CC BY
78
Фiлософiя права
УДК 340. 12
С. I. Максимов, доктор юридичних наук, професор
ФЕНОМЕНОЛОГ1ЧНИЙ П1ДХ1Д ДО РОЗУМ1ННЯ ПРАВОВО1
РЕАЛЬНОСТ1
Розкрито сутнiсть та специфшу феноменологiчного пiдходу до осмислення правово! реальностi. Цей феномен розглянуто в онтолопчному, антропологiчному та аксюлопчному аспектах. У межах феноменологiчного тдходу виявлено специфiчний спосiб буття права через модальшсть належного, розкрито основш риси правово! людини та основш сенси правосвщомосп як 11 ейдоси.
Ключовi слова: феноменолопчний шдхщ, правова реальнiсть, належне, здатнiсть до визнання, правовi ейдоси.
Актуальтсть дослЬдження зумовлена необхщтстю пошуку нових методолопчних шдход1в до розвитку фшософп права 1 вше! юриспруденцп в цшому. Це потр1бно для того, щоб не втратити сенс 1 шдстави у дослщжент права, на вщшукант яких 1 акцентуе феноменолопчний тдхщ до права, що розвивався такими вщомими дослщниками, як А. Кауфман, Р. Марчич, П. Ржер та т.
Метою дано! публжацп саме 1 е розкриття сутност та специфжи феноменолопчного тдходу, або методу, виявлення його евристичних можливостей у тзнант такого багатогранного феномену, як право.
Як вщомо, феноменологiчний метод полягае в абстрагувант вщ усього зовтшнього, неютотного для з'ясування дшсно! природи речей. Це здтснюеться шляхом виявлення суб'ектом у сво!й свщомост певних самоочевидних структур, як передують нормам права, правовим тститутам, вщносинам { взагал1 правовому мисленню. Таю структури отримали назву правових ейдоЫв. Вони являють собою не просто те загальне, що е у вЫх правових явищах, а !х утверсальний генетичний принцип, який породжуе вс можлив1 одиничт прояви права. Це щеальне буття права, яке вщкриваеться на основ1 ттущп законодавцем, суддею, звичайним громадянином.
Феноменолопчний шдхщ до права в найширшому сенс може бути реал1зований через концепт правово! реальност як суттевого елементу життевого свгту людини. У межах такого тдходу «правова реальтсть» штерпретуеться як особливий автономний свгт права з1 сво!ми законами { лопкою функцюнування та розвитку, з1 сво!ми «опорними конструкщями» { способом !х поеднання в одне цше. Для прояснення ще! позицп можна скористуватися визначенням «реальности», наданим представниками феноменолопчно! соцюлогп П. Бергером та Т. Лукманом. Реальтсть, на !хню думку, являе собою властивють, притаманну феноменам, мати буття,
незалежне вщ нашо! волi та бажання (ми не можемо «!х позбутися») [1, с. 9]. Тому правова реальшсть не лише те, що здшснюеться в iнститутах права або правовщносинах, а й також т очевидностi, якi хоча i не мають предметного буття, проте з якими ми повинш рахуватися (не можемо не рахуватися).
Поняття «правова реалънжтъ» е фiлософським еквiвалентом юридичного поняття «правова система». Вщмштсть мiж ними полягае у тому, що поняття «правова система» як категорiя юридично! науки сформувалося на основi застосування загальнонаукового системно-функцюнального пiдходу до сфери права. Вщносно людини вона виступае як щось зовнiшне. Правова реальнiсть як категорiя фшософп права сформувалася на основi методу фшософсько1 рефлексп, i людина тут е центральною фiгурою, оскшьки правова реальнiсть е свiт права, в якому вона живе, а буття в правi е одним iз способiв 11 буття. Структурними елементами правово! реальностi виступають уже не т чи iншi правовi iнститути, а правовi феномени (св^ сенсiв). Такий пiдхiд дае змогу розглянути як те, що е право, так i те, як воно е, тобто яким чином воно присутне в нашому житл, у чому його специфжа серед шших видiв буття.
Правова реальшсть з точки зору феноменолопчного шдходу може бути розглянута в онтолопчному, антропологiчному та аксiологiчному аспектах.
У межах онтолопчного сприйняття правово! реальност природа свiту права характеризуеться як метасощальна деонтологiчна реальнiсть. Тому правова реальшсть не становить якусь субстанщональну частину реальности а е лише способом оргашзаци та штерпретаци певних аспекив соцiального життя, буття людини. Але цей споЫб настiльки ютотний, що за його вiдсутностi розпадаеться сам людський свiт. Тому ми уявляемо його як такий, що реально юнуе. Вже в цьому виявляеться вщмштсть буття права вщ буття власне сощальних об'ектiв, оскшьки св^ права — це в основi сво1й свiт надежного, а не юнуючого. Тому реальнiсть права встановлюеться не як факт, а через його значушдсть для людини.
У сучасних дискуЫях щодо природи права серед рiзноманiтних поглядiв на буттеву специфжу права видiляються двi протилежнi позици: об'ективiстська онтологiя (М. Вшей) та суб'ективютська онтологiя (П. Амселек) [2]. Перша виражаеться тезою «право юнуе в речах», друга — тезою «право юнуе в думках». Зпдно з позищею об'ективiзму онтологiя права — це частина загально1 онтологи, а право мае загальну для всiх реальностей природу, тобто юнуе незалежно вiд людей. Суб'ективiзм же е позицiя, яка вважае, що право — це реальшсть, залежна вщ людей. Воно — творшня людини, а тому не мае того самого статусу, який мае природна реальшсть.
Однак право за сво1м онтолопчним статусом не об'ективне i не суб'ективне, воно штерсуб'ективне, тобто конструюеться у взаемоди людей. П. Ржер демонструе, що правова проблема виникае внаслщок втручання iншого у зв'язку з проблемою шкоди, спричинено1 iншому [3, с. 28]. Тим самим розкриваеться штерсуб'ективна природа первинно1 «клiтинки» права як зв'язку двох рiвноправних суб'екпв. У той же час суб'ект права — це не
шший як близький, ближнш, з яким пов'язана тшьки моральна проблематика, а шший, вщносини з яким опосередковано певним шститутом [3, с. 29]. Правова реальтсть виявляеться в такому аспект буття людини, коли воно стикаеться з буттям шшого. Але не будь-яке спшьне юнування людей виступае основою права, а тшьки те, яке загрожуе обернутися на свавшля { тому мютить момент належного, що обмежуе це свавшля.
Деонтолопчний свгт, тобто св1т права { морал1, можливий лише у раз1 дотримання як мш1мум таких двох умов: а) визнання свободи волц б) визнання принципово! можливост норми належного — критерда добра { зла, справедливост { несправедливость Ц передумови становлять лопчний мш1мум деонтолопчно! реальность Зв'язок м1ж цими модусами такий: якщо людина несвободна, то вона не вщповщае за сво! вчинки, а якщо вона не вщповщае за сво! вчинки, то про жодш деонтолопчш норми не може бути й мови. Причому тут модальшсть онтолопчна (свобода) свш через середнш член (вщповщальшсть) переходить у модальшсть деонтолопчну (обов'язок). Через щ сенси { значення розкриваються умови можливост1, граничн1 шдстави як права, так { мораль Щ сенси е певний код, свого роду перепустка у деонтолопчну реальшсть, яка юнуе немовби паралельно з емп1ричною реальн1стю.
Сама дихотом1я належного та 1снуючого, або права { факту, не тшьки е виразом проблеми сшввщношення права { сощально! реальност1 (соц1ального середовища права), а й розкривае одну 1з фундаментальних внутр1шн1х суперечностей права, проявом яких виступае проблема сшввщношення його щеально! та 1нституц1онально! стор1н. У суперечност1 належного та 1снуючого е два аспекти: а) зовшшнш, коли сшввщносяться фактична повед1нка, яка становить сощальну реальн1сть (те, що е), { право як вираз ще! належного (те, що мае бути); б) внутршнш, коли сшввщносяться чинне, позитивне право, яке внаслщок свое! фактичности темпоральност1, матер1альност1 виражае момент сущого, та 1де! права як щеалу, зразку { критер1ю оцшки чинного права з позиц1й того, яким воно мае бути.
В той же час у межах феноменолопчного шдходу юнуе прагнення подолати дуал1зм належного та юнуючого, оскшьки буття тут розглядаеться як буття в «життевому св1т1». М. Гайдеггер заявив, що «приписи тих директив, яю стають для людини законом { правилом, повинш виходити 1з сущого. В 1ншому раз1 будь-який закон залишиться лише жалюг1дним творшням людського розуму» [4, с. 44]. Як таке суще виступала конструкщя «природи речей», завдяки як1й конструюеться належне з урахуванням певно! «значущосп», «важливост1» буття. Ця конструкц1я як онтолопчний аналог природного права знаходить свш класичний вираз у формула «Життев1 в1дносини несуть свою м1ру { св1й порядок у самих собЬ>. Вона — 1деальний мют м1ж сущим { належним. К сутн1сть полягае у ствердженн1 певного «самоочевидного» щеального розпод1лу прав { обов'язюв у межах певного шституту.
Право являе собою також складну багатор1вневу систему, динам1чний процес власного становлення { вщтворення. В1дносно автономними р1внями
правово1 реальност е: а) cbït щей (щея права); б) cbït знакових форм (npaBOBi норми i закони); в) cbït соцiальних взаемодiй (правове життя). Вони виступають рiвнями становлення права, яю виражаються в розгортанш концепцiï правово1 реальностi вiд абстрактних до все бшьш конкретних визначень.
У межах феноменолопчного шдходу як фундамент правовоï фшософи розглядаеться фшософська антропологiя як фiлософське знання про людину, ïï природу та форми юнування. Можливiсть фiлософсько-правовоï антропологiï зумовлена тим, що в структурi буття людини можуть бути виокремлеш моменти, яю у зовнiшньому виразi дають правовi вiдносини, з одного боку, i в самому правi — таю моменти, без яких сшльне людське спiвiснування виявилося б неможливим — з другого. Вона е вченням про право як споЫб людського буття. Основне питання фшософсько-правово1" антропологiï: що таке людина правова? На основi здiбностей, якi вiдрiзняють людину вiд тварин, вона отримуе таю визначення: «homo sapiens», «homo religious», «homo politicus», у тому чи^ визначення «homo juridicus». Обгрунтовуючи уведення поняття «людина юридична», Ж. Карбонье шдкреслював, що тiльки людина з уЫх живих iстот «надшена здатнiстю бути юридичною iстотою» i тшьки ш властива здатнiсть «створювати i сприймати юридичне» [5, с. 61]. Саме ця властива людиш здатшсть, вважав вiн, а також ментальний механiзм, що ïï шдтримуе, повиннi бути предметом юридичноï антропологи.
Що ж являе собою «людина юридична»? Людина в системi права, людина правова — це перш за все суб'ект, агент i носш певних дш. Тому найважлившим питанням правовоï антропологи е питання «Хто е суб'ектом права?», або питання про те, завдяки яюй здiбностi людини ми щентифжуемо суб'екта права.
Суб'екта права надшено природною здатшстю до дiяльностi, яка мае цiннiсно-орiентований характер. Серед цiннiсно-орiентованих аклв (любовi, ненавистi та iн.) видшяються такi, якi виражають сенс права. Це — акти визнання [6, с. 76]. Будь-який правопорядок передбачае наявшсть такого суб'екта, буття якого невщдшьне вщ щншсно-значущих актiв, а отже, i вщ буття самих цих щнностей, роблячи ïx життево реальними. Акти визнання — це особливi iнтенцiональнi акти, що виражаються у спрямованост на iншого. При цьому шший розглядаеться як щншсть незалежно вiд мiри його чеснот, як щншсть, що заслуговуе на гаранти захисту з боку права.
Цшшсно-значущим актом визнання е те, що конституюе «кштинку» права, являе собою конститутивний момент правосвщомость Здатшсть до визнання — власне правова здатшсть, яка робить право можливим. Вона вiдрiзняеться вщ моральних здатностей (любов^ поваги), хоча й може мати ix як свою передумову. Саме в актi визнання вщбуваеться ототожнення себе з iншими, що дозволяе розглядати його як антрополопчний е^валент принципу формальноï рiвностi.
За Ржером, визнання, або взаемне визнання людей, становить такий тип взаемовщносин, коли люди не намагаються пристосувати один одного до
сво"х цшей та потреб, тобто щ вiдносини не е утилiтарними. Це вщносини рiвних napTHepiB, якi уважно ставляться до вщмшностей iншого. Саме таке визнання здатне стати шдгрунтям для здшснення рiвних прав. Основою ще" здатностi е те, що «самють», мое «Я» конституюеться лише завдяки 1ншому i за допомогою 1ншого в моему визнаннi.
Структура правового суб'екта (правовоï людини) не е простою. Перш за все вона постае в едност внутршнього i зовшшнього планiв, сутностi та юнування. На зовнiшньому рiвнi — це особа, лопчна конструкцiя, носш прав i обов'язкiв, на внутршньому — особистiсть, носiй правосвiдомостi. Важливим виразом даноï якостi виступае автономiя особистостi, «здатнiсть людини бути паном œ6i самiй». Структура особистостi являе собою едшсть взаемодоповнюючих орieнтацiй: орieнтацiï на самореалiзацiю i орieнтацiï на автономда, eднiсть iндивiдуальностi («внутрiшнього Я») i персональност («орieнтацiï на 1ншого»). Вiдсутнiсть установки на самореалiзацiю не забезпечуе внутршньо" гiдностi людини i вщповщно прагнення захистити ïï пдшсть. Вiдсутнiсть же якостi автономiï не створюе умов для свободи, творчо" реалiзацiï здiбностей. Тим самим деформащя правового суб'екта не забезпечуе моменту визнання i право виявляеться неможливим. Правовий суб'ект знаходить себе в едност духовно" i сощально" особистость
Правовий суб'ект — це не стшьки внутрiшня психологiчна структура особистост (не стiльки ïï автентичне «Я»), скшьки те, як особистiсть представлена шшим. Вона дае можливiсть взаeмодiяти з оточуючим свiтом, вiдображуe ту роль, яку людина вiдiграe у ньому. Це — особа, персона. Особислсть як персона е не атомарним шдивщом, а людиною в ïï ставленш до iнших людей. Така особистють конституюеться iншими, але не в об'ективному розумiннi, а в тому, що усвщомлюе себе вщносно iнших, вiдносно розумiння ïï ролi iншими. Вона е структурна едшсть вщношення та його ноЫя (правовiдношення i суб'екта права) [7, с. 121]. Це означае, що право породжуеться такими вщносинами, в яких людина бере участь як персона. I це е вщносини визнання.
Таким чином, у конструкци суб'екта права слщ вбачати особливий вимiр людини — правово" людини як ноЫя здатност до визнання, адекватною формою сощального буття яко" виступае особистiсть. При цьому поняття правово" людини е iнтегральним виразом вше" системи категорш не тшьки правово" антропологiï, а й фшософп права в цiлому.
Сенси i щнноси е основою правово" реальност в ментально-аксiологiчному аспектi ïï сприйняття. Вони фшсуються у правосвщомост та е безпосереднiм джерелом правопорядку i вЫх правових явищ. Конкретними проявами правосвщомост виступають правовi сенси (правовi ейдоси) як внутрiшнiй змют правових феноменiв, те, що робить "х власне правовими. Сенси штерсуб'ективш i е основою взаeморозумiння людей. Центральним правовим сенсом е визнання автономи кожного члена суспiльства, його нормативно" незалежносл, або, за Кантом, «здатност бути паном самому собЬ>. Автономiя особистостi е етичним корелятом прав людини.
Експлжащя правових сеншв задае правовi цшносп, якi е iнтерсуб'ективними умовами можливост права. Виражаючи те, що е значущим для людини, вони виступають атрибутами права, лежать в основi прав i обов'язюв, правових норм як ïx об'ект. Основна правова цiннiсть — справедливiсть — конституюеться взаемним визнанням суб'екив. Справедливiсть як форма людського сшвюнування виражае вимогу «мшмуму любовi», або неупередженостi. У ствердженш власно1' свободи i визнанш свободи iншиx полягае сенс справедливост як критерiю оцiнки i критики поведшки людей та iснуючиx полгтико-правових iнститутiв.
Якщо в умовах правового суспшьства, що утвердилося, сенси права виражають себе шбито автоматично i немае необхщноси морально:' участi шдивща у правових нормах, то в умовах становлення правового суспшьства ригористичне дотримання установок правовоï свщомоси е етичним обов'язком будь-я^ вiдповiдальноï людини.
Основоположними установками правосвщомосп виступають категорично безумовний обов'язок поважати чуже право (фундаментальний обов'язок) i обумовлений повагою до людсь^ сутносп, ролi людини як громадянина i члена суспшьства обов'язок вщстоювати власне право (доповнюючий обов'язок).
Наслщком дотримання таких принцишв стае утвердження у вiдносинаx мiж людьми добропорядностi, чесностi i точност у виконаннi сво1х зобов'язань, а у способi думок — правовоï установки. Остання виявляеться у ставленш до iншиx — в примак справедливостi над спiвчуттям, у ставленш до себе — в iдеï правомочностi, тобто у прагненнi до незалежного досягнення вигоди i благополуччя. 1нтегральним виразом правових сенЫв е «взаемне визнання». Метафiзичною умовою можливост права i обгрунтовуванням внутрiшньоï незалежност (автономи) виступае установка заперечення рабства i визнання свободи вищою щншстю. Дотримання цих установок правосвщомосп веде до утвердження стiйкоï системи правового етосу.
Висновки. Застосування феноменолопчного шдходу до осмислення правовоï реальност дае змогу з'ясувати таю особливост свгту права, як його буття через модальшсть належностi, розкрити основнi риси такого рiвня буття правовоï реальности як правова людина, i виявити основш сенси правосвiдомостi, як ïï ейдоси. Подальший розвиток феноменологiчного шдходу до права пов'язаний з виявленням та утриманням основних правових сеншв у контекст правовоï культури.
Л1ТЕРАТУРА
1. Бергер, П. Социальное конструирование реальносп / П. Бергер, Т. Лукман. — М.: Медиум, 1995.
2. Controversion about Law's Ontology / её. by P. Amselek and N. MacCormick. — Edinburgh, 1991.
3. Рикер, П. Торжество языка над насилием. Герменевтический подход к философии права / П. Рикер // Вопр. философии. — 1996. — №4. — С. 27-36.
4. Heidegger, M. Uber den Humanismus / М. Heidegger. — Franfurt a. M., 1968.
5. Карбонье, Ж. Юридическая социология / Ж. Карбонье. — М.: Прогресс,
1986.
6. Алексеев, Н. Н. Основы философии права / Н. Н. Алексеев. — Прага: Пламя,
1924.
7. Kaufmann, A. Preliminary Remarks on a Legal Logic and Ontology of Relations / А. Kaufmann // Law, Interpretation and Reality. Essays in Epistemology, Hermeneutics and Jurisprudence. — Kluwer: Dordrecht — Boston — L., 1990.
Раскрыты сущность и специфика феноменологического подхода к осмыслению правовой реальности. Этот феномен рассмотрен в онтологическом, антропологическом и аксиологическом аспектах. В рамках феноменологического подхода выявлен специфический способ бытия права через модальность долженствования, раскрыты основные черты правового человека и основные смыслы правосознания как его эйдосы.
Ключевые слова: феноменологический подход, правовая реальность, модальность долженствования, способность к признанию, правовые смыслы.
This article is devoted to the explication of essence and peculiarities of the phenomenological approach and applying it to the analysis of legal reality. This phenomenon is considered in ontological, anthropological and axiological aspects. With the help of this method author elucidates special law's mode of being, investigates main properties of legal man and explicates main senses of sense of justice as its ideas.
Key words: phenomenological approach, legal reality, capable of acknowledgement, senses of law.
УДК 1:316. 4
О. П. Дзьобань, доктор флософських наук, професор
ПРАВОВЕ ВИХОВАННЯ I ПРАВОВА СОЦ1АЛ1ЗАЦ1Я: Д1АЛЕКТИКА ВЗАеМОЗВ'ЯЗКУ
Здтснено фтософсько-правовий анал1з правового виховання у процес правовой соц1ал1зацП. Доведено, що правове виховання е iстотною й нев1д'емною частиною процесу правовой соцiалiзацiг iндивiда, особливо на початкових етапах його вступу в активне життя сустльства. Проаналiзовано сощальне середовище як основний чинник правовой соцiалiзацiг. Уточнено питання про ефектившсть правового виховання як засобу правовой соцiалiзацiг та цтеспрямовано'г державног дiяльностi.
^w4oei слова: виховання, соцiалiзацiя, девiацiг, сощальне середовище, правовi настанови.
Актуальтсть проблеми. У сучаснш вггчизнянш науковш парадигмi поняття соцiалiзацil зазвичай визначаеться як процес входження особистост в систему суспшьних вщносин, результат li розвитку як ушверсального
