CC BY
20УДК 82 - 343
Статкевич Л. П.
кандидат фтолопчних наук, декан денного вщдтення, виконуючий обов'язки завщуючого кафедрою перекладу Ялтинського ушверситету менеджменту
Функцюнування мiфу як прецедентного тексту в художнiй лiтературi модернiзму
Мета дано''' публкацн - видiлити основы моменти штертекстуального аналiзу художнього твору, а також визначити функци штерпретаци мiфу письменниками-модернiстами.
Незважаючи на чисельнють фундаментальних робiт з iнтертекстуальностi, поставлену самою художньою лiтературою проблему мiжтекстових стосункiв не можна вважати повнютю розробленою нi в теоретично-методологiчному аспектах, ш в термiнологiчному. Сорок рош розробки iнтертекстуального аналiзу показали як його позитивы можливосп, так i явнi обмеження.
Накопичено багатий матерiал, проте недостатньо з'ясовано, як щентифковаш прототексти функцiонують в структурi поезп. Для виконання такого складного завдання необхщна унiверсальна методика, яка б дозволила дослщити пiдтекст художнього твору як у змютовому планi, так i в планi поетикальному. Вважаемо, що такою унiверсальною методикою е системний пiдхiд. 1ншими словами, аналiз художнього твору в едностi змюту та форми потребуе усвiдомлення його природи як системно оргашзовано''' цшюносп.
Науковцi неодноразово пiднiмали питання щодо прюритетних методiв iнтертекстуального аналiзу. Зокрема, були спроби протиставити штертекстуальний аналiз структурному: йшлося про те, що структурний аналiз належить структуралiзму, а штертекстуальний - постструктуралiзму, котрий, розбиваючи текст на iнтексти, деконструюе його. Це помилкове розумшня сутностi штертекстуального аналiзу. Необхiдно зазначити, що штертекстуальний аналiз теж структуруе, тiльки не певний твiр, а зовсiм шший об'ект - усю сукупнiсть текспв, через якi прочитуеться аналiзований штертекст.
При виявленнi iнтертекстуальних зв'язкiв у аналiзованому iнтертекстi важливим е "принцип третього тексту", який увiв М. Рiффатер ("третш" - це, звичайно, умовнють; важливо, щоб кiлькiсть текслв була бiльшою двох). Керуючись семютичним "трикутником" Г. Фреге, М. Рiффатер у сво'й працi "Семютика,
штертекстуальнють: штерпрета^я" пропонуе такий трикутник, в якому Т - текст, Т' - штертекст, I - штерпретанта. М. Рiффатер вважав, що "штертекстуальнють не функцюнуе i, як наслщок, не отримуе текстуальностi, якщо читання вщ Т до Т" не проходило через I, якщо штерпрета^я тексту через штертекст не е функ^ею штерпретанти" [1, р. 135]. Це, згщно з пози^ею М. Рiффатера, дозволяе говорити про те, що текст та штертекст не пов'язаш мiж собою як "донор " та "реципiент", !'х вiдношення не обмежуються "запозиченнями" та "впливами". У цьому випадку завдяки штерпретант вiдбуваеться взаемна трансформацiя сми^в текстiв, якi вступили у взаемодю "Чуже слово" в iнтертекстi вщсилае читача до власного прототексту, тому порушення лiнеарностi тексту-реципiента вимагае нового способу читання та декодування з урахуванням динамки пщтекспв.
Наразi немае сумнiвiв у тому, що кожен художнш твiр е iнтертекстом, а отже, характеризуеться множиннютю пiдтекстiв. З урахуванням цього абсолютно зрозумто, що штертекстуальнють е категорiею герменевтики. Беручи до уваги рефлексивнють лiтературного процесу, необхщно зазначити, що iнтерпретацiю будь-яко!' комушкативно!' акцп слiд сприймати як "переклад" коду письменника на код читача, через ушкальнють лшгвокультурних свщомостей повнiстю спiвпадати не можуть (Ю. М. Караулов). Оскiльки штертекстуальний аналiз часто провокуе появу рiзних (iнколи полярних) варiантiв декодування шдтексту, вважаемо за необхiдне зосередитись на проблемi текстуально!' штерпретаци. Тим паче, що в науковш дискусп штертекстуальнють подтяють на авторську та читацьку. Так, наприклад, Н. О. Фатеева вважае, що "з точки зору автора штертекстуальнють - це споаб генезису власного тексту та постулювання власного поетичного "Я" через складну систему взаемозв'язш опозицш, щентифшацм та маскування з текстами шших авторiв (тобто iнших поетичних "Я")" [2, с. 20]. Саме цей момент метаосмислення та метаопису актуалiзуе дiалогiчнiсть л^ературних текстiв. З точки зору читача, штертекстуальнють - це установка на 1) бтьш глибоке розумшня тексту чи 2) декодування тексту (текстових аномалш) шляхом встановлення зв'язш iз iншими текстами [2, с. 16].
Про адекватне розумшня можна говорити в тих випадках, коли когытивна база автора та рецитента тотожн проте це можливо лише теоретично. На практик ж можливими е лише двi меж1 сприйняття. У першому випадку, коли когштивна база реципiента виявляеться бiднiшою, ыж в автора, прецедентнi феномени стають лакунами. I як наслiдок рецитент або повнiсть не розумiе прочитаного, або
домислюе щось абсолютно вщмшне вiд задуму автора. У другому випадку, коли тезаурус рецитента, а особливо дослщника е достатньо багатим, то ймовiрно, що смисл тексту буде розширюватися. Таке часто трапляеться пщ час штерпретацп твору, який написано в шшу iсторичну епоху, або який е зразком шшоТ культурно' традицп при цьому iнтерпретатор може використовувати в трактуванн смислу iнший культурно-юторично'Т досвiд.
Особливо актуальними е розглянут моменти, коли прототекстом е мiф, оскiльки тут ми маемо справу i з iншою епохою, i з iншою культуру, навiть бтьше, iншим свiтосприйняттям.
Незаперечним фактом е те, що естетика та фiлософiя античного с&ту упродовж тисячолть розвитку культури була органiчною складовою н еволюцИ Вони слугували / продовжують надал'! бути пiдtрунтям, на якому виростали / формувались ус нацiональнi лтератури Свропи та АзИ З огляду на це антична тема у л'1тератур'1 того чи iншого перюду, антична тема у творчост/ багатьох автор/в е усталеним аспектом дослджень у лiтературознавствi на усх етапах його '¡снування. С. Мелетинський був переконаний, що саме "антична мiфологiя як певна синкретична еднсть мстила в соб'1 зародок не лише релiгií та стародавнх флософських уявлень <...> але також / мистецтва, передовым словесного [3, с. 163]. Ф'тософ'я, естетика, мистецтво / лтература античност/ до нашого часу е одним Iз важливих об"ектв художнього осмислення, невичерпним джерелом тем, моти&в i образв для лтератури та мистецтва загалом.
Л^ература кшця XIX - початку XX столггтя була й залишаеться об'ектом глибокого вивчення як в^чизняних, так i зарубiжних л^ературознав^в завдяки якюно шшому вщродженню штересу до мiфу. lсторiя свгтово'' культури та культурна ситуа^я минулого столггтя засвiдчують процес ремiфологiзацiТ (термiн е. Мелетинського). Я. Полщук, зокрема, зазначае, що "ремiфологiзацiя вiдбуваеться тодi, коли автор виявляе стремлшня змiстити провщш акценти мiфу, зумисне дистанцiюватися вщ первiсноТ оповiдi через творче переосмислення. Здшснюеться не лояльна й коректна, а конфлiктна, виразно ревiзiйна репара^я мiфу. Перечитування мiфу чиниться не з намiром його актуалiзувати, а диктуеться потребою «бунту» проти первюного мiфу, руйнування його гармоншно''' фабульно''' структури, виявлення прихованого, тшьового чинника давньо'' оповiдi, який у модернш рештерпретаци стае основним" [4, с. 41].
Тут також доречно зазначити, що "... романтизм своерщно реаб^туе екзотичн мiфи, якi зазвичай рашше не мали поширення
та багатства штерпретацш", i далi Я. Полщук констатуе, що "першi зародки модершзму наприкiнцi столiття однозначно й переконливо засвщчують повернення мiфу до активу естетично'Г свiдомостi" [4, с. 36]. Наслщуючи традицГ'' романтикiв, лп"ература модернiзму створила естетично перспективну поетику мiфу, елементи яко'' i до сьогодн е творчо продуктивними. Для л^ератури першо' половини XX ст. характерною ознакою е свiдоме i досить вибiркове використання мiфу у творчост письменникiв-мiфотворцiв. У монографп 'Мф. Легенда. Лiтература" (2007) А. е. Нямцу зауважуе надзвичайно широке розповсюдження рiзних форм засвоення та популяризаци легендарно-мiфологiчних та лiтературних пам'яток у другш половинi XX ст. та пояснюе цей процес "як культурно-просвггницькими, так i со^ально-щеолопчними, нацiональними причинами. Древнi мiфи та епоси, викладен в новiй культурно-юторичнш дiйсностi, розповiдають про боротьбу людини за свое самоствердження в природi та суспiльствi, виконують гуманiстичну виховну функцш, допомагають осмислити сучаснi процеси в контекст загальнолюдського досвiду" [5, с. 64]. Таким чином, звернення письменниш до мiфу е цкавим передовсiм специфiкою трансформацп споконвiчних образiв, мотивiв, тем вiдповiдно до заптчв доби. "Зумисне дистанцiюючись од реальности модернiсти прагнуть iншого Грунту творчосп, намагаються виробити символiчну художню мову, здатну сягнути глибин людського ества" [4, с. 37].
Полемiзуючи iз вiдомими висновками Н. Фрая про те, що всю лп"ературу можна назвати '^фолопчною", тобто мiж нею та мiфом сто'ть знак рiвностi, та Р. В. Чейза про те, що "<...> мiф е лiтературою", вiдомий грузинський дослiдник творчосп Т. С. Елiота Т. Д. Кобахщзе констатував, що лiтературу пщ впливом психоаналiтичних та антропологiчних дослщжень описують в категорiях мiфу та ритуалу. "Лп"ературним феноменом, а отже, й предметом лггературознавчого аналiзу мiф стае не тодi, коли ф^руе у творi як позасвiдомий архетип-символ, який пщлягае психоаналiтичному розшифруванню, а лише тодi, коли автор використовуе його свщомо та цтеспрямовано як елемент поетично' структури" [6, р. 87-88]. Таким чином, свщоме використання мiфу письменниками-новаторами початку XX ст. знаменуе появу якюно нового л^ературно-естетичного явища. За своею суттю мiфопоетичний експеримент е нi чим Ышим, як "виходом" мiфу зi сфери психоаналiтичноl творчостi, зi стану позасвщомого iмпульсу у сферу власне л^ератури, тобто в сферу свщомого використання усiх його явних та прихованих властивостей, як шструменту створення поетичного свiтобачення. Зовсiм не випадково
лтература, створена У Б. Йейтсом, Дж. Джойсом, Т. Манном, Г. Гессе, Д. Г. Лоренсом, У. Фолкнером, Е. Паундом та Т. С. Елютом, в^зняеться значним штелектуальним потен^алом та свiдчить про глибоку обiзнанiсть авторiв з останнiми результатами наукових дослщжень i особливо в царин штерпретацп мiфу.
При цьому свщомо мiфологiзуючим письменникам робився докiр власне у тому, що складало основу Тх новаторства - використання наукових результат дослщжень з мiфокритики та антропологи у своТх художнiх цтях. Щодо цього особливий iнтерес викликае стаття самого К. Юнга про джойавський "Улюс", де вiн, зокрема, зазначав, що "письменник, як будь-який ютинний пророк, е мимовiльним виразником психолопчних секретiв свого часу i часто такий же позасвiдомий, як i снохода". К. -Г. Юнг констатував, що феТ особливостi немае у Дж. Джойса: "Улюс" демонструе еднють задуму i ретельнiсть вщбору, що безпомилково свiдчить про наявнють цшюноТ волi та прямих намiрiв" автора. Бiльше того, "книга написана при повному св^ свiдомостi, вона не е н сновидiнням, н одкровенням позасвiдомого. Зрозумiло, архетипний фон у нм вiдчутний <...>. Проте вона не зосереджуеться на цьому фон i прагне досягнути максимально!' об'ективност свiдомостi" [цит. за: 6, р. 87-88]. У цш публкаци К.-Г. Юнг, очевидно, звинувачуе Дж. Джойса у вiдмовi вiд художнього вираження колективного позасвщомого та майже не зауважуе свiдомого мiфологiзування письменника. I це не дивно, адже процитован мiркування е ознакою ч^ко! психолопчноТ позицп та певноТ науково! методологи, яка не може i не повинна втручатися в сферу вивчення л^ературознавства. Одним iз перших мит^в, хто зрозумiв та оцшив креативнi перспективи свiдомого мiфологiзування, як проiгнорував К. -Г. Юнг, був саме Т. С. Елют. Вш принципово вiдстоював мiфологiчний метод у творчост Дж. Джойса, написавши у вщповщь на закиди Р. Олдшгтона полемiчну статтю "Улiсс". Порядок i мiф" (1923), у якiй висловив абсолютно протилежну думку про цей мiфологiчний метод, бiльше того вш радив "використовувати його усiм <...>. Просто це спосiб узяти пщ контроль, впорядкувати та надати форми i змiсту безмежнiй панорамi порожнечi та анархiТ, якими е сучасна iсторiя. Це метод, риси якого вже передбачив мютер У. Б. Йейтс i необхiднiсть якого вiн усвiдомив, думаю, першим iз сучасниш. Це метод, майбутне якого общяе бути благодатним. Психологiя (як така, не залежно вщ того, сприймаемо ми ТТ серйозно чи ж), етнологiя та "Золота гiлка" разом уможливили те, що було неможливим ще декшька рокiв тому. Тепер, замють методу розповiдного, ми можемо користуватися методом мiфологiчним" [7,
с. 228].
Елют, зокрема, пщкреслював актуальнють використання мiфологiчних паралелiв та наукових даних про мiф як поетичну основу твору. Звичайно, для Елюта, як i для будь-якого поета перших десятил^ь XX ст., перюду iнтенсивного розвитку психоаналiзу, був властивий штерес до "колективного позасвщомого". До того ж багатотомна праця Дж. Фрезера "Золота плка" та прац його наступниш у царинi лп"ературознавства вiдкрили новi мiфологiчнi перспективи перед л^ературою. Аналiзуючи цi перспективи, G. М. Мелетинський, зокрема, зауважував, що "поетика мiфологiзування" набувае нового смислу у зв'язку i3 св'домим звертанням до м'фологи письменниш XX столггтя <.. .> зазвичай як до шструменту художньо!' органiзацiï матерiалу та засобу вираження певних '^чних" психологiчних початш чи стiйких нацiональних культурних моделей, а також у зв'язку з виникненням особливо!' ритуально^фолопчно!' школи в лггературознавств^ для котро!' будь-яка поетика i е поетикою мiфу <...>" (курсив наш. - Л. С.) [3, с. 8]. Творчють письменниш-модершспв якнайвиразнiше вiдобразила вищеозначену тенденцш митцiв початку XX столiття у створенн мiфопоетичноï картини свiту.
З усього вищесказаного можна зробити висновок про те, що осктьки у художньому творi повною мiрою презентуеться шдивщуальна ментальна картина свiту автора, тому способи штерюризацп мiфу в художньому творi завжди рiзняться. Прийоми репрезентацп мiфу в творчостi письменника засвщчують характер суб'ективного осягнення смислу мiфу в концептуальнiй системi автора i е маркерами його щюстилю. Мiфовiдтворення внутрiшнiх кодiв виявляеться в множинн стороннiх впливiв, архетипних образiв iнших культур, лiтературних спадщин, нацюнальних традицiй. Як правило, культурна еволю^я здiйснюеться на основi архетипно!' модели що вже iснуе у свщомосп цивiлiзацiï, i потребуе адаптованих до сучасност форм. Художньо-естетичне мислення рiзних культурних епох спрямоване передусiм на генерування традицп як у стверднш та триваючiй формi, так i в заперечнш, проте все одно триваючш. У першому випадку вщбуваеться жонглювання елементами минулого культурного досвщу, у другому - повне заперечення традицп i бажання створення чогось абсолютно протилежного.
Лтература
1. Riffaterre M. Semiotique intertextuelle: Interprétant. In: Revue d'Esthetique. - 1972. - № 1-2. - P. 128-150.
2. Фатеева Н. А. Контрапункт интертекстуальности, или интертекст в мире текстов. - М.: Агар, 2000. - 280 с.
3. Мелетинский Е. М. Поэтика мифа. - М.: Наука, 1976. - 408 с.
4. Полщук Я. Полiфункцiональнiсть мiфу в поетиц модерызму / / Слово i час. - 2001. - № 2. - С. 35-45.
5. Нямцу А. Е. Миф. Легенда. Литература (теоретические аспекты функционирования): Монография. - Черновцы: Рута, 2007. - 520 с. -Бiблiогр.: с. 80; 122; 194; 336; 373; 416; 515-516.
6. Kobahidze T. D. Myth and the Poetic Perception of the World in Modernist Literature // Literary scholarship. Essays in Cross Cultural Studies. - Tbilisi: Univ. of Tbilisi Press, 2003. - P. 57-88.
7. Элиот Т. С. "Улисс". Порядок и миф // Иностр. лит-ра. / Пер. Ю. Комова. - 1988. - № 12. - С. 226-228.
