До реконструкції історичного матеріалізму Текст научной статьи по специальности «Философия, этика, религиоведение»

СОЦ1АЛЬНАТЕОР1Я I ОСВ1ТА В КОНТЕКСТ СОЦ1ОКУЛЬТУРНИХ ВИКЛИК1В СУЧАСНОСТ1

УДК: 130.3:165.74 Юрген ГАБЕРМАС

ДО РЕКОНСТРУКЦП 1СТОРИЧНОГО МАТЕР1АЛ1ЗМУ1

Робота всесвтньо вiдомого тмецького фыо-софа Юргена Габермаса присвячена анал1зу марк-систсько! сощально! теори та загалом потен-щалу еволюцютстсько! концепци сустльства. Охоплено широкий спектр сюжетiв: вiд ролi фi-лософи у марксизмi та рацюнальних й етичних тдвалин iдентичностi до компаративктики со-щальних теорш та проблеми легШимаци. Ю. Га-бермас не лише критично переосмислюе марксистську концепцт, а й вибудовуе по^довну теоретичну альтернативу !й. Сила книги полягае також у тому, що ключовi проблеми сощально! теорирозглядаються не в абстрактнш площи-ш, а в контекстi сучасних, гостро актуальних сощально-полтичних виклитв. Як-от природа нинштх сустльних криз, кол1зилегiтимацii сучасно! держави, моральтсть влади, ефект тновацш тощо. Дана робота стала не лише одним 1з класичних зразтв анал1зу марксизму, а й визнаним вагомим внеском у сучасну сощальну теорт.

II

1ДЕНТИЧН1СТЬ Розвиток моралi й щентичнкть Я

У липт 1974 р. в 1нститул сощальних дослщжень у Франкфурта з на-годи його 50^чного кнування було оргатзовано серда доповщей, у яких взяли участь Герберт Маркузе, Лео Льовенталь, Оскар Негт, Альфред Шмщт i я. В основi мое! доповад лежав наведений нижче текст.

Шсля того як розумову традищю Франкфуртського шституту було безпосередньо втшено в доповщях Маркузе й Льовенталя й у двох сут-тевих аспектах представлено в статтях представникв тслявоенного по-колшня, я в1дчуваю себе зв1льненим вщ зобов'язань, якi в 1ншому разi напрошувалися б iз приводу ювшею. 1накше кажучи, я не буду виголо-шувати врочисту промову. Крш того, становище, у якому перебувае сьо-годт критична теор1я сусшльства, якщо пор1вняти 11 з колиштми ви-

1 © В. М. Куплш, переклад з шмецько1 мови, 2014; © Украшський фшософський фонд

явами, що стають уже класичними, не дае жодного приводу для святку-вання. I, нарештi, iснуе також вагома причина для того, щоб поводитися ощадливо з даниною минулому: у намiрi скинути владу минулого над сучаснстю члени старого iнституту завжди почували себе одностайни-ми з психоанапзом; зрозум1ло, як i психоаналiз, вони прагнули здшсни-ти цей намiр через спрямований у майбутне спогад.

I

Сьогоднi я хотв би обговорити питання, яке щкавить мене та могх колег у зв'язку з емпричними досл1дженнями потенщалгв конфлжту й апатп серед молодi (1). М1ж зразками сощалiзащí, типовими процесами пiдлiткового перiоду, вiдповiдними виршеннями проблем пiдлiтковоi кризи й формами щентичносп, що iх створюють шдлггки, ми припускаемо наявнiсть взаемозв'язку, який може пояснити глибоко закладе-нi полгтично релевантнi установки. Таке формулювання дае привiд для мiркувань над розвитком моралi та щентичшстю Я. Звичайно, це питання виходить за межi згаданого приводу, торкаючись основного питання критичноi теорп суспшьства, а саме питання про нормативш шплжаци и основних понять. Поняття щентичносп Я мае, очевидно, не лише де-скриптивний сенс. Воно описуе символiчну органiзацiю Я, яка вима-гае, з одного боку, унiверсальноi зразковостi, оскшьки вона закладена загалом у структурах проце^ виховання й уможливлюе оптимальнi ви-рiшення iнварiантно повторюваних у певнш культурi проблем дп; з другого боку, автономна оргашзащя Я в жодному разi не встановлюеться за-кономiрно, наприклад, як результат природних проце^в дорослiшання; частiше за все вона виявляеться навiть невдалою.

Якщо замислитися над нормативними iмплiкацiями таких понять, як «мщтсть Я», «скасування дальнього Я в структурi Над-Я», «обмеження функцiональноi сфери неусвщомлених захисних механiзмiв», стае зро-зумшо, що психоаналiз також вирiзняе певш структури особистостi як зразковi. Щойно ми починаемо тлумачити психоаналiз як анапз мови, зазначений нормативний сенс виявляеться в тому, що структурна модель Я, Воно та Над-Я передбачае поняття невимушено^ патолоично не спотвореноi комунжацп (2). Зазвичай у психоаналгтичнш лiтературi для типових, бiльш нейтральних терапевтичних цiлей нормативш шплжацп представляють як очевиднi за допомогою аналгтичного викладу.

Звертаючись до сошально-психолопчних праць 1нституту соцаль-них дослiджень, можна документально пiдтвердити, що основш поняття психоаналiтичноi теорп могли без перешкод входити в описи, формулювання гшотез i вимiрювальнi iнструменти саме завдяки iх нормативним

змiстам. Раннi дослiдження Фромма про садомазохктський характер i Горкгаймера про авторитет i сiм'ю, дослiдження Адорно про механiзми утворення упереджень в особистостей авторитарного типу й теоретична праця Маркузе про структуру шстинкту й суспшьство використову-ють ту ж само поняттеву стратепю: психологiчнi та основнi соцiологiчнi поняття можуть переплiтатися, оскiльки окресленi в них перспективи автономного Я та емансипованого сустльства передбачають наявнiсть одна одно^ Ця прив'язанiсть критичноi теорп суспшьства до концепту Я, який утримуе спадок iдеалiстичноi фшософп вже не в щеалктичних поняттях психоанапзу, все-таки продовжуе вiддзеркалювати, як ствер-джують Адорно й Маркузе, застартсть психоаналiзу: «Суспiльство до-лае етап, на якому психоаналгтична теорiя могла висвплювати iммiгра-цiю суспiльства в психiчну структуру iндивiдiв i розкривати п в iндивiдах завдяки мехашзмам соцiального контролю. Нарiжним каменем психоа-налiзу е уявлення про те, що соцальний контроль випливае з боротьби мiж iнстинктивними й суспшьними потребами; з боротьби в Я...» (3). Саме це iнтрапсихiчне протиборство мае ставати застаршим у повтстю соцiалiзованому суспiльствi, яке, так би мовити, пщривае сiм'ю й без-посередньо викарбовуе на дитинi колективш iдеали Я. Схожi аргументи висував вже Адорно: «Психологiя не е якимось привiлеем особливого, що оберпаеться вiд всезагального. Що бiльше зростае суспшьний ан-тагонiзм, то бшьше, як здаеться, втрачае свiй сенс цшком лiберальне й iндивiдуалiстичне поняття психологи Догромадянський свiт ще не знае психологи, яка вже повшстю соцiалiзована. 1й вiдповiдае аналiтичний ревiзiонiзм. Вiн е адекватним виявом силового змщення мiж суспшь-ством i окремим iндивiдом. Навряд чи суспiльна влада мае тут потребу в посередницьких агентах мiж Я й шдивщуальтстю. Це виказуе саме себе як посилення так званоi психологи Я, тодi як насправдi шдивщуальна психологiчна динамiка замiнюеться частково свщомим, частково регре-сивним пристосуванням окремого шдивща до суспiльства»(4). Проте ця поки що меланхолiйна вiдмова вщ психоаналiзу посилаеться на iдею не-вимушеного, iдентичного самому собi Я; шакше в чому ще мала б роз-пiзнавати себе форма тотальноi соцiалiзацii, як не в тому, що вона аш утворюе, анi припускае самодостатнiх iндивiдiв.

Я не хопв би розглядати зараз тезу про «кшець iндивiда» (5); на мою думку, Адорно й Маркузе через надточне розознавання й надто спроще-ну iнтерпретацiю певних тенденцiй могли б спокуситися розвинути лiву протилежнiсть до популярноi свого часу теорп тоталпарного панування. Я згадую лише вислови, якi доводять: критична теорiя суспiльства досi дотримуеться поняття автономного Я навiть там, де формулюе неясний прогноз про те, що це Я втрачае свое падГрунтя. При всьому цьому Адор-

но пост1йно уникае безпосереднього пояснення нормативного змюту основних критичних понять. Щоб показати, у чому полягають структу-ри, яю деформуються в Я в тотальному сусп1льств1, в1н мав би визнати позитивтсть хибною. Тодi Адорно мав би гарнi п1дстави не зважати на вимогу позитивного формулювання сусп1льно1 емансипацп й автономii Я. Теоретично в1н розвинув цi п1дстави в його критицi ф1лософп первоначал: спроби онтолоичного або антрополопчного мислення заручити-ся нормативною п1дставою як чимось безпосередньо першим мали за-знати не-вдачi. Наступнi пщстави випливають iз практичного м1ркуван-ня: позитивш теорii, як показуе приклад класичних теорiй природного права, тягнуть за собою потенцiал леитимацп, який може бути викорис-тано для щлей експлуатацii й пригнiчення, що суперечить поясненим ними намiрам. Нарешл, нормативний змiст критичних основопонять може бути реконструйований неонтологiчно, отже, без звернення до чо-гось першого й безпосереднього, якщо бажаете: дiалектично, але лише у формi лог1ки розвитку. Проте всупереч своему гегельянству Адорно не довiряв концепту лопки розвитку, оск1льки вiдвертiсть i гшщативну силу iсторичного процесу як роду, так i 1идив1да в1и не вважав сушсними з за-вершетстю еволюц1йного зразка.

Усе це е гарними п1дставами, як1 вимагають обережносп, але не зв1льняють в1д обов'язку виправдати використанi в критично-му нам1р1 поняття. Адже Адорно також не завжди уникав цього у ф1лософських текстах. Про кант1вське поняття штелтбельного характеру в «Негатив-н1й д1алектищ» сказано таке: «В1льними е суб'екти, зг1дно з Кантовою моделлю, якщо вони св1домо для самих себе тотожш соб1; 1 в так1й то-тожност1 також знову невшьш, якщо вони п1дкоряються 11 примусу та збер1гають його. Вони е нев1льними як нетотожш, як дифузна природа 1, проте, вшьш як таю, оскшьки в спонуканнях, котр1 1м доводиться долати, вони стають також в1льними в1д примусового характеру тотож-ностЬ> (6). Я розглядаю цю тезу як апоретичне розгортання визначень 1дентичност1 Я, яка уможливлюе свободу, не вимагаючи платити за це нещастям, насильством над внутр1шньою природою. Я хочу спробувати збагнути це д1алектичне поняття 1дентичност1 Я за допомогою груб1ших засоб1в соцюлоично1 теори дп й без страху перед хибною позитивною таким чином, щоб б1льше не замов-чуваний нормативний зм1ст можна було включити в емпричн теори й запропонована реконструкц1я цього зм1сту стала доступною непрямш перев1рщ.

II

Проблеми розвитку, якi можна згрупувати навколо поняття щентич-носп Я, було розроблено в трьох рiзних теоретичних традидiях: в ана-лгтичнш психологи Я (Г. С. Саллшан, Ерiксон); у когнiтивiстськiй психологи розвитку (Шаже, Кольберг) i у визначенiй символiчним штер-акцютзмом теорп ди (Мiд, Блюмер, Гофман i iн.) (7). Якщо ми зробимо крок назад i спробуемо вщшукати конвергенцп, то побачимо основш погляди, якi можна спрощено об'еднати приблизно таким чином.

1) Здатнкть до мови й ди дорослого суб'екта е результатом штеграцп процесш дорослiшання й навчання, узгодженiсть яких дослiджено ще не достатньо. Ми можемо вiдрiзнити когнiтивний розвиток вщ мовного та психосексуального або мотивацшного. Здаеться, мотивацiйний розвиток тюно пов'язаний iз придбанням iнтерактивноi компетенцп, отже, зi здатнiстю брати участь в штеракцшх (дiях i дискурсах) (8).

2) Процес утворення здатного до мови й ди суб'екта проходить незво-ротну послiдовнiсть дискретних i дедалi бiльш комплексних щаблш розвитку, причому жодний щабель не можна пропустити й кожен вищий щабель, згiдно з рацюнально сконструйованим зразком розвитку, «iмплiкуе» попе-реднiй. Цей концепт логiки розвитку було, зокрема, розроблено Пiаже, але вiн мае певнi вiдповiдностi i в обох iнших теоретичних традицях (9).

3) Процес виховання здшснюеться не лише переривчасто, а й, як правило, з подоланням криз. Виршенню специфiчних для даного ща-бля проблем розвитку передуе фаза деструктуризаци й частково регресп. Досвщ продуктивного усунення кризи, тобто подолання загроз патоло-гiчних шляхiв розвитку, е умовою подолання пiзнiших криз (10). Концепт кризи дозршання було розроблено, зокрема, в психоаналiзi, але у зв'язку з фазою юносп вiн набувае значення також для обох шших теоретичних традицш (11).

4) Напрям розвитку процесу виховання характеризуеться автономь ею, що продовжуе зростати. Стверджуючи це, я маю на увазi незалеж-нiсть, яку здобувае Я через усшшне подолання складних ситуацiй i через дедалi розвиненiшу здатнiсть виршувати проблеми в поводженнi

а) з реальнстю зовнiшньоi природи й контрольованим зi стратегiчних поглядiв суспiльством,

б) з неопредметненою символiчною структурою частково усвiдомленоi культури й суспiльства та

в) з внутршньою природою культурно штерпретованих потреб - такою, що комунжативно не досягае стимул i тiла.

5) Iдентичнiсть Я означае компетенщю здатного до мови й ди суб'екта вiдповiдати певним вимогам консистентностi. Початкове формулю-

вання Ер1ксона звучить так: «Почуття iдентичностi Я е накопиченням дов1ри до того, що еднiсть i безперервнiсть, яю постають перед очима iншого, в1дпов1дають здатностi п1дтримувати внутр1шню еднiсть i безпе-рервнсть» (12). зв1сно, щентичшсть Я залежить в1д певних когнгтивних передумов, але вона в жодному раз! не е визначенням етстем1чного Я, а радше полягае в компетендп, яка утворюеться в сощальнш 1нтеракд1ï. Iдентичнiсть утворюеться спочатку через соц1ал1зац1ю, тобто завдяки тому, що молода людина через привласнення символiчноï всезагальнос-т1 1нтегруеться в певну сод1альну систему, а надал1 забезпечуеться й роз-гортаеться через шдив1дуал1зад1ю, тобто через незалежигсть в1д сод1аль-ноï системи, що дедал1 зростае.

6) Важливим механ1змом навчання е перетворення зовн1шн1х структур на внутршш. Шаже говорить про штерюризацда, якщо схеми дiï, тобто правила маншулятивного оволод1ння предметами, перемь щаються всередину та перетворюються на схеми сприйняття й мис-лення. Таке перемщення зразк1в 1нтеракдiï в 1нтрапсих1чний зразок зв'язку(1нтерюризад1я) п1дтверджують психоанал1з та штеракдюшзм (13). З дим мехатзмом запам'ятовування пов'язаний такий принцип: через активне повторення того, що спочатку було зазнаване або викону-ване пасивно, 1ндив1д досягае незалежност1 або в1д зовн1шшх об'ект1в i референтних ос1б, або в1д власних 1мпульс1в.

Усупереч дьому, якщо не боятися ститзадш, схож приндипи не до-помогли дос1 жодн1й 1з трьох теоретичних настанов Грунтовно пояснити теор1ю розвитку, яка б дала точне й емтрично змктовне визначення най-част1ше використовуваного концепту «1дентичн1сть Я». Проте Жан Льо-в1нгер, взявши за основу шдходи аналiтичноï психологи Я, спробував роз-робити теор1ю, у як1й розвиток Я постае незалежним, з одного боку, в1д когн1тивного розвитку, а з другого- в1д психосексуального розвитку (14). Зпдно з таким щдходом, розвиток Я й психосексуальний розвиток мають спшьно визначати мотивад1йний розвиток (схеми 1 та 1а).

Я не хочу докладно обговорювати дю пропозид1ю, проте вкажу на три складш аспекти.

1) Вимога про те, щоб у вишрах поведшкового контролю й, в1дпо-в1дно, формад1ï над-Я аналпично виб1рково схопити стиль 1нтеракд1ï та спедиф1чну для кожного щабля проблему розвитку, дещо под1бну до розвитку Я, не здаеться меш переконливо дотриманою. Адже пробле-ми розвитку, як1 наведено в третьому стовпд1, полягають, очевидно, не в якомусь певному вим1р1, а стосуються когнпивного, мотивад1йного й комун1кативного завдань. Кр1м того, представлен в першому стовпд1 формад1ï над-Я навряд чи можна проанал1зувати незалежно в1д психосексуального розвитку.

Схема l. Щабл1 розвитку Я (за Жаном Льовшгером)

Щабл1 Керування мотива-щею 1 становлення характеру Тип м1жособиспс-них стосуншв Свщома спрямо-ван1сть уваги

Досощальний симбютичний Аутичний симбiотичний Свое чи чуже

Домiнування мотиваци Домiнування мотиваци, страх пока-рання Експпуатацiйний, пщпорядкований Тшест вщчут-тя, особливо сексуальнi та агресивш

Опортунiстичний Доцшьтсть, страх бути викритим Експлуатацшний, манiпупятивний, «гра з нульовим результатом»1 Орiентованiсть на корисне

Конформiстський Вiдповiднiсть зо-внiшнiм правилам, сором Взаемний, поверх-невий Речi, зовтшнш вигляд, репутацiя

Сумлшноста Iнтерiоризованi правила, почуття провини Посилена вщпо-вщальнють Диференцшо-ванi внутршт почуття, успiх, вiдмiннiсть вщ шших

Автономностi Долання внутрiшнiх конфлiктiв, терпи-мють до вщмшнос-тей Посилена турбота про автономiю Те ж само, кон-цептуалiзацiя ролей, самоздш-снення

Iнтеграцiйний Врегулювання вну-трiшнiх конфлiктiв, вiдмова вiд недо-сяжного Те ж само, турбота про вдивщуаль-нють Те ж само, щен-тичнiсть

ffxepeno: Jane Loevinger, The Meaning and Measurement of Ego Development. In: American Psychologist, Vol. 21, No. 3, March 1966, S. 198.

1 «Гра з нульовим результатом» - поняття, запозичене з полiтологiчноi теори, яку висунули в межах теори иор Дж. фон Нойман i О. Моргенштерн. Згщно з щею тео-рiею, якщо виграш одного «гравця» дорiвнюе програшу iншого, сума виграшу зага-лом завжди дорiвнюе нулю(прикладом е тривалий страйк, коли незалежно вiд того, яка зi сторiн досягае перемоги, програють юнець кiнцем i робiтники, i пщприемщ, оскiльки й тi, й iншi зазнають великих матерiальних втрат.

А. Схема la. Щаблi морально! свiдомостi (за Лоренсом Кольбергом)

Орieнтацiя на слухняшсть i покарання Егоцентрична повага до вищо! влади, впли-вових ос1б або ос1б, завдяки яким можна уникнути проблем. Дотримання зобов'язань перед близькими I Доконвенцю-нальний рiвень

1нструменталь-ний гедошзм Правильна д1я- це д1я, яка за 1нструмен-тального виконання задовольняе власн1 потреби 1ндив1да й 1нод1 потреби 1нших. На1вний егал1таризм 1 ор1ентац1я на обм1н 1 взаемн1сть.

Орieнтацiя на зразкову по-ведiнку Ор1ентац1я на схвалення та д11, яй подо-баються або допомагають 1ншим. В1дпов1д-н1сть стереотипним уявленням бшьшост1 або природнш рольов1й повед1нц1 та оц1нц1 нам1р1в. II Конвенцю-нальний рiвень

Орieнтацiя на «закон i порядок» Ор1ентац1я на авторитет, ф1ксован1 правила й п1дтримку сощального порядку. Правильна повед1нка полягае у виконант обов'язк1в, виказуванн1 поваги до авто-ритет1в 1 п1дтримц1 наявного сощального порядку для свое! власно! корист1.

Орieнтацiя на легашстичний договiр Правильна повед1нка визначаеться в контекст1 1ндив1дуальних прав 1 норм, яю критично перев1рено та прийнято вс1м суспшьством. Стосуеться встановлення та тдтримання прав особистост1, р1внот1 й свободи. С розр1знення м1ж цшностями, що мають ун1версальний характер, 1 цшностями, притаманними певному суспшьству. III Постконвен-цюнальний рiвень

Орieнтацiя на унiверсальний етичний принцип Правильне визначаеться на п1дстав1 голосу сов1ст1 й узгоджуеться 1з самостшно ви-браними етичними принципами, що мають бути утверсальними, лог1чно пов'язаними й несуперечливими. Ц1 принципи абстрак-тн1; вони не е конкретними моральними нормами. Це утверсальт принципи спра-ведливост1, взаемност1 й р1вност1 людських прав, принципи поваги до г1дност1 людей як 1ндив1дуальностей.

ffxepeno: Elliot Turiel, Conflict and Transition in Adolescent Moral Development. In: Child Development, 1974, 45, S. 14-29.

Схема 1б. Визначення щабл1в морально! свщомосп

I. Доконвенщональний р1вень

На цьому piBHi дитина здатна сприймати культурт правила й позначення гарного й поганого, правильного або неправильного, але штерпретуе щ позначення в сенс чи фiзичних, чи гедотстичних наслiдкiв дЩпокарання, нагоро-да, обмш корисним) або в сенс фiзичноl влади тих, хто надае значущоста цим правилам i позначенням. Рiвень роздшений на два щабль

Щабель 1. Орiентацiя на слухнятсть i покарання. Фiзичнi наслiдки ди визна-чають li якють як гарну або погану, незалежно вщ сенсу, якого надають '1й люди, або цшноста цих наслiдкiв. Уникнення покарання та поюрлива поступливiсть перед владою розглядаються як самоцель, а не в сенс поваги до морального порядку, пщтримуваного покаранням i авторитетом (останнiй з'являеться на щаблi 4).

Щабель 2. Iнструментально-релятивiстська орiентацiя. Правильна дiя - це дiя, яка за iнструментального li виконання задовольняе власнi потреби вдивща й ircw потреби iнших. Людсью стосунки розглядаються в термiнах обмiнних вщ-носин ринку. Елементи чесностi, взаемност й рiвностi обмiну тут наявт, але завжди iнтерпретуються фiзично-прагматичним способом. Взаемшсть Грунту-еться на принцип «зроби менi добре, тодi я зроблю добре тобЬ>, але не е виявом лояльноста, вдячностi або справедливость

II. Конвенцюнальний р1вень

На цьому рiвнi виправдання очiкувань власно'1 сiм'i, групи або наци вважаеться безперечною цштстю, усупереч безпосереднiм i очевидним наслiдкам. Така установка визначена не лише конформiзмом, пристосуванням до особистих очiкувань i громадського порядку, але й лояльтстю до нього, активною тд-тримкою й виправданням порядку, солiдаризацiею з особами або групою, що виступають як носи порядку. Цей рiвень мае два щабль

Щабель 3. Мiжособистiсне порозумшня, або орiентацiя на зразкову поведiнку. Гарною е поведiнка, яка подобаеться або допомагае шшим i схвалюеться ними. Важливою е вiдповiднiсть стереотипним уявленням про те, що таке поведiнка бiльшостi, або «природна» поведiнка. Поведiнка часто оцiнюеться через намiр: формула «вiн мае добрi намiри» вперше стае значущою. Кожен здобувае схва-лення iнших через дотримання умови «бути хорошим» (being nice).

Щабель 4. Орiентацiя на «закон i порядок». На цьому щаблi пануе орiентацiя на авторитет, фжсоват правила й пiдтримку соцiального порядку. Правильна поведiнка полягае в тому, щоб виконувати обов'язок, виявляти повагу до авто-ритетiв i тдтримувати наявний соцiальний порядок для свое'1 власно'1 користi.

III. Постконвенщональний р1вень автономН, або принцип1в

На цьому рiвнi пануе очевидне намагання визначити моральш цiнностi та принципи, що мають значення й застосовуються незалежно вщ авторитету груп i ошб, якi представляють цi принципи, i незалежно вiд iдентифiкацii iндивiда з цими групами. Цей рiвень також мае два щабль

Продовження схеми 1б

Щабель 5. Ор1ентад1я на легашстичний сод1альний догов1р. Правильна по-вед1нка визначаеться в контекст1 загальних 1ндив1дуальних прав 1 норм, як1 критично перев1рено й прийнято вс1м суспшьством. Цей щабель характеризу-еться ч1тким усв1домленням в1дносност1 особистих од1нок 1 думок 1, в1дпов1дно, потребою в правилах для продедур досягнення консенсусу. Т1ею м1рою, якою правильне не Грунтуеться на конституд1йн1й 1 демократичнш згод1, воно е справою особистих «д1нностей» 1 «переконань». З дього випливае п1дкреслення «правового кута зору» (legal point of view), що бере до уваги можлив1сть зм1ни права в сенс1 розумного зважування суспшьно'! корист1(у будь-якому раз1 большою м1рою, нж застигла формула «закон 1 порядок» четвертого щабля). Незважаючи на правову сферу, вшьна угода та догов1р е обов'язковими елементами св1домост1. Це «офщшна» мораль американського уряду й Конститудп США.

Щабель 6. Ор1ентад1я на ушверсальний етичний приндип. Правильне визначаеться на п1дстав1 голосу сов1ст1 й узгоджуеться 1з самост1йно вибраними етичними приндипами, як1 мають бути ун1версальними, лог1чно пов'язаними й несуперечливими. Ц1 приндипи абстрактн1(як, наприклад, золоте правило Б1блп або категоричний 1мператив Канта); 1деться не про конкретн1 моральт норми, таю як десять запов1дей. По сут1, йдеться про ун1версальн1 приндипи справедливост1, взаемност1 й р1вност1 людських прав, приндипи поваги до г1дност1 людей як 1ндив1дуальностей.

Джерело: Lawrence Kohlbeig, From Is to Ought. In: Th. Mishel (Hrsg.), Cognitive Development and Epistemology, New York, 1971, S. 151- 236.

2) Вимогу про те, що зазначеш щабл1 мають вщповщати внутрiшнiй логгщ розвитку не можна дотримати навпъ iнтуiтивно. Позаяк рядки вiдповiдно структурованого цшого не можна ан1 охарактеризувати, ан1 вивести 1з стовпцiв про 1ерарх1ю надбудовуваних один над одним i деда-л1 складн1ших щаблiв розвитку.

3) Нарешт1, зовсiм не враховано вщношення затверджуваноi лопки розвитку Я до емтричних умов, за яких розвиток вiдбуваeться в кон-кретнiй бiографii. Чи e альтернативт шляхи розвитку, що ведуть до riei ж само мети? Коли саме постаe питання про вщхилення вiд рац1онально сконструйованого зразка розвитку? Наскшьки широкими для таких вщ-хилень e меж толерантност1 системи особистосп й сусп1льних структур? Як впливають одне на одного рiвень розвитку й базов1 iнституцiI сусшль-ства та зразок онтогенетичного розвитку? Я хотв би усунути три згадаш складн1 моменти в такш послiдовностi. (1) Я виокремлю центральний i добре дослiджений аспект розвитку Я, а саме моральну свщомють, i в1-зьму до уваги лише когштивний бiк, здатн1сть до морального судження. (У схемах 1а й 1б я з1ставив запропоноваш Кольбергом щабл1 моральноi

свiдомостi iз запропонованими Жаном Льовшгером стадiями розвитку Я, щоб падкреслити, що розвиток моралi е частиною виршального для щентичносп Я розвитку особистосп). Потiм я хотiв би (2) довести, що Кольберговi щаблi морально1 свiдомостi виконують формальнi умови лопки розвитку, тодi як я переформульовую цi щаблi в межах загально1 теорii дii. I (3) я хочу спростувати обмеженiсть когнгтивним боком ко-мунiкативноi дп й показати, що щентичнють Я вимагае не лише ког-нiтивного володшня всезагальним рiвнем комунжацп, але й здатносп надавати чинностi власним потребам у цих структурах комунжацп: доти, доки Я iзольоване вiд своеi внутрiшньоi природи й залежнiсть вщ потреб, якi ще чекають вiдповiдноi штерпретацп, спростовано, свобода, досi значною мiрою керована принципами, залишаеться насправдi не-свобiдною щодо наявноi системи норм.

Схема 2. Пояснения щабл1в морально! свщомосп (Кольберг)

Когнггивш передумови Щабл1 морально! св1домост1 1дея благого й справедливого життя СанкцИ Сфера дл

11а Конкрет-но-опера-цiональне мислення 1. Орiентацiя на слухнянiсть -покарання Максимiзацiя задоволення через слухня-нiсть Покарання (позбавлення речовинних заохочень) Природне й соцiальне довкiлля (не розрiзнюванi)

2. 1нструмен-тальний гедо-нiзм Максимiзацiя задоволення через обмш еквiвалентами

11б Конкрет-но-опера-цiональне мислення 3. Орiентацiя на зразкову по-ведiнку Конкретна звичаевiсть задовшьнених iнтеракцiй Сором (по-збавлення любовi й сощального визнання) Група первин-них референт-них осiб

4. Орiентацiя на «закон i порядок» Конкретна звичаевiсть звично'! систе-ми норм Члени пол^ тичного союзу

III Формаль-но-опера-цюнальне мислення 5. Соцiально- договiрний легалiзм Громадянська свобода та со-цiальнi блага Провина (ре-акдiя совiстi) Правоможнi особи загалом

6. Орiентацiя на етичнi прин-ципи Свобода мо-ралi Приватнi особи загалом

Кольберг визначае ш1сть щабл1в рад1онально постсконструйованого розвитку моральноï свщомосп. Моральна свщомкть виявляеться насам-перед у судженнях про морально релевантш конфл1кти «Морально релевантними» я називаю конфлжти дiï, яю можна виршити консен-суально. Явне застосування сили так само неприйнятне для морального вир1шення конфл1кт1в ди, як i «дешевий компромк»; таке вир1шення можна розумпи як продовження комуи1кативно:1, тобто орiентованоï на взаеморозумшня, д1ï дискурсивними засобами. Припустимими в дьо-му раз1 е лише вир1шення, як1 порушують 1нтереси принаймн1 одного з учасник1в/причетних до/ комун1кативноï ди; проте - збер1гають транзи-тивний1 порядок зачеплених 1нтерес1в, розглянутих з деякого, прийня-того як консенсуально спроможний, погляду наприклад: припустиме лише гарне та справедливе життя; i

- у раз1 помилки тягнуть за собою санкди (покарання, сором або про-вина).

Дал1 я сп1вставлю м1ж собою Кольбергов1 визначення щабл1в мораль-toï св1домост1 Схема 1б. Щаблям моральноï свщомосп в1дпов1дають, як показуе Схема 2, р1зш санкц1ï та сфери дш.

Ця емпрично заснована класиф1кад1я вияв1в морального судження мае вщповщати теоретичн1й вимоз1 представити щабл1 розвитку мораль-ноï св1домост1 Якщо ми бажаемо взяти на себе дей не виконаний Коль-бергом тягар доведення, то зобов'язуемось довести, що дескриптивна посл1довн1сть тип1в морал1 становить зв'язок (в уточненому Флавеллом сенс1), що в1дпов1дае логщ1 розвитку. Я хот1в би досягти дiеï мети через поеднання моральноï свщомосп 1з загальними квал1ф1кад1ями рольових д1й. Цьому слугують три таю кроки: спочатку я вводжу структури мож-ливоï комун1кативноï дiï, причому в послщовносп, у як1й дитина врос-тае в дей фрагмент символ1чного ушверсуму. Цим основ-ним структурам я пщпорядковую пот1м когн1тивн1 зд1бност1 (чи компетенди), яю мае здобувати дитина, щоб пересуватися на в1дпов1дному р1вн1 свого со-д1ального середовища, тобто брати участь у неповн1й штеракди, пот1м у повн1й iнтеракд1ï i, нарешт1, в комун1кад1ях, яю вимагають переходу в1д

1 Вiд лат. transitus - перехвд. Транзитивний - 1) у матем. - такий, що мае здаттсть до

поршнювання i прирiвнювання декiлькох однакових величин; вдаовдао, транзитивнiсть

- це властивгсть величин, що полягае в такому: якщо перша величина поршнянна з другою, а друга - з третьою; то перша поршнянна з третьою. 2) у лшгв. - здатний мати при

œ6i пряме доповнення; перех1дний(про дiеслово). У соцюкультурному планi «транзи-тившсть» постае як характеристика послвдовносп або зв'язку речей, явищ, понять тощо.

У Габермаса, наприклад, «транзитившсть» постае як увдаовдаена логiцi розвитку Ша-же й застосовувана до еволюцшних процесш антропогенезу дескриптивна послiдовнiсть водночас онтогенезу когштивних здiбностей, типiв моральноï сввдомосп та орудiйноï д-яльносп. - Прим. перекл.

комунiкативноi дп до дискурсу. По-друге, я хочу пiдвести цей результат загальних квалiфiкацiй рольовоi дп, принаймш тимчасово, пiд кут зору лопки розвитку, щоб вивести, нарештi, з цих щабл1в iнтерактивноi ком-петенцп щаблi моральноi свiдомостi.

Я починаю з основних понять комунiкативноi дп, якi мають викорис-товуватися для розтзнавання моральних конфл1кт1в. До них належать конкретш повед1нковi оч1кування й вщповщш мотивованi дп; пот1м уза-гальненi повед1нков1 оч1кування, яю пов'язаш м1ж собою, тобто соць альш рол1 й норми, яй регулюють дп; 1 принципи, яю можуть слугувати виправданню та утворенню норм; дал1 елементи ситуацп, яю пов'язаш з д1ями (наприклад, як насл1дки дп) або з нормами (наприклад, як умови iх застосування або поб1чш насл1дки); дал1 д1евщ, яю сп1лкуються один з одним щодо чогось, 1, нарешл, ор1ентацп, якщо вони е д1евими як моти-ви дп. Я приймаю введет М1дом й удосконален Парсонсом меж1 теорп дц, не приеднуючись водночас до конвенцiональноi теорп ролей (15). У схем1 3 я розм1стив ц1 складники п1д кутом зору соцiалiзац1i п1дл1тк1в.

Для дитини дошк1льного в1ку, яка когн1тивно перебувае ще на щабл1 дооперащонального мислення, релевантний дп фрагмент п символ1ч-ного ушверсуму складаеться лише з окремих конкретних поведшкових оч1кувань 1 дш, а також 1з насл1дюв дп, яю можуть розглядатися як за-охочення або санкцп. Як т1льки дитина оволод1вае соц1альними ролями, тобто навчаеться брати участь в штеракцп як компетентний член, п символ1чний ун1версум б1льше не складаеться лише з д1й, яю виражають окрем1 штенцп, наприклад бажання або небажаш виконання; радше те-пер вона може розушти дц як реал1защю тимчасово узагальнених пове-дшкових оч1кувань (або як iх порушення). Нарешл, якщо молода люди-на навчилася ставити п1д сумн1в значущсть соцальних ролей 1 норм дп, фрагмент символ1чного ушверсуму ще раз розширюеться: тепер на перший план виходять принципи, зг1дно з якими можуть обговорюватися суперечлив1 норми. Це обговорення г1потетичних домагань значущост1 вимагае 1нод1 тимчасового припинення примус1в дц або, 1накше кажу-чи, вступу в дискурс, у якому аргументативно з'ясовуються практичн питання.

Тепер, унасл1док проходження цих трьох р1вн1в, д1евщ та iх потреби також поступово вростають у символ1чний ун1версум. Керован д1ею ор1ентацц 1нтегрован1 на р1вш I лише наст1льки, наск1льки вони уза-гальнюються у вим1р1 задоволення/незадоволення. Лише на р1вн1 II задоволення потреб опосередковуеться через символ1чне дарування з боку первинних референтних ос1б або через соцальне визнання в роз-ширених групах таким чином, що воно в1дд1ляеться в1д егоцентричного зв'язку з власним балансом заохочень.

Схема З.Загалы-п структури комуннкативно! ди. Квал1ф1кац,и рольово! ди

Копптивш передумови Р1вш ¡нтер-акцп Сфери до Мотивацп до ^ [¡св1м Ставлення до норм мотивж даевщв

I Доопера-цюнальне мислення Неповна штеракщя Конкретш ди й на-слщки ди Узагальнеш задоволення/ незадоволен-ня При- родна щенгич- шсть Розушти й виконувати поведшков1 оч1кування Виявляти та зд1йснювати нам1ри ди (бажання) Вщшшти конкретш ди вщ д1евщв

II Конкрет-но-опера-цюнальне мислення Повна ш-теракщя Рол1, сис-теми норм Культурш штерпретаци потреб Рольова щенгич-шсть Розушти й виконувати рефлек-тивш поведшко-в1 оч1кування (норми) Розр1зняти повиншсть 1бажання (обов'язок/ схильшсть) Розр1зняти м1ж да-ями/нормами та оди-ничними суб'ектами/ носшми ролей

III Формаль-но-опера-цюнальне мислення Ко мушка -тивна д1я й дискурс Принциии 1нтерпрета-щя кон-курентних потреб 1дентич-шсть Я Розушти реф -лективш норми (принципы)й дотримуватися 1х Розр1зняти гетерономш й автономш Розр1зняти окрем1/ всезагальш норми та щдивщуальшсть/Я взагаш

Мотиви дп набувають на цьому шляху форму культурно 1нтерпрето-ваних потреб; ïx задоволення зал ежить в1д дотримання соц1ально ви-знаних оч1кувань. На рiвнi III природний процес 1нтерпретацп потреб, який доти залежав вiд некерованоï культурноï традицiï та зм1ни систе-ми iнститудiй, може п1днятися до предмета дискурсивного формування волi. Унаслiдок цього, виходячи за межi потреб, вже iнтерпретованиx культурно, критика й виправдання також можуть здобувати в1д 1нтер-претацiï потреб силу, що ор1ентуе на д1ю.

Щабл1, долаючи як1 дитина вростае в загальнi структури комуш-кативноï дiï, ми описали так, щоб отримати в1дпов1дн1 вказ1вки щодо сприйняття й самосприйняття д1ючих суб'ект1в, на яких тримаеться 1нтеракц1я. Коли дитина проходить симбютичну фазу й стае чутли-вою, насамперед 1з погляду покарання та слухняност1, до норм морал1, вона вже вм1е в1др1зняти себе та власне т1ло в1д свого середовища, на-впъ якщо ще не розр1зняе в цьому середовищ1 чгтко ф1зичн1 й сощаль-н1 об'екти. Завдяки цьому дитина отримуе, так би мовити, «природну» щентичнють, якою вона зобов'язана характеру свого т1ла, що долае час, тобто оргашзму, що збер1гае власш меж1 Вже рослини й тварини е системами в довк1лл1, котр1, як рухлив1 т1ла, мають не лише щентичнють «для нас», що 1дентиф1куеться спостер1гачем, а й 1дентичн1сть «для себе» (16). Таким чином, д1евщ на першому р1вн1 ще не залучен до символ1ч-ного свпу; вони д1ють як природш агенти, яким приписуються зрозумЫ 1нтенц1ï, але ще не як суб'екти, яким можна було б, беручи до уваги уза-гальнеш повед1нков1 оч1кування, приписати д:^. Т1льки на другому р1вн1 1дентичн1сть вив1льняеться з тiлесноï зовн1шност1 д1евщв. М1рою того як дитина вбирае в себе символ1чш загальност1 менш Грунтовних ролей свого с1мейного середовища, а п1зн1ше - норми дiï ширших груп, ïï при-родна 1дентичн1сть переформовуеться п1д впливом символ1чно заснова-ноï 1дентичност1 ролей. 1ндив1дуальн1 ф1зюлоичн1 особливост1, таю як стать, т1лобудова, в1к тощо, включаються в символ1чне визначення. На цьому р1вн1 д1евц1 виступають як залежн1 в1д ролей референтн1 особи, а згодом - як анон1мн1 носи ролей.

Лише на третьому р1вш носи ролей перетворюються на ос1б, яю мо-жуть стверджувати свою 1дентичн1сть незалежно в1д конкретних ролей i особливих систем норм. При цьому ми припускаемо, що в молодоï людини сформувалася важлива здатн1сть розр1зняти норми та принци-пи, завдяки як1й вона може сама створювати норми й формувати власш судження зг1дно з принципами. Вона зважае на те, що традиц1йно за-своеш форми життя можуть виявлятися нерозумними, голими конвен-щями. Тому мае в1дводити власне Я за л1шю вс1х особливих ролей i норм i усталювати його едине лише через абстрактну здатнсть достов1рно

представляти себе в будь-яких ситуашях як того, хто може задовольняти вимогам узгодженосл також з огляду несумкних рольових оч1кувань i уникаючи насл1дк1в суперечливих в1дтинк1в життя. 1дентичн1сть ролей в1дд1ляеться завдяки 1дентичност1 Я; д1евц1 зустр1чаються один з одним упродовж, так би мовити, ус1х ïxнix об'ективних життевих стосунк1в, як 1ндив1ди.

Дос1 ми звертали увагу переважно на складов1 частини символ1чного ун1версуму, як1 поступово стають для молодоï людини реальшстю; якщо тепер в психолоичнш установш ми звертаемо увагу на зд1бносл, яких мае набути д1ючий суб'ект, аби в1н м1г рухатися в цих структурах 1нтер-акцп, то натрапляемо на всезагальн квал1ф1кацп рольових д1й, яю утво-рюють 1нтерактивну компетенц1ю. Волод1нню всезагальними структурами комунiкативноï дп, що дедал1 зростае, i водночас контекстуальнш незалежносл д1ючого суб'екта, що також зростае, в1дпов1дае сх1дчаста 1нтерактивна компетеншя, яку можна под1лити (як показуе права половина схеми 3) в1дпов1дно до трьох вим1р1в. Для нашоï аргументацп буде добре, якщо введен1 в кожному з цих вим1р1в визначення утворюють 1з формальних погляд1в 1ерарх1ю таким чином, що може бути обГрунтова-но наявшсть в1дпов1дного Шажетовш лог1ш розвитку зв'язку трьох р1в-н1в штеракцп.

Перший вим1р включае вир1знення когн1тивного компонента квал1-ф1кац1й ролей: д1евець мае розумпи окрем1 повед1нков1 оч1кування 1н-шого й може ними керуватися (р1вень I); в1н мае розумпи рефлективн поведшков1 оч1кування (рол1, норми) й може або в1дпов1дати 1м або ухи-лятися в1д них (р1вень II); нарешл, в1н мае розумпи рефлективн норми й може ïx застосовувати(р1вень III). Три р1вн1 в1др1зняються ступенями рефлективности Просте поведшкове оч1кування першого р1вня стае рефлективним у такому: оч1кування стають взаемно оч1куваними; i реф-лективне повед1нкове оч1кування другого р1вня стае, своею чергою, на третьому р1вн1 також рефлективним: норми стають нормованими.

Другий вимр стосуеться вир1знення мотивацшного компонента все-загальних квал1ф1кац1й ролей: спочатку природна причинн1сть не в1д-р1зняеться в1д причинност1 1з свободи; як у природ1, так 1 в сусп1льств1 1мперативи розум1ють як вияв конкретних бажань (р1вень I); п1зн1ше д1евцев1 сл1д навчитися в1др1зняти лише бажан дц (обов'язок i схиль-нсть), тобто значущсть норми в1д голоï фактичносл волевиявлення (р1-вень II); i, нарешл, в1н мае розр1зняти гетероном1ю й автоном1ю, тобто розумпи р1зницю м1ж нормами, просто переданими минулими покол1н-нями (або покладеними на нього), i принципово виправданими нормами. Три р1вн1 розр1зняються зг1дно з1 ступенем абстракцп диференшацп: керован д1ею ор1ентацп, в1д конкретноï потреби через обов'язки до ав-

тономно! вол1, стають дедал1 абстрактн1шими й водночас дедал1 дифе-ренц1йован1шими, з огляду на пов'язане з нормами ди домагання зна-чущост1 правильност1 (або «справедливость»).

Трет1й вимр включае вир1знення компонента всезагальних квал1ф1-кац1й ролей, який, якщо я правильно розум1ю, передбачае обидва 1нших 1 мае водночас як когнпивний, так 1 мотивац1йний аспекти. Спочатку сприймаються залежн в1д контексту, тобто конкретш, ди й д1евц1 1снуе лише особливе (р1вень I). На наступному р1вн1 символ1чн структури ма-ють диференц1юватися в1дпов1дно до всезагального й особливого: саме окрем1 ди, на противагу нормам, 1 окрем1 д1евщ, на противагу нос1ям ролей. На третьому р1вн1 особлив1 норми можуть предметно обговорю-ватися з погляду здатност1 до узагальнення, так що стае можливо роз-р1зняти окрем1 й загальн норми. З другого боку, д1евц1в б1льше не мож-на розглядати як комбшаци рольових атрибут1в, радше вони мають зна-чення 1ндив1дуал1зованих одинак1в, яю зд1йснюють через застосування принцип1в неповторну бюграфгю; 1накше кажучи, на цьому щабл1 треба розр1зняти шдив1дуальнкть 1 «Я взагалЬ». Р1вн1 розр1зняються в1дпов1д-но до ступеня узагальнення. Погляд на пояснен тут стовпц1 показуе, що квал1ф1каци ролей можна представити в певн1й 1ерархи з формальних погляд1в

а) рефлективности

б) абстракци та диференшаци й

в) узагальнення. Таким чином, обГрунтовуеться насамперед припу-щення, що глибинний анал1з може п1дтвердити представлений Шаже зразок лог1ки розвитку. Тут я маю обмежитися цим припущенням. Якщо воно виправдае себе, под1бне вважатиметься чинним 1 для щабл1в морально! св1домост1, оск1льки вони можуть випливати з р1вн1в рольово! компетенци. Цей висновок я також можу представити тут лише в загаль-них рисах.

При цьому в основ1 мо!х м1ркувань лежить припущення, що «моральною св1дом1стю» ми позначаемо здатнсть використовувати 1нтерактив-ну компетенц1ю для св1домо1 обробки морально релевантних конфл1кт1в ди. Для консенсуального розв'язання конфл1кту ди потр1бен, звичайно, як ви пам'ятаете, здатний до консенсусу погляд, за допомогою якого може утворюватися транзитивний порядок сп1рних штересгв. Проте компетентн суб'екти ди, незалежно в1д випадкових сп1льностей соць ального походження, традици, основних настанов тощо лише тод1 стають одностайними стосовно такого фундаментального погляду, якщо сам в1н випливае з1 структур можливо! 1нтеракцц. Таким поглядом е вза-емнсть м1ж д1ючими суб'ектами. Справд1, у комушкативнш ди разом 1з м1жособист1сним зв'язком м1ж 11 учасникам утворюються в1дносини

принаймн1 неповноï взаемност1. Дв1 особи перебувають у неповних вза-емов1дносинах, якщо одна лише ост1льки може виконувати або оч1ку-вати, оск1льки 1нша може виконувати або оч1кувати у (наприклад, учи-тель/учень; батьки/дитина). Повтстю взаемними ïx в1дносини е тод1, коли обидва суб'екти в пор1внянних ситуац1ях можуть робити те само або очжувати того самого (x = y) (наприклад, норми приватного права). У стати, що стала широко в1домою (17), А. Голднер говорить про норми взаемност1, що лежать в основ1 ус1х 1нтеракц1й; цей висл1в е не зовс1м вдалим, оск1льки взаемнсть е не нормою, а вбудована в загальш струк-тури можливоï 1нтеракцiï, так що кут зору взаемност1 належить ipso facto до 1нтуïтивного знання здатних до мови й ди суб'ект1в. Якщо визнати це, то можна вивести, як випливае з1 схеми 4, щабл1 моральноï св1домост1 таким чином, що вимогу взаемност1 буде застосовано до структур ди, яю характеризують молоду людину на р1зних р1внях.

На р1вн1 I морально релевантними стають лише конкретн ди й на-сл1дки ди (яю можна розумпи або як заохочення, або як санкци). Якщо тут затребувана неповна взаемн1сть, ми отримуемо Кольберг1в Щабель

1 (ор1ентац1я на слухнян1сть/покарання); за повноï взаемност1 - щабель

2 (1нструментальний гедон1зм). На р1вн1 II релевантний ди сектор роз-ширюеться: якщо ми вимагаемо для пов'язаних конкретними поведш-ковими оч1куваннями референтних ос1б неповноï взаемност1, отриму-емо Кольберг1в щабель 3 (ор1ентац1я на зразкову повед1нку), ту ж само вимогу для систем норм засв1дчуе Кольберг1в щабель 4 (ор1ентац1я на закон 1 порядок). На р1вн1 III принципи стають темою морал1 й уже з лог1чних п1дстав мають вимагати повноï взаемност1. Щабл1 моральноï св1домост1 в1др1зняються на цьому р1вн1 в1дпов1дно до ступеня симво-л1чного структурування мотив1в дй. Якщо релевантш дй потреби можуть залишатися поза символ1чним ун1версумом, тод1 припустиш ун1верса-л1стськ1 норми дй мають характер правил, що максишзують користь i загальних правових норм, як1 припускають свободу д1й стратег1чного пересл1дування приватних 1нтерес1в за ™ï умови, що егоïстична свобода кожного сумсна з егоïстичною свободою ус1х. Разом 1з цим егоцентризм другого щабля п1дн1маеться в буквальному розумшш до принципу. Це в1дпов1дае Кольберговому щаблю 5 (ор1ентац1я на легалктичний дого-в1р). Якщо розумпи потреби як культурно штерпретоваш, але припису-вати ïx 1ндив1дам як природш властивост1, припустим1 ун1версал1стськ1 норми ди мають характер всезагальних норм морал1. Кожен 1ндив1д мае монолоично перев1ряти здатн1сть до узагальнення вiдповiдноï норми. Це в1дпов1дае Кольберговому щаблю 6 (ор1ентац1я на сов1сть). Лише на щабл1 ун1версальноï етики мови сам1 1нтерпретацiï потреби, отже, те, що кожен 1ндив1д вважае своïм обов'язком розум1ти та представляти власш

Схема 4. Рольов1 компетенци та щабл1 морально! свщомосп

Вжов! щабш Ршш комушкацп Вимога вза-смност1 Щабш морально! свщомост! 1дея доброго життя Сфера дн Фыософська реконструкщя Вжов! таб.м

I Ди та наслщки ди Узагальнеш задоволення/ незадоволення Неповна взаемшсть 1 Максишзац!я задоволення/ усунення незадоволення через слухняшсть Природне й сощальне довкшля II а

Повна взаемшсть 2 Те само Через об-мш екв1валентами На!вний гедо-шзм

II Рол1 Культурно штерпрето-ваш потреби (конкретш обов'язки) Неповна взаемшсть 3 Конкретна звича-евють первинних груп Трупа первинних референтних омб II б

Системы норм 4 Конкретна звича-евють вторинних груп Члени полиич-ного союзу М1ркування про конкретний суспшьний порядок

III Принци-пи Ушверсал1зац1я задоволення/ незадоволення (користь) Повна взаемшсть 5 Громадянсыа сво-боди користуван-ня сощальними благами Ул правоможш Рацюнальне природне право III

Ушверсал1зац1я обов'язюв 6 Моральна свобода Ул люди як при-ватш особи Формалктична етика

Ушверсал1зац1я штерпретащй потреб 7 Моральна й по-лиична свобода Ул як члени уявного свиово-го суспшьства Ушверсальна етика мови

1нтереси як «дшсш», також можуть ставати предметом практичного дискурсу. Цей щабель не в1дмежований у Кольберга в1д щабля 6, хоч м1ж ними е яюсна в1дм1ншсть, адже принцип виправдання норм - це вже не монолоично застосовний основопринцип здатност1 узагальнення, а сп1льно дотримуваний метод дискурсивного виконання нормативних домагань значущост! Неспод1ваний поб1чний результат нашоi спроби вичитати щабл1 моральноi св1домост1 з 1нтерактивноi компетенци поля-гае у виявленш того, що Кольбергова схема щабл1в е неповною.

IV

В 1дентичност1 Я виражаеться те парадоксальне в1дношення, що Я як особа взагал1 под1бне вс1м 1ншим особам, але як шдив1д е ц1лком в1дм1н-ним в1д ус1х 1нших 1ндив1д1в. Тому 1дентичшсть Я може виказувати себе в здатност1 дорослоi особи формувати в конфл1ктних ситуац1ях нову 1ден-тичшсть 1 узгоджувати и з подоланою минулою 1дентичн1стю, аби п1д ке-р1вництвом всезагальних принцип1в 1 способ1в д1й органзувати себе та своi 1нтеракцп в неповторнш бюграфп. Дос1 це поняття 1дентичност1 Я я розробляв, звичайно, лише в1дпов1дно до його когнпивного, а не моти-вац1йного аспекту. Я вибрав кут зору, п1д яким ми можемо спостер1гати, як дитяче Я поступово уявляе себе в загальних структурах комун1катив-ноi дп й завдяки цьому набувае 1нтерактивноi компетенци, м1цност1 й автономп д1i. Проте ця перспектива не прояснюе психодинамжу вихов-ного процесу. Вона нехтуе доленосними схильностями (ТиеЬ8сЫск8а1), у як1 вплетено розвиток Я. У динамщ утворення над-Я можна так само розп1знати як 1нструментальну роль, яку у форм1 нарцисичного зам1-щення самост1 в1д1грають п1д час утворення 1деал1в Я л1б1донозн1 енерг1i, так 1 функц1ю, яку беруть на себе для уведення 1нстанцii сов1ст1 обернут1 проти самост1 агресивн1 енерг1i (18). Але передус1м в обох великих кризах дозр1вання ед1повоi фази та юност1, у яких навчаються статевим ролям 1 п1ддаються випробовуванню сили культурноi традицп, що формують мотиви, виявляеться, що проникати в структури 1нтеракд1i й прозирати кр1зь них Я може лише тод1, якщо ним можуть бути сприйнят1 1 в1дпо-в1дним чином 1нтерпретован1 також й потреби в цьому символ1чному ун1версум1. З такого погляду розвиток Я постае як надто небезпечний процес. Нам не потр1бно п1дтверджувати це посиланнями на випадки патолог1чного розвитку; б1льш непом1тною ознакою, що лежить у межах норми, е част1 розб1жност1 м1ж моральним судженням 1 моральною д1ею. Представлене в схем14 узгодження м1ж р1внями iнтерактивноi компе-тенцп та щаблями моральноi св1домост1 означае: кожен, хто завдяки 1н-терактивнш компетенц1i мае певний щабель, формуе - якщо структура

власно! мотивацп не заважае йому витримувати структури повсякденно! ди - моральну св1дом1сть того ж самого щабля навпъ п1д тиском кон-сенсуального врегулювання конфл1кт1в ди. Однак у багатьох випадках загальн квал1ф1каци рольових д1й, яких достатньо для того, аби впора-тися з нормальними ситуац1ями, не можуть стабЫзуватися п1д тиском в1дкритих конфл1кт1в; тод1 особа, яку ми розглядаемо, у сво!х моральних д1ях або ж 1 в моральних д1ях, 1 в судженнях опускаеться нижче порога свое! 1нтерактивно1 компетенци, так що в1дбуваеться зсув м1ж щаблем и нормально! рольово! ди й тим щаблем, на якому вона осмислюе мо-ральн конфл1кти. Моральна свщомкть, оск1льки вона п1дпорядковуе д1ючого суб'екта 1мперативу св1домо! обробки конфл1кту, е 1ндикатором ступеня стаб1льност1 загально! штерактивно! компетенци.

Взаемозв'язок св1домо! обробки конфл1кту й морал1 стае очевид-ним у пограничних ситуац1ях, як1 не мають однозначного морального виршення, а отже, роблять неминучим порушення правил (помилку). Д1ю, яка постае, навпъ за умов морал1, у таких ситуац1ях ми називаемо «траичною». У поняття траичного вкладено навмисне прийняття по-карання 1, в1дпов1дно, провини, тобто виконання морального постулату усв1домлення, навпъ зважаючи на морально нерозв'язну дилему. Це висвплюе сенс морально! ди загалом: як морально «хороших» ми квал1ф1куемо тих ос1б, як1 й п1д тиском, тобто в морально релевантних конфл1ктах дп, замгсть неусв1домленого в1дкидання конфл1кту збериа-ють свою, опановану для безконфл1ктних нормальних ситуацш, 1нтер-активну компетенщю.

Як св1дчить психолог1я Я, для ситуацш, у яких Я хот1ло б уникнути св1домо1 обробки конфл1кт1в, воно намагаеться вигадати захисн меха-шзми. Щ дотепн стратеги запоб1гання конфл1кту слугують схожому на втечу реагуванню на небезпеку; вони поступово зникають з1 св1домост1, тод1 як Я немов приховуеться за ними. Не лише зовншня реальнкть або шстинктивш 1мпульси е джерелами небезпеки, але й санкци над-Я ста-новлять загрозу. Ми в1дчуваемо страх, якщо в моральних конфл1ктах д1-емо 1накше, н1ж вир1шили, розм1рковуючи св1домо. Якщо ми в1дганяемо щ страхи, яю сигнал1зують про повернення 1нфантильних переживань, ми приховуемо водночас розб1жн1сть м1ж здатнстю судити й готовн1стю до зд1йснення ди. Ут1м теор1ю захисних механ1зм1в не було радикальним чином покращено (20) з час1в першо! спроби 11 систематизации Анною Фройд (19). Ц1кавим чином деяю нов1ш1 досл1дження дають змогу при-пустити, що в1дпов1дна логЩ розвитку класиф1кац1я оживлених, через порушення моральних вимог, страх1в (страх перед покаранням, сором або муки совгста) уможливлюе кращу класиф1кащю захисних механз-м1в (21). Певн формоутворення 1дентичност1 сприяють таким страхам,

оск1льки вони уможливлюють моральн1 переконання, як1, так би мови-ти, е прогресивн1шими, н1ж моб1л1зовуван1 в ïx межах мотиви ди.

Подв1йне становище 1дентичност1 Я в1ддзеркалюе, звичайно, не лише когттивно-мотивацшний подв1йний аспект розвитку Я, а й взае-мозалежн1сть сусшльства та природи, що сходить аж до утворення 1ден-тичност1. Модель невимушеноï 1дентичност1 Я е вимоглив1шою й багат-шою за модель автономи, яка розробляеться лише шд кутом зору морал1. Звичайно, це також можна побачити в нашш доповнен1й 1ерархи щабл1в моральноï свщомосп. Сенс переходу в1д щабля 6 до щабля 7 можна роз-глянути ф1лософськи: бачити його в тому, що в1д формалiстичноï етики обов'язку до унiверсальноï мовноï етики штерпретаци потреб б1льше не приймаються як дан1, а залучаються до дискурсивного формування вол1. Таким чином внутргшня природа зсуваеться в утоп1чну перспективу. На цьому щабл1 саме внутргшня природа б1льше не може контролюватися лише в межах штерпретацшних рамок, що за монолог1чно застосова-ним принципом узагальнення природно ф1ксуються культурною тради-щею, й стае тод1 розколотою на лег1тимн1 й нелеитимш компоненти, обов'язки та схильност1. М1рою того, як потреби, завдяки естетичним формам виразу, набувають здатн1сть до мови, отже, зв1льняються в1д гх палеосимволiчноï домовност1, внутр1шня природа стае комун1кативно розр1дженою й прозорою.

Однак це означае, що внутргшня природа в ïï виявлененому культурному призначенш (Präformation) не пщкоряеться вимогам автономи Я, а здобувае через зазначену вище залежтсть Я в1льний доступ до мож-ливостей штерпретаци культурноï традици. У мед1уш комун1кац1й, що в них формуються щнност1 й норми, у як1 надходять естетичн досв1ди, традищин культурш зм1сти вже не е просто шаблонами, згщно з якими штампуються потреби; навпаки, у цьому мед1уш потреби можуть в1д-шукувати й знаходити вщповщш гм штерпретаци. Цей пот1к комуи1кацй вимагае, звичайно, пiдвищеноï чутливост1, розмежувань, залежностей, коротше: позначеного як позиц1йна залежн1сть когн1тивного стилю, який дос1 Я на шляху до автономи долало й замшяло на незалежний в1д позици стиль сприйняття й мислення. Автоном1я, яка позбавляе Я ко-мун1кативного доступу до власноï внутрiшньоï природи, св1дчить також про несвободу. 1дентичн1сть Я припускае свободу, яка в намаганш якщо не ототожнити цдтсть 1з щастям, то хоча б узгодити гх обмежуе саму себе.

Примтгки

1. R. Do'bert, G. Nunner-Winkler, Konflikt - und Rückzugspotentiale in spätkapitalistischen

Gesellschaften, in: Zeitschrift für Soziologie, 1973, S. 301- 325; R. Dobert, G. Nunner-

Winkler, Adoleszenzkrise und Identitatsbildung, Ffm. 1975.

2. J. Habermas, Der Universalitätsanspruch der Hermeneutik, in: Kultur und Kritik, Frankfurt/Main 1973, S. 264- 301

3. H. Marcuse, Das Veralten der Psychoanalyse, in: Kultur und Gesellschaft, Frankfurt/ Main 1965, S. 96f.

4. T. W. Adorno, Zum Verhältnis von Soziologie und Psychologie, in: Sociologica, Frankfurt/Main 1955, S. 43.

5. J. Habermas, Legitimationsprobleme im Spätkapitalismus, Frankfurt/Main 1973.

6. T. W. Adorno, Negative Dialektik, Ges. Sehr. Bd. 6, Frankfurt/Main 1973, S. 294.

7. Психолопя Я:

H. S. Sullivan, Conceptions of Modern Psychiatry, New York 1940; ders., The Interpersonal Theory of Psychiatry, New York 1953; E. H. Erikson, Kindheit und Gesellschaft, Stuttgart 1956; ders., Identi^t und Lebenszyklus, Frankfurt/Main 1966; N. Sanford, Seif and Society, New York 1966; D. J. de Levita, Der Begriff der Identity, Frankfurt/Main 1971; G. and R. Blanck, Toward a Psychoanalytic

Developmental Psychology, in: J. Am. Psychoanal. Ass., 1972, S. 668- 710. Психологя розвитку:

J. Piaget, Das moralische Urteil beim Kind, Frankfurt/Main 1973; ders., Biology and Knowledge, Chicago 1971; H. Furth, Intelligenz und Erkennen, Frankfurt/Main 1972; L. Kohlberg, Stage and Sequence, in: D. Goslin (Ed.), Handbook of Socialization Theory and Research, Chicago 1969; ders., From Is to Ought, in: Th. Mischel (Ed.), Cognitive Development and Epistemology, New York 1971, S. 151- 236; J. H.

Flavell, The Development of Role-Taking and Communication Skills in Children, New York 1968; H. Werner and B. Kaplan, Symbol Formation, New York 1963.

Ытеракцютзм:

Ch. H. Cooley, Human Nature and the Social Order, New York 1902; G. H. Mead, Geist, Identitat und Gesellschaft, Frankfurt/Main 1968; H. Gerth und C. W. Mills, Person und Gesellschaft, Frankfurt/M. 1970; T. Parsons and R. F. Bales, Family Socialization and Interaction Process, Glencoe 1964, Ch. II, S. 35- 133; Ch. Gordon and K. J. Gergen (Eds.), Self in Social Interaction, New York 1968; G. E. Swanson, Mead and Freud, Their Relevance for Social Psychology, in: J. G. Manis and B. N. Meltzer (Eds.), Symbolic Interaction, Boston 1967, S. 25- 45; L. Krappmann, Soziologische Dimension der Identitat, Stuttgart 1969; H. Dubiel, Identitat und Institution, Bielefeld 1973; N. K. Denzin, The Genesis of Self in early Childhood, in: The Soc. Quart. 1972, S. 291-314.

8. J. Habermas, Notizen zum Begriff der Rollenkompetenz, in: Kritik und Kultur, Frankfurt/Main 1973, S. 195- 231.

9. «В 0CH0Bi кожно! психолопчно! теори розвитку лежить поняття «ш;аблi розвитку». Найбшьш Грунтовно його було розроблено в межах когттивктсько! тра-дици (Шаже, Кольберг). Щ автори говорять про щаблi когттивного розвитку лише за вказаних нижче умов (J. H. Flavell, An Analysis of Cognitive Developmental Sequences, in: Gen. Psych. Monographs 86, 1972, S. 279- 350).

- Когттивт схеми окремих щаблiв розвитку вiдрiзняються одна вщ одно! за яюс-тю, й окремi елементи специфiчного для певних щаблiв розумового стилю сшв-вщносяться мгж собою таким чином, що утворюють структуроване цше. Специ-фiчнi способи поведшки е не просто специфiчними для об'екта реакцшми на

зовнiшнi чинники, а штерпретуються як деривати певно! форми структурування довкшля.

- Специфiчнi для певних щаблiв схеми розвитку розмiщено в iнварiантнiй i водно-час ieрархiчно структурованiй послiдовностi. Це означав, що жодного з шзтших щаблiв не можна досягнути без проходження всгх попереднiх; що дат, на шзт-ших щаблях розвитку елементи бшьш раннiх щаблiв скасовуються й по-новому iнтегруються на бшьш високому рiвнi; i що, ^м того, можна вказати напрям розвитку для загально! послiдовностi (незалежнiсть вщ стимулiв, що дедалi зрос-тае, i пщвищена об'eктивнiсть).

- Психолопчно цiкавими цi щаблi розвитку е передумм тому, що iз факта, що шдивщи завжди вщдають перевагу виршенню проблем, яю вiдповiдають ви-щому з досягнутих ними рiвнiв, а загальнi схеми вирiшення, яю характернi для попереднього щабля, усуваються. Таким чином, можна зробити висновок, що лопка розвитку не представляв лише зовт сконструйовану й безшдставно звинувачувану впорядковувальну схему, а вщповщае психологiчнiй, а також мотивацiйно значущш реальность». (R. Döbert, G. NunnerWinkler, Konflikt und Rückzugspotentiale in spätkapitalistischen Gesellschaften, a. a. O., S. 302).

10. J. Cumming and E. Cumming, Ego and Milieu, New York 1967.

11. E. Turiel, Conflict and Transition in Adolescent Moral Development, in: Child Development 1974, S. 14-29.

12. Е. Erikson, Lebenszyklus, a. a. O., S. 107.

13. J. Loevinger, Origins of Conscience, Ms. (Washington University, St. Louis, 1974).

14. J. Loevinger, The Meaning and Measurement of Ego Development, in: Am. Psychol., 1966, S. 195- 206; dies., und R. Wessier, Measuring Ego Development, San Francisco 1970; dies., Recent Research on Ego Development, Ms. (Washington University) St. Louis 1973; див. також дисертащю Д. М. Брайтона The Development of Natural Epistemology in Adolescence and Early Adulthood, Harvard Univ., Cambr.

1975.

15. T. Parsons, The Social System, London 1951; ders., Social Interaction, in: IESS, Vol. 7, S. 429- 441. J. Habermas, Stichworte zur Theorie der Sozialisation, in: Kultur und Kritik, a. a. O., S. 118-194; H. Joas, Die gegenwartige Lage der soziologischen Rollentheorie, Frankfurt/Main 1973.

16. J. Habermas, Konnen komplexe Gesellschaften eine vernunftige Identitat ausbilden?, див. част. 4, розд. 2 ще! книжки.

17. A. W. Gouldner, The Norm of Reciprocity, in: ASR, 1960, S. 161-178; vgl. auch ders., Enter Plato, New York 1965.

18. J. Sandler, Zum Begriff des Uber - Ichs, in: Psyche 1964, S. 721- 743, S. 812- 828; Spitz, R. A., Eine genetische Feldtheorie der Ich - Bildung, Frankfurt 1972; Jacobson, E., Das Selbst und die Welt der Objekte, Frankfurt/Main 1973; M. Mitscherlich, Probleme der Idealisierung, in: Psyche 1973, S. 1106- 1127.

19. A. Freud, Das Ich und die Abwehrmechanismen, Mьnchen 1964. G. E. Swanson, Determinants of the Individual's Defenses against inner Conflict, in: J. C. Glidewell (Ed.), Parental Attitudes and Child Behavior, Springfield 1961, S. 5ff.; P. Madison, Freud's Concept of Repression and Defense, London 1961.

20. Щкавою в будь-якому разi е спроба з'ясувати узгоджетсть мгж стратепями виршення проблем i захисними страте^ми (мехашзмами захисту й адапта-цп). Vgl. Th. C. Kroeber, The Coping Functions of the Ego - Mechanisms, in: R. W.

White (Ed.), TheStudy of Lives, N. Y. 1963, p. 178- 200; N. Haan, Tripartite Model of Egofunctioning, Journ. Nerv, and Ment. Dis, 1969, 148, p. 14-30.

21. G. C. Gleser and D. Ihilebich, An objective Instrument for Measuring Defense-Mechanisms, in: J. of Norm, and Clinic. Psych., 1969, S. 51-60; B. Neuendorff, Geschlecht und Identität und die Struktur der Person-Umwelt-Interaktion, Diss. Berlin 1976.

4. Чи здатн комплексы сусшльства формувати розумну щентичнкть?

З нагоди вручения мен119 с1чня 1974р. Гегел1вськог премПм1ста Штутгарта я виступив з промовою, в основ1 якоИлежав наведений нижче текст (уперше його було надруковано в: J. Habermas, D. Henrich, Zwei Reden, Frankfurt/Main 1974, SS. 25-84) (1).

Питання про те, чи може комплексне, наприклад наше, сусшльство формувати розумну щентичшсть, вщсилае до сенсу, у якому я хотв би використовувати слово «щентичтсть»: суспшьство не мае приписувано! йому щентичност1 в тому трив1альному сенс1, у якому !! мае, наприклад, предмет, котрий р1зш спостер1гач1 можуть щентифжувати як той самий предмет, навпъ якщо вони сприймають i описують його р1зними способами. У певному значенш суспiльство породжуе свою iдентичнiсть; i тим, що воно не втрачае ц1е! iдентичностi, воно зобов'язане власним зусиллям. Крiм того, розмова про розумну iдентичнiсть виявляе норма-тивний зм1ст поняття. Тим самим ми припускаемо, що суспшьство може не досягти свое! «справжньо!», або «ютинно!», iдентичностi. Гегель говорить про «хибну iдентичнiсть», коли едн1сть життево! цтсност1, що розпадаеться на окрем1 моменти, можна пiдтримувати лише насильно. Чи можемо ми й сьогодш говорити таким же чином - ще не виршено. Нав1ть не зрозумшо, чи можемо ми, зважаючи на складн1сть сучасних суспшьств, позначати словом «iдентичнiсть» деяку внутр1шньо несупер-ечливу думку.

I

Отже, дозвольте мен1 пояснити спочатку поняття iдентичностi в бшьш звичному контекст1 його вживання. Звершмо увагу зам1сть суспшьств на окремих iндивiдiв, як1 можуть говорити про самих себе «Я» т1ею м1рою, якою вони стверджують свою щентичн1сть. 1дентичн1сть Я не просто приписуеться !м: вони мають певну iдентичнiсть, якщо утво-рюють i зберiгають !!. Особливо це може виявлятися в критичних си-туащях, коли особа конфронтуе з вимогами, яю водночас суперечать заявленим i цiлком лег1тимним очiкуванням або ж засвоеним у минуло-му структурам очжування. Так1 конфлiкти можуть виникати внаслщок раптово! втрати соц1ального статусу, а також несподгваного доступу до

нових посад i сфер життя або через обставини дол1, такi як безробгття, ем1грац1я, в1йна, катастрофа чи п1дйом соцiальними сходинками завдя-ки особистому вез1нню, що мае значнi насл1дки. За певних обставин вони наст1льки обтяжують систему особистостi, що вона постае перед альтернативою: зламатися чи почати нове життя. Звкно, початок нового життя може мати дуже рiзнi наслщки: або ми задовольнимо вимогу збереження власно1 1дентичност1 шляхом продуктивно1 переорiентащí, яка, за межами наявних розбiжностей, уможливлюе безперервшсть бю-графii та символiчнi межi Я, або ж врятуемо самi себе шляхом сегментаций в просторi та часi, отже, через блокування несумiсних сфер або фаз життя, аби змогти, принаймнi в межах цих д1лянок, п1дкоритися зви-чайним вимогам узгодженостi. Про тих, хто взагал! 1гноруе такi вимоги узгодженост!, ми кажемо, що iхня 1дентичнiсть розпливаеться. дифуз1я 1дентичност1 е одтею з форм зруйнованоi щентичносп; 1ншими ii формами е, наприклад, примусово 1нтегрована, або ж розколота, 1дентич-нсть. Схож явища описано в психопатологи; доходить навгть до хвороб душ або духу, коли сила утворення й пщтримування невимушеноi 1ден-тичносп Я слабшае навгть у повсякденних життевих стосунках (2).

Вдала щентичнють Я означае своерщне вм1ння здатних до мови та ди суб'ект1в залишатися тотожними соб1 навтть п1д час глибоких зм1н структури особистост1, якими вона вщповщае на суперечлив1 ситуаци. Зрозум1ло, певн1 ознаки самощентифжаци, якщо вони можуть обГрун-тувати 1дентичн1сть особи, завжди мають бути визнан1 штерсуб'ективно. Так само в1др1знення себе в1д 1нших мае визнаватися цими 1ншими. Створена й утримана через само1дентиф1кащю символ1чна едшсть особи Грунтуеться, своею чертою, на належност1 до символiчноi реальнос-т1 групи, на можливосп локал1зацц у свт цiеi групи. Тому 1дентичн1сть групи, що перевищуе тдивздуальн бюграфи, е умовою щентичносп окремого 1ндив1да.

Це чгтко виявляеться в розвитку пщитка (3). Коли дитина навчаеть-ся вщмежовувати власне т1ло в1д середовища, у якому вона ще не роз-р1зняе ф1зичн1 та сощальн1 об'екти, то отримуе певну, так би мовити, «природну» iдентичнiсть, яка зумовлена характером оргатзму, що до-лае час 1 збериае своi меж1 Вже рослини та тварини е системами в до-вкшл1, так що вони, под1бно до рухливих т1л, мають не лише 1дентич-нсть «для нас» (спостер1гач1в, що зд1йснюють 1дентиф1кац1ю), але й, у певному сенс1, 1дентичн1сть «для себе». Але особою дитина стае лише тод1, коли навчаеться локал1зувати себе у своему сощальному життес-вт. Коли дитина засвоюе символ1чш загальност1 менш фундаменталь-них ролей, пов'язаних 1з с1м'ею та и безпосередн1м оточенням, а пэт-ше норми поведшки у б1льш широких групах, притаманна ii органзму

природна щентичнють змiнюeться на символ1чно пiдкрiплену рольову ideHmuHHicmb. При цьому характер рольовоï iдентичностi, яка забезпечуе безперервшсть Я, Грунтуеться на стаб1льност1 поведiнкових оч1кувань, якi для самоï особи мають прiоритет над 1деалами Я. У гегел1вськ1й конструкций це щабель самосв1домостi, на якому 1ндив1д може рефлективно ставитися до самого себе, оск1льки в1н вступае в комун1кац1ю з 1ншим Я так, що обое взаемно визнають i спроможт визнавати один одного як Я: «Це самосвщомкть для 1ншоï самосв1домост1, спочатку безпосередньо як 1нше для 1ншого. Я споглядаю в н1м самого себе як Я, але й у самому соб1 я знов-таки споглядаю безпосередньо наявний, як Я, абсолютно незалежний щодо мене 1нший об'ект» (4). Сп1льним для обох стор1н е знання того, що кожен 1з них знае себе визнаним кожним 1ншим; i цю узагальнену самосв1дом1сть Гегель називае духом. Цей дух, пор1вняно 1з суб'ективною свщомктю, мае особливу об'ективнкть звичок i норм. Дух е середовищем, у якому утворюеться рефлективнсть Я одночасно з штерсуб'ективтстю взаемного визнання (5). Доки цей дух залишаеться приватним духом окремоï с1мЧ або певного народу, утворена в н1м щентичшсть окремих член1в групи також залишаеться прив'язаною до тих чи 1нших певних традиц1й, особливих ролей або норм.

Загалом ця конвенцюнальна 1дентичтсть руйнуеться протягом фази юност1. Упродовж цього часу молода людина вчиться правильно роз-р1зняти, з одного боку, норми, а з другого - принципи, в1дпов1дно до яких ми можемо утворювати норми. Так1 принципи можуть слугувати масштабом для критики та виправдання знайдених норм. Справд1, тому, хто судить принципово, ус1 чинт норми здаються суворими правилами. Серед них лишень всезагальш норми можна в1др1зняти як розумш, оскшьки т1льки вони гарантують взаемшсть прав i обов'язкв кожного стосовно кожного 1ншого. Але щойно зазначена 1нтерактивна взаем-н1сть, закладена в структур1 ролей, зводиться до принципу, Я вже не може 1дентиф1кувати себе 1з самим собою в партикулярних ролях 1 зна-йдених нормах. Воно мае зважати на те, що традицшно звичт форми життя виявляються суто партикулярними, нерозумними; тому Я мае, так би мовити, в1дсунути свою 1дентичтсть, за лшп ус1х особливих ролей i норм i заф1ксувати ïï лише як абстрактну здаттсть представляти себе в будь-яких ситуац1ях як те ж саме Я, котре, навпъ зважаючи на несутст рольов1 оч1кування й долаючи на своему життевому шляху насл1док суперечливих систем ролей, все-таки спроможне в1дпов1дати вимогам узгодженост! 1дентичтсть Я дорослоï людини виявляеться в здатност1 формувати нов1 1дентичност1 та водночас 1нтегрувати ïх 1з уже подоланими, щоб оргатзовувати себе та своï взаемодп в неповторн1й бюграфп. Така ideHmmmcmb Я уможливлюе ту автоном1зац1ю й водно-

час шдивщуапзащю, що закладен в структур1 Я вже на щабл1 рольовоi 1дентичност1.

В 1дентичност1 Я виражаеться та парадоксальна обставина, що Я як особа взагал1 под1бне до вс1х 1нших ос1б, але як 1ндив1д щлком в1дм1нне в1д ус1х 1нших 1ндив1д1в. Кажучи мовою Гегеля, Я е абсолютною всеза-гальн1стю й так само безпосередн1м абсолютним усампненням. Дал1 Гегель продовжуе: воно «так само становить як природу Я, так 1 поняття; про те й про шше нчого не можна зрозумпи, якщо не сприймати обидва вказан моменти одночасно в iх абстрактносп та ц1лковитш едностЬ» (6). Це положення вже мктить у прихованому вигляд1 Гегелеву пропозищю щодо вир1шення проблеми, яку я вибрав сьогодш темою свого виступу, оскшьки Гегель ставив ii перед собою у форм1, аналогiчнiй до т1е^ у якш вона продовжуе щкавити нас сьогодш. Я спиратимусь на думку, що, по-силаючись на досв1д власноi бюграфи (п1дтверджений нов1шими досль дженнями з психологи розвитку), ми вважаемо припустимим говорити про щентичнкть Я в запропонованому вище сенс1. Я припускаю, що ми готов1 в1дтворити лог1ку розвитку подiбноi органiзацii Я й не прихову-вати при цьому нормативний змкт поняття 1дентичност1 Я. 1накше кажучи, ми переконаш: лише ушверсалктську мораль, яка вир1зняе всеза-гальн1 норми (1 здатн до узагальнення 1нтереси) як розумш, можна в1д-стоювати з достатн1ми п1дставами; 1 лише поняття 1дентичност1 Я, яке гарантуе водночас свободу й 1ндив1дуал1зац1ю особи в складних рольо-вих системах, може вказати сьогодш прийнятш ор1ентири для виховних процес1в. Щоправда, як т1льки ми приймаемо щ сильн тези, постае ем-Щричне питання: як же все-таки виникають ушверсалктсью структури Я 1 як вони можуть збернатися, якщо - 1 доти, доки - в базисних 1нсти-тущях самого сусп1льства вт1лено зовс1м не ун1версал1стськ1 принципи. Адже 1дентичшсть Я, як ми бачили, може утворюватися лише на осно-в1 ширшоi 1дентичност1 групи. Кр1м того, постае аналпичне питання, чи можна взагал1 сп1вв1днести з постконвенцюнальною щентичнктю Я групову 1дентичшсть, отже, дух конкретного сусп1льства. Адже зг1дно з ун1версал1стськи виправдовуваними нормами вже неможливо визнавати прив1лейоване становище за певними групами, спроможними формува-ти 1дентичшсть (якими е с1м'я, мкто, держава або нац1я). М1сце власноi групи заступае, скор1ше, категор1я «другого», який вже не визначений власною неналежшстю[до групи] як чужий, а який е для Я 1 тим 1 1ншим в одному: абсолютно р1вним 1 абсолютно в1дм1нним, найближчим 1 най-дальшим в одн1й особ1 В1дпов1дно, державно-громадянську або нацю-нальну 1дентичн1сть мае бути розширено до всесвiтньо-громадянськоi або ун1версальноi 1дентичност1. Проте чи може така 1дентичн1сть мати точний сенс? Людство загалом е абстракцею, а не деякою групою у свь

товому масштаб^ що могла б утворювати 1дентичшсть под1бно до того, як це роблять племена або держави, - у будь-якому раз1, доти, доки саме людство, своею чергою, можливо, в1др1зняючи себе в1д 1нших популяц1й у косм1чному простор1, не об'еднаеться знов-таки в деяку партикулярну едн1сть. I якщо не людство загалом 1 не свгтове сусп1льство, то хто ще м1г би заступити м1сце всеохопно! колективно! 1дентичност1, на основ1 яко1 утворюватимуться постконвенц1ональн1 1дентичност1 Я? Проте якби це м1сце залишилося порожн1м, тод1 й ун1версал1стська мораль, так само як 1 вщповщш структури Я, мала б залишися безп1дставною вимогою, тобто вони могли б здшснюватися лише в приватному порядку 1 час в1д часу, не визначаючи субстанцюнально соцальний контекст життя. Ця проблема спонукала Гегеля назвати р1вною м1рою «абстрактними» уш-версал1зм 1дей Просвгтництва й Кантову етику.

Можна легко зазначити м1сце в межах Гегелево! системи, у якому в1н звертаеться до ц1е! проблеми та знаходить також шлях до п вир1шення, включаючи 11 в систему. Проте в1дтворення зняття «моралЬ> в «звичаевос -тЬ>, адже саме про це вдеться, не могло б бути надто роз'яснювальним, оск1льки Гегель, як меш здаеться, вибрав 1 розробив розумний зас1б сис-теми, вже передбачаючи нашу проблему.

II

Аби зробити цю тезу зрозум1лою, я маю ще раз повернутися до проблеми 1дентичност1. Задля простоти я хочу тепер розглянути цю проблему в дещо 1ншому контекст1. При цьому, як 1 дос1, я рухаюсь поза межами Гегелево! думки й згадую лише т1 зв'язки, яю виявляються м1ж нашими м1ркуваннями й основними поняттями Гегеля.

Зг1дно з найнов1шими антрополоичними й соцюлоичними досль дженнями, ми можемо простежити в1дношення м1ж груповою 1дентич-шстю й 1дентичн1стю Я в1дпов1дно до чотирьох щабл1в соц1ально! ево-люци (7). В архагчних сустльствах, структура яких визначена стосунка-ми спор1дненост1, виникають м1ф1чш картини свпу. Соц1альн1 стосун-ки в с1м'1 та племен слугують тут схемою тлумачення, за якою м1ф1чне мислення утворюе аналоги м1ж природними й культурними явищами. Антропоморф1зац1я природи й натурал1зац1я людського спЫснування (у маги) створюе сукупн1сть под1бностей 1 в1дпов1дностей: немае нчо-го наст1льки в1дм1нного, щоб воно не могло перебувати в ун1версальних взаемов1дношеннях; усе очевидним чином перебувае у зв'язку з ус1м. «Систематично досл1джуючи вс1 можливост1 сп1вставлення за аналоиею природи й культури, (м1ф1чне) мислення вибудовуе величезну гру дзер-кал, у як1й до неск1нченност1 в1дбиваеться, безперервно розколюючись 1

знов з'еднуючись у призм1 в1дношень м1ж природою та культурою, двоякий образ людини та свпу» (8). М1ф1чна картина свпу дае осмислене мкце кожному елементу, що доступний для сприйняття; через це вона поглинае всю незахищешсть сусп1льства, яке на низькому р1вн1 розвитку продуктивних сил навряд чи здатне контролювати середовище, що його оточуе. Майже все випадкове можна усунути через 1нтерпретац1ю. У м1ф1чному свт вс1 сутност1 розум1ються як аналогiчнi: окрем1 люди е субстанц1ями так само, як камеш, рослини, тварини й боги. Так, плем1н-ний союз не е реальнстю, яку можна чгтко в1дд1лити в1д окремих його член1в або природи. Спокусливо було б пор1вняти 1дентичн1сть окремо-го 1ндив1да в архаiчному сусп1льств1 з природною 1дентичн1стю дитини, яку Гегель називае «безпосередньою й тому недуховною, суто природною еднстю 1ндив1да з його родом 1 з1 свпом загалом»(9). На цьому ща-бл1 не можуть виникати проблеми 1дентичност1. Адже умовою для iх ви-никнення е диференц1ац1я м1ж окремим, особливим 1 всезагальним, яку ми спостернаемо, наприклад, у свт полiтеiстичних релтй.

Рант висок культури мають у держав1, царств1 або мкт1 полпичну оргашзащю, яка потребуе виправдання 1 яка тому п1дключаеться до ре-лшйних тлумачень 1 п1дстраховуеться ритуалами. Боги полiтеiзму на-бувають людського вигляду: вони самов1льно д1ють, розпоряджаються особливими сферами життя й п1дкоряються, своею чергою, необх1д-ност1 абстрактноi дол1. Десакрал1зац1я природного довкшля, що почи-наеться, 1 часткове в1дособлення пол1тичних 1нституц1й в1д косм1чного порядку - це ознаки в1дкриття дивного й неспод1ваного простору, у яко-му 1ндив1д вже б1льше не може просто в1дкинути випадковосп через iх ре1нтерпретащю, а мае власною д1ею поставити iх п1д контроль. М1ж богами й людьми виникають нов1 форми релiг1йноi дii: прохання, жертва й повага, як1 вказують на те, що ндив1ди спираються на ун1версальний взаемозв'язок впорядкованих субстанцш 1 сил 1 розвивають власну 1ден-тичн1сть.

Оскшьки сфера ди релин та культу на цьому щабл1 ще збнаеться част-ково з1 сферою ди в1дпов1дноi общини, можлива поява чпко окресленоi груповоi 1дентичност1. Як особливе конкретна община може в1др1зня-тися, з одного боку, в1д усезагального косм1чного порядку, а з другого - в1д окремих 1ндив1д1в, 1 це жодним чином не загрожуе взаемозв'язку св1ту, що засновуе 1дентичн1сть, центр якого полягае в галуз1 пол1тики. Тому Гегель прославляе зр1лу форму грецького полпезму як релшю, у як1й зразково виявляеться своб1дна полпична звичаевкть. В Аф1нах, як здаеться, 1ндив1д сформував у себе таку 1дентичн1сть, яка дае йому змогу невимушено почу-вати себе единим 1з життевим зв'язком полку: «Аф1-на - це мкто Аф1ни, а також дух цього народу, не зовн1шн1й дух, дух-

охоронець, а живий, справжн1й, що справд1 живе в народ1, 1манентний 1ндив1ду дух, який у сво!й суттевост1 постае у вигляд1 Паллади» (10). У зм1ст1 божественних сил Гегель убачае «власне звичаеве в людях, !х зви-чаевкть». Так, в1н називае грецький народ найб1льш людяним, хоч по-м1чае, що безкрайня суб'ектившсть людини, абсолютне право, яке при-таманне 1ндив1дов1 як такому, ще не набувае тут значення, «отже, на цьо-му щабл1 мае м1сце, по суп, рабство» (11). Усезагальне або ушверсальне домагання значущост1 висувають лише велик свпов1 релип, серед яких християнство, ймов1рно, отримало найб1льш повне рацюнальне оформ-лення. бдиний, потойб1чний, всезнаючий, абсолютно справедливий 1 милостивий Бог християнства уможливлюе формування 1дентичност1 Я, що в1льна в1д ус1х конкретних ролей 1 норм. Це Я може осягти себе як ц1лком 1ндив1дуал1зовану ктоту. 1дея душ, безсмертно! перед Богом, в1дкривае шлях до 1де! свободи, зг1дно з якою «1ндив1д мае безконечну цшнкть» (12). Нос1ем релшйно! системи е вже не держава або пол1с, а община в1рян, до яко! потенц1йно належать ус1 люди; адже заповад Бога ун1версальш Звичайно, розвинем висок культури е класовими сусп1ль-ствами з украй нер1вним розпод1лом влади й багатства. З одного боку, полпична система значною м1рою потребуе тепер свого виправдання; з другого - ушверсалктський потенцал виправдання, закладений у св1-тових рел1г1ях, не пристосований для задоволення актуальних потреб окремо! держави. На цьому щабл1 релишн 1дейн1 зм1сти та 1мперативи збереження держави виявляються структурно несумкними. Тому м1ж можливостями рел1г1йного виправдання та наявним полиичним порядком мае виникнути контрфактичне й тим не менш чпке з'еднання. Це е завданням 1деолог1й. Вони мають примирити структурну несхожкть м1ж прив'язаною до конкретно! держави колективною iдентичнiстю та iдентичностями Я, яких вимагае ушверсалктська община. Ця проблема 1дентичност1 закладена в ус1х розвинених високих культурах, проте усвь домлюеться лише з1 вступом у Модерн, оск1льки доти ефективно д1яла низка механ1зм1в опосередкування (13). Згадаю тут лише таю: а. Незважаючи на те що саме з появою монотеютських свпових релшй 1 виникла в структурному сенс1 можливкть утворення неконвенцю-нально! й високо1ндив1дуал1зовано! 1дентичност1 Я, насправд1 значно поширен1шими залишилися б1льш ранн форми й установки 1ден-тичност1; це виявляеться, м1ж 1ншим, у тому, що вс1 моноте!стсью релш! 1нтегрували тлумачення та практики язичницького, тобто м1-ф1чного й маичного, походження. Вони 1нтерпретують в1дпов1дним чином сво! послання до адресат1в, що перебувають на р1зних щаблях когнпивного та мотивац1йного розвитку.

б. Уншерсальш релш! роблять розр1знення м1ж членами общини в1рян 1 тими 1ндив1дами, котр1 ще е прихильниками язичництва. З боже-ственним одкровенням, даним через засновникв релшй 1 пророюв, незм1нно пов'язуеться оч1кування того, що праве вчення буде поши-рено. Тому вимогою мЫонерства можна виправдати тимчасове в1д-межування в1д зовн1шн1х ворог1в.

в. Передус1м, можна було використати дуал1зм м1ж божественною трансцендентн1стю й майже повн1стю десакрал1зованим св1том. Щоб леитимувати вщмежован в1д релш! право та правила розсудливос-т1 свгтського правл1ння, достатньо витлумачити в сакральному сенс1 властителя або його посаду. У високих культурах Заходу вчення про два царства стало основою для коалщп, хоч 1 з занадто напруженими в1дносинами, м1ж церквою та свгтською владою.

Звичайно, разом 1з вступом у Модерн, що е четвертим щаблем розвитку, з яким сперечаеться Гегель, щ й 1нш1 механзми опосередкування втрачають свою силу:

- до а. З протестантством в1дпадае багато з асим1льованих дохристиян-ських елеменлв; водночас загострюеться вимога суворо ун1версал1ст-ських запов1дей 1 в1дпов1дно 1ндив1дуал1зованих структур Я (14).

- до б. Разом 1з розколом католицькоi церкви на к1лька в1роспов1дань 1 безл1ч найменувань членство в общин в1рян втрачае не лише свою винятков1сть, а й св1й жорсткий орган1зац1йний характер. Принцип толерантност1 й добровшьнкть релшйного об'еднання отримують всезагальне визнання (15).

- до в. У новгтнш час набувають впливу теологiчнi течи, як1 надають 6вангел1ю радикально поцейб1чного тлумачення й н1велюють тради-ц1йний дуал1зм; Бог позначае тепер лише комун1кативну структуру, яка вимагае в1д учасникв п1днесення над випадковктю суто зовн1ш-нього кнування на п1дстав1 взаемного визнання iх щентичносп (16). Так1 тенденцп характеризують розвиток, у якому в1д ушверсальних релшй - що чист1шими виступають iх структури - залишаеться трохи б1льше за ядро деякоi ун1версалiстськоi морал1. (При цьому, як ви-являеться, етично не скасован1 м1стичн1 елементи визначеного нед1-янням засадничого споглядального досв1ду виокремлюються в деяку влас ну галузь). Гегель спостер1гав витоки цього розвитку, а також його наслщки: те, що розкол м1ж сформованою в ун1версал1стських структурах щентичшстю Я та прив'язаною до народу або держави ко-лективною 1дентичшстю стае неминучим. Звичаева цтснкть, у як1й кожен 1ндив1д мае можливкть споглядати безконечну самостшнкть 1нших 1ндив1д1в 1 свою повну едн1сть 1з ними, в модерному сусп1ль-ств1, здаеться, остаточно розколюеться навп1л.

IV

Однак я не можу зупинятися тут на 1манентних труднощах гегел1в-сько! конструкци (25). Натом1сть я хот1в би обговорити Гегелеву тезу про те, що модерне сустльство знайшло своюрозумну iдентичнiсть у сувереннш конституцшнш державi i що фiлософiя мае представити цю iдентичнiсть як розумну. П1дходячи до не! радше ззовш, я хот1в би назвати деяю труд-нощ1, з якими стикаеться ця теза у свпш наших сучасних досл1джень.

Зосередьмося спершу на рол1 фшософи. Гегель убачае в держав1 ро-зумне життя самосв1домо! свободи, тому усв1домлення громадянами того, що вони живуть п1д владою розумних закон1в, ктотно належить до д1йсност1 держави. Якщо ця св1дом1сть набувае яскраво виражено! форми вчення, вона е ф1лософ1ею, а саме ф1лософ1ею права, яка сприяе розум1нню розумност1 державно! органзаци: «Якщо вважають, що люди повинш мати повагу до держави, до цього ц1лого, г1ллям якого вони е, то це досягаеться краще за все через ф1лософське розумшня !! сутностЬ> (26). Звичайно, навпъ якщо не под1ляти погляд, який панував в1д Платона до Гегеля, що ф1лософ1я завжди мае залишатися справою небагатьох, найб1льш спекулятивно проникливих ум1в, навряд чи можна з'ясувати, як ф1лософське вчення може ставати загальним надбанням усього на-селення, як, наприклад, релшя. Тому Гегель у згаданому мкщ додае, що за браком ф1лософсько! проникливост1 до того ж результату може привести й рел1г1йний спос1б мислення. Такий висновок е посл1довним з огляду на те, що релшя в1др1зняеться в1д фшософи не за змгстом, а лише за формою: вона також п1дносить абсолютне до уявлення. У цьому сенс1 Гегель може стверджувати, що фшософда в !! функц1! виправдання дер-жави може зам1нити й рел1г1я.

Однак проти Гегелево! фшософи рел1г1! з самого початку висувалося заперечення, що рел1г1йна св1дом1сть, яка в нього е лише екзотеричним зображенням ф1лософськи осягнутого, позбавлена свое! субстанцц та самобутност1 й приречена розчинитися в середовищ1 мислення. Зазви-чай це пов'язувалося з таемним ате!змом гегел1всько! ф1лософ1! (абсолютна необх1дн1сть забороняе, якщо я правильно розум1ю, випадков1сть божественно! вол1, а саме момент «незбагненност1», який був конститу-тивним у християнському оч1куванн1 благодат1 й спас1ння), 1 це не ви-падко во, позаяк емп1рично навряд чи можна заперечувати тенденц1ю поширення масового ате!зму. За цих обставин знову постае питання, чи може окрема система, 1 якщо так, то яка саме, заступити м1сце рел1г1й-но! системи таким чином, аби в н1й було представлено все комплексне суспшьство загалом 1 щоб воно могло 1нтегруватися в едину нормативну св1дом1сть ус1х член1в суспшьства. Безперечно, що 1нституц1йна ф1лосо-

фiя, окрем1 нayки або система нayк загалом не можуть взяти на себе цю роль: вони продукують м1нлив1 та спец1ал1зован1 вчен1 думки 1з суто г1по-тетичними домаганнями. А 1нших кaндидaт1в я не бачу (якщо т1льки ми не варимо в можлив1сть поширення регресивних форм релiгiйноï св1до-мост1, створених сьогодш низкою субкультур п1д знаком дзен-буддизму, трaнсцендентaльноï медитаци, обрaнц1в 1суса та шших псевдонаукових терапевтичних методик, що працюють 1з йогою, сaмог1пнозом i групо-вою динам1кою).

Я вважаю, що питання про можливост1 утворення колективноï 1ден-тичност1 взагал1 мають ставитися 1накше: доти, доки ми шyкaeмо зам1ни рел1г1йному вченню, яке iнтегрye нормативну св1дом1сть усього насе-лення, ми припyскaeмо, що й модерш сусп1льства дос1 конституюють свою eднiсть у форм1 картин свпу, як1 зм1стовно кодиф1кують сп1льну щентичшсть. Сьогодн1 нам уже не вдасться спиратися на це припущен-ня. Колективну 1дентичн1сть ми можемо бачити закр1пленою х1ба що в тих формальних умовах, за яких створюються та змшюються проек-ци 1дентичност1. ïx колективна 1дентичн1сть вже б1льше не протистоïть окремим 1ндив1дам як зм1ст трaдицiï, на якому як на чомусь нерухомому, об'eктивномy може утворюватися власна 1дентичн1сть; радше сам1 1нди-в1ди беруть участь у процес1 утворення та формування вол1 до сп1льного проектування 1дентичност1. Розумнсть зм1сту щентичност1 вимiрюeться тод1 лише структурою процесу ïï утворення, тобто формальними умовами виникнення й випробовування на гнучк1сть щентичност1, у як1й вс1 члени суспшьства можуть вп1знавати та взaeмно визнавати себе, тобто поважати один одного. Щодо конкретно визначених зм1ст1в [1дентичност1] ф1лосо-ф1я та науки - але не лише вони - можуть брати на себе функц1ю спону-кання до гх осмислення, та не функц1ю гх засвщчення. У будь-якому раз1 ф1лософ1я може претендувати на певну компетенц1ю там, де йдеться про анал1з необх1дних умов, як1 мae бути виконано, аби проекци 1дентичност1 могли висувати домагання на розумнсть гх реал1заци.

Але спочатку я хот1в би зупинитися на ключовому зм1ст1 Гегелевоï тези, отже, на твердженн1, зг1дно з яким державна орган1защя, як i раш-ше, e р1внем, на якому сусп1льства утворюють свою 1дентичн1сть. Тут ви-никають труднощ1, що через них питання про розумну 1дентичн1сть як таку може здаватися безглуздим. Назву чотири аргументи, як1 здаються меш найважлив1шими.

1. Якщо твердження про те, що модерне сусп1льство у форм1 консти-тyц1йноï держави yтворюe розумну 1дентичн1сть, e правильним, то в 1н-ституц1ях держави мae виражатися 1нтерес ц1лого й реал1зувати-ся лише через особлив1 ц1л1: «Якщо цieï eдностi немae в наявност1, дещо не e д1й-сним, нав1ть якби й можна було припустити, що воно i^ye. Поганою e

така держава, яка лишень юнуе; хворе т1ло також icHye, але воно не мае дiйcноï реальность» (27). Однак i3 час1в Маркcовоï критики гегелiвcькоï ф1лософп держави знов i знов висувалося заперечення, що буржуазна правова держава, не лише в дедукован1й Гегелем форм! конституц1йно-монархiчноï cтановоï держави, але й у cвоïх лiберальних i масово-демо-кратичних вт1леннях, не е «д1йсною» державою (в емфатичному сенс1 гегелiвcькоï лог1ки). Доки в сусп1льств1 виявляються клаcовi структури, державна орган1зац1я мае виражати частков1 штереси, яким, пор1вняно 1з загальними 1нтересами, надаеться прив1лейоване значення. Полгтич-на система залишаеться залежною в1д 1мператив1в гоcподарчоï системи, яка 1нституц1йно затвердила нер1вний розпод1л власносп на засоби ви-робництва, а отже, в1д влади й багатства. Ут1м, хоч як би сильно розви-нулася катталктична господарча система i як би сильно вона змшилася в межах розвиненоï конкyрентноï демократа, в одн1й основн1й обста-вин зм1нилося не так багато: i сьогодш сусп1льн1 прюритети державноï д1яльност1 значною м1рою формуються стих1йно, а не як вираження здатних до узагальнення штерес1в усього населення загалом (28). Те ж само стосуеться й держав бюрократичного сощал1зму, де право розпо-ряджатися засобами виробництва належить полгтичнш елт.

2. Наступний аргумент не залежить в1д вищенаведеного. Навпъ якби суверештет держави не був обмежений зсередини класовими структурами й вихолощений економ1чно вимушеною сощал1защею процес1в полгтичного планування, зовн1шн1й суверентет держави все одно став анахротчним (29). Гегель ще м1г виходити 1з системи европейських на-цюнальних держав i трактувати у сп1вставленн1 з нею проективну ед-шсть права нац1й як суто моральне уявлення (30). Лише суверенна щодо 1нших держав держава - Гегель називае ïï абсолютною владою на земл1 (31) - може мати самостшнкть, яка необх1дна, аби сусп1льство могло сформувати в н1й свою 1дентичн1сть. Безсумн1вно, що 1з заснуванням cвiтовоï торг1вл1, яке спостер1гав уже Гегель, мережа взаемод1й, що ставала дедал1 густ1шою, поширилася далеко за державш кордони; тому може скластися враження, шби вже в1дтод1, з розвитком транcпортноï техн1ки й техн1ки зв'язку та з дедал1 б1льшим переплетениям господар-ства i технологи, процес мiжиародноï сощал1зацп продовжуе набирати швидюсть, не змшюючи структури м1ждержавних в1дносин. На новому обрп свгтового сусшльства, створеному глобальною мережею комун1ка-тивних можливостей, не виникло нових наддержавних форм органзацп, як1 мали б квазщержавш компетенцп та в1дпов1дну здатнсть управл1ння. Проте некнування cвiтовоï держави не дае нам права зробити висно-вок про продовження кнування нацюнального суверентету. Суверенна свобода дш окремих держав обмежена, навпъ, можна сказати, опосе-

редкована, принаймш трьома чинниками: по-перше, розвитком воен-но1 техшки, який зробив запобиання вiйнi як серйозн1й небезпецi для всього людства 1мперативом виживання великих держав (32); по-друге, наддержавною оргашзащею розпорядження капiталом i робочою силою (лише 17 держав мають бюджет, який перевищуе рiчний оборот General Motors) (33); i, по-трете, появою морально1 шстанцп свiтовоi громад-ськосл, фракцп якоi проникають кр1зь державш кордони (34) (у всесвгг-ньому масштабi реакцii на подп у В'етнам поляризувалися, скор1ше, за фронтами громадянськоi в1йни, н1ж за державними кордонами).

3. У той час як цей аргумент подводить до запитання, чи сумiсна ще реальнкть збагнутого на початку його виникнення свггового суспшьства з 1дентичнiстю, що домшуе на певних територ^ях, наступний аргумент спрямований проти визнання можливосп певноi 1дентичностi св1тового сусп1льства. Осмисленим чином проблеми щентичност! можуть стави-тися лише доти, доки суспшьства вставлен в символ1чно побудований i нормативно зрозумший життесвiт. За каппаистичного способу вироб-ництва економiка звшьнилася в1д обмежень домашнього господарства й узагалi будь-якоi iнтегрованостi нормами ди. Вщдшена в1д держави, а так само i в1д с1м% сфера «громадянського суспшьства» стае керованою шперативами ринку, отже, системними механiзмами, а не звичаевою орiентацiею д1ючих суб'ектв; тому Гегель уявляе ii як «втрату звичае-востЬ>) (35). Звичайно, вш мав би припустити, що система потреб через правову штегращю в державу збернае св1й зв'язок з1 звичаевим життям. Але з того часу, разом з1 зростанням складностi сусп1льства, проблеми управлiння набули настшьки переважного значення, що держава бшьш не може здшснювати штегращю через норми. 3i свого боку, д^яльнють адмiнiстрацii потрапляе в залежшсть в1д проблем управлiння, як1, так би мовити, породжуються й визначаються незалежно в1д норм, незважаю-чи на проблеми життесвпу передусiм подсистемами економiки, технiки й наук, що стають лидерами. Таким чином, сьогодш з достатнiми на те подставами можна стверджувати, що свiтове суспшьство вже конститу-ювалося, «не спираючись на полпичну й нормативну штеграцда» (36).

4. Останнiй аргумент черпае силу з очевидной 1сторичного розвитку, який не збнаеться з Гегелевими поняттями. Упродовж останнiх Автора стол1ття зд1йснилися дв1 форми колективноi 1дентичностi: не кон-ституцшна держава, а нац^я та партя. Скорше за все, нацiоналiстичнi рухи в бвроп XIX стол1ття можна було б пов'язати з тим патрютизмом, який i для Гегеля становить момент розумноi 1дентичностi держави. Але наша, в1д самого початку несушсна з розумними ц1лями, залишалася ч1тко визначеною основою 1дентичностi лише доти, доки слугувала спо-лучною ланкою для створення демократичноi держави, елементом, що

був ядром ун1версал1стсько! програми. Так само нац1онал1зм у кра!нах, що розвиваються, набув сьогодн1 субстанц1онального значення лише завдяки поеднанню з соц1ально-революц1йними ц1лями визвольних рух1в. Без таких ун1версал1стських 1нфраструктур нац1онал1стична св1-дом1сть мала деградувати до оновленого вар1анта партикуляризму; тод1 вона означае або, под1бно до фашизму, небезпечний феномен регресп високорозвинених сусп1льств, або, под1бно до голл1зму, безсилу у своему задут програму.

1нша кторично значуща форма колективно! 1дентичност1 сформува-лася в европейському робочому рус1 XIX - початку ХХ столптя значною м1рою п1д впливом марксизму. Нос1ем !! виступае революц1йна парт1я, роль яко! визначаеться системою в1дл1ку всесв1тньо! громадянсько! в1-йни, отже, м1жнародною класовою боротьбою. Комунктична парт1я вперше вт1люе тип партшност1 в 1м'я розумно всезагального, яке ще не стало дшснктю у звичаев1й ц1лкност1 держави, як припускав Гегель, а т1льки мае бути практично зд1йснене. Партикулярна ф1гура парт1! стае посередником ун1версалктських ц1лей через включення перспективи майбутнього, тобто через д1ахрон1чний розклад розуму. 1накше кажучи, парт1я може претендувати на розумнкть ткю м1рою, якою !! практика справд1 сприяе настанню такого стану, коли сама вона стае зайвою як парт1я. Проте, як учить кторичний досв1д 1з час1в Жовтнево! революцп, комун1стичн1 партп, яю прийшли до влади, надовго закршилися в рол1 сильно бюрократизованих державних партш, тод1 як там, де вони не прийшли до влади, щ партп зреклися революц1йно! мкп й зайняли свое мкце в багатопартшнш система Щ приклади говорять на користь при-пущення, що сьогодш 1дентичнкть сусп1льства вже не можна вмктити в деяк1й органзацп, хай це буде нацюнальна держава чи парадержавна парт1я (37).

V

Якщо ми унаочнимо вс1 ц труднощ1, то чи випливае зв1дси, що пи-тання про те, чи можуть 1 як саме складноутворен1 сусп1льства форму-вати розумну 1дентичнкть, е питанням, що не мае жодного сенсу. Адже саме такого надто категоричного висновку д1йшов Н1клас Луманн.

Луманн стверджуе, що комплексн сусп1льства б1льше не мо-жуть створювати 1дентичнкть через св1домкть ус1х член1в !х систем. 1нтерсуб'ективнкть уп1знавання, переживання та ди, створювана в со-ц1альному життесвт завдяки символ1чним системам тлумачення та системам ц1нностей, мае дуже незначний потенцал, аби узгодити м1ж собою потреби управлшня високодиференц1йованих п1дсистем. Оболонка

нормативно структурованого життесвпу, сформованого й утримуваного у високих культурах релтею, правом 1 полпичними 1нституц1ями, роз-риваеться п1д тиском системних проблем, що дедал1 зростають. Луманн припускае, «що незвичайна комб1нац1я права та полпики була помил-ковою спецiалiзацiею в розвитку людства, яку., не можна переносити на систему свпового сусп1льства» (38). Свпове сусп1льство конституювало-ся передус1м у сферах 1нтеракцш, як1, под1бно до господарства, техн1ки й науки, висувають проблеми, що п1длягають когнпивнш обробщ. Ри-зики, як1 тут виникають, не можна усунути через нов1 нормативн регламентации, а лише через так1 процеси навчання, як1 долають фактор ви-падковосп та не потрапляють у сферу стосовного до 1дентичност1 поро-зумшня (39). 1дентичн1сть свпового сусп1льства - такою е думка Луман-на - може виникнути вже не на рiвт сощальноИ штеграцп, а лише на рiвнi системног штеграцп, отже так, що високодиференцшоваш п1дсистеми становитимуть одна для одноi в1дпов1дне середовище (40). Тим самим системна реальн1сть сусп1льства немов залишае 1нтерсуб'ективн1сть життесвiту, населеного соц1ал1зованими шдивщами. Iндивiди належать лише до довкыля своег сощальног системи. Суспшьство набувае щодо них об'ективност1, яку - оскшьки воно тепер н1як не сп1вв1днесено з суб'ективн1стю - бшьше не можна включити в штерсуб'ективний контекст життя. Об'ективн1сть суспшьства бшьш не означае тшьки в1до-соблення, вона б1льш не е лише симптомом уречевленоi 1дентичност1. Луманн вважае, «що еволюц1я сусп1льства вивела нас за меж1 того стану, у якому мало сенс пов'язувати сошальний зв'язок з людьми» (41). Ми бачили, як у ход1 демiфологiзацlI картин св1ту сфера природи стала десо-ц1ал1зованою й була в1дкрита як предмет об'ективувального мислення; тепер цей процес мав продовжуватись у форм1 дегуман1зац1! сусп1ль-ства, так що суспшьство з другим поштовхом до об'ективаци в1дчужу-еться в1д зрозум1лого людин1 св1ту, але не для того, щоб стати предметом об'ективувального мислення, а для того, щоб, з1 свого боку, вказати суб'ектам на iхне м1сце в системному середовищ1. Але як тшьки шдивщи та суспшьство опиняються у в1дносинах «система- довкшля», схрещен-ня 1дентичност1 Я та груповоi 1дентичност1, у якому виражаються вза-емодоповнювальн1 структури 1нтерсуб'ективност1, втрачае, так би мо-вити, свое п1дГрунтя.

Луманн вважае, що це схрещення стае не лише неможливим, а й не-потр1бним, оскшьки властивий 1дентичност1 добуток суб'екта «бути-в-соб1-рефлектуючим» (1п-81еЬ-Яе11ек11ег1-5е1п), який у зверненш до св1ту 1снуе водночас у соб1, так само можуть взяти на себе системи. Рефлекс1я стае властив1стю систем. 6дн1сть системи може в1дкривати для п1дсис-тем доступ до самотематизаци, для чого зовс1м не потр1бен будь-який

суб'ект (42). Тод1 як система встановлюеться через пристосування до випадкових зм1н у надскладному довк1лл1, у рефлексп п1дсистема сп1в-в1дносить себе 1з ширшою системою, до яко! вона належить (43). Завдя-ки цим основним поняттям питання про розумну 1дентичн1сть високо-складного сусп1льства можна переформулювати в сенс1 теорп систем. Поняття не ц1лком сформовано! 1дентичност1 свгтового сусп1льства вводиться як приклад «браку рефлексп»; його можна компенсувати завдяки тому, «що функц1онально в1ддиференц1йован1 п1дсистеми вчаться вод-ночас 1дентиф1кувати й обмежувати самих себе як адекватне довк1лля 1нших п1дсистем» (44). Цей процес навчання вимагае радикально! ор1-ентацп на майбутне. В1дмова в1д утворено! шляхом нормативно! 1нтегра-цп системно! едност1 означае, що культурною традицею можна маншу-лювати залежно в1д потреб управл1ння, що 1стор1ю можна нейтрал1зува-ти. Щоразу п1дсистеми можуть вир1шувати, як ставитися до минулого; в усьому 1ншому вони проектують можливост1 свого розвитку у випадкове майбутне, позаяк на горизони планування сучасшсть з'являеться лише як минуле попередньо в1д1браних сьогодн1 й випадкових для майбутньо-го момент1в тепер1шнього (45). 1сторична св1дом1сть умертвляеться на користь самооб'ективацп, у як1й передбачуване майбутне визначае собою позбавлену спогад1в сучаснкть. Головне заперечення цього ланцюга стверджень дуже просте. Мовою теорп систем воно звучить так: достат-ня системна 1нтеграц1я сусп1льства не е функц1ональним екв1валентом необх1дного критер1ю соц1ально! штеграцп. Це мае означати таке: збе-реження сусп1льно! системи неможливе, якщо умови збереження член1в системи не виконуються. Хоч як би зростали можливост1 управл1ння у збагнутому в його становленш свгтовому сусп1льств1, але якщо це мож-ливо лише ц1ною субстанц1! людськост1, то кожен наступний еволюц1й-ний поштовх мав би означати саморуйнац1ю соц1ал1зованих 1ндивид1в 1 !хнього життесв1ту.

Щодо 1стор1! формування св1домост1 людського роду, под1бне пере-кручення прогресу Горкгаймер 1 Адорно виявили в рац1ональност1 са-мозбереження. 1хн1й д1агноз такий, що за рацюнальне осмислення й дедал1 б1льше технчне оволодшня дем1фолоизованою зовн1шньою природою людина врешл-решт буде розплачуватися зреченням власно! об-ражено! природи: суб'екти як таю гинуть. Вони, задля кого, власне, й розпочиналося п1дкорення, уречевлення, розчаклування природи, сам1 виявляються, зрештою, наст1льки пригн1ченими й в1дчуженими в1д свое! власно! природи, що прогрес 1 регрес стають нерозр1знюваними (46). Об'ектив1зм, досл1джуваний у «Д1алектиц1 Просв1тництва» як десоцiалi-зована природа, випереджае самооб'ективац1ю дегумамзованого сустль-ства, котре як система не лише в1дособляеться щодо 1ндив1д1в, а й за-

сновуеться за межами населеного 1ндив1дами св1ту. Щоправда, критика 1нструментального розуму, виявляючи його об'ектив1стську видим1сть, не усувае нерозчиненоi в суб'ективност1 самозаконност1 природи; так само критика функцюналютського розуму не може заперечувати упер-т1сть системних структур, що залишаються зовн1шн1ми для структур 1нтерсуб'ективност1. Таку спробу Маркс зробив у першому том1 «Кат-талу». В своему ген1альному досл1дженн1 подв1йного характеру товару в1н сконструював в1дношення обм1ну, а отже механ1зм ринкового управ-л1ння, як рефлективне в1дношення, щоб не лише функцюналютськи пояснити весь процес кап1тал1стичного господарства з погляду управ-л1ння, але й розглянути його як класовий антагон1зм, тобто як розколоту звичаеву ц1л1сн1сть. З погляду дослiдницькоi стратеги, теор1я вар-тост1 призначена для того, щоб створити можлив1сть в1дображення проблем системноi штеграци на р1вн1 соцiальноi штеграци (47). Однак аналоич-на спроба прорватися сьогодш кр1зь поняттеву кореляц1ю системних те-ор1й до структур 1нтерсуб'ективност1 навряд чи була б перспективною

(48). З другого боку, сл1д враховувати структури життесв1ту як складники

(49) сусшльноi системи та ввести iх у системний анал1з проблем управ-л1ння як обмеження (50). Теор1я систем, яка, стаючи занедбаною, нехтуе цим завданням, стае жертвою д1алектики зростання комплексност1 систем 1 саме через цю обставину умертвляе сусп1льство, життя якого вона простежуе як еволюц1йний процес. Адже сусп1льство, в1докремлене в1д своiх член1в в1дносинами «система - довк1лля», тобто, в1дпов1дно до понять сусп1льного життя, сусп1льство, що 1ндив1дуал1зуеться через соц1а-л1зац1ю, сл1д було б визнати померлим.

VI

Згадаш труднощ1, що виникають п1д час спроби лише помисли-ти можлив1сть розумноi 1дентичност1 для комплексних сусп1льств, не можуть спонукати нас до в1дмови в1д концепт1в труповоi 1дентичност1 й 1дентичност1 Я загалом; проте вони дають нам достатньо п1дстав для того, щоб визнати концепт сформованоi у висок1й культур1, центрованоi навколо держави, артикульованоi в картинах св1ту 1 водночас письмово зафiксованоi 1дентичност1 застар1лим. Насамк1нець я хот1в би п1д трьома кутами зору попередньо охарактеризувати нову 1дентичн1сть, що мож-лива в комплексних сусп1льствах 1 сушсна з ун1версал1стськими структурами Я, 1 в1др1знити ii в1д груповоi 1дентичност1, притаманноi високим культурам.

1. Нова 1дентичн1сть сусп1льства, що долае кордони окремих держав, не може ан1 сп1вв1дноситися з певною територ1ю, ан1 спиратися на пев-

ну орган1защю. Нова 1дентичшсть вже не може визначатися належнстю до союз1в або членством у них, яке, якщо воно регулюеться формальни-ми правилами, специф1коване певними умовами вступу й виходу з со-юз1в (наприклад, громадянство, належнють до партп тощо). Кр1м того, колективна 1дентичн1сть можлива сьогодн1 х1ба що в рефлективних формах 1 може Грунтуватися на усвiдомленнi всезагальних i рiвних шанйв на участь у таких комумкативних процесах, у яких утворення iдентичностi вiдбуваеться як безперервний процес навчання. Таю форми комунжацп, у яких формуються ц1нност1 й норми, аж н1як не завжди мають точш форми дискурс1в 1 зовс1м не завжди шституцюл1зоваш так, щоб !х можна було оч1кувати в певних м1сцях у певний час. Часто вони залишаються дифузними, з'являються п1д дуже р1зними визначеннями й проникають, виходячи з «базису», у р1зш сфери життя, упорядкован у вигляд1 р1зних оргашзацшних форм. Вони мають субполгтичний характер, тобто ру-хаються на р1вш, що нижчий за р1вень полгтичних процес1в ухвалення управл1нських р1шень, однак поб1чно чинять вплив на пол1тичну систему, оскльки зм1нюють нормативн меж! полгтичних р1шень. Дискусп про так звану «як1сть життя» е ознакою таких «п1дшк1рно» викликаних зм1н або ж лише !х тематизац1й.

Щ процеси часто привертають до себе увагу в ситуацп, коли дос1 ав-тономн1 сфери життя втрачають свою в1докремлен1сть. Прикладом, що спадае на думку, е сучасне мистецтво. З одного боку, воно стае дедал1 езотеричн1шим 1 видае себе за ненауковий спос1б тзнання; з другого -воно покидае музе!, театри, концертш зали й б1блютеки, щоб зв1льнити-ся в1д прекрасно! 1люзп автономп й проникнути у практику життя, тобто впливати на почуття, змшювати мовленнев1 навички, стимулювати сприйняття й навпъ щоб ут1литися в парадигматичних формах життя. 1ншими прикладами е депатолоизацш псих1чних захворювань або демо-рал1зування злочину. Сюди належать також феномени, яю можна було б навести як симптоми роздержавлення полгтики, наприклад т1 комун1ка-цп, завдяки яким адм1шстратори, котр1 займаються плануванням, дося-гають згоди з адресатами й зац1кавленими особами щодо запланованих ними заход1в або, навпаки, громадянсью 1нщ1ативи, яю змушують до тако! поведшки. Поняття «демократизац1я» (51) неточно позначае суть справи, оск1льки так1 1н1ц1ативи й рухи р1дко розширюють свободу д1й для ефективно! участ1 в полгтичних р1шеннях: властивий !м ефект по-лягае, скор1ше, у тому, що вони змшюють 1нтерпретацц публ1чно визна-них потреб. Коли ансамбль мкького театру, сп1вроб1тники ун1верситету, члени церковних орган1зац1й реал1зують сво! вимоги права голосу в при-йнятт1 р1шень, це мае також 1 пол1тичний аспект; але ц1кавим у цьому е не зм1щення в1дносин влади, а та обставина, яка такими словами, як

пол1тизац1я (а так1 слова вживав 1 я), затемняеться. Я маю на уваз1 той факт, що внасл1док цього темою обговорення стають рутинн1 навички, як1 зазнають так званого комун1кативного зр1дження, хай це буде вико-нання музичних п'ес, викладання в ушверситет1 чи рел1г1йна допомога у виршенш життевих проблем, тобто нормативно застигл1 зм1сти, вт1лен1 в повсякденних нормах ц1нностей. Але тут ми переходимо вже до на-ступного кута зору.

2. Нова 1дентичн1сть св1тового сусп1льства, яке ще перебувае в стан1 виникнення, не може артикулювати себе в картинах свпу; що-правда, аби становити структурно аналоичне доповнення до постконвенцю-нальних 1дентичностей Я, вона мае припускати значущ1сть ун1версал1ст-ськоi морал1. Однак цю останню можна пояснити на п1дстав1 осново-норм розумного мовлення; це, безперечно, сприяе формуванню колек-тивноi 1дентичност1, котра, як було сказано, мае ЩдГрунтя у св1домост1 всезагальних 1 р1вних шанс1в на участь у ц1нн1сно- 1 нормоутворюваль-них процесах навчання. Така 1дентичн1сть вже не потребуе будь-якого незм1нного зм1сту, аби зберегти свою стаб1льн1сть; проте певний зм1ст, безумовно, потр1бен ш. Системи тлумачення, як1 дають нам сьогодш зрозум1ти становище людини у свт, гарантуючи свою 1дентичн1сть, в1д-р1зняються в1д традиц1йних картин свпу не ст1льки меншою значущ1с-тю, ск1льки статусом, який може бути переглянуто.

Частково ц1 штерпретацп живляться критичним засвоенням традиций, причому ф1лософ1я в1д1грае посередницьку роль 1нтерпретатора й реконструктора одночасно. Певною м1рою глобальн1 1нтерпретацц схо-дять також до популярних наукових 1дей стосовно уявлень людей про самих себе: класова боротьба, походження вид1в, несв1доме е трьома основними словами, що вийшли з теоретичних контекст1в 1 проникли в широка маси. Частково йдеться також про популярш синтези наявноi науковоi шформацп, як1 створюються для ц1лей глобальноi штерпретацп: я маю на уваз1, наприклад, уявлення про людину, властиве деяким 1з досл1дник1в повед1нки тварин.

Якщо в1дшукувати сьогодш проекци 1дентичност1, що мають наукове походження, ми натрапимо принаймн1 на три так зваш напрями штерпретацп. 1нсп1рован1 теор1ею систем глобальш тлумачення спростову-ють можлив1сть 1 сенс утворення 1дентичност1 на макрор1вн1 сусп1льства: проблеми 1дентичност1 в1дступають у тшь проблем системного управ-л1ння й збер1гають за собою х1ба що пров1нц1йне значення. 1нсп1рован1 етолоиею глобальн1 тлумачення закликають нас повернутися до м1дноi й вузько окресленоi 1дентичност1, яка засновуеться на природному субстрата проблеми 1дентичност1 випливають 1з див1лiзаторських в1дхилень в1д нормального розвитку, як1 порушують припустим1 меж1, встановле-

н1 орган1чними задатками людини. Нарешт1, т1 глобальн1 тлумачення, яю продовжують традиц1ю, що сходить до Маркса й Гегеля 1 приклад яких представляю сьогодш я сам, б1льше не дов1ряють надшносп даних людин ун1версальних задатк1в розумност1; проте вони все ж таки до-тримуються тих всезагальних 1 неодмшних передумов, котр1, як завжди контрфактично, наст1льки нев1д'емно притаманн1 мовленню, а отже, й соцюкультурнш форм1 життя, що зобов'язують процеси соц1ал1зац1! сл1-дувати 1мперативу утворення групово! 1дентичност1 та 1дентичност1 Я.

Так1 проекцп 1дентичност1 не можуть претендувати на статус науко-вих теорш; скор1ше, вони нагадують практичн г1потези, яй можуть п1д-тверджуватися або спростовуватися лише за умови, що вони суттевим чином структурують само- та св1торозум1ння населення певно! кра!ни. 1х схильнкть до помилковост1 обертаеться стражданнями, тобто вони спричинять б1ль, якщо сприяють розвитку помилково! 1дентичност1.

3. Нова 1дентичн1сть св1тового сусп1льства, яка супроводжуеться св1-дом1стю того, що вона ще не завершена, не може бути ретроспективно спрямована на традицшш цшносп, але не може бути також лише проспективно ор1ентованою на завдання планування або на спроектован1 форми життя. У завданнях планування в1дбиваються системш проблеми й обмеження системних структур т1ею м1рою, якою вони усв1домлюють-ся людьми та стають предметом полпичних р1шень або адм1шстративних заход1в. У спроектованих формах життя в1дбиваеться зм1щення цшнос-тей 1 норм у б1к комун1кативност1. Але радикальна керован1сть майбут-шм, яка сягае аж до формування 1дентичност1, знаходить межу в основах ново! 1дентичност1. Якщо у свпш випадково! в майбутньому сучасност1, отже, у свпш майбутнього, яке не було б н1чим 1ншим, як спектром перспектив планування, усе було б у розпорядженш людини, то не могло б утворитися щось под1бне до 1дентичност1. У св1домост1 всезагальних 1 р1вних шанс1в на участь у процесах навчання, у яких утворюються ц1н-ност1 й норми, ми вбачаемо тепер основу ново! 1дентичност1; сама вона не може бути лише проекщею. 1накше, вона також була б нчим 1ншим, як т1льки лише програмою; вона за-лишалася б абстрактною, за що Гегель справедливо висловив невдоволення 1деями Просв1тництва й Кан-товою етикою. Але зв1дки в нас переконання в тому, що найзагальшш комун1кативн1 структури набуватимуть значення й значущост1 базису 1дентичност1 немовби самостшно, в усякому раз1, без допомоги страте-ично ц1леспрямовано! й органзовано! дп? Адже ми не можемо виходити з того, що вони вже сьогодш стають таким базисом.

Вщповкти на це запитання зовс1м не просто, але я хот1в би насамкь нець зазначити принаймш одну можливу в1дпов1дь.

Я наведу приклад складання навчальних план1в. Дос1 нов1 навчаль-н1 програми вдавалося впроваджувати без особливого галасу. Звичайно, серед фах1вц1в в1дбувалися обговорення, але серед учн1в 1 батьк1в, а тим б1льше в широких колах полiтичноi громадськост1 шновацп в навчальних планах навряд чи було пом1чено (за одним, можливо, винятком -проникненням у шк1льне викладання дарв1н1стського еволюц1йного вчення) (52). Навгть доповнення й обмеження гуман1тарних дисциплш природничо-науковими реал1ями було переворотом, що почався у ХХ столгт, п1д час якого шк1льн1 в1домства просто ратиф1кували те, що й без того вже змшилося в суспшьнш св1домост1: власне кажучи, адмшь стративне втручання в традиц1ю було не потр1бне. Сьогодн1 за природ-ничо-науковим протверез1нням осв1тнього гуман1зму йде наступний по-штовх, викликаний протверез1нням соц1альних наук. Але цей поштовх в1дбуваеться вже не в середовищ1 традицп, яка вибирае один серед прин-ципово доступних культурних зм1ст1в, роблячи його обов'язковим 1 ле-итимним. Культурна традиц1я була вищою м1рою виб1рковою й водно-час самозрозум1лою в ц1й виб1рковост1. Сьогодн1 шк1льна адм1н1страц1я змушена планувати навчальн1 програми, не маючи можливост1 спира-тися на традици. Частково самозрозумтсть культури вже вичерпалася, а традиц1йн1 домагання значущост1 похитнулися, частково адмшстра-ц1я вже не знаходить у традици в1дпов1дних н1ш для зм1нених сусп1ль-них функц1й, до яких мае пристосовуватися шк1льне виховання. Таким чином, планування навчальних програм Груитуеться на передумов1, що все могло бути й шакше. Планування навчальних програм намагаеться тепер взяти на себе ютотну роботу, яку виконуе традиц1я, а саме лег1-тимний в1дб1р 1з множини доступних традиц1й. З огляду на те, що при цьому в них уточнюються ц1л1 навчання, виб1р яких обГрунтовуеться за допомогою аргумент1в, а взаемозв'язок ц1лей навчання конкретизуеться й операцюнал1зуеться у вигляд1 окремих навчальних крок1в, планування навчальних програм посилюе потребу у власному виправданш, на в1д-мшу в1д тiеi сфери, яка вир1знилася саме завдяки своiй спроможност1 до самов1дтворення навгть за браком в1дпов1дних аргумент1в.

Але в ц1й спроб1 адм1иiстрац1я, як правило, з'ясовуе для себе, що п лег1тимност1 бракуе для вир1шення нового завдання аргументативно виправданого в1дбору культурних можливостей. Широкий 1 збуджений резонанс, що був спричинений новими навчальними програмами, не-спод1ван1 ефекти занепокоення дають зрозушти, що адм1иiстративним шляхом створити культурну лег1тимн1сть неможливо. Для цього, ско-р1ше, потр1бн1 саме т1 види комуи1кацц, у як1й утворюються ц1иностi й норми, що складаються тепер м1ж батьками, вчителями, учнями й ак-тив1зують, наприклад, громадянськ1 iн1дiативи. Тут сам1 собою почина-

ють розгортатися комунжативт структури всезагального практичного дискурсу, оск1льки, по-перше, подальший розвиток традицп виходить за межi Ii природного середовища, а по-друге, без аргументативно в1д-ф1льтрованого формування волi на широкiй основi неможливо досягти нового консенсусу щодо ц1нностей.

З цього прикладу я хот1в би зробити певний висновок для нашого обговорення. Меж! адм1нiстративного втручання в традиц1ю та примус до комунжативного зр1дження традицп розкривають перед нами самозаконнiсть (Eigengesetzlichkeit)1, навколо яко! т1льки й може сьо-годн1 кристал1зуватися нова колективна щентичшсть, позаяк саме про це йдеться. Т1ею м1рою, якою традицп, що утворюють мотиви, втрача-ють свою природну силу, екв1валенти для них не можуть створювати-ся адмшктративним шляхом; скор1ше, т1ею ж самою м1рою набувають чинност1 структури комушкацш, що створюють цшност1 й норми, за-лишаючись единими генераторами мотив1в, якщо не виникае потреба застосування безпосереднього примусу. Це, звичайно, е лише вказ1вкою на логжу можливих зм1н; цим ще тчого не сказано про емтричш ме-хатзми, яй дали б змогу ощнювати фактичне настання под1бних зм1н (53). Тому я стверджую лише таке: якби в комплексних сусп1льствах сформувалася колективна 1дентичтсть, вона мала б вигляд змктовно навряд чи передбачено!, незалежно! в1д певних оргатзацш 1дентичност1 сп1льноти тих, хто дискурсивно й експериментально формуе свое сто-совне до 1дентичност1 знання про конкурентш проекцп 1дентичност1, отже: або через критичний перегляд (Erinnerung) традицй (54), або через спонукання до цього наукою, ф1лософ1ею та мистецтвом (55). Разом з тим часова структура керованого майбутн1м спогаду про традиц1ю дала б змогу формувати ун1версал1стськ1 структури Я завдяки сол1дарност1 з окремими напрямами штерпретацп; адже кожна позиця може досягти згоди з шшими позищями, яким вона, саме через eiddaHicmb всезагальному, протистоть зараз, яке однак мае бутиреалiзовано в майбутньом.

Примтгки

1. Промова складалася з1 скороченого викладу частин II, III, IV й VI наведеного дал1 тексту. Незважаючи на значну складшсть тексту, я не хочу вщмовлятися в1д його в1дтворення в повному вигляд1, оскшьки 1накше зв'язок м1ж аргументами залишиться незрозумшим.

2. Останн1м часом це знову встановили Фуко, Ла1н, Базалья та 1н. Уже Шелл1нг по-дшяв 1з романтичними натурфшософами, насамперед 1з Бодлером, цей комут-кативний концепт псишчних захворювань. Див. також мою статтю: Stichworte zu einer Theorie der Sozialisation, in: Kultur und Kritik, Frankfurt/Main 1973, S. 118ff.

1 1ншим значенням цього термшу е «здаттсть до розвитку за власними законами» (шм.). - Прим. перекл.

3. Щодо психоаналiзу див: E. Goffman, Stigma. Über Techniken der Bewältigung beschädigter Identität, Frankfurt/Main 1967; A. M. Rose, Human Behavior and Social Processes, Boston 1962. Für die kognitivistische Entwicklungspsychologie: vgl. L. Kohlberg, Stage and Sequence: The Cognitive Developmental Approach to Socialization, in: D. A. Goslin (ed.), Handbook of Socialization, Chicago 1969, S. 347ff.; siehe auch meine Notizen zum Begriff der Rollenkompetenz, in: Kultur und Kritik, a. a. O., S. 195ff.

4. G. W. F. Hegel. Enzyklopadie der philosophischen Wissenschaften im Grundrisse. Dritter Teil: Die Philosophie des Geistes, // G. W. F. Hegel. Werke. Band 10, Frankfurt a. M. 1979, S. 219.

5. Цю щею BBiB у символiчний штеракцюшзм Д. Г Мвд: Geist, Identitat und Gesellschaft, Frankfurt/Main 1968.

6. G. W. F. Hegel. Die Wissenschaft der Logik. Drittes Buch: Vom Begriffim Allgemeinen // G. W. F. Hegel. Werke. Band 6, S. 245ff.

7. Я орieнтуюся тут на: R. Dobert, Zur Logik des Übergangs von archaischen zu hochkulturellen Religionssystemen, in: K. Eder (Hrsg.), Entstehung von Klassengesellschaften, Frankfurt/Main 1973, S. 330ff.

8. M. Godelier, Mythos und Geschichte, in: K. Eder (Hrsg.), a. a. O.,S. 316. Годелье спираеться перш за все на дослщження Лев^Стросса: Das Ende des Totemismus, Frankfurt/Main 1965; Das wilde Denken, Frankfurt/Main 1968.

9. G. W. F. Hegel, Enzyklopadie, a. a. O., S. 75.

10. G. W. F. Hegel, Vorlesungen zur Philosophie der Religion, II // a. a. O., Bd. 17, S. 126.

11. E. b. d., S. 128f. 12. G. W. F. Hegel, Enzyklopadie, a. a. O., S. 482.

13. K. Eder, Die Reorganisation der Legitimationsform in Klassengesellschaften, in: K. Eder, a. a. O., S. 288ff.

14. R. Dobert, Die evolutio^;re Bedeutung der Reformation, in: C. Seyfarth, W. M. Sprondel (Hrsg.), Religion und gesellschaftliche Entwicklung, Frankfurt/Main 1974, S. 303ff.

15. T. Parsons, Christianity and Modern Industrial Society, in: E. A. Tiryakian, Sociological Theory, Glencoe 1963, S. 41f.

16. J. Moltmann, Theologie der Hoffnung, Munchen 1969; W. Pannenberg, Wissenschaftstheorie und Theologie, Frankfurt/Main 1973.

17. H. Neuendorf, Der Begriff des Interesses, Eine Studie zu den Gesellschaftstheorien von Hobbes, Smith und Marx, Frankfurt/Main 1973.

18. G. W. F. Hegel, Jenaer Schriften, a. a. O., Bd. 2, S. 22.

19. З цього погляду Ч. Тейлор здшснював аналогично орiентовану штерпретащю всгх праць Гегеля: Ch. Taylor, Hegel, Cambridge 1975.

20. Значения сшввщношення власного буття (Selbstsein) i любовi для виникнення дiалектики показуе Д. Генргх: D. Henrich, Hegel und Hölderlin, in: D. Henrich, Hegel im Kontext, Frankfurt/Main 1971, S. 9ff.; vgl. auch D. Henrich, Hegels Logik der Reflexion, ebd., S. 95ff., зокрема: S. 97ff.; див., ^iM того, мое дослщження сто-совно йенсько! «Фшософп духу» Гегеля: Arbeit und Interaktion, in: J. Habermas, Technik und Wissenschaft als «Ideologie», Frankfurt/Main 1968, S. 9ff.

21. G. W. F. Hegel, Grundlinien der Philosophie des Rechts, oder Naturrecht und Staatswissenschaft im Grundrisse, a. a. O., Bd. 7, S. 398.

22. G. W. F. Hegel. Enzykk^die, a. a. O. S. 34- 36.

23. У всякому раз1, в штерпретаци, яку дае Д. Генр1х: «Якщо ми розглянемо його (Гегеля) вчення про необхщшсть цтсноста буття з погляду звичаевост1 й пред-ставимо як поняттеве вираження структур звичаевого феномену, то вже не ста-новитиме труднощ1в поеднати випадков1сть сущого з буттям, що потребуе необ-хщность Адже, згщно з Гегелевим розумшням звичаевост1, безумовн1сть необ-хщного виказуе себе саме в тш його дп, завдяки як1й воно вившьняе випадкове. П1дкоритися безумовн1й звичаевш необхщност1 означае зректися особливого, бути вшьним вщ марност1, звшьнитися як вщ неважливого вщ того, що лише випадкове, зокрема й у нашому власному природному бутт1, хай це буде наше влас-не щастя, хвороба чи смерть. Потреба залишити в бутт1 випадков1сть сущого ви-пливае тут 1з необхщност1 буття. Для звичаево! св1домост1 поняття необхщност1 й випадкового опосередковат таким чином, що гегел1вська конструкция, котра може бути проблематичною як теор1я, отримуе в етиц1 осмислешсть i як теоретична передумова звичаево! св1домост1. Лише вона дае нам змогу, по-перше, по-няттево визначити в1дношення окремого суб'екта до всезагальност1 звичаевост1, а по-друге, осмислити сукупшсть сущого таким чином, щоб у ньому можна було припустити звичаев1сть як дещо можливе». (Hegels Theorie uber den Zufall, in: D. Henrich, Hegel im Kontext, a. a. O., S. 184f.)

24. Об'ективувальне мислення пщпорядковуе природу законом1рност1 у такий спо-с1б, що спостережуват поди ми можемо передбачати й контролювати лише за допомогою шзнаних закошв природи, Випадково природа поводить себе т1ею м1рою, якою вона ухиляеться в1д нашого контролю. Над такими випадковостями наше розум1юче мислення не мае влади; воно не отримуе влади над ними також i тод1, коли занурене в рефлекию щодо наукового й техн1чного прогресу, який знищуе випадковост1. Це ж само стосуеться й керованого майбугшм мислення, яке зважае на шноваци. Випадковими е т1 можливост1 шзнання, ди та в1дчуття, яю створюються лише новими структурами, тобто новими умовами можливос-т1. Розум1юче мислення починае вщкидати так1 випадковост1, оскшьки дух, що прийшов у фшософи до самого себе, мае вже пройти через ус1 структури, як1 мо-жуть коли-небудь виникнути. Як i знания, 1стор1я також наблизилася до свого 1стотного к1нця. Випадков1сть неп1дкорено1 природи та 1стотно нового в ктори е випадков1стю 1ншого типу, н1ж випадков1сть свободи прийняття рiшения, що стояла перед очима Гегеля як парадигма.

25. Заперечення, 1стотш з огляду на цЫ аргументацИ, невдовз1 п1сля смерт1 Гегеля висловили Фоербах, К1ркегор, Маркс, Тренделенбург i Й. Г. Ф1хте. У багатьох 1з цих аргументативних п1дход1в значну роль в1д1грае проблема випадковост1. Продовжуючи ц1 молодогегельянськ1 мотиви критики Гегеля, Адорно поставив шд питання саме поняття розумово'1 1дентичност1, не зр1каючись, щоправда, т1е'1 штенци, яку воно мало виражати. Я маю на уваз1 передус1м його «Негативну д1а-лектику». Ут1м, критика Адорно не зачшае поняття 1дентичност1, котре, як i в цш мо'1й допов1д1, вводиться з позици теорИ комун1кацИ. Див. мою доповщь, при-свячену Адорно, у: Philosophisch-politische Profile, Frankfurt/Main 1971, S. 184ff., особливо S. 192- 199.

26. G. W. F. Hegel, Grundlinien, a. a. O., S. 347.

27. Ibid.

28. C. Offe, Strukturprobleme des kapitalistischen Staates, Frankfurt/Main 1972; J. Habermas, Legitimationsprobleme im Spatkapitalismus, Frankfurt/Main 1973.

29. Див. тематичну зб1рку: «Die anachronistische Souveränitat», in: PVJ 1969, 1.

30. G. W. F. Hegel, Grundlinien, a. a. O., S. 498- 499.

31. E. b. d., S. 497.

32. C. F. v. Weizsacker, Einleitung in: Kriegsfolgen und Kriegsverhutung, Munchen 1971, S. 3ff.

33. Frobel, Heinrichs, Kreye, Sunkel, «Internationalisierüng von Kapital und Arbeit», in: Leviathan 1973, 4.

34. K. Kaiser, Transnationale Politik, in: PVJ 1969, l, S. 80ff.

35. G. W. F. Hegel, Grundlinien, a. a. O., S. 339ff.

36. N. Luhmann, Die Weltgesellschaft, in: ARSP 1971, l, S. 33.

37. N. Luhmann, Religiose Dogmatik und gesellschaftliche Evolution, in: Dahm, Luhmann, Strooth, Religion - System und Sozialisation, Neuwied 1972, S. 76.

38. N. Luhmann, «Weltgesellschaft», a. a. O., S. 14.

39. Див. прим. 15 у розд. I част. 1 ще! книги.

40. Про щ поняття див.: D. Lockwood, Social Integration and System Inegration, in: Zollschan, Hirsch (eds.), Explorations in Social Change, London 1964, S. 244ff.; про цю тезу див. останню частину мое! пращ: Legitimationsprobleme, a. a. O.

41. N. Luhmann, «Religiose Dogmatik», a. a. O., S. 37; vgl. ders., Das Phanomen des Gewissens und die normative Selbstbestimmung der Personlichkeit, in: Bockle, Bocken&;rde (Hrsg.), Naturrecht in der Kritik, Mainz 1973, S. 223ff.

42. N. Luhmann, Selbstthematisierungen des Gesellschaftssystems, in: ZfS 1973, 2, S. 21ff.

43. N. Luhmann, Religiose Dogmatik, a. a. O., S. 95.

44. N. Luhmann, Selbstthematisierungen, a. a. O., S. 35.

45. N. Luhmann, Weltzeit und Systemgeschichte, in: KZSS Sonderheft 16, S. 91ff.

46. Horkheimer, Adorno, Dialektik der Aufklarung, Amsterdam 1947; vgl. dazu A. Wellmer, Kritische Gesellschaftstheorie und Positivismus, Frankfurt/Main 1969, S. 136ff.

47. Це доводить Г. Райхельт(Reichelt) у пращ Zur logischen Struktur des Kapitalbegriffs, Frankfurt/Main 1970: «Пряма лшш веде до Марксово! теорп вартост та грошей, починаючи з перших вказiвок у «До критики гегелiвсько'i фшософп права», де Маркс зазначае, що «громадянське суспшьство» вщтворюе «у самому собг.. вщ-ношення держави й громадянського суспшьства», через статтю «До еврейського питання», де вщкрито прирiвнюе критику релт! до критики полйично! держави, потiм через «Економ1чно-фшософсью рукописи», у яких подано перше точ-не визначення базису, i, нарештi, до«Нiмецько'i iдеологii», де зроблено спробу збагнути подвоення свiту на громадянське суспшьство та щеалютичш супер-структури як продукт самороздвоеностi й самосуперечливост земно! основи громадянського суспшьства на рiзних щаблях його розвитку» a. a. О., S. 137.

«Резюмуемо ще раз коротко основну проблематику Марксово! теори вартостi. 1ндивщи iнтегрованi в систему всебiчно! залежноста, у«систему потреб», оскшь-ки у своему конкретно-чуттевому виробництвi вони залежать вщ виробництва всiх iнших. У змкта !хньо! працi виявляеться суспшьний характер виконувано! ними дiяльностi, вона завжди е суспшьним виробництвом, але - i саме це е ви-рiшальним- не е усвщомленим спшьним виробництвом. Той факт, що Гндивщи виробляють суспшьно, але водночас як незалежт один вiд одного, можливий лише тодi, якщо виказуе себе також спшьний характер виробництва, хай навгть у такш певнш форм^ яка вiдповiдае вiдчужуванiй форм1 суспшьного виробництва. Ми перебуваемо тут мовби в нервовому цен^ тiе! структури, яка стала нам вщомою як предмет усiе! ранньо! творчост Маркса. Людська суспшьна суттсть (Gemeinwesen) постае у ФормГ в^уженос^, оск1льки в оберненiй (verkehrtе) форм1 привласнення природи саме родове життя людини стае засобом ГндивГ-

дуального життя. Цей зв'язок мгж ранн1ми та п1зн1ми творами стае найбшьш очевидним у чорнових нарисах: «виробники 1снують один для одного тшьки речовинно, що в грошовому вщношент, у якому сама !хня суспшьна сутн1сть виступае щодо вс1х як зовн1шня й тому випадкова р1ч, отримало лише подаль-ший розвиток. Те, що суспшьний зв'язок, який виникае 1з зiткиения незалежних iидивiдiв, виступае щодо них водночас i як реальна необхщшсть, i як суто зо-вн1шн1й зв'язок, саме й становить !х незалежтсть, для яко! суспшьне буття хоч i е необхщтстю, але все-таки лише засобом, а отже, сам1 1ндивщи з'являються як дещо зовшшне, а в грошах - нав1ть як р1ч, що чуттево сприймаеться. Як сус-пшьт 1стоти вони виробляють у суспшьств1 й для суспшьства, але водночас це [виробництво] постае лише як зас1б опредметнити !х шдивщуальтсть. Оскшьки вони, з одного боку, не пщпорядковат будь-якш природн1й спшьнот1, а з другого - не е свщомими суспшьними 1стотами, що п1дпорядковують соб1 суспшьну сутн1сть, то остання щодо них як незалежних суб'ект1в неминуче мае 1снувати як також незалежна, зовн1шня, випадкова речовинн1сть. Саме це i е умовою для того, аби вони як незалежт приватт особи перебували водночас у певному сус-пшьному зв'зку» (Grundrisse, S. 909). a. a. О., S. 150.

48. Оскшьки товарообмш не надае бшьш ун1версального засобу керування проце-сами господарчо! системи в шзньокашталктичних суспшьствах. Див., на приклад: C. Offe, Tauschverhдltnis und politische Steuerung, in: Strukturprobleme des kapitalistischen Staates, Frankfurt/Main 1972, S. 27ff. Незадовшьною здаеться мен1 спроба, зд1йснювана 1з захисним нам1ром, анал1тично вщдшити теор1ю ц1н вщ теорп вартост1, аби апр1ор1 звшьнити останню вщ домагань, як1 висувае проблема трансформаци. Якби теор1я вартост1 мала вир1шувати лише завдан-ня роз'яснювання в загальному вигляд1 класового характеру способу виробництва, що Грунтуеться на найманш прац1, вона була б надм1рною, порiвияно з в1домими основними припущеннями 1сторичного матер1ал1зму щодо еволюцп класових суспшьств i, зокрема, виникненням кап1тал1зму. Див.: E. Wolfstetter, «Mehrwert und Produktionspreis», in: Jahrbuch fur Sozialwissenschaften, Bd. 24, 1973, l, S. 117ff.

49. K. Eder, «Komplexitat, Evolution, Geschichte», in: Supplement Heft l zu: Theorie der Gesellschaft, hg. von F. Maciejewski, Frankfurt/Main 1973, S. 9ff.

50. R. Dobert, Systemtheorie und die Entwicklung religiöser Deutungssysteme, Frankfurt/ Main 1973, S. 66ff.

51. Див. також: F Vilmar, Strategien der Demokratisierung, 2 Bde., Neuwied 1973.

52. Цим спогадом я завдячую уснш вказ1вц1 Г. Люббе.

53. Визнану пол1тичну необразлив1сть мо!х приклад1в на яку вказують мен1 критики мое! допов1д1 та яка могла б пщкршити в шших !х«п1дозру в 1деал1зм1» на мою адресу, можна пояснити обмежешстю поставленого мною завдання: м1ськ1 шщ1-ативи громадськост1 або боротьба за участь у прийнят р1шень у сфер1 культури е переконливими прикладами того - якщо е потреба в прикладах - що виходячи з лопки розвитку, не можна надати жодних функцюнальних екшвалент1в для без-межних мотивоутворювальних комун1кац1й такого типу, як тшьки й оскшьки мо-тивоутворювальт традиц1! стають нед1евими. Сказаним у жодному раз1 не ствер-джуеться емп1ричний автоматизм розвитку. Зовс1м 1ншим завданням було б до-сл1дження саме емп1ричних умов, за яких може утворюватися нова щентичшсть; це завдання було б р1внозначним вимоз1 з'ясувати умови системно-структурних зм1н у розвинених кап1тал1стичних i бюрократично-соц1ал1стичних сусп1льствах. Для просто! доповщ це дещо непрактична вимога.

54. I. B. Metz, Art. «Erinnerung», in: Handbuch philosophischer Grundbegriffe, Munchen 1973, Bd. l, S. 386ff.

55. Завдання мистецтва - розкривати та збертати семантичнi потенцiали - роз-глядае у свогх естетичних дослiдженнях Вальтер Беньямш; див. мою статтю: «Bewußtmachen oder rettende Kritik - die Aktualität Walter Benjamins», in: Kultur und Kritik, a. a. O., S. 302ff.

(dani буде)

Юрген Хабермас. К реконструкции исторического материализма. Часть II: Идентичность.

Работа всемирно известного немецкого философа Юргена Хабермаса посвящена анализу марксистской социальной теории и в целом потенциала эволюционистской концепции общества. Охвачено широкий спектр сюжетов: от роли философии в марксизме и рациональных и этических устоев идентичности в компаративистике социальных теорий и проблемы легитимации. Ю. Хабермас не только критически переосмысливает марксистскую концепцию, но и выстраивает последовательную теоретическую альтернативу ей. Сила книги заключается также в том, что ключевые проблемы социальной теории рассматриваются не в абстрактной плоскости, а в контексте современных, остро актуальных социально-политических вызовов, таких как природа нынешних общественных кризисов, коллизии легитимации современного государства, нравственность власти, эффект инноваций и тому подобное. Данная работа стала не только одним из классических образцов анализа марксизма, но и признанным весомым вкладом в современную социальную теорию.

Jurgen Habermas. Towards a Reconsrtuction of Historical Materialism. Part II: Identity.

The book of world-known German philosopher Jurgen Habermas is devoted to the Marxist social theory and in general to potential of the evolutionary concept of society. A wide range of topics is comprised: from the role of philosophy in Marxism and rational and ethical foundations of social identity to comparative theories and problem of legitimacy. J.Habermas does not only critically rethink Marxist concept, but builds a coherent theoretical alternative to it. The power of the book is that the key problems of social theory are considered not only in the abstract plane, but in the context of contemporary, keen, topical socio-political challenges. Namely the nature of current social crises, conflicts of legitimation of the contemporary state, the morality of power, the effect of innovations etc. The book has become not only one of the classical samples of Marxism analysis, but it was recognized significant contribution to contemporary social theory.