CC BY
39
УДК 340.12
В. Б. Ковальчук
1нститут права та психологи Нацюнального ушверситету "Львiвська полггехшка",
д-р юрид. наук, проф., завщувач кафедри конституцiйного та мiжнародного права
Я. С. Бопв
1нститут права та психологи Нацюнальний унiверситет "Львiвська полггехшка",
канд. екон. наук, асист., асистент кафедри конституцшного та мiжнародного права
ПРАВОВА ДОКТРИНА НАРОДНОГО СУВЕРЕН1ТЕТУ ТА ЛЕГ1ТИМНОСТ1 ДЕРЖАВНО1 ВЛАДИ У ФРАНЦП В ПЕР1ОД Х1Х СТОЛ1ТТЯ
© Ковальчук В. Б., Бог1в Я. С., 2015
Здшснено аналiз кторн становлення доктрини народного суверештету та легiтимностi державно"! влади у Францн в першд Х1Х столiття. Вказано на те, що ця доктрина суттево вiдрiзнялася вiд ™еТ, яку запропонував Ж. Ж. Руссо в ХУШ столггть В й- основу була покладена iдея природних прав людини, як е основним критерiем демократично'! лептимацн, а також думка про те, що легггимшсть не е сталою властивiстю публiчно'í влади i тому потребуе постшного морального визнання всередиш громадянського суспiльства.
Ключовi слова: правова доктрина, народний суверештет, легiтимнiсть влади, демократична легггимащя, природы! права людини.
В. Б. Ковальчук, Я. С. Богив
ПРАВОВАЯ ДОКТРИНА НАРОДНОГО СУВЕРЕНИТЕТА И ЛЕГИТИМНОСТИ ГОСУДАРСТВЕННОЙ ВЛАСТИ ВО ФРАНЦИИ В ПЕРИОД XIX СТОЛЕТИЯ
Осуществлен анализ истории становления доктрины народного суверенитета и легитимности государственной власти во Франции в период XIX века. Указано на то, что эта доктрина существенно отличалась от той, которая была предложена Ж. Ж. Руссо в ХУ111 веке. В ее основе лежала идея естественных прав человека, которые являются основным критерием демократической легитимации, а также мнение о том, что легитимность не является постоянным свойством публичной власти и поэтому требует постоянного морального признания внутри гражданского общества.
Ключевые слова: правовая доктрина, народный суверенитет, легитимность власти, демократическая легитимация, естественные права человека.
V. B.Kovalchyk, J. S.Bohiv
LEGAL DOCTRINE OF NATIONAL SOVEREIGNTY
AND LEGITIMACY OF THE GOVERNMENT IN FRANCE DURING THE NINETEENTH CENTURY
The article contains the analysis of the development history of the national sovereignty doctrine and legitimacy of the government in France during the nineteenth century. It indicates that the mentioned doctrine is significantly different from the one offered by Jean Jacques Rousseau in the eighteenth century. It was based on the idea of natural human rights, which are the main criteria for democratic legitimation, and the idea that legitimacy is not a constant feature of public authority and therefore requires constant moral recognition within civil society.
Key words: legal doctrine, national sovereignty, legitimacy, democratic legitimation, natural human rights.
Постановка проблеми. Принцип народного суверенитету вже давно став основоположним принципом демократично! правово! держави, якою вщповщно до Конституци е i Укра!на. Конституцiйному закрiпленню цього принципу передувало його утвердження як правово! ще! та доктрини, витоки яко! у европейськш полiтико-правовiй думцi XVIII столгття. Визначний внесок у формування новггньо! доктрини народного суверенiтету, яка нерозривно пов'язана з питанням лептимносп публiчно! влади, здiйснили французькi мислителi XIX столiття Б. Констан, Ф. Пзо та А. де Токвшь. Аналiз поглядiв щодо держави та права вказаних мислителiв допоможе глибше зрозумiти змiст принципу народного суверенитету та механiзми його забезпечення у сучасних умовах укра!нського державотворення, що зумовлюе !х актуальнiсть.
Мета дослщження - проаналiзувати процес становлення доктрини народного суверенитету та легiтимностi державно! влади у Францп в перюд XIX столiття. Вказати на основш положення зазначено! доктрини, якi залишаються актуальними в контекстi сучасно! теори та практики конституцiоналiзму.
Стан дослщження. Окремi аспекти становлення та розвитку доктрини народного суверенитету та лептимносп державно! влади в працях французьких мислителiв Б. Констана, Ф. Пзо та А. де Токвшя знайшли вiдображення у працях як вгтчизняних, так i зарубiжних вчених, а саме: Т. Андрусяка, В. Ковальчука, I. Куян, Ю. Крашеншково!, К. Лефора, О. Лейста, П. Манана, В. Нерсесянца, П. Новгородцева, О. Скрипнюка, Б. Чичерша, О. Щербанюк.
Виклад основних положень. Впродовж всього XIX столггтя у державно-правовiй теори виникае низка концепцш, в основу яких було покладено питання справедливого державного правлшня - як з погляду оргашзацп влади, так i з позицш взаемодi! останньо! з громадянським суспшьством. Пошук тако! моделi державно! влади значною мГрою був зумовлений подГями Велико! французько! революцп. Спроби практичного втiлення принципу народного суверенитету в тому варiантi, який запропонував Ж.-Ж. Руссо, наштовхнулися на серйозш труднощ^ яю першочергово стосувалися неможливосп примирення суперечностей мГж "спшьною волею" та особистою свободою. Провщш европейськi вченi того часу, зокрема французью, знову повернулися до нормативно-цшнюно! парадигми природного права, яку сформулював ще в XVII ст. Г. Гроцш, який не просто обгрунтував iдею справедливостi державно! влади, а й вказав на те, як саме ця щея може бути реалiзована у правовий спошб [1, с. 150].
Одними ¡з перших, хто запровадив у полгтико-правовий лексикон поняття "лептимнють" у його сучасному розумшш, були Б. Констан, Ф. Пзо та А. де Токвшь. Основне питання !х
штелектуальних пошуюв зводилось до такого: чи завжди воля народу, про яку писав ïx спiввiтчизник Ж.-Ж. Руссо, мае лептимний характер i як зробити управлшня суспiльством ефективним, збер^ши при цьому свободу й основш правовi гарантiï громадян? Так Б. Констан, Ф. Пзо та А. де Токвшь вважали, що полгтична влада - це явище сощальне, адже iндивiди вступають у вщносини один з одним не завдяки юридичним законам, а навпаки, закони е продуктом суспшьних вiдносин.
Б. Констан у пращ "Принципи политики" намагаеться з'ясувати вiдносини мiж владою та суспiльством, якi, з одного боку, можуть призвести до шдмши сустльства владою, а з другого — до поглинання влади сустльством, тобто його щкавить процес регулювання дистанцiï мiж суспiльством та владою. I основним засобом у цьому разi постае обмеження "безмежноï соцiальноï юрисдикцiï". Проблема спiввiдношення принципу суверенитету народу та особисто свободи е центральною проблемою його полнико-правово1' концепцп, саме в цьому контекстi й постае питання лептимносп. Фiлософ зазначае: якщо народний суверенiтет виступае як единий принцип лептимносп, то вш може бути використаний владою на шкоду як окремш особi, так i суспшьству загалом. "Суверенiтет народу, - вказуе Б. Констант, - не е безмежним; вш вписаний у меж^ окреслеш справедливiстю i правами шдивща. Воля народу в цшому не може зробити справедливим те, що е несправедливим. Жоден монарх, яю б принципи не проголошував, чи спирався вш на божественне право, право завоювання або на згоду народу, не володiе безмежною могутшстю... Згода народу не змогла б легiтимiзувати те, що е беззаконним, оскшьки народ не може шкому делегувати владу, яко1' вш не мае" [2, с. 35].
Б. Констан е бшьше критиком, шж прихильником принципу народного суверенитету. На його думку, цей принцип означае, що жоден шдивщ чи група шдивдав не мають права тдкорити суспiльство свош волi. Вш також означае, що будь-яка легитимна влада мае бути делегована вшею спiльнотою громадян. Але цей принцип зовшм не означае, що у такий спошб делегована влада може робити те, що ш заманеться [3, с. 158]. Адже будь-яке беззаконня, навгть якщо воно прикриваеться волею народу, не може бути лептимним. З цього приводу французький фшософ говорить про таке: "Згоди бшьшосп абсолютно недостатньо, щоб у будь-якому випадку легiтимiзувати ïï ди: iснують i такi дiï, яю нiщо не може санкцiонувати; якщо таю ди здiйснюються якою-небудь владою, то зовшм неважливо, з якого джерела ця влада витшае... якщо вся нащя в цiлому пригшчуе одного громадянина, вона не буде легитимною" [2, с. 29].
Отже, на переконання Б. Констана, не народний суверенитет, а права та свободи людини е основним мiрилом лептимносп. Саме останш виступають тим критерiем, на основi якого можна констатувати лептимний характер влади. "Надшть носив виконавчо1' влади правом зазixати на iндивiдуальну свободу, i ви знищите вш гарантiï, якi були першою умовою i единою цшлю об'еднання людей пiд владою закошв" [2, с. 180]. На думку фшософа, всi громадяни, незалежно вщ волi державно1' влади, володiють шдивщуальними правами, якi передбачають: особисту свободу, свободу совюи, свободу думки та слова, право власносп. Сучаснiй людиш е чужим античне розумiння свободи як можливосп участi в колективному здшсненш влади, для не1' свобода — це насамперед вшьне користування особистою незалежнютю. Свобода у Стародавньому свт забезпечувала громадянам найбiльшу участь у здшсненш суспшьно1' влади, натомють сучасна свобода - це гараш!я незалежностi всix громадян перед дiяльнiстю публiчноï влади. I основна проблема сучасно1' людини - навчитися користуватися i поеднувати двi свободи - особисту i полгтичну.
Так само, як лептимнють державно1' влади може зазнати ревiзiï, може бути перевiрена i легiтимнiсть закону. Пiдкорення закону е обов'язком, зазначае французький фшософ, однак, як i вш iншi обов'язки, вш не абсолютний, а вщносний, грунтуеться на припущеннi, що в основу закону покладено лептимне джерело i вш дiятиме у справедливих межах. Закон перестае бути законом, а тому породжуе беззаконня, якщо вш володiе зворотною дiею, його приписи суперечать морал^ передбачае санкцп за скоенi злочини залежно вщ того, до якого класу належить особа. "Заради суспiльного спокою, - зазначае Б. Констан, - ми повинш шти на велию жертви; з точки зору моралi ми виглядали б надмiрно винуватими, якщо б завдяки жорсткш прив'язаносп до сво1'х прав
здшснювали супротив bcîm законам, яю, на нашу думку, здатш заподiяти цим правам шкоду; але жодне зобов'язання не зв'язуе нас з цими так званими законами... яю не лише обмежують нашi лептимш свободи, а й змушують здшснювати дiï, несумiснi з вiчними принципами справедливосп й милосердя, якi людина не може вiдмовитися дотримуватися, не розбестивши своeï природи i не заперечуючи ш" [2, c. 34].
Отже, державна влада е легитимною, якщо вона дie в межах своeï компетенцiï: "Мунщипальна влада, мировий суддя е суттю законноï влади, допоки вони не виходять за межi своеï компетенци" [2, с. 201]. Але, хоч Б. Констан е представником класичного лiбералiзму, вш вважае, що найкращою формою правлшня е конституцiйна монархiя. Для будь-яко1' держави необхiдна полiтична сила, яка б не була зосереджена в руках жодно1' з гшок влади, вона повинна бути поза ними, а також нейтральною щодо них. Конституцшна монархiя, на думку мислителя, створюе таку нейтральну владу в особi глави держави. Справжнiй штерес глави держави полягае зовсiм не в шдпорядкуванш однiеï влади другш, а в 1'х взаеморозумiннi, взаемнш пiдтримцi й узгодженнi дiй.
У пращ "Курс конституцшно1' политики" мислитель спробував розвинути теорда подiлу функцш державно1' влади Ш. Монтеск'е. Над виконавчою та законодавчою гiлками влади вш помiстив верховну владу — королiвську, причому законодавчу гiлку подшив на двк постiйно-представницьку (спадкова палата лордiв) i виборну (нижня палата, яка представляе суспшьну думку). Разом iз судовою владою вони формують п'ять гiлок влади. Б. Констан диференщюе не стiльки гiлки влади, скшьки ïï носiïв [4, с. 284]. У цьому аспект його варiант подiлу влади не отримав настшьки широкого резонансу в полгтико-правовш теорiï, як класичний варiант подшу влади Ш. Монтеск'е.
Вiдстоюючи у сво1'х працях iдею про те, що права та свободи людини е основним критерiем лептимносп державно1' влади i що будь-яке беззаконня щодо особистих прав, навгть те, що санкщоноване народним суверенiтетом, не мае шчого спiльного з лептимащею, Б. Констан закладав основи лiберально-правовоï концепцiï легiтимностi влади, яка стала популярною в Х1Х ст. не лише у Францп, а й в шших крашах Свропи.
Викладена Б. Констаном концепщя легiтимностi державно1' влади знайшла логiчне продовження в щеях його спiввiтчизника — Ф. Пзо, викладених у його пращ "Полгтична фiлософiя: про суверенитет". Основне завдання мислитель вбачае у розробленш моделi полiтичного владарювання, адекватнiй тогочасному громадянському суспшьству i здатнiй взаемодiяти з масами. Державна влада, вважае Ф. Пзо, часто плутае владарювання з командуванням, вона помилково вважае, що юнуе поза чи над суспшьством i з цих позищй намагаеться визначати свою политику щодо оргашзацп суспiльства. Чинна влада виходить з неправильного, шюзорного розумiння свого впливу на суспшьство. Головне для не1' — досягти пiдкорення шдивдав i груп тим наказам, яю повиннi забезпечити еднiсть усього суспшьства. Натомiсть опозицiя, як правило, думае лише про захист свобод i вщступае перед щеею здiйснення реально1' влади, тому i вона зводить питання владарювання до командування i примусу.
Вщповщно до цього Ф. Пзо формулюе основне завдання власно1' полгтико-правово1' концепцiï: необхiдно з'ясувати вщносини мiж владою та суспiльством, зрозумгти процес виникнення влади iз середини суспшьства, а також осмислити той факт, що суспшьство набувае свое1' форми та стшкосп тшьки тд впливом влади.
Дiйснi засоби правлшня Ф. Пзо визначае як "внутршш", на противагу старим "зовнiшнiм" полгтичним засобам. Засоби правлiння зосередженi в самому суспшьсти й не можуть бути вщдшеш вiд нього. Тому влада е дiевою лише тод^ коли черпае сво1' засоби iз соцiального руху, ïï цiль — не оточувати себе i тдкорювати якомога бшьше соцiальних агентiв, а залишити ï^ на своему мюи й використовувати ï^ силу та розум iз власною метою. Зауважимо, що, даючи визначення владi, яка включена в суспшьство, фшософ вживае поняття "соцiальна влада" ("pouvoir social"), яке повною мiрою пiзнiше розвинув А. де Токвшь в його вщомш працi "Демократiя в Америщ". Отже, Ф. Гiзо зосереджуе увагу на взаемопроникненш соцiального i полгтичного у сферi легiтимностi.
У концепци державноï влади Ф. Гiзо змшилася логiка легiтимностi, адже, як зазначае мислитель, жоден уряд не може претендувати на лептимнють за ознакою походження. Вш лише
намагасться бути лептимним тieю мiрою, якою його ди вiдповiдають розуму i справедливостi, що визначенi вищою силою i сформованi у правi. Практичним показником вщповщносп влади критерiю справедливости стае думка громадян. Отже, единим джерелом лептимносп за природою е розум, iстина та справедливiсть, лептимшстъ влади перебувае поза межами суспшьства, а верховна влада не мае полгтично! природи. Принципово важливий елемент концепци Ф. Гiзо — твердження про неможливють пiзнання абсолютно! ютини, внаслiдок яко! едино легiтимна влада не зможе повнютю бути втшена на землi у тiй чи шшш формi правлiння.
Абсолютно! суверенно! влади, так само як абсолютно! лептимносп, не юнуе, незважаючи на те, що правителi часто намагаються досягти за допомогою сили такого земного правлшня. "Жоден народ не визнав владу лише через !! силу, вш хотiв вiрити в !! легiтимнiсть, божественнiсть. Жодна влада не задовольняеться лише одшею силою; вона потребувала того, щоб !! визнали легiтимною та божественною. Що ще потрiбно для того, щоб довести, що суверештет належить однш тiльки iстинi, справедливостi, одному лише Богу" [5, с. 515].
Ф. Пзо спробував запропонувати свою теорда лептимносп, яка б не грунтувалась ш на принципi народного суверештету Ж.-Ж. Руссо, нi на принцип особисто! свободи Б. Констана. Джерелом лептимносп е не суспшьш вщносини, а вищий Розум, яким е Бог. У цьому аспект вчення французького мислителя мае ознаки теолопчно! теорп. В суспiльному життi лептимшстъ е лише вщносною, тобто бшьшою чи меншою мiрою наближеною до абсолютно! лептимносп. Публiчна влада, яка е продуктом суспшьних вiдносин, не може бути досконалою, оскшьки i саме суспiльство не е досконалим. "У сво!х iнститутах i пануючш над ним владою суспiльство шукае саме морально! легiтимностi, тобто вщповщносп волi цих владарюючих i !х дiй законам справедливостi та розуму" [5, с. 543].
Суть полггично! лептимносп Ф. Гiзо характеризуе у такий спошб: "Вона е не що шше, як презумпцiя морально! лептимносп; презумпщя, яка встановлюеться щодо державно! влади за двох умов. Перша - щоб вона певною мiрою задовольняла головш нагальнi потреби, тобто щоб вона володша певною частиною дшсно! легiтимностi; друга - щоб через певний час публiчно влада отримала схвалення".
Варто звернути увагу на те, що в окремих пунктах вчення Ф. Пзо е доволi суперечливим. Визначаючи свою позищю щодо влади, окремий шдивщ згщно з вченням Ф. Пзо керуеться не абстрактними правилами вищого Розуму, а "здоровим глуздом", йому важливо, "чи дiе ця влада йому на шкоду чи на благо, чи гарантуе вона його юнування, або навпаки, тдривае" [5, с. 272]. Такий висновок, на думку Ю. Крашеншшково!, тдтверджуе неможливють практичного застосування сформульованого Ф. Пзо принципу лептимносп влади вщповщно до норм вищого Розуму. Адже якщо чинна влада не задовольняе природш потреби громадян, то !х лояльнють до влади закономiрно зникае [6, с. 171].
Використовуючи поняття "сощальна влада", Ф. Пзо фактично вщмовляеться вiд характерного для шмецького лiбералiзму обгрунтування лептимносп через правомiрнiсть. Легiтимна влада е продуктом громадянського суспшьства. Так само, як А. де Токвшь, Ф. Пзо зосереджуе увагу на "промiжнiй асощацп" як протидп деспотизму й основi легiтимного правлiння. На думку французького мислителя, громадська думка визначае лептимний характер влади, однак вона не завжди вщповщае вимогам вищого Розуму i може призводити до помилок (що переконливо довiв Ф. Пзо, аналiзуючи такi "продукти" громадсько! думки, як мiфи про народний суверештет, рiвнiсть i "мiнiмальну державу") ^ крiм того, нею можна маншулювати. Публiчнiсть для Ф. Пзо е гарантом лептимносп та прозоросп влади, однак виникае сумшв у плюралютичносп й ефективностi викладеного принципу. На нашу думку, необхщно критично тдходити до тези про розумшсть суспiльно! думки як результату публiчно! дискусi!, локалiзовано! у представницькому оргаш.
У сво!х поглядах Ф. Пзо критикуе теорда народного суверенiтету Ж.-Ж. Руссо. На його думку, не спшьна воля е джерелом лептимносп, а людський розум, який е продовженням вiчного Розуму. Народний суверештет як спшьну волю вш ототожнюе з "абсолютною владою чисельно! бшьшосп над меншютю, тобто тиранiею" [5, с. 574]. Стосовно ще! народного суверештету
погляди Ф. Пзо суттево вiдрiзняються вщ вчення Б. Констана. Позицiю Пзо можна коротко висловити у такш тезi: жодна абсолютна влада не е лептимною на землi, не юнуе суверенiтету по праву, оскшьки розум, iстину i справедливiсть школи не можна знайти повнiстю.
Якщо Б. Констан у сво1й критищ ще1 суверенiтету народу зосередив увагу насамперед на проблемi меж суверештету, то Ф. Гiзо вибрав як цшь iнший аспект ще1 суверештету народу — непогрiшнiсть. На думку Ф. Пзо, iз свободи людини неможливо вивести 11 непогрiшнiсть ^ вiдповiдно, легiтимний характер 11 необмежено1 влади. Але якщо ми вщмовляемося вiд чогось як абсурдного i неприйнятного щодо конкретного iндивiда, то чому ж ми повинш визнавати щ якостi за суспiльством загалом? Розмiрковуючи у такий спосiб, Ф. Пзо ставить проблему лептимносп влади в пряму залежнють вiд 11 пiдкорення Розуму. В цiй ситуацп можна говорити про своерiдний "суверештет Розуму".
Ф. Гiзо вказуе на необхщний баланс у вiдносинах мiж владою та свободою: "Тiею мiрою, якою законна влада мае право на свободу людини, свобода мае право вимагати вщ влади доказiв 11 легiтимностi" [5, с. 571]. Демократичш системи дуже часто забували про природу цього зв'язку. Насправдi демократа мае на метi змусити владу безперервно доводити свою лептимнють, "законна влада не е фшсованою i добре вiдомою даннiстю". Навпаки, влада постшно повинна доводити свою лептимнють. Людина, яка народжена тдкорюватися iстинному закону, повинна вмiти захищати свою свободу вiд незаконно1 влади, а законну владу - вщ власно1 свободи [5, с. 572].
Якщо людина, що шукае ютинний закон, розглядае владу як непогршну i завжди легiтимну, то це неминуче веде до тиранп, яка е безпосередньою загрозою свободи. Питання лептимносп влади повинно постшно бути вщкритим для обговорення в сусшльствт "Людина повинна тдкорюватися влад^ лептимнють яко1 лише можлива, але вона пщкоряеться лише можливостi. Найкращим е правлшня, що вiдкривае найширшi можливосп; жодна система не може дати бшьшого: тiльки таке правлiння грунтуеться на iстинi, яке поважае i дае гарантп права, яке сприймае людську ситуащю як фундаментальний принцип i нiколи не втрачае 11 з поля зору як у сво1х вченнях, так i в сво1х iнститутах" [5, с. 576].
У власнш концепцп мислитель також висловлюе позищю щодо права народу на протест. З одного боку, таке право мютить загрозу та небезпеку для самого народу, а з шшого - воно дае едину можливють визволитися вщ державного режиму, який ненависний народу. "Насправдi юнують тиранп, якi б назавжди занапастили свiй народ, якщо б той погодився 1х терпiти, але й юнують народи, якi через протест отримали тиранда. Отже, супротив не е аш завжди законним, аш завжди пагубним" [5, с. 547-548].
Аналiзуючи питання про демократичну лептимащю, необхiдно згадати вчення ще одного французького мислителя А. де Токвшя. У сво1й вiдомiй пращ "Про демократда в Америцi" фшософ вказуе на три основнi небезпеки, як перешкоджають побудовi демократичних сустльств. Перша з них — це егалггаризм, який сприяе приходу до управлшня держави велико1 кiлькостi людей, професшно не пiдготовлених до ще1 важко1 працi. Друга загроза випливае з першо1, за Б. Констаном та Ф. Пзо, А. де Токвшь називае цю загрозу "тирашею бшьшосп". Вiн вважае, що влада повинна належати народу, виходити вщ нього i здiйснюватися в штересах народу, але влада цього суверена (як i будь-якого iншого) мае бути обмеженою i введеною в конституцiйно-правовi межi. Межею, яку не може переступати ця суверенна влада, е права людини i права демократичное' меншосп. Третя небезпека — це централiзацiя влади. А. де Токвшь розрiзняе два 11 рiзновиди: полiтична та адмiнiстративна; якщо перша е необхщною умовою нормального функщонування суспiльства, то друга е, власне, державним втручанням у внутрiшне життя суспiльства на рiвнi адмiнiстративних одиниць.
Егалггаризм, тиранiя бiльшостi та адмшютративна централiзацiя, якщо суспiльство не здшснюе 1м органiзований супротив, становлять реальну небезпеку утвердження ново! форми деспоти, ново! в тому розумiннi, що 11 не знала ще европейська цившзащя. II можна назвати "демократичною деспотею" через те, що за такого правлшня народ формально е основним джерелом влади, фактично позбавлений можливосп не лише здшснювати 11, але навпъ спостер^ати
за процесом !! здшснення. "Створення народного уряду в кра!ш з дуже централiзованою владою означае зменшення, але не усунення зла, яке може принести надцентралiзацiя" [7, с. 566].
Попри значущють принципу народного суверештету для сучасних демократiй, надзвичайно важливо, щоб такий принцип не порушував особист! права та свободи особи: "Тому саме за чашв демократа справжш поборники свободи й величi людини мають негайно i ршуче перешкодити тому, аби суспiльна влада могла принести в жертву окремi права кшькох громадян в iм'я реалiзацi! сво!х глобальних задумiв" [7, с. 571]. Як саме необхщно будувати вщносини у демократичному суспшьсга, А. де Токвiль коротко виклав в однш iз сво!х тез — необхщно надати державнш владi доволi широкi, але зрозумiлi й визначеш повноваження; дати приватним особам конкретш права й гарантувати !м незаперечну змогу користуватися цими правами.
Важливим суб'ектом лептимацп державно! влади та гарантом прав та свобод людини е громадянське суспшьство. Через полгшчш асощацп, незалежну пресу, органи самоврядування в демократичному суспшьсга (А. де Токвшь мае на увазi США) представляють штереси народу перед владою i контролюють !!. Особливе мiсце в формуванш демократичного суспiльства з високим рiвнем культури належить релiгi!. Вона е "охоронцем моралi", яка, своею чергою, е "кращим охоронцем права i запорукою свободи".
Очевидно, щея фiлософа про легiтимацiю через громадянське суспшьство виокремлюе автора з-помiж шших представникiв лiберально-правово! теорi! публiчно! влади, оскшьки саме громадянське суспiльство, на думку автора, е не лише шдикатором лептимност влади, а й !! джерелом, рушiйною силою, яка безпосередньо впливае на формування державно! влади та здшснення контролю за нею.
Надзвичайно важливе мюце у забезпеченш лептимносп влади займае рiвень правово! культури та виховання народу. Конституцшш гарантi! формування державно! влади в демократичний спошб хоча i мають значення пiд час лептимацп, але не настшьки суттеве, як вкоршеш в суспiльствi традицi! та звича!. "Випробувавши всiлякi виборчi системи й не знайшовши, яка б !х влаштовувала, вони дивуються i шукають нов^ наче зло, яке вони бачать довкола, вщходить вщ конституцi! кра!ни, а зовсiм не вщ самих виборцiв" [7, с. 567]. Рiвень правово! культури громадян залежить вщ того, наскiльки вкоршеними в звичаях та традицiях народу е вщчуття свободи та гщносп людини, адже справдi складно уявити, як саме люди, яю зовшм вiдмовилися вiд звички самим керувати сво!ми справами, могли б устшно вибирати тих, хто мае ними керувати.
Говорячи про загрози деспотизму, яю постають перед демократичними суспшьствами, в останнш частинi "Про демократiю в Америщ" А. де Токвiль описуе "откунську владу", тобто державну владу, яка шбито пiклуеться про сво!х громадян, однак насправдi пригноблюе кожного шдивща, тобто "позбавляе людину свободи пщ прикриттям свободи" [8, с. 37]. Причиною виникнення такого панування е рiвнiсть мiж людьми, яка призводить до появи безлико! маси, кожен iз представниюв яко! iзольований один вщ одного. Над усiею щею масою височiе "опiкунська влада", яка задовольняе потреби ушх та стежить за долею кожного з маси. "Ця влада, — продовжуе А. де Токвшь, — абсолютно пунктуальна, справедлива, передбачлива й лагщна. I! можна було б порiвняти з батьювським впливом... Проте ця влада, навпаки, прагне до того, аби зберегти людей у !хньому сташ немовляти; вона бажала б, аби громадяни отримували вихи й аби не думали ш про що шше. Вона залюбки працюе задля загального добра, але при цьому бажае бути единим уповноваженим i арбпром; вона турбуеться про безпеку громадян, передбачае й забезпечуе !хш потреби, полегшуе !м отримання задоволень, бере на себе управлшня !хшми основними справами. Чому б !й зовшм не позбавити !х неспокшно! потреби думати й жити на цьому свт?" [7, с. 566].
Така державна влада через свою прихильнють до рiвностi е безособовою i завжди спираеться на волю всього народу. Як вказуе А. де Токвшь, "кожен окремий громадянин згоден бути закутим у ланцюги, якщо вш бачить, що кшець цього ланцюга перебувае в руках не одше! людини й навпъ не цшого класу, а всього народу" [7, с. 566]. Таку державу можна охарактеризувати як "демократичну деспотда", оскшьки !! ршення проголошуються вщ iменi народу, але без його учасп. Вона е лише iлюзiею легiтимацi!, хоча громадяни i володiють всезагальним виборчим правом. Така влада
спрямована проти особисто! свободи, хоча i прикривасться нею. Аналiзуючи таку форму держави, А. де Токвшь показуе весь парадокс демократично! лептимацп.
Висновки. Французью мислителi Х1Х столiття Б. Констан, Ф. Пзо, А. де Токвшь, критично переосмисливши вчення Ж. Ж. Руссо, створили власну доктрину народного суверенитету та лептимносп державно! влади. Щц поняттям "лептимна влада" вони розумiють не ту державну владу, яка вщображае "спшьну волю" (волю бшьшосп), а ту справедливу владу, яка не суперечить природним правам людини (Б. Констан), в основi яко! - "вищий Розум" (Ф. Гiзо) i яка вимагае морального виправдання в суспiльствi.
Б. Констан, Ф. Пзо, А. де Токвшь вказали на важливий аспект лептимносп, зокрема на те, що державна влада е продуктом суспшьних вщносин ("сощальна влада") i вона е такою, якою е суспшьство, тобто легiтимнiсть залежить вiд рiвня правосвiдомостi громадянського суспiльства. Кризою лептимносп, а вщтак — причиною делептимацп влади е невiдповiднiсть рiвня правосвщомосп та правово! культури представникiв влади рiвню правосвiдомостi громадян. Легiтимнiсть не е сталою властивiстю влади i тому потребуе морального виправдання всередиш громадянського суспшьства. Французькi вченi акцентували на важливш ролi громадянського суспшьства в забезпеченнi легiтимацi! державно! влади.
1. Чичерин Б. Н. Политические мыслители древнего и нового мира / Б. Чичерин. - СПб. : Лань, 1999. - 336 с. 2. Констан Б. Принципы политики / Б. Констан // Классический французский либерализм : сб. - М. : Российская политическая энциклопедия, 2000. - С. 23-262. 3. Манан П. 1нтелектуальна ¡стор1я л1берал1зму / П. Манан; пер. з фр. - К. : Дух i лтера, 2005. - 216 с. 4. История политических и правовых учений : учеб. / под ред. О. В. Мартышина. - М. : Норма, 2004. - 912 с. 5. Гизо Ф. Политическая философия : о суверенитете / Ф. Гизо // Классический французский либерализм : сб. - М. : Российская политическая энциклопедия, 2000. - С. 507-588. 6. Крашенинникова Ю. А. Публичность и парламентаризм в политической теории Ф. Гизо / Ю. А. Крашенинникова // Полис. - 2002. - № 3. - С. 163-174. 7. Токвшь А. де. Про демократiю в Америц : у 2 т. / А. де Токвшь; пер. з фр. Г. Фштчука, М. Москаленка. - К. : Всесвiт, 1999. - 590 с. 8. Лефор К. Политические очерки (XIX-XX вв.) / К. Лефор / пер. с фр. - М. : Российская политическая энциклопедия, 2000. - 368 с.
