CC BY
104
1СТОР1Я Ф1ЛОСОФП УДК 141.319-8:101.9(44),,16"
А. М. МАЛШСЬКИЙ1*
1 Дтпропетровський нацюнальний утверситет зал1зничного транспорту 1мет акадетка В. Лазаряна (м. Дшпропет-ровськ)
Ф1ЛОСОФ1Я ДЕКАРТА: БАЗОВА 1НТЕНЦ1Я ТА СТАТУС АНТРОПОЛОГИ
Мета. Мета дано! статп - наголосити на недостатносп редукцюшстських тлумачень спадщини Декарта та акцентувати конститутивну значим1сть антропологи у власному проекп мислителя. Методологiя. Звертання до феноменологи та герменевтики надае можлив1сть осягнення ключових щей мислителя як прояву його особистосп. Недолжом усталених редукцюшстських методологш е зосереджешсть на тлумачент щей Декарта як прояву детермшуючого впливу зовтштх чинник1в. Новизна. Актуал1зац1я ютотносл антропологи в структур! фшософського вчення Декарта базуеться на визнант ключово! значимосп як антрополопчно! штенци в попереднш фшософп, так 1 антрополопчного проекту у власних текстах мислителя. На основ! окреслених щей оприявнюеться недостатшсть усталених деантрополопзованих тлумачень базово! штенци вчення Декарта. Висновки. Доведено, що антрополопя, якою мала завершитися фшософ^я Декарта, в умовах дом1нування редукцюшстсько! настанови була випснена деантрополопзованим образом реальности Осягнення автентичного образу фшософп Декарта передбачае посилену увагу до антрополопчно! компоненти його онтологи.
Ключовi слова: антрополопя, базова штенц1я, редукцюшзм, деантропологазащя, проект, саморозбудова.
Актуальшсть
Нин в контекст свпово! фшософсько! думки посилюеться запит на розробку антрополопчно! проблематики як стосовно фшософського знання в цшому, так { стосовно окремих еташв його розвитку. До числа найбшьш дискусшних вщноситься епоха Нового часу та зокрема вчення Рене Декарта. Визнання належносп французького мислителя до числа ключових постатей ютори фшософп спонукае шукати шляхи та способи прояснення статусу антропологи в фшософп Картез1я. Як вщомо, сам мис-литель неодноразово акцентував роль феномена людини як одного з найважливших об'екпв фшософського дослщження. Свщченням над-звичайно! значимост людини як предмету ф> лософп е та обставина, що Декарт звертаеться до не! в ход! розкриття головних цшей власного дослщження: «...чтобы дать роду человеческому законченный свод философии», тобто «чтобы довести это дело до конца, я должен был бы ... отдельно объяснить природу каждого из более частных тел. а именно минералов, растений, животных и особенно человека.» [2, с. 310].
На даний момент вщходить в минуле уста-лена технократична традищя рецепцп спадщини Декарта як форми прояву та обгрунтування
цшей та щеал!в техногенно! цившзацп. Бшьш плщною й автентичною виглядае та методоло-пя, в основ! яко! лежить розумшня ютори думки як минулого, котре на сьогодш втратило свш евристичний { конструктивний потенщал, а от-же е перешкодою на шляху становлення майбу-тнього. 1стор1я постае для нас як сучасшсть, а мислител! минулого як р!вноправт ствучасни-ки сучасного д1алогу. Минуле ж як самоцшне та самодостатне е чимось бшьш значимим шж перехщний етап на шляху до сучасностг 1нак-ше кажучи, передумовою осягнення певно! епохи е не лише на пошук в нш форм прояви духу епохи (Гегель) або зародюв становлення техногенно! цившзаци (ф1зика як рання форма поставу - Гайдеггер), але в першу чергу акцен-тування присутносп адекватно! вщповщ на виклик в!чносп. (Як спробу змютовного осмис-лення останнього вар1анту тлумачення ютори варто розглядати вчення про «осьову епоху» К. Ясперса).
Отже, Новий час мае для нас штерес не сп-льки як етап розвитку техногенно! цившзаци, скшьки як важливий етап процесу самошзнан-ня та саморозбудови людини як духовно! юто-ти. Поглиблене осмислення окреслено! задач! передбачае проблематизащю, здавалось би, давно вже усталених уявлень про вихвдний пункт та базовий характер фшософування Декарта.
Незадовiльнiсть усталених точок зору та тдхо-дiв, що базуються на лiнiйнiй концепци ютори фшософи останнiм часом все частiше акценту-еться в науковiй лiтературi. Зокрема на не! зве-ртав увагу один з сучасних найбiльш глибоких та авторитетних дослiдникiв спадщини Декарта французький фшософ Жан-Люк Марийон. «Декарт залишаеться одним з наших найближчих сучасниюв» [15, р. 352]. Значимють тези про змiстовну спорщненють спадщини Декарта для сьогодення автор вважае однiею з передумов осягнення як його гешальних iдей, так i нишш-нiх реалiй. А тому визнае доцшьним поверну-тися до означено! тези на сторшках вступу до наступно! працi, тдкреслюючи обмеженiсть усталених пiдходiв, автори яких схильнi виво-дити своерiднiсть щейного багажу за допомо-гою посилань на зовшшш обставини та детер-мiнанти. Картезiй як оригiнальний мислитель може та мае бути осягнутий у всш сво!й само-бутносп виключно з самого себе - наголошуе Марийон як прихильник феноменологи: «Декарт не належить Франци (Голланди та Бавари) чи будь-кому шшому. Сво!м iснуванням вiн зобов'язаний лише сво!й власнiй несподiванiй появЬ> [16, с. ххх]. Означенi зрушення в методологи дослiдження Декарта спонукають зосе-редити увагу на необхщност неупередженого прочитання текстiв мислителя та вщповщно! дослщницько! лiтератури.
Мета
Мета дано! статп - осмислити iснуючi пiд-ходи до тлумачення спадщини Декарта, акцен-туючи недостатнiсть редукцюнютських, про-явом яких е деантрополопзащя його фшософи, наголошуючи на конститутивнш значимостi антропологи у власному проект мислителя. Реалiзацiя поставлено! мети передбачае посл> довне розв'язання таких задач:
1. тдкреслити ютотшсть антрополопчно! ор1ента-ци в фшософи до Декарта;
2. критично осмислити основш форми прояви деа-нтрополопзованого тлумачення зм1сту та базо-во! штенци фшософи Декарта;
3. обгрунтування ключово! значимосл антропологи Декарта як проекту саморозбудови людини.
Методологiя
Звертання до феноменологи та герменевтики надае можливють осягнення ключових iдей мислителя як прояву його особистосп. Недол> ком усталених редукцiонiстських методологiй е
зосередженють на тлумаченш щей Декарта як прояву детерм1нуючого впливу зовшшшх чин-ниюв.
Виклад основного матерiалу
1) 1стотмсть антрополог1чног ор1ентацИ' в фшософи до Декарта.
Змютовне розгортання тези про ютотнють антрополопчно! ор1ентац1! в фшософи до Декарта передбачае посилену увагу до надзвичайно важливо!, хоча й недоощнено!, тенденци в ютори фшософи, котра веде свш початок з чаав Давньо! Греци через вчення Декарта до сучасних антрополопчних вчень включно. Йдеться про той ютотний факт, що антрополопя майже школи не зводилась до рол1 складово!, компо-ненти або функци фшософсько! системи, пре-тендуючи (а часто i посщаючи) найвище мюце в iерархiчнiй структурi певного вчення. В якос-т означених етапiв попередньо! iсторi! фшософи можуть бути розглянутi вчення родоначальника антропологи Сократа, сто!цизм Сенеки та неохристиянський сократизм Августина. Дуже схематично зупинимося на кожному з них, ма-ючи на увазi спрямованють фiлософських мiр-кувань про людину на проблему засад належ-ного образу поведшки.
Аксiоматичною в iсторi! европейсько! фшософи е теза про значимють Сократа як ключово! постап антропологи - !! фундатора, важли-вим моментом яко! е заклик до самошзнання. До числа незаперечних проявiв оригiнальностi та самобутностi Сократа прийнято вiдносити тотожнiсть змiсту ключових щей та образу життя, за що вш справедливо був удостоений характеристики «втшення фшософи» (Маркс). Пщтвердженням непересiчно! значимостi Сократа та сократичних шкш е подальша iсторiя европейського фiлософування.
Показово, що фiлософiя, як вона розумiлася на еллшютично-римському етапi, поставала швидше як образ життя, шж проста сукупнiсть вчень про свгг. 1стотно, що означений момент не залишився поза увагою iсторикiв фiлософi!. Варто погодитися з думкою Фредерша Чарльза Коплстона про те, що «...философия, как она практиковалась киниками, стоиками, эпикурейцами и платониками в эллинистическом мире, представлялась скорее образом жизни, чем просто совокупностью учений о мире» [4, с. 36].
Проявом ютотност означено! тенденци е посилений штерес до питання про те, який об© Матвський А. М., 2013
раз життя гiдний людини. Спосiб його увираз-нення, як i безпосередне формулювання пов'язанi з стощизмом, зокрема вчення Сенеки: «Предметом нашего исследования должен быть вопрос о том, какой образ действия наиболее достоин человека...» [8, с. 168]. Резюмуючи позици древшх, Сенека наголошуе - варто пра-гнути не стшьки приемного життя, скiльки праведного. На його глибоке переконання, ми маемо достойно, з почуттям власно! пдносп, сприйняти та перетершти все те, що нам при-суджено пережити в силу всезагальних закошв буття «Мы должны с достоинством встречать все, что нам суждено претерпевать в силу всеобщей закономерности бытия: мы как бы обязались клятвой мириться с человеческой участью и не смущаться неизбежными для нас явлениями. Мы родились в монархическом государстве: в повиновении Богу и состоит наша свобода» [8, с. 173, 180].
Важливим етапом становлення додекарив-ського фшософування е августишвське вчення про людину, що мае платошчний характер. Прикладом такого е визначення людини як ро-зумно! душi, котра користуеться смертним та земним тшом, де вiдношення тшо-душа уявля-лася по аналоги з моделлю використання лю-диною шструменту чи знаряддя. Августин не допускае ще1 можливостi впливу тiла на душу, матерiального - на духовне... « .он не допускает, что тело может воздействовать на душу, материальное - на духовное, и заключает, что ощущение есть действие души.» [4, с. 54], а фiлософiя вказуе шлях до спасшня душi: «... философия рассматривается как указующая путь к спасению.» [4, с. 62-63].
Аврелш Августин - автор одного з най-бшьш глибоких та оригшальних вчень про людину в середньовiчнiй фшософи. Поширенi стереотипи стосовно теоцентристсько! спрямо-ваностi, притаманно! фiлософуванню на даному етапi, скорше перешкоджають, нiж сприяють осягненню своерщност позици Августина в тлумаченнi статусу антропологи. Остання е не стшьки окремою ланкою чи неютотною функ-щею релтйно-фшософсько1 системи, скiльки той роздш вчення, котрий вивищуеться над ш-шими, утворюючи свого роду вершину шрам> ди. Природа останньо1 передбачае увагу до християнських догма^в, котрi сприяють наго-лошенню на божественност людини та ютот-носп високо1 людсько1 гiдностi. А тому, - як
обгрунтовано стверджуе Майоров Г.Г.: «Антропология Августина, если из нее вычесть некоторые неоплатонические элементы, является метафизической надстройкой над четырьмя кардинальными христианскими догматами» [5, с. 312].
В ход1 осмислення специфши антропологи в додекарт1вськш фшософи виникае спокуса тлумачення змюту !! як швар1антно!, та наго-лошувати на наявносп певних, майже тотож-них вим1р1в та понять. Особлива значимють означеного шдходу стае бшьш явною за умови уваги до запиту на розробку швар1антного вчення про природу людини як базису для вс1х шших галузей фшософського знання. Зокрема тенденщя акцентування змютовно! спадкоем-носп вчень Августина та Декарта як вщтворен-ня швар1антних аспекпв ютори европейсько! фшософи в вигщщ дуалютичного вчення про субстанци, котр1 мають сво!ми атрибутами ми-слення та протяжнють, оприявнюеться на сто-ршках тексту книги Майорова [5, с. 316-317]. Попри зовшшню переконливють тези щодо майже повно! тотожносп фшософських позицш Августина та Декарта важко визнати правом1р-ною. Принципова вщмшшсть означених вчень стае бшьш явною за умови уваги до !х контексту та ¡мплшацш. Сам Декарт достатньо ч1тко усвщомлював ютотну вщмшшсть свое! позици та не вважав за доцшьне сприймати всерйоз зовшшню схожють з1 вченням Августина. Значимють останнього моменту недвозначно тдк-реслюеться сучасними дослщниками. Як стверджуе Кетрш Вшсон, вш «...заперечував, що нам1ри його та Августина були тими ж самими» [18, с. 35]. За умови неупереджено! уваги до своерщносп фшософських позицш Августина та Декарта легко можна переконатися мова мо-же йти лише про спшьну шту!щю, котру остан-нш ютотно поглиблюе. Саме так видаеться мо-жливим тлумачити положення дослщнищ - «... метаф1зика Августина забезпечуе скорше рамку, шж базис для науково! системи Декарта» [18, с. 36]. Не зупиняючись детально ш на пи-таннях про характер змютовно! своерщност кожного з антрополопчних вчень до Декарта, ш на способах спадкоемних зв'язюв м1ж ними, зауважимо - шлях до усвщомлення !х наявносп виявився довгим та звивистим. Як фрагментарна шюстращя ютинност проголошено! тези можуть бути розглянут редукцюнютсью вар1а-нти рецепци антропологи Декарта
2) Основт euMipu деантрополог1зованого тлумачення 3Micmy та базовог ттенцп фшософи Декарта.
Новий час кардинально змшюе усталеш ак-центи та прюритети. Гносеологiзацiя фшософи зумовлюе посилену увагу до тих ракуршв бут-тя, спосiб iснування яких опосередковуеться мисленням та, вiдповiдно, нехтування всiма iншими. А отже, до уваги приймаеться перш за все те буття, котре е прозорим та передбачува-ним для мислення людини, що створюе багатий та плодючий грунт для шюзш стосовно можли-востi легкого та результативного перетворення св^у. Як легко пом^ити, саме така надiя лягла в основу традицiйного техноморфного тлумачення базово! штенци фшософування Декарта. Мова йде про першочергову значимiсть задач, котрi за своею суттю е способами оприявнення техноморфiзму. До !х числа належать пошук умов та форм осягнення ютини в природознав-ствi, закладання та змщнення фундаменту для техшчно! цившзаци, осмислення умов та форм кардинального перетворення свiту.
Аналiзуючи сьогоднiшню рецепщю спад-щини Картезiя, неупередженому читачу важко уникнути питання про те, як i чому антрополо-пчне орiентоване вчення фiлософа традицiйно зображуеться як теорiя деантропологiзованого cogito, глибинш чинники якого укорiненi в потребах становлення техногенно! цившзаци.
Схематична вщповщь на поставлене питан-ня передбачае увагу до двох ключових чинни-юв, по-перше, - незавершеного характеру спа-дщини Декарта, тобто вiдсутнiсть вщповщних праць з антропологи та етики, котрi б мали увiнчувати його вчення, по-друге, - домiнуван-ня поверхових методологiй, що зумовлюють можливють спотвореного тлумачення антропологи.
1нтригу та напругу нашому дослiдженню надае та iстотна обставина, що Декарт був над-звичайно стриманий як стосовно сво!х фшо-софських цшей, так i стосовно сво!х витоюв та фiлософських зобов'язань. Факт юнування означено! стриманостi не залишився поза ува-гою дослiдникiв спадщини мислителя, зокрема Котпнхгема [14, с. 45, 293]. Вщсутшсть арти-кульованостi спадкоемних зв'язкiв сприяе створенню родючого грунту для шюзш стосовно радикальносп точки зору Декарта та повно-го розриву з попередниками.
До числа найбшьш ютотних вад техноморф-
ного тлумачення Декарта належить вiдсутнiсть уваги до цшсност природи людини та змюту i! складових. Значимою перешкодою на шляху !х змiстовного осягнення постае клiше стосовно редукованостi як вчення Декарта в цшому, так i його антропологи зокрема, до поняття рацюна-льностi. Мова йде про усталену традищю зво-дити теорда Декарта до вчення про двi субста-нци, якi мають протилежш атрибути. Формами увиразнення редукованого бачення спадщини Декарта постають, по-перше, матерiалiзм та медицина, в основi яких лежить посилений ш-терес до тiлесностi та фiзiологil людини, по друге - платошзм, що базуеться на посиленiй увазi до мислення та свiдомостi людини. Зупи-нимося на кожнiй з них окремо перш шж пере-ходити до окреслення та осмислення власне картезiанського бачення людсько! природи.
Донедавна в процес рецепци фшософи Декарта загальноприйнятим моментом було неяв-не припущення про нього як екстраверта, кот-рий достатньо повно усвщомлював глибинш мотиви власно! творчостi, грунтовно викладаю-чи !х га сторiнках власних творiв. При цьому дiевим принципом було своерщне табу, котре забороняло шддавати сумнiву як технократич-ну спрямовашсть його шукань, так i ушверсал> стський характер його природничо-наукового рацiоналiзму. Достатньо пригадати вщома слова з «Мiркувань про метод», котрi проголошу-ють принципову спроможнiсть людей радикально змшювати свою земну долю - свш онто-логiчний статус, тобто здатшсть подолати раб-ську залежнiсть вщ природи та стати «как бы господами и владетелями природы» [2, с. 286].
В контекст техноморфно! рецепци спадщи-ни Декарта прийнято пов'язувати з можливос-тями утвердження вичерпного пiзнання та кардинального переутворення св^у. До !х числа належать поняття cogito та сумшву, щея розро-бки фшософи як науки, повно! автономи розу-му та його фундаментально! ролi в фшософи як гносеологи. Одна з найбшьш виразних форм акцентування радикальностi фшософи Нового часу - наголошення на !! революцiйностi.
В перебiгу експткацп позици французького мислителя в центрi нашо! уваги мае перебувати cogito як нарiжний камiнь картезiянсько! мета-фiзики. Його важливiсть наголошував Мартин Гайдеггер у своему скрупульозному аналiзi ме-тафiзичних iмплiкацiй вчення французького мислителя. Cogito, виконуючи засадничу роль,
е «законом всех законов и первоначалом метафизики» [9, с. 279]. Для самого Гайдеггера cogito е виявом техноморфного бачення CBiTy, тобто нарiжним каменем сщентистсько-технократичного варiантy розyмiння метафiзи-ки.
Розкриваючи свое розyмiння сyтi й характеру тих ютотних змiн, яких зазнала фiлософська спадщина Картезiя, фундатор нiмецького екзи-стенцiалiзмy робить наголос на цшковитш пе-реорiентащl з антрополопчних вимiрiв на гно-сеолопчш, тобто на переходi зi сфери релшй-но! вiри до гносеологи (як виявi настанови на повне панування над свiтом). Мова «... идет в его мысли о сущностном перемещении всего человечества и его истории из области созерцательной истины веры христианского человека в основанию на сyбъекте представленность сущего, на основании чего впервые становится возможным новоевропейское господствующее положение человека» [10 , с. 141]. (Бшьш повно дивись [6, с. 14-22]).
Як змютовне продовження та радикатзащя пiдходy Гайдеггера до тлумачення позици Декарта можуть бути розглянуп тексти його уче-ницi та послiдовницi Ганни Арендт, зокрема в присвяченш пам'ят вчителя книзi «Становище людини». Одна з основних задач для не! - на-голошення на абсолютнш оригiнальностi шд-ходу Декарта. А тому новочасова фiлософiя тлумачиться як така, що починаеться вiд декар-тiвського сyмнiвy, котрий «займае центральну позищю». Саме сyмнiв для Декарта став пею червоною ниткою, котра пронизуе всi аспекти фiлософyвання, - безапеляцшно проголошуе Арендт, - «став очевидною рушшною силою, що керуе вс мисленням, i перетворився в неви-диму вiсь, навколо яко! обертаеться все мис-лення. ... новочасна фiлософiя з часiв Декарта виявлялася в артикуляци сyмнiвy та рiзних його вщгалужень» [1, с. 211].
Акцентування радикальносп та безальтер-нативностi позици Декарта певною мiрою на-бувае майже хрестоматiйного характеру. Воно зокрема присутне на сторшках творiв одного з сучасних мислителiв та iсторикiв фшософи Вiтторiо Гьосле. Наведемо кшька найбiльш яс-кравих та виразних мiсць з його текспв. Вiдомi твори Декарта характеризуются як такi, що мiстять дос небаченi та нечyванi досi ще!: «в известном смысле абсолютный рубеж и даже радикально новое начало в истории философии.
Они «трубный глас» новой эпохи». «Декарт был интеллектуальным революционером»... «Методическое сомнение есть то подлинное новшество Декарта по сравнению с традиционной метафизикой». «В «Я» Декарт нашел тот абсолютный фундамент, который был нужен ему для обоснования метафизики как науки» [11, с. 12-13, 23]. Лопчним наслщком з наведе-них вище тез та положень виглядае повне запе-речення етики в структур! вчення Декарта: «... нет у Декарта и этики.», - безапеляцшно стве-рджуе автор [11, с. 35].
В умовах незавершеносп фшософсько! сис-теми Декарта та вщсутност достатнього прояс-нення питання про мюце в нш антрополопчно! складово! виникае спокуса !гнорування И спе-циф1ки та редукцп до шших галузей знання, нехтуючи при цьому штенщею на самотзнання та саморозбудову. Показовим прикладом по-ширеност методологи редукцюшзму е випадки редукци антропологи до медицини на сторшках сучасних дослщжень. Зокрема мова йде про статтю Ганни Бтбол-Геспер1с, присвячену осмисленню проблем ф1зюлогп у спадщиш Декарта та його «новш антропологи» як одному з ключових момент1в. Викладаючи власну позищю, дослщниця пропонуе свое тлумачення смислу та спрямованост вщомих сшв Декарта, котр1 мали мюце в шч з 10 на 11 листопада 1619 року. Вона схильна однозначно пов'язувати !х з проектом масштабно! перебу-дови юнуючо! на той час системи наук на баз1 медицини. Основну мету антропологи Декарта Г. Б1тбол-Гесперю вбачае в систематизаци поля медицини, а можливим результатом реал1заци декарт1вського проекту - принципово новий шдхщ до бачення людини в медициш. В контекст! нашого розгляду особливо варто вщзна-чити ту ютотну обставину, що французька дос-лщниця проголошуе тшо людини основним об'ектом шукань Декарта [12, с. 368-371].
Полярно протилежними в оцшщ базових принцишв антропологи Декарта е позици тих мислител1в, котр1 схильш квал1ф1кувати и як платошзм. Зокрема Ж.-П. Сартр в статп про «Картез1анську свободу» вш наголошуе, по-перше, на вщсутносп ютотних вщмшностей м1ж картез1анським вченим, котрий споглядае в1чш ютини та платошвським фшософом, подруге, на принциповш неспроможносп розбу-дувати вчення про свободу на напередвстанов-леному порядку в1чних ютин [7, с. 211].
Спpобy змiстовного осмислення та послщо-вного обrpyнтyвaння тези щодо пpaвомipностi квaлiфiкaцiï вчення Декapтa як плaтонiзмy здiйснюe Стефен Восс. Вш визнае ключову pоль спадщини фpaнцyзького мислителя в ^о-цесi pозбyдови aнтpопологiï Нового чaсy, вод-ночас скептично с^иймаючи сам факт наявно-стi тут глибокого aнтpопологiчного вчення. ^оявом його скепсисy е дещо пpовокaцiйнa назва стaттi - «Декapт: кiнець aнтpопологiï». Обгpyнтовyючи ïï пpaвомipнiсть, Восс оп^а-еться на так званий дyaлiзм Декapтa, котpий лежить в основi «Mедитaцiй пpо пеpшy фшо-софда». Пpи цьому бшьш повною та зpiлою фоpмою ^ояви aнтpопологiï Декapтa дослщ-ник ^опонуе вважати тексти «Начал» та «^и-стpaстей дyшi», оцiнюючи в цшому спpобy фpaнцyзького фiлософa як ^^ечену на невда-чу (faailure). Мова йде ^о неможливiсть - не-спpоможнiсть вписати людське буття в той но-вий Всесвiт, котpий набувае зpимиx pис на сто-piнкax текстiв мислителя [i7, с. 273].
Змютовно окpеслюючи свое бачення витоюв методологiчниx пpинципiв Декapтa, Восс акце-нтуе спaдкоeмнiсть його стосовно Платона, ш-дкpеслюючи, що головний ^едмет мipкyвaнь фpaнцyзького фiлософa - не стшьки цiлiснa людина, скшьки ïï фpaгмент - душа. Звщси pо-биться висновок пpо те, що позицп Декapтa пpитaмaнне pозyмiння людськоï дyшi як субс-танци, пpинципово вiдмiнноï вiд тiлa [i7, с. 289]. В xодi анатзу своepiдностi позицiï Де-кapтa на кожному з окpемиx етaпiв твоpчостi, aвтоp пpопонye квaлiфiкyвaти ïx як помipковa-ний, сxолaстичний та ^айнш плaтонiзм [i7, с. 274].
^иймаючи до уваги еволюцiю позицiï Де-кapтa, Восс обrpyнтовye тезу щодо обмеженосп pозyмiння людини на стоpiнкax «Mедитaцiй», акцентуючи iстотнy тpaнсфоpмaцiю методологи: «Декapт бiльше не вipить в людину», нас-лiдком pyйнaцiï ознaченоï вipи постае «aнтpо-полопчна тиша в "Нaчaлax"» [i7, с. 29i-292].
Пpиxильнiсть aвтоpa тезi щодо пpaвомipно-стi тлумачення кapтезiaнськоï концепци людини як плaтонiчноï настшьки сильна, що будь-якi шш^ aльтеpaтивнi оцiнки дaноï aнтpополо-riï не пpиймaються до уваги або ж вщкидають-ся. Зокpемa, теза щодо уваги до «конкpетноï людини» та «свободноï людини» оцiнюються Воссом як непеpеконливi, тобто тaкi, що не пе-pедбaчaють в якост обов'язковоï склaдовоï
осмислення «екзистенци конкpетноï людини», а тому кватфшуються як безrpyнтовнi [17,с. 299].
На pоль вaгомиx та пеpеконливиx apгyмен-тiв на rapara тези щодо смеpтi aнтpопологiï у вченш Декapтa пpетендyють спостеpеження aвтоpa пpо зникнення самого поняття людини з назви ^аць останнього œp^y - «Опис люд-ського тша» та «Пpистpaстi дyшi». А тому ко-нечний pезyльтaт виглядае кaтегоpичним та негативним - aнтpопологiï немае мюця у вченнi Декapтa: «Людина зникае з Кapтезiaнського Всесвiтy» [17, с. 300].
Уважне та неyпеpеджене ставлення до спадщини Декapтa дае достaтнi пiдстaви для xapa-ктеpистики ознaчениx вище двоx ^отлежн^ пiдxодiв як повеpxовиx та недостатньо пеpеко-нливиx, скiльки вони базуються на неxтyвaннi власною iнтенцieю фpaнцyзького мислителя, достатньо однозначно викладеною в текстax його пpaць та ^иватному листyвaннi.
3) 1дея ключовог 3Ha4UMOcmi антропологИ' для фтософування Декарта.
Хоча, ^иймаючи до уваги нaйiстотнiшi iм-плiкaцiï поняття людини в сучасному свiтi, бу-ло б дapемною пpaцею шукати у спaдщинi Де-кapтa той фiлософський тpaктaт, котpий би pоз-кpивaв ïx ^инайми повеpxово. Тpaктaт «Людина», котpий з'явився piк назад в pосiйськомy пеpеклaдi [3], нaвiть частково не ви^авдовуе вищезгaдaнi очiкyвaння. На його стоpiнкax зна-xодяться описання функцш людського тiлa за допомогою закошв меxaнiки. Весь же iнший спекф aнтpопологiчниx питань - пpо ^^оду, витоки, сyтнiснi ознаки, покликання тощо -залишаються повнiстю поза межами pозглядy. А оскiльки ïx фоpмyлювaння та систематичне пpояснення вiдсyтнe i в iншиx текстax мислителя, то питання ^о основнi шостас людини в його спaдщинi i дос е одним з найбшьш склад-ниx та неоднознaчниx в декapтознaвствi.
Як вже згадувалося paнiше, пpитaмaнне Де-кapтy цiлiсне бачення стpyктypниx компонентiв фiлософiï за своïм задумом мало б yвiнчaтися вченням пpо пpиpодy людини. Але, як вказував сам Кapтезiй в IV-й частиш «Пеpвонaчaл», по-внiстю зaвеpшити тpaктaт в даний момент вш не мiг, оскiльки вiдсyтнi були двi остaннi час-тини, ^исвячеш «пpиpоде paстений и животные» и «пpиpоде человека» [2, с. 407]. Одшею з умов pестaвpaцiï цiлiсного бачення стpyктypи фiлософського знання е звеpтaння до тиx ви-
словлювань та сентенцiй мислителя, де вш ви-кладав свое бачення природи людини.
Окреслюючи власне бачення належних мо-ментiв людського iснування, Декарт викорис-товуе поняття «проект». Останне розумiеться тут як форма самовизначення людини, тобто як вираз того потенцiйного варiанту подальшого розгортання процесу, котрий оцiнювався мис-лителем як оптимальний, а тому мае прюритет перед iншими. Традицшно в дослiдницькiй л> тературi, присвяченш аналiзу фшософсько! спадщини Декарта, поняття «проект» вжива-еться для означення грандюзного плану кардинального перетворення свiту. 1стотно, що при цьому шдивщуально-особистюш моменти та вимiри проекту сприймаються як неiстотнi та таю, що не заслуговують на увагу.
За умови ж бшьш детального знайомства з текстами мислителя легко переконатися в ная-вност та ключовш значимостi для нього наста-нови на самошзнання та саморозбудову. Саме увага до не! свщчить про начало становлення Декарта як самобутнього фшософа. Вщлш до-речно вести з моменту усвщомлення ним неза-довiльностi наявного стану речей та гостро! потреби в особистiсне забарвленому проекта в листопадi 1619 року мислитель усвщомив про-блематичнiсть та онтолопчну невизначенiсть засад власне людського буття. 1накше кажучи, перед ним постала у всiй свош гострот екзис-тенцiйна проблема самостiйного вибору грани-чних засад його власного юнування як особис-тостi: «По какому жизненному пути я последую»?... [2, с. 574].
Якщо сприймати наведеш вище висловлю-вання мислителя як вираз його глибинних ште-нцiй, то при поверховому поглядi на тексти Декарта наступних десятилпь важко позбутися враження його повного вщходу вiд особистю-но! штенци фiлософування та зосередженосп на проблемах гносеологи та методологи науки.
Однак приватне листування Декарта надае нам достатш пiдстави для гшотези про те, щ саме антрополопчна спрямованiсть думки була домшантною в перiод роботи над «Правилами». Викладаючи мотиви вiдмови вщ завер-шення даного тексту, Декарт вперше вживае поняття (не сам термш!) проект як «новый проект», недвозначно акцентуючи його антрополо-пчну iнтенцiю: «Но о чем я забочусь больше всего - и верю, что это самое важное, - так это о том, чтобы узнать, чем мне необходимо руко-
водствоваться в жизни.» - змютовно окрес-люе Декарт глибинш мотиви сво!х напружених пошукiв в одному з лисив до Мерсенна вщ 15 квггня 1630 року [2, с. 587].
Прояснюючи питання про можливi засади становлення «нового проекту» на сторшках «Правил», припустимо вести розмову про вщк-риття Декартом принципово нового типу кау-зальносп, котра ютотно вiдрiзняеться вiд при-родничо-науково!. Проявом li е змютовна коре-ляцiя понятий про Бога та душу: «Существует также много вещей, зачастую с необходимостью связанных между собой, которые причисляются к случайным большинством людей, не замечающих связи между ними; таково положение: «Я существую, следовательно, Бог существует».» [2, с. 121].
Аналiзуючи питання про ключовi чинники вщмови Декарта вщ уявлення про самодостат-шсть науки, варто звернути увагу на загальноз-начимi результати серйозних текстологiчних дослiджень захiдних вчених. На !х думку, до 1628 року iнтерес Декарта був зосереджений виключно на проблемах науки, становлення ж його власно! фшософсько! позици тiсно пов'язано з утратою привабливост науки як «mathesis universalis» та радикальною переорiе-нтацiею на метафiзику, де ключова роль нале-жить поняттю Бога. Прискшливе вивчення тек-стiв приводить до тези про доцшьшсть вважати началом становлення метафiзичного вчення Декарта 1628 рш, коли був задуманий, хоча так i не завершений, шзшше втрачений «Трактат про божество».
В якост наступного етапу змiстовного втi-лення «нового проекту» Декарта може та мае бути розглянут «Мiркування про метод». Кра-сномовним аргументом на користь правомiрно-стi дано! тези е перша назва ще! працi: «Проект всезагально! науки, котра спроможна пiдняти людську природу на бшьш високий рiвень дос-коналостi», про що фшософ згадуе в листi до Мерсенна в березш 1636, поки що не перекла-дений на укра!нську чи росiйську мови [13, с. 19-20].
Подальший змiстовний виклад Декартом свое! позици по питанню щодо умов можливос-тi та граничних засад iснування людини прояв-ляеться зокрема в критичному ставленш до уявлення щодо ушверсальносп природничо-наукового розуму. Слушним виглядае звертан-ня уваги на змiстовну спорщнешсть його тд-
ходу з iдеями Канта про необхщшсть вивчення природи та меж людського пiзнання. «Но здесь поистине не может быть ничего полезнее, чем изучать, что такое человеческое познание и как далеко оно простирается» [2, с. 104].
Наукова новизна
Актуалiзацiя ютотност антропологи в стру-ктурi фшософського вчення Декарта базуеться на визнаннi ключово! значимостi як антрополо-пчно1 штенци в попереднш фшософи, так i ан-трополопчного проекту у власних текстах мис-лителя. На основi окреслених щей оприявню-еться недостатнiсть усталених деантрополоп-зованих тлумачень базово! штенци вчення Декарта.
Висновки
Як засвщчуе проведений аналiз, явно недо-статнiми е та потребують перегляду i уточнен-ня усталенi штампи про гносеолопчну та пред-метно-практичну спрямованiсть фшософування Декарта, про належну структуру фшософського знання, в якiй ключова роль належить гносео-логи. Звертання до текспв Декарта дозволяе акцентувати ютотшсть антрополопчно1 складо-во! фшософи Декарта як своерщного базису його вчення. Подальше змютовне осмислення фшософсько1 спадщини Декарта передбачае посилену увагу до антрополопчно! компоненти його онтологи.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Арендт, Г. Становище людини / Ганна Арендт; пер. з англ. Мар1я Зубрицька. - 1999. - 255с.
2. Декарт, Р. Сочинения: В 2-х тт. - М. : Мысль, 1989. - Т.1. - 654 с.
3. Декарт, Р. Человек / пер. с франц. Б. М. Скуратов; сост., ред., посл. и прим. Т. А. Дмитриев. -М. : Праксис, 2012. - 128 с.
4. Коплстон, Ф. Ч. История средневековой философии / пер. с англ. И. Борисовой; послесл. М. Гарнцева. - М. : Энигма, 1997. - 512 с.
5. Майоров, Г. Г. Формирование средневековой философии. - 1979.
6. Мал1вський, А. М. Гайдеггер про антрополопчш штенци фшософування Декарта // Антрополопчш вим1ри фшософських дослщжень: зб. наук. праць. - Д., 2013. - Вип. № 3. - С. 14-22.
7. Сартр, Ж. П. Картезианская свобода // Ж. П. Сартр. Проблемы метода. Статьи. / Пер. с фр. В. П. Гайдамака. - С. 197-216.
8. Сенека. О счастливой жизни // Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий / Вступ. ст., сост. и подг. текста В. В. Сапова. - М. : Республика, 1995. - С. 167-192. - (Б-ка этической мысли).
9. Хайдегггер, М. Европейский нигилизм // Проблема человека в западной философии. - М., 1988. - С. 261-313.
10. Хайдеггер, М. Европейский нигилизм // Хайдег-ггер М. Время и бытие. - М., 1993. - С. 63-176.
11. Хесле, В. Гении философии Нового времени. -М., 1992. - С. 198.
12. Bitbol-Hesperies, A. Cartesian physiology// Descartes' Natural Philosophy/ ed. ву Stephen Gaukroger, John Schuster, John Sutton. - London : Routledge, 2000. - Р. 349-382.
13. Œuvres complètes en 11 vol. - Paris : Vrin, publiées par Ch. Adam et P. Tannery, 1996.
14. Cottingham, J. Cartesian Reflections. Essays on Descartes's Philosophy. - Oxford : Oxford UP, 2008. - 332 р.
15. Jean-Luc, Marion. On Descartes' Metaphysical Prism: The Constitution and the Limits of Onto-theo-logy in Cartesian Thought. - University of Chicago, 1999. - 370 р.
16. Jean-Luc, Marion. On the Ego on the God.: further Cartesian question / translated by Christina M. Gschwandter. - New York, 2007. - 277 p.
17. Voss, S. The End of Anthropology // Reason, Will and Sensation / ed. John Cottingham. - Oxford : Clarendot Press, 1994. - P. 273-306.
18. Wilson, Catherine. Descartes and Augustine // A ^mpanion to Descartes / edited by Janet Brough-ton and John Carriero. - Blackwell Publishing, 2008. - Р. 33-51.
1СТОР1Я Ф1ЛОСОФП А. Н. МАЛИВСКИЙ1*
1 Днепропетровский национальный университет железнодорожного транспорта имени академика В. Лазаряна (г. Днепропетровск)
ФИЛОСОФИЯ ДЕКАРТА: БАЗОВАЯ ИНТЕНЦИЯ И СТАТУС АНТРОПОЛОГИИ
Цель. Цель статьи - подчеркнуть недостаточность редукционистских истолкований наследия Декарта и акцентировать конститутивную значимость антропологии в собственном проекте мыслителя. Методология. Обращение к феноменологии и герменевтике делает возможным постижение ключевых идей мыслителя как проявление его личности. Изъяном устоявшихся редукционистских методологий является сосредоточенность на истолковании идей Декарта как проявление детерминирующего влияния внешних обстоятельств. Новизна. Актуализация существенности антропологии в структуре философского учения Декарта основывается на признании ключевой значимости антропологической интенции в предшествующей философии, так и антропологического проекта в собственных текстах мыслителя. На базе упомянутых идей становится явной ограниченность устоявшихся деантропологизированых истолкований текстов Декарта. Выводы. Доказано, что антропология, которой должна была завершится философия Декарта, в условиях доминирования редукционистской установки была вытеснена деантрологизированным образом реальности. Постижение аутентичного образа философии Декарта предполагает усиленное внимание к антропологической составляющей его онтологии.
Ключевые слова: антропология, базовая интенция, редукционизм, деантропологизация, проект, самосозидание.
A. M. MALIVSKYI1*
1 Dnipropetrovsk National University of Railway Transport named after Academician V. Lazaryan (Dnipropetrovsk)
PHILOSOPHY OF DESCARTES: BASIC INTENTION AND STATUS OF ANTHROPOLOGY ABSTRACT
The purpose of the article is to emphasize the insufficiency of reductionist interpretation of Descartes' heritage and to bring into focus the constitutive role of anthropology in Descartes authentic project. Scientific novelty. Substantiation of anthropology in Descartes' philosophical structure is based upon recognition of key importance of anthropological intention in previous philosophy as well as anthropological one in philosopher's own works. Ther efore, the insufficiency of established de-anthropologised interpretation of essential intention of Descartes' doctrine becomes evident. Methodology. The use of phenomenology and hermeneutics enables us to comprehend the key philosopher's ideas as the manifestation of his personality. The concentration on the interpretation of Descartes ideas as the manifestation of determining influence of external factors is the shortcoming of the established reductionist methodology. Conclusions. It was proved that anthropology that should have been the conclusion of Descartes' philosophy under conditions of domination of reductionist attitude was withdrawn by the de-anthropologised reality image. The comprehension of the authentic image of Descartes' philosophy provides special attention to the anthropological element in his ontology.
Key words: anthropology, basic intention, reductionism, de-anthropologization, self-creation.
REFERENCES
19. Arendt Hanna. Ctanovysce liudyny [The situation of human]. Pereklala z anhl. Marija Zubrycka. 1999. 255 p.
20. Dekart R. Sochineniya: V2-kh tt [Works: in 2 vols]. Moscow, Mysl Publ., 1989. - T.1. 654 p.
21. Dekart R. Chelovek [Man]. Moscow, Praksis Publ., 2012. 128 p.
22. Koplston F.Ch. Istoriya srednevekovoy filosofii [History of Medieval Philosophy]. Moscow, Enigma Publ., 1997. 512 p.
23. Mayorov G.G. Formirovanie srednevekovoy filosofii [Formation of medieval philosophy]. 1979.
ICTOPM OMOCOOIÏ
24. Malivsky A.M. Hajdehher pro antropolohicni intenciji Filosofuvannia Dekarta [Heidegger anthropological intention of philosophizing Descartes] // Antropolohicni vymiry filosofskych doslidzen. Zbirnyk naukovych prac, № 3, p. 14-22.
25. Sartr Zh.P. Kartezianskaya svoboda [Cartesian freedom] // Sartr Zh.P. Problemy metoda. Stati. 222 p., 197-216 PP.
26. Seneka. O schastlivoy zhizni // Rimskie stoiki: Seneka, Epiktet, Mark Avreliy [Oh happy life]. Moscow, Res-publika Publ, 1995, 463 p.
27. Khaydeggger M. Yevropeyskiy nigilizm [European nihilism]// Problema cheloveka v zapadnoy filosofii. Moscow, 1988. 261-313 pp.
28. Khaydegger M. Yevropeyskiy nigilizm [European nihilism] // Khaydeggger M. Vremya i bytie. Moscow, 1993. 63-176 pp.
29. Khesle V. Genii filosofii Novogo vremeni [Genes philosophy Newtime]. Moscow, 1992. p. 198.
30. Bitbol-HesperiesA. Cartesian physiology// Descartes' Natural Philosophy/ ed. By Stephen Gaukroger, John Schuster, John Sutton. - London: Routledge, 2000. - P. 349-382.
31. Œuvres complètes in 11 vol. - Paris: Vrin, publiées par Ch. Adam et P. Tannery, 1996.
32. Cottingham J. Cartesian Reflections. Essays on Descartes's Philosophy. - Oxford: Oxford UP, 2008. - 332 p.
33. Marion Jean-Luc. On Descartes' Metaphysical Prism: The Constitution and the Limits of Onto-theo-logy in Cartesian Thought. University of Chicago 1999 - 370p.
34. Marion Jean-Luc . On the Ego on the God.: further Cartesian question / translated by Christina M. Gschwand-ter. - New York 2007 - 277p.
35. Voss S. The End of Anthropology // Reason, Will and Sensation / ed. John Cottingham. - Oxford: Clarendot Press, 1994. - P. 273-306.
36. Wilson Catherine. Descartes and Augustine // A Companion to Descartes / edited by Janet Broughton and John Carriero. Blackwell Publishing. 2008. p. 33-51.
HagiMmna go pegKoneriï 20.11.2013 npHHHaTa go gpyKy 25.12.2013
