CC BY
25
Список використано1 л1тератури
1. Гижа О. Облога Кармалюка. 1сторичний роман / I. Гижа. - К.: Укр. письменник, 1993. - 446 с.
2. Iсторiя укра'шсько'1 л^ератури ХХ столiття. У 2 кн. Кн. 2.: 1960 - 1990-т роки. Навч. Поабник / За ред. В. Г. Дончика. - К.: Либщь, 1995. - 512 с.
3. Лагунов I. Серце Кармалюка: Драматична поема у 30 сценах / I. Лагунов. -Жмеринка, 2003. - 127 с.
4. Отько Гшб. Украшський супергерой славний лицар Устим Кармалюк: поема / Пшб Отько. - Луцьк: Волинський нац. ун-т iм. Лес Украшки, 2012. - 48 с.
Стаття надшшла до редакцп 03.04.2014
L. V. Romanenko, О. V. Evmenenko
MODERN INTERPRETATION OF USTYM KARMALIUK'S FIGURE IN UKRAINIAN LITERATURE
The article explores the peculiarities of presentation of Ustym Karmaliuk's figure in the works of contemporary Ukrainian authors (Alexandr Giga «Siege of Karmaliuk», Igor Lagunov «Karmaliuk's Heart», Gleb Sitko «Ukrainian superhero glorious knight Ustym Karmelyuk»). The aim of this article is to disclose the peculiarities of the artistic vision of events in the first half of the 19th century and Ustym Karmaliuk's role in the statement of Ukrainian statehood, the determination of the aspirations and expectations on the future of the nation and also the analysis and comparison of portraying of this character in fiction and historical sources.
Clarification of the specific features of artistic modeling of this figure is just on time. Under the conditions of development of the young Ukrainian state, the scientists will be given the opportunity to learn the artistic history, free from neutral interpretation of the really knight pages of the past. In addition, literary works about Karmaliuk has not yet been considered from the perspective of the embodiment of the concepts of the heroic and tragic segments of our history, determining the proportionality of the historical and artistic conflicts, clarifying poetical specifics of creating a character of outstanding historical personality. The relevance of the chosen theme is due to the fact that literary karmalyukiana has its specific task to form national consciousness, to increase and develop the historical spiritual experience of ethnos, to convey moral lessons to future generations.
Analysis of the literary karmalyukiana in the article is based on the statement most popular among researchers nowadays. Its central thesis is about the proportion of historical fact to fiction and artistic assumption.
Keywords: karmalyukiana, novel, poem, poetry, artistic text, image, tradition, modern literature, folklore, historiography and self-identity.
УДК821.161.2 Жил(045)
К. Г. Сардарян
ЕСТЕТИКО-Ф1ЛОСОФСЬК1 КОНЦЕПТИ ТВОРЧОСТ1 I. В. ЖИЛЕНКО (на матер1ал1 книги спогад1в «Homo feriens»)
У cmammi з'ясовано формування естетико-фшософських noz^ndie письменнищ; визначено основт естетико-фшософсью концепти meopnocmi I. Жиленко (на Mamepiani книги c^zadie «Homo feriens»); подано уявлення про рецепцЮ твoрчoстi мисткит; осмислено проблему внутршнього ceimy авторки Kpi3b призму ii естетичних
та фшософських шукань. Розглянуто екзистенцтт питания, як порушуе письменниця у книз1 спогад1в, проанал1зовано роздуми мисткит, що в1дбивають швидкоплинтсть, миттев1сть життя, питання буття та смерт1; роздуми про сенс мистецтва, призначення митця, пощнування творчост1, рол1 митця у сустльств1; а такожроль категорп краси та добра в житт1 сустльства.
Шдкреслена надзвичайна значущ1сть розумтня естетико-фшософських домгнант книги спогад1в для усв1домлення творчост11. В. Жиленко загалом.
Клю^о^^ слова: естетико-фшософсью концепти, творч1сть, мистецтво, категор1я краси, призначення митця.
Актуальшсть нашо'' розвщки полягае в тому, що творчють I. В. Жиленко в цшому на сучасному етат розвитку л^ературознавства залишаеться поза увагою науковщв. Тим часом пильне вивчення спадку письменнищ виявляе немало додаткових рис творчо'' шдивщуальносп I. Жиленко.
Л1тературна творчють I. Жиленко е важливою складовою л^ературного процесу ХХ - XXI ст. i являе собою перспективний матерiал для л^ературознавчих студш, насамперед з огляду на ii мюце в системi явищ л^ератури XXI ст., тому наукова новизна нашо'1 статп обумовлена необхiднiстю вивчення лiтературного спадку письменнищ.
Мета дослщження: на основi дослiдження твору мисткинi «Homo feriens» визначити естетико-фiлософськi концепти творчостi I. В. Жиленко. Вщповщно у статп вирiшуються такi завдання: з'ясувати формування естетико-фшософських поглядiв письменницi; визначити основш естетико-фiлософськi концепти творчостi I. Жиленко; дати уявлення про рецепщю творчосп мисткинi; осмислити проблему внутрiшнього св^у авторки крiзь призму 11 естетичних та фшософських шукань.
Об'ектом нашо'1 студп е твiр I. Жиленко «Спогади: «Homo feriens». Предметом дослщження е естетико-фшософсью концепти твору, що визначають художньо-фiлософську основу творчосп мисткинi.
Творчий спадок I. Жиленко ще не був предметом системних дослщжень вiтчизняного лiтературознавства, а серед невелико'' кшькосп розвiдок учених, яю звертались до творчостi письменницi, е науковi студп М. Жулинського [3], Д. Дроздовського [1], М. Коцюбинсько'' [5], Д. Кишишвського [4], Г. Штоня, М. Штолько [7].
У rami спогадiв «Homo feriens» !рина Жиленко порушила загальнолюдськi проблеми моральности та етики, зафiксувала соцiальну та духовну атмосферу доби. Крiм того, «Homo feriens» е безщнним твором, оскшьки розширюе уявлення про фшософсько-естетичш уподобання письменницi, ii творчiсть, ставлення до св^у тощо.
Спогади !рини Володимирiвни Жиленко, що мають пщгрунтям листи та щоденниковi записи, виокремлюються фiлософською заглибленiстю, великим емоцiйним навантаженням, тематичним багатством. Вони несуть в собi вщбиток великого творчого потенщалу автора, е свiдченням високих штелектуальних здiбностей молодо'' мисткинi (I. Жиленко розпочинае листування та щоденниковi нотатки у 1959 р.). Листування та щоденниковi записи !рини Жиленко е значущим матерiалом для розумiння ii постам, творчостi, а також обставин, що сприяли формуванню життево'' позицп письменницi. Кореспондентами Iрини Жиленко переважно були чоловш, друзi, та рщш. Листiв до чоловiка, який служив у армп, за перiод 1963 -1966 рр. нараховують бшьше тисячi.
У книзi спогадiв та в етстолярнш спадщинi письменницi видшяемо кiлька тематичних груп: життя особисте, рщних та друзiв; атмосфера часу та суспшьно-
полiтичнi настро'1 доби; характеристика творчосп сучасникiв та само'1' поетеси (переважно листи вщ колег по перу, надюлаш Iринi Володимирiвнi або ïï чоловiковi); стан культури; л^ературно-критична дiяльнiсть; фiлософськi погляди.
Етстолярп поетеси е цiнним автентичним першоджерелом - це, перш за все, бiографiя ïï душ^ що допомагае в осмисленш ïï творчо'1' iндивiдуальностi, водночас е значущим, дорогоцiнним матерiалом для дослщження ютори украшсько'1' лiтератури i культури ХХ - XXI ст. Крiм того, маемо важливi автокоментар^ фiлософськi роздуми авторки та зразки етстолярно'1' полемiки - листи 1рини Жиленко та Володимира Дрозда з 1'хшми вiдгуками на певнi поди.
Чимало екзистенцiйних питань порушуе письменниця у книзi спогадiв. Як погляд у минуле постають роздуми, що вщбивають швидкоплиннiсть, миттевiсть життя: «Молода людина дивиться у свое майбутне, мов ^зь бiнокль, - таке воно ш велике, аж нескшченне. Я ж нинi вдивляюсь у минуле, мов ^зь зворотний бш бiнокля, i жахаюся крихiтнiстю, миттевютю того прожитого життя. Вже й не розгледиш ослабленими очима».
Авторщ близькi екзистенцiйнi роздуми I. Бредберг «Життя - це самотнють... Перед кожним стать свое завдання, i кожен мусить сам його виршити. Ти тшьки сам, збагни це раз i назавжди» [2, c. 443].
Мисткиня доходить висновку: «Минуле, як земля, забирае тебе потроху, всмоктуе в себе. Сто'1'ш у шм - по самiсiньке горло, i розумiеш, що майбутнього вже нема. I тепершнього теж. G тшьки минуле...: Все золото уах земних красоль дощ у калюжах каламутних топить. I та, що - пам'ятаете ? - Ассоль! -бабуся у жилетщ допотопнш. Гей-гей. Яке це ретро - Грш i Грей! Як час вщходить, холодно i строго, в такьот дш розчинених дверей. А за дверима - дощ, iмла, дорога. I страх.
Сльотиться, тумаше, ллеться. I так живеться голо - до плачу -старiй Жиленцi у старш жилетцi, Яка колись, яка була. Мовчу! [2, с. 132].
Не властивим для молодi е поцшування життя, здоров'я та шших нематерiальних загальнолюдських цшностей, оскiльки молодь сприймае ïx як належне. Але у юно'1' I. Жиленко щоденники ряснiють записами про захоплення св^ом Божим: «Кажуть, що люди цшують молодi роки, тшьки проживши ïx. Але в мене не так. Я насолоджуюся кожним прожитим днем, розум^чи, що другого такого школи не буде. Але й сподiваюсь завжди, що другий буде красивший, i це дае меш радють i любов до життя» [2, с. 109].
Роздуми про миттевють життя людини неодноразово лунають на сторiнкаx «Homo feriens». G погляд поетеси у минуле ^зь зворотний бш бiнокля, ïï вражае миттевють прожитого життя: «О, той маленький театрик! О, ii смшш молодiсiнькi люди, якi ще так мало прожили, так мало зробили i так мало страждали! Долi нашi були зернятками. I що з них мало вирости - про те знав тшьки Ояч... Господи, скшьки ж на ту одненьку, слабку людиноньку вготовано пасток, спокус i перешкод! Як гублять тшо
i вбивають душу» [2, с. 121].
У лисп вiд 6. У11.64 р. до чоловша молода поетеса зазначае, що вiдчуваe минучiсть часу i неминучiсть смертi, для творчо'1 особистостi важливим е залишити по собi творчiсть, що е найкращим репрезентантом митця: «Протечуть години, дш, роки i яко'сь митi урветься життя. I вже остаточно мине. I замють мого самолюбного, гарно-претензiйного життя, замiсть духовного св^у - залишаться куценькi згадки друзiв, мов скельця розбитого дзеркала. Зi скелець не складеш уявлення про дзеркало i про те, що воно мютило у собi. Тшьки вiршi, хоч i не тривке, але ютинне продовження мене. Якби не вони - як жити з оцим «все мине»? Пиши, Володьку, багато пиши, вписуй себе, зреалiзовуй - чи в шухляду, чи в торбу, чи в архiв КДБ - куди завгодно, аби тшьки залишитися в цьому житп самим собою, не перебреханим i не спотвореним «спогадами сучасниюв». Адже що ми знаемо про Василя Симоненка? Ньчо-го! Вiршi його, переважно, плщ зусиль розумово-суспiльних, гвалтованих часом i боротьбистським оточенням. Я вщчуваю, що це була багата i таемнича душа, яка залишилася загадкою...» [2, с. 374]. З цього випливае, що найстрашшше за смерть для творчо'1 особистостi е приховування п творчостi, спотворення та недорозумшня творiв.
Особливо цiннi мiркування поетеси у питаннях вiри в Бога, в яких вона зазначае, що вiра не передбачае безумовне «колшкування» та «одописання», у 1рини Володимирiвни е свое розумiння вiри: «Для чого батьковi бачити свое дитя на колшах перед собою? Треба любити Бога, довiряти йому (оптимiзм!), втiшатися його постiйною присутшстю (радiсть!), слухатися (етика, мораль) i дякувати (творчiсть, праця). Це так просто. Але i так складно. Складна простота життя» [2, с. 368].
Етстолярна дискуая розгортаеться у лисп вiд 14 липня 1964 року, в якому 1рина Володимирiвна розмiрковуе з приводу бажання чоловша «виробити в собi погляд на св^ - такий, який би охоплював i пояснював усi житт^ явища...». Та 11 вiдповiдь: «Що ж, бажання похвальне. Коли я вчора писала тобi про абсолютну несумюшсть поезп i науки, я забула, що е ще фiлософiя, яка зв'язуе i примирюе обидвь Бо фiлософiя -суб'ективна й емоцшна, як мистецтво, але й послуговуеться, як наука всшякими схемами, системами, вилученням корешв i т. д. Мабуть, людиш легше жити, коли вона систематизуе (намагаеться систематизувати) те, що в жодш системи не вкладаеться, ^ увiрувавши в ютиншсть свое'' «системи», вiдчувае себе тршки Богом, бо нiби i сама прикладае долоню до «Колеса Всесв^у». Вiдчути себе творцем - це справдi «щось iз чимось». Менi теж iнодi хочеться покопирсатись у «душЬ>, «всесвiтi», «релт''» - тобто в уах тих поняттях, якi не сходять з язика завсщниюв iнтелектуальних салонiв i мешканщв божевiльнi. Але я не здатна до самоодурювання, i також не забуваю, що все це - лише поезiя i гiмнастика мозку. Але шяк не «осягнення ютини». Ми - нiкчемнi iстотки з великою душею i малим розумом, прагнемо збагнути св^ саме оцим розумом, а не своею великою (прадавньою, або й вiчною) душею. Це не цишзм, бо цишзм все i вся заперечуе, а я - стверджую. Фшософствуймо на здоров'ячко, бо отакими фшософами, сотворив нас для чогось Господь. Але треба мати смшивють ^ радiсть!) жити серед цього прекрасного безсистемного i непередбачуваного хаосу (принаймш, вiн такий - для нас)» [2, с. 377].
Озираючись на ютор^, 1рина Володимирiвна дiйшла висновку, що всi щеологи та програми е зброею у руках «нелюдяних» людей, на й думку, не зло з добром бореться на земл^ а зло - зi злом: «...добро в щ хвилини ховаеться, злякано принишкле, десь за дверима й вшонницями та жде свого часу. Зло, як продзагошвщ, вдираеться в кожен дiм з довгими залiзними шпичками, проштрикуе кожну подушку i вдяганку, шукаючи поживи... Од них не могла сховатися жодна зернина. А добро виживало... I ждало свого часу. Мирного. Так, зла на землi бшьше, шж добра. Але в мирш часи зло, як то
кажуть, на нелегальному становища Воно ховаеться в темрявi й робить свое дшо крадькома. I люди можуть жити. Але варто визргти i вибухнути кривавим гноем «революцiйноï ситуацп», як зло стае легальним. Воно виходить серед бшого дня й отримуе права» [2, с. 60]. Богохульними, нелюдяними словами мисткиня називае: «зло - в iм'я добра, в iм'я ще'1'», «священна вiйна», «священний гнiв». Для не'1' е лише одна «найсвятиша святиня» - людське життя, а того, хто граеться з ним, I. Жиленко називае злочинцем. Поетеса розцшювала ввдбране дитинство як злочин перед людством, оскшьки голодна дитина - це вже доросла людина, яка в подальшому проявить у чомусь важливому свою неповноцшнють: О д^и голоду i страху!
0 горопахи! Черепахи! Вони страшш сво'1'м горбом, низьким склетнням, всетертнням,
сво'1'м душевним острупiнням, отим чшким - в собi - рабом, що виживе i в ката^зм^ все з'ють, все в xлiб переведе: троянду, матiр i Втизну,
1 Бога, i майбутнш день [2, с. 60].
!рина Жиленко ставить питання:
О Боже! Чим ти ще жива, Земля моя, мш xлiб святий? [2, с. 60] I на це питання мисткиня знаходить вщповщь, вона впевнена, що доброта рятуе св^, про що свщчить присшв'я: «Краще поганий мир, шж добра вiйна». Поетеса доходить висновку, що життя можливе лише за умови наявносп цих двох категорш: i добра, i зла, а завдання людства !рина Жиленко визначае у захисп доброти вщ зла, в чому провщну роль мають ввдгравати гумаштарп.
Надзвичайно значущими для усвщомлення фiлософсько-естетичноï основи творчосп I. Жиленко е ïï роздуми про суть творчосп, мистецтва, ролi митця у суспшьствг
Мисткиня визначае поез^ як «вiдкрите небо i торжество людського духу» [2, с. 267]. Вона зазначае, що поетичне слово «даеться людиш не за так, а за велике страждання», наводячи приклад поетичного дару Вштора Кордуна, який на меж життя i смерт написав «Бш псалми». Для не'1' поезiя - прекрасна «крана нереалiя». На думку !рини Жиленко, в цьому «чаклунському щастi» - сенс iснування поетсв - сумнувато-шалена закоxанiсть у життя. «Але для мене зараз св^ мовби вивернуто навивор^, тобто реальне мое життя, i люди, i Кшв - усе-все здаеться безнадшно нереальним. Реальшсть одна - поезiя!» [2, с. 282]; «Поезiя - це дихання Всесвiту. Як i музика.» [2, с. 714].
Iнодi поетеса формулюе поезiю як «несмiливi й маловдатнi спроби перекласти мову краси мовою людською слова» [2, с. 123].
Митець для не! - «колесо, яке, обертаючись навколо свое! оа, все ж рухае вперед вселюдського воза» [2, с. 22]. «Молитва» Рixарда Вагнера все життя була супутницею I. Жиленко: «Я вiрю у святють духу та в ютиншсть мистецтва, единого i неподшьного. Вiрю, що це мистецтво вщ Бога i присутне в серцях уах людей, осяяне свалом небесним. Вiрю, що хто одного разу причастився небесних плодiв цього великого мистецтва, той назавжди буде йому вщданим i не зможе його заперечувати. Вiрю, що з його допомогою ми ва можемо сягнути блаженства.
Вiрю в день Страшного Суду, коли вах, хто тут, на земл^ гендлював цим чистим високим мистецтвом, хто поганив його i принижував заради вигоди, не омине страшна кара.
Вiрю, що вщдаш слуги iстинного мистецтва пожнуть хвалу i в ореолi небесного сяева, пахощiв i шжно'1' музики навши перебуватимуть у Божественному джерелi всшяко'' гармони» [2, с. 150].
Часом проблема пощнування творчостi стае гострою, у поетеси трапляються перюди апатп, коли вона вимагае вiд себе вщповвд на питання: для чого? чи потрiбно? У лист! до В. Дрозда (12. ГУ. 64 р.) 1рина Жиленко висловлюе сво'1' сумшви та вагання: «.моя поетична деревина зам'яка, з не'1' кепська зброя. Iнодi стае страшно: кому по^бно все те, що я роблю? Для кого я це роблю? Тшьки - для нас обох. Але я сумшваюсь навт, чи потрiбно це тобi? Ти так захоплено говориш про мо'1' вiршi. Але говориш швидше голосом домашнього критика, а не споживача поезп, що його мусить вона ощасливити. Ти шби перевiряеш на дотик i на смак, наскшьки це здорово i як '1'х (вiршi) може хтось сприйняти. Ти у мене своерщне ВТК мого виробництва. Отже, для кого? Якщо тшьки для себе...И, я занадто небагато важу сама для себе. Здаеться, що таке написати вiрш? А я тсля того кшька годин ходжу якась зiм'ята i спустошена, з синцями пiд очима. За якусь хвилину я вщдаю стшьки енергп, що менi би п вистачило на тиждень життя. Можливо, в прозi це не так. А меш треба сконцентрувати вс сво'1' сили на один раптовий вибух в 5-7 строф. А тодi - апатiя. I питання: заради чого все? » [2, с. 285].
Для поетеси поезiя - «нещадний труд щоденний». Найбiльше вона вболiвае за тими митцями, кого замордувала держава, злi люди або нещаслива доля. Трина Жиленко вважае, що митець, письменник, «як шхто шший, позбавлений почуття самозбереження». Для авторки е близькими слова Розанова: «На превеликий жаль, письменник - сомнамбула. Лазить по дахах, наслухае шерхоти в домiвках; а як не пщтримае його хто-небудь за ноги, коли вш прокинеться вщ крику до дшсносп..., - вш зiрветься з даху i розiб'еться на смерть. Л^ература - велике, самопозбутне щастя, але й велике у реальному житп лихо» [2, с. 123].
!рина Жиленко пщтримуе розашвську аналогiю та впевнена, що тих, хто ладен «пщтримати i тдхопити» поета, - одиницi, а зштовхнути, стягти з неба, знищити -предостатньо. Ореньким, але владним людцям нестерпна сама думка про юнування отакого «самопозабутнього» щастя творчостi, якого не можна ш купити, ш звоювати. Заздрiсть до творця - найпекучша» [2, с. 123].
Досить щнними для усвiдомлення фшософсько-естетично'' основи творчосп I. Жиленко е п роздуми про сенс мистецтва, призначення митця, пощнування творчосп: «Я вщчуваю поез^ як спосiб освiдчуватись у любовi всьому найдорожчому, а не споаб обгавкувати все вороже. Для висловлення негативних емоцш е iншi жанри» [2, с. 325].
На думку мисткиш, поета потрiбно шанувати i любити за те, що вш дав. I. Жиленко доходить висновку, що вс митщ шiстдесятих розтрощенi, роздвоеш добою. Питання роздвоеностi мiж родиною i мистецтвом Iрина Володимирiвна виршила давно, з часом вони гармоншно злилися воедино: «Я теж роздво'лась мiж поетом i матiр'ю, i тяжко бiгла обома колiями одночасно. Бо так Бог велiв, i люди велiли, щоб ж1нка продовжувала життя людське на земл^ i якби я цього не робила, - почувалась би винною i перед Богом, i перед людьми, i перед майбутнiм. А з почуттям провини -яка вже там радють i яка поезiя! Двi мо'1' колй давно вже зшшлися в одну, як небо iз землею, побаченi вiддалiк. Давно вже не можу я роздшити свое життя на творче i просто життя. Я не знаю, що таке просто життя i як ним жити. Це вже не роздвоення, а здвоення,
злиття, зване гармошею. Хоч i нелегка вона, ця гармошя. Та ще й, як то кажуть, неприбуткова. Втсм, iз бажанням благ земних i шани людськоï я давно вже порозумшась. Пощо бажати бiльшого, якщо це бшьше - мiзерне порiвняно iз ще бiльшим? Можна бажати найбшьшого, але такого нема. Отже, вдовольняймося тим, що маемо. Це - ще тод^ з юносп, вiд Сковороди i Толстого. Дивно меш, що люди такi рiзнi, хоч i читають однi книги» [2, с. 128].
Вище за творчють I. Жиленко цшувала материнство, у ïï розумшш нiщо в житп, порiвняно з народженням дитини, не мае сенсу, тому пщтвердженням е лист юноИ поетеси до чоловша (19. X. 65 р.): «.вс людськi пристрастi, метушня, боротьба - iзми, принципи, догми поряд зi Справжньою Материнською творчiстю (найвищою iз форм творчостi) - це просто смixовинна купа дрiб'язку.» i далк «Велику, неперевершену цiннiсть людського життя (i його ташу) може збагнути лише та, що в муках його створюе» [2, с. 575]. Вщсутнють у життi митця найдорожчо" людини I. Жиленко розцшюе як марнiсть життя.
Iрина Жиленко впевнена, що прим^ивна людина не любить вщдавати належне свохм великим сучасникам (особливо за життя), бо комплексуе i, вочевидь, малiе од самого порiвняння з ними. Вона не розумiе, що тшьки збагнувши i високо поцшувавши високий дух (звiвши очi д'гор^), низько вклонившись йому i його стражданням, -можна зрости над себе i стати врiвень iз тим високим духом. Мисткиня пщсумовуе: «Я горда, що знала (i знаю !) цих людей, а отже, маю в душi мщне тдгрунтя для життевого оптимiзму. Бо якщо людина - отака, i якщо вона здатна на таке - то для людства ще не втрачено i можна з надiею дивитися в майбутне. Я горда з того, що належу до людського роду - хай йому не буде переводу! G своерщне вщчуття легкосп, коли дивишся на когось (на щось) знизу вгору - на людину, дерево, собор. Немов перекладаеш на того, хто вищий, вагу свого нелегкого земного неба. I як важко, мабуть, бути отим вищим, бути на горь.. » [2, с. 155].
Поетеса замислюеться над визначення категорп краси: «Краса - явище дуже непросте. Краса - це хвил^ символи, шформащя (голос Бога?). Ми чуемо його, але не розумiемо. I тому душа - в тривоз^ в зачаруванш, в нетерпшш... душа митця мае найтонший слух. Вш як камертон, приймач, що вловлюе звучання краси i намагаеться витлумачити, i в цих несмшивих, недолугих спробах - наближаеться до Бога» [2, с. 123]. Взагал^ вщчуття краси для !рини Жиленко мае виршальне значення: «Якщо воно е - е i життя, якщо немае - я не живу. Мабуть, вщчуття краси - це те саме, що i життева енерпя, це оте таемниче в нас, яке творить нас i яким ми об'еднаш в одне цше, в те, що зветься - св^, в принцит, це i е душа. Духовш сили. Якщо вони е - то i фiзичнi е. Душа мовби каркас i опора тша» [2, с. 697]. Ототожнення себе iз св^ом: «я - ва, вс -я» наповнюе поетесу радютю буття, вдячшстю за нього, впевнешстю у завтрашньому дш.
У !рини Жиленко любов до людини поеднана з любов'ю до Батьювщини. Щоденникова нотатка 18.I.62 року розкривае почуття двадцятирiчноï поетеси: «Я люблю Украшу! Боже, хай це звучить банально, але як я реву над ïï iсторiею, як меш хочеться розповюти про мою Украшу всьому свiтовi! I заствати: «За св^ встали козаченьки.». Але е почуття ще вище за це - почуття плеча, довженювське почуття любовi до людини, просто до людини (незалежно вщ нацп i раси). Адже Бог любить вах однаково. Чому ж ми не можем ? Я не уявляю собi якусь свою, окрему украшську долю поза шшими народами. Меш тшьки двадцять. Я буду належати всьому св^ов^ але ж зубами, шгтями, вама силами душi i слова буду видирати украшську славу i мову iз людожерських пащ обрусших мщан i шовшспв. Хлопщ сумно хилять голови i плачуть, що через твстшття украшська мова зникне. Я не вiрю. «Не вмре, не
загине.» [2, с. 107];
«Купила тритомник Довженка, про який давно мрiяла. Читаю, чмашю, переписую. Багато думаю про Украшу. Просто - як пухлина в мозку. Навт щоденнику боюсь довiрити, що зараз клубочиться в мош головi. Стшьки гнiву, гордостi, пркоти!»
[2, с. 97].
На сторшках «Homo feriens» лунають слова захоплення свiтом Божим, пощнування життя (11. II. 62 р.): «Кажуть, що люди щнують молодi роки, тiльки проживши 1х. Але в мене не так. Я насолоджуюся кожним прожитим днем, розум^чи, що другого такого школи не буде. Але й сподiваюсь завжди, що другий буде ще красивiший, i це дае меш радiсть i любов до життя» [2, с. 109].
У лiричних вщступах письменницi прочитуеться ностальгiя за часом минулим, вона не хоче вiрити, що духовний регрес сучасносп - явище незворотне: «Людина опанувала безлiч яскравих, переважно iноземних термшв, метафор, пiкантних пiронiзмiв i парадокав. I все це - тшьки для того, щоб виправдати (ми ж бо - сучасш, дiловi люди) примiтивнiсть свого буття i цинiчний прагматизм запитiв. I духовш лiнощi. Я не хочу твердити, що ниш немае чесних, жертовних i страдницьки мислячих людей. С, звюно. Але слабаки ми ва, якщо дозволяемо спливати на поверхню (до екрашв, мiкрофонiв, преси, книг) агресивним амебам, яю формують ниш, не хочу сказати «релшю», але «моду» на людину-хижака, яка мислить лише черевом та статевими органами» [2, с. 141].
Цшавими е роздуми поетеси над питаннями буття та небуття, життя та смерт^ вiри в Бога: «Я не боюся смерть Там, за тсею гранню, - стiльки нас. Обидва Василики (Симоненко i Стус), Льоня Кисельов, Аллочка Горська, В^я Зарецький, Ьан Свiтличний, Григiр Тютюнник. Там - Свген Плужник i Константин ¡дельфонс Галчинський - всi рщш за духом i поетичною кров'ю. Там i мама моя. А отже, смерть -не чужина. Та тему смерт облишу. Не люблю мютики, вишуканого патякання про потойбiчнiсть. Господь не для того створив завюу тайни мiж буттям i небуттям, щоб ми зухвало смикали за не1. Поки живi - живiмо i дякуймо Богов^ а помремо - будемо знати все.
Я вдячний пощновувач творчостi Господа нашого. I думаю, що йому, як i кожному творцевi, любiшi мо1 зачарованi красою свiту i вдячш очi, нiж стертi в молитвах колша нетерпимого церковного догматика. А втсм, i про це бшьше - нi слова. Пояснювати Бога - ^х. I щоб бшьше не вертатися до ще'1 теми, скажу одне: я маю в душi сво'ш благоговiйну вiру в Бога, але не маю ш на грш страху Божого. Якщо Бог благ, то i меш буде благо. Аби не творити злого i безчесного» [2, с. 24].
Поетеса впевнена, що долi людсью записанi на небесах. I Господь ретельно продумуе кожну. На 11 думку, е люди, яю не здатнi бути старими i благополучними: «С великi люди, яким вульгаршсть буття нестерпна, життя 1м тiсне, i вони рвуть його на соб^ як гамiвну сорочку, як пута, рвуть аж до смерть ...Умови не мшяють i не нищать особистостi (як 11 задумав Бог), вони лише загострюють 11 на головному в соб^ вiдкидаючи другорядне» [2, с. 131].
М!ркування над власним призначенням також пов'язане iз задумом Вишнього: «Я ж, задумана Богом як сам^ниця (завжди цвша досередини, в закритому бутош), в умовах державного тиску стала камерною не тшьки генетично, а й принципово. Скойки замкнулись на довп роки. I там, у тому замкнутому свт власного дому i власно! душ^ меш школи не було тюно. Св^ був менi велетенським, загублена в його зелених хвилях, мов коник у трав^ я сюрчала i сюрчала свою вдячнють Господу, поюрливо приймаючи життя з усiм його добром i злом. Такi натури приемлють спокшно i старiсть, i навiть смерть. Не можу твердити, що я була обережною або боягузливою.
Куди там! Молодечий холодок безстрашного екстазу, бушивничосп, спротиву, гшву, коли кидаешся в недозволеншсть, мов у крижану воду, i серце аж заходиться, трiумфуючи, - все це меш знайоме. Все це було» [2, с. 131].
У спогадах присутш роздуми поетеси над причиною страждань, та вщповщь на це питання мисткиня подае у Вербну Недшю - свято, яке поетеса вщчувае як найшжшше та найпрюше водночас: «Бо не було б пекла - не було б i раю. Високого, духовного раю, вознесшня над сплетеним клубком гадiв земних. Тому - тривожна пркота Вербноï Недш й урочисте торжество Великодня. В усьому символ, натяк (формула?) якоюь незбагненноï для наших смертних умiв ютини...» [2, с. 254].
Незважаючи на поважний вш (наприкiнцi 90-х рр.), мисткиню не торкнулось бажання притаманне багатьом жшкам, - бажання помолодшати, бо !рина Жиленко «вщдавала час не задарма. Це - чесна угода i чесна гра» [2, с. 133], а ще не виникало такого бажання, оскшьки поетеса вiртуозно могла вщчути себе на будь-якому етат життя: «Я так гостро i яскраво пам'ятаю (вщчуваю) себе дитиною, дiвчам, юною матср'ю i сивою матроною (ще й «матрiарxом поезп»), що шяк не можу зосередитись на якомусь одному конкретному сташ й увесь час переливаюсь, як перламутр.» [2, с. 405]. Старють не е вадою або ганджем, тому мисткиня не вважае, що ïï необхщно замовчувати, навпаки, на думку поетеси, солщний вш людини е безцшним.
!рина Жиленко з'ясовуе питання щеологл, акцентуе на тому, що в зршому вiцi у людини вже немае сощальних iлюзiй, на все е своя думка, яку можна смшиво оприлюднити: «Не боИшся сказати, що соцiалiзм, i капiталiзм - однаковi беки. I той, i другий - царство черева, де щеал - задоволення плотських потреб, а Бог (тршця) -устх, влада i заможшсть. I та, i шша формацп тиснуть на душу митця. Соцiалiзм тисне згори, вагою щеологл, а капiталiзм залишае ïx здихати з голоду на воль Останне, звюно, краще. Тому, бадьоро крокуючи в капiталiзм, - не журимось. Люди -недосконале творшня Боже. А яю люди - таке i суспшьство. I все ж люблю я цих недосконалих, цих рiзниx, далеких i близьких, щасливих i нещасних люденяток. На те й дае Господь окремим з нас талант i розум, аби ми любили i прощали темних, озлоблених, не вщаючих, що творять; i спокшно стримано несли Им св^ло знань, людяност i прекрасних традицiй» [2, с. 28].
Цшавою е асощащя себе з вiкном: «Я не людина. Я - вшно у сад». !рина Володимирiвна пояснюе, що для неï е вiкно: «Вшно - дволикий Янус. Але обидва його лики - прекрасш. В часи мое" бездомносп, коли я блукала Киевом - од вшна до вшна (од дива - до дива), тужно силкуючись розглед^и ^зь тюль i рослини лик людського щастя, - я трималась за вшна, аби мене не змило дощем у чорну безодню вщчаю. Я була «при вшш», як при багатп. Тому й не замерзла моя душа. В часи глуxоï буденноï затурканосп во чревi дому - один погляд у вшно був менi ковтком пов^ря, доторком проxолодноï Божоï долош до чола. Виходом iз безвиходь Я трималась вiкна. Я була при вшш. Розчиненому. Тому i не приткнулась моя душа» [2, с. 85].
Дшсно, вшно виступае засобом зображення пщсвщомих фiлософсько-психолопчних прагнень мисткинi. «Вiкно, розчинене у сад» - таку назву мала збiрка поезш та один iз вiршiв Iрини Жиленко, iнша поезiя - «Венецiанське вiкно» мають пояснення авторськоï концепцй у книзi спогадiв:
«Венецiанське вiкно» - неусвiдомлена, яскрава радють метелика, що вирвався вперше у голубе небо.
«Вшно у сад» - становлення людськоï душi, аж до усвiдомлення себе (i в житп, i в поези) розчиненим вiкном.
Я не людина.
Я - вшно у сад [2, с. 319].
Автокоментар мисткинi з'ясовуе та розкривае читачам саме ïï bïkho як художньо-психологiчний концепт, що визначае творчу iндивiдуальнiсть I. Жиленко.
У 1рини Жиленко е свое пояснення вшна, воно у не'1' дволике, оскшьки мисткиня надiляе його i тшом, i душею. «Тшо його золоте зiгрiвае i кличе натомлених свободою. Душа його блакитна св^ить в'язням i «камерним» поетам».
У лисп до чоловiка вiд 01. I. 64 р. 1рина Володимирiвна пояснюе свое розумiння щастя, акцентуе на свош мрiйливостi, яка допомагае тти вiд жорстко'1' реальностi, хоча б на деякий час жити щеально-вигаданим життям: «Через саму себе вщчиняю вiконце у свiт вигаданий, вимрiяний, у вигаданi ситуацп, i вже не живу, як живе людина, котра все життя пролежала на тахт^ читаючи якiсь захопливi книги. Потiм, коли виходиш i3 стану хворобливо'1' мрiйливостi, iдеш п'яна, розбита, з головним болем. Иби вибираешся з глибоко'1' i задушливо'1', але ж тако'1' солодко'1' ями!» [2, с. 223].
На особливу увагу заслуговують «лiричнi вiдступи» - роздуми, самоаналiз вчинкiв та творчосп: «Сторшки мо'1'х щоденникiв свiдчать про суворi години самокартань, про виховання в собi самозречення, почуття обов'язку i працьовитосп духу. Були ми самокритичними i в творах сво'1'х. Польський письменник Лешек ЕнГелькшГ у лисп до мене дивувався з «буквально злочинно'1' вщвертосп» мо'1'х вiршiв. А поема «Чайна церемонiя» - це воютину самоосуд. Як i «Музей живого письменника» Володимира Дрозда, який я зараз перечитую. Перечитую тому, що пише вiн саме про те, про що я збираюсь повщати свiтовi сво'1'м, жшочим голосом. Володимир наводить багато цитат iз мого щоденника 62-го року.» [2, с. 144].
I. Жиленко перебувае у «сташ постшно'1' незгоди зi свiтом», оскiльки вiн не сумюний з романтичним iдеалом мисткиш [2, с. 631], хоча вона розумiе, що вiн такий, шшим не буде. ïй болить нащональне питання, 1рина Жиленко визнае свою нащональну заангажованiсть, нацiональнiсть вона вважае обличчям народу. Для не'1 не припустима зденацiоналiзацiя, розмиття нацiональних вщмшностей: «А все-таки людина мудра i добра, тклуеться i про шкаралупу, з яко'1' вийшла. Коли немае болюного спiвчуття до свое'1' батьювщини i до ïï юторично'1' дол^ людина якоюсь мiрою - духовна калша. Здавалось би, немае природшшо'1' речi, нiж нацiональний патрiотизм, але немае i складшшо'1' проблеми, як на нашi часи. Про це не можна писати просто, з легкютю, вмокнувши перо в iронiю. I як не вславляли мене декаденткою, я завжди почувалась - дитям минулого i матср'ю майбутнього» [2, с. 346].
Ще з юного вшу поетесу турбувала доля украшсько'1' мови, у 1962 рощ вона нотуе: «Меш тшьки двадцять. Я буду належати всьому св^ов^ але ж зубами, шгтями, вйма силами душi i слова буду видирати украшську славу i мову iз людожерських пащ обрусiлих мщан i шовiнiстiв. Хлопцi сумно хилять голови i плачуть, що через твстолгття украшська мова зникне. Я не вiрю. «Не вмре, не загине.» [2, с. 107]. Можна впевнено сказати, що завдяки таким митцям як !рина Жиленко не вмре украшська мова, оскшьки письменниця своею творчютю тдносить рщну мову та культуру загалом, вводить ïï у свгтову. Для не'1' мова - це симфошя, шби одухотворена ютота, мисткиня винагороджуе мову еттетами: «смачна», «пахуча», «жива», «тепла».
!рина Жиленко, яку визнавали «аполiтичною» письменницею, роз'яснюе стосовно себе, що «апол^изм - це теж пол^ика (протиставлення себе полчищ), як ате'1'зм - теж богознавство ^i знаком мшус). Я не протиставляю себе полчищ i не заперечую полiтику. Я просто лiричний поет» [2, с. 156]. Звюно, було багато охочих «опол^изувати» та виховати у суспшьному дусi мисткиню, серед бажаючих була i вона сама, оскшьки у юнацью роки поетеса гостро сприймала свое невмшня писати актуальш вiршi. Поетеса дослухалася до власного голосу, який не кликав ïï до «громадського подвигу», вона встояла перед тиском щеологи, не ствала оди партп,
хоча багато колег по перу навт не намагалися протистояти. Навт пiзнiше, у другш половинi 90-х рр., вона сторонилася суспiльноï дiяльностi, вважаючи жшку надто тонким органiзмом, що вщ полiтичноï дiяльностi «або черствiе та омужичуеться, або сходить з котушок». Крiм того, на думку мисткиш, жiнки-полiтики - це тi «нещасш, якi шукали порятунку вiд самоти, незахищеносп й незасiяностi - у громадсько-пол^ичнш активностi, але знайшли лише муку категоричноï озлобленостi проти вах i вся» [2, с. 766].
Рядки !рини Жиленко, що виражають силу вiльноï людини, яку не може зломити державний тиск, радянська щеолопя, виражають ïï моральш прюритети:
Я знаю: немае на свт свобод.
I щастя немае - я знаю.
Свободу вкладае нам в душу Господь
I ти тодi - пан над панами. [2, с. 157].
Як ми вже зазначали, I. В. Жиленко за натурою була оптимютична, поетеса пояснюе джерела свого оптимiзму, висв^люе чому саме дивиться «гордо й весело на свт»:
Бо - знаю i завжди знала: люди не янголи, не можна вщ них вимагати бшьшого, шж вони можуть i здатш дати.
Бо - зла на свт все-таки менше, шж добра. Просто зло горлатсше i кола вщ нього розходяться даль Але в кожному дом^ за кожною стшою живуть люди, яю нечутно i невидимо чинять подвиги самопожертви задля своИх близьких, яю ревно трудяться i благородно мислять.
Бо - завжди комусь прше, шж нам. I примiрятися плечем треба не до тих, кому краще, а до тих, кому прше.
Бо - «Кожне наше слово - е слово закляття. Якого духа прикликаеш - такий i вщгукнеться» (Новалю) [2, с. 255].
На основi етстолярпв та факпв бюграфп мисткинi розкриваються сощально-юторичш та дуxовнi реалп минулого та сучасного; звернення до цього цшного твору допомагае зрозум^и безпосереднiй та опосередкований вплив юторичних подiй на життя людини. Ключ до поетичного св^у !рини Володимирiвни Жиленко слщ шукати у книзi спогадiв «Homo feriens», за словами поетеси злочинно забрати iз собою все, що знав, бачив, любив, тому мемуаристика е найбшьш вдалою формою реалiзацiï творчого задуму та вщтворення реалш.
Книга спогадiв «Homo feriens» I. Жиленко е непереачним явищем украïнськоï лiтератури, вагомим внеском в украшську культуру. Дослщження украшського лiтературного процесу неможливе без детального опрацювання багатоï лiтературноï спадщини такоï знаковоï постат^ як письменниця, поетеса, лiтературний критик - !рина Володимирiвна Жиленко, тому вважаемо перспективним подальше дослщження творчого спадку I. В. Жиленко.
Список використаноУ л1тератури
1. Дроздовський Д. Поезiя казкових сновидiнь [Електронний ресурс] / Д. Дроздовський // ЛгтАкцент. - 2001. - 11 трав. - Режим доступу: http://litakcent.com/2011/05/11/poezija-kazkovyh-snovydin/.
2. Жиленко I. Homo feriens: Спогади / !рина Жиленко ; передм. М. Коцюбинськоï. - К. : Смолоскип, 2011. - 816 с.
3. Жулинський М. Та, що молиться Боговi вiршами / М. Жулинський // Жиленко I. Gвангелiе вщ ласпвки: вибр. твори. - 2-е вид. - К.: Пульсари, 2006. - С. 4-30.
4. Кишишвський Д. Миновали Святого Илью.(Из Ирины Жиленко)
[Електронний ресурс] / Д. Кишишвський. - Режим доступу: http : // www. poetryclub. com.ua / getpoem. php?id=1931.
5. Коцюбинська М. Вiкно у сад: «Вибране» Iрини Жиленко / М. Коцюбинська // Мо1 обр»: У 2 т. - Т. 1. - С. 106-122.
6. Сардарян К. Г. Етстолярп !рини Жиленко в бiографiчному та юторико-культурному контекст / К.Г. Сардарян. - Донецьк : Вид-во «Ноулщж», 2014. - 216 с.
7. Штолько М. А. Фемшшсть поезп Iрини Жиленко [Електронний ресурс] / М. А. Штолько // Поетичний клуб. - Режим доступу: htpp://wwwpoetryclub. com.ua/ metrs.php?id=61&type=critiques.
Стаття надшшла до редакцп 04.04.2014
K. G. Sardaryan
AESTHETIC AND PHILOSOPHICAL CONCEPTS OF I. V. ZHYLENKO
ARTWORK (based on the «Homo feriens» book of memoirs)
The article under considerationdescribes the formation of aesthetic and philosophical views of the writer; identifies the key aesthetic and philosophical concepts of the works of I. Zhylenko (based on the book of memoirs «Homo Feriens»); forms the understanding of the reception of the works of theartist; points out the problem of the author's inner world through the prism of the author's aesthetic and philosophical quest. The article considersexistential questions raised by the writer of memoirs, analyzes the reflections of the artist that underline the transience, instancy of life, questions of life and death; reflections on the meaning of art, the purpose of the artist's appreciation of art, the role of the artist in society; and the role of the category of beauty and good in society.
Article underlined the importance of understanding the extraordinary aesthetic and philosophical dominants of the book of memoirs in order to understand the work of I. V. Zhylenko in general. In book of memoirs «Homo feriens» Irina Zhylenko violated the human problems of morality and ethics, documented social and spiritual atmosphere of the day. Furthermore, «Homo feriens» is an invaluable work as expands the understanding of the philosophical and aesthetic preferences of the writer, her work, relationship to the world and others. Memories of Irina Zhylenko with foundation letters and diary entries, singles out philosophical depth, great emotional load thematic richness. They are a reflection of the great creative potential of the author, a testament to the high intellectual abilities artist.
Keywords: aesthetic and philosophical concepts, creativity, art, beauty category, the purpose of the artist.
