теолопя культури" 1959 р., "Християнство i зустрiч свiтових релкш" 1963 р. тощо), тому що кожна свггська справа розглядаеться в нш як релiгiйне служiння Богу, ствроб^ництво з Богом, богоздiйснення у цьому свт [12]. Отже, аж шяк не секулярно-безрелiгiйнa, а швидше новорелiгiйнa, а точнiше - теономна релкшшсть, попередниками якоï можна вважати М.Бердяева ("Фiлософiя свободи" 1912 р., "Сенс творчостГ' 1916 р.), А.Уайтхеда ("Процес i реaльнiсть" 1929 р.), П.Тейяра де Шардена ("Феномен людини" 1938 р., вид. 1955 р.), Р.Бультмана ("Новий завгг i мiфологiя" 1941 р.) тощо. Причому, якщо стара релiгiйнiсть у свiтi поступово занепадае, то нова теономна релкшшсть, по-перше, стае всепроникливою, "орелiгiйнюе" буквально вс сфери життедiяльностi i, подруге, весь час зростае. На нашу думку, новочасна секуляризащя вщ XVII ст. i масонсько-якобшського культу "вищого розуму" XVIII - Х1Х ст. завершуе свiй розвиток у т.зв. громадянськш релiгiï, яка набула остаточних форм у сучаснш Америщ з ïï гаслом "В Бога ми вiримо" 1955 р. на доларових купюрах, або набуттям статусу офiцiйноï щеологи у Р.Беллаха ("Громадянська релiгiя у Америцi" 1967 р.) за чаав президента Кеннедi. В сучаснш УкраЫ зaпiзнiлa громадянська релйя посилено впроваджуеться через введення навчального курсу
християнськох' етики (замкть вивчення основ релки або сучасного релiгiезнавства), яке активно тдтримуеться церквами собГ на згубу.
Вщ середини ХХ ст. виникае i поступово набирае силу нова релкшнкть, християнство, теолопя. По-перше, в нш, по сутг уневажнюються (визнаються умовними або алегоричними) "старi", предковiчнi уявлення про Бога як окрему особу, що перебувае десь "на небесах" (у крайньому виразГ - взагалГ потойбГчного Бога), вщбуваеться його своерщна "демiфологiзацiя" на рГвш масовоï свщомостг Сучасний вГруючий знае, що "Бог на хмарi не сидить", але Бог е. Бог вже "не сидить на хмарГ', але стае ближчим людиш, до ïï серця (душГ), "посейбiчним". Вiдбуваеться своерiдна пантеïзацiя (а точшше, панентиïзацiя) Бога, який е одночасно i потойбГчним, i посейбiчним. "Упосейбiчнення" Бога вiдбуваеться або як його антропоморфiзацiя, або як натуралiзацiя. Антропоморфiзацiя Бога вiдбуваеться як його "створення у своему серцi" (Унамуно), образу Бога у душг ЗдебГльшого для них "Бог е любов", добрГ справи (Нобелiвська премiя Матерi Терезi 1979 р.), у крайньому виразi - мораль. Але вже Матерi Терезi було вщомо, що добрГ справи е не досягненням Бога, а лише шляхом до нього. Оскшьки "любов" е створення, то, очевидно, досягнути творчкност можна лише в творчих актах (Бердяев). Вщ Арктотеля до Фоми Аквшата i неотомГзму ХХ ст. Бог конечно визначався як "actus purus" - чиста дГя, що цГлком вiдповiдало дiецентричнiй картинi свГту. У бергсошанця М.Блонделя i спiритуалiста Л.Лаваля "буття = дГя = дух". Але вже вщ середини ХХ ст. П.ТГллГх у "Систематичнiй теологи" 1951-1963 рр. визначае Бога, з одного боку, у повнш вщповщност зГ старим традицшним богослов'ям, як "чисте буття", а з шшого боку, тут же уточнюе, що вш е "не буття, а яккть", яка полягае у тому, що вш е "творча сутшсть свГту" [6, 252-253]. Визначення Бога як "творчоï сутност свГту" (ТГллГх), його творчкност (А.Уайтхед, католицька теолопя розвитку, протестантська теолопя процесу тощо) вщповщають вже новому процесуально-творчоцентричному образу свГту другоï половини ХХ ст. [13, 29-30]. Отже, Бог е, по-перше, об'ективно кнуючою творчкнктю свГту, яка вщображаеться, "вщ-творюеться" в нашш свщомост у рГзних релкшних образах, уявленнях i вченнях. По-друге, за вдалим висловом Т.Альтщера, "Бог став 1сусом", тобто олюднився, став людиною. ОскГльки, за вдалим висловом ДГльтея, "людина не мае ктори, тому що сама е кторГя", то Бог став кторкю. Бог - це творчкнкть свГту, втГлена в його iсторiï. По-трете, старозавГтний потойбГчний Бог в особГ 1суса не тГльки помер на хрестг а й воскрес i вознкся на небо, тобто в дух. Бог - це дух, духосфера, творчкний кторично-духовний розвиток. Таким чином Бог, по-перше, об'ективно кнуюча творчкнкть свГту, по-друге, творчкнкть свГту, втГлена в його iсторiï i, потрете, творчкний кторично-духовний розвиток, по-четверте, вщображений, вщтворений, усвщомлений в нашш душг
Нова релкшнкть 1960 - 1970-х роив усвщомлена у т.зв. новш секулярнш теологiï ("Отр i смирення. Листи i зошити з тюрми" Д.Бонхоффера 1944-1945 р., "Систематична теолопя" П.ТшлГха 1951-1963 р., "Феномен людини" П.Тейяра 1955 р., "Дослщження iсторiï" А.ТойнбГ 1934-1961 р., "Чесно перед Богом"
Д.Робшсона i "Секулярний змкт £вaнгелiя" П.ван Бурена 1963 р., "Нова сутшсть християнства" В.Гамшьтона i "Секулярне мiсто" М.Кокса 1965 р., "Смерть Бога" Г.Ваханяна i "£вaнгелiя християнського ате1'зму" Т.Альтiцерa i "Реальшсть Бога" Ш.Огдена 1966 р., "Християнська природнича теологiя" Д.Кобба 1967 р. тощо) отримала розвиток у постмодершстськш (пiслясучaснiй) т.зв. теологи смерп теологи 1980-х р. (зб. "Деконструкщя i теологiя" 1983 р.) Т.Альтщера ("Сaмовтiлення Бога" 1977 р. ), К.Рашке ("Релiгiя i образ людини" 1977 р., "Алхiмiя слова" 1979 р., "Вторгнення вiчностi" 1980 р.) та шш. на засадах постструктурaлiзму, в якому Бог усвiдомлюеться не як об'ективна реальшсть, а як дискурс, деконструкщя, семюзис Бога, тобто вс розмисли про Бога, вся iсторiя релки [12, 505]. На нашу думку, постструктурaлiзм вже здшснив свою мiсiю дещо сумбурного переходу до нового процесуально-творчоцентричного образу св^у i вичерпав себе, знаком чого стало самогубство Ж.Делеза 1995 р. Наступним кроком релiгiйноï свiдомостi став, на нашу думку, тектичний еволюцюшзм 1990-х р., легaлiзовaний посланням папи римського 1оана - Павла II конференци Вaтикaнськоï Акaдемiï наук 1996 р. в якому визнано, що "еволющя е бшьше нiж гшотеза" [12, 505]. У тектичному еволюцiонiзмi К.Раннера, А.Морено, Е.Фера, В.Мaркоццi, П.Оверхаге Бог визначаеться як перфекцiйний (тобто удосконалюючий або перевищуючий) розвиток, а свгг - як безперервне творення, здшснюване через культурно-iсторичну творчiсть людини як богоздшснювача. Суттевий вплив на вс сучaснi усвiдомлення Бога як творчкност свiту, здiйснювaноï в кторично-духовному розвитку, будуть мати, на нашу думку, визначеш нaприкiнцi 2002 - на початку 2003 р. час свгготворчого Великого Вибуху 13,7 млрд. роюв до н. е. i час кшця сучасного св^у через 22 млрд. роюв н. е.
Л1тература
1. Бергсон А. Творческая эволюция. - М.: КАНОН - Пресс; Кучково поле,
1998.
2. Брейзиг К. Законы мировой истории // Философия истории: Антология. -М.: Аспект-Пресс, 1995.
3. Гегель Г.Ф.В. Философия религии: В 2-х т. - М.: Мысль, 1976-1977.
4. Дильтей В. Введение в науки о духе // Зарубежная эстетика и теория литературы Х1Х - ХХ в.: Трактаты, статьи, эссе. - М.: Изд-во Москов. ун-та, 1987.
5. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. - М.: Наука, 1987.
6. Тиллих П. Избранное. Теология культуры. - М.: Юрист, 1995.
7. Тойнбi А. Дослщження ктори. - Т.2. - К.: Основи, 1995.
8. Уайтхед А.Н. Процесс и реальность // Избранные работы по философии.
- М.: Прогресс, 1990.
9. Халецький О.В. Культурно-кторичне успадкування як детермшанта штелектуального розвитку особи // Фшософсью пошуки. - Львiв, 1998. - Вип. I (V
- vi).
10. Халецький О.В. Роль соцiaльно-культурноï спадкоемноси у розвитку особи // Вкник Львiвського ушверситету. Львiв: ДУ iм. 1.Франка, 1999. (Серiя "Фiлософськi науки". - Вип. I.
11. Халецький О.В. Сощально-культурна спадкоемшсть як детермшанта цившзацшних процеав // Науковий вiсник ЛДАВМ iM. С.З.Гжицького - nbBiB, 1999. - Вип. 2.
12. Халецький О.В. Спадщинш напрямш теологи процесу або поступу // Iсторiя релкш в Укра1ш: Працi ХХ11 мiжнародноl наук. конф. (nbBiB, 20-24 травня 2002 р.). - nbBiB: Логос, 2002.
13. Халецький О.В. 1сторико-фшософська культурна спадщина як постiсторицизм // Проблеми гумаштарних наук. - Дрогобич: НВЦ "Каменяр", 2002 р. - В. 9.
Summary THE HISTORY OF GOD. HISTORICAL AND INNER DEVELOPMENT OF UNDERSTANDING OF GOD AS CREATIVE STRENGTH ACTION
The idea of the only God Creator was the first actunder-standing of creative strength action.
From the middle of XX century,God is defined as creative strength action in impersonated active realization had been performed in historical and inner development and is achievable in religious and philosophical idea.
