CC BY
11
overcome not only the totalitarianism of the Soviet era, but the pagan deification of power. The tribune which describes K. Malevich, V. Ermilov, gave the metaphysical image of power. This metaphysical image of power is becoming more and more momentum. The avant-garde of his prophecy, his individualism and his metaphysics is not necessary, but mythological ideologeme of Bolsheviks was very avant-garde. It is not that devastating; it destroyed the previous social structure, formed famines and artificial reservation, concentration camps and destroyed spirituality.
So we can say that culture has great integrity, as worldwide integrity and metacultural integrity of a human being, it has wholeness and it is beyond time or space. Culture is still alive at the time of spirituality, of lies and cruelty of the today's war between Ukraine and Russia. These countries cannot be separated by the annexation of the Crimea.
Art praxis of the total theater and «Gesamtkunstwerk Stalin» are the metaphysics of a total sacrifice, which is actually a new Bible twentieth century. The Bible does not say silent, terrible, and yet patient, the Bible, which is the image of being, ontologically marks the outline of the world, which continues the intentions of "revolutionary sacrifice" that operated in the former Soviet countries as a good treasure of the past government. This experience cannot be but appreciated, it cannot be overcome, because it created a true culture which must be appreciated, in which you want to believe, which you want to reconstruct and to see its human face outside all concentration camps and all shootings of the past and the present.
Key words: culture, avant-garde, power, eidos, art, image.
УДК 115:130.3(045)
Н. М. Емельянова
Ф1ЛОСОФ1Я ЧАСУ
У cmammi npoaHani3oeam погляди на суттсть часу в icmopii ceimoeo'i фшософськог думки. Розглянуто спiввiдношення минулого, сьогодення й майбутнього в KOHmeKcmi фыософи людини. До^джено 3Micm вiчного повернення як можливостi зб^у часу та вiчностi.
Клю^о^^ слова: фiлософiя, час, тимчасове, вiчнe, людина, минуле, сьогодення, майбутне.
Проблема часу займае важливе мюце як одна з основних онтолопчних проблем, що стосуються обстави св^обудови, 11 глибинних засад i внутршшх зв'язюв. Але ця проблема нерозривно пов'язана з юнуванням людини, котра, будучи мешканцем двох свтв - феноменального й ноуменального, стикаеться з необхщшстю визначення таких понять, як вiчне й минуще, кшцеве й нескшченне, справжне та несправжне. Таке визначення зумовлюе п життевi настанови та щнносп, дае можливють ощнювати минуле та проектувати майбутне. Живучи в швидкоплинному свт, люди не припиняють мрiяти про вiчнiсть; тому в юторп св^ово! фшософсько! думки з'явилося багато вчень про переселення душ, вiчне повернення й подолання смерт як умови нового життя. Фiлософiя часу неминуче переходить у площину фшософсько! антропологи, розв'язуючи метафiзичнi проблеми в контекст шдивщуально! самовизначеносп й особиспсного вибору. В умовах виклиюв i ризиюв сучасного суспшьства проблематика часу е дуже актуальною як з позицп збереження стабшьного
сощуму, так i з позицп накопичення його штелектуального капiталу.
Фiлософiя часу розроблялася багатьма дослщниками попереднiх вшв та продовжуе привертати увагу сучасних вчених. Феномен часу дослщжували фiлософи стародавнього Сходу, античносп, середньовiччя, Нового часу та сьогодення. Заново прочитуючи тексти Лао-Цзи, Платона, Арютотеля, Августина, I. Ньютона, Г. Лейбниця, I. Канта, Г. Гегеля, С. К'еркегора, Ф. Нщше та шших мислителiв минулого, фшософи XX-XXI ст. звернули увагу до переосмислення метафiзичноi проблематики (М. Барг, М. Юссель, Л. Вiтгенштейн, Ж. Делез, Е. Корет, Д. Мак-Таггарт, Г. Рейхенбах, Дж. У^роу, М. Фуко та ш.). Були зроблеш розвщки щодо континуальностi буття (В. Асмус, М. Бузький, М. Козирев, Г. Мшковський, А. Толстенко та ш.), просторово-часових характеристик буття людини та ii творчо'1 свiдомостi (М. Бердяев, I. Бичко, Ю. Молчанов, В. Табачковський, Е. Гуссерль, А. Камю, Ж.-П. Сартр, М. Хайдеггер, М. Шелер та ш.), сощального часу (В. Войтенко, А. Лой, Г. Сучкова, М. Трубшков та ш.). Треба вщмгтити також останш вiтчизнянi розробки (О. Вейнингер, В. Волошин, О. 1ващук, М. 1лляхова, I. Константинов, I. Прусакова, М. Семчич та ш.). Разом з тим, проблема стввщношення минулого, сьогодення й майбутнього в контекстi фшософп людини мiстить у собi множину питань, яю потребують подальших розробок. У першу чергу, це питання, що стосуються самопроектування та самоздшснення людини, ii перебуванням мiж часом i вiчнiстю, особистiсного вибору, творчих можливостей i т. п. Саме таким питанням в рамках загально'1' проблеми часу присвячуеться означена стаття.
Щоби розглянути фiлософiю часу, потрiбно проаналiзувати процес ii розвитку вщ стародавностi до наших днiв. Необхщно з'ясувати, як розцiнювали феномен часу свiтовi фiлософи, як вони розумши суть минулого, сьогодення й майбутнього. При цьому нам доведеться звернутися до таких понять, як загальне й одиничне, можливе й дшсне, вiчне й минуще.
У буденнш свiдомостi час звичайне сприймаеться як природне тло реальность Разом з тим, поняття часу нерiдко використовуеться у переносному значенш. Ми кажемо, що всьому свш час i сподiваемося, що час усе розставить по сво'1'х мiсцях. При цьому тд часом ми розумiемо позитивний людський досвiд, а пiд мюцем - слушну оцiнку цього досвщу. Широко вiдомi такi висловлення, як «О часи, о вдач^», «Час розкидати камшня, i час збирати камшня», «Час жити й час умирати» i т. д.. Але чим насправдi е час? Л. Гумилев iз цього приводу писав: «Iсторiя - це вивчення процеав, що протiкають у часi, але що таке час, не знае шхто. У цьому немае шчого дивного. Ймовiрно, риби не знають, що таке вода, тому що 1'м не з чим ii порiвняти. А коли вони попадають на сушу, у них не залишаеться часу, щоб зайнятися порiвнянням повiтря з водою» [6, с. 69].
Дшсно, час важко з чимось порiвняти. Знаменуючи внутрiшню мiру швидкоплинного iснування будь-яко'1' речи чи явища, вiн одночасно перебувае й поза нами, й усередиш нас. З одного боку, час юнуе незалежно вщ нашого бажання або небажання. З iншого боку, ми вщчуваемо його кожний по-своему: для одного день проходить швидко, а для шшого тягнеться повiльно; один не знае, як «убити» час, шшому його постiйно не вистачае. Умовчуючи про минуле, намагаючись позбутися прких або ганебних спогадiв, ми тим самим прагнемо зробити «неюнуючими» ri епiзоди, якi колись пережили. Бувае й навпаки: деяю люди живуть минулим, не в силах розстатися з тим часом, який давав 1'м вщчуття стабiльностi й щастя (так званий «авторитет вчорашнього»). У цьому ракурсi не можна заперечувати суб'ективносп часу, який не юнуе для нас поза нашим людським буттям.
Нерозривний зв'язок часу i простору був утiлений у понятп континууму, а пiзнiше - хронотопу [< гр. chronos - час + topos - мюце]. Автором останнього поняття
був М. Бахтш, який писав, що прикмети часу розкриваються у просторi, а проспр усвiдомлюeться й вимiряeться часом [4, с. 121-122]. Ус поди здшснюються завжди у просторово-тимчасовому вимiрi. При цьому саме часова складова хронотопу особливо приваблювала людей своею незбагненшстю. Так, у стародавнiх грекiв час був персошфшований у Хроносi, якого зображували у виглядi чудовиська, що пожирае власних д^ей. У подiбнiй персонiфiкацГi виражалася думка про те, що шщо не владно над часом: його неможливо перемогти, вщ нього не можна сховатися. Усе, що юнуе, рано чи тзно поглинаеться часом, який е нескшченним, хоча проявляеться в кiнцевих явищах: усяка рiч виникае та руйнуеться, але св^ у цiлому юнуе вiчно. Навiть смерть не означае повного знищення; невипадково в стародавнш Грецп сон i смерть (Ппнос i Танатос) зображувалися у виглядi близнюкiв, якi сплять, обiйнявшись.
В античнш фшософп поняття вiчностi застосовувалось як до феноменального, так i до ноуменального свiту. За Платоном, свгт речей текучий i недосконалий; лише щй, безтiлеснi сутностi речей, живуть вiчно. Якщо вiчнiсть пануе у верхньому, досконалому шарi буття - сферi нерухливих зiрок, то час належить менш досконалiй сферi руху планет. Що стосуеться нижчо'1', земно'1' сфери, то тут час стае iлюзiею, оскiльки будь-яка рiч виникае та знищуеться. У Арютотеля ж, навпаки, сутнiсть (форма) i матерiя iснують у нерозривнiй цшсносп, тому iстинним е одиничне буття. Отже, стввщношення вiчного й минущого змiнюеться: якщо форма (наприклад, пам'ятник) може зруйнуватися, то матерiя (камшь) iснуе вiчно. Але, не зважаючи на контроверзи, категорп простору й часу обидва фшософи пов'язували в нерозривне цше, розглядаючи 1'х у контекст спiввiдношення загального й одиничного. За Платоном, час, що не юнуе до створення свiту, е мшливим образом вiчностi. Якщо вiчнiсть виступае формою iснування iдей, то час - це спойб дотику до вiчностi. У свою чергу, Арютотель, дослiджуючи природу часу, доходить висновку, що сьогодення (тепершне) - це момент едносп буття й небуття, минулого та майбутнього. Проте цей момент загадковий: «Важко побачити, чи е «тепер», яке, вочевидь, роздшяе минуле з майбутнiм, завжди единим i тотожним, або стае щораз iншим» [3, с. 145]. У ще'1" митi фiлософ знаходить одночасно i розрив, i зв'язок; тому час виявляеться двоютим.
Продовжуючи цю думку, А. Августин робить час атрибутом буття, в якому сьогодення постшне прагне до небуття. Час являе собою вiчнiсть, що розпалася, в якш здшснюеться доля людини: створена з Нiщо, вона вщдана водночас i реальностi часу, i його примарностi. Що ж стосуеться виникнення самого часу, то немае сумшву, що мир створений не в чай, але разом iз часом [2, с. 589]. Деяю люди, зауважуе фшософ, ставлять каверзш запитання: чому Бог раптом виршив створити свiт? Який в ньому вщбувся рух, що спонукав його зробити цей акт, i чому вш не робив цього рашше? Люди, що ставлять подiбнi питання, iронiзуе А. Августин, занадто зайнят стародавнiстю свого походження. До буття Бога незастосовне поняття часу, тому що Вш перебувае у вiчностi. Для Нього немае понять «рашше» i «тзшше». До створення св^у iснувала безформна матерiя, що не мала ш кольору, ш обрисiв; iншими словами, -«шщо, яке е щось» [2, с. 170]. Бог продовжуе творити св^ разом iз часом, залучаючи для цього людину, душа яко'1' пов'язуе час i вiчнiсть. Минуле фшсуеться пам'яттю, майбутне - надiею, сьогодення - спогляданням: «... Неточно висловлюються про час, коли говорять: минуле, сьогодення, майбутне; а було б точшше... висловлюватися так: сьогодення минулого, сьогодення майбутнього. Лише в нашш душi е вщповщш цьому три форми сприйняття, а не в шшому мющ. Так, для сьогодення минулих предметив ми маемо пам'ять або спогад; для сьогодення нишшшх маемо погляд, спостереження, а для сьогодення майбутшх речей ми маемо очшування, надiю» [1, с. 588]. Таким чином, фшософ увiв нове розумшня часу як iсторичного, суб'ективного за змютом.
У теорп А. Августина вщчуваються вiдзвуки iдей неоплатошзму, в якому Bi4HiCTb зараховуеться до божественного буття, а час - до життя окремих душ. При цьому час i Bi4HiCTb, нерозривно пов'язаш з людським iснуванням, взаемодшть як едине цiле. Мiстичне богослов'я середньовiччя визначало сутнiсть Бога як Nihilum, який мiстить у ^6i буттеву вiчнiсть. 1снування Бога - це таемна нескшченшсть, до яко'1 нiкому не вдаеться наблизитися. Будучи причиною всього сущого, Вiн, у той же час, - Нщо, тому що Вiн позамежний усьому сущому [10, с. 33]. Переосмисливши ще! неоплатонiзму та ареопагiтизму, А. Августин створив есхатолопчну модель часу. На вщмшу вiд ци^чно! модел^ де час тлумачиться як рух у межах нескiнченного кола, в есхатолопчнш вiн символiзуе кiнець юторп. Але цей кiнець означае не руйнування i смерть, а становлення вiчного Граду Божого (Civitas Dei). Тимчасове буття поступаеться мюцем воскресшню та безсмертю, себто вiчностi.
В добу Вщродження й Нового часу уявлення про час змшювалися тд впливом наукових вiдкриттiв. Згiдно з концепщею I. Ньютона, простiр i час субстанцiйнi й самодостатнi; вони будуть продовжувати юнувати навiть у тому випадку, якщо матерiя зникне. Згщно з Г. Лейбнiцем, проспр i час релятивнi й не можуть юнувати без матери: якщо матерiя зникне, то разом з нею зникнуть також проспр i час. Теорiя вiдносностi А. Ейнштейна, (котра теж пiддаеться критицi), пщтвердила правоту Г. Лейбнiця: проспр i час не iснують поза матерiею.
Однак I. Кант пiдiйшов до ще! проблеми зовсiм по-iншому. Перебуваючи на позици суб'ективного iдеалiзму, вш представив простiр i час апрюрними формами чуттевостi. 1накше кажучи, проспр i час - це не форми матери, а нашi внутршш психологiчнi характеристики. Усi вiдчуття - зоров^ слуховi тощо - одвiчно розташовуються в нашому внутрiшньому психолопчному просторi. Данi вiдчуття постшно змшюються. Перемiна вiдчуттiв - це i е час, суб'ективний за своею суттю. Якщо простiр органiзуе зовшшне сприйняття людини, то час - внутршне. «Час е формою внутршнього вiдчуття, себто спогляданням нас самих i нашого внутрiшнього свгту... Час е апрюрною умовою всiх явищ взагалЬ» [12, с. 138]. На запитання, чи юнують об'ективнi, незалежш вiд нас простiр i час, вщповвд немае, тому що трансцензус (вихiд за межi вiдчуттiв) можливий тiльки у свiтi свiдомостi, але не у свт речей. Як бачимо, I. Кант вщбив час як форму дiяльностi суб'екта. Думаеться, саме таке розумшня проблеми найбшьш адекватно виражае взаемовiдношення людини та часу.
На вщмшу вщ I. Канта, Г. Гегель побудував концепщю часу в рамках класичного iдеалiзму. Час у нього з'являеться становленням, у процес якого Буття переходить у Нщо, а Ищо переходить у нове Буття. Оскшьки конкретне сьогодення е результатом минулого, що чревате майбутшм, дшсним сьогоденням е вiчнiсть, себто абсолютна позачасовють. Час - це вщношення, в якому реалiзуеться буттевiсть суб'ективного духу: минуле й майбутне юнують у спогадi та у страху або надп. Минуле - це небуття буття, мюце якого зайняло «тепер», а майбутне - буття небуття, що мютиться в сьогоденш [5, с. 56-59].
Некласична фiлософiя, що виникла як противага гегелiвському панлогiзму, спробувала тти вiд рацiоналiстичного свiтовiдношення. Екзистенцiалiзм i фiлософiя життя тiсно пов'язали проблему часу з шдивщуальним буттям людини та пiдкорили ii проблемi справжнього й несправжнього iснування. Так, С. К'еркегор у вченнi про три стадп iснування вiдкинув першi двi: естетичну, при якiй принципом життя е насолода, i етичну, яка пщлегла принципу обов'язку. У першому випадку життя людини нагадуе дiрявий глечик, який неможливо наповнити; у другому життя поглинаеться й знищуеться обов'язком. Справжньою визнаеться третя стадiя - релшйна, в основi яко'1 полягае гаряча iррацiональна вiра, що робить стрибок за меж1 розуму: коли розум
зупиняеться, вiра трiумфуе. Естетик живе переживаннями хвилини, етик - турботою про майбутне, а лицар вiри - вщчуттям вiчностi.
Концепцiя С. К'еркегора зумовлена його уявленням про одночасшсть вiчного життя 1суса Христа з життям людського роду, що створюе для шдивща можливють позачасового екзистенцiйного досвiду. Людина повинна сама вибрати для себе життевий шлях; чим бiльше упущене часу, тем сутужшше стае вибiр. Хвилина вибору мае надзвичайно серйозне значення: «У цю хвилину навколо запановуе тиша, подiбна велично'1 безмовносп зоряно'1 ночi, душа залишаеться наодинщ iз собою. Цю хвилину можна зрiвняти з урочистою хвилиною присвяти зброеносця в лицарi - душа людини як би одержуе удар звисока, облагороджуеться й стае пдно'1 вiчностi» [13, с. 252]. Екзистенцшний час втшюеться в митi, що не мае зовшшшх тимчасових вимiрiв. Зовнiшне розташовуеться у внутрiшньому досввд iснування людини, але цей внутршнш досвiд залишаеться вiдкритим зовнiшньому як джерелу нових можливостей. Для пояснення ще'1 думки С. К'еркегор звертаеться до концепцп циклiчного часу, пов'язуючи п з iнтенсивнiстю засвоеного екзистенцiйного досвiду. Для релiгiйного залучення життя означае повторення, подiбне тому, яке вщбулося з 1овом. Однак подвшне повернення 1ову всього втраченого - це не просто милють Бога, але й результат повстання 1ова проти визначено'1 йому долi. Тут у наявносп серйознiсть одиничного буття й мужнiсть повторення, що дозволяе знайти розраду у вистражданому сьогоденш. Повторення - це рух силою абсурду; виходить, вiчнiсть е дшсне повторення [14, с. 125].
Якщо С. К'еркегор пов'язав щею повторення зi знаходженням вищого змiсту релЫйною людиною, яка стае «лицарем вiри», то Ф. Нiцше вклав щею вiчного повернення у вуста Заратустри: «Ус речi вiчно повертаються й ми самi разом з ними. Але зв'язок причинности, у який уплетений я, знову повернеться, - вш знову створить мене! Я сам належу до причин вiчного повернення. Я знову повертаюся iз цим сонцем, iз щею землею. щоби знову вчити про вiчне повернення вйх речей» [15, с. 193-194]. Вiчне повернення пронизано й розпачем, i надiею: неминуче повертаеться «маленька» людина з рабською мораллю, але так само неминуче повертаеться й Заратустра, щоб учити про надлюдину. Ф. Нщше не просто констатуе вiчне повернення, вш шукае спойб його ошукати й ставить метою перетворення людини. Повернення того ж самого означае не просто мехашчне повторення раз i назавжди заданих подш. Вiчне повернення - це вищий ступшь зближення юнуючого й майбутнього свiтiв, де кожна мить облагороджена дотиком нескшченносп.
Для фшософп, що звернена до людини, повторення не означае повернення пройденого, яке прагнуло б до власного вщтворення. Справжня значимють повторення вбачаеться в щнносп екзистенцшно'1 митi, що вбирае в себе можливосп шдивщуального самопроектування. Про це ж пише Ж. Делез, доводячи, що вiчне повернення неможливе без трансмутацп: «Будучи суттю становлення, Вiчне Повернення - результат подвшного ствердження, що змушуе повторитися те, що затверджуеться, i веде до становлення лише те, що е активним. И реактивш сили, ш воля до заперечення не повторюються: вони усунут завдяки трансмутацп, завдяки Вiчному Поверненню, що здшснюе вибiр» [9, с. 52]. Повторення виступае як логос одиничного, як друга сила свщомосп, котра означае не «другий раз», а вiчнiсть, що називае себе миттю. Для Ж. Делеза С. К'еркегор i Ф. Нщше - це театральш режисери, що випередили свш час i залишили позаду гегелiвський театр: «Вони винайшли у фшософп неймовiрний еквiвалент театру, засновуючи, тим самим, театр майбутнього й одночасно - нову фшософп» [8, с. 22]. Зб^ часу й вiчностi означае, що не припиняеться перерозподш сил, яю виступають у постшнш грi множинних
одиничностей, що поеднуе взаемне притягання й опiр. Таким чином, Ж. Делез, незважаючи на приналежшсть до постмодернiзму, котрий iронiчно вiдкидае фiлософську геро!ку, уповае все-таки не на волю до заперечення, а на волю до ствердження, яка сприяе позитивнш трансмутацп людського буття.
Зазначимо, що модель ци^чного часу, звернена до людини, дае, по сут^ дiалектичну картину св^обудови, в якiй нове - це не лише добре забуте старе, але й минуле, що творчо перетворено у сьогоденш. У цьому сена минуле абсолютне, в той час як сьогодення вщносне. На це взаемовщношення звернув увагу талановитий фшософ нашого часу З. Оруджев. За його справедливою думкою, минуле - це не те, що пройшло й зникло; це те, що продовжуе юнувати в шшш формi й дiяти. Тому ми завжди в сьогоденш виявляемо минуле (мова, звичай, створеш предмети тощо), i вщ нашого ставлення до нього залежить наш споаб мислення - прогресивний або реакцшний, радикальний або опосередкований. «Сьогодення постшне зникае в минулому, але минуле збер^аеться в сьогоденш. Сьогодення тому вщносне, минуле абсолютне. ...Сьогодення - це минуле у сво!х результатах...» [16, с. 43]. Накопичений розумовий досвщ людства вщбивае змют епохи. Тому юторичний час можна визначити як час, у ходi якого вщбуваеться наростання соцiальних сил у формi рiзних факторiв минулого, що домшують у рiзнi iсторичнi епохи. Суспшьством управляе завжди iсторично визначений споаб мислення, себто внутрiшнiй змiст само! епохи: лопки, моралi й досвщу. «Спосiб мислення кожно! епохи, себто накопичене минуле, - джерело фшософських i логiчних систем вiдповiдних епох. Тому розгляд фiлософських систем епохи дае нам у результат опис способу мислення само! епохи» [16, с. 271].
Екзистенцшний споаб мислення у XX сторiччi нерозривно пов'язав фшософш часу з проблемою вшьного вибору людини. Так, поняття юнування, яке передуе сутностi, переломлюеться Ж.-П. Сартром в поняття буття-для-себе, яке, умовно кажучи, випереджае буття-у-собг. Буття-для-себе - це, насправд^ втеча вщ буття, його постшне заперечення. Тепершнього часу як такого не юнуе, тому що всяка мить тепершнього позаду вже була його минулим, а попереду буде його майбутшм. Як тепершне воно не е тим, що е (минуле) i воно е те, чим не е (майбутне). «Отже, тепершне розкриваеться ^зь висхщну темпоральшсть як ушверсальне буття, i, водночас, воно е шчим (нiчим бiльшим за буття), воно - чисте ковзання вздовж буття, чисте шщо» [17, с. 309]. Майбутне залежить вщ того, чи зумiе людина вибрати себе, спроектувати свш життевий шлях.
Про це ж пише А. Камю, який вимагае вщ людини не запозичення життя, а самостшного його творення. 1снування повинне безупинно визначати себе, здшснювати так зване «себероблення» у боротьбi проти всього, що паралiзуе волю iндивiда. Протистояння, подолання, бунт - усi щ категорп будуються на принципi активности й енергл. «Завжди настае такий час, коли мусиш вибирати мiж спогляданням i дiею. Це називаеться стати людиною. С Бог або час, ось оцей хрест або оцей меч» [11, с. 129].
Зауважимо, що даним висловленням А. Камю протиставляе Бога часу й хрест -мечу, зараховуючи сакральну сферу до позици споглядання. Стршсть ще! точки зору очевидна, бо хрест також може символiзувати войовничють. Життетворча позищя того ж С. К'еркегора доводить, що вiра стае не менш дiючою зброею, нiж енерг1я людини, що вщмовилася вiд сподiвання на божественш сили. Проте для А. Камю вiра у вiчне означае угоду зi сво!м часом або вщхилення вiд дiйсностi в iм'я вищого життя. Вiдкидаючи компромiси, вш вимагае вiд суб'екта служ1ння земному життю й людським цiлям. Однак зазначимо, що бажання таемного, божественного, вiчного зовсiм не пригнiчуе сили, а, навпаки, надихае до виклику. Навт невiдворотнiсть смертi дае шанс мобшзувати людськi сили до пошуку альтернативних життевих можливостей. Тому
справжне юнування виявляеться вибором себе в процес буття, спрямованого до смертi, - буття, котре знайшло рiшучiсть, одержавши стимул до активно! дп.
У свою чергу, М. Хайдеггер екзистенцшно дослщжуе взаемозв'язок часу й буття. Вш упевнений, що знищення традицп стае потенщалом для вiдновлення мислення. Але людина завжди перебувае в напруженш взаемодп зi спадщиною попереднiх епох. Цим визначаеться самостояння суб'екта («занедбашсть людського буття»). Це буття може розсунути рамки суб'ективного досвщу. Час - це ряд послщовних Тепер, з яких кожне, тшьки-но назване, вщразу зникае в «от тшьки що» i вже гнане наступаючим «от зараз». Де ж е присутшм час? Присутнiсть означае щось постiйне, що зачiпае нас. Але, помiчае фiлософ, вiдсутнiсть теж нас зачшае, тому що вiдсутнiсть - це ще-не-сьогодення, але наступаюче на нас, себто майбутне. Воно завжди нас якимось образом зачшае, тобто е присутшм так само безпосередньо, як те, що здшснилося; себто й у майбутньому нас дютае присутшсть. Чому вона дютае нас? «Наступаюче простягае й несе iз собою те, що здшснилося; i навпаки, те, що здшснилося, простягае й несе iз собою свое майбутне. 1хшй взаемозв'язок приводить iз собою сьогодення. Буття й час простягають себе один одному. «Проспр-час» - цей термш означае вщкритють, що просвiчуе у взаемному протязi того, що настае, того, що здшснилося й тепершнього» [18, с. 399]. Отже, у М. Хайдеггера дослщження часу здшснюеться у властивому йому способi екзистенцшно! анал^ики буття.
На вщмшу вщ фiлософського розумшня, у повсякденному сприйняттi просторово-часовий континуум нерщко асоцiюеться з уявленням про «порожнечу», яка складае природний фон середовища. Таке уявлення засновник фшософсько! антропологи М. Шелер пояснював порожнечею душ^ що викликана невиконанням очшувань, що у свою чергу викликаш потягами. Людське споглядання простору й часу, що передуе вам зовшшшм сприйняттям, корениться в оргaнiчнiй можливосп руху й дп в певному порядку. «Порожшм» ми називаемо невиконання наших очшувань; таким чином, первинна порожнеча - це як би порожнеча нашо! душь «Той дивний факт, що для природнього св^оспоглядання людини проспр i час з'являються порожшми формами, що передують уйм речам, зрозумiлий лише виходячи iз цього надлишку незадоволених потягiв порiвняно iз зaдовiльненими» [19, с. 58]. Як бачимо, висновок М. Шелера про те, що людина схильна розглядати порожнечу власно! душi як нескшченну порожнечу простору й часу, нацшений не тiльки на осмислення об'ектно-суб'ектних зв'язкiв, але й на можливють розумiння самого людського духу.
Заповнити порожнечу душ^ що розчинилася в хаой безчaсовостi, прагнули й в^чизняш мислителi. Слiдом за Г. Сковородою й П. Юркевичем, таю майстри слова, як Л. Украшка, М. Хвильовий, В. Винниченко та ш. намагалися вийти за рамки сучасносп, простягаючи екзистенцшш нитки в безмiрнi простори минулого й майбутнього. В 1хшх лiтерaтурно-фiлософських творах час то стискувався в неповторну екзистенцшну мить, то охоплював метaфiзичний проспр вiчностi. У зовнiшнiй упорядкованосп виявлялося сум'яття, в гaдaнiй дисгармонп - рiвновaгa. Поеднуючи тимчасове та вiчне, П. Юркевич писав: «Вщ з'еднання бiдного й немiчного буття з багатством i плiднiстю ще'1 народжуеться любов, як дух, що пов'язуе земне з небесним, смертне з безсмертним, кшцеве з нескшченним» [20, с. 26].
Проблема часу в контексп кшцевого й нескшченного по-своему осмислювалася у феноменологii Е. Гуссерля, для якого одиничне Ego завжди вбирае в себе iншi ego, приводячи 1х до тимчасово! «ствприсутносп». У силу цього стае можливою комунiкaцiя, трaнсляцiя змiстiв. Здатшсть до взаемного вiдбиття тимчасово! «ствприсутносп» створюе основу iнтерсуб'ективностi. Розбудовуючи щею тимчaсовостi й, отже, iсторизму, Е. Гуссерль помщае миттеву крапку «тепер» в
iнтервали мiж двома станами: «тепер, яке ще не стало минулим, свщомють про тшьки прожите» i «тепер, яке стае, але ще не стало майбутшм». З погляду часу внутршнш плин штенцшно! свiдомостi з'являеться абсолютно суб'ективним, причому в переживанш актуальносп ми володiемо вiдправним пунктом i континуумом усiх майбутнiх моментiв. Розмiрковуючи про людину, буття яко! належить i тимчасовому, i вiчному свгтам, фiлософ вiдзначае: «Нескiнченний горизонт, в якому вона живе, не замкнутий, !! працi й цiлi, досягнення й дiяльнiсть, !! особистi, групов^ нацiональнi мiфологiчнi мотивацп - усе здшснюеться в кiнцевому, доступному для огляду навколишньому свiтi» [7, с. 105].
Думку про взаемозалежшсть минулого, сьогодення й майбутнього продовжив вщомий представник постмодершзму Ж. Деррiда. Вш визначив фiлософський простiр постмодерну як час простору та проспр часу, що зароджуються [21, р. 8]. На його думку, розумшня буття як присутносп припускае статичшсть сьогодення, яке насправдi не тотожно самому соб^ тому що залежить вщ минулого. Бiльше того, ця залежшсть простягаеться й на вiдносини з майбутшм, тому що людина безупинно себе проектуе. Але Ж. Деррща бере тд сумшв самототожнiсть буття: повнота присутносп виявляеться iлюзiею, коршь знищуеться ризомою, центр - маргiналiями. Вигнанi метафiзикою на периферiю, рiзнi слiди, неоднорiдностi й вiдмiнностi тепер займають те мюце, яке було узурповано центризмом. Diffërance, до якого постшно апелюе фiлософ, спiввiдноситься з рухом, який полягае в розрiзненнi шляхом вщстрочки, вiдсилання, обходу. У той же час, цей рух, що робить вщмшносп, е загальним коренем понятшних опозицш, що формують нашу мову - таких, як почуттеве/мисленневе, тимчасовеМчне тощо [22, р. 17].
Як бачимо, будь-яка епоха, в тому чист - сучасна (або, за постмодерною термшолопею, постсучасна), дае нам рiзноманiття уявлень про час та людину, яка перебувае усередиш свого часу. Безперечно, жодна фшософська концепщя не мае права на абсолютне першенство вщносно шших концепцш. Ус вони являють собою те накопичене минуле, в якому поеднуються властивосп загального й часткового, та вс складають штелектуальний каттал св^ово! творчо! свiдомостi.
Отже, з вищевикладеного можна зробити наступний висновок.
Розгляд проблеми часу в контексп фшософп людини дае змогу штерпретувати свiт як обрш, в якому з'еднуються минуле, нишшне й прийдешне, котрi суб'ект стввщносить у значенневому полi. Нам уявляеться цшком справедливою позицiя великого I. Канта щодо часу як форми внутршнього вщчуття та дiяльностi людини. Будучи умовою всiх явищ, яка передуе досвщу, час постае перш за все внутршшми психолопчними характеристиками суб'екта, завдяки чому ми й можемо тзнавати свiт. Порiвняльний аналiз учень вiдомих мислителiв дае можливють стверджувати, що всi вони, досшджуючи феномен часу, так чи шакше, зверталися до проблеми людини. Навт Платон i Г. Гегель були впевнеш, що осягти щеальну сутнiсть свiту можна лише людським розумом, який, залишаючись у рамках можливого, все-таки постшно здшснюе акщю переходу можливого у дiйсне. В контексп екзистенцшного дискурсу проблема часу виршуеться як проблема iндивiдуальноi самовизначеносп й особистiсного вибору. В такому ракура сутнiсть вiчного повернення розглядаеться як можливють збiгу тимчасового та нескшченного. 1з цього випливае вщносшсть сьогодення й абсолютнiсть минулого, котре вщдзеркалюе змiст кожно! доби в юторп людства.
Перспективи подальших розвiдок у даному напрямку зумовлюються залежшстю майбутнього вщ накопиченого минулого, яке мютить множину викликiв i ризикiв для сучасного суспшьства.
Список використано1 л1тератури
1. Августин А. Исповедь / А. Августин // Антология мировой философии : в 4-х т.
- Москва : Мысль,1969. - Т. 1, ч. 2. - С. 582-588.; Avgustin A. Ispoved / A. Avgustin // Antologiya mirovoy filosofii : v 4-kh t. - Moskva : Mysl,1969. - T. 1, ch. 2. - S. 582-588
2. Августин А. О граде божием / А. Августин // Антология мировой философии : в 4-х т. - Москва : Мысль,1969. - Т. 1 , ч. 2. - С. 589-590 ; Avgustin A. O grade bozhiem / A. Avgustin // Antologiya mirovoy filosofii : v 4-kh t. - Moskva : Mysl,1969. - T. 1 , ch. 2. -S.589-590
3. Аристотель Физика // Аристотель Сочинения : в 4-х т. / Аристотель. - Москва : Мысль, 1981. - Т. 3. - С. 59-262.; Aristotel Fizika // Aristotel Sochineniya : v 4-kh t. / Aristotel. - Moskva : Mysl, 1981. - T. 3. - S. 59-262.
4. Бахтин М. М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике // Бахтин М. М. Литературно-критические статьи / М. М. Бахтин. - Москва : Худож. лит., 1986. - С. 121-290 ; Bakhtin M. M. Formy vremeni i khronotopa v romane. Ocherki po istoricheskoy poetike // Bakhtin M. M. Literaturno-kriticheskie stati / M. M. Bakhtin. - Moskva : Khudozh. lit., 1986. - S. 121-290.
5. Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук : в 3-х т. / Г. В. Ф. Гегель. -Москва : Мысль, 1975. - Т. 2 : Философия природы. - 695 с. ; Gegel G. V. F. Entsiklopediya filosofskikh nauk : v 3-kh t. / G. V. F. Gegel. - Moskva : Mysl, 1975. - T. 2 : Filosofiya prirody. - 695 s.
6. Гумилев Л. Чтобы свеча не погасла : Диалог / Л. Гумилев, А. Панченко. -Ленинград : Совет. писатель, Ленингр. отд-ние, 1990. - 128 с. ; Gumilev L. Chtoby svecha ne pogasla : Dialog / L. Gumilev, A. Panchenko. - Leningrad : Sovet. pisatel, Leningr. otd-nie, 1990. - 128 s.
7. Гуссерль Э. Кризис европейского человечества и философия / Э. Гуссерль // Вопросы философии. - 1986. - № 3. - С. 101-117 ; Gusserl E. Krizis evropeyskogo chelovechestva i filosofiya / E. Gusserl // Voprosy filosofii. - 1986. - № 3. - S. 101-117
8. Делез Ж. Различие и повторение / Ж. Делез ; пер. с фр. Н. Маньковской, Э. Юровской. - Санкт-Петербург : Петрополис, 1998. - 384 с. ; Delez Zh. Razlichie i povtorenie / Zh. Delez ; per. s fr. N. Mankovskoy, E. Yurovskoy. - Sankt-Peterburg : Petropolis, 1998. - 384 s.
9. Делез Ж. Тайна Ариадны / Ж. Делез // Вопросы философии. - 1993. - № 4. -С. 48-53 ; Delez Zh. Tayna Ariadny / Zh. Delez // Voprosy filosofii. - 1993. - № 4. - S. 4853
10. Дионисий Ареопагит О божественных именах. О мистическом богословии / Дионисий Ареопагит : пер. с древнегреч. - Санкт-Петербург : Глаголъ, 1994. - 370 с. ; Dionisiy Areopagit O bozhestvennykh imenakh. O misticheskom bogoslovii / Dionisiy Areopagit : per. s drevnegrech. - Sankt-Peterburg : Glagol, 1994. - 370 s.
11. Камю А. Мiф про Сiзiфа // Камю А. Вибраш твори : у 3 т. : пер. з фр. / А. Камю ; упоряд. О. Жупанський, авт. тслямови Д. Наливайко. - Харюв : Фолю, 1997. - Т. 3 : Есе. - С. 72-162 ; Kamiu A. Mif pro Sizifa // Kamiu A. Vybrani tvory : u 3 t. : per. z fr. / A. Kamiu ; uporiad. O. Zhupanskyi, avt. pisliamovy D. Nalyvaiko. - Kharkiv : Folio, 1997. - T. 3 : Ese. - S. 72-162
12. Кант И. Критика чистого разума // Кант И. Сочинения : в 6 т. / И. Кант ; под общ. ред. В. Ф. Асмуса. А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана. - Москва : Мысль, 1964. - Т. 3.
- 799 с. ; Kant I. Kritika chistogo razuma // Kant I. Sochineniya : v 6 t. / I. Kant ; pod obshch. red. V. F. Asmusa. A. V. Gulygi, T. I. Oyzermana. - Moskva : Mysl, 1964. - T. 3. - 799 s.
13. Кьеркегор С. Гармоническое развитие в человеческой личности эстетических и этических начал // Кьеркегор С. Наслаждение и долг / С. Кьеркегор ; пер. с дат. П. Ганзена ; подгот. текста и коммент. И. Булкиной, А. Мокроусова. - 3-е изд. - Киев : Air Land, 1994. - С. 225-419 ; Kerkegor S. Garmonicheskoe razvitie v chelovecheskoy lichnosti esteticheskikh i eticheskikh nachal // Kerkegor S. Naslazhdenie i dolg / S. Kerkegor ; per. s dat. P. Ganzena ; podgot. teksta i komment. I. Bulkinoy, A. Mokrousova. - 3-e izd. -Kiev : Air Land, 1994. - S. 225-419
14. Кьеркегор С. Понятие страха // Кьеркегор С. Страх и трепет / С. Кьеркегор ; общ. ред., сост., вступ. ст. С. А. Исаева ; пер. с дат., коммент. Н. В. Исаевой, С. А. Исаева. - Москва : Республика, 1993. - С. 115-248 ; Kerkegor S. Ponyatie strakha // Kerkegor S. Strakh i trepet / S. Kerkegor ; obshch. red., sost., vstup. st. S. A. Isaeva ; per. s dat., komment. N. V. Isaevoy, S. A. Isaeva. - Moskva : Respublika, 1993. - S. 115-248
15. Ницше Ф. Так говорил Заратустра / Ф. Ницше ; пер. Ю. М. Антоновского. -Москва : Изд-во Моск. ун-та, 1990. - 302 с. ; Nitsshe F. Tak govoril Zaratustra / F. Nitsshe ; per. Yu. M. Antonovskogo. - Moskva : Izd-vo Mosk. un-ta, 1990. - 302 s.
16. Оруджев З. М. Способ мышления эпохи. Философия прошлого / З. М. Оруджев. - Москва : Едиториал УРСС, 2004. - 400 с. ; Orudzhev Z. M. Sposob myshleniya epokhi. Filosofiya proshlogo / Z. M. Orudzhev. - Moskva : Yeditorial URSS, 2004. - 400 s.
17. Сартр Ж.-П. Буття i шщо: Нарис феноменолопчно! онтологл / Ж.-П. Сартр ; пер. з фр. В. Лях, П. Таращук. - Кшв : Вид-во Соломп Павличко «Основи», 2001. -854 с. ; Sartr Zh.-P. Buttia i nishcho: Narys fenomenolohichnoi ontolohii / Zh.-P. Sartr ; per. z fr. V. Liakh, P. Tarashchuk. - Kyiv : Vyd-vo Solomii Pavlychko «Osnovy», 2001. - 854 s.
18. Хайдеггер М. Время и бытие // Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления : пер с нем. / М. Хайдеггер. - Москва : Республика, 1993. - С. 391-406 ; Khaydegger M. Vremya i bytie // Khaydegger M. Vremya i bytie: Stati i vystupleniya : per s nem. / M. Khaydegger. - Moskva : Respublika, 1993. - S. 391-406
19. Шелер М. Положение человека в космосе / М. Шелер // Проблема человека в западной философии : переводы / сост. и послесл. П. С. Гуревича ; общ. ред. Ю. Н. Попова. - Москва : Прогресс, 1988. - С. 31-95 ; Sheler M. Polozhenie cheloveka v kosmose / M. Sheler // Problema cheloveka v zapadnoy filosofii : perevody / sost. i poslesl. P. S. Gurevicha ; obshch. red. Yu. N. Popova. - Moskva : Progress, 1988. - S. 31-95
20. Юркевич П. Д. Идея // Юркевич П. Д. Философские произведения / П. Д. Юркевич ; сост. и подгот. текста А. И. Абрамова, И. В. Борисовой ; вступ. ст. и примеч. А. И. Абрамова. - Москва : Правда, 1990. - С. 9-68 ; Yurkevich P. D. Ideya // Yurkevich P. D. Filosofskie proizvedeniya / P. D. Yurkevich ; sost. i podgot. teksta A. I. Abramova, I. V. Borisovoy ; vstup. st. i primech. A. I. Abramova. - Moskva : Pravda, 1990. -S. 9-68
21. Derrida J. Differance // Derrida J. Margins of Philosophy / J. Derrida. - Chicago : University of Chicago Press, 1982. - P. 6-48.
22. Derrida J. Positions / J. Derrida. - Paris : Minuit, 1972. - 135 p.
Стаття надшшла до редакцп 15.01.2016
N. Yemelyanova
THE PHILOSOPHY OF TIME
The article considers different points of views on the nature of time in the history of philosophical thought are. The value of the past, the present and the future is considered in
the context of human philosophy. The author's analysis of philosophical concepts about the phenomenon of time led her to such concepts as universal and individual, possible and real, eternal and transient. The comparative analysis of wide-known thinkers gave the author an opportunity to say that while examining the phenomenon of time, they turned to the problem of a human being. The author appeals to the subjective concept of time, which was initiated and developed by A. Augustine and I. Kant, who created the doctrine of time as a form of internal feelings and activity. In contrast to Hegel's panlogizm, in which time is the ratio, which is implemented by the existing of the subjective spirit, existentialism and philosophy of life strictly connected with the problem of time with an individual human being. In the context of existential discourse time problem is solved as a problem of individual self-determination and personal choice. The concept of cyclical time is viewed from the point of the learned existential experience. According to the ideas of S. Kierkegaard and F. Nietzsche eternal return is the possibility of coincidence of time and eternity. J. -P. Sartre, linking philosophy of time with the problem of free choice, makes future to be dependent on whether a person will be able to design their lives. M. Heidegger studies time according to his way - existential analytics of being. It is noted that native thinkers after G. Skovoroda and P. Yurkevych tried to go beyond the present, existential threads in stretching expanses of the past and the future. The philosophy of time continued to be developed by representatives of postmodernism, including - J. Derrida, who defined the philosophical space of postmodern as a space of time and space that is generated. It is noted that the actual concept is Z. Orudzheva's one, according to which the society is managed by the historically determined way of thinking, that accumulates the past, because the present is relative and the past is absolute. Overall, considering the problem of time in the context of the philosophy of man makes it is possible to interpret the world as the horizon, which incorporates the past, the present and the future, which are related by the individual semantic field.
Key words: philosophy, time, temporary, eternal, man, the past, the present, the future.
УДК 323.1(477)
Т. С. Воропаева
СПЕЦИФ1КА УЯВЛЕНЬ ГРОМАДЯН УКРА1НИ ПРО СУЧАСНУ УКРАШСЬКУ НАЦЮНАЛЬНУ 1ДЕЮ: Ц1НН1СНИЙ ВИМ1Р (1993-2015 рр.)
У cmammi розглядаеться методологiчний потенщал сучасного украгнознавства як ттегративног науки, на цт основi аналiзуються уявлення громадян Украгни про сучасну украгнську нацюнальну iдеюю. Використання трансдисциплтарних до^дницьких стратегт дозволило виявити цтшсш прюритети громадян Украгни та коротку «формулу» сучасног нащональног iдег - гiднiсть, розвиток, свобода.
Ключовi слова: нацюнальна iдея, iдеологiя, цтшсш прюритети, украгнознавство, трансдисциплтаршсть, громадяни Украгни.
Проблема духовно! своерщносп нaродiв, нацш i цившзацш гостро стояла упродовж всього юторичного шляху розвитку соцюгумаштаристики i мала нaйрiзномaнiтнiшi способи виршення. Вiдомi мислшеш та вчеш намагалися не тшьки дослщити юторш щей та щеологш, не тшьки вичленувати найбшьш типовi щншсш прюритети того чи шшого народу, але й запропонувати новi методолопчш пщходи до ще! проблеми. 1сторичний досвщ показуе, що у свт не було жодного суспшьства, яке б
31
