Феномен кардинала Гузара Текст научной статьи по специальности «Философия, этика, религиоведение»

ДИСКУС1ЙНИЙ КЛУБ

lB.AH.Ti. Сталкер

ФЕНОМЕН КАРДИНАЛА ГУЗАРА

У будь-якш дыянщ суспльного життя «автори-тетiв» багато, та справжнього авторитету годi шу-кати. Ми називаемо авторитетами добрих фахiвцiв у певних галузях чи питаниях. Однак це не е авторите-тш люди. Насправдi авторитет — це людина, до якоИ звертаються, аби почути мудреть. Не плутаймо мудреть зi знанням. Хтось мае знання, але не мае мудро -стi. А люди шукають саме мудрость Це широке по-няття, яке вимагае певних знань, але ще — вмтня ба-чити все, увесь свт як одне цые. Мудрсть — це великий Божий дар... Навть у часи духовного занепаду мо-жуть бути визначт особистостi, завдяки яким ми по-вертаемося до кращих чаЫв.

Блажентший Любомир Гузар

«По данным соцопросов, моральным авторитетом украинского общества большинство украинцев называют кардинала, который недавно отметил 83-летие. Украинское общество переживает кризис доверия. За последний год уверенность в порядочности и честности правительства, парламента, чиновников и медиа резко упала — им доверяют менее десяти процентов граждан, сообщает Киевский международный институт социологии. В то же время наибольшим уважением в обществе пользуются волонтеры и церковь — им верят больше половины респондентов. Моральным же авторитетом для себя большинство опрошенных назвали кардинала Любомира Гузара. В 2011 году, после десяти лет на посту предстоятеля Украинской греко-католической церкви, Любомир Гузар добровольно подал прошение об отставке в связи с достижением пожилого возраста. Он уступил место тому, кто моложе и энергичнее, но остался духовным лидером, авторитет которого сегодня распространяется далеко за рамки круга прихожан УГКЦ.

Любомир Гузар не замешан ни в каких политических интригах. «Он говорит очень простым, человеческим языком, но вместе с тем это язык высокого европейского интеллекта», — объясняет влияние священнослужителя правозащитник и диссидент Семен Глуз-ман. Кардинал сформировался в несоветской среде и через многие годы эмиграции пронес трепетное отношение к украинскому языку, культуре и вере. В 1944 году в одиннадцатилетнем возрасте будущий архиепископ с семьей покинул родной Львов и следующие 46 лет прожил в Австрии, США и Италии.

В 1946 году УГКЦ насильственно присоединили к Русской православной церкви. Чтобы сохранить свою идентичность, греко-католическая церковь ушла в подполье и действовала так вплоть до 1989 года. В 1977 году в Риме Любомир Гузар был тайно рукоположен в епископы греко-католической церкви. После чего он 19 лет жил скромной жизнью монаха-аскета, пока в 1996 году Папа Римский не подтвердил его сан официально. А в 1993 году Любомир Гузар навсегда вернулся в Украину. Сегодня его резиденция находится в Княжичах под Киевом. На второй этаж просторного дома мимо огромных окон с витражами меня по-хозяйски провожают два кота. С кардиналом

мы встречаемся вскоре после его 83-го дня рождения. От меня не требуют поцеловать ему руку, но просят коснуться ее, чтобы Любомир Гузар (который практически не видит) ощутил мое присутствие. К слову, интервью накануне его дня рождения не получилось из-за резкого ухудшения здоровья архиепископа. Теперь, к счастью, самочувствие улучшилось и позволило человеку, чью мудрость трудно переоценить, ответить на вопросы, волнующие украинцев. — Какие вопросы вам задают чаще других? Каких советов просят люди? — В последнее время я общаюсь в основном с молодыми людьми — меня приглашают на встречи со школьниками, студентами, и я с радостью соглашаюсь, — говорит Любомир Гузар. — Они спрашивают: «Как быть добрыми? Зачем быть добрыми?» Украинцы жаждут мира, справедливости, правды. Хотят строить добрый мир, но не всегда понимают, как. — Многие чувствуют себя растерянными, разочарованными, забытыми. В информационной войне грязь льется на всех политиков и общественных деятелей без исключения. Как следствие имеем глубокий кризис авторитета и веры. Как выйти из этого? — Пропаганда сегодня — это настоящее искусство, которым занимаются солидные люди и на которую выделяются огромные деньги. Находясь в бесконечном потоке негативной информации, люди перестают понимать, где правда, доверять кому-либо и принимать то, что им дается. Наступает большое разочарование. Это огромный вред, грех против человечества — лишить его доверия. И власть имущие во всем мире сейчас должны много работать над тем, чтобы оздоровить ситуацию. Очень важно, чтобы были люди, которым можно доверять. Когда в семье кто-то начинает обманывать, что-то крутить, ему перестают верить, и в итоге семья распадается. Кто выиграл? Никто. Так же и в сфере международных отношений. Блюсти только свои интересы, обыгрывать людей за счет их доверия — это очень глупая, близорукая политика и большая стратегическая неудача. Невозможно нормально сосуществовать, попирая базовые человеческие ценности. Проигрывают от этого все. Но я не вижу и у нас политической культуры. Это не политика, а большой бизнес, и потому у нас такая коррупция, и практически никто не хочет от нее избавляться. Это

очень выгодно. У нас нет истинных государственных мужей, авторитетов. Украина столько лет находилась под разными оккупациями: российской, австрийской, польской, немецкой, большевистской... 25 лет назад мы неожиданно стали независимым государством. Но государственные мужи — не грибы в лесу. Им нужно время, чтобы вырасти, нужно общество, условия, в которых они могут развиваться. Вроде не первый год живем не при советской власти, но почему-то до сих пор уверены: все должно прийти к нам сверху, от государства. А те, кто во власти, считают, что народ — это дураки, которых надо использовать и держать где-то далеко внизу. Что бы ни думали во власти, народ не глупый — он показал это на Майдане. Проблема в том, что он остался без духовного руководства. Мы живем в большой политической и духовной пустоте. И это наша трагедия. Что мы можем сделать ? Человек необязательно должен быть против кого-то. Надо быть «над» противоречиями, нужно изо всех сил стараться знать, понимать, требовать, но при этом не судить, не жаловаться. Ведь недоверие — одна из форм критики. У нас это очень популярно: плакаться вместо того, чтобы браться за работу. Если начать работать, меньше будет пессимизма, потому что человек увидит, что он может много доброго сделать, даже исходя из тех скромных возможностей, которые у него есть. А так, получается, что народ восхищается волонтерами вместо того, чтобы помогать. Восхищаться — это хорошо, но нельзя только восхищаться, надо еще и самому действовать. Делать добро — для этого нет препятствий. Кроме собственной лени. — Если человек под воздействием пропаганды идет на войну, одобряет нарушение прав и закона, верит телевизору, а не родным людям — считается ли это грехом? — Грех — это агрессия, нападение, ненависть. Каждый человек имеет право защищать себя, каждый мужчина обязан защитить свою семью, если в дом зашел враг. При этом я не должен ненавидеть, чтобы обороняться. Когда я молюсь за врагов своих, то молюсь не об их успехах, а о том, чтобы они отвернулись от зла. Но вторжение, давление, устрашение — это агрессия и преступление, независимо от того, под какими лозунгами совершается. — Объясните, пожалуйста, зачем священники благословляют идущих на войну? — Можно благословлять на оборону, но нельзя — на нападение. Если воины идут защищать, почему их не благословить?Но если идут захватывать — как на такое священнику можно согласиться? К сожалению, есть представители некоторых религиозных организаций, которые благословляют на преступление. Освящают танки, оружие... Это все равно, что мне благословить нож, которым я собираюсь вас заколоть. В этом вопросе нужно быть очень осторожным. — Нападение, как мы видим, нередко пытаются преподнести как освобождение, защиту своих... — Человек всегда знает, на что в действительности благословляет. Он может говорить неправду, но от себя самого истину не скроешь. — Есть выражение «священная война». Вы пережили Вторую мировую. Как по-вашему, может ли война в принципе быть благородной? — Нет. Она никогда не благородная, она всегда страшная. Даже если мы защищаем себя, свою страну, война — это долг, и долг крайне неприятный. В истории человечества было столько неоправданных, чисто агрессивных войн. Только в ХХ веке таких вон сколько. Я был во Львове, когда 1 сентября 1939 года на мой город упали первые бомбы. И я видел — война начинается

в сердцах людей. — Существует теория, что войны мобилизуют внутренние ресурсы людей и стимулируют развитие человечества. — Мы видим, что под воздействием страшных событий в Украине появился волонтариат. Сформировалась армия. Есть философы, которые утверждают, что без войны нет прогресса. Американцы, например, говорят, что их медицина поднялась на высокий уровень, потому что во время войн они вынуждены были лечить и оперировать в ужаснейших условиях. И все же эта теория кажется мне несправедливой. Разве не лучше человечеству двигаться вперед чуть менее стремительно, зато не такой дорогой ценой? Украина ведь стала независимой без войны. А переход от коммунистической системы к демократической требует времени. Как минимум два поколения украинцев воспитаны в коммунизме — а это очень специфическая философия, где, с одной стороны, государство и сила, а с другой — невежественные послушные граждане. И никакая война не поможет изменить это советское мышление, одним из проявлений которого является коррупция. Между тем это одна из важнейших задач на пути к лучшей жизни: много работать, а не воровать. Напасть, отобрать — не сложно. Но никому еще здоровья такой образ жизни не принес. Можно временно взлететь, но позднее оно все равно отомстится. Мы должны собрать наши силы и осознать всю опасность, которую несет эта война. То, что происходит со стороны России, — это не акт братства. Это вражда и желание доминировать. Это показывает нашему народу, что спасение — в наших руках. Никакие Минские соглашения не помогут, пока обе стороны не поймут: мир — это сначала любиться, а уже потом — договариваться. Мы не можем ожидать ни от России, ни от кого-то другого спасения, а должны построить государство собственными силами. Когда я в начале 90-х вернулся из эмиграции в Украину, я был полон оптимизма. Теперь, после Майдана, я снова чувствую, что мы совершили некий прорыв. У нас есть люди, у нас есть все предпосылки, но нужно грамотно действовать. — Арсений Яценюк — греко-католик. Что бы вы ему сейчас посоветовали? — Он ко мне не обращается за советом. А я, признаться, совершенно не понимаю, что происходит в правительстве, в Верховной Раде... Я не понимаю, как такое может быть ? Почему эти люди не работают так, как должны работать? Так что единственное, что я могу посоветовать: работайте, неустанно работайте на благо страны.

— В Западной Украине, откуда вы родом, всегда было много националистов, и среди них — воинствующие. Как вы считаете, каким должен быть патриотизм? — Следует различать: национализм — это любить свое и не уважать чужое, а патриотизм — любить свое и уважать чужое. В национализме есть огромное искушение нетерпимости, а это не по-христиански. Нужно любить свое и уважать чужое. — В 1944-м вы стали беженцем. Сегодня этот вопрос в мире снова актуален. Но люди не могут прийти к согласию, как правильно вести себя по отношению к вынужденным переселенцам.

— Сначала мы уехали в Австрию, родители хотели там жить, но австрийцы не могли нас оставить, так как после войны их страна обнищала. Тогда богатые Америка и Канада стали принимать бежавших. Но мой опыт совсем не такой, как у беженцев сегодняшних. Нас было значительно меньше. Сейчас в мире десятки миллионов переселенцев! Откуда? Почему так много? Сегодня беженцев столько, что их количество превышает возможности принимающих их стран. Лучшим

вариантом было бы, если бы в Сирии навели порядок, и людям не нужно было бежать на чужбину. А Украина... У нас полтора миллиона человек вынужденно оставили свои дома! Иисус Христос, когда рассказывал о «Страшном суде», вспоминал: «Я был чужаком, а вы меня не приняли». Поэтому нам всем надо думать, что мы можем сделать для этих людей. Мы не можем им не помогать, ведь они действительно страдают. Но вместе с тем мы должны попытаться найти, что или кто провоцирует эту проблему. — Четыре с половиной миллиона украинцев — прихожане греко-католической церкви. Многие из них, да и не только верующие, отреагировали на декларацию, подписанную на Кубе Папой Римским Франциском и патриархом русской православной церкви Кириллом, как на предательство со стороны Ватикана. Видите ли вы в этой встрече и этом документе угрозу Украинской греко-католической церкви и Украине? — Нет причин тревожиться, тем более что Папа Франциск недавно рассеял наши сомнения: он встретился с главой УГКЦ в Риме на заседании постоянного Синода и уверил, что не будет жертвовать нашей церковью ради сближения с Московским патриархатом. Заседание Синода и встреча с Папой были запланированы в контексте 70-летия Львовского псевдособора, на котором в 1946 году УГКЦ была официально ликвидирована и присоединена к РПЦ. Папа Римский засвидетельствовал свое единство с нашей церковью и поддержал Украину. Святейший отец обещал не решать экуменические вопросы ценой Восточной Католической церкви. Сложно комментировать ту встречу, потому что у меня у самого много вопросов. К примеру, зачем главам церквей встречаться в аэропорту и зачем именно на коммунистической Кубе? Или как так получилось, что религиозные люди сходятся от имени Иисуса Христа и не молятся вместе? Похоже, находясь под международным давлением, Россия стала использовать религиозную риторику для решения политических задач. — Вы имеете в виду то, что Россия хочет показать миру, что ее поддерживает сам Папа Римский? — Мне кажется, что речь в данном случае идет о внутреннем рынке. Продемонстрировать свой политический вес прежде всего россиянам. — Была удивлена, когда в одном из интервью прочла ваш ответ на утверждение Далай-ламы, дескать, «религия не помогла решить ни одну политическую и социальную проблему мира». Вы согласились! — Досадно, но эти слова Далай-ламы не лишены правды. Церкви могли бы делать больше. Одним из элементов, благодаря которому Польша так быстро интегрировалась в ЕС, было то, что их церковь часто и последовательно проповедовала, как должен вести себя верующий человек. Мое впечатление, что у нас этого мало. Иногда и католики, и православные, и протестанты что-то делают в этом направлении. Но я считаю, что о той же коррупции как о грехе нужно повторять на проповедях систематически. Кто-то должен начать это делать — воспитывать гражданина, давать ему моральные ориентиры, лечить его духовные болезни. — К сожалению, немало людей разочарованы и в церкви тоже... Во многом из-за скандалов с католическими священниками- педофилами, фильм о которых недавно даже получил «Оскар». Во многом — из-за того, что некоторые представители высшего православного духовенства живут далеко не так, как учат своих прихожан. — Церковь обязана вести себя по-церковному. Кем бы я ни был — епископом, священником или прихожанином, — мне стоит вести себя так, чтобы

любой мог обо мне сказать: «Почему он такой добрый? Почему такой справедливый? Да потому что он верит в Бога!» Если же так не происходит — это грех. Такие священники должны осознавать, что творят большое зло. — Нужно ли наказывать за это и как? — Людей нужно направлять. Помогать им делать добро. Случается, мне человек признается: «Вот я пошел и сказал ему все в глаза!» И что? Ты ведь ему не помог, только отторг. Иногда действительно уместно повести себя как родитель, взяв розгу. Но главный и самый важный метод — поощрять в людях добро. Мы очень легко судим и критикуем, вместо того чтобы помогать. — Какие реформы нужны церкви, чтобы доверие к ней росло? — В Америке, где я был настоятелем церковной пара-фии, у нас был финансовый совет — это люди, проверяющие, сколько поступило пожертвований и куда идут деньги. В конце года казначей готовил полный отчет, и любой мог получить его копию. Мы в Украине только нарабатываем такую систему. — Как-то вы сказали, что если Иисус Христос жил бы сегодня, то работал бы на компьютере. Должна ли церковь реагировать на достижения науки и как именно? — Конечно, это же часть человеческой жизни. Сегодня у нас есть компьютеры, автомобили, самолеты — то, о чем 500 лет назад люди и не мечтали! Благодаря компьютерам и Интернету стало легче узнавать, кто и где нуждается в помощи. Проще найти возможности. Компьютеры — это средства для того, чтобы приносить человечеству пользу. Бог дал нам ум, чтобы мы работали и повышали свою эффективность. Но что делают люди? Используют коммуникации не для сближения, а для того, чтобы запутать других, вызвать отчуждение. И, вместо того чтобы с помощью компьютеров приносить пользу, сидят у мониторов, вообще ничего не делая... Человек свободен в выборе — делать добро или зло. Но если он действительно хочет идти по доброму пути, правило такое: «Работай так, как если бы все зависело только от тебя. Молись так, как если бы все зависело только от Бога» [1].

«У квггш 2016 р. в релтйному жити Укра!ни вщбулася визначна подiя, яка чомусь не отримала широкого висвгллення у ЗМ1. Шсля довгих перемовин з Укра!нською греко-католицькою церквою Харювсько-Полтавська eпархiя УАПЦ (о) на XXVI eпархiальному соборi прийняла братш поради глави УГКЦ Блажен-ншшого Святослава i Синоду епискотв УГКЦ щодо досягнення евхаристшного спшкування та адмшстра-тивно! едность По суп, йдеться про приеднання УАПЦ (о) до укра!нських греко-католиюв. У важю для Укра!ни часи — це чудове ршення, яке мае стати прикладом для шших укра!нських православних церков. До реч^ днями Президент Укра!ни Петро Порошенко також наголосив на необхщносп створення едино!, ад-мшстративно незалежно! вщ шших держав церкви в Украшь «Очевидно, що в сьогодшшнш ситуацп бага-тьом вiруючим важко погодитись iз юнуючим роз'ед-нанням укра!нського православ'я. Звичайно, що я кардинально не допускаю, щоб держава втручалася — i я цього не допущу — в мжцерковш вщносини. Це справа вiруючих та церков. Але й таорувати волю народу теж не гоже, так само як неприпустимо допус-тити втручання в щ процеси шшо! держави», — цитуе прес-служба Президента. Як зазначив Петро Порошенко, вщповщно до недавшх соцюлопчних опитувань, бшьшють православних украшщв хочуть мати едину

помюну автокефальну церкву, незалежну вiд iнших держав.

У нещодавньому iнтерв'ю i3 «Днем» архieпископ Харк1всько-Полтавсько'1 епархп 1гор (Iсiченко) також висловив свое бачення помюно'1 церкви (№52-53 за 25 березня 2016 р.): «Помюшсть — це не тшьки шсти-туцiйна незалежнiсть вщ iнших центрiв, це також i збе-реження iдентичностi церковно'1 традицп. Я таким i бачу шлях штегрування до украшсько'1 церкви: коли люди помiчатимуть зв'язок м!ж нацюнальним колоритом — вторинним у церкы, й первинним — щирютю служiння... Я з пошаною ставлюся до патрiарха Филарета i його релтйно'1 оргашзацп. Його кроки й еволю-цiю я розцшюю як подвиг, а в Кишському патрiархатi з'явилося багато атрибутiв украшсько'1 церкви. Вва-жаю УПЦ (КП) полiтичним проектом, який мае сенс, але щодо 11 перспективи творення духовно здорового оргашзму, що поеднуе мiсiйну динамiчнiсть i закорь нешсть у нацiональнiй традицп, у мене виникае цша низка сумнiвiв».

Тож яке значення об'еднання УГКЦ та УАПЦ (о)? Про це «День» розмовляв iз доктором фи лософських наук, професором, завщувачем вщдыу проблем релтйних процес1в в Укрш'ш 1нституту фыософп iM. Г. С. Сковороди НАН Украши Людмилою Филипо-вич: — Думаю, обом церковним ieрархам — i 1горю (1етченку), i Святославу (Шевчуку) — це ршення про своeрiдну «мiкро-унiю» далося непросто i потребувало особисто! смшивосп з 1хнього боку. Все це, без сум-нiву, пiддавалося глибокому аналiзу — iсторичному, богословському, еклезiальному. Потрiбно було вирь шити клька шарiв проблем.

1гор (Iсiченко) вже давно у добрих вщносинах iз УГКЦ — вiн постiйно оргашзовував паломництва прощi до греко-католицько! святит у Зарваниць Я також знаю, як вш працював зi своею паствою, як1 ще'1 пропагував. Загалом владика 1гор досить вщкритий для комунiкування з iншими християнськими галками. Тобто це людина захщного вимiру, в як1й не було страху. Думаю, вш без сумшву позицiонував себе як справжнього православного християнина.

Це також забезпечувалося колосальною штелек-туальнiстю владики 1горя, який блискуче знаеться на загальнохристиянськш ютор!1 та ютор!1 православно! церкви — в 11 вселенському та украшському вимiрi. Тож вш вирiшував питання, виходячи iз захщних щд-ходiв, базуючись на прагматищ та рацiональностi. Крiм того, вш дуже свiдомий того, що сьогодш Укра'1ш потрiбна eднiсть, i цим кроком вш фактично демонс-труе одну iз моделей такого об'еднання, в той час у нас юнуе маса православних юрисдикцш, сект, тд-сект, пiдцерков. Нехай Харювсько-Полтавська eпархiя невелика, але 1гор (Мченко) продемонстрував реаль-ний практичний крок, тодi як усi iншi лише говорять про об'еднання.

Звичайно, для владики 1горя дуже болюним е питання юридичного пщпорядкування, оскльки вiн вiдiйшов вiд центрально'1 структури УАПЦ, намагався приеднатися до Константинопольського патрiархату, куди його не прийняли. Але церква не може бути не-залежною, бо це не притаманно для юторичних цер-ков. Звичайно, е парафп, яю юнують незалежно вiд цього ieрархiчного пщпорядкування, але вони почува-ють себе дуже незручно у цьому стань Тож евхарис-тiйне еднання для нормально'1 церкви — абсолютно притомний крок.

Якщо ж дивитися на це об'еднання з точки зору Укра!нсько! греко-католицько! церкви, то це може ви-глядати як певна «провокащя», щоб УГКЦ почали розглядати як сильний i единий центр. На жаль, на сьогодш вш не обшмае всi греко-католицьк1 сили: ми знаемо особливий статус Закарпатсько! церкви, яка безпосередньо пщпорядкована не Киеву, а Риму, ми знаемо внутршт греко-католицью секти, зокрема пщпрських монахiв, догналiвцiв, ковпакiвцiв, рiзнi ор-дени та iн. Греко-католицька дiаспора також дещо са-мостiйна.

Але приеднувати до себе ще одну, хоч i невеличку, але «неприродну» силу, якою е УАПЦ (о), бо вона юнувала поза «огорожею» дано! церкви, — це додат-ковi ризики. Саме тому в УГКЦ довго думали, ради-лися i вчинили не як полiтики, бо з полiтично! точки зору — це крок невпевнений, а як справжш христи-яни, бо якщо до тебе стукаються у двер^ ти не можеш не вiдкрити. Хоча, я переконана, вони прорахували ре-акцiю римо-католиюв та православних на це об'еднання. — Як думаете, чи узгоджували це питання з Римом? — Думаю, в УГКЦ консультувались у цьому пи-танш з Римом, бо навряд вони могли ухвалити таке ршення самостшно. Рим мае багато схщних церков, iз якими вiросповiдно вони е однодумцями, але за ними залишили право на обрядову неримську тради-цiю: е церкви вiзантiйськi, шдшсью, африкансью та iн. Тож Римська курiя зацiкавлена у тому, щоб навггь така маленька одиниця, як Харювсько-Полтавська епархiя стала частиною !хньо! церкви, бо це працюе на !х кафолiчнiсть, вселенськ1сть i глобальшсть. Поди-вимось, як вони використають це приеднання. — У пересчних людей, якi не розумiються на тонкощах проблематики украшського християнства, одразу виникае питання: чому Харювсько-Полтавська епарх1я об'една-лася з УГКЦ, а не, скаж1мо, з УАПЦ i УПЦ (КП)? — УАПЦ (о) та Укра!нську греко-католицьку церкву, перш за все, об'еднуе схщний обряд, бо в цьому плат вони е майже щентичними, за винятком регюнальних особливостей.

Що ж до того, чому вони не об'едналися з ш-шими церквами, то це тому, що тхто з ними об'една-тися не може. Ми вже занадто довго спостер^аемо за тим, як «об'еднуються» УАПЦ i УПЦ (КП), як1 оголо-сили, що восени таке об'еднання шбито мае вiдбутися. Але вiриться слабко, що це може статися. На сьогодш це пов'язано з лщерами цих церков. 1горя (1аченка) — iнтелiгента, доктора наук, професора навряд чи може задовольнити предстоятель УАПЦ Макарш. Звичайно, можна було б проявити християнське смирення, бо вс апостоли 1суса Христа були безграмотними, але, мож-ливо, е певний гонор тощо. З шшого боку, 1аченко не приймае Фшарета зi сво!х полiтичних переконань, зокрема через те, що ниншнш очшьник УПЦ (КП) дiяв пiд час тоталiтарного режиму, а владика 1гор е коло-сальним борцем iз комунiстичним тоталiтаризмом. Думаю, важливим моментом е й те, що УГКЦ мае певну незалежшсть вщ держави, бо вони школи не входили з нею ш в яю союзи, а Фшарет просто таки марить статусом державно! церкви. Тож кожен обстоюе сво! принципи, i це добре, бо виявилося, що е бшьш сер-йозш гальма для об'еднання УАПЦ (о) з Ки!вським патрiархатом, н!ж iз Греко-католицькою церквою. Звичайно, я згодна з Президентом, що Укра!ш по-трiбна едина помiсна православна церква, так само як i вiд 1054 року потрiбна загальна едшсть християнства.

Але хто втшюватиме цю щею? Доки украшсью церкви очолюють стар1 керманич1, жодного об'еднання не Bi-дбудеться. Але заяви про едину помюну церкву робити треба, щоб тримати у певному тонус Bcix православних, аби вони не перетворювалися на «хуторянсью церкви» i розумши цшшсть единого центру, сильно! церкви i влади» [2].

«Ми живемо в сташ вшни. Це, здаеться, усвщо-мили якщо не вс1, то принаймш бшьшють. Кожен по-своему бачить ворога i перемогу. Або часто не бачить i не мае певноси ш щодо одного, ш щодо шшого, але, зрештою, обирае i3 запропонованого списку. Адже якщо вшна — мають бути вороги i перемога, еге ж? Про нашу вшну i про те, як не втратити себе в нш, — ця розмова з патр1архом-емеритом Украшсько! греко-католицько'1 церкви Любомиром Гузаром.

Утам, що ми знаемо про нашу вшну? Чи усвщом-люемо до юнця, коли вона почалася i чому? Адже вона почалася значно ранше. Ранше за анекаю Криму, ранше за Револющю Пдность Просто лише тепер ми маемо можливють уповш ïï усвщомити. Чи, радше, вже не можемо робити вигляд, що шчого не вщбува-еться.

Бшьшють 1з нас усе ще опираеться цш думщ — як наша влада не наважуеться оголосити вщкрито во-енний стан, так i ми знаходимо в темних водах, що розлилися навкруги, остр1вщ комфорту, на яких про-довжуемо 1мггувати звичне мирне життя. Але чи мо-жна залишатися поза вшною, коли вона навколо тебе?

Про нашу вшну i про те, як не втратити себе в нш, — ця розмова з патр1архом-емеритом Украшсько1 греко-католицько'1 церкви Любомиром Гузаром.

— Найбтьш обговорюване нинi питання в сусшль-CTBi — про можливiсть примирення. Думки розходяться полярно — вщ "мир за будь-яку щну" до "перемога за будь-яку щну". Яка ваша думка?

— Я не бачу можливоста примирення чи миру. Мир можливий лише тод1, коли е дв1 сторони, яю на-правду миру прагнуть. Назагал так виглядае, що ми прагнемо миру, що ми не хочемо вшни аш з Рос1ею, аш з кимось шшим, але це односторонне бажання. А якщо нема такого самого щирого бажання миру з ш-шо1 сторони, то говорити про мир е мр1я i бшьш ш-чого.

Правдиве замирення — справа обох сторш. Таке ршення не може бути одностороншм.

— 1нша сторона каже, що теж хоче миру, але на певних умовах.

— Отож-бо. Вони общяють нас любити, якщо ми станемо такими, як вони хочуть. Це не е правдиве прагнення миру. Мир мусить бути принциповим: ми хочемо миру, а вже тод1 говоримо про умови. А не на-впаки — спочатку ставимо умови, а якщо ми 1х вико-наемо, то тод1 вони, може, погодяться. Виглядае, що це ми хочемо, ми випрошуемо в них мир, а вони його насправд1 не хочуть. Максимально, що можна зробити за таких умов — коли одна сторона проти зами-рення, — це укласти угоду про припинення бойових дш. Але не треба називати це миром. Бо то не мир, то см1х. Як на мене, наш1 справи виглядають досить погано: про примирення, прагнення миру говоримо ми тут. А та, хто воюе по той б1к, не мае на мет жодного миру.

— В^м, люди страждають вщ вшни — i це головний аргумент прибiчникiв примирення. Треба припинити щ

страждання, навiть якщо задля цього доведеться пщпи-сувати яшсь там угоди.

— I ви думаете, якщо ми !х тдпишемо, страждання населення припиняться, i запанують мир та зла-года? Ш, не запанують. I ми маемо вже достатньо при-кладiв того: договорюемося, договорюемося, а все одно стршяють, люди гинуть, страждання не припи-няються. Тому що, повторюю, мир — це спочатку лю-битися, а вже потам — домовлятися. Бо коли навпаки, то перед нами роз^рують якусь комедiю, а не прагнуть правдивого, принципового миру. Ми хочемо жити у злагодi i споко!. Хочемо нормально розвиватися. Щоби нiкому не заважати, i щоби нам нiхто не зава-жав. Якщо мае бути справжнш мир м1ж двома народами, то щ два народи разом зi сво!м проводом мусять того миру бажати i доказати, що вони його хочуть. А коли доказали — тодi можна випрацьовувати домовле-носп про що завгодно. Мир е пщставою i умовою для ефективних угод i домовленостей, а не домовлено-стi — тдстава для миру. Спочатку — любити ся, потам — домовлятися.

— Але ж багато вшн закшчувалися саме угодами — про кордони, про ненапад, про шлюб принца з принце-сою — про що завгодно, але тыьки не про любов. У жодному повоенному документi в iсторil, здаеться, не було аш слова про любов.

— Так, але це означае, що обидвi сторони дшшли того, що хочуть миру. Що хочуть жити не стршяючи одне в одного. Мир не е предметом угоди — вш е пщставою для угоди. Бо мир — це стан. Стан душь Якщо мир — наше справжне прагнення, якщо ми вва-жаемо мир за нормальний стан речей, i обидвi сторони на тому згоджуються — тодi мир можливий. А якщо нас щкавить не мир, а умови, тодi миру не буде, навиъ якщо ва умови раптом виявляться задоволеними. А коли так, усе, на що ми можемо розраховувати, — угоди про ненапад. Але треба бути свщомими того, що це, по-перше, не е мир, а по-друге, це дуже непевний стан. I ми з вами вже добре про це знаемо. Ми про-кидаемося зранку i питаемо: не стршяли сьогодш? А-а-а, тсда сьогодш ще мир. А назавтра — Бог знае, як воно буде. Це не е стан миру. Ну ^ нарешта, чи нам не знати про те, що наявшсть договорiв, м1жнародних угод не дають шкому шяких гарантш.

— Проте затягування в1ини крие велику небезпеку "втягнутися". Вже й так быьшють противник1в замирення вважають, що примирення не обговорюеться не тому, що нам так уже потрiбен Донбас, а тому, що ми маемо помститися ворогам. Вшна сама по собi провокуе i нарощуе в нас ненависть. I коли ми ненавидимо, то ми й самi вже не прагнемо миру. Ми прагнемо перемоги. I перемога для нас — це не утверджеш щеали i не вщво-йоваш територп, а помста, яка вщбулася.

— Така атмосфера убивча, руйнiвна для вах. Нi для кого вона не корисна. I чим далi — тим прше, тим глибше ця ненависть закоршюеться у природi нашш, у переконаннях, у серцях людей. I трудно буде того позбутися. Вщповщь на таку небезпеку мала би бути природня — встановити правдивий щирий мир, вира-зно замашфестований з обох боюв. Нам конче потрь бно якнайскорiше закшчити оцю военну ситуацiю. Яку ми навиъ вiйною не називаемо — i вiд того ситу-ащя виглядае ще непевнiшою. Вiйни шби нема — але люди гинуть, терплять, твтора мiльйона бiженцiв втратили сво! домiвки i пiшли поневiрятися кра!ною.

I, безумовно, ненависть, гшв, яи в нас чим дат, тим больше зростаються, — жахливий наслiдок.

Ми цього не хотши i не хочемо. Ми, украшщ, хо-чемо жити в мирi з сусiдами. Ми хочемо, щоби цей стан миру був здшснений, i щоби тодi обидва народи-сусiди, яи дотепер воювали, перестали воювати i, ко-жен у свш спосiб, розвивали сво! кра!ни. Укра!нцi люблять Укра!ну i хочуть, аби Укра!на розвивалася. Роаяни, цшком природньо, люблять Росiю — i !м би, якщо вони так! правдивi патрiоти, мало би залежати на тому, аби розвивати власну кра!ну, покращувати життя, пiднiмати його добробут. Ми хочемо, аби вони дбали за свою кра!ну. Адже Роетя також терпить. Але чому ж вони не хочуть миру? Чому не роблять кроив до розв'язання цшо! тае! ситуацп? Чому не забирають сво!х вiйськових, не припиняють шдтримки сепара-тистiв? Вони ж не з хмари впали, та бойовики, — вони були пщготовлеш, виплеканi, i все йшло за певним планом. Меш важко сказати, як думають росiяни. Але я гадаю, що переачний росiянин — так само, як передний укра!нець, — не бажае сутички, ненавистi. За цим сто!ть той, кому це вигщно, хто переслщуе особи-стi полiтичнi, економiчнi, геополггачш цiлi.

— Ми не визнали, що ще вшна м1ж Украшою i Ро-сiею. I, можливо, через те слова "вороги" i "нашi" у цiй вiйнi також не набули однозначного смислу. В результат ми з'ясовуемо стосунки одне з одним, i нам що даш, то складнiше домовитися одне з одним усередиш крайни.

— Треба усвщомити, що рiшення про стан вшни не народ приймае. Про стан вшни виршуе начальство. Вшни не починаються вщ народу — в юторп ми маемо безлiч прикладiв, коли вшни починають поль тики i влада. А народ завжди на тому дуже терпить. I я повторюю: те, що вщбуваеться, включно з нашою внутршньою ворожнечею, яка заважае порозумггася нам посеред себе, комусь дуже вигщно.

— Часом кажуть, що ця вшна — це, звгсно, траге-д1я, але вона може зробити нас сильшшими. Тобто в гс-торичнiй перспективi цей виклик може стати для нас по-зитивним досвщом.

— 6 в тому певна iронiя. Треба часом дуже поте-рмосити людину, потурбувати, щоби вона собi певш речi усвiдомила. Але я вважаю, що все те саме можна було би осягнути в цшком мирний споетб. Нам це не вдалося, i я часто запитую себе: чому? Ота ситуащя, в яий ми знайшлися, склалася тому, що ми багато де-сятилиъ виховувалися в зовсiм iншому напрямь Нам дуже трудно сьогоднi з того вийти. I на цьому дш-сно, трагедiя, яка з нами сталася, для Укра!ни може принести користь у перспективi — об'еднае народ, дасть усвщомлення необхiдностi будувати свою культуру, науку, пщприемство. Окрiм того, ми можемо ш-акшими очима дивитися на сво!х сусiдiв — ми вже зна-емо !м справжню цшу. Для нас то дуже поважна юто-рична наука. Яка буде довго з нами — на жаль чи на щастя. Але це небезпечний споаб. I надзвичайно ви-соку цiну ми за це платимо. Хтось може сказати, що шакше не можна. Але це звучить дуже прикро.

— Це стосуеться не лише краши в щлому, а й ок-ремих людей, яких спочатку революцт, а потсм вшна ви-рвала зi звичного життя, i дехто з них заплатив найвищу цшу, а дехто — вщкрив у собi винятковi здiбностi, як шзащо не проявилися б за шших обставин.

— Це можна називати позитивом, так. Скшьки показалося добра в серцях людей! Скшьки показалося вiдваги — не дешево! вщваги, коли людина дурно ри-

зикуе власним життям, а готовшсть до справжнього подвигу, до самопожертви задля захисту свого народу, свое! земль Багато прекрасного ця ситуащя спровоку-вала. Багато людей так думае, i небезпiдставно, що ми тепер можемо iнакшими очима дивитися одне на одного. Ми вщчули потребу i вiдкрили в собi здатнiсть об'еднуватися задля яко!сь справдi вартiсно! мети.

— Нам здавалося, що це все з нами вщбулося ще пщ час Революцп Гiдностi. Але виявилося, що тодi ми перебiльшували змiни, яш вщбулися чи мали ось-ось вщ-бутися в нашому суспiльствi. Надто багато всього i вс1х лишилося там, де й було.

— Не треба забувати: щонайменше 70 роив ми були частиною Радянського Союзу, спадкоемицею якого тепер себе вважае Роая. За щ роки в нас випра-цюваш i зафiксованi певнi поняття, вiд яких ми ще до сьогоднi терпимо. Ми багато тепер говоримо про ко-рупщю, примiром. Як на мене, корупщя — це проблема не виключно зовнiшня. Це не тальки бажання на-громадити грошь Я дуже хотiв би почути отшю фа-хiвцiв — чому в нас так поширена корупщя? Я гадаю, це не е результат виключно зовншшх обставин. Воно в якийсь споаб десь залягло глибше в нашш природь Хтось сьогоднi аналiзуе, що властиво з нами сталося за тих 70 роив? I чому в нас так мало змшилося за остант 25 роив? За та 70 роив нас не знищили, але глибоко поранили, а за останш 25 роив ми не зробили належних кроив, щоби вкткуватися. А може, i ми не-годш так скоро вилiкуватися.

— Або, наприклад, ця вшна...

— Так, ця вшна. За нею стоять далеко глибшi причини, н1ж та, яи ми з вами бачимо вщразу i як1 обговорюемо. Глибои причини, що закорiненi в нас, стоять i за самою вiйною, i так само за нашою реак-цiею на те, що вщбуваеться. На те, що вщбувалося i в;дбуваеться в Криму. На те, що вщбуваеться наразi в Донбась Сп^лкуючись з людьми, яи походять з тих критичних обставин, я намагаюся розiбратися: що сталося i чому воно сталося? Це непроста справа. Це не так, як було, примiром, з Птлером, — ситуацiя з Пт-лером була далеко ясншою. Те, що робив Гiтлер, зараз частково повторюеться в дiях Росп, i варто було би глибоко застановитися — чому? Це не е виключно економiчне питання чи там геопол^ичне. Тут вщбува-ються глибои духовш процеси. А ми замало сил ви-трачаемо на те, аби !х пiзнати i лiкувати те, що вимагае л^вання. Я не маю вiдповiдi на щ питання — що дь еться, що з людьми сталося, чому вони поводяться так, як поводяться. Я тшьки знаю, я вщчуваю, що в

цього е глибока причина. I дуже чекаю на те, що свою вщповщь на щ питання дадуть науковщ — юторики, психологи, соцiологи.

— Дуже складне питання перед свггом — найперше перед християнським свiтом — поставили бiженцi. З одного боку, вони, як бачимо, стали реальною загрозою для безпеки у краТнах, якi Тх приймають. З шшого — прийняти, допомогти людям, як страждають, — це еле-ментарна моральна вимога.

— Я колись сам був беженцем, як ви знаете. I можу порiвнювати те, що вщбувалося з нами пiд час i пiсля Друго! свiтово'i, i те, що вiдбуваeться тепер. А тепер вщбуваеться щось дивне: б1женщ сьогоднi стали геополiтичною проблемою. Мш досвiд цiлком iнший. По-перше, ми були щаслив^ що нам вдалося вирватися з нашо! бiди, що ми вижили i дiсталися кра!в, в яких добрi люди по-доброму прийняли нас. У нас були т самi проблеми, що е в уах бiженцiв, але нас зустрши люди, якi розумши щ проблеми i допомо-гли !х вирiшити. По-друге, нас було далеко менше, тж бiженцiв тепер. Днями я чув статистику, сюльки народу наразi можна вважати бженцями, — волосся дибки стае. Як? Звщки? Чому !х аж так багато? Коли ми втжали, нас прийняли Швшчна Америка, Шв-денна, Захщна бвропа — прийняли без великих проблем для себе, ^ я вважаю, це тшло цим кра!нам на користь. Але тепер ситуащя цшком iнша. Б1женщв так багато, що !хня кшьюсть перевищуе можливостi кра!н, як !х приймають. I вiд усього того я маю враження, що це не вщбуваеться саме по собь Це не може бути просто принагщно. За цим стоять яюсь причини. Як-юь сили, яю це провокують. Ми не можемо не пома-гати цим бщним людям, бо вони дшсно терплять. Але маемо також усвщомлювати i намагатися дошукатися того, що сто!ть за цим вiдрухом, що чи хто провокуе цю проблему.

— Вщчуваеться, що ми стоТмо на порозi чергового глибокого збщншня. Колись церква виступала з ргзкими вщозвами щодо моральност збагачення для окремих людей — зокрема для людей при владi — в той час, як гро-мадяни впадають у бщшсть. Чи можна чогось подiбного чекати ниш?

— Ситуащя все-таки потроху змшюеться — i я маю велик! сподiвання на щ змiни. Дуже цiкаве явище щойно зароджуеться в середовищi наших багатих людей: вони починають робити певш кроки. Ц кроки ще недостатньо оголошеш народовi, але я знаю, що таю кроки е. 6 шщатива наших багатих, котр! визнають, що та ситуащя, в яюй ми знайшлися, е певною м!рою !хньою провиною. I вони пропонують дбати про еко-ном!чний розвиток Укра!ни. Вони хочуть почати спра-вжнш дiалог з громадою i владою. Я надiюся, я чекаю, що в короткому час будуть публ!чно з'являтися яюсь декларащ! з !хнього боку. Я маю шформащю про те, що щось таке готуеться.

— Оптимiзм, Ваше Блаженство?

— Гарне слово — оптим!зм. Оптим!зм i песи-м!зм — це р!зш способи бачити перспективу життя. Оптимют бачить хороший швейцарський сир, а песи-мют бачить, як велик в ньому д!рки. А я хочу запи-тати в них обох — i в оптимiста, i в песимiста: а що ви зробили сьогодш, як вашi конкретш справи мали би вже зараз почати змшювати ситуацiю на краще? Не думати, яю в того сиру д!рки, не обговорювати це без-юнечно, а робити щось, аби допомогти хоча б сво!м найближчим, хоча б сво!й родин! жити краще вже

ниш. От, наприклад, ми ва захоплюемося волонтерами: люди роблять стшьки добра! Це для мене особи-сто е пщставою для великого оптим!зму.

— Песимiст сказав би, що останшм часом Тм дедалi складнiше його робити — люди втомилися i збiднiли.

— Ш, проблема не в тому. Проблема в тому, що народ захоплюеться волонтерами замють того, аби до-помагати. Захоплюватися — це добре, це правильно. Але не можна тшьки захоплюватися — треба ще й щось робити. Звщки волонтери беруть грош! ! сили? Якщо вони можуть, то й шш1 можуть. У нас це дуже популярно — плакати, бщкатися, замють братися до пращ. Як почати працювати — менше буде песим!зму, бо людина побачить, що вона може багато доброго зробити, навиъ виходячи з тих скромних можливос-тей, як1 в не! е. От спробуйте. Вранщ, встаючи з л1жка, прийм!ть р!шення зробити те ! те — заплануйте кон-кретн! добр! справи. А ввечер^ вкладаючись у л1жко, запитайте, чи зробили ви те добре, що планували. Робити добро — на це нема перешкод. Кр!м власного ль нивства.

— А як ви оцшюете зрушення в державнш полiтицi пiсля Майдану?

— Скажу так: ми наржаемо на владу — ! маемо, на що наржати. Я не тшуся нашою владою — нема особливих пщстав для вт!хи. На жаль, критика людей при влад! щлком заслужена. I це знеохочуе. Весь народ це дратуе ! знеохочуе. Але е така стара-стара приказка: краще запалити св!чку, н!ж проклинати темряву. Чи т!, хто обирав, — вони застановлялися, кого обирають? Був час, коли пария наставляла, як треба голосувати. Але тепер говорити про партп в Укра!ш — то байка. Тут немае партш. 6 люди, яю з!брали бшя себе !нших людей, часто цшком випадкових, р!зних за поглядами ! переконаннями, а тод! виршили, що вони будуть вдавати з себе парпю. Але ж е люди, яю за них голо-сують, обирають !х, тобто задовольняються таким "по-л!тичним процесом". Якби ми застановилися над тим, то, може, ситуащя була би шшою. Але я ще раз кажу: за 70 роюв ми тяжко захворши, 25 роюв ми мали би л!куватися, але не лжувалися. Ми нав!ть не усв!до-мили соб! за цей час, що ми хвор!. Шхто не ставив нам д1агноз1в, н!хто не л!кував. I ми як мали, так ! маемо багато радянських недуг.

— Якi з них найбтьше заважають нам жити?

— Я не хочу ставити д1агноз1в — я не фах!вець аш в психолог!!, ан! в сощологп, ан! в !стор11. Це науковщ мали би давати вщповда на питання, що з нами ста-лося, як так сталося ! як з того вийти. Але я, напри-

клад, бачу, що ми тепер упевнеш, що все мае прийти до нас "згори", вщ влади. А тi, хто прийшов у владу, впевненi, що народ — то дурш, яких треба використо-вувати, нiчого не давати i тримати десь далеко внизу. Я бачу водночас кризу авторитету — ми не маемо до-вiр'я не лише до влади, яку самi ж обрали. Ми не маемо довiр'я до думок шших людей. Ситуащя дуже складна. Але я думаю, якби знайшлися люди, най-перше серед штел^енци, яи б почали застановлятися над такими глибокими питаннями, почали говорити до народу, а народ погодився до них дослухатися... Що би не думали у влад^ народ не дурний — вш показав це на Майдань Проблема в тому, що вш залишився без духовного проводу. Над тим теж треба працювати.

— Нещодавно Далай-лама опублжував допис, у якому шддав сумнiву вплив релт! на сучасний свгг. Вiн вважае, що релт! не допомогли виршити жодно! проб-леми, а тому у практичних питаннях сощального чи по-лiтичного штибу до них не варто прислухатися. Як вва-жаете ви?

— Менi прикро це казати, але в цьому, на жаль, е багато правди. Церкви назагал абсолютно замало роблять.

— Тобто ви вважаете, що церкви можуть-таки щось робити, якось впливати на поточну ситуацiю?

— Кожен може вплинути на ситуащю, якщо за-вдасть собi труду. Ось вам приклад. Один поляк, який у 1970—1980-х роках був молодим чоловжом, заанга-жованим у полггащ, розповiдав менi, як вш питав тодi в одного з лiдерiв "Солiдарностi": скшьки нам треба буде часу, щоби повернутися до европейських стандарта? I той поважний полггак вiдповiв: те вiзьме багато часу. Але польське чудо сталося за 10 роив. За 10 роив Польща штегрувалася до бвропейського Союзу. Одним з елеменпв, якому свiдомi поляки припи-сують той успiх, було те, що !хня церква дуже посль довно, дуже часто проповщувала, як мае поводитися вiруюча людина.

Мое враження таке, що в нас цього замало. 6 певш порухи: часом i католики, i православш, i про-тестанти — духовна верхiвка — щось роблять у тому напрямь На Синодах чи на шших духовних зiбраннях з'являються iнодi дуже позитивнi вщозви. Але я питаю в мешканця Укра!ни, парафiянина з одного з великих мют: коли у вас востанне п^д час проповiдi говорили про корупщю? Вiдповiдь — жодного разу. Це дуже прикрий факт. Церква жодним чином не впливае на поведшку не те що громадян узагал^ навиъ на споетб життя власних парафiян. Вона не говорить !м про те, що е важливим для них не лише як для громадян — для християн. Церковнослужшет повинш показати бшьше почуття вiдповiдальностi супроти суспшьства. I проповiдувати тi християнсью чесноти, яких сус-пшьство сьогоднi особливо потребуе, — поняття справедливости поняття правди. Менi хотшося б, аби таке зрушення сталося. Якби недшю за недшею парох пщ час проповiдi говорив людям про стандарти громадян-сько! поведiнки, що достойш християнина. Тодi ми би мали помiтнi результати вже за доволi короткий час. Хтось мае почати це робити — виховувати громадя-нина, давати йому моральш орiентири, лiкувати його духовнi хвороби. Меш здаеться, це цшком природне завдання для церкви. Мет прикро казати таке про церкву, про сво!х братав — але нщ не зробиш, церква не впливае на свгт так, як могла би, як мала би впливати. Тому я тут мушу багато в чому погодитися з Да-

лай-ламою. Але я сподiваюся, що ми на початку яко-гось звороту» [3].

«Бывшему предстоятелю Украинской грекокато-лической церкви, кардиналу Любомиру Гузару недавно исполнилось 84 года. Накануне дня рождения «людина з янголом на плечЬ, как его называют, встретился с корреспондентом «ФАКТОВ». Об этом мудром, искреннем, добром человеке говорят, что он никогда не шел против совести, что его влияние на украинское общество трудно переоценить, что он мыслит категориями вечности и всегда проповедует любовь. Мы общались в резиденции Любомира Гузара в селе Княжичи под Киевом. Поверьте на слово — Блаженнейший действительно освещает все вокруг.

— Пробачте, я не такий молоденький, не бачу вза-гал1г не дуже добре чую, — почав розмову Любомир Гу-зар. — Якщо буде треба, попрошу повторити. Ну, що доброго скажете?

— Ваше Блаженство, дозвольте все ж таки у вас, у людини, яка не бачить ф1зично, запитати: якою ви ба-чите долю Украши?

— Я оптимгст. I хочу уточнити, чому. Впевнений, що Украша не е приреченою на якусь загибель. НИ Ми мусимо не тгльки зберегти, але й розвинути при Бо-жгй помочг свою державу, свою суспыьтсть. А можемо цього досягти, якщо будемо працювати. Одним словом, якщо би ми не працювали, тодг я був би крайнгм пе-симгстом, бо немае надн. Але ми можемо працювати. Тобто можна бути спокшними — не загинемо.

— На ваш погляд, що спричинило поди, яю вщбу-ваються зараз? Маю на уваз1 вшну та окупащю.

— Знаете, що можу сказати? I схгднг, г захгднг об-ластг Украши в минулому столттг були тд окупацгею, тд впливом Радянського Союзу. СРСР (оминаючи його нацюнальний аспект) мав комутстичну 1деолог1ю, яка хотла створити радянську людину, позбавлену вгдчуття власноИ ггдностг, свого походження як створтня Божого. Цю радянщину бачу як замах на ггдтсть выьноИ людини, яка може спокшно хвалити Господа й служити людям.

Людина, яку хотыи створити нам радянськ вла-ст1, мала бути невыьна, цыковито залежна вгд держави чи вгд парти, керуючих оргатв КПРС. Уне1 заперечува-лася и основа — походження вгд Бога, а головне — И ггдтсть та И свобода. Це, на мою думку, е те тло, на якому вгдбуваеться те, що вгдбуваеться.

Без радянськоИ спадщини, без того, що було тодг дуже свгдомо пропаговане I дуже свгдомо виконане, без створення тгеИ радянськоИ людини було б неможливим те, що вгдбуваеться сьогоднг. Мушу щиро визнати, що не почуваюся дуже компетентним, бо це е дуже складш процеси. Треба набагато быьше знати, тж я знаю, чи мав нагоду тзнати. Але дыюся з вами тим, що бачу в мгру моИх обмежень.

— Як же нам зараз слщ виховувати патрют1в? Адже це дуже складна й важлива проблема. Проте, на мш погляд, вона першочергова.

— Абсолютно згодний з вами. Нам треба свгдомо прагнути виховувати людей, не заражених радянською ¡деологгею, особливо майбутт поколшня. Як я бачу цю ситуацгю зараз? Шукаю в святих книгах розв'язки. 6 така ргч: кожен з нас мае батька г матгр. Вони пода-рували нам життя, вони нас виховали, старалися, дбали. I без них, без Ихнгх зусиль, ми би не гснували. I тому в типовому християнському розумгннг природи людини вона повинна шанувати своИх батькгв, дбати про них, бо через них ми е те, що ми е.

Але ми також маемо ширшу родину, яку зазвичай називаемо Батьк1вщиною. G така тсня: «Можна все на ceimi вибирати, сину, вибрати не можна тыьки Ба-тькгвщину». Латинське слово patria мае той самий корнь, що й слово «батько» — pater.

Ми народилися в якшсь ширшш родит, яку називаемо нарiд. Це е ствердження певного факту. Я не можу заперечити, хто мш батько, хто моя мати, i не можу заперечити, хто е нарiд, серед якого я народився. Я мг би народитися аргентинцем, японцем, тмцем, а народився украгнцем. Iншi народилися роаянами, поляками, нжцями. Кожен з нас е дитиною якогось народу. I так, як ми зобов 'язаш дбати про батька i маmiр, так само ми, якщо хочемо бути наcправдi собою в повному зна-ченш цього слова, повинш дбати за ту ширшу родину — Батьквщину. Думаю, ця тдстава повинна бути основою виховання: пам 'ятай, хто твш батько, хто твоя мати, пам 'ятай, хто твш нарiд. I вiдповiдно поводься: так Господь Бог дав, що ти народився серед цього народу. Дбай за нього. Думаю, це е тдставою виховання. Це не е, як комусь може здаватися, пересадний пустий нацю-налiзм. Hi! Це е наcправдi патрютизм.

— Згодна. Ви колись були б1женцем, але казали, що то стало доброю нагодою побачити cbít.

— Ви вжили слово «бженець». Ми вживали слово «скиталець». Чому людина скитаеться? Бо так скла-лися обставини. Мог батьки, сестра i я — ми не вигздили з Украгни i не хотыи роками бути поза Украгною. Ми стали скитальцями силою обставин.

G i mi, кого ми називаемо туристами. Турист доб-ровыьно где оглядати свт, тзнавати iншi крагни, народи, континенти, культуру i так далi, маючи цжавкть i вiдповiднi засоби на це.

Також е традици. Особливо починаючи з XVII— XVIII вШв була така практика (подiбна кнувала i в н-ших захiдних европейських крагнах): молодих людей гз за-можних украгнськихродин посилали тзнати свт. Це був виховний заЫб.

Наша дшстсть — те, що быьше ста рокв Украгна перебувала в господарських труднощах i було багато убогих людей. Шд кнець XIX — на початку XXстолття вони утворили хвилю емкрацн, коли гхали в свти, бо не мали з чого жити. Дуже багато людей iз Захiдног Украгни вигздили на клька ро^в до Америки, Канади, Бразили, Аргентини, навть до Казахстану, що для мене дивина. Школи не думав про Казахстан як про крагну, куди люди гхали заробити трохи на краще життя. Але так кажуть. Доробивши, люди поверталися, привозили яккь грошi. Мен розповiдали, що на селах звичайна, пе-реЫчна хата була вкрита соломою. А mi люди, як мали грошi, покривали дах свого будинку бляхою. Була навть така прикмета: як ви гхали i бачили хату з бляшаним дахом — ага, той був в Америщ.

Шазву це все — економiчна емкращя. Але тсля Шер-шог свтовог вшни, а головне тсля Другог свтовог вшни, коли в Украгт запануваврадянський порядок, багато народу не хотыо жити при тих обставинах. Крiм того, були mиcячi людей, яких нтщ насильно взяли працювати до Штеччини. I, коли зактчилася вшна, чимало з них сказали: «Hi, ми не хочемо повертатися». Вони вибрали те ж саме, що й наша родина: стали скитальцями. Що значить стати скитальцем? Ми втратили грома-дянство, стали бездомними людьми. G такий англомов-ний термн, який уживаеться в усьому свМ, — man is not in his place (людина не на своему мкщ). I ми були такими.

Що вгдбуваеться сьогодш? Шсля радянських час1в, за браком добрих господаргв, маемо, мет здаеться, еко-номгчну емггращю. Бо наша економка не е добре настроена, наставлена. Ми така багата крата! А дуже багато людей живе нижче нормального ргвня. 1х вважають майже нуждарями. Люди, як не мають достатньо за-собгв, щоб жити, знову 'гдуть у першу чергу до Захгдног бвропи, до Америки, Австралн... У 1970-хроках, думаю, в цшй 1тали навть не було тисячг укратщв. А сьогодш там е кыька сот тисяч. Дехто навть говорить про мыьйон. В 1спанн теж.

Тобто дуже багато нашого народу вигхало, бо в Украгнг економгчно важко жити, немае добрих мо-жливостей виховувати чи берегти дтей, взагалг мати нормальне забезпечене життя. Нас мае найбгльше три-вожити, що серед тих, хто вшжджае, — багато молодих людей i чимало професшних громадян. Це е проблема. Якщо тг люди гдуть, щоб навчитися i повернутися, це цлком добре. Не е зле — по'гхати на чужину, дороби-тись, навчитись. «I чужому научайтесь, й свого не цу-райтесь». Але гхати, щоб залишитися, якщо немае на-правду для цього дуже поважног причини, це, мет зда-еться, дуже невторопно.

Я особисто 46 рокгв був поза Украгною, жив у Австри, 1талн, Америщ, вгдвгдував Нжеччину, Канаду, Бразилю, Аргентину, Парагвай. Але радо повернувся в Украту. Чому?Бо це ергдна земля. Нам було дуже добре в Америцг. Можна було працювати, заробити, було пенсгйне i медичне страхування. Це гарно упорядковуе життя. Але ми були там громадянами другого класу. Якщо хочете бути собою в повному розумтнг цього слова, старайтеся жити на ргдшй землг.

— Зараз в нашш краТш дуже багато вимушених пе-реселенщв 3i сходу та Криму. Люди покинули все: дом1вки, роботу, вони тепер також скитальщ. Що ви можете сказати тим, хто не зрадив краТну? Як зберегти себе? Як бути корисними?

— Тут дуже важливу роль мусять вгдкрати мкцевг люди. Скыьки всього вигхало — понад твтора мыьйона ? То не е бгженщ, то е переселенц — переселилися в гншу частину крати. Насильно, то правда. Бо вткали вгд бгди, покинули свог домгвки не тому, що хотыи, а му-сили, бо не могли згодитися з обставинами насилля.

А ми — тг, хто е вдома (мкцевг люди з Централь-ног, Захгдног, Швтчног та Швденног Украгни), повинн гм допомогти нормально жити, виховувати дтей, набу-вати професгйних знань i так дали Це е наше завдання i обов 'язок. З боку переселенщв повинне бути розумжия, що мкцевим людям не завжди це так легко зробити.

Думаю, що повинне панувати почуття: це е нашi брати i сестри, яким ми мусимо послужити i допомогти, а вони повинн з вдячтстю прийняти все, що для них робиться, i старатися користатися можливктю жити нормально, як належить. Одним словом, тут по-трiбне певне почуття — це почуття едностi.

— Ваше Блаженство, зараз можливий розкол су-спшьства? Адже дуже багато проблем...

— G така iнiцiативна група «Першого грудня» (створена за пропозищею Любомира Гузара, до не! входять вщом1 штелектуали та моральш авторитети: Мирослав Попович, В'ячеслав Брюховецький, 1ван Дзюба, 1гор Юхновський та шшь — Авт.). Нещодавно ця група тдготувала звернення, яке стосуеться дуже-дуже делжатно'г теми. Воно таке: не дай Боже, щоб з огляду на обставини, в яких ми кнуемо, з огляду на шторт, з яко'г ще не виросли i не позбулися, ми один одного ненавидыи.

Cnpaedi, сьогодт е багато проявгв ненавистг... Назву це суспльною дикстю, яку спричиняють pi3Hi об-ставини, але яку народ i влада мусять намагатися опа-нувати i не допустити, щоб та ненависть ширилася i затруювала наше життя. На жаль, e певн намагання навмисно наш нарiд порiзнити, щоб люди не могли ствжити. G таке... Це робиться чи при помочi засобiв масовог щформаци, чи при помочi якихось там економiч-них чи полтичних неладiв. G також ворожий чинник. Але мудрий нарiд, свiдомий своег eдностi, повинен дуже ршуче так намагання вiдкидати i протидiяти тим не-гативним впливам.

— В 2015 рощ брала 1нтерв'ю у Богдана Гаврили-шина. BiH казав, що для нього е два моральних авторитета — ви та Лша Костенко. А для вас хто е моральним авторитетом?

— Дуже рiзнi колеги з тщативно'г групи «Першого грудня». Вони свiдомi, стараються бачити навколо себе людей, шанувати, служити й допомагати Им. Ото е мо-ральш авторитети. 1х е, може, набагато быьше, тж нам здаеться. «Перше грудня» — це оргатзована група, яка намагаеться спльно щось зробити. Але також е багато-багато нших, неназваних. Наприклад, волонтери, як стараються по-Божому жити i служити ближ-ньому, i справдi бути такими творчими, позитивними, будуючими членами спыьноти.

— Тепер дозвольте фыософське питання. Чому часом влада так сильно змшюе людину?

— Це вiдомий факт, що владолюбство — велика небезпека. Ще древн греки й римляни знали, що влада людей корумпуе. Я, на жаль, не е спещалкт, щоб дати вам таку, як належить, вiдповiдь. Тыьки стверджую факт: для бiльшостi людей насправдi влада бувае небез-печною. I багатство також.

Наведу вам приклад з життя. Коли я був студентом в Америщ, то працював на курорти Туди люди при-гздили вiдпочиmи, прийти до себе. Мо'гм завданням було ¡х зусmрiчаmи i супроводжувати до примщення чи км-нати, яку вони зазвичай замовляли наперед. Що я можу сказати? Pirni були люди. Були так, що недавно стали багатими, працюючи на рiзних високих посадах, про-фесшт, але дуже культурт. Чемно говорили. Якщо щось потребували, то вмли сказати це делкатно, не вима-гали, не робили якийсь акцент.

Але були, звичайно, i люди, як поводилися супроти мене та тших пращвникв негарно, гордовито: «Мет належить», «Я замовив», «Я плачу» (передае характерну щтонацт). Ми мусили всх обслуговувати, але mi люди були дуже прикрй

Знаете, грошi — така рiч... Раптове багатство i впевнешсть людей, як ним володтть, в тому, що другi тепер мусять ïх слухати, щось перевертае в 1хнЫ головах. Чому це так? Я можу тыьки сказати, що так воно е. А чому? Це дуже фiлософiчне та психологiчно глибоке питання.

— Ви колись казали, що Украша на порозi змш на краще. Зараз ви теж так вважаете?

— Так. Якщо будемо працювати. Я не бачу якихось структуральних mруднощiв, чому ми не можемо мати нормальноï держави. 1х нема! Може бути зле, якщо не будемо працювати. Що я маю на думщ? То не тльки працювати, аби мати бльше грошей. Коли я кажу — працювати, то значить робити добро другим. Що для мене значить праця? Це коли ми (чи полтичm дiячi, чи держслужбовщ, чи звичайт громадяни) хочемо жити так, щоб думати про добро для себе i одночасно про

добро для нших, а не тшьки про свою вигоду. Якщо в нас е таке настановлення, нема нчого, що могло би нам пе-решкодити бути нормальною великою державою.

— Отже, таким е ваше бачення змш на краще? А де ви знаходите щдГрунтя для оптимiзму?

— Ранше говорив, що бачу змни на краще в зу-сmрiчах з людьми. Тепер не маю багато спыкування. З огляду на свш стан здоров 'я, вж, багато вдома сиджу, нкуди не вигжджаю. Але зусmрiчаюся з людьми, яких не знаю особисто, проте вони мене запрошують. Це студенти, бiзнесмени, ще хтось. То е такий обмн: вони питають, я вiдповiдаю. Я вiдчуваю по питаннях, що е багато доброго. Якщо воно е, воно просте: люди хочуть чогось доброго i роблять. Цей зворот до кращого вiдбуваemься там, де i повинен вiдбуваmися, — у серцях людей.

Ми маемо велик проблеми зреформами. Чому? Бо власmi — mi люди, що повинн жити реформами, — не живуть ними. Вони марнують прекрасн нагоди i не будують краще майбутне. Його будують mi, як на рiвнi особи (не якось великоï оргатзаци) стараються творити добро, як тшаться, коли щось добре поба-чать, як жалтться, коли бачать зло. Майбутнкть Ук-рани — у серцях людей, в яких я бачу зацжавлення, охоту i бажання робить щось добре. I якщо вони цього хочуть, то ми йдемо до кращого.

Я не читаю, бо незрячий, але слухаю радю. Часто бувають сюжети про те, як якась група людей — старших, молодших, дтей — хочуть допомогти. Чи тим, хто на фронmi, чи пораненим, чи хворим. Ми маемо багато людей, як бажають робити добро. То е наша майбутнкть. Вона не в полтищ. Хоча ми би хотли бачити i полтику доброю. Та я думаю, що у нас немае причини, чому ми не можемо мати такоЧ держави, такого суспмьства, в якому будемо вЫ почуватися добре.

— Ви вiрите в це?

— То е в серцях людей. Кожен раз, коли хтось зро-бив щось доброго для ближнього, то дуже гарно зробив» [5].

«Любомир Гузар, бывший глава Украинской гре-кокатолической церкви и один из наиболее авторитетных людей в стране, определяет жизненные ориентиры для соотечественников и утверждает, что ради общего прогресса необходимо доверять друг другу. Он по-доброму улыбается и говорит: "Прошу". Любомир Гузар, архиепископ-эмерит и бывший глава Украинской грекокатолической церкви, встречается с НВ в большом и светлом доме в поселке Княжичи под Киевом. Здесь 84-летний архиепископ, который считается одним из самых авторитетных и уважаемых людей в стране, причем не только для прихожан грекокато-лической церкви, живет уже шесть лет, редко покидая свою резиденцию. Тем не менее его выступления легко набирают рекордное количество просмотров, а отдельные фразы из них становятся афоризмами. Именно Гузар первым среди глав украинских церквей начал призывать духовные институты Украины агитировать прихожан за ценности и принципы справедливого правления, а не за выбор в пользу отдельных политиков. Коррупцию он называет грехом, а когда рассуждает о морали, это звучит современно и без лишней назидательности.

Получив первоклассное богословское и философское образование в Вашингтоне, Нью-Йорке и Риме, он всегда точно определяет ориентиры для своей страны. В 2000-м Гузар единственный из цер-

ковных иерархов отказался осуждать участников акции Украина без Кучмы, а в декабре 2013 года, когда вспыхнула революция достоинства, выступил со сцены Майдана и призвал протестующих творить добро.

К кабинету священника НВ сопровождает серый домашний кот. Обстановка внутри дома мало похожа на пафосные приемные других церковных иерархов и не меняется со временем. За два года от последнего разговора НВ с Гузаром изменился разве что его адрес. Ранее улица, на которой стоит дом, называлась в честь полевого командира большевиков Боженко. Теперь она обозначена на карте как улица Гузара.

Устраиваясь за столом, архиепископ просит разговаривать с ним погромче. Сам он отвечает негромко и неторопливо, и лицо его то и дело озаряет улыбка.

В ситуации войны и тяжелого положения страны люди растеряны и не имеют четких ответов. Разные договоренности заключаются, но не соблюдаются. По миру распространяются разные версии, в том числе о том, что украинцы воюют между собой. В этой сложной ситуации еще и организовываются мероприятия, чтобы людей волновать и дезорганизовывать, чтобы между людьми ширилась ненависть. Как человек церковный, я лучше вижу людей верующих. Для верующего человека, который понимает то, что Бог есть властителем Вселенной, я говорю: все в руках Божьих, и наша судьба тоже. Но это не отменяет важности стараний каждого из нас. Делайте свою работу, то, к чему вы призваны, делайте хорошо вне зависимости от того, кто при власти и какие вызовы перед нами.

Для людей неверующих также важно не отчаиваться и не плыть по течению. Делайте каждый день свою работу, и не только ради самого себя, делайте вместе с другими и для всех. В единстве — сила, и она позволяет устоять перед любыми посягательствами, будь то люди, пришедшие отобрать кусок вашей земли, или люди, пришедшие вас обмануть.

Украинцам все еще сложно доверять друг другу. Недоверие началось не сегодня, его наш народ унаследовал от советской власти. Восточные области Украины были под советской властью 70 лет, западные — как минимум 45 лет. Но везде эта власть имела общую цель — не допустить объединения людей, чтобы они не создавали союзов, не встречались и не говорили друг с другом. Чтобы исчезло коллективное, гражданское действие.

Они [лидеры советской власти] понимали, что в единстве, в общении рождается общее понимание и общая цель. Потому они воспитывали людей в идее, что никому нельзя верить, даже семье, чтобы дети не доверяли родителям, и наоборот.

ДУХОВНЫЙ ПАСТЫРЬ: В середине марта Любомир Гузар в своем выступлении перед депутатами Верховной рады назвал политическую деятельность "одним из наибольших жертвенных служений" и призвал их к справедливости.

Вспомните историю с Павликом Морозовым, который долгое время был идеалом. К сожалению, мы до сих пор не доверяем друг другу. Уже нет страха перед КГБ, но остался страх одного человека перед другим.

Когда человек думает о другом, мол, "я не доверяю ему", то на самом деле он думает о самом себе: и мне верить нельзя, и я обману. Неверие к другим начинается с неверия к себе и своей способности уважать другого. Воспитанные в таком духе, мы должны много работать над тем, чтобы воспитать будущее поколение в доверии друг к другу. Иначе мы бесконечно будем продолжать советскую систему, которая рушила, а не строила.

Украина страдает от коррупции. Сегодня есть разные комиссии и органы, которые должны коррупционеров находить и наказывать. Но я не думаю, что это лучший вариант. Он будет эффективным только тогда, когда люди с детства будут воспитаны быть честными. Ведь коррупция прячется в малом. Вот идет ребенок в школу и несет подарок учителю, иначе тот не так к нему отнесется, и родители не видят в этом проблемы.

Нам нужно перевоспитать народ. Возможно, это особенное задание церкви и проповедников — говорить об этом людям. Но и сознательные граждане должны влиять друг на друга, показывая, как негативна коррупция, как она лишает человека правильного и нормального отношения к миру. Это ведь кража, и, поступая так, я лишаю человека самого дорогого — его прав. Я имею права как гражданин, но если я за них должен нелегально заплатить, то лишаюсь прав. Это такая искривленная система, и она в советское время была встроена в общественную.

Мало бороться и наказывать, важно воспитывать. Многие скажут: раз наказание за коррупцию тяжелое, это не значит, что я должен вести себя правильно, нужно просто быть осторожным. Такой подход не искоренит коррупцию. Потому важно сосредоточиться на воспитании достоинства. Осознавать свое достоинство и признавать достоинство ближнего.

Мы еще только учимся принимать своего ближнего и считаться с ним. У меня есть права, свой разум и воля. Но рядом живет мой сосед, такой же человек, как и я, который имеет такие же права. Если ты хочешь, чтобы тебя уважали, уважай своего соседа, в том числе в повседневной жизни. Делая что-то для себя, подумай, не ущемляешь ли ты права другого человека, даже в малом. Это и есть воспитание.

Нужно, чтобы люди хотели выздороветь. У нас за плечами плохое время жизни в СССР. Мы хотим оттуда уйти и мечтаем о справедливости и правде, к которым стремимся. Но мечта и каждодневная работа — разные вещи.

И в 90-е, и сейчас люди думают, что стать независимым — это легко. Но мы должны понимать, что все еще находимся в ситуации перехода и должны сознательно оставлять плохие привычки — давать взятки, не обращать внимания на других людей и жить только для себя.

Уже произошел Майдан, случилась война, и они показали, как много у нас есть добрых людей — добровольцев, военных, волонтеров. У нас есть много добра, и теперь важно, чтобы это добро действовало и как можно больше граждан искренне трудились, ведь только от этого зависит, как быстро мы будем двигаться к хорошему государству.

Я знаю, что многие люди разочарованы тем, что Майдан не принес быстрых изменений. Но вопрос, быстро или медленно мы движемся, гораздо менее важен, чем вопрос, движемся мы или стоим на месте. Принимаем ли мы каждый раз решение стать лучше, чем раньше, готовы ли меняться?

Часто говорят, что в Украине нет достойных лидеров. Однако харизматичных лидеров и во всем мире немного, это редкое явление. Когда окончилась Вторая мировая война, были Черчилль, Де Голль, Де Га-спери. А сегодня не только в Украине, но и во всем мире трудно найти людей, которых можно сравнить с великанами той эпохи.

В Украине ситуация сложна тем, что у нас нет культуры политического лидерства, а желать демократии мы начали лишь недавно. Лидер — это человек, который хочет большего, который знает, чем одарен, который выступает двигателем позитивных процессов и будит в окружающих желание достигать своих целей. У нас же до сих пор многие, кого мы хотим видеть лидерами, желают всего лишь быть богатыми. И это плохо.

У нас нет великих лидеров, но у нас есть малые.

Это те добрые люди, которые, например, стали волонтерами. Это может быть женщина, немолодая и небогатая, которая начинает делать большие и прекрасные вещи.

Такие люди многим могут пожертвовать и не ищут славы — да ее и не будет. Но из-за этого они не перестают делать добро и воспитывают в этом духе своих детей.

Если мы будем наследовать таких людей, то поймем, как много у нас духовной энергии, которая может дать большой и прекрасный результат. Не имея больших лидеров, важно учиться у тех, кто того заслуживает. И важно не потерять себя.

Украина всегда была и есть частью Европы. Это европейская страна, которая выросла на христианских основах. Европейский союз — не вся Европа, а большое ее экономическое объединение. Причем Европа культурно невозможна без Украины.

А мы хотим часто забыть о своем наследии, принимая все европейское как откровение. Важно быть

частью Европы, важно присматриваться к духовному и общественному развитию других европейских стран, к справедливости и уважению прав человека. Присматриваться, но не погружаться в Европу бездумно. Ведь в Украине есть своя культура. Подумайте про Тараса Шевченко, про Ивана Франко. Если бы мы серьезно размышляли над собственными достижениями и культурой, мы бы удивились, как много у нас есть достойного.

Каждый человек получает от Бога призвание, и быть человеком — означает осознать свое призвание. Но

это нелегко сделать, если не прислушиваться к себе, не стараться себя понять. Раскрыть свою жизненную цель, раскрыть себя в том, что ты делаешь, — это и есть счастье быть человеком. Раскрывшийся и реализовавший себя человек любит то, что делает, любит Бога, а главное, способен любить и уважать себя. А если так, он сможет любить и уважать другого человека, быть с ним вместе и создавать общее совместными усилиями. Без любви и уважения к самому себе, к своему ближнему здорового общества не получится» [6].

«31 травня 2017 року о 18.30 на 85-му рощ життя тсля важко! недуги вщшшов до вiчностi Блаженнш-ший Любомир (Гузар), архиепископ-емерит УГКЦ. Цю сумну новину повщомили в Департамента шфор-мацп Украшсько! греко-католицько! церкви.

Любомир Гузар тдкорював своею безпосередш-стю, мудрою простотою, навггь добродушною жартав-ливютю. Духовник, для якого людина, з п слабкос-тями, держава, з п мiсiею, та Бог поеднувались в едину щншсну систему.

Як авторитетна людина, Гузар займався активною громадською дiяльнiстю. У свш час Блаженнш-ший Любомир благословив одну з важливих книжок «Дня»: «Вшна i мир, або Украшщ — поляки: брати, вороги, сусщи...». В передмовi до книги вш написав: «книжка «Вшна i мир» iз серп «®блютека газети «День» конче потрiбна зараз, бо дшсно сприяе жит-тево необхщному для Укра!ни i Польщi процесовi при-мирення, взаеморозумшня i ствпращ для майбут-нього». В цих словах мудрють духовника, який диви-вся не на локальш розб1жноси, а на стратепчш перс-пективи ствюнування людей i держав в цьому свт.

БЛАЖЕНН1ЙШИЙ ЛЮБОМИР ГУЗАР (Г1СТЬ «ДНЯ», 2003 Р1К) П1Д ЧАС ОБГОВОРЕННЯ ПЕРШО1 КНИГИ Б1БЛ1ОТЕКИ «ДНЯ» «УКРА1НА INCOGNITA» / ФОТО З АРХ1ВУ «Дня»

3i свого боку bíh ставився Í3 великою повагою до автора «Дня» Клари Гудзик, спшкувався з нею. Також Гузар тдтримував Школу релiгiйноl журналiстики, був частим гостем редакцп «Дня».

Президент Украши Петро Порошенко висловив свою жаль з приводi смертi Блаженнiйшого Любомира: «Щиро сумую з усiма вiрними УГКЦ i всieю Ук-рашою. Висловлюю глибоку шану цiй свитой людинi, справжньому подвижнику, який смшиво нiс слово Господне украшцям у двох сторiччях на зламi двох тися-чолiть. В одному з останшх iнтерв'ю Любомир Гузар пророче сказав слова, яю меш запали в душу: «Мир означае любити одне одного. Мир — то не е вщсут-шсть боротьби».

Украшський лiтературний критик, есе!ст, поет, мислитель, фшософ бвген Сверстюк у свiй час висло-вився про Любомира Гузара: «Греко-католикам дуже пощастило: мали мудрого главу, який прийшов «з ни-зiв» i нiколи не прагнув бути епископом, хоча давно

був пiдпiльно висвячений... Це — надзвичайно важ-ливо, щоб церкву очолювала людина духовна, байдужа до свого адмiнiстративного становища в нш. Через те йому так легко було передати владу, коли вже виконав м1сж»>.

Блаженншший Святослав (Шевчук), глава УГКЦ: «Для мене Блаженншший Любомир був добрим бать-ком, який то пригортав до свого серця, допускав до найпотаемнших думок, мрш i бажань, — зазначае но-вий предстоятель, — то вщпускав на край свиу, щоб я, як казав, навчився давати собi раду... Сьогодш вiн нагадуе бiблiйного, але украшського, 1саака, який пе-редае первородство. То велика честь — бути його спад-коемцем!».

Укрйжц! ft поляки — сус!дн виродовж бага-тьох столпь. V мин у л ому Ш CyvUcbKi buhochhii складалнся по-р1зному, Iho,i¡ були луже сприят-jiiibí. нередко — напружен!, л часом нашть ворожи Г! иста вою для oiiíiikh ми пул ого. яке не по-вннне тяж!ти над нами, а тнм 61льше перелава-ТИСМ МвПбуТНЫ поколшннм, € внзнання 1СТОрич-noí при иди; це взаем не прощения, взаем не» 6о обид ni сто|юни нрогрпннлнея. i тверда ни ста нова не иовторюватн номнлок i кривд мннулого.

V цьому вадзвочаГшо складному психоло! ¡иному rt poned, можлнво, треба подивится на те, то стал ос я в минул ому, очнма суадп — як бн >1н це ouíkhb, як розушв i чому вчинив так. як вчинив. Чому такни шдхи с норадним? lío за такого ана-Л13у и тверд и мо тс, то л ¡ж нам» н нашими eyei-дамп здебиыного луже мал i роз<ижноси. Л коли мн д1йдемо до такого розумш-ня. тод! нрнмнрення стане набягато легшим, досгутишим, nasÍTi. пиком прнрод-hím. Ось чому книжка «btfibii i мир» Í3 cepii «1>1б.-нотека газет и «День* кончс nOTpiOna зараз. 60 ai й с но енрняе жпттсво необидному для Украши i ПояыцЕ про-UCCOBÍ примирения, взаеморолумжня i сшвнраш для майбутнього.

Глава УГКЦ Б.гажешиший Любомир Кардинал ГУЗАР

Цо плм'ягко й символ польського визволь-ного повстамня 1863 року лроти самодержавно'!' Роем. На щит1, поддленому на три частини, польський Орел, литовсьхэ Погоня, русьхий Архангел Мика'Сп. Серед повстанца чути палкий сто про в<гчизну «к Польщу, Литву та Русь-УкрэТну. Bii4nany як прагненнч до во/ti поляка, ухраУнця, литоо-ця, 6¡ л о русл, де ти лам i я пан, до ти брат i в брат. Ц) сам! гербн як знаки сдносп зо-бражек! над трупами Адама Малевича та Юл>уша Словацкого на Baeeni у Краков!. Перший — уродженоць Литви-Бшорус), Другим — УкрзУнИ. TipKO доля повстанца 1863 року. Вони повернулися НО 3 щитом, в на imhií. Але вони с ¡ль земл1, бо змогли пзд-дзти життя за вашу й нашу свободу!

ЩОДЕННА ВСрКРАГНСЬКА ГАЗЕТА .ДЕНЬ. Наша адрес* в ¡ктернел: littp; wivw.daу,kicv.ua Засновяик i видявець — Акц1о нерпе товарнство закриюго типу • Укрмнеька iipec-rjiyna». Видються з всрескя 1996 року. Перед плат к i ¡ндексп: щодехннй и»пуск - I02.">.i {укр.}, (рос.}:

и ¡льгот in иипуск — 10637 (укр.). 40658 (¡юс.); п'ятвичкий яинуск I0G59 (укр.). (006(1 (рос.). Адреса редакцп: 01-12. Кшв-212, пул. Маршала Тихошенка, 2л. Тел. (ОН) 414 -I0GC. rJtiKc 414 -1920. 414 4426. тел. факс рекламного агентства 414 6790. тел. аггнтства реал1злцп 411 6100. E-mail: master " iiay.kiev.ua

ISSN 966-8152*04-2

Обкладинка книжки «Вшни i Мир» i3 серш Бiблiотеки «Дня»

Смерта таких постатей, як Любомир Гузар, Богдан Гаврилишин, бвген Сверстюк, яю тшли вiд нас останнiми роками i яю були передусiм моральними авторитетами для наци, примушують замислитись над тим, яким змiстом, орiентирами та цiнностями запов-нять !хне мiсце новi поколiння.

Валентин ТОРБА, «День»

«В1Н БУВ ЛЮДИНОЮ СВОГО ПОКЛИКАН-НЯ». Юлiана ЛАВРИШ, кандидат наук iз соцiальних комунiкацiй, викладач факультету журналiстики Львiв-ського нащонального унiверситету iменi ¡вана Франка:

— З Блаженншшим Любомиром менi доводилось бачитись юлька разiв у жити. 2011 року, починаючи свою релтйну колонку в газетi «День», дiзнавшись про при!зд Блаженнiйшого до Львова, виршила ско-ристатись тим, щоб поговорити хоча б у формата короткого блщу. Пам'ятаю, що ми зустршися в реколек-цшному центрi Львiвськоl архiепархil УГКЦ у Брюхо-вичах. Коли помiчник Його Блаженства, отець Рафа!л Стронцiцький, зус^в мене в холi центру i проводив до юмнати, у мене вщверто трусились ноги й руки. Ще мить — i я побачу одного з найбiльш авторитетних ду-ховних лiдерiв в Укра!ш. Я боялася щось виконати не так з церковного етикету — не так звернутися, не так попросити благословения, не так поцшувати руку. I ось прочиняються дверi — я бачу дiдуся, який сидить у крiслi. Звичайного, сивого й доброго дщуся, без епископських панагiй, довгих ряс i клобуюв. Вiн просто сидiв у крiслi й нiби дрiмав, водночас мислячи про Вiчне (потiм я часто заставатиму Блаженншшого в та-юй позицп — пiд час лекцш, зустрiчей, аудiенцiй — у позицп старця-мислителя). Блаженнiйший зустрiв мене усмшкою, й весь страх майбутнього спшкування вiдлiг вiд серця. Цю усмшку я запам'ятаю надовго — в нш було стельки любов^ тепла, миру; хоча Блаженншший погано почував себе в той день. Бачачи цей рiвень поганого самопочуття, я запропонувала при!-хати в шший день, але вш наполiг на розмовi, бо не звик зривати домовленоста. Ми говорили про молодь, екумешзм, особистi духовш потреби. Наостанок попросила зробити спшьне фото. Блаженнiйший попросив отця Рафа!ла натиснути на «Гудзик», себо сфото-графувати нас (до реч^ я страшенно любила Блаженншшого за його галицизми). Ми стояли бшя iкони святого Миколая. Блаженншший жартував, що нас трое; а я — що фотографуюсь iз двома Миколаями. Отсля Блаженншший попросив не виставляти це фото, тшьки тримати для приватного вжитку, бо там вiн у свиському. Тому ця свiтлина ось уже шють роюв сто!ть на полищ мое! юмнати. Востанне ми зустршися два роки тому, коли у Львiвському нацiональному уш-верситетi вщбулась презентацiя докторсько! працi Блаженншшого Любомира про екуменiзм Митрополита Андрея Шептицького. Ректорат попросив сказати вщ унiверситету кшька слiв. Тодi було не менше хвилю-вання, адже говорити про працю доктора в присутно-стi самого доктора — це виклик. Пам'ятаю, як напе-редоднi впродовж двох днiв прочитала докторську ди-сертацiю, тодi ще дивувалась, як можна так легко i просто писати в академiчному стилi про богословсью проблеми. Шсля презентаций Блаженнiйший знову усмiхнувся й сказав: «Дякую!» — знову-таки без пафосу, зайвих пщвищених нот i тональностей.

Вiн був людиною свого покликання — простим священиком, i залишався ним до останнього подиху. Так важко в сучасному свт вiднайти таких людей, яю

змогли розпiзнати Божий план щодо них, змогли тти цим шляхом i реалiзувати свiй потенцiал. Вiн був людиною Любовi та Свила, без жодних перебшьшень i патетичних виступiв. Блаженнiйший був знаковою фь гурою i для редакцп «Дня», зокрема вiн пiдтримував Школу релтйно! журналiстики, яка тут розвивалась, мав розмови з Кларою Пилитвною Гудзик, благословив важливу й сьогодш книжку «Дня» «Вiйни i мир, або Укра!нцi — поляки: брати, вороги, сусiди...».

1з християнсько! перспективи похорон — це не привщ для смутку, лише — для радоста, адже спочилий вже в обшмах Бога, з Тим, кого утверджував всiм сво!м земним життям. Проте, дiзнавшись про смерть Блаженншшого Любомира, я дивилась на фото з 2011-го i плакала весь вечiр. Плакала за втратою духовного по-радника, який був уетм для всiх, велетнем для наци, авторитетом i дзеркалом справжнього християнського життя. Мабуть, до останшх хвилин мого життя згаду-ватиму цю теплу усмiшку, повну Любовi й Милосердя; бо постава таких Людей — це фонд оптимiзму та Вiри не на хвилину, а на цМ столитя!

«БЛАЖЕНН1ЙШИЙ ЛЮБОМИР БУВ ДУХОВ-НИМ БАТЬКОМ УКРАШСЬКОГО НАРОДУ». Бла-женншший Святослав (ШЕВЧУК), предстоятель Укра-шсько! греко-католицько! церкви (з оф1ц1иноТ заяви):

— ...Великий пастир нашо! церкви, велика лю-дина, великий християнин, великий укра!нець. Сього-днi вся укра!нська громада в Укра!нi i цiлому свiтi з болем переживае цю велику втрату. М^льйони людей на рiзних континентах, рiзних релтй, рiзних христи-янських конфесiй, рiзних народiв схиляють сво! го-лови в глибокш пошанi перед щею праведною особою. Блаженнiйший Любомир був духовним батьком укра-!нського народу. У його присутноста всi ми почувалися захищеними, певними. А сьогодш ми в одну мить ует осиротши...

«ДЛЯ НЬОГО ВАЖЛИВОЮ БУЛА 6ДН1СТЬ ЦЕРКОВ...». Владика Борис (ГУДЗЯК), епископ Укра-1нсько! греко-католицько! церкви (ucu.edu.ua):

— Я знав патрiарха Любомира Гузара майже все свое життя — маленьким хлопчиком з вигляду, бо часом при!жджав з батьками на лигой табiр, де вш був парохом, тзнше вш був мо!м духiвником i сповiдни-ком у семiнарi! в Римь В Укра!нi наше спшкування також було доволi близьким.

Патрiарх Любомир був надзвичайно обдарованою людиною — штелектуально та емоцiйно, з неймовiр-ною уявою i фантазiею, з прекрасним оксамитовим баритоном, чудовим проповщницьким стилем. Вiн, мабуть, був найкращим проповщником у нашiй Церкш протягом мого життя.

Проте вш був передовсiм людиною молитви, монахом, який прагнув едноста з Богом. Як священик, архiмандрит, архiерей вiн молився, щоб бути в едноста з Господом, i провадив iнших до цiе! едностi.

Для нього важливою була еднiсть Церков — вш написав навiть цший докторат про митрополита Андрея, його богослов'я i духовнiсть християнсько! едноста та працю заради не!.

Вш об'еднав наш Синод епискотв, який був при його виборi роздшений.

Вiн об'еднав укра!нцiв, ставши для них духовним Батьком i найвищим моральним авторитетом.

Його любили таксисти, слухали молодь i старш^ пiдприемцi i митцi, побожиi парафiяни i тi, як1 не були вiрними УГКЦ. Вiн об'еднував члешв свое! Церкви i

свого народу та прагнув поширювати цю едшсть дат — працював заради примирення з поляками i евреями, мрiяв про припинення ще! вiйни та примирення з роетянами.

Блаженншший Любомир лишив нам у спадок ще двi особливi риси, яю нас з вами змушують задуматися i закликають до чеснот.

У свт, у нашiй кра!нi, де е жадоба влади i нама-гання !! захопити будь-якою щною, вiн владу вщдав, вiдпустив, вразивши всю Укра!ну сво!м зреченням у 2011 рощ.

Просто вщпустив владу...

Патрiарх жив дуже скромно. Мав дуже мало речей, не любив розкошь Звичайно, для Лиургп, про-слави Бога вiн приймав традищю Церкви, красу, славу i навiть пишнiсть Божо! Служби, але в побутi був дуже скромний. Ця скромшсть передавалася у спшкуванш. А спшкуватися вiн мiг з уама, на рiзних мовах, у рiз-них контекстах.

Це спшкування завжди було приправлене гарним легким гумором. Блаженнiйший вмiв щиро посмiятися з самого себе. У цьому гуморi виявлялася його близь-юсть до Божого та!нства, бо гумор i та!нство спорщ-ненi.

Зараз дуже важливо, щоб ми супроводжували Блаженншшого Любомира молитвою у та!нственний момент його переходу.

Молiмося за Блаженнiйшого Любомира, за спо-юй Його душi...

Молiмося за Блаженншшого Святослава, адже тепер на нього лягае ще бшьший тягар вщповщально-стi...

Молiмося, щоб i ми могли цi та iншi риси славно! пам'ятi патрiарха Любомира тзнавати i засвоювати...

Вiчна пам'ять!

«В1Н ПЕРЕЙНЯВ I ПРОН1С ЧЕРЕЗ ВСЕ ЖИТТЯ I СЛУЖ1ННЯ ПРАГНЕННЯ ДУХОВНОГО В1ДНОВЛЕННЯ УКРА1НСТВА». Ф1ЛАРЕТ, Патрiарх Ки!вський i вше! Руси-Укра!ни, Украшська православна церква Кшвського патрiархату «Спiвчуття з приводу упокоення Блаженншшого Любомира кардинала Гу-зара», www.cerkva.info):

— ...Спочилий владика у своему жити роздшив трагiчну долю багатьох украшщв свого поколiння. Змушений обставинами вшни полишити рiдний край, вш нiколи не полишав любовi до укра!нського народу. Вiд сво!х наставников, а особливо вiд святителя в епископи УГКЦ, вш перейняв i пронiс через все життя i служшня прагнення духовного вiдновлення укра!н-ства, подолання ворожнечi м1ж братами i залiкування ран минулого.

Завдяки його мудрому i зваженому керiвництву УГКЦ вщносини м1ж нашими Церквами значно по-лiпшилися, а спiвпраця у двосторонньому та багато-сторонньому формата розширилася. Сподiваюся, що життевий спадок спочилого, його киевоцентричне ба-чення майбутнього Церкви в Укра!ш матимуть гщне продовження.

Смерть Блаженнiйшого Любомира е великою втратою для Укра!нсько! греко-католицько! церкви i для всiх тих, хто знав, любив, щнував i поважав його.

Подшяючи з вами смуток i печаль, пiдношу мо-литви до Бога за упокоення душi спочилого!

Нехай Господь прийме новопреставленого в Свое Царство, де немае ш скорботи, нi зiтхання, але безю-нечне життя!

Вiчна пам'ять Блаженншшому Любомиру!

«ДОСТОЙНИЙ ОБРАЗ ДОБРОГО ПАСТИРЯ ЗАЛИШИТЬСЯ ЯК БЛАГОСЛОВЕННЯ В 1СТОРП УКРА1НИ». МАКАР1Й, Митрополит Ки!вський i всiеI Украши, предстоятель УАПЦ (з1_^п1вчуття_^а_^айт1 УАПЦ)

— ...Цей достойний образ Доброго Пастиря, чия доброта приймала й торкалася всiх, залишиться як благословення в iсторi! Укра!ни, яку вiн так любив i для яко! поклав сво! найкращi сили.

Молимось за споюй новопредставленого Блажен-нiйшого Любомира.

Вiчна пам'ять!

«ЛЮДИНА, ЯКА З'бДНАЛА ПОКОЛ1ННЯ УКРА1НСТВА». бвстратш (ЗОРЯ), архiепископ, речник Кшвсько! патр1архИ:

— Для ветх, хто знав Блаженншшого Любомира (я теж його особисто знав), це безперечно велика втрата. Ця людина з'еднала поколiння укра!нства, ро-зiрваного через дуже важю iсторичнi поди для нашого народу: це i Друга свiтова вшна, i бшьшовизм, наси-льство, яке здшснювалося i над нацiональним укра!н-ським життям, i над релтйним життям, зокрема над Укра!нською греко-католицькою церквою. Вiн — живий символ того, що, незважаючи на вс випро-бування, укра!нський народ вийшов мщшшим, не озлобленим, але люблячим Бога, i саме цим перемага-ючим. I вiн як людина, що почала свш життевий шлях ще до Друго! свiтово! вшни i пройшла важк! випробу-вання, передав цей досвщ, цю тяглють i традицiю далi, сучасному поколшню. Це дуже важливо. Безперечно, шкода, що вш покинув нас. Але ми як вiруючi знаемо, що це вщхщ не в абстрактну вiчнiсть, а у вiчне життя. Вш т^лом померлий, але душею живий. Вш перед Богом. I його справи, його спадок залишаються м1ж нами.

«В1Н ЗАЛИША6 НАМ ЖИВЕ СВ1ДЧЕННЯ АВТЕНТИЧНО1 ХРИСТИЯНСЬКО! В1РИ». Архiепи-скоп ¡гор (1С1ЧЕНКО), Харк1в, УАПЦ:

— Нам важко вберегтися вщ вiдчуття непоправ-ностi втрати, коли прощаемося з дорогою людиною. Але ж упокоення праведника вщкривае новий, шир-ший вимiр духовного еднання з ним. бднання в мо-литвi, в постiйному вiдчуттi його небесного заступни-цтва за нас. Владика Любомир вщходить, аби й надалi бути з нами, укра!нцями, обдаровуючи нас своею ба-тьювською любов'ю. Вiдходить, аби допомагати нам з неба. Натомють вiн залишае живе свiдчення автен-тично! християнсько! вiри, невiддiльно! вiд мужнього служшня правдi. Його досвiд рятуе вщ нав'язуваного масовiй свiдомостi стереотипу прагматичного та схи-льного до компромiсiв iерарха. Його глибока внут-ршня iнтелiгентнiсть поеднувалася з прозорою чистотою вiри, породжуючи унiкальний пастирський талант, здатний промовляти до загалу як простим i пе-реконливим словом, так i взiрцем гiдного та скромного життя. Вiрю, що цей взiрець визначатиме перспективу духовного зростання ново! генеращ! укра!нсь-кого духiвництва й вщкриватиме перед загалом справ-жне покликання християнина.

«БЛАЖЕННШШИЙ ЛЮБОМИР ЗМ1ЦНЮ-ВАВ У КОЖНОГО УКРА1НЦЯ ПОТРЕБУ ДО ВНУТР1ШНЬОГО ПЕРЕТВОРЕННЯ». Роман ЯЦ1В, мистецтвознавець, професор, проректор Львiвськоl ака-демГ! мистецтв:

— Любомир Гузар — не лише знакова та симво-лiчна постать в духовному житга Укра!ни двох останшх

десятилиъ, а й особистють, що консолщувала етично-моральну конструкцiю нацп в новiй юторичнш реаль-ностi. Його глибою богословсью знання стверджува-лися на практищ духовного провiдництва в дуже неоднородному соцiумi, де споживацью й полиично-спе-кулятивнi технологп створили загрозу юнуванню християнським основам життя. В таюй еклектизащ! суспшьних настро!в епископ, кардинал Любомир Гузар сво!ми настановами лщера УГКЦ показував дорогу до Свила, до Гiдностi в кожшй людинi та у щоденних справах. Маючи незаперечний авторитет на уетх сощ-альних щаблях, спромагався урiвноважувати щншс-ний iмператив у питаннях шституцшного державного життя та словом правди й аргументованих бiблiйних посктв наступати на грiховнiсть, цишзм, лицемiрство, брехню, агресiю. Оптимiзуючи нащональний дух, Бла-женнiйший Любомир змщнював у кожного укра!нця потребу до внутршнього перетворення, до громадян-сько! вiдваги, вiдкидаючи будь-яю ознаки занепадни-цтва в настроях чи суспшьно! апатп. Сво!м сучасни-кам, особливо молод^ вiн залишив високий приклад цМсносп морально-етично! постави i справжноси в плеканнi християнських чеснот за будь-яко! суст-льно-полiтично! кон'юнктури юторичного часу.

«В1Н ЗАКЛИКАВ НАС УТВЕРДЖУВАТИ УКРА1НУ НЕ СЛОВАМИ, А ПРАЦЕЮ». Людмила ФИЛИПОВИЧ, завщувач вщдыу 1нституту фыософп НАН Укра!ни, доктор фтософських наук, професор:

— Цю велику втрату глибоко переживають не тальки вiрнi греко-католицько! церкви, а й шших кон-фесiй, навiть невiруючi люди, оскшьки Блаженнiйший Любомир був авторитетом для вете! нацп. В опитуван-нях щодо визначення рейтингу тае! чи шшо! особи, вiн завжди займав у десятщ перших свое достойне мюце. Це пояснюеться тим, що вш був голосом народу i голосом церкви. Блаженнiйший дуже гармоншно поед-нав у собi власне укра!нця i християнина. Кардинал Любомир Гузар — це знакова ф^ра для Укра!ни, яка увiбрала i дух часу, i масштаб простору, в якому вш дiяв. А вiн дiяв, навiть в останш роки, передавши ад-мшстративне керiвництво церквою молодому архь епископу Святославу (Шевчуку), вш постiйно був присутнш у життi свое! пастви. Його присутшсть ви-значалася живою реакщею на все, що вщбувалося у свiтi та Укра!нi. Ми не можемо забути його настанов-них отв, яю вiн сказав, звертаючись до нацп 1 грудня 2013 року. Вш багато тсда заклав цiкавих iдей, але го-ловно, чим вiн нас пщтримав, — сказав сакрамента-льне, як Мойсей своему еврейському народу: «Не бш-теся, укра!нцi». Не бштеся вщстоювати свою гiднiсть, свое право на нормальне життя, навiть якщо це буде пов'язано з певними жертвами, що власне, i сталося. Вiн закликав нас утверджувати Укра!ну не словами i, можливо, не стояннями i протестами, а працею. I ми тшьки зараз, можливо, зрозумши: щоби Укра!ну утвердити, треба щоби кожний на своему мющ пра-цював.

Це була надзвичайно мудра людина. До нього за порадою ходили i люди з полиикуму. Вiн завжди зна-ходив слова, яю надавали споюй, упевненiсть, орiен-тував на прийняття правильних рiшень. Ця мудрiсть пов'язана не лише з роками. Вш мав дуже серйозну хорошу освиу. I любов. Любов робила його особливо мудрою людиною. I все, що вш говорив, говорив з добротою, укра!нським гумором, i це сприймалося не як обов'язок, який ти маеш виконати, а хотшося про-

сто вщповщати тим очГкуванням, яю мав щодо тебе предстоятель ще! церкви.

Вш для Bcix нас був духовним батьком. Думаю, що мгльйони украïнцiв сьогоднi сумують, але цей сум дуже свилий. Зрозумгло, що Блаженнiйший Любомир Гузар ще багато чого доброго нам сказав би, але ri, що вмгли слухати його при житп, будуть чути його i тсля його смертi. BiH даватиме нам сво! поради i триматиме нас на тш висоюй нотi, на яюй сьогоднi мають бути украшщ, не опускаючись до примiтивних, тваринних реакцш на те, що робиться навколо. Нам треба пока-зати свою культуршсть, освiченiсть, орiентацiю на майбутне. Вш весь час казав, що ми всi е едино! тра-дицп — ки!вського християнства. А на той час це була чи не одна з найвищих i в богословському, i в куль-турно-освГтньому сена цивМзащя. I вш мрiяв, коли вс церкви ки!всько! традицп об'еднаються знову навколо ще! iдеальноï держави. А для цього треба, без сумшву, працювати. Будемо працювати.

Biн був стратегом. Любомир Гузар абсолютно правильно, як Андрей Шептицький, через Йосипа Слшого, зрозумiв, що е мехашзмом, важелем, який може змiнити життя людей. Це !хня свiдомiсть. А щоб ця свщомють була на вщповщному рiвнi, людина мае бути освiченою. Блаженнiйший дуже сильно приклав-ся до освiти в церкш — це i створення духовних семь нарiй, i академп, я вже не кажу про Украшський ка-толицький унiверситет, який на сьогодш е флагманом богословсько! i не тшьки думки в Украшь Митрополит Любомир Гузар подбав про те, щоб не вш один представляв церкву, а щоб була цгла когорта тих, хто цю традищю зможе перейняти i передати наступним по-колшням. Греко-католицька церква чи не найсиль-нша на сьогодш, яка здатна виконати ri завдання, яю стоять перед Украшою, оскшьки вона ж i формуе сьогодш щншсш змюти, яю змушують нас переосмислю-вати: чи правильно ми йдемо? Чи правильно ми вчиняемо?

Думаю, що смерть Блаженншшого нас об'еднае i змщнить, оскшьки хочеться в пам'ять про таких людей здшснити !хш плани, вщповщати очiкуванням i мрГям, яю мали щ люди i не дочекалися справдi вповш неза-лежно! Укра!ни, де кожен украшець дихатиме вгльно. Коли нас визнаватимуть у свт за нашу штелектуальну працю, нашГ устхи у всх сферах життедГяльность Украшщ ще мають сказати свое слово. Блаженншший митрополит Любомир Гузар був упевнений, що украшщ постануть i будуть нар1вш з уама великими нащ-ями свггу.

«В1Н БУВ СОВ1СТЮ НАЦП». Шейх Сащ 1СМАГ1ЛОВ, муфт1й Духовного управл1ння мусульман Украши «УММА»:

— Блаженншший кардинал Любомир Гузар ви-ступав найпотужншим духовним авторитетом в нашш кра!ш. Недарма рейтинги, яю складали ЗМ1, ставили його на перше мюце серед уах духовних i релтйних дГячГв. Вважаю, що це було абсолютно виправдано i чесно. Любомир Гузар був совютю нацп, духовним ль дером. I демонстрував свш приклад не лише греко-ка-толикам та християнам, а й взагалГ вам вГруючим людям. Вш дуже добре й толерантно ставився i до мусульман, i до Гуде!в, i тколи не вщмовлявся вщ дГалогу. Завжди, виступаючи на великих форумах та зГбраннях, вш казав правду. I саме його виступи на Майдаш тд час РеволюцГ! гщносй знаходили вщгук у серцях людей. Вш школи не боявся критикувати владу, якщо

вона була не права. I його заклик «не бштеся!», який вш промовив на Майдаш, став чи не найпотужшшим месиджем вете! Револющ! гiдностi. Вс iншi месиджi Револющ! гiдностi люди вже якось забули, а ось цей продовжуе лунати. Кардинал Любомир Гузар був най-бшьшим духовним авторитетом в Укра!ш, користува-вся великою повагою i за кордоном, i в Укра!нь Це велика втрата для вае! нашо'1 кра!ни. Мусульмани Ук-ра'1ни приеднуться до скорботи. Ми також вшанову-емо пам'ять Блаженншшого Любомира Гузара.

«В1Н БУВ ДУЖЕ В1ДКРИТИЙ ДО ЛЮДЕЙ, ЗОКРЕМА - ДО МОЛОД1». 1рина КЛЮЧКОВСЬКА, директор М1жнародного 1нституту освгга, культури та зв'язк1в з д1аспорою Нац1онального ун1верситету «Льв1в-ська полггехшка»:

— У березнi 2012 року вщбулася зустрiч Блажен-нiйшого Любомира з академiчною спшьнотою «Львiв-сько'1 полiтехнiки», також — громадою Львова. Ми запросили Блаженншшого не тому, що вш сам був iз дiаспорного середовища, проживши там багато роив. Ми його запросили як людину, до яко'1 е безумовна довiра. Блаженншший Любомир е важливим не лише для вiрних Укра!нсько! греко-католицько'1 церкви в Укра!ш i далеко поза нею. За ним, живим, сумуе вся Укра!на — незалежно вiд того, яку вiру людина сповь дуе. Таю люди не вмирають — вони залишаються жити вже в шшому вимiрi, духовному — сво'1ми думками, працями, настановами i чином власного життя як прикладом для кожного з нас.

Сьогоднi мене, як i всiх укра!нщв, переповнюе глибокий сум. Але я вщчуваю у глибинi душi й тиху радють вiд того, що меш пощастило особисто спшку-ватися з щею великою людиною, отримати його бла-гословення, вдалося подшитися щею радютю спшку-вання зi спшьнотою «Львiвсько! полiтехнiки» i з громадою Львова. Це була дивовижна зус^ч.

Пригадую, що в 2011 рощ Блаженншший вщно-вив започатковаш у минулому столiгтi, ще Андреем Шептицьким, суспiльнi днi, у яю вiн спшкувався з мирянами, але насамперед — з молоддю, говорив про мо-ральнi засади суспшьства, взаемостосунки у суспшь-стта, визначення цiннiсних орieнтирiв. I це наштовх-нуло мене на думку, що було б дуже добре оргашзу-вати таку зустрiч з молоддю, з нашими студентами, бо наш шститут багато працюе з молод1жними сере-довищами.

Виявилося, що вийти на контакт з Блаженнш-шим — просто. Вш був дуже вщкритий до людей, зок-рема — до молодь I тому не було для нас шякого труду, шяких проблем i шяких перепон. Блаженнiйший вщ-гукнувся вщразу, i в 2012 роцi ми вщбули зустрiч, яку присвятили 120^ччю нашого Патрiарха Йосифа Ст-пого. Це була, без сумшву, розмова з молодими людьми, з викладачами, яю просто переповнили ак-тову залу «Львiвсько! полiтехнiка» — мюць не виста-чало, люди заполонили вс коридори, сходову клику...

Це була розмова не лише про значення i важли-вiсть постай Йосифа Слiпого, про якого багато хто знав, але багато молодих людей взагат вперше вщ-крили для себе велич ще! постать.. Це були також дь алоги. I Блаженнiйший Любомир у дуже споюйнш, дуже доступнiй манерi давав глибою вiдповiдi дуже простими i зрозумшими для кожного словами на най-рiзноманiтнiшi питання.

Пригадую, ми говорили про надання патрiархату украшсьюй церквi, про проблему радикалiзацi! молод^

про долання духовно! i морально! кризи в сучасному суспiльствi. I це дуже важливо для молодi, яка дуже розгублена у нашому сучасному свт, бо, згщно з нашим опитуванням, майже 80 вiдсоткiв наших студенпв декларують намiр ви!хати на навчання за кордон, бо вони себе в Укра!ш не бачать у подальшому, не мо-жуть себе реалiзувати як фахiвцi.

Нам було дуже важливо, що вони почули (не тшьки слухали!) мiркування Блаженншшого. Важли-вою думкою крiзь уа його мудрi i логiчнi вщповда проходила iдея гiдностi суспшьства. Вш говорив, що !! можна досягти великою працею кожного, глибоким вивченням своel i свiтово! iсторi!, пiзнанням сво!х та-лантiв i !х реалiзацieю для користi свого ближнього i целого народу. I це дуже важливо, бо присутш на зу-стрiчi зрозум^ли вагомiсть чину кожно! конкретно! особи — неважливих кроюв у нашому жигтi нема.

Ми тшилися, що молодь вбирае, як губка, ва на-станови Блаженншшого.

Центральною проблемою, говорив Блаженншший, е потреба духовного росту i порозумшня, бо стало питання створення шщативно! групи «1грудня», яка тшьки народжувалася тодi i до яко! ввiйшли мора-льнi авторитети укра!нсько! сп^льноти.

Блаженнiйший говорив тодi i про те, що вiд кожного iз нас залежить устшне подолання сучасних ви-клик1в, що лише ми сам^ продуктивною щоденною працею, освяченою любов'ю до ближнього, до свое! кра!ни, можемо забезпечити собi гщне життя у влас-нiй державi.

Вiн под^лився з нами, присутшми, дуже простим i водночас — дуже складним секретом, як iти до дос-коналость Сказав, що цим секретом користуеться кожного вечора упродовж цшого свого життя. А цей секрет, говорив Блаженншший, полягае у трьох пи-таннях: що доброго зробив меш Бог, що доброго я зро-бив для самого себе i що доброго я зробив для ближнього? I такий щоденний аналiз, говорив Блаженншший, е формулою духовного зростання для кожно! мислячо! людини. Коли б кожного дня кожен iз нас дав собi вщповда на ота три питання, проаналiзував сво! щоденш кроки, то, може, i результати ми мали б сьогоднi iншi... Я думаю, що Блаженншший був для кожного iз нас як справжнш батько. Бо вш любив ко-жну людину, iшов до не! з величезним добром. Я б сказала, що цше його життя було тд знаком любовi до Бога i до Укра!ни. Вiн того вчив людей — дуже просто, ненав'язливо... Люди його слухали дуже уважно, але виникае питання, чи почули? Якщо почули, то чи вчинили так, як би мало бути? I, можливо, якби при-слухалися до його дуже правильних отв, не сталося би тie! бiди, в яюй ми зараз е» [8].

«Любомир Гузар залишив нас — i залишив у су-м'ятгi. На полi кульбаб — то сонячно-жовтих, то у ви-глядi бших парашутикав — вiн здавався високим со-няшником, який завжди був повернений обличчям до любимого свiтила й за яким можна було звiряти свш шлях. Дивлячись на нього, ми починали здогадува-тися, що все може бути шакше, — можна шакше жити, думати, розставляти акценти i, неодмiнно, дiяти. Що ми самi могли б стати шакшими. Можливо, так воно й буде — якщо тшьки ми дуже постараемося, "вирос-темо у свободГ.

Ключ до авторитету Любомира Гузара — остан-нього з пганпв — шукали й шукатимуть, поступово перетворюючи його особу на легенду, а легенду — на

мiф. З одного боку, все тби просто: ясний розум, добра освиа, вмшня розмовляти з людьми, глибока особиста порядшсть. Але навиь якщо зiбрати це все — i багато iншого — разом, не вийде та людина, сама присутшсть яко! примушувала оточення випрямити спину i подвести голову. Побачивши перед собою повною мiрою людину, самому згадати про свш люд-ський образ, почати — хоча б невиразно — здогадува-тися, що це означае й до чого зобов'язуе. Живучи в королiвствi кривих дзеркал, де все в людиш спотво-рене, викривлене, знiвечене й непропорцшне, зустрь вшись iз Блаженнiшим Любомиром, ми раптом опи-нялися перед одним-единим дзеркалом, яке вщобра-жае саме те, що створив Бог за образом i подобою Сво!ми. Те, чим ми, по суп, е, тшьки не впевнеш — забули чи просто бо!мося зiзнатися в цьому й прийняти.

Гузар був людиною, котра власним прикладом нагадувала нам про межi норми i гамбурзький рахунок. Або стосовно нього краще було б сказати — про Свя-щенну Iсторiю. Якщо бшьшють нас просто живе свое життя i дае раду труднощам у мiру сво!х сил, не помь чаючи, як кожна дiя, кожен крок або навiть слово щось зрушують у самш основi свiтобудови, виявля-еться пiщиною, кинутою на чашу Свила чи Штьми, — то Гузар бачив, як крiзь кожну долю й поворот дол^ наче крiзь тонку тканину, просвiчуе Священна Iсторiя. У кожному б1женщ — втеча в бгипет, у кожнiй ро-динi — Святе Омейство, у кожиiй втраченш батьюв-щинi — Земля Обиована, кожен вихiд iз рабства — тривала, виснажлива мандрiвка пустелею. Священна Iсторiя — не легендарне минуле, зафшсоване в книзi пiд назвою "Бiблiя". Наше життя — це i е Священна Iсторiя. Школи Гузар говорив про це цшком вщверто, не просто порiвнюючи нашi реали з бiблiйними сюжетами, а прямо вказуючи на нашу особисту участь у бiблiйних подiях. Давав нам зрозумiти, що ми не просто Ваш з Манями, котрi абияк зводять минуле з май-бутшм у дш насущному, але кожен iз нас — учасник велико! мютери.

Умiння бачити власну роль у великш виставi — Священнiй !сторп i кожному !! земному втшенш — значною мiрою визначае "стиль Гузара". На тлi поль тичних тгме!в, яю люблять виключно "себе в мистец-твi", вiн завжди тдкреслював не власну велич i важ-ливiсть власно! ролi — вш пiдкреслював велич ви-стави. Була то сама Божественна Комедiя чи тшьки та !! частина, котра стосувалася його власно! батьюв-щини, Укра!ни, церкви. Вся iсторiя успiху УГКЦ, що пройшла велетенсью випробування, що вижила й ви-просталася, побудована на вмiннi кожно! — зосiбна яскраво! й навиь iнколи велико! — людини, котра очолювала !!, посiсти скромне мюце в загальному ряду. "Усе це придумав не я, — завжди пщкреслював Бла-женнiший Любомир. — Я лише продовжив те, що почав митрополит Андрей. Я втшював у мiру сил сфор-мульоване ним бачення церкви. I точно так само чинили до мене патрiарх Йосиф i митрополит !ван-Ми-рослав Любачiвський. Наша сила в тому, що ми сто!мо на плечах один одного".

Ця проста, на перший погляд, конструкщя на-справдi — один iз найважливiших полiтичних уроюв, яю годилося б засво!ти укра!нцям "iз Гузара". Бо ми так не робимо ^ можливо, й гадки не маемо, що тшьки так i можна зробити щось справдi вартiсне. Кожен iз

нас стрибае сам i страшно тшиться, коли вдаеться пiдстрибнути на три мтметри вище за iнших.

Немае шяко! наступностi гравцiв, готових розь грувати одну партiю, яка, само собою, виявиться дов-шою, н1ж !хне життя, i тому "проект Укра!на" все не рушить далi е2—е4. Це особливо гостро помiтно на тлi "ютори успiху" греко-католицько! церкви, яка зумь ла — саме в перюд правлiння Блаженнiшого Любомира — зробити те, чого не змогла зробити поки що цiла кра!на: вийти з пiдпiлля, повернутися з вигнання i вiдбутися.

Як? Послухайте Гузара: тому що кожен, хто брав участь у цьому проекта, просував його, будував — рiзнi люди в рiзних, iнколи досить тепличних, а школи — й нелюдських умовах, — поеднував у собi скромшсть i велич гравщв, здатних пiдхопити й продовжити пар-тiю, не ними почату, i передати дошку наступному гравцевi, коли настане час тти зi сцени. Кожен брав участь в однш великш Вистав^ яка була бшьшою, нiж його власне життя.

Любомира Гузара можна вважати щасливчиком. Бог вивiв його родину з Укра!ни i зберiг на шляхах вигнання. Бог дозволив йому повернутися назад, вта-ливши мри багатьох — вщ рщного батька-усусуса, що пристрасно прагнув побачити Ки!в, до мри митрополита Андрея Шептицького, який хотав бачити свою церкву Ки!вською.

Але при цьому Бог постшно влаштовував своему слузi випробування часом. Життя Блаженшшого — вервечка вщтермшувань, очiкувань, випробувань на мiцнiсть i смирення. Зробивши першi кроки до церковного служшня десятирiчним хлопчиком, вш бь льше десяти роив чекав, поки змiг, нарештi, вступити до семiнарi! — у вже досить "солщному" для семшари-ста вщ1 Вирiшивши стати на шлях чернецтва, вш знову мусив чекати, — у США не виявилося громад, готових його прийняти, i обiтницю вiн змiг скласти вже пере!хавши до Iталi!. Висвячений патрiархом Йо-сифом у епископи, вш 19 роюв чекав визнання свого епископського досто!нства з боку Святого престолу й жодного разу за весь цей час не виявив не те що архь ерейських претензш, а навиь просто нетертння. Його вважали наступником патрiарха Йосифа, — адже сам патрiарх казав, що хотiв би бачити наступним Верхов-ним архiепископом саме Гузара, — проте йому знову довелося чекати, старанно виконуючи свое служшня при кардиналi Любачiвському.

Це очiкування нiколи не було пасивним. Якби люди, як припускав поет, були частинами мови, Любомир Гузар, безперечно, виявився б дiесловом. Вш просто вперто йшов сво!м шляхом, не прискорюючи кроку, не нар^ючи на те, що дорога виявилася дов-шою, нiж вш, можливо, припускав. В образi Любомира Гузара — вже линьо! людини, ув'язнено! в старь юче тшо, — завжди безпомилково вгадувалася лицар-ська постава. Iцеал служшня, готовшсть прийняти волю Бога й сюзерена, робити що повинно, i будь що буде, — все це змушувало бачити в Гузар^ швидше, лицаря церкви, н1ж ченця. Може, рiч у специфiцi ю-торично! оптики: вiн вступав у свое священницьке, а потам i епископське служiння на тлi вшни (тепер ми б назвали !! "пбридною"), яку вела за свое юнування УГКЦ, затиснута м1ж полиичними iнтересами Ватикану та Москви. А на вiйнi — як на вшш.

До вмшня терпляче чекати, вперто рухаючись уперед, вш закликав нас. Вiн бачив i розумiв наше не-терпiння, бажання, щоб усе змшилося зразу й не-гайно, щоб у нас i у вас все стало "гаразд" в одну-едину нiч iз четверга на п'ятницю. Але вш бачив ще дещо, i говорив про це постшно: нiщо не змшиться, доки не змiняться люди. Дайте людиш вирости у свободь На-повнюйте серце дитини добром. Годуйте молодь идеалами. Одне слово, не стште й не кричиъ посеред пустелi, а йдиъ, iдiть, не стiйте. Iнакше школи не по-бачите Землi Обгговано! — тie! Укра!ни, про яку ми ва мрieмо.

Бiблiйний сюжет про поневiряння в пустелi поддав особливе мiсце в розмовах iз Блаженнiшим. На-родженi в рабсга не розумiють, що вони раби, а тому не може бути в них Землi Обгговано!, — тшьки пустеля. Спочатку треба вирости у свобод^ стати лю-диною, — i тодi подорож буде завершена. Це стосу-еться не тшьки цшого народу, як ми звикли думати. Це стосуеться кожного людського життя, кожного ш-дивiдуального шляху, який так чи шакше закшчуеться бшя порогу рщного Небесного Дому. "Хочу бути лю-диною" — рефрен останнiх роив Блаженшшого — дiй-сно справжня молитва.

Так, вш був мудрим, розумним, твердим i м'яким, вiн умiв розмовляти з людьми i приймати рiшення, вiн умiв чекати й дiяти, вш умiв зiбрати навколо себе людей задля спального звершення i в Iм'я Його. Але ще — вш був безстрашним. Саме це вабило, притягувало до нього дуже рiзних людей, чи! душi з дитинства, немов iржею, були покрии нальотом страху. I вш щедро, наче лицарський плащ, накидав на плечi всiх i кожного — одше! людини чи всього майдану — свою без-страшшсть. Безстрашнiсть людини, котра твердо знае, що Бог — добрий, а життя — вiчне. Що наприкшщ шляху кожного з нас чекае не чорна дiра небуття, а Небесна Батьювщина. Яку кожен здобуде, коли буде готовий вийти з пустель Тшьки б шов. Тшьки б не зупинявся в дороз^ не зневiрювався, не збивався на машвць

Вш залишив нам цей лицарський плащ — як орь ентир, який не дозволить збитися зi шляху в суцшь-ному полi кульбаб. Як общянку майбутньо! зустрiчi»

[7].

Вот таким и запомнился кардинал: светлым, спокойным и мудрым, фото Вячеслав БЕРЛОГ

В крипте Патриаршего собора Воскресения Христова в минувший понедельник, 5 июня, похоронили кардинала Украинской греко-католической церкви, бывшего главу УГКЦ Любомира Гузара. Его называли человеком-эпохой, а многое из высказываний кардинала — цитатами, которые вдохновляют. В то самое время, когда в Украине еще не началась война, и никто даже представить не мог тот кошмар, который охватит страну, — в феврале 2013-го Любомир Гузар согласился на интервью для нашего еженедельника. Он уже тогда был слаб здоровьем, но по-прежнему — удивительно силен духом. Это было накануне его 80-летнего юбилея.

В своей резиденции в Княжичах он рассказывал, в общем-то, простые истины — о вере. И о молитве.

«Но я не знаю ни одной, — признавалась я кардиналу, — ну, разве что «Отче наш».

«А больше и не надо, — отвечал он. — Понимаете, молитва — это не есть «много слов». В молитве чем меньше слов, но они искренние, — тем лучше. Есть много хороших молитв, но все же первая и единственная, которая дана нам свыше, — «Отче наш».

И вот сейчас, когда кардинал ушел в небытие, все сказанное им во время той встречи вспоминается с каким-то особенным чувством.

Наверное, это и есть благодарность за мудрость, которую этот светлый человек старался даровать тем, с кем общался.

Я до сих пор храню диктофонную запись нашего разговора.

И сейчас, возможно, самое время вспомнить хотя бы фрагменты того интервью (пожалуйста, читайте материал «Кардинал Гузар о молитве и тех, кто нас разделяет», 2000.ua/v-nomere/forum/mnenie).

О революциях и катаклизмах

«...Как стать свободным? Видите ли, я думаю, что один из способов достичь этого кроется в нашей воле. Надо лишь избегать того, что делает нас зависимыми. Хотя, конечно, дело это непростое.

Представьте человека, который имеет цель заработать, потому что у него семья и надо как-то жить. Но если для этой цели ему предстоит делать то, что противоречит его совести, что он считает для себя неприемлемым, — будет ли он чувствовать себя в таком случае свободным? Вряд ли.

В нем будет расти чувство, что дело, которым он вынужден заниматься, его духовно унижает. Поэтому должна быть какая-то развязка... Она нелегко дается.

Но выбор у человека всегда есть. И он должен сделать его таким, чтобы не терзалась душа.

Безусловно, наша общая мечта — жить в таком обществе, где человек может сохранить свою позицию, свои убеждения. Делать то, что диктует его совесть».

О востоке и западе

«Разделения на самом деле нет. Но есть разделение между теми, кто любит Украину, и кто ее не любит. Это если судить в целом.

Но если посмотреть на детали, на «акценты», то, конечно же, разница есть. И это естественно. Точно так же, как между северной Италией и южной. Но это, подчеркиваю, внешние различия.

А вот таких, которые бы действительно делили страну пополам, — я уверен, не существует.

Вот, допустим, приезжают люди из Луганска или Днепропетровска на Волынь или в Закарпатье. И они

очень хорошо себя там чувствуют! То же происходит, когда с Галичины или Волыни едут в восточные области страны».

О политике

«...Недавно я был в Крыму. Прекрасное общение! Мы беседовали, обменивались мыслями, шутили. Если кому-то было сложно высказаться по-украински, переходил на русский. И все прекрасно друг друга понимали. То есть язык, как по мне, ни в коей мере не становился преградой в общении.

Мне кажется, что делят — наши политики. Они хотят по возможности людей разделять и сохранять такую ситуацию для того, чтобы им самим было намного легче людьми манипулировать.

Так что те, кто твердит, что на востоке и западе живут разные народы, что это как бы параллельные миры, — это все политики.

Они оправдывают свою неспособность общаться. Ведь люди, которые себя хорошо чувствуют на уровне собственного человеческого достоинства, — для них нет преград в общении с другими.

В то же время те, кто не может, не умеет и не желает говорить с другими, пытаются их демонизиро-вать. Они говорят: чего, мол, с ними иметь дело, если те такие и сякие!.. Убеждают и себя, и окружающих, что не хотят общаться с иными, поскольку те — «не такие, как я».

Поэтому нам самим надо объединяться, памятуя о том, что политики будут стремиться к обратному процессу.

Разделенное общество им легче контролировать. Потому что там, где единство, контролировать не удастся — просто тогда люди понимают друг друга».

О понтифике

«...Когда по радио я услышал, что папа Бенедикт XVI заявил об отставке по состоянию здоровья, хотя, возможно, это я так воспринял сказанное понтификом, то понимал: он это делает во благо церкви.

Только осознание того, что тебе уже не по силам величайшая ноша и ответственность, что ты физически не в состоянии обеспечить правильную деятельность своего правительства, может подтолкнуть на шаг о добровольной отставке.

Папа — один из старейших понтификов: ему исполнилось 86 лет. За всю историю церкви старших было только четверо. Хотя могу и ошибаться: я не настолько досконально знаю историю, чтоб утверждать, в каком возрасте какой папа уходил на покой.

...Понятно, что папа чувствовал: ему уже трудно. И поэтому решил дать возможность кому-то другому.

Именно так и я поступил. Тоже сказал: мне уже трудно справляться, оставляют силы и здоровье — вот причина.

Но скажу откровенно: каких-то больших изменений в моей жизни не произошло. По крайней мере я не почувствовал, что отныне должен как-то иначе вести себя, иначе говорить или думать. Нет...

У меня не было, да и не могло возникнуть мысли, мол, теперь могу себе позволить то, что не позволял прежде! Дескать, сбросил большой «тягар», и теперь — гуляй, душа!..

Думаю, я всегда старался вести себя ответственно, посему и не почувствовал некой потребности в изменениях. Понимаете, у меня нет таких желаний.

Знаю лишь, что жизнь идет, и на что у меня теперь хватает сил, то и делаю.

А если мой труд приносит пользу людям, то это и есть моя радость, мое утешение. Во всяком случае надеюсь, что пользу приношу».

О желаниях «небожителей»

«...Они уже имеют то, что и хотели иметь, и от этого чувствуют себя довольными. Хотели иметь власть? Имеют. Деньги? Тоже.

Желали иметь возможность делать те многие вещи, о которых обычный гражданин и мечтать не может? Они и могут...

Так что им желать мудрости простоты — мне кажется, это как бросать горохом об стену.

К тому же — хотят ли они это слышать? Ищут ли простоты в жизни? Кажется, нет.

И надо за них молиться. За всех надо, но особе -нно за тех, на ком лежит большая ответственность за страну, за народ, и, может, они не всегда понимают, насколько тяжела эта ноша».

О своих мечтах

«...У меня нет каких-то особых мечтаний — в том смысле, чтобы произошло то-то и то-то. Я молюсь вместе с миллионами соотечественников, чтобы жизнь в нашем государстве стала более упорядоченной, более духовной.

И если бы УГКЦ получила статус патриархата, если бы это произошло, то был бы доволен.

Но сказать, что — такая мечта... Мне ближе — спокойно работать и так достигать цели. Наверное, я по характеру не страстный мечтатель.

Я благодарен тем, кто молится за меня. Знаете, в литургии есть такая молитва: «Останнш час життя мого у мирi й покаянш сюнчити». Это верные слова. Человек в преклонном возрасте хочет, чтоб окончание своего пути, отрезок времени, что Бог ему отвел, закончить в мире и покаянии.

Мой отец умер почти полвека назад, прожив 66 лет... И я старался свой дар жизни использовать так, чтобы приносить кому-то пользу и душевный покой»»

[9].

Секуляризацш: свгг на гойдалщ [4, с. 45-55]

Люди прагнуть добробуту, ми одне одному його зичимо. Однак добробут мае погану рису: якщо людина не намагаеться плекати свою гiднiсть, то ма-терiальний статок робить И слабшою, вона тдда-еться звабам легкого життя.

Блажентший Любомир Гузар

«Розлучення християнсько! Церкви та свиу три-вае. Культура, яка народилася в лот християнства, покинула спочатку колиску, тсда дитячу юмнату, а те-пер i взагалi збираеться тти з батьювсько! домiвки. Можна згадувати про те, що вЫма визначальними особливостями европейська культура завдячуе Цер-кы — вона зберегла i розвинула античну думку у фшо-софп та науках, тд !! склетннями розвивалися мис-тецтва, в !! скрипторiях формувалася культура книги. Та все це вирвалося з-за церковно! огорож^ i з часом культура, наука, фiлософiя протиставили себе Церквь Наразi ми можемо спостер^ати, як падають останш бастюни — суспшьш цшносп стають цшком свггсь-кими i навиъ сповщування релтй вже не дуже сильно залежить вщ Церкви. Ц процеси не викликають, зро-зумшо, жодного захвату в Церкви i з церковно! точки

зору не вщують шчого доброго. Люди втрачають чита морапьнi орieнтири — i самi потерпають вiд цie! втрати. бвропейська культура, травмована двома свiтовими вшнами, пiднесла в якостi остаточно! цшноси людину i заперечила будь-яю надлюдсью iде!, яю, справдi, часом надто багато коштують. Уйм, прагнути чогось бь льшого за власне фiзичне iснування та комфорт, шу-кати сенсу життя поза межами власного життя — у людськш природi. У той час, як писалася ця книга, на Близькому Сходi спалахнула вiйна !сламсько! дер-жави. Перша за довгий час вшна не за полГгачт впливи i не за ресурси — справжня свггоглядна вiйна, — вшна проти свгшвого порядку, що склався. I що варте уваги — вшна саме релтйна. СвГт секуляри-зуеться — i втрачае сенс життя. Свiт опираеться секу-ляризацГ! — i впадае у шал цглковитого руйнування.

— Церква наржае на «секуляризац1ю». Звщки вона взялася? I чому в устах представниюв Церкви це звучить наче прокляття?

— Секуляризащя народилася зi зневiри i надто доброго життя. Це сталося з нами тсля Другог свтовог вшни. Пд час вшни було багато пропаганди, тому люди захиталися у свогй довiрi до джерел шформаци, не тльки до ЗМ1, а й письменникв, священикв, до всх. А дещо згодом прийшов достаток — Бога стало взагалi непотрi-бно. Вiдтодi ситуацш котиться донизу, до занепаду, до кшця европейськог цившзаци.

— Це невщворотно?

— Не знаю, чи це вiдворотно. Можливо, уЫ куль-тури, як досягають достатку, приречет. Один мш зна-йомий, який вивчав стародавт культури, казав, що вЫ вони зникали через добробут. Iсторiя вчить нас, але ми не вчимося.

Ситуащя почала розладнуватися значно ранше. Комушзм, примiром, з'явився в дев'ятнадцятому сто-лгтп, а розмаху набув на початку минулого столитя. Перша свггова вшна дуже захитала людство. До того часу було поняття про встановлений порядок. !сну-вали iмперil, королiвськi двори — усе це було знаками яко!сь структурованосп, стабшьносп свиу. А тсля Першо! свГгово! вшни з'ясувалося, що вс щ отрт точки сощального буття людини навпаки стали причиною ворожнечi й краху. Поняття земно! стабшьноси, яка виявлялася через полГгачт структури, захиталося. Фглософи ставили бгльше запитань, нгж мали вщповГ-дей, i цим бентежили людей, позбавляли !х решток здорового глузду, поняття чогось тривкого, що могло бути пiдставою для нормального порядку, нормального життя суспшьства. У душах людей з'явилися велик! сумтви щодо самого свгшвого ладу, щодо щнно-стей, якими досГ жили. Це зумовило розвиток у XX столгтп таких щеологш, як нацизм, фашизм, ко-мутзм тощо. З'явилися переконання, якг крок за кро-ком пщкопували поняття солщно! фшософГ!, яка об-лагороджувала людей.

Пд час Друго! свГтово! вшни, яка зачепила практично всГ европейськг держави, люди пережили велику матерГальну скруту. Однак невдовзГ тсля вшни зав-дяки плану Маршалла бврот вдалося подолати еко-номГчт труднощГ й стати на ноги. Те, чого бракувало пГд час вшни, з'явилося. Люди вГдпочили вщ злиднГв. Та, замГсть дякувати БоговГ за те, що настав мир Г добробут, люди почали пояснювати свш достаток земних прогресом — досягненнями науки, техтки та еконо-мГки. ВГдбулося переосмислення людських прав. Ви-значальною стала позищя, що людина, як суб'ект прав, може робити, що хоче.

До цього додалася ще глобалГзащя. Здавалося б це дуже добре — ми вщчуваемо, що е один свгт, усГ люди мають однаковГ права тощо. Так мало б бути. Однак глобалГзащя мала два аспекти. Один полягав у тому, що економГчно розвинет кра!ни почали брати верх над шшими, диктувати !м сво! умови. Це створю-вало правило: хто мае грошГ — той мае силу. Другий аспект глобалГзацГ! — руйнування поняття культури як здобутку, як надбання народГв. УсвГдомлення свое! приналежноси до певно! традицГ!, культури стало не-бажаним. З'явилася тенденщя зрГвняти всГх Г все. Уре-штГ, добралися до Бога. Оскгльки Гснують рГзнГ Церкви, люди вщмшт за сво!ми релГгГйними переконан-нями, то значить, вГра в Бога роз'еднуе свГт. Тому !! треба позбутися, аби забезпечити загальний добробут Г мир у всьому свт. СлГд залишити тгльки суто людськг вартостГ.

Ще повернуся до питання розвитку фглософГ!. ФГлософськг науки почали наголошувати на матерГа-льних щнностях та водночас сГяти сумнГв, чи взагалГ е правда у свт, чи е на що опертися, чи е щось, що могло б бути одним Г однаковим для всГх. Це штелек-туальне заломлення також вело до секуляризацГ!.

— Отже, черговий «закат бвропи»? Але вже рок1в п1втораста «закочують» — 1 н1як не впораються.

— Чому я звертаю увагу саме на Европу? Поди-вться, ми в Украгш е спадкоемцями десятилть мате-рiалiстичного мислення, бо жили за комутстичного режиму. Але Захiдна Европа не була тд впливом комутзму. Вона була тд впливом християнськог моралИ Нхто там свiдомо не насаджував атегзму, не пере^дував хрис-тиян. То чому ж так сталося ? Звiдки та духовна криза ?

— Звщки?

— Забагато достатку. Разом iз повоенними синдромами добробут дуже знизив релктний, моральний стан Захiдног бвропи. Европейцям, на вiдмiну вiд нас, нтхто не заважав плекати розумшня духовног природи людини. Однак людям було невигiдно думати i говорити про Бога.

Достаток тдкопав европейську демократГю. Люди прагнуть добробуту, ми одне одному його зи-чимо. Однак добробут мае погану рису: якщо людина не намагаеться плекати свою гщтсть, то матерГальний статок робить !! слабшою, вона пщдаеться звабам легкого життя, замГсть впливу солгдно! демократ!!. Демократа е найкращою Г найскладншою формою суст-льного ладу. Кожен громадянин бере участь у забезпе-чент загального блага Г несе тягар вГдповщальноси за все. А це вимагае зусиль, бо треба перебороти лшощГ, не казати про «хату скраю», не шукати легких шляхГв. У Захщнш бврот люди, поки жили у скруп, були демократами. Коли ж стали на ноги — знизили планку, яку треба було вдержати. бвропейщ говорять про добро, красу, правду, але не готовГ жертвувати, щоб була правда, добро Г краса. Якби можна було легше все те здобути, вони б дуже зрадгли. Ми, ставши жертвами РосГ!, кажемо, що бвропа нас зрадила. СправдГ, коли ми потребували допомоги европейських кра!н, коли вони повинт були щось робити, вщповщно до декла-рацш, до проповщуваних щнностей, — що вгдповша бвропа? Стала чухати потилицю Г казати: так, варто було б допомогти, але ж нам це не вигщно. Це проти-рГччя. Ми не можемо покладатися на допомогу европейських кра!н, бо те, що вони декларують Г що роб-лять, — це не те саме.

Погляньмо на европейську родину. !хав я якось по!здом у БельгГ!. Бшя мене сидГв чоловГк. Ми з ним поговорили Г з'ясувалося, що ми попутники. ПГд час

пересадки на залiзничнiй станцп, коли ми купували квитки, я побачив, що в нас рiзна цша. Запитав його, чого це я плачу бшьше. Вш менi вiцповiв, що мае тльги як батько трьох дiтей. Трое дней — це тепер вважаеться так багато, що родина заслуговуе на пшьги!

Це не е щось нове в юторп людства. Маемо приклад Римсько! iмперi!. Двi тисячi роюв тому, у часи Христа, коли iмперiя перебувала на пiку свого розви-тку — захиталася родина. Люди почали обмежувати ю-льюсть дiтей — мали переважно одну-двi дитини. Це стало частиною культури. Що !х врятувало? Те, що зi Сходу прийшли варвари i заселили та землi, перейня-вши частково мюцеву культуру, державний устрiй тощо. Те саме тепер вщбуваеться в Захщнш бврош — пiсля двох воен настало сите життя. бвропа почала ги-нути, як Римська iмперiя двi тисячi роюв тому. I! зни-кнення — це питання часу. Ми повинш бути дуже обе-режнi щодо европейсько! традицп. До всього треба пi-дходити критично: чи те, що ми переймаемо, веде нас до Бога чи вщ Бога?

— Вас не лякае те, що вашi слова перегукуються з риторикою «руского мiра»?

— У тому щось е, адже це те саме християнство, та сама традищя.

— Чому ж нашi стосунки складаються так драматично?

— Бо ми тш1 Наприклад, попри певш здобутки, Ро-сшська Церква майже завжди цыковито тдлягала дер-жавi. Це така вiзантшська ментальтсть. Ми також зазнали впливу вiзантизму, але виявилися быьш критич-ними.

Взагал^ наш гадай до християнства вважаю бшьш конструктивним, н1ж у Росп. Ми, украшщ, все ж таки надшеш европейським духом. Ще з княжих чаав ми пiдтримували контакта з бвропою. Ми европейська нащя, не лише Галичина, що була частиною Австрп, а й Схiдна Укра!на; усi укра!нцi мають европейсью риси поведiнки i здiбнiсть використовувати сво! таланти. Може, я iдеалiзую, може, помиляюся. Однак поди-впъся, як Росiя повелася з нами тсля Майдану. Вона на нас напала. Ми б таке зробили? Нь Вона ж зробила i оком не змигнула. Росiйська пропаганда, державна поведiнка — ми б так не змогли. Це не е поведшка нормально! культурно! — в европейському сена — дер-жави.

Роая так поводилася столптями. Читайте юто-рда — нiколи вона без нас не могла дати собi ради. У культурному сена ми сто!мо набагато вище. Деться не про юльюсть лiтературних творiв чи юно, а про особисту культуру. Порiвняйте укра!нське i росiйське село. У нас е сощальш поняття, певна суспшьна зрь лiсть. Росiяни традицiйно впевненi в тому, що все за-лежить вiд батюшки-царя.

I в нас, i в Росп багато здiбних людей. Проте ми зi своею здiбнiстю багато що можемо зробити, а вони пасуть задшх. Роая — така велика i багата кра!на — купуе товари за кордоном. Чому? Бо роаяни не вмь ють органiзувати свое! пращ. У нас шша перешкода — нам не давали можливоста розвинутися.

Треба згадати й про суто духовний аспект. В Ук-ра!ш набагато бшьша густота сакральних споруд. Жертовшсть наших людей до Церкви значно бшьша. Укра!нцi вiдчувають зв'язок iз Церквою не лише сер-цем, а й розумом. Гадаю, якби в Росп Церква стала бшьш самостшна, до не! б потягнулася штел^енщя. Бо, на жаль, там штел^енщя (нехай i невелика група) далека вщ Церкви. Росшська Церква спираеться не на

високоосвiчених людей, а на простолюддя — побожних добрих людей, яю задовольняються тим, що !м дають. РПЦ не мае пщтримки iнтелiгенцi!, бо остання бачить у Церкы державний орган, а не потенцшного духовного ствробиника.

Рiч у тому, що в Росп Церкву столптями пригш-чували i використовували. Люди до того пристосува-лися, звикли. Провiдники РПЦ говорять цiлковито так, як полиики, члени уряду. За радянських часiв Церква перебувала гад контролем КДБ — вона не мала вибору. У тисяча дев'ятсот дев'яносто першому рощ меш довелося говорити з англшським юториком Джейн Елю, фахiвцем iз Росшсько! Церкви. Я висло-вив !й свою радiсть вiд того, що нарешта РПЦ звшь-ниться вщ державно! влади, стане собою. Вона меш каже: «Нi, так не буде, це !хня традицiя — бути «при царЬ>. Тепер бачу, що вона мала ращю».

Сучасна Церква: традицп та декорацп [4, с. 56-80]

1деться про оживлення вiри, про нову еванге-лiзацiю. Не потрiбне «нове 6вангелiе» — т, нiчого нового за змстом Церква не пропонуе. Просто, люди добр^ починаймо жити по-Божому!

Блаженшший Любомир Гузар

«Щось вщбуваеться мiж св^ом та Церквою. Ка-жуть, що протистояння було завжди — воно лише змь нювало форми. I цшком можливо, що i тепер — усе як завжди, просто будь-яю вшни та скандали набувають медшного характеру. А все шше е доволi традицiй-ним — кожнiй добi хот^лося, аби Церква зi сво!ми на-становами була «ближчою до реального життя». Бу-вали часи, коли Церква навиь пщдавалася тиску з боку свiтських володарiв та задовольняла !хш побажання. Але в Церкш люблять наголошувати, що це школи не доводило до добра. Можливо, так i е. Проте вщмова змшюватися також ще шкого не доводила до добра. Чого саме сучасний свiт вимагае вщ Церкви? Яких змiн? Зазвичай щеться про лiбералiзацiю доктрини, яка б вщповщала соцiальним змiнам, що сталися в су-спiльствi. Це стосуеться ролi жiнок, регламентац1! сi-мейного життя, пом'якшення ставлення до сексуаль-них меншин. Але часом здаеться, що едина справжня мета цього лiберального тиску — зниження релiгiйного градусу в житга людини i сусп^льства в цшому. При-наймнi священнослужителi в тому впевнеш: захiдний свiт чинить замах на останню шститущю, яка мае не-переборний авторитет у людини i целого сусп^льства. Авторитет, що апелюе до моралi — закону неземного походження, який людинi годi змiнити. I лишае поза увагою те, що за намаганнями швелювати релтйшсть може стояти просто страх. Якою мае бути вщповщь Церкви? Вщмовитися вiд дiалогу, закритися в традицп, не поступатися ш в чому? Протиставити свiй догматизм свиському лiбералiзму?

Поки що, здаеться, так i вiдбуваеться. Принаймш на Заходi, де свiтськi активюти борються за власнi до-гмати — i !м байдуже до чужих, а Церква захищае остант бастiони на шляху ц^лковитого зювичення.

Попри всi розмови про «щалог» та «реформи» на-пруга м1ж Церквою та свiтом лише зростае.

— Церква критикуе свгг за секуляризащю, але чи мае що протиставити? Чи це свгг тшов кудись «не туди» у сво!х змiнах, чи Церква виявилася нездатною сприй-

няти змши? Коли кажуть, що Церква потребуе ре-форми, — що маеться на уваз1?

— Е потреба в тому, щоб оживити релгю, зробити так, аби вона вiдiгравала бльшу роль у життi людини.

— Релтю чи Церкву? Здаеться, християнство ш-коли не втрачало актуальность Актуальшсть втрачае Церква, надто застигла в минулому — з1 своши розкш-ними облачаннями, «благолеп1ем», швейцарськими гвар-д1йцями, схильн1стю до мертвих мов. I дуже багато з того, що говорить Церква в р1зних дыянках життя, так само вщгонить декоратившстю та середньов1ччям.

— Тому i йдеться про оживлення вiри, про нову ева-нгелiзацiю. Не потрiбне «нове Евангелiе», т, тчого нового за змстом Церква не пропонуе. Просто, люди добрi, починаймо жити по-Божому! Повернжося до евангель-ського життя! Про це говорили i 1ван XXIII, i 1ван Павло II. А люди кажуть: нам i так добре — нащо нам того ? Занадто ще добре! Як стане погано — о, тодi схопимося за голову. Так ми, люди, без батога не можемо.

Тепершнш Святший Отець Франциск — перший Папа з «нового свиу». Чекаемо вгд нього нових щка-вих кроив. Чув, що в його планах — реформа Римсько! курГ!. У чому там проблема? Це бюрократична структура, яка сконцентрувала у сво!х руках забагато рГзних прав, повноважень. Треба дещо децентралГзувати тГ повноваження. Нацюнальш епископсью конференцГ! працюють на мющ, знають свою ситуащю (наприклад, життевГ обставини в Австралп, чи БразилГ!, чи БельгГ! дуже вщргзняються) Г мюцевГ епископи стараються ви-ршувати локальш проблеми так, як вважають най-краще. Проте зараз усГ основш рГшення мають бути потвердженГ Римською курГею. Краще було розв'язати руки помюним конференцГям.

Iдеться не про те, щоб подрГбнити Церкву, а щоб зберегти !! одною у вГрь Церква мае бути одна: Христос один Г Вш установив одну Церкву. СлГд знайти рГвновагу мгж еднГстю, яка мае бути абсолютною, Г рГ-зномаштшстю. Щоб пГти на таке, треба мати вГдвагу. ТГ, що наполягають на однаковосп, просто бояться. Вони не мають довГри: не знаю, до кого саме — чи до !суса Христа, чи до Святого Духа, чи до людей. Тому за всяку цшу прагнуть, щоб усе було однакове, щоб якомога бгльше влади було сконцентровано в одних руках. Це дуже серйозна справа, пов'язана не тшьки Гз структурними, а й Гз богословськими поняттями.

Церква, як Г держава, потерпае вГд бюрократа!. Бюрократа — це цГкаве ество, яке з усГх сил бореться за свое юнування. У нашГй лиургший, духовнГй традици е поняття «владолюбство». У МолитвГ святого бфрема ми молимося, аби Святий Дух звгльнив нас вГд владолюбства. Що означае цей термш? Це вва-жати, що я маю ключГ вГд усГх проблем, без мене ш-чого мудрого не може статися Г всГ повиннГ прийняти мш спосГб бачення. БюрократГя е своергдною формою диктатури. Церква також натерпглася вГд того, що певш групи вважають, начебто мають усГ вГдповГдГ Г все повинно залежати вГд них. В ГсторГ! Церкви трапля-лися так! ситуацГ!, якг не цглковито вГдповГдають духов! християнсько! едностГ. Християнська еднГсть мае бути основана на свобод!, бо ж Господь Бог створив нас свобгдними. Ми повинш прагнути бути разом.

— Коли заходить мова про реформи Католицько! Церкви, быьшгсть мае на уваз1 не реформу кури, а яысь зм1ни, як1 б наблизили Церкву до реалш сучасного життя або нав1ть просто — до реалш. У Церкв1 традицшно р1-шення приймають чоловжи-монахи. Ця менш1сть е зако-нодавцем життя для быьшост людей, яю не е ан1 мона-

хами, аш, бiльше н1ж у половиш випадк1в, HaBiTb чоло-вжами. Це спричиняе певний розрив м1ж щеальними уя-вленнями Церкви про те, як належить, i реальним жит-тям людей, якi мусять виконувати Ti настанови.

— Ц холостяки не накидають ceimoei своег волi. Це Божий закон, який iepapxu озвучують на nidcmaei Бо-жого об 'явления, слie 1суса Христа. Хоча e i так, як думають, що мають Боже слово просто у власних устах, але Церква на загал, як мудра мати, не приписуе людям чогось, що не е Божим законом. Якщо хтось на-магаеться вимагати быьше, тж Господь Бог, робить ве-лику кривду. Так, ми, чоловжи-монахи, не пережили на власнт шкурi реалш Ымейного життя чи материнства. Однак ми читаемо Святе Письмо i передаемо те, що Господь Бог об'явив як свою волю. Ми не можемо прис-тосовувати Божог вoлi до забаганок людей.

— Тодi в чому Божа воля — у целiбатi для свяще-нимв, який дiе в Латинськш Церкви чи в жонатому священству яке дiе у Схщнш Цер^?

— Це питання не Божог вoлi, а церковное практики й традици. Католицька Церква, на мою думку, дещо драматизуе питання целiбаmу. Тому мет часом доводиться втшати наших одружених отщв. Латинникам iнoдi видаеться, що вони мудрш i святш за нас.

Я не е великим прихильником жонатого священства. Одруження — тшьки для тих, хто мае покли-кання. Однак завжди кажу: пам'ятайте, браття, статистику. В Укра!ш бшьше неодружених зрадили нашу Церкву i тдписали угоду про перехщ у православ'я за радянських час1в, н1ж одружених. Був класичний ви-падок. Священика, який мав десятеро дггей, викли-кали до НКВД, схиляли шдписувати угоду. А жшка йому сказала, що як пщпише, то вона забере дггей i бшьше до нього не признаеться. I той священик не пщписав.

Цел1бат — це латинська традищя, як виросла на певному юторичному Грунть Проте вона тяк не вщо-бражена у Святому Письмь Священик неодружений тчим не кращий i не прший, як одружений. У Латинськш Церкв1 майже до XI столитя були також одру-жеш священики. Та почалися величезш зловживання майном: одружеш священики передавали церковне майно родит. I Церква зреагувала забороною одруження для священика. Це було суто практичне рГшення. Однак вщтод1 римо-католики розробили цше богослов'я неодруженого священства, перегнувши па-лицю, — неодружене священство поставили як Божий закон. Не можна заперечити: якщо священик неодру-жений, бо щиро хоче цшковито посвятитися слу-жшню, — це дуже добре. Це Боже покликання, однак не Божий закон. Наш1 .одружет священики тчим не прш1 вщ латинських неодружених.

Латинники кажуть, що одружений священик — це гршник. Hi, це неправда. Одружений чи не одружений — це результат Божого покликання. Ви можете за-охочувати не одружуватися, але накидати — не см1ете. Справд1, неодружений священик може зробити багато речей, яю не може одружений, вш у чомусь ефектив-нший вщ одруженого. Одначе те, що сталося на основ! людсько! традици, — як з тими майновими зло-вживаннями, — не можна видавати за Божий закон. Тепер ведеться багато дискусш щодо цього. Так сталося, що тисяч1 наших людей по!хали на роботу в За-хщну бвропу. Ми хочемо забезпечити !м душпастир-ську отку i посилаемо туди власних священикТв. А латинники просять, щоб ми не давали одружених свя-щеникТв, бо це, з !хньо! точки зору, безчестя. Вони так

виховаш: вважають целiбат священнослужителiв пито-мим для Церкви. Ми не провокуемо ïx, не дражнимо, мовляв, якби був у нас, мав би жшку, родину, а так шчого не маеш. Це було б нечесно. Та вони все одно вважають це викликом. 1з того питання одруженого священства часто створюють фальшиву напружешсть. Мiй погляд на одруження такий: людина повинна вщ-чути свое покликання. У нашiй Церквi можна одружу-ватися i бути свяченим. Якщо таю пари живуть по-Божому, то стають гарним прикладом для людей.

Утам, не треба перегинати палицю i в шший бiк. У нас можна часом почути думку, що неодружений священик — це якийсь ненормальний. Пам'ятаю де-яких запальних мирян — наприклад, був такий народ-ний депутат Михайло Комв, який казав: «То великий прившей нашого священства, що воно може одружу-ватися». Це дурницi, шякий це не прившей. Якщо хтось хоче, може одружуватися, але не мусить. Нашi православнi брати в цш дiлянцi також пiшли задалеко. Не треба роздмухувати цього питання. Одружений чи неодружений стан — це покликання, а не закон.

Я, наприклад, вщдаю перевагу неодруженим, адже вони мають бiльшi можливостi, н1ж сiмейнi. У нашш Церквi в Украïнi двi тисячi триста священиюв, але тшьки п'ятнадцять вщсотюв i3 них неодружеш. У результатi нема з кого вибрати епискотв. Однак най-бшьше я пiдтримую чесних людей, яю вiдмовляються вщ одруження не тому, що хочуть робити кар'еру, а тому що мають переконання, прагнуть краще викону-вати свое священиче служшня, спираються на щирi настанови.

Якщо йдеться про мене, то, признаюся, не мав покликання до одруженого священства. У нашш родит було багато одружених священиюв. Вони були рь зш: однi гарно жили, а декотрих життя не було взiрце-вим. Однак те саме завжди можна сказати i про не-одружених. Якостi священика не залежать вiд його ti-мейного статусу. От нинi говорять, що випадки педо-фшп серед священиюв е наслщком целiбату, варто лише скасувати обов'язковий целiбат для священиюв — ця проблема вщпаде. Hi, це неправда. На жаль, знаю випадки, коли винними в тих справах були одружеш священики. У неодружених, можливо, бiльше спокус. Але якщо людина впевнена у своему покликанш, то чи вона одружена, чи нi, буде в будь-яюй ситуацп по-водитися гщно.

— Якщо питання одруження для священика е пи-танням традицп та практики, то i питання жшочого священства може виявитися тим самим? Адже, насктьки меш вщомо, 1сус Христос нiчого прямо не казав проти жшок - свяшенимв?

— Не маю eidnoeidi на це запитання. Не кажу, що цього нжоли не може бути. Мене б не дуже здивувало, якщо б у певний момент Церква на це згодилася. Наразi Церква не готова. Але скажу щиро: не хoтiв би бачити жток-священикв.

— Чому?

— Може, тому, що я до цього не звик. Не вважаю, що жтка не гiдна, просто не хoтiв би цього, бо не пережив шчого такого, що мене наштовхнуло б на думку, що це noтрiбнo.

Материнство — це щось бшьше, н1ж священство. Жшка, на вщмшу вщ чолов^, може мати дитину (байдуже, одну чи десять) i ïï виховати. Це неповторна гщшсть. Ви тшьки уявиъ соб^ як щедро Господь благословив жшку! Вш вибрав ïï, щоб через toï прийти у свгт, хоч м^ зробити це в шший спомб. Це колосальна

гщшсть, яюй немае шчого рiвного. Тому Марiя — Ца-риця неба i земль

Коли меш задають таке запитання, я завжди ди-влюся на Богородицю. Якби священство було щось таке, що належить жшщ, то !сус Христос, напевно, запросив би на Тайну вечерю жшок, наприклад Марда Магдалину, i вони стали б священиками разом з апостолами.

Це не е суто проблема культури, традицп, освгта. Примiром, жшка, за еврейським законом, не могла бути свщком на сущ. А Воскресшня Христове хто за-свщчив? Жшки. !сус дав тим жшкам особливу благодать. Вони переконували апостолiв — та !м не вiрили!

Або згадаймо той етзод зi Святого Письма, коли Христос був у домi Марп i Марти. Марта поралася по господарству, а Марiя сидела бшя нiг Христа i слухала Його. Обидвi чинили правильно — кожна на свiй спо-сiб служила Богу, бо ж е рiзнi способи шукання Гос-подньо! воль Марта, енергшна жшка, пiсля смерта Лазаря виступае як головна господиня. Однак не слщ об-межувати покликання жiнки до того, що вона мае бути в кухш. !сус, наприклад, не каже Марп: щи накривай на стш, допомагай Мартi, чого тут сидиш, шчого не робиш. Але вш i Мартi не каже: ти, Марто, дурна, не заважай розумнш жiнцi робити те, що треба. Одна ро-бить щось добре i друга робить щось добре. Треба до-мовлятися, хто що мае робити, бо i те, i те потрiбно виконати. Жшка не приречена не виходити з кухш, забагато клопотатися по господарству теж не треба.

Щодо свячень жшок мое бачення не вiдрiзня-еться вщ позицп Церкви. Я школи не замислювався над питанням свячення жшок — цього немае в нашш традицп. Однак певш форми служшня можна було б прийняти. Треба тальки добре подумати, що жшки мали б робити.

Чув, що заплановаш яюсь заходи, на яких обго-ворюватимуть роль жшок у житта Церкви. Перекона-ний, що на них не буде прийнято конкретного рь шення — можливо, не буде навиъ дискусп — про ви-свячування жшок на священиюв чи на епискотв, як це тепер роблять в Англшансьюй Церквь Але в юторп Церкви були дияконеси — старшi жшки, вдови, яю ви-конували сощальне служшня. Може, буде якась змша в цьому напрямь

Важливу роль вiдiграе середовище, в якому це мало б вщбуватися. В одних мюцевостях позитивно сприймаеться активна роль жшок у суспшьному житта, а в шших — украй негативно.

Жшки самi по^зному ставляться до питання про священство. Дехто хоче брати бшьш активну роль у житта Церкви, впливати на ршення, а е таю, яю тим не щкавляться.

Для мене не було б несподiванкою, якби жшки мали в Церкш певш посади. Не знаю яю, кажу в зага-льному. Можливо, це було б корисно, бо е певш си-туацп, в яких жшки мають бшьше розумшня деяких питань. Однак вважаю, — хтось може сказати, що я просто старий i зашкарублий дядько, — коли жшки бь льше займаються родиною, е берегинями домашнього вогнища, то !хня дiяльнiсть надзвичайно корисна. Бо якщо добре вихована родина — це великий плюс для спшьноти. Ми бачимо, що на суспшьному, политичному полi ж1нки вiдiграють важливу роль. То чому в Цер^ не могли б? Але тут треба чгтко визначити меж1 !хньо! дiяльностi.

— Ви ставите жшок у нерiвне становище навпъ не тим, що не дозволяете !м ставати священиками чи епис-

копами. G pe4i, про яю жшщ важко сказати чоловжов^ а iHmin жiнцi розповгсти легко. Особливо це проблема для молодих дiвчат i ж1нок, яю вперше йдуть до сповiдi. Ми можемо скльки завгодно говорити ïm, що священик — це священик, а не чоловж. Але вщ того, що вiн таки чоловж, нелегко абстрагуватися. Цим Церква утру-днюе шлях для жшок по|^вняно з чоловiками.

— Тут багато залежить eid oco6ucmocmi священика. Якщо б священики були краще тдготован для свого завдання, то таких перешкод не було б.

— «Якщо...» i «хтозна...»

— Можливо, у цьому й могли б прислужитися дия-конеси, ят, звичайно, не мали б права сповiдати, але були б порадницями для жток у делжатних питаниях. Та чи для цього потрiбна спещальна посада? «Бабусю, голубко, скажи, бо ти знаеш...» — була така тсенька. Бабуся, досвiдчена старша жшка в родит цыком може вiдiграти цю роль.

— Це дуже стара тсенька, Ваше Блаженство.

Де тепер т бабусi?

— У гарних родинах трапляються. Ця «профестна бабуся» повинна бути для родини взiрцем справжньог християнсько'1 жшки — побожноЧ, розважливог, любля-чо'(, делжатноь..

— Чому Церква так присюпливо ставиться до под-ружжя, стосунюв чоловжа i жшки? Чи не забагато вона втручаеться в цыком штимну сферу людського життя?

— Це частина Божого закону. Бог створив чоловжа i жшку, встановив для них подружжя. Згiдно з цим законом, люди одружуються, приймають святе татство, одержують завдання освячувати одне одного. 1деться не тыьки про людську вiрнiсть, а про быьш високий принцип.

— Людина може, по-перше, не розумгги цього як слщ, по-друге, просто помилитися в шшш людиш чи на-вггь у соб^ у власному покликанш. Але зпдно з католи-цькою доктриною назад дороги вже немае. Виглядае до-волi жорстоко.

— Безумовно, ризик е. Я, як душпастир, з уЫх свя-тих татств найчастше удляв саме татство подружжя — це була моя, так би мовити, спецiалiзацiя. Па-рохи передавали до мене листа, що пара тдготована до шлюбу, а я вже мав ïï повтчати. Добре знаю, як молодi люди зазвичай говорять ту присягу про вiрнiсть одне одному — легко, з усмхом. А я часом аж заклякав iз страху — чи вони знають, чи розумтть, що роблять ?

— Чому ви не стали одружуватися?

— Мене до того не заохочували. Мама казала: ти як одружишся, жшка тобi вилiзе на голову.

— От просто так i казала? I ви не сперечалися?

Звюно, Hi. Xi6a можна з мамою сперечатися?

Якщо серйозно, то причина була в тому, що в Амери-щ, де я тсда мешкав, одружених не висвячували. А я дуже хота бути священиком. I скажу вам, що школи не вщчував, щоб ця заборона одружуватися була для мене якимсь особливим тягарем, що я склав велику жертву. Звюно, меш подобалися декотрi дiвчата... Однак, на щастя, не одружився. Ti чотири чи п'ять дiв-чат, з якими я м^ би одружитися, уже овдовши. Я ж, бачите, ще живий.

Церква часом мае в дшянщ шлюбу поважш труд-нощь Наприюнщ дев'яностих — як екзарх Киева, вщ-повщальний за схщш област Украши — я мав юлька прикрих справ, коли молодi пари хотши розштися. Я благословив щ розлучення. Чому? Бо на пiдставi вщ-повщних документа виснував, що ri бщш молодi люди не знали, що роблять. Звучить смшно, але факт: од-

ружуючись, вони не знали, що таке сГм'я, подружжя. I тшьки за якийсь час почали це усвщомлювати. Це була трагедГя.

Ситуащя трохи покращилася, коли ми почали пщготовляти молодих людей до подружжя. Перша така група з'явилася у Львовь ПГд час цих передшлюбних наук молодим людям намагаються представити рГзш ситуацГ!, Г трапляеться, що деякг пари передумують одружуватися, зрозумГвши, що не пщходять одне одному.

Церква, спираючись на досвщ, не заохочуе людей одружувалися надто молодими Г «по любовГ з першого погляду». Вони мають спочатку одне одного тзнати. Звичайно, певний ризик все одно залишиться. Однак треба принаймш спробувати його знизити. Натомють молодь постшае до шлюбу, не маючи зеленого понят-тя, що означае бути одруженим. Тому часто не минае Г року, як вони вже сваряться, ненавидять одне одного, хочуть розлучитися.

До шлюбу треба належно готуватися. Мене часто питають, чи можна випробовувати стосунки через тимчасове позаподружне ствжиття. Ш, не можна. Ми, як християни, не маемо права жити без церковного шлюбу — для нас це е чужолозтво. Таке ствжиття не е подружжям в очах Церкви, бо не було прийняте святе та!нство. Церква не може благословити випро-бування стосунюв «за Божою спиною». Згщно з Гос-подньою волею — чоловГк Г жшка мають бути в под-ружжь

ОкрГм того, тимчасовГ позаподружш стосунки на-справдГ не е випробуванням. Це обман, самообман. Людям просто так простше. !м хочеться пожити легко, без зобов'язань, маючи можливГсть у будь-який момент тти до Гншого (Гншо!). Це просто задоволення статевих бажань у зручний спосГб, такий собГ тимча-совий контракт м1ж-двома особами. Це не мае жод-ного стосунку до реальноси подружнього життя.

Подружжя укладаеться в присутностГ Бога. Це святе та!нство, а не контракт м1ж людьми. Узяти шлюб — це вГддати себе в ГосподнГ руки. Це серйозна рГч.

Тому ми намагаемося пояснити це молодим людям Г пщготувати !х до реальних труднощГв. Завдяки передподружньому навчанню декотрГ пари починають звертати увагу на т елементи, про якг вони ранГше не знали, усвГдомлюють, що не будуть подружжям, Г роз-ходяться. ЛекцГ! молодим людям читають священики, лГкарГ, психологи тощо. Влаштовуються зустрГчГ з ус-пГшними подружжями — чоловГками Г жГнками, якг прожили разом п'ятнадцять чи двадцять рокгв Г яким е що розповюти молодГ або хоча б просто показати, що таке можливо — бути разом стгльки часу Г притому бути щасливими! Я не був одружений, не знаю тих то-нкощГв подружнього життя, яю вщомГ сГмейним людям. Устх подружжя полягае не в тому, що в ньому не бувае сварок, проблем, розб1жностей у думках тощо, а в тому, що воно може дати собГ з тим раду, що щ негаразди не перешкоджають !хньому життю Г !хнш любовГ.

— Ви знаете багато людей, яю можуть бути впев-нен1 у своему покликанш? Я знаю чимало, навггь цыком успшних, як1 час в1д часу гризуть шгп 1 думають: що ж я зробив з власним життям? Я мав займатися зовсш ш-шими речами!

— Одна рiч — священство, яке приймаеться на все життя. Зовст шша рiч iз мирянином, який може i в сорок рокв змшити свое життя. У мене е знайомий та-

лгець, у минулому лкар. У певний час вш виршив займа -тися господарством — заклав птахоферму i став успш-ним фермером. Я в нього купував курчат.

— А якби це була жшка з купою дггей, яка раптом зрозумша, що ïï покликання — м1сюнерство в Африщ?

— Головою муру не проб'еш. Хочеш бути мкюнером ? Будь! У протестантiв, наприклад, быьшкть мiсiонерiв одружет. Розповiм таку сторт. На Амазонку прибула група мiсiонерiв i3 дтьми. Мiж ними й тубльцями вини-кли яксь непорозумшня i останш повбивали прибулих чо-ловкв. Жтки-мШонери, цлком природно, взяли дтей i почали ткати. Проте зупинилися i подумали: куди ми йдемо ? Повернулися i навернули те плем 'я. Звiдки тi жi-нки взяли таку силу духу, щоб повернутися туди, де пережили таку трагедт ?

Жшка, як i мужчина, у зршому вщ часом почи-нае думати про щось шше. "Сьогодш е можливють змшити свою д1яльшсть, звичний спомб життя, якщо виникае потреба. Людина може попасти в таку ситуа-щю, яко'1 не могла передбачити. Життя планувалося так, а склалося шакше. Дехто вщкривае в собГ щось нове — новГ таланти, новГ можливость Я бачив прик-лади, як люди не те що тсля сорока, а тсля п'ятде-сяти раптом вщкривали в собГ р1зш таланти.

1нод1 ситуащя складаеться драматично — чоловш Где з родини, покидае дггей. А потам щось йому переходить i вш починае розумгга, що це була помилка. Добре, якщо його приймуть назад, а можуть i не прийняти.

У цш змш, яка часто трапляеться в людей так званого середнього вжу, е один позитивний момент: людина близько сорока роюв вже здатна подумати, подбати про те, щоб ïï дп не руйнували того, що вона вже мае, i життя шших людей.

Взагал^ у самому бажанш людини щось змшити в житта немае шчого поганого чи неприродного. Зрша особа мусить миритися з тим, що життя не сто'йъ на мюць Людина обирае щось у довол1 юному вщ1, наприклад профемю, чоловша чи жшку, якийсь спомб життя. Але життя змшюеться, змшюються обста-вини — до одних можна пристосуватися, до шших нь Навгть коли щ змши не вибухопод1бш, — чи вшна, чи тяжка хвороба, чи ще якась трагедiя, — вони все одно вщбуваються, i людина мае на це реагувати. А ще людина робить помилки, яю часто накопичуються, i це теж пщштовхуе до змш. Тому змш не треба боятися. Навгть больше, кожна людина мусить бути гнучкою, чи, краще, зршою, аби могти сказати соб1 чесно: я не м1г такого передбачити, але таке сталося, i прийняти рiшення — зрше рiшення — про те, як змшити власне життя.

— Говорячи про покликання, ви згадували про чер-нече чи подружне життя. Натомгсть тепер дедал1 бiльше людей просто намагаються не зв'язувати себе жодним покликанням — обирають самотн1сть.

— Це не тыьки тепер. Принаймт в бврот це вже давня тенденщя. На мою думку, це просто лтивство i шукання вигоди.

— Значить у монах1в — це служшня, можливгсть краще здшснювати свое покликання, а у свггських людей — лшивство i шукання вигод?

— Не завжди. I в монахiв це часом бажання зро-бити кар'еру, i у свтських бувають рiзнi причини. Питання в тому, чому людина сама: чи ïu просто не вийшло одружитися, чи вона зробила вибiр на користь усамт-нення ? Тут е поважна рiзниця.

Як вам вщомо, я неодружений, не маю дружини, дггей, ciM'i, одначе не живу самггао, радше навпаки. У рiзний час свого життя я жив у спшьнота: чи 3i сво'1ми ствбратами-священиками, чи в монастир^ чи навиъ сьогодш довкола мене е люди, з якими я спшкуюся. Щиро скажу, меш, старшш особ^ сьогодш бракуе ст-лкування з однолiтками. Мене оточують значно моло-дшi вiд мене люди. Меш — в^мдесят, а 1м — тридцять чи сорок роюв. Хотшося б сiсти со6Г з таким, як я, i балакати про рiзнi справи — обмшюватися вражен-нями, згадувати минуле... Маю таких товаришiв, з якими починав навчання в пмназп, i коли ми тут якось зiбралися й почали згадувати старi добрi часи, було дуже приемно. Якщо не маю час вщ часу такого спшкування, вщчуваю, що меш щось бракуе.

Люди, котрi живуть самiтно (iдеться не тальки про те, що вони мають окремi квартири, в яких бшьше шхто не мешкае), зазвичай просто не бажають нести вiдповiдальнiсть за шших людей. Це втеча вщ вщповь дальностi. Це страх. Чоловш чи жiнка, яю одруженi, мають вщповщальшсть одне за одного. Якщо в них е дгга — це вщповщальшсть ще й за дггей. Звюно, бувають прикрi ситуащь Наприклад, одна моя далека ро-дичка залишилася самотньою, хоча й мала дггей.

Вони виросли, тшли сво'1м шляхом, оселилися дуже далеко i, практично, забули про не'1. 1нший приклад — моя сестра. Г1 чоловж значно пережив 11, у них четверо дггей, уа вони дуже гарно з ним спшкувалися, а коли вш тяжко захворiв, були бшя нього, займалися ним. Я був сильно вражений на похорош свое! сестри. Коли 11 переносили до храму, то домовину несли трое сишв i зять. Дгга немовби зробили останню послугу сво'1й матерь Люди, яю не мають дггей, залишилися самотнi, бо хотели вести безтурботне життя, на ста-рють, у разi хвороби — зазвичай покинуть

Самотш люди шби живуть i не живуть. Вони часом тшать себе тим, що вони, навпаки, живуть повш-шим життям, краще працюють, мають бшьше можли-востей для саморозвитку тощо. На мою думку, це самообман. Так, вони мають бшьше часу i грошей — ну i що? А що вони мають як люди? Чи справдi та вигода, приемшсть, можливють подорожувати, безтурботшсть можуть наповнити життя змютом?

Пригадую, як моя сестра ташилася досягненнями сво'1х дггей. Коли я був парафiяльним священиком, то спостерiгав, як батьки тшилися навiть др1бними уст-хами сво'1х дiтей. Це таке задоволення! Люди тшаться, коли дгга ростуть, заюнчують школу, вступають до ушверситету, одружуються. Це все святаога хвилини, яю я мав нагоду бачити. Це щастя!

Самотшсть — це певною м1рою питання моди i культури. Колись мм'1 були досить чисельнi — трое, четверо, п'ятеро чи навiть десятеро дггей. ТодГ це була не мода, а швидше необхщшсть, бо бшьше дггей — бь льше робочих рук, е кому передати справи, Газдiвство. Тепер тако'1 необхщноста нема i з'явилася мода — одна дитина. Бо дгга — це, бачите, багато роботи, клопоту, нема коли «жити», дiставати задоволення. Тож вщмова вщ мм'1, вщ дiтей чи навiть вщ життя у спшьнота (за вщсутноста ам'1) — це шукання власно'1 вигоди, яке школи не дасть того справжнього задоволення, того щастя, що його отримуе людина, котра вщдае себе ш-шим. Тому мода на самотне життя, на мою думку, нездорова. Люди, яю такають вщ вiцповiдальностi за ш-ших, не викликають у мене велико'1 поваги.

Утам, не хочу сказати, що вс неодруженi чи без-дита — лшивГ i не вартi поваги. Кажу тшьки про тих,

яю «живуть для себе». От, наприклад, сьогоднi вранщ я слухав програму про Януша Корчака. Вiн дуже гарно сказав: нема дггей — е люди. Дитина — це людина. ДГти — це не тягар, що його треба нести. Корчак, як я зрозумГв, не мав сво'1х дГтей, але все свое життя прис-вятив дГтям. Довкола нього була та радГсть спГлку-вання. Суттевим е не те, чи людина одружена, а спГл-кування з шшими. Те, що я засуджую, — це усамГт-нення, втеча вщ людей. Не кожен мусить мати ам'ю. Я, наприклад, не маю. Мш дядько не був одружений, але приносив стГльки радосп в життя всiеï родини! Вш не шукав у самотносп задоволення для себе, а аяв довкола себе радiсть, думав, що б зробити для шших. Про це йдеться. Людиш не заборониш бути самотньою i «жити для себе». Однак у якийсь момент вона почи-нае потерпати вщ то1 самотностi, з того тертння з'яв-ляються хвороби — i психГчш, i фГзичш».

Потаемна вiйна слiв [4, с. 135-160]

«З людьми, як мислять критично, важко пра-

цювати. Бути такою людиною теж нелегко».

Блаженжший Любомир Гузар

У майбутньому, коли юторикам треба буде дати нашому часовi якусь коротку характеристику, вони, можливо, назвуть його часом порожшх слГв. Вони, ма-буть, навiть знайдуть виправдання цьому тотальному знищенню смислГв — адже скГльки жертв було принесено в XX столгт словам, самим словам. гх, на вщмшу вщ збро'1 масового знищення, не проконтролюеш i не обмежиш у використанш. Хтось, звюно, намага-еться — але будь-якГ заборони викликають зворотний ефект. Значно ефектившшою видаються шшГ стратеги боротьби Гз силою слова — можна вихолостити чи ви-кривити змют, слово можна зачовгати або зробити смшним, i вщ того те, що воно означае, теж стае майже ручним. Побутова психотератя, що межуе з мапею.

1ронГчна нотка — найпопулярнша в штонацп щ-ло1 европейсько'1 культури пГсля Друго1 свГтово'1 — напевно, мала убезпечити нас вщ нового пришестя руй-швно'1 пропаганди. Але вГд пропаганди вона нас не убезпечила — радше навпаки, позбавила можливостГ боронитися. Бо якщо немае шчого певного — на що спертися, коли треба вибирати мГж Добром i Злом? А вибирати доводиться — знову i знову.

1нформацшне перенасичення сучасного життя, перетворення шформацп на цГлковитий шум не вщмь няе необхiдностi ощнювати, зважувати, вишукувати важливе i, головне, дошукуватися правди. А тут ще з усГх боюв закликають повГрити в те, що правди все одно не дГзнатися — та й чи е вона, правда? G лише набГр рГзних точок зору, кожна з яких — якась версГя правди, i мае таю самГ права на юнування, як i будь-яка шша.

I все це навГть щкаво — така необмежена свобода, таке широке поле для думки i творчого експерименту. Допоки вГковГчна вГйна не пГдкочуеться пГд сам твш порГг. I тодГ виявляеться, що цГною правди може бути життя.

I треба виршувати, чи варто платити.

— У Церкви виникають непорозумшня не лише з наукою. Сьогодш, здаеться, бiльше непорозумшь — iз мистецтвом. Ранiше Церква пщтримувала мистецтво та лiтературу i таким чином формувала художнiй ринок,

смаки, щеологто. Тепер, навпаки, краще просуваються книжки, якi спрямованi проти Церкви.

— Навколо Церкви завжди були втни — бо Церква протистоть самому Злу. Просто ниншт втни мають ще й вигляд шформащйних. Тут все залежить вiд людей. Колись були письменники, як говорили на користь Бога, на користь Церкви. А тепер (так допустив Господь) ав-тори використовують свж талант проти Бога i Церкви.

— «Проти Церкви» i «проти Бога» — це тотожшсть?

— Hi, не завжди. Може бути просто антиклерика-льний твiр, тобто книжка критикуе духовенство. Це «проти Церкви». Однак е твори, як критикують духо-вних оЫб, але автор ототожнюе цих оЫб iз Церквою взагалi чи спонукае читача це зробити, щоб той захи-тався у вiрi. Якщо видання несе небезпеку для вiри людини, то його можна вiднести до тих, що «проти Бога».

Що люди вбачають у Церкш? Для них це переду-сГм духовенство. Проте Церква — це спГльнота родини Божоь Не можна завжди щентифГкувати Церкву i Бога. Поведшку духовенства часом треба критикувати. Бо трапляеться, що церковш люди ототожнюють себе Гз Богом. Можуть навГть вам сказати: якщо ти пишеш проти них, то пишеш проти Бога. Це слабкГсть, через яку щ люди, зазвичай священнослужителе хочуть до-дати собГ поваги. Тому деколи проти таких священикГв потрГбно писати, щоб у такий спосГб очищувати Церкву.

Однак у цш критищ духовенства прихована певна небезпека. Бо таю твори можуть нашкодити людям, якГ ототожнюють Церкву i духовенство, — можуть по-хитнути 1хню вГру.

Ранше юнував «шдекс заборонених книжок» — великий список творГв, якГ критикували Церкву i могли викликати в переачно'1 людини сумшви щодо релт! взагаль Тепер цього немае: ми не можемо дат використовувати в лГтературГ шлях заборон. ЧитачГ, яю мають штелектуальне пщГрунтя, повинш розрГз-няти вчинки священикГв i вГру в Христа. На жаль, сьогодш ще не багато людей здатш критично мислити. Та Церква повинна шукати чогось бГльшого, нГж просто заборони.

УсГ ми — i автори, i читачГ, i священики — мусимо зважати на небезпеку. Автори повинш пам'ятати, що своГми писаннями можуть ввести людей у грГх. Люди мусять критично ставитися до шформацп. Що може зробити Церква? Ми не контролюемо творчий процес, не робимо замовлень — бо творчосп потрГбна свобода, шакше вона буде несправжньою. G письменники, яю пишуть прекрасш лГтературш твори i можуть вважа-тися християнськими авторами, навГть якщо Церква не мае до них i Гхшх книжок жодного стосунку, i навпаки. Автори творять вщповщно до власних переко-нань. ПримГром, з-пщ пера Жоржа Бернаноса чи Франсуа МорГака виходять чудовГ твори Гз сильним християнським наголосом, хоча це не катехизм чи бо-гословський трактат. НатомГсть е книжки (не можу отак вщразу назвати авторГв, але таких видань зараз доволГ багато на ринку), якГ написаш дуже гарно i мають популяршсть у читачГв, але щодо Бога вони нега-тивнГ.

Щодо вГзуального мистецтва, то Церква надто далеко розшшлася з ним шляхами. На мою думку, це проблема сучасного мистецтва. Коли говоримо про твори стилю модерн АнрГ Матюа чи Поля Гогена, то, на мш погляд, ЦерквГ нема чого гх цуратися. Але су-часне мистецтво — це, за винятком кГлькох Гмен, по-рожнеча. Вона виникла на тлГ Першо'1 i Друго1 свГтових вГйн, диктатур, як1 перебували на низькому духовному

рiвнi i опустили на такий самий рiвень цЫ суспшь-ства. Усе це призвело до духовного зубожшня. Сюльки блискучих постатей у дiлянцi фшософп, лггератури, образотворчого i музичного мистецтва було в мину-лому столiттi, особливо в другш його половинi? А справдi великих державних муж1в? Були поважш люди, були поодиною непогаш твори. Та на загал два-дцяте столiття було багате на тертння, але дуже бiдне на творчi здобутки.

— Ця вшна не оголошена, але не можна сказати, що цыком спонтанна. Росш до не!' готувалася — i то не один рж, принаймш у сфер1 комунiкацiï. Пропаганда — судячи не лише з Росп, але й з успiхiв 1сламсько'1 дер-жави, яка успiшно залучае добровольцiв до сво'1'х лав — е дуже потужною зброею в умыих руках.

— Те, що таке стало можливо, — сепаратисти, бо-йовики, яккь умовт республки, — усе це результат довгих зусиль, зокрема довголтньог пропаганди з боку аг-ресора. Багато рокв вони активно дiяли у сферi комут-каци — i в Укра'т, i в Роси, i в тших кратах тдготов-ляли негативну для нас атмосферу. А ми не робили т-чого.

— У нас i зараз е сумшви в тому, чи варто щось робити. Тобто всi розумтоть, що робити щось треба. Треба протистояти ворожш пропагандi — але як? Цього не лише ми не знаемо — американщ нещодавно визнали, що всi 1'хш зусилля з контрпропаганди 1Д виявилися марними.

— Я не знаю, чи це мае бути пропаганда, чи контр-пропаганда — але ми мусимо боронити весь nрoстiр ко-мунжаци, так само, як захищаемося зброею на фронто-вих лМях. Лише треба дуже мудро це робити.

На мою думку, насамперед треба представляти правду. Разом iз тим нашi ЗМ1 повинш не лише пода-вати шформащю. Слщ подбати про аспект розумшня, пояснювати, що вщбуваеться. Однак робити це мае не будь-хто, а фаxiвцi. Вщчуваю, що було б добре, якби нашi ЗМ1 бшьше присвятили уваги юторп. Те, що ста-лося з нами, мало певне юторичне тло. Треба предста-вити людям юторичш контексти. Примiром, ми сьогодш все ще роз'еднаш — бо така була наша iсторiя, нас дуже довгий час розшматовували. А е ще й сощальш роз'еднання — дуже помпний i болюний розрив м1ж багатими й бщними. Влада не здатна говорити з народом. Народ не може зрозумпи влади. Нам треба вщ-повщально, правдиво, щиро пояснювати i формувати думку, — здорову думку. Це мае бути не пропаганда, а правда, щоб люди зрозумши, хто вони i чого 1м потрь бно.

— Постшно повторюють, що «Церква е об'ектом ш-формацшноТ вшни». Та схоже на те, що вшна йде в одш ворота — Церква не хоче озброюватися.

— Ми занадто слабк в науковому плат.

— Тепер е безлiч можливостей — техшчних — про-мовляти до будь-яких верств населення. Але Церква ix не використовуе. G побожш газетки, але немае христия-нського месиджу в масових ЗМ1.

— У нас немае ще достатньог кiлькoстi релтйних onератoрiв комункативного простору. Щоб описувати щось через призму вiри, треба мати вiру. Ми маемо ще тыьки виростити генерацю таких людей, як зможуть дыитися з читачами i глядачами релшйним поглядом на свт. Абсолютно все у œrni мае релкшний аспект. Та noтрiбнi фахiвцi-медшники, як б могли транслювати таке бачення.

— А поки що ви залишаетеся заручниками свггських журналгст1в, яю також не завжди мають достатню освпу навпъ для того, аби чгтко сформулювати запитання ?

— Люди, не лише журналсти, не вмтть ставити запитання, бо не мають достатньог тдготовки. Щоб мудро запитати, не боятися, почуватися впевнено у свош роботi — треба мати ттелектуальне тдГрунтя. Але Церква потерпае не так вiд погано тдготованих журналiстiв, як вiд погано тдготованих священиюв. Те, що мiж журналстом i священиком немае доброго контакту, провина обопыьна — один не знае, як спитати, тший не знае, як вiдповiсти. Це проблема не тыьки державних вишiв, а й Церкви. Ми не маемо вiдваги казати те, що треба казати.

— Священики, мабуть, обережш в словах, бо добре розумтоть, яка сила в слова.

— Hi, нерозумють. А вони ж повинш знати...

Неприемно це визнавати, але рiвень нашого священства невисокий. НашГ семшарп, на жаль, не дають належно! подготовки. Причина цглком прозора: щоб стати фахiвцем, треба мати добрих вчителГв. Ми 1х не маемо. У нас робота в семшарп — це додаткове нава-нтаження, бо зазвичай викладач мае ще шшу роботу (секретаря, канцлера тощо). Немае суто викладачiв, наставников. Натомють е перспективш люди, яю не мають можливоси стати професюналами. Просто тому, що так прийнято, така традищя. Вш займаеться чимось — пише докторську чи працюе секретарем, а ще й вчить семшарисив. Ця людина не мае можливоси рости саме як педагог.

Мене, може, проклянуть, але я скажу: люди доб-рГ, перестаньмо дурити себе, робГмо семшарп справж-шми духовними шститущями. Викладач повинен бути прикладом, вш не мае прибГгати на двГ години до семшарп i байки розказувати, — так, байки, бо в нього немае часу на подготовку, на рют.

Те, що хтось захистив докторат, зовам не озна-чае, що вш буде добре вчити. Це лишень означае, що вш може займатися науковою роботою. Я маю стутнь доктора. I що я зробив? Шчого такого, чого не мГг би зробити, не маючи цього ступеня.

Тепер багато випускников наших семшарш 1здять вчитися за кордон. Чудово! Але навпъ якщо вш захистив докторат у РимГ — це щось йому дало? Що вш привГз, окрГм диплома?

Щось, може, i привГз — якщо вмГв дивитися. От у чому питання. Бо якщо не вмГв — приехав таким самим, як був.

Тому треба мати такого ректора семшарп, таких викладачiв, таких наставников — справжшх наставников! — яю звертають увагу: хлопщ, дивпься, бачите, як вони те i те роблять, запам'ятовуйте i наследуйте. Якщо такого наставника немае, а сам не здогадався — усе, дарма 1здив.

Для мене залишаеться прикладом мама. Коли ми ще мешкали у Львов^ то купували молоко у страшному, затурканому сел^ яке звалося СихГв (тепер це один Гз львГвських райошв). Два-три рази на тиждень приходила звщти дГвчина i приносила молоко. А якось прийшов ïï батько, сам господар. Моя мама його при-гостила, а коли вш тшов, каже до нас: «Дни, поди-впься, як цей чоловш поводиться. Вш селянин, та як привпався, як ав, як ш». Мама навчила мене дивитися. Вона завжди заохочувала: дивпься, спостерГгайте i те, що гщне, — наследуйте. Маючи нагоду бачити рь зш краши i системи, я б хотГв усе найкраще запози-

чити i здшснити в УкрашГ За сорок роив переслГду-вання нашо'1 Церкви в нас була величезна перерва. Старих професорГв немае, треба виховувати нових «старих професорГв».

— Кажуть, що просто тепер час не так глибоких текста, смльки iнформацiйних iнтервенцiй, пiару та iнших «гумаштарних технологiй».

— Не треба займатися тдмтою понять. Тепер час, коли в людей — поважш проблеми з освтою i вихован-ням, вони не здатш критично мислити. Сидять i див-ляться телевiзор. Коли ведучий сказав «це так», то ш вже i думати не треба, понесли його слова дали Бiда нашого часу — техжчт можливостi, як з дурня роблять гетя для мыьйотв людей. Сьогодн великое' популярностi в полтищ набув тар. Бо люди некритичт, вони здатн повiрити в те, що вклюк — це дуже мудра i гарна лю-дина.

— Критичне мислення робить людину незручною — i для влади, i, на мою думку, для Церкви. Тому Церкви завжди наполягали на послуху.

— Послушною може бути тльки людина, яка знае, що робить, — тыьки свобiдна людина. Послушна людина — це не раб, який лише слухае, що йому кажуть (влада чи хтось ще), а особа, котра робить щось iз власног' волi, iз власного вибору. Наприклад, це людина, яка iде до церкви чи на вибори не тому, що хтось ïï схо-пив за комiр i потягнув. Вона йде, бо вiрить у Бога, бо переконана, що це для неï добре. Вона робить це свобiдно.

ПолГтикам нелегко мати справу з такими людьми, 1м зручнше, якщо громадянами можна керувати з ек-рашв телевГзорГв. Пригадую, коли Gльцин шукав собГ наступника i знайшов Путша, я розмовляв з чоловГ-ком, який працював на телебаченш. Вш казав: сьогодш свГт переконаний, що Путш дуже мудра людина. Але ж твроку до того шхто й Гмеш такого не знав! Це результат присутносп полГгака щодня в кожному домь Та водночас тГ самГ люди кажуть: ой, як добре, що ви меш сказали, тепер меш не треба самому думати. З людьми, якГ мислять критично, важко працювати. Бути такою людиною теж нелегко.

Церкш також було б зручнше мати справу з людьми, яю перебувають у такому «некритичному послуху». Бо i на священикГв чигае страшна «спокуса святого Gфрема» — владолюбство. Зручно мати паству, яка не задае незручних запитань i робить, що сказано... Та якщо ми хочемо мати людей, то виховуймо Тх вГдповГдно, щоб свГдомо робили те, що добре.

Усе це пов'язане з вихованням. Якось меш дове-лося розмовляти з одним чоловГком про виховання в наших школах. То вш твердив: украшськГ навчальш заклади випускають громадянських рабГв. Я не кажу, що в школах належить формувати католикГв, право-славних, протестанта тощо. Релтйним вихованням займаеться Церква — у нас е для цього можливосп й фахГвщ-катехити. А в школГ, окрГм навчання, потрГбно виховувати людей. Що ж вГдбуваеться в наших навча-льних закладах? З першого класу дГтей вчать коруп-цп — бо дГти не дурш, вони бачать, що батьки прино-сять грошГ чи роблять подарунки. Вони бачать i за-пам'ятовують: заплатив — маеш добрГ ощнки, не заплатив — маеш проблеми. Про розвиток критичного мислення взагалГ не йдеться (не вГдвГдував останшми роками украГнськоГ школи, але вГрю людям, якГ меш про це розповГдають). Ми не повинш випускати зГ школи святенника. Однак маемо виховувати порядну людину, — людину, яка свщома своГ пдносп, навГть якщо не вГрить у Бога.

— Наша школа як була, так i залишилася радянсь-кою — багато роюв щеолопчно!' накачки та негативно!" селекцп щей, методик, але головне вчителiв.

— Треба виховувати нових вчителiв, як будуть ставитися до учтв в нший споЫб. Т вчителi, що вас вчили, ще й тепер мають вплив i у школах, i у вишах. Змти почнуться за рокв десять п 'ятнадцять. Ми пе-ребуваемо в перехiдному перiодi, дуже фундаментальному, коли люди одного свтогляду хочуть вирватися з того ладу в щось нове, у свобiдне життя. Мойсей сорок рокв вiв людей через пустелю. I нам треба не менше.

— У шко.л повоенно!" Австрп було бшьше свободи, яку СРСР?

— Там також були вГдчутш наслГдки диктатури. Я пшов до тамтешньоГ народно! школи у вересш 45-го. Це була сГльська школа — пмназц в селГ не було, до мюта Тхати я не мав можливость I от першого тижня прийшов директор школи i каже до учшв: «Ви прига-дуете, як ми дотепер вГталися — «Хайль Птлер»? БГ-льше не будемо так говорити. Вщниш вГтаемося «Грюс Тот». Не скажу, що тодГ в АвстрГГ була свобода. Вона, можливо, була бГльшою на рГвш побутовоГ культури, що не залежало вГд полГтичних обставин.

Школа може навчати певних елеменив свободи. Наприклад, Гз першого класу *народно1 школи в Аме-рицГ дГти обирають свого речника — президента. Це справжш вибори: президента не призначае вчитель, його обирають дГти. Може бути кГлька кандидата, якГ повинш виголосити свою програму. Уявляете? У сГм рокГв дитина виховуеться в тому дусГ, що мае озвучити свою думку перед класом: коли я стану президентом, то буду робити те i те. Смшно? Але коли обирають президента Америки — то це результат того, що поча-лося в першому клась НатомГсть у нашГй школГ старосту класу призначае вчитель. Тож цей учень е предста-вником не однокласникГв, а вчителя, тобто влади. Щ-лком протилежна ситуащя.

Я завжди кажу: дГтей треба годувати Гдеалами. 1м завжди слГд давати для прикладу щось краще, добре. Коли я був малим хлопцем, у народнш школГ, а потГм у гГмназГГ нам як навчальний матерГал давали велику кГлькГсть оповГдань, наприклад на латинГ, що мали мо-ральний змГст. Зазвичай дГтям подобаеться, коли ста-еться щось добре — лихий програе, а добрий виграе. ШколярГ мають навчатися на позитивних прикладах. У наш час так виховували. Ми вивчали вГршГ, читали оповГдання — вони завжди представляли щось добре.

Однак це не мае бути нудно i надто повчально. Тут багато залежить вГд вчителя, вГд батькГв — вони повинш давати дГтям те, що 1м щкаво. Меш, примГ-ром, мама читала такГ книжечки. Ми мали досить по-важну збГрку дитячих видань, штук триста, мабуть. Був тодГ журнал «Дзвшочок», в якому публГкували багато гарного, позитивного. Дитиш не можна казати — роби, що хочеш. 1й треба представляти героГв Гз позитив-ними моделями поведшки. ДобрГ думки, добрГ вчи-нки — на тому дитина мае виростати. «Раз добром на-лите серце — ввГк не прохолоне», — писав Шевченко. Серце дитини треба наливати добром.

— Не знаю, як у ваших семшаршх, але у вас особи-сто чудова комунiкативна пiдготовка. Хто вас так добре навчив?

— Це не мало жодного стосунку до науки. Я був готовий сприймати, мав талант — послухати i на основi того створити вiдразу двi проповiдi. Умiв використати думку.

— Мати дар — замало, його ще треба розвинути.

— Для розвитку будь -яких здiбностей потрiбен вiд-повiдний Грунт. Наше невмння говорити одне до одного — на^док сования у стан великоï несвободи. За радянських чаЫв, зрозумло, тяко'г свободи не було, був лише страх перед тшими. Проте вiдсутнiсть свободи спыкування мае глибше кортня в нашш традицп.

Я навчався в рГзних мюцях: спершу у Львов!, потам в Австрп, у народнш шкош, а згодом покав до Америки. Була нагода вщчути, як люди спглкуються. В Австри, наприклад, були р!зш студенти та вчителГ, i зГ заходу, i зГ сходу краши, не те що у львГвсьюй пмназп. I навпъ там, у повоеннш Австрп, спглкувалися вшьнше, нГж у нас. Що вже казати про Америку... Коли я кажу, що люди говорять вшьнше — це зовам не означае, що вони поводяться грубо, як чомусь вщразу подумають у нас. Це просто шша культура, шш1 сто-сунки зГ словом. Найвшьнша в тому сена Америка. Захщноевропейська культура вже не така вщкрита, хоча все одно значно вшьнша вщ нашо'1.

У нас взагал! з цим велика проблема. Ми маемо фальшивий сором. Щось не можна говорити — i край! Коли я був малий, наприклад, не можна було сказати слово «туалет». Вживати його вважалося негарно. Люди постшно вигадували яюсь так! звороти, щоб тальки його не промовити. У нас вдома це були шоста за порядком дверГ, i ми казали «щу до шостого». Цей приклад вщображае цглковиту несвободу на р!вт мови.

Коли галичани, яю 1здили по свиах, бували в 6в-рот, поверталися з-за кордону i починали поводитися вшьнше вдома, то люди казали, що вони «зшсува-лися», «втратили виховання».

Це поважна проблема культури, яка пов'язана з вщсуттстю внутршньо'1 свободи в людей. Свобода i шанобливе ставлення до стврозмовника — це речГ, яю не заперечують, а навпаки, забезпечують одне одного.

Наведу ще один приклад. Коли ми жили в Австрп, то купували молоко в Газди-тмця. Якось мш ба-тько пшов по молоко, а той Газда, звертаючись до нього, сказав «ти». Тато обурився — це ж неповага! А тсда йому пояснили, що це, навпаки, вияв пошани. Якби шмець казав «ви» — це означало б, що вш вважае батька чужим, далеким; якщо звернувся «ти», то мае за приятеля. Мш батько, вихований на львГвських уя-вленнях про ввГчливють, на тш мовнш несвобод!, вва-жав, що той чоловш сво!м «ти» виявляе до нього не-повагу.

Ми Гз сестрою тколи до тата i мами не казали «ти». Зверталися до батьюв у третай особ!: чи тато хотав би випити кави? Уявляете? Уже мо1 племшники до ба-тьюв казали «ти». А я навиь подумати про таке не мГг!

Зверниь увагу: до Бога ми завжди звертаемося «Ти». До президента в нас звертаються «ви», а до Все-вишнього — «Ти». I коли до Украши прикав папа !ван Павло II, на Лиургп, гад час привГтань, я казав йому «ти» — як до отця.

У нас до ущемлено! комушкацп додався тягар ра-дянського досвщу. Ми маемо страх перед стврозмов-ником, — якого виховат у свобод! люди не мають. СРСР був побудований на страху. Навиь вдома боя-лися все говорити. Пам'ятаете, дням у школах ставили в приклад Павлика Морозова, хлопчика, який дошс на батька? Ъз такими героями не дивно, що страх про-ростав усюди: що менше сказано — то краще. Три по-колшня виховувалося у страху перед шшими людьми. Тепер ми вже не бо!мося, що нас репресують, але тд-свщомо продовжуемо недовГрливо ставитися одне до

одного. СподГваюся, через одне- два поколшня це мине.

— «1стор1ю не можна переглядати» i «кожен народ мае писати власну юторто» — яку з цих двох позицш ви обираете?

— Iсторiя — це розумтня того, що сталося. Ïï не можна трактувати так, як математику, бо в ютори е багато змтного, багато людського.

— Тобто юторш суб'ективна?

— Нема ради. Iсторiя народу, як i iсторiя людини, мае елемент суб'ективностi. Не уявляю, як може бути накше. 1сторики-науковц повинш старатися якнайдо-кладнше, якнайбыьш об'ективно представляти те, що було. Проте iсторiя мае ще один аспект: не тыьки що було, як це було, а й чому це було так i як мало на^дки. А це завжди мктить певний суб'ективний елемент, який також е частиною стори.

— Тод1 ми не можемо мати яко'кь единоï' версп гс-

торп.

— Важко вiдповiсти. Я б сказав так: народ повинен старатися точно тзнати все, що стосуеться його ми-нулого. Якщо кторж йому пишуть iншi народи, то вони бачать те, що сталося, своЧми очами. Написати укра-нську кторш — це значить представити факти так, як тх бачили укратщ певного часу.

!сторш — делГкатна справа. Нема сумшву, що кожен народ на свш лад бачить свою юторда. ВГзьмГть украшську юторда. G росшська верая юторп Украши, е шмецька верая, польська. А де, власне, украшська? Де наша точка зору? Мусимо сам! тзнати власну ми-нувшину. Одначе в нас е поважт труднощь У р1зт часи, наприклад на початку Друго! свггово'1 вшни, ук-рашщ були роздшет, жили в рГзних крашах: одт оку-поват поляками, а потам шмцями, шш1 — бгльшови-ками. Той самий народ жив у рГзних обставинах. СРСР брав украшщв до свое! армп, де вони вщповщно вихо-вувалися, пщпорядковувалися команд!. Украшщ в загонах УПА могли бути навиь рщними братами тим, що служили в лавах радянсько! армп, але шакше пщ-ходили до то1 само! ситуацГ!. Не можна узагальнювати. Обставини мають величезний вплив на поведшку людини. ТГ, що жили у СРСР, хоч i розумгли, що вони украшщ, дютали шакше виховання, як та, що були тд Польщею. Це не р1зт народи. Це один народ, проте в рГзних обставинах.

ПотрГбно старатися якнайбгльш об'ективно при-глядатися до того, що сталося, намагатися це зрозу-мии, щоби правильно i належно Гнтерпретувати под!!. При цьому належить також зважати на те, як люди могли реагувати на певт поди. А це вже дуже важко вкласти в певт формули. Бо люди сприймають певт факти — як у приватному житта, так i на р1вт громади i всього народу — по-р!зному.

Ще один елемент, про який варто пам'ятати: ю-торичним е те, що внесло поважну змшу в розвиток подш. ¡деться не тальки про факти, а й про розумшня того, що вщбуваеться, — розумшня того, насюльки щ факти вплинули на розвиток дальших подш чи на про-будження якихось майбутнГх бажань.

ОкрГм того, говорячи про юторда, не треба обме-жуватися таею наукою, яка намагаеться пГзнати факти, причини тощо. G ще ютор1я в особистих переживан-нях, атмосфера, яку може передати мистецтво, лиера-тура: наприклад, у багатьох художтх творах передане переживання певно! юторично! доби.

— Ви пост1йно повторюете, що св1т сьогодн1 непо-слщовний. З чим це пов'язано?

— Можливо, це пов'язано з тим, що у свт нема сьогодт великих постатей: мислителiв, фiлософiв, мит-щв... Нема людського авторитету, який би заохочував людей думати над розв'язанням рiзних проблем — говоримо, радимося, виршуемо.

— Чому ж немае великих постатей?

— Бо ми бiднi. Колись писали велик опери, а тепер не пишуть. Були часи, коли виходили видатт романи, нит ж цього немае. Е цiкавi книжки — але великих немае. Просто нам так випало. В стори кожног цившза-ци можна простежити такi хвиль За триста рокв до Христа в Греци був перюд великих фiлософiв, який через деякий час зактчився. У вШмнадцятому столiттi в За-хiднiй Еврот були велик богослови, а сьогодт нема. О-мдесят рокв тому закнчилася Друга свтова вшна, яка дуже сильно мобшзувала людство. Тодi була група дуже респектабельних державних мужiв — тi, хто творив нову Европу. А назвть хоча б одну велику особу в ЕС сьогодт. Ми просто потрапили в <^дний момент». Прийде час — будуть велик люди. Станеться якесь чер-гове потрястня, що слугуватиме каталiзатором нового великого пероду. Може, зараз тут, у нас, це потрястня починаеться.

ПодивГмося, що тепер робиться в полииць Ка-жуть, полгтик мае бути професюналом Г цього достат-ньо. Не сперечаюся з тим, що полгтик повинен бути висококласним фахГвцем у сво!й дшянщ (в економщ, мГжнародних вщносинах чи ще в якгйсь дшянщ суст-льного життя). Вш може бути, наприклад, добрим лГ-карем. Однак гдеться не тгльки про те, щоб вш вмГв лжувати: нехай тодГ залишаеться в лГкарш Г виконуе свою роботу. Бути политиком — означае мати широкий погляд на справу. Знаменитий Гнженер, який не здат-ний одного речення правильно написати, не може бути политиком. ОкрГм професшного знання, полгтик мае характеризуватися високою культурою, широким свиоглядом. Вш мусить бути начитаний, знати юто-рГю, на пщставГ досвщу столиь зрозумГти, чого потре-бують люди, щоб запевнити суспгльству певний спосГб юнування, — щоб люди були людьми.

Перегляньте ГсторГю останшх десятилиь. Адена-уер, Шуман, Черчилль — це були не просто професю-нали. А в наш час полгтик — це професшний злодш, який часто йде в полГтику, аби доробитися до кращого життя для себе, а не для того, щоб розбудовувати державу, забезпечити благо для кожного громадянина. I так у будь-якш дшянщ суспшьного життя «авторитета» багато, та справжнього авторитету годГ шукати. Ми називаемо авторитетами добрих фахГвщв у певних галузях чи питаннях. Однак це не е авторитеты люди. НасправдГ авторитет —• це людина, до яко! зверта-ються, аби почути мудрють. Не плутаймо мудрють зГ знанням. Хтось мае знання, але не мае мудрость А люди шукають саме мудрость Це широке поняття, яке вимагае певних знань, але ще — вмшня бачити все, увесь свГт як одне цгле.

Мудрють — це великий Божий дар. Митрополит Шептицький, який сам був дуже мудрою людиною, написав прекрасний твГр «Божа мудрГсть». Вивчаючи релтю, вГн бачив, як Бог провадить сви Г як надшяе людей тим даром.

НавГть у часи духовного занепаду можуть бути ви-значнГ особистостГ, завдяки яким ми повертаемося до кращих часГв.

— Ви кажете, що у свяшеник1в е проблеми з осв1-тою, а в осв1чених людей — проблеми з релтйшстю. I, здаеться, що дал1, то б1льше ц1 св1тогляди розходяться.

Може, осв1чен1 люди просто вщдають перевагу фыософи над релтею?

— Ц речi не заперечують одна одну. Так само як наука та релшя не заперечують одна одну.

— Ви вивчали фыософто?

— Так, в утверситети

— I ця свггська дисциплша не заводила вас на ма-твщ, не змушувала засумшватися в Богов1, християнсь-кому вченш, рел1г1йних настановах?

— Ш, нколи. Вивчення фыософи збагачуе людину. Дехто твердить, що священиковi не треба фыософи. Я вважаю, що треба. Мет, наприклад, вона багато в чому допомогла. I я не погоджуюся з тим, що фiлософiя е свтською дисциплною. Фiлософiя не е релктна дисцип-лна, але не е i свтська. Латинники у дванадцятому столiттi казали: фiлософiя — дочка богослов 'я. Вона до-помагае поставити фундаментальн питання. Фiлософiя духовна, бо вiдкривае горизонти духу. Вона не заважае — навпаки, допомагае людит утвердити вiру».

«Новий Адам, якого шукають уа: наука, фыо-софiя, релшя — звiдки вт мае прийти ? Що це мае бути за нова людина ? Я б сказав так: це особа, яка може краще задуматися над тим, що означае бути людиною. Це питання народилося разом з Адамом та Евою i закнчиться з ктцем свту. Ми маемо працювати над тим, щоб ставати кращими людьми. Грецький фыософ-дивак Доген ходив по базару з лiхтарем i вдень з вогнем шукав Людину. Стара, ще дохристиянська флософя усвiдомлю-вала, що люди не стараються бути вповт людьми.

Сьогодт вони е серед нас — щ Люди. Ви можете гх втзнати. Усп1акувант з ними ви самi стаете кращими. Ви вiдходите вiд них бльш свiдомими власног людськог гiдностi. Ви вiдчуваете, як то гарно — бути Людиною».

Блаженшшии Любомир Гузар

Список використаних джерел

1. Сырчина М. Любомир Гузар: "У нас очень популярно плакаться, вместо того чтобы браться за работу" // Факты. — 2016. — 25 марта. — С.5.

2. Кривцун Д. Об'еднання церков. б приклад. «Харювсько-Полтавська епархГя на чолГ з архГеписко-пом &орем (Мченком) продемонструвала реальний практичний крок, тодГ як усГ шшГ лише говорять», — експерт // День. — 2016. — 26 кит. — С.4.

3. Щеткина Е. Любомир Гузар: Правдиве зами-рення — справа обох сторш // Дзеркало тижня. — 2016. — №2. — С. 11.

4. Пдшсть Адама: Бесщи з Блаженншим Любомиром Гузаром / Катерина Щоткгна. — ЛьвГв: Друкар-ськГ куншти, 2016. — 164 с.

5. Бесперстова О. Любомир Гузар: "Не дай Боже, щоб ми один одного ненавидели" // Факты. — 2017. — 3 марта. — С. 4.

6. Духнич О. Простые истины // Новое время. — 2017. — №13. — С. 10-11.

7. Щоткгна К. За образом Г подобою Його // Дзеркало тижня. — 2017. — №21. — С.1-2.

8. Людина ЛюбовГ Г Свила. Пшов з життя Бла-женншший Любомир (Гузар). Поховання вГдбудеться 5 червня в КиевГ // День. — 2017. — 2-3 черв. — С.10-11.

9. Денисенко Л. Любомир Гузар: «Чем меньше слов в молитве — тем лучше» // Газета 2000. — 2017. — №23. — С. А6.