CC BY
167
УДК 130.2:172.4
О. Ю. Бобловський, старший вікладач Проблеми множинності культури в умовах глобалізації
Проаналізовано феномен множинності культури в умовах глобалізації. Увагу акцентовано на тому, що глобалізація призводить до змін в конфігурації культури, зумовлює її багатовекторний характер, змінює її лінійний розвиток, динаміку. Поява «глобальної культури» актуалізувала аналіз місця національної культури в сучасних реаліях. З’ясовано співвідношення національної культури, національної держави, національного суспільства та ідентичності.
Ключові слова: культура, глобалізація, глобальна культура, національна культура, культурна динаміка, ідентичність, множинність культури.
Актуальність проблеми. Процес глобалізації - це рух до досягнення єдності в множинності культур. Кожна із культур, як і кожна людина, є неповторною. Але кожна культура, так само як і людина, розвивається лише у спілкуванні-діалозі з іншими. Ізоляція ж стає деградацією будь-якої культури. Хоча історія показує, що культурний обмін завжди існував і дуже важко його припинити та ліквідувати. Ослаблення самосвідомості однієї культури порушує баланс діалогу культур, дає можливість експансії іншим сильнішими культурам. Відтворення ідентичності під небезпекою асиміляції в середовищі інших культур стає відновленням балансу рівноцінного діалогу.
Із плином часу культура регенерується, приймає лише те, що їй органічно підходить. Правда, це не можна сказати про перейняття однією культурою властивостей іншої, що близькі їй по духу, властивостей, які її збагачують і органічно стають її надбанням. Так відбувається обмін властивостей різних культур, при цьому кожна із культур зберігає і розвиває свою ідентичність. Розвиток своєї ідентичності у відкритості на інші культури
є тим неповторним внеском цієї культури, те, що вона може дати до розвитку культури світу. Тільки при прийнятті цього до уваги ми знаходимо автентичне місце множинності культур в умовах глобалізації. Саме цим обумовлюється актуальність дослідження означеної проблеми.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Ідея множинності культур виводиться О. Шпенглером із факту своєрідної переривчастості історичного процесу. Також до розгляду даного питання звертались М. Бахтін, Б. Барбер, У. Бек, М. Вебер, Ю. Габермас, С. Гантінгтон, С. Леш, П. Сорокін, А. Тойнбі, М. Фезерстоун, К. Ясперс та ін. Обговоренню актуальності зазначеної теми було присвячено засідання «Круглого столу» інститутів філософії Російської та Української академій наук у 2011 р. Матеріали обговорення надруковано в журналах «Вопросы философии» (2011, № 9) та «Філософська думка» № 4 (2011, № 4). В українській філософії до цієї проблеми безпосередньо чи опосередковано звертаються В. Малахов, М. Головіна, С. Кролєєв, М. Культаєва, Є. Бистрицький, О. Хома, А. Артеменко та ін.
Метою статті є аналіз множинності культур в соціально-філософських концепціях та з’ясування особливостей співіснування культур в умовах глобалізації.
Виклад основного матеріалу. Одним з перших дослідників минулого століття, хто вказав на відсутність наскрізної лінії культури, яка об’єднує людство, був О. Шпенглер. За його ствердженням, не існує навіть однієї цілісної математики, а є окремі математики кожної епохи і культури, оскільки різняться навіть базові уявлення про кількість стародавніх греків і європейців XVII ст., не говорячи вже про принципові культурні розбіжності в уявленнях про математичні знання в китайській та європейській традиціях. В результаті побудови широкої системи аргументації концепції замкнених історичних типів культури Шпенглер змінив уявлення про гомогенність культури: «Замість монотонної картини лінійно-образної всесвітньої історії я бачу феномен множини потужних культур, що з первісною силою виростають із надр країни, яка їх породила, до якої вони приєднані увесь час свого існування,
і кожна з них бачить свій власний матеріал - людство, - власну форму, ідею, особистий кінець і особисту смерть» [1, с. 151]. Таким чином, радикально змінився підхід до проблеми культури як сукупності сталих компонентів (релігія, мистецтво, наука, мораль, право, технології, економіка, політика і т. д. ), наявність чи відсутність яких свідчить про рівень і місце в загальній культурній ієрархії. Оскільки компаративістський аналіз культур виявив, що за наявності однакових компонентів вибудовуються різні типи культур, які не тільки можуть не мати споріднених рис, а й відкрито конфліктувати, то теоретичний конструкт «культура людства» став розумітись як множинність унікального. Знаки, цінності та норми, що утворюються різними культурами, -унікальна система, яка майже не підкоряється уніфікації, навіть за формальними ознаками. Культура набула множинного вигляду, сукупності варіантів систем знаків, цінностей і норм, які організують та репрезентують самобутні способи життєдіяльності спільнот.
Х. Патнем говорить про необхідність розуміння культури як раціонального погляду. В чому головна суперечність концепції Патнема щодо розуміння сутності раціональності та її значення у розвитку культури? Наголошуючи на полілогічності культури, на перевазі суб’єктивного чинника при опрацюванні системи цінностей він створює уявлення про раціональність як єдиний принцип людського буття, який підкоряє собі все і є міркою для всього. Констатуючи існування людини в поліфонічному світі, американський дослідник прагне його єдності у раціональній одномірності. Але це призводить до типового казусу філософії, старого, як сама філософія.
Позиція Патнема відносно цілісності культури, яку він обстоював протягом 80-90 років ХХ ст., не була останнім «рецидивом» модерного підходу до проблеми розуміння культури як одномірної і однотипної еволюційної череди перетворень. Це більше схоже на пошук логічного, раціонального підґрунтя для уніфікації і стандартизації форм культури, оскільки різноманітність даних емпіричних досліджень доводить існування множинних типів культур, які занадто розбіжні системи цінностей, організації
соціального життя, доступу до глобальної мобільності і глобального інформаційного поля.
Польові етнографічні дослідження ХХ ст. дали привід для критики розуміння загальносвітової єдності культури, про яку говорив Патнем, а також відмови від ієрархічної системи культур, за якою є культури вищого і нижчого ґатунку, культури, що мають ознаки духовної зверхності над іншими. В першій половині минулого століття, узагальнюючи результати етнографічних досліджень ХІХ - початку ХХ ст. Ф. Боас і А. Кребер сформували ідеї відносності всіх культурних цінностей, дрейфу та дифузії культур. Криза еволюційної теорії і сприйняття культури як біологічного організму призвели до побудови нових історичних типологізацій культур (цивілізацій) та спроб пояснення закономірностей співіснування та змін різноманіття культурних типів. У першій половині ХХ ст. до проблеми нової типології і принципів та закономірностей існування культур звернулись
О. Шпенглер, М. Вебер, К. Ясперс, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокін.
Концептуально вирізнились три підходи до розуміння теоретичного конструкту «культура людства»:
- як сукупності закритих самодостатніх систем, що виникають, розвиваються і зникають, не спираючись на попередні історичні варіанти і не створюючи спадкоємців (О. Шпенглер, А. Дж. Тойнбі);
- як цілісної загальної цивілізаційної системи споріднених (у своєму прориві до загальнолюдського), але самобутніх культур, де історичність культури полягає у загальному принципі переходу від новації до новації, прирощення різного рівня цінностей та постійній комунікації культур, «комунікації без меж» (К. Ясперс);
- як «системи систем» (П. Сорокін), що утворена компонентами культури (мова, наука, філософія, релігія, мистецтво, мораль, право, технології, економіка, політика) та системою широких культурних єдностей, які формують просторово-часові, опосередковані та прямі причинні зв’язки (інтеграційна концепція культури).
Всі три варіанти передбачають аналіз комунікативності як принципу існування культури. Навіть конструкція, запропонована Шпенглером та Тойнбі, не заперечує безпосередній зв’язок, наслідування, вплив, копіювання, обмін між культурами. Відкриття множинності культур потребувало з’ясування співвідношення «замкнутого кола епох культур» і культури як відкритої спільності у вигляді «культури людства» [2, с. 406].
На думку М. Бахтіна, єдина культура людства складається з множини менших, але принципово відкритих культур. Відкритість є запорукою взаємодії, а відповідно до концепції М. Бахтіна - головною умовою існування культури.
Побудова ж діалогу культур, за М. Бахтіним, передбачає встановлення сенсу речі, його інтерпретацію і розуміння. В цьому процесі варіантність інтерпретацій і розуміння породжують градації і відтінки діалогу, який неможливий без довіри до слова опонента, благоговійного ставлення до іншої думки, розуміння як виходу за межі власного оцінювання [3, с. 299-300].
Для спрощення системи діалогічності «культури людства» і зведення її до рівня «конфлікту цивілізацій» і «глобальної культури» використовується ідея абсолютизації наднаціональних зв’язків. «Глобалізація в операційному плані частіше за все призводить до інтенсифікації взаємодії поверх національних кордонів», - стверджує У. Бек [4, с. 86]. Операціональність не може дозволити собі дроблення методів діалогу, створення окремого інструментарію спілкування, уваги до унікальності «голосу» співрозмовника. Саме тому «глобальній культурі» необхідно позбутись ускладнень спілкування, які пов’язані з національним чинником як гальмом культурної інтеграції. Безумовно, не йдется про крайні форми - знищення, уникання, заборону. Національне виступає як особливий, індивідуальний тип культури, тобто специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності. Але якщо спосіб організації життєдіяльності уніфікується, державний лад може бути лише демократичним і недемократичним, освіта за болонською системою чи ні, стандарти життя країн західної демократії чи інші, то
національне в системі життєдіяльності передвоюється на другорядну ознаку.
Підтримуючи цю думку, Ю. Ґабермас, У. Бек, М. Фезерстоун та С. Леш наполягають на тому, що «глобальне усуває державу-націю як визначальну оправу соціального життя» [5, с. 18], але при цьому глобальна культура чи глобальне суспільство може бути сприйняте на підставі нашого традиційного уявлення про концепти нації-держави. У такому разі нові «оправи соціального життя», що змінюють національні інституції, набувають ознак національної держави, яка збільшилася. Р. Робертсон іронізує з приводу того, що глобалізація - це «процес стирання локальності, зокрема великомасштабної локальності, вираженої у різноманітних формах етнічних націоналізмів». Але глобальна культура, як і глобальне суспільство, розглядаються на підставі образу «збільшеної до всесвітнього масштабу національної держави», тобто пропонується єдина модель спільності, побудованій на однотипності культур. Те, що проголошується локальним, сконструйовано на транс- або надлокальній основі. На думку цього автора, етнічність утверджується на засадах глобальних категорій ідентичності і партикулірності [6, с. 49], що дає можливість усунути технологічну несумісність культур або звести її до технологічної схеми конфлікту, яка задовольняє умови концепту глобальної культури.
Подолання проблеми різноманітності культурних форм набуло вигляду їх уніфікації як «однотипних націоналізмів». Суспільство, створене за національним принципом, або існує паралельно глобалізаційним процесам, або суперечить, або використовується як структурна одиниця глобальної культури. Перший варіант є скоріше винятком, пов’язаним зі штучною ізоляцією національної спільноти або специфікою її місця в глобальній системі відносин (деякі країни Африки та Азії). Другий і третій варіанти цілком відповідають концепту глобальної культури.
Національні ідентичності як найпоширеніша форма партикуляризму в модерності з’явились у рамках міжнародного процесу, як це доводить Л. Грінфелд [7]. Але новітня доба уніфікує ці партикулярності за єдиним
принципом, коли націоналізм визначається як «особливий напрямок чи стиль мислення», зводиться до «ідеї нації», що відповідає узагальненим критеріям, принципам і формам. Таким чином, націоналізм передбачає однорідність спільноти, що ідентифікується, і єдиний принцип організації спільнот, які визначено як нації. Національна різноманітність при цьому розглядається як «концептуально невловима природа націоналізму» [7, с. 528]. В той же час розвиток національних ідентичностей був типовим процесом запозичення готової ідеї нації як типу соціальної організації. Цей процес стимулювався, з одного боку, експансією західного «суперсуспільства», а з другого -прагматичними потребам інших суспільств, «які не мали іншого вибору, ніж стати націями», для того щоб отримати доступ до агресивної панівної системи світового владарювання європейців [7, с. 534] так само, як після закінчення холодної війни народи Центральної Європи, аби залучитися до спільноти країн західної демократії, мали набути рис західноєвропейської ідентичності. Взагалі, як стверджує І. Валлерстайн, «держави, що сьогодні є членами ООН, створені сучасною світо-системою», яка використовує поняття «нація» для політичного впорядкування світової структури [8, с. 89-90].
Локальні прагнення побудови нових суспільств, організованих за національним принципом, - складові одиниці в рамках глобального контексту, або, за визначенням Р. Робертсона, «тексти в рамках контексту чи інтертексту» [6, с. 60]. У межах ідеї глобальної культури національне використовується як фрагмент, або частина, або етап інституалізації загального процесу. Таке ставлення позбавляє бачення світу як множинності культур, що різняться за своєю природою. Національне як елемент інституціоналізації глобальної системи світу стає відображенням глобального творення локальності, а разом з цим і множини однотипних національних культур, яка відбиває єдність і несуперечність глобальної культури.
За Б. Р. Барбером, глобальний світ переміг найнебезпечнішу форму партикуляризму - націоналізм. Але таке ствердження є істинним тією мірою, що глобалізм «розкриває» націю як замкнену, гомогенну спільноту для
комунікації і можливості прийняти іншорідні елементи до свого культурного простору. Перемога над націоналізмом є «примушенням до спілкування» і подоланням культурної замкненості і сепаратизму. Але для уможливлення такого втручання потрібно внутрішнє розуміння і сприйняття певних життєвих форм. Інтегративні моделі глобалізації привабливі можливістю залучитись як до всесвітньої мережі споживання, так і до системи ієрархії за ступенем доступу до мобільності.
Перемога над націоналізмом застосовується, скоріше за все, як відступ від етнонаціонального способу соціальної інтеграції. Коли спільність національної культури як способу організації життєдіяльності громади перетворюється на обмежуючий чинник, то вона потребує корегування. Цей процес і відбувається у таких саме формах, як і руйнація корпоративних чи станових зв’язків пізнього Середньовіччя та ранньої модерності. Ідея соціально-політичного об’єднання на засадах національно-культурного чинника виникла разом з ідеєю ліберально-демократичних суспільних перетворень, головною метою яких було поступове зняття обмежень індивідуальної свободи. Можна стверджувати, що класична форма націоналізму ХІХ ст. стала заручницею ідеї держави як об’єднання вільних і рівних на підставі культурної спільності та поваги до свобод окремої людини. Але в умовах глобалізації національна культурна спільність, оформлена як національна держава, почала відігравати роль обмежуючого чинника розвитку соціально-політичної спільноти, оскільки кордони, законодавство, традиційна політична система потребує відкритості і міжнародної уніфікації, аби залучитися до системи мобільності грошових коштів, товарів і трудових ресурсів. Головний критерій свободи в умовах глобалізації - рівень доступності мобільності. З огляду на це завданням ліберально-демократичної державно-правової системи, яка гарантує зняття обмежень індивідуальної свободи, є перебудова національної держави у відкриту спільноту. Таким чином, культурна спільність має перейти на рівень укрупнення, який перевищує регіональне обмеження за національно-культурною ознакою.
Виходячи з цього, запропонований С. Гантінгтоном цивілізаційний підхід розгортає тлумачення національного в рамках більшої спільності - Євросоюз, Ісламський світ і под. Тим самим має бути розв’язана проблема розуміння культури як принципу утворення різноманітної спільності та подолане хибне уявлення про гомогенізацію всіх культур в процесі глобалізації.
Висновки. В сучасній системі міжкультурної взаємодії національний чинник сприймається як елемент маркування, виокремлення традиційної локальної культурної спільноти, що вступає у взаємодію з локальностями, подібними за типом організації. Процеси глобалізації якісно змінили ставлення до етнічного та державно-національного розмежування культур, перетворивши національний чинник на інструмент урізноманітнення новостворених торальностей на кшталт Євросоюзу. Національна держава у вигляді національного суспільства повертається до рівня «загальної культурної ідеї», яка уніфікує національно-державні організації, а форма партикулярності - «національна ідентичність» - набуває узагальнених ознак. Гомогенність такого утворення досягається шляхом уніфікації соціальних та політичних практик спільнот, зняття внутрішніх обмежень мобільності населення. Але організовані за єдиними принципами спільноти залишаються самобутніми культурними осередками, що зберігають традиційні форми життєвого укладу. Через збереження елементів культурної самобутності досягається ефект внутрішнього різноманітності великої територіальної локальності.
Література
1. Шпенглер, О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. Гештальт и действительность / О. Шпенглер; пер. с нем. - М. : Мысль, 1998. -Т. 1. - 633 с.
2. Бахтин, М. М. Вопросы литературы и эстетики / М. М. Бахтин - М. : Наука, 1975. - 448 с.
3. Бахтин, М. М. Эстетика словесного творчества / М. М. Бахтин - М. : «Искусство», 1979. - 424 с.
4. Бек, У. Глокализация / У. Бек // Глобализация и идентичность. - Х. : Эксклюзив, 2007. - 460 с.
5. Фезерстоун, М. Глобалізація, модерність і опросторовлення суспільної теорії. Вступ / М. Фезерстоун, С. Леш. // Глобальні модерності. -К. : Ніка-Центр, 2008. - С. 17-47.
6. Робертсон, Р. Глобалізація: часопростір і гомогенність-гетерогенність / Р. Робертсон // Глобальні модерності. - К. : Ніка-Центр, 2008. - С. 48-72.
7. Грінфелд, Л. Типи націоналізму / Л. Грінфелд // Націоналізми: Антологія - К. : Смолоскип, 2006. - С. 525-551.
8. Конструирование народа: раса, нация, этническая группа /
И. Валлерстайн // Э. Билабар, И. Валлерстайн. Раса, нация, класс. Двусмысленные идентичности. - М. : Логос, 2004. - С 8-115.
Проблемы множественности культуры в условиях глобализации
Бобловский А. Ю.
Проанализирован феномен многообразия культуры в условиях глобализации. Внимание акцентировано на том, что глобализация изменяет конфигурацию культуры, обусловливает ее многовекторный характер, изменяет ее линейное развитие, динамику. Появление «глобальной культуры» актуализировало анализ места национальной культуры в современных реалиях. Согласовано соотношение национальной культуры, национального государства, национального общества и идентичности.
Ключевые слова: культура, глобализация, глобальная культура, национальная культура, культурная динамика, идентичность, многообразие культуры.
The phenomena of differential character of culture in the terms of globalization is analyzed in the article. The attention is accented on the influence of
globalization on the culture configuration and its dynamics. The appearance of “global culture” actualize the placement of national culture in the modern reality. The identity categories of national culture, national state, national society are considered in the article.
Key-words: culture, globalization, global culture, national culture, cultural dynamics, identity, differential character of culture.
