CC BY
173
1рина СЛОНЕВСЬКА
ПРИНЦИП Д1ААОПЗМУ ЯК ОДНА З ОСНОВ ГУМАШЗАЦП ЗМ1СТУ А1ТЕРАТУРНО1 ОСВ1ТИ
Розглядаються можливост1 становления д1ало-гового мислення особистост1 у предметному пол1 лтературного навчання. Вважаючи останне необх1дною складовою сучасноI гумантарноI освти, автор акцентуе увагу на принципI д1алогу як методологгчнт засадI, що сприяе становленню д1алогового мислення особистостг.
Загальноцившзацшна тенденщя, народжена наприкшщ XX сторiччя, — це глобалiзацiя суспшь-ного розвитку, яка впливае на вс сфери життeдiяльностi людини i суспiльства, зумовлюе змiни в мисленш та iдеях. Найактуальнiша гума-нiтарна дискусiя в цьому контекст розгорнута навколо пошуку основи для розбудови вщкритого сучасного суспiльства, переорiентованого з вдеолоп-зовано! монополярно! моделi на плюралiстичну полiцентристську, адекват-ну викликам XXI сторiччя. Одним iз найважливiших елементiв тако! основи постае змкт освiти, який мусить вщповщати зазначеним соцiальним очi-куванням.
Сучасна освиа, якщо !! розглядати як ввдкриту нелiнiйну систему — процес, що постшно перебувае в динамiцi. Якщо враховувати таю характеристики освии, як вщкритшть, цiлiснiсть, мультикультуралiзм, контекстуальнiсть, дiалогiзм, то закономiрно за нею збер^аеться функцiя пiдготовки до життя особистосл, яка житиме у свiтi багатомаштних зв'язкiв, здатна орiентуватися у швидкоплинному життi, бо вмiе сприймати змши i творити !х, усвiдомлювати змшшсть природною складовою свого життя. Власш переконання, самостiйнiсть i незалежнiсть мислення, здатшсть до свiдомого, критичного аналiзу — тi особистiснi домiнанти, як мае формувати освiта XXI сторiччя. Данi характеристики мислення дають можлившть визначити його як дiалогове, що становить передумову сучасного мислення, адекватного запитам сьогодення.
Проте освггш трансформаци, мета яких — формування сучасного мислення — процес, який тшьки розпочався у влчизняному освлньому полi й потребуе осмислення та обгрунтування.
У статп спробуемо проаналiзувати проблему становлення дiалогового мислення в контекстi актуальних завдань освли, спрямованих на пiдготовку людини до життя у мiнливому полшультурному свiтi.
Загальний рiвень змiн в освт передбачае iнтеркультурнiсть освiтнього процесу, i в цьому сенсi актуалiзуеться роль сучасно! цшсно! лиературно! освли. Останню ми розглядаемо важливою складовою шкшьно! та вузiвськоl гумаштарно! освли, яка здобуваеться завдяки навчальним курсам укра!нсько! та зарубiжноl лiтератури i мета яко! — допомогти особистост сформувати певну метамову — полшультурний код, який дозволяе не заблукати у хаос штеграцп, полегшуе i збагачуе життя у свiтi багатомаштних зв'язкiв епохи глобаизацп.
Екстраполюючи проблему становлення дiалогового мислення на лгтера-турну освiту, акцентуемо тi методолопчш пiдвалини, якi, на наш погляд, мо-жуть лежати в основi дослiджуваного процесу.
Мета статтi — показати, як концептуальнi 1де! можуть сприяти станов-ленню дiалогового мислення у контекст тих трансформацiй, що вщбува-ються в сучаснiй лгтературнш освiтi й зумовленi появою в загальноосвл-ньому полi предмету «Заруб1жна литература». Певний нерозроблений масив лгтературно! освiти викликав бурхливу полемiку, i пошук методологiчних засад його викладання тривае дось Розробка методiв викладання зарубiжноl лiтератури передбачае наявнiсть науково обгрунтовано! методологи, у створеннi яко! виходимо з тези, що специфша змкту навчального предмету визначае методологш його вивчення. Вважаемо, що методолопчною основою лiтературного пошуку може стати думка М. Бахтша, де вш стверд-жуе, що «чужi свiдомостi не можна споглядати, аналiзувати, визначати як речi, — а з ними можна тшьки дiалогiчно спшкуватися»[1,80]. Таким чином, вихiдною шдвалиною викладання зарубiжноl лiтератури ми пропонуемо визначити принцип дiалогiзму.
Глобальний штерес до дiалогу як форми мислення виник у XX ст. 1дею штенцшност розвивае Е. Гуссерль, факт мiжособистiсноl комушкаци, дiалогу стае вихвдною точкою фiлософування К. Ясперса i М. Бубера. Фiлософiю дiалогу розробляють у сво!х наукових працях Е. Левшас, П. Рiкер, Б. Вальденфельс. Починаючи з феноменологи С. Гуссерля й особливо у фшософських розвщках К. Ясперса, М. Бубера, М. Бахтша дiалог усвщом-люеться як особистий спосiб осягнення свiту, мислення, стосунюв людини зi свiтом. Так, одшею з найважливiших iдей свое! концепцп про сутнiсть кторп К. Ясперс проголошуе дiалогову комунiкативну взаемодш як спосiб вирiшення усiх можливих суперечностей, що виникають мiж представни-ками рiзних видiв свiтогляду [2,274—280]. При цьому К. Ясперс наголошуе на толерантност у мiжособистiсних стосунках.
Однiею з найщкавших концепцiй дiалогу можна вважати щею М. Бубера, за яким дiалог вiдбуваеться у декiлькох вимiрах: мiж людиню i Богом, мiж людиною i людиною, мiж людиною i свiтом [3].
Послiдовник М. Бубера Е. Левшас визнае прюритет спшкування над буттям. Проблема Я — 1нший набувае, за Е. Левшасом, необхiдностi
формування в суспiльствi передумови зв'язку Я та 1ншого, якою може стати мова спшкування i добро. Любов до ближнього в його концепцп — це етичне поняття, яке передбачае насамперед вщповщальшсть за 1ншого.
П. Рiкер, своерщно доповнюючи Е. Левiнаса, стверджуе, що дiалог починаеться iз визнання 1ншого, взаемодп з ним. Цiкаво, що, за П. Ршером, особистiсть загалом розглядаеться через проблему вщношення до себе як до шшого [4].
Дiалог як спосiб i напрям мислення набув поширення у першш половинi XX столiття i став одним iз нарiжних каменiв свщомосл XXI столiття — постмодершстсько!, плюралштично! за сутнiстю.
Проблема дiалоriзаци освгтнього простору почала активно розроблятися наприкшщ XX ст. в результатi змши парадигми людського свiтовiдчуття i св^осприйняття. Гуманiтарне мислення, яке постае сьогодш дiалогом освлньо! культури щодо екзистенцшних проблем, рiвноправним спiлкуванням рiзних культур, втшене в художнiх надбаннях i в спiлкуваннi людей, коли голос кожно! людини, яка висловлюе сво! думки й уявлення про свiт, важливий для вах.
Спираючись на iдею толерантности яка, за К. Ясперсом, необхщна в людських стосунках, мету лгтературно! освiти вбачаемо у формуваннi культурно! толерантност як особиспсно! позици, котра дозволяе терпимо ставитися до шших культур, i здатностi жити в полшультурному свiтi. Ця мета може досягатися через наступш завдання:
— формування здатност сприймати погляд шшого, приймати протилежш цiннiснi позици;
— стимулювання штересу до iнших поглядiв, побудова стосункiв на основi поваги до шшо! культури;
— формування умшня бачити позитивнi моменти у фактах несшв-падiння позицiй, культур i цiннiсних орiентацiй;
— умшня використовувати культурш вiдмiнностi для збагачення i розвитку власно! культури.
Дiалогiчне мислення через лiтературну освiту формуеться за умови нелшшного розумiння самого процесу навчання, вщбору вiдповiдного змшту навчального предмету, стилю викладання. Нелшшний пiдхiд, вважае Н. Кочубей, «означае не вiдкидання ступеневостi, а розгляд !! як своерщного «виходу за рамки», коли на кожному еташ навчання вщбуваеться «забiгання вперед» i «повернення назад», i при цьому знання подаеться цшсно у тш формi, яка вiдповiдае вiковi студенпв» [5, 71—75 ]. У проекцп на лiтературу як навчальний предмет такий тдхщ означае певний дiалог — попередникiв i наступникiв, творцiв реальних культурних цшностей минулого, сучасного i майбутнього. Сутшсть цього дiалогу — «культурно-фiлософська археолопя» (Е. Гуссерль), яка полягае у пошуку прихованого чи загубленого сенсу. Викладач сам обирае реальних учасниюв подiбного дiалогу — письменникiв, мислителiв, учених, художникiв — митцiв, яи за духом найбiльш близькi до виршення задано! проблеми. При цьому важливо уникнути стандартно-лшшного еволюцiонiстського тдходу до лiтератур-
них явищ, про який ще О. Мандельштам писав у робот «Про природу слова»: «Для лггератури еволюцшна теорiя особливо небезпечна, а теорiя прогресу просто вбивча. Якщо послухати шторимв лiтератури, якi стоять на позищях еволюцiонiзму, то виходить, що письменники тшьки й перей-маються тим, як розчистити шлях для тих, хто йде попереду. Теорiя прогресу в лiтературi — найогидшша форма шкшьного невмаства». [6,174—175] Абсолютна противага такого шдходу — звернення до ще! «Школи дiалогу культур» В. Бiблера, яка заперечуе бачення лтературного процесу, в якому кожний наступний щабель засвоення знань спираеться на попереднш i нiхто не забiгае наперед i не повертаеться назад. За В. Бiблером, сучасне мислення не остання i найвища сходинка, на яку шднялося людство. У дiалогiчному мисленш живе кожна попередня культурна форма мислення, становлячи особливу складову сучасного розумшня свiту. 1з такого погляду, лiтературна освiта — це сходження за культурними епохами, змкт яких воображено в художнiй свiдомостi. Рiзнi типи художньо! свiдомостi в межах одше! iсторично! епохи перехрещуються, вступають у дiалог. Потрiбно вiднайти традищю, яка дозволить з'еднати, як писав Шексшр, «перерваний зв'язок чаав» — зв'язок духовних епох. Пригадаемо в цьому контекстi iдею В. Соловйова, який проголосив «цшсне знання». Сенс ще! у тому, що людина, налаштована на саморозвиток вiдповiдно до щншсних орiентирiв — 1стини, Добра, Краси, — отримуе сенс власного буття. Таке «цшсне знання» кожна людина вибудовуе способом синтезу духовно! культури людства на основi запропонованих щнностей. Даний тдхщ може бути ефективним у сучасному викладанш лиератури. «Занурюючись» у глибину свггово! культури, викладач лггератури разом iз учнями здшснюе пошук особистiсних вiдкриттiв у контекст служiння iстинi, добру i красi, надаючи своему предметовi таким чином завершеносп, осмисленостi й щнносп. Завдання лiтературно! освiти — навчити учня розумти «культурного спiврозмовника» (ним може бути викладач, товариш, автор, текст, лтературний герой), вiльно мiркувати у процесi дiалогу, не сприймати готових штин, а шукати !х, самостiйно моделювати, поеднувати, iмпровiзувати, обирати власний варiант — тобто формувати нелiнiйний спосiб мислення як сутнюну ознаку сучасно! особис-тостi. Дiалогiчна взаемодiя, вибудувана у такий споаб, сприяе — i це найваж-ливiше — пошуку особистiсно! штини. Адже спiвучасник дiалогу — це сшврозмовник, внутрiшнiй стан якого ми прагнемо зрозумти, чию мотивацiю дш намагаемося iнтерпретувати «через себе». I яким би не був дiалог за формою: спiлкування особистостей, концепцш, культур тощо, але сутнiсно в основi будь-якого дiалогу, за М. Бахтшим, лежить пошук iстини. «1стина не народжуеться i не мктиться в головi окремо! людини, — писав учений, — вона народжуеться помiж людьми, як спiльно шукають iстину, в процесi !хнього дiалогiчного спiлкування» [1, 126]. М. Бахтш зауважив, що головне для дiалогових стосункiв — згода. До сшврозмовника, спiвучасника дiалогу треба ставитисяякдо особистосп, намагатися вiдчути його внутрiшнiй сви, побачити його зсередини, вжитися у нього. Саме такий пережитий зсередини стан шшого може спонукати до етичних вчинив: сшвчуття,
допомоги, спiвпереживання, спiвпричетностi тощо. З останньою умовою тiсно пов'язаний принцип персоналiзацil знань, який становить важливу складову концепци особистiсно зорiентованоl освiти, бо передбачае посилення суб'ектност сприйняття лiтературного твору, осягнення його через персону — автора, лгтературного персонажа, читача. Особиспсна дiалогiчна взаемодiя крiзь призму принципу персоналiзму сприяе атмосферi моральних, естетичних, iнтелектуальних переживань, створюе ситуацш зiткнення поглядiв, народження рiзних варiантiв вирiшення проблеми, проектв, пiдходiв — тобто, у процесi оволодiння знаннями вiдбуваеться пошук особислсно! iстини.
Виходячи з концепци дiалогу культур, академiк М. Храпченко у статл «Час i життя ллературних творiв» пiдкреслював, що лiтературнi твори минулого «входять в орбiту шших часiв, вступають у сферу нових щейних, естетичних запитiв, i важливо розкрити те, чим вони дороп для людини сучасно! епохи, якими сво!ми сторонами вони входять у сучасну культуру» [7, 31]. Фiлософiя дiалогу стала визначальною для XX сторiччя, можливо, тому, що шсля набутого трагедiйного досвiду людство особливо гостро усввдомило неповторнiсть власного шнування i безцiннiсть дару спшку-вання. М. Бубер визначив буття людини як нескшченний дiалог людини з Богом. У сучасному розумшш дiалог може мати широкi обрп: дiалог людини i природи, людини i культурних пам'яток, читача i книги. Спосiб шзнан-ня шшого — це дiалог. Його суть i мета полягае в тому, щоб зрозумли i прийняти позицш «iншого», пережити його стан. Вищий рiвень дiалогiчно-го розумiння становить сшвпереживання головних цiнностей спiлкування.
Таким чином, сутшсть пiзнання художнього твору полягае в залученш через сшвпереживання до шшо! iндивiдуальностi, iншого дискурсу, шшо! культури. Процес читання взагал можна визначити як створення власних думок за допомогою думок, висловлених автором. Тобто знайомство з художшм твором — це завжди творчий процес, який можна квалiфiкувати як особливий дiалог мiж автором i читачем.
Художнiй текст завжди мае внутршню дiалогiчнiсть: вш спираеться на погляди попередниюв чи сучасникiв або вiдкидае !х, апелюе до вже сформульованих щей, лгтературних типiв, соцiального досвiду — або тддае !х сумнiву, а то i нищiвнiй критицi. Вш не просто констатуе певнi факти, повщомляе про них, а залучае читача до спiльного пошуку штини, вiдповiдей на «вiчнi запитаня», притаманш будь-якому справдi талановитому твору. Отже, взаемодiя читача з художнiм твором передбачае широм дiалогiчнi стосунки з текстом та його автором, особиспсне «втягування» до широкого кола проблем, зштавлення читачем отримано! iнформацil iз власним життевим досвiдом, цiннiсними орiентацiями, переконаннями. Саме в цьому полягае цшшсний вплив лiтератури на особиспсть. «Будь-яке iстинне пiзнання переходить у переживання. Таким чином, знання про сви стае мо!м переживанням свпу. Пiзнання, що стало переживанням, не перетворюе мене на суб'екта чистого шзнання свпу, а пробуджуе в меш вiдчуття внутрiшнього зв'язку з ним» [8,217]. На нашу думку, в цих словах А. Швейцера розкриваеться одне з найважли-
вших завдань гумаштарно!, зокрема лiтературно! освiти: дати осмислене, живе, конкретно-емоцшне й особиспсне вiдчуття власно! причетностi людини до свпу Це вiдповiдае сучаснiй освггаш тенденцi! щодо змiни ролi викладача, який при такому пiдходi до лггературно! освiти не бувае носiем знань, «власником iстини» — вш один iз учасникiв дiалогу, який викладае не певну суму факпв, а сво! мiркування з !х приводу, запрошуючи до подiбних мiркувань iнших учасникiв дiалогу. Так моделюеться ситуащя спiльного творчого освоення свпу, коли об'еднанi в одну структуру учасники освпнього процесу разом вирiшують творчу проблему. Таким чином долаеться сщентистський пiдхiд до викладання, зпдно з яким вивчення лiтератури перетворюеться на вивчення лпературознавства, що веде до вщчуження знань — одного з проявiв кризи системи сучасно! освпи. Адже метою освiти XXI столптя визначають знання не факпв, а цiнностей, i тому мова сьогодш йде про парадигмальне реформування як свпово!, так i влчизняно! освiти, що пiдкреслюють у сво!х наукових розвiдках вiтчизнянi дослiдники проблеми: «Освпа мае бути наповнена життево важливими поняттями i питаннями, сенс яких студент чи учень мае осягнути через дискуаю, спiвставлення концепцш, думок, поглядiв i пiдходiв, що практикуються в реальному соцюкультурному середовищ^ — стверджуе В. Андрущенко [9,10];«... знання слщ розумiти не як джерело влади, домiнування (наприклад, учителя над учнем), а як засiб внутршнього особистiсного перетворення, тлумачення знання як такого, що проходить становлення, де одночасно виникають i зникають значенневi форми, де необхщно вдайти вiд однозначностi у визначеннi штини», — зазначае I. Предборська [10, 38]. Пропонуеться настанова на вщтворення фрагментар-ностi свiту та множинносл iстин, вiдбуваеться звiльнення сучасно! людини вщ полону стереотипних уявлень, кожне з яких претендуе на право бути единою ктиною про сви.
Характерна риса сучасного етапу розвитку системи освпи загалом i лггературно! освiти зокрема е пошук нового мiжпредметного полiкультурного дiалогу. Дiалогiчне мислення, яке постае метою такого штегративного мiждисциплiнарного пiдходу, сприяе формуванню ново! свпоглядно! позицi!, базовано! на визнанш рiзноманiтностi свiту, багатогранно! складност соцiокультурних процесiв. Процес сприйняття i свiдомого осмислення iншого культурного простору не лшшний, а швидше багатовекторний. Дiалогiзацiя змiсту особистiсно-орiентованого освiтнього простору базуеться на принцип дiалогу культур рiзних iсторичних епох (досвiд школи дiалогу культур) i дiалогу рiзних нацiональних культур на одному часовому зрiзi.
У цьому контекстi особливо значущi взаемозв'язки зарубiжно! та укра!н-сько! лiтератур, адже змiст сучасно! гумаштарно! освли найбiльшою мiрою зорiентований на забезпечення оптимального балансу мiж локальним i гло-бальним, мiж власним i спiльним, «сво!м» i «чужим», на основi якого людина, формуючись як патрют свое! кра!ни, може усвiдомлювати реалi! цiлого свпу, бути здатною жити i дiяти в ньому, нести за нього власну частку вщповь дальностi.
Для вичизняно! пострадянсько! освiти це дае чудову нагоду шдкреслити, що Укра!на завжди була iнтегрована у европейський сощокультурний
простiр, жила осмисленням спшьних iз европейськими проблем i «жчних запитань», користувалася спiльним зi свлом полiкультурним кодом. Молодий укра!нець мае щентифшувати себе як представника наци, яка школи не належала до культурно! «окра!ни». Тiснi особистi зв'язки Петра Могили i Рене Декарта, композиторiв М. Березовського та В.-А. Моцарта, письменниюв Марка Вовчка i Гi де Мопассана доводять, що европейська культурна колиска спшьна для сво!х найталановитiших вихованцiв. Акцентуючи вагомшть такого пiдходу до ллературно! освли як шляху формування нелiнiйного мислення особистосл, згадаемо постмодершст-ський принцип «ризоми», за яким свiтову лгтературу можна розглядати не як iерархiчне дерево, а як об'еднане спшьним грунтом рiзнотрав'я. На цьому грунт — европейськiй культурнiй традицп — виросли твори зi спiльними темами, образами, мотивами, щеями, сюжетами як в украшськш, так i зарубiжнiй лiтературах. Пригадаемо тут «вiчнi образи» Прометея, 1кара, Дон Кiхота, Гамлета, як знайшли свое лiтературне життя на укра!нському нацiональному грунтi (наприклад, мiф про Прометея народив лгтературш варiацil у Т. Шевченка, Леш Укра!нки, П. Тичини, Л. Первомайського, М. Руденка, М. Рильського, А. Малишка); вшлуння шекспiрiвських мотивiв часто звучать у творчост М. Вороного, Т. Осьмачки, М. Бажана, М. Рильського, Б. Олшника; образ Дон Юхота, який привертав увагу фшолопв, культуролопв, фiлософiв вiд Г. Гейне, В. Гюго, Ф. Достоевського до X. Ортеги-ьГассета та Ж. — П. Сартра, мае укра!нське обличчя в творчосл Б. Гршченка, Л. Первомайського, Л. Костенко й осмислюеться у фшософсько-фiлологiчних дослщженнях Д. Затонського). Сво! штерпретацп отримують бiблiйнi сюжети й образи, так зваш «мандрiвнi сюжети». Ще ширше простежуемо подiбностi на рiвнi визначення спшьних проблем, жанрiв, напрямiв, течш (iдея романтично! свободи, iсторичного минулого у творах Т. Шевченка, А. Мщкевича, Ш. Петефi, О. Пушкша; проблема призначення жiнки у О. Кобилянсько!, Лесi Укра!нки, Г. 1бсена, Л. Толстого; розвиток езопiвських мотивiв у байках Л. Глiбова, I. Крилова, Ж. де Лафонтена). Подiбнi факти — свщчення нелшшно! ситуаци вiдкритого дiалогу, який завжди вшбувався мiж Укра!ною i свiтом, шдтвердження прямого i зворот-ного зв'язку мiж лiтературами, потрапляння — в результата вирiшення спшь-них проблемних ситуацш — в один злагоджений темпосвгл Можна назвати безлiч фактв зворотного зв'язку — впливу укра!нсько! культури на свiтову: знайомство Й-В. Гете з графом Потоцьким вщкрило для шмецького пись-менника Укра!ну; захоплення укра!нською iсторiею, особливо сторшками !! козацько! звитяги, зумовило вщповщну тематику творчостi Д. Дефо, Вольтера, Байрона, О. Пушкша, В. Гюго, П. Мерiме, Р. Ршьке. Особливе защкавлення европейських дiячiв культури викликала загадкова i велична постать гетьмана Мазепи, до образу якого зверталися Вольтер, Байрон, Гюго, Словацький, Делакруа, Верд^ Лiст. (Принагiдно зазначимо, що симфошчна поема останнього — «Мазепа» — звучала зi сцени палацу «Укра!на» пiд час шавгурацшного академiчного концерту, дуже доречно нагадуючи, що Укра!на — це дшсно центр Свропи, який завжди був штегрований в европейську iсторiю та культуру).
Дiалогiчне мислення особистосп сприяе формуванню ново! — синерге-тично! — картини культурного свпу, акценти у якiй поставлен на коеволю-цi!, кооперативностi, когерентност елементiв. Вони виконують функцiю стратепчного орiентування у повсякденному життi людини, пропонуючи нове бачення свпу, якому притаманна дiалогова взаемодiя, культурний плюралiзм, цiлiснiсть, темпоральнiсть i складнiсть.
Отже, концептуальними идеями, якi сприяють становленню дiалогiчного мислення i формуванню особистосп, адекватно! соцiокультурним запитам XXI ст., ми визначили щею iнтенцiйностi Е. Гуссерля — «фшософську архео-лопю» пошуку сенсу; iдею багатовимiрного спшкування, розвинену М. Бубером; думку щодо прюритетносл спiлкування та iдею пошуку мови спшкування Е. Левшаса; визнання чужо! «шшосл» та принцип толерант-ностi К. Ясперса; i особливо — антрополопчне обгрунтування дiалогу М. Бахтша, за яким дiалог — це сшвпричетшсть, притаманна лише людиш форма пошуку 1стини.
Побудований на цш основi дiалог, який ведеться у процесi вивчення лiтератури, розумiеться як взаемовплив: кожен з учаснимв дiалогу мае право на свш погляд, проте обох цей дiалог сутнiсно збагачуе.
«Нелiнiйнiсть, метафоричнiсть, випадковшть, спонтаннiсть сенсiв синергетичних образiв i гештальтiв, !хня незавершенiсть i вщкриткть фор-мують креативний гiпертекстуальний прослр можливих свiтiв як простiр культури миру i взаеморозумiння. Допомогти стати учасником творення такого свпу — у цьому i полягае надзавдання сучасно! освпи», — вважае Л. Горбунова [11,18]. Ми приеднуемося до такого бачення стратеги сучасно! освпи i лпературно! освпи зокрема.
Л^ература:
1. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. — М., 1979. — 380 с.
2. Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1991. — 329 с.
3. Бубер М. Диалог. Два образа веры. — М., 1995 — С. 174.
4. Ркер П. Сам як шший. — К., 2000. — 185 с.
5. Кочубей Н. Освгта: постнекласична трансформащя // Вища осв1та Укра!ни. — 2003. - № 3. - С. 70-75.
6. Мандельштам О. О природе слова. Соч. в 2 т. — М., 1990. — т. 1.
7. Храпченко М. Художественное творчество, действительность, человек. — М.: Советский писатель, 1976. — 366 с.
8. Швейцер А. Благоговение перед жизнью. — М., 1992. — 573 с.
9. Андрущенко В. Вища осв1та в контекст глобал!заци // Актуальш фшософсью та культуролопчш проблеми сучасностг — 2002. — Вип. 9. — С. 3—13.
10. Предборська I. Постнекласичш ште(рве)нцп в осв^ньому дискур^ // Вища освгта Укра!ни. - 2003. -№ 2. - С. 37-40.
11. Горбунова Л. Можлива вщповщь осв1ти на виклик айег-постмодерну // Вища осв1та Укра!ни. - 2003. - № 2. - С. 13-19.
Ирина Слоневская. Принцип диалогизма как одна из основ гуманизации содержания литературного образования
В статье рассматриваются возможности становления диалогического мышления личности в предметном поле литературного обучения. Считая последнее необходимой составляющей современного гуманитарного образования, автор акцентирует внимание на принципе диалога как методологической основе, способствующей становлению диалогического мышления личности.
IrynaSlonevska. Humanization of Literature Study by Means of Dialogical Principle
The article examines the possibile ways of forming the dialogical thinking in the subject field of literature study. Regarding literature as a key component ofhumanitarian education, the author makes an emphasises on dialogical principle as a methodological ground, which further formation of the dialogical thinking of a personality.
