CC BY
88
Олександр КОЖОЛЯНКО
ВЕРХНЄ ПОДНІСТРОВ’Я (ХОТИНЩИНА) У РОКИ РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКОЇ ВІЙНИ ПОЧАТКУ ХІХ ст.
На початку ХІХ ст. між Росією і Францію ускладнились відносини. З метою прискорення підкорення Європи Наполеон намагався відволікти увагу Росії від європейських справ шляхом нагнітання реваншистських настроїв Туреччини, провокуючи нову російсько-турецьку війну.
Ще в 1804 р. між Росією і Францією були перервані дипломатичні стосунки. Наполеон у цій ситуації підбурював Туреччину і обіцяв їй повну підтримку на випадок війни з Росією.
У кінці липня 1806 р. турецький султан порушив Ясський мирний договір 1791 р., відсторонивши без відома царського уряду господарів Молдавії Мурузі та Валахії - Іпсіланті, які були проросійськи налаштовані. Їх місце зайняли нові господарі профранцузької орієнтації1. Крім того, турецький уряд чинив перешкоди вільному плаванню через чорноморські порти російським торговим кораблям, затримуючи вантажі та арештовуючи російських підданих, що було одночасно порушенням і міжнародних договорів про вільний каботаж.
Коли Туреччина оголосила війну Росії, Наполеон став добиватися у султана дозволу на просування своїх корпусів, які в цей час були дислоковані на Балканах, по р. Дністер, і на окупацію Дунайських князівств. Росіяни також готувались до війни. На кордоні з Молдавією концентрувались російські війська2. Серед місцевого населення поширювались чутки про незадоволення турецьким пануванням і в такий спосіб налаштовували його проти султана.
Російський уряд, діючи на випередження, у жовтні 1806 р. розпочав проти Порти воєнні дії. 19 листопада 1806 р. російськими військами був форсований Дністер біля с. Жванець та зайнята фортеця Хотин (її здав без особливого опору Мехмет-паша). У січні-лютому 1807 р. російські війська отримали над турками ряд перемог, внаслідок яких були взяті фортеці Бендери, Акерман, Галац, а також міста Ясси та Бухарест. Російські війська вийшли до берегів Дунаю. У цей час ескадра російського адмірала Синявіна розгромила турецький флот біля Афона і блокувала Дарданелли.
У результаті створення такої ситуації Туреччина пішла на мирні переговори. Перший тур переговорів відбувся у Слободзеї у серпні 1807 р. Обидві сторони погодились відвести свої війська від Дунаю. Проте султан відмовився задовольнити вимоги Росії про визнання незалежності Сербії і передачі Росії Бессарабії, Молдавії та Валахії.
Незважаючи на безуспішність переговорів, воєнні дії між сторонами не відновлювались, хоча Наполеон всіляко намагався підштовхувати султана на їх продовження. Туреччина побоювалась Франції через Єгипет. Щодо австрійського уряду, то він дотримувався формального нейтралітету, оскільки Австрії була потрібна підтримка Росії у боротьбі із Францією3. У зв’язку з тим, що Наполеону був необхідний мир для реалізації плану континентальної блокади Англії та укріплення своїх позицій в Центральній Європі, після Фрідляндської битви 2 липня 1807 р. у Тільзіті був підписаний мир. Згідно з 29 пунктом цього мирного договору, Росія була зобов’язана вивести свої війська з Дунайських князівств. Проте у вересні 1808 р. в Ерфурті під час зустрічі з Олександром І Наполеон все-таки погодився на перехід Дунайських князівств під зверхність Росії, за що вимагав підтримки на випадок війни з Австрією. В той же час Наполеон уклав з Австрією союз проти Туреччини для поділу її європейських володінь. Австрії повинні були бути віддані Дунайські князівства4.
Ця політична комбінація Наполеона мала на меті зогострити австро-російські відносини.
Наполеон загравав безпосередньо і з Диванами Молдавії та Валахії. Так, Молдавії він обіцяв сприяти створенню самостійної республіки з поверненням Буковини, Бессарабії та інших територій. У стратегічних планах Наполеона Молдавії відводилась роль плацдарму для удару по Росії з півдня. Наполеон також сподівався, що турецька кіннота вторгнеться з Молдавії у межі України, спустошуючи її хлібні регіони і відтягуючи сили російської армії від західних кордонів Росії. Молдавія також повинна була стати продовольчою та фуражною базою південного корпусу французької армії. Агенти маршала Даву, генералів Бенеф та Понятовського разом з офіцерами засилались в Галичину, Буковину і Бессарабію для можливої закупівлі коней і зерна, проводилась посилена рекогносцировка цих територій5.
Політику обіцянок Наполеон проводив і щодо Польщі. Так, 19 серпня 1807 р. був виданий конституційний статут варшавського герцогства6. Польщі були обіцяні північно-східні та західноукраїнські землі7. Цими обіцянками формальної автономії та територіальних субсидій Наполеон мав намір прив’язати Молдавію і Польщу до колісниці свого трону. Одночасно було обіцяно потенціальним союзникам Франції й інші території України, Російської держа-
ви і Молдавії: Порті - Дунайські князівства, Крим і Західна Грузія, Австрії - Південно-Західна Україна8, зайняті російськими військами Дунайські князівства. В той же час згідно з Шенбрунським миром від 10 жовтня 1809 р. Наполеон обіцяв Росії Дунайські князівства, Фінляндію та Східну (Стару) Галичину9. За Австро-Французьким мирним договором від 14 жовтня 1810 р. Австрія відступила Варшавському герцогству всю Західну Галичину з Краковом та округ За-мостя в Східній Галичині10.
Враховуючи небезпечність політичних демаршів Наполеона в Дунайських князівствах, рескриптом Олександра І від 27 лютого 1808 р. їх господарі були зміщені й управління перейшло до російського сенатора11. Всі торговельні і дипломатичні стосунки князівства йшли через головнокомандуючого дунайською армією12.
Указом Олександра І від 28 березня 1808 р. відбулися зміни і в церковній владі Дунайських князівств - екзархом Молдавії, Валахії та Бессарабії був призначений київський митрополит Гавриїл, член урядового сенату. Указом синоду від 28 липня 1808 р. була заснована екзарша дикастерія для Молдавії, Валахії і Бессарабії13.
У І808 р. у Дунайських князівствах були посилені гарнізони російських військ. Зокрема, в Хотині, Новоселиці, Атаках і Герці 14 та вздовж Дністра були розміщені військові магазини-склади провіанту, фуражу та арсенали зброї. До Хотина завезено з Ясс 40 гармат15.
Під час весняно-літньої компанії 1810 р. російські війська оволоділи Туртукаєм, Базараджиком і Сілістрією. Взимку 1810-
1811 рр. відновилися російсько-турецькі переговори, які не привели до успіхів, і бойові дії були продовжені. На початку квітня 1811 р. командування Дунайською армією прийняв М.І. Кутузов16.
На початку 181І р. значна частина Дунайської армії була відправлена на укріплення західного кордону в зв’язку з концентрацією французьких військ у Польщі. Проте, незважаючи на цю передислокацію, 22 липня 1811 р. М.І. Кутузов отримав перемогу над турками при Ру-щуку. 1 жовтня цього року на правому березі Дунаю турецькі війська капітулювали. Після цього у Константинополі більшість членів Дивана виступили за припинення війни з Росією. Олександр І намагався відтягнути назрівання російсько-французького конфлікту до закінчення російсько-турецької війни. М.І. Кутузов, знаючи про нерішучість султана та тиск на нього Наполеона, провів секретні переговори і 28 травня 1812 р. в Бухаресті був підписаний російсько-турецький мирний договір. Згідно з 16 статтею цього договору, до Росії відходили Бессарабія з фортецями Хотин, Бендери, Акерман, Кілія, Ізмаїл і материковий шельф Чорного моря. Дунай та Прут стали європейським кордоном Росії17.
Такий стан справ значно зміцнив військово-стратегічне становище Росії, гарантував безпеку її південних кордонів та створив умови Дунайській армії для її передислокації на західний кордон. Все це дало можливість Росії зміцнити свої позиції серед великих держав Півдня Європи. Російсько-турецька війна 1806-1812 рр., на яку Наполеон покладав значні надії, закінчилась поразкою Туреччини, і, одночасно, Франції так і не вдалось завершили дипломатичну підготовку війни. На Хотинщині було ліквідовано майже 300-річне панування Туреччини18.
У зв’язку із назріванням російсько-французької війни після Бухарестського миру 1812 р. Хотин був перетворений у фортецю другого розряду [4, с. 58І]. Крім того, Хотинському цинуту і фортеці було надано особливий статус, через те що тут зійшовся кордон трьох держав: Росії, Туреччини (Молдавії) та Австрії19.
В зв’язку з тим, що 16 березня 1812 р. Франція уклала з Австрією і з Пруссією союз проти Росії і остання ще з квітня 1812 р. зосередила в Галичині, на Буковині та Семигородді армію, яка в будь-який час могла разом з Туреччиною стати південним крилом наполеонівської армії, були вжиті заходи по укріпленню кордону в Хотинській райї, було підвезено артилерійські снаряди до фортеці20, збережено військовий госпіталь21 та військову польову експедицію в Хотині20.
Після закінчення Вітчизняної війни 1812 р. і розгрому наполеонівської Франції у 1813-1815 рр. союзними державами і переможцями було підтверджено й гарантовано новий стан політичної карти Європи та їх територіальні надбання. 26 липня 1816 р. Хотинський цинут був приведений разом зі всією Бессарабією до присяги на вірність російському імператорському престолу. Хотинська райя стала 12-м цинутом Бессарабії, яким управляло цинутне управління міста Хотина - паркалабія22.
Хотинський цинут був поділений на такі округи: Верхньо-дністровський, Нижньодністровський, Чугурський, Нижньопрутсь-кий, Верхньопрутський, Тіговецький і Рашківський23. Фортецею Хотин стали управляти військові коменданти24.
З залишенням турками Хотина російські власті намагалися ліквідувати ознаки турецької присутності. 6 грудня 1806 р. хотинські міська і фортечна мечеті були перетворені у православні церкви і освячені під назвою відповідно Свято-Миколаївська та Олександро-Невська25. Проіснувала Хотинська фортеця як військовий об’єкт до 1856 р., після чого була передана у цивільне відомство - Хотинському магістрату26.
Таким чином, внаслідок активізації французької дипломатії Туреччина у 1806 р. знову вступила у війну з Росією, випереджаючи
загарбницькі наміри Наполеона щодо Дунайських князівств, російські збройні сили завдали превентивний удар по турецьких фортецях в Молдавії та Валахії, в результаті якого були здобуті Хотинська та інші фортеці й російські війська вийшли до Дунаю.
Під час російсько-турецької війни 1806-1812 рр. Буковина та Хо-тинщина знову стають об’єктами, до яких була прикута увага та де схрещувалися інтереси Франції, Австрії, Росії, Туреччини, Молдавії. Залежно від складу союзників, які часто змінювалися, Наполеон вів відповідну політику матеріального зацікавлення дійсних та потенціальних союзників, обіцяючи почергово Буковину, Хотинщину (в складі Бессарабії) та інші українські території. Проте дипломатична підготовка Наполеоном війни проти Росії в цьому районі Європи зазнала поразки. Російсько-турецька війна завершилась повною поразкою Туреччини та французької дипломатії. Внаслідок блискучих перемог М.І. Кутузова у завершальних кампаніях війни турецька армія капітулювала, і 28 травня 1812 р. у Бухаресті був швидко і конфіденційно підписаний російсько-турецький мирний договір. Цим була ліквідована можливість втручання у ведення переговорів Франції, Австрії, Пруссії та Англії, а отже і можливий зрив договору.
Згідно з цим договором, Бессарабія по р. Прут відійшла до Росії.
Хотинщина після цієї війни управлялась на основі вироблених адміралом П. Чичоговим правил, які були затверджені царем 31 липня
1812 р. За цими правилами мешканцям Хотинщини надавались 3-річні податкові пільги, а царським указом від 23 серпня 1813 р. жителі краю звільнялись від рекрутчини28.
Отже, внаслідок перемоги російських збройних сил та дипломатії, на Хотинщині був ліквідований 300-річний турецький гніт, і ця споконвічна слов’янська територія ввійшла до складу Російської держави.
ЛІТЕРАТУРА
1. Буковина в контексті європейських міжнародних відносин (з давніх часів до середини ХХ ст.). Ред. В. Ботушанський, С. Гакман, Ю. Макар та ін. Чернівці, 2005. С. 251.
2. Там же С. 250.
3. Чернівецький обласний державний архів (ЧОДА). Ф. 1. Оп. 1. Спр. 1592. Л. 3.
4. Beer A. Die orientalische Politik Oesterreichs seit 1774. Prag-Leipzig, 1883. С. 158.
5. Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІА України у Львові). Ф. 146. Оп. 7. Спр. 160. Арк. 119.
6. Gazette de Varsovie. 19.VIII.1807.
7. Історія Української РСР. Т 1. К., 1967. С. 368.
8. Documente privitoare la Istoria Românilor culse de Eudoxiu de Hurmuzaki. Vol. XX. Cernauti, 1939. Док. 17. Стор. 144.
9. Dimitrescu M. Politica lui Napoleon I, fata de Tarile Române. Bucureçti, 1922. С. 60.
10. Eichhorn J. Geschichte der drei letzten Jahrhunderte. Bd. II. Hannover, 1817. Л. 905-906.
11. Национальный архив Республики Молдова (НА РМ). Ф. 1. Оп. 1. С. 1-3, 18; 6.
12. Там же. С. 3711.
13. НА РМ. Ф. 733. Оп. 1. Спр. 1. С. 1.
14. ЧОДА. Ф. 988. Оп. 1. Спр. 41. С. 137.
15. ЦДІА України у Львові Ф. 146. Оп. 4. Спр. 2108. С. 18-19.
16. Там же. Спр. 2082. Арк. 15.
17. Стрельбицкий И. Владения турок на материке Европы с 1700 по 1879 год. СПб., 1879. С. 7.
18. Историческое значение присоединения Бессарабии к России в 1812 г. Кишинев, 1968.
19. Одеський обласний державний архів (ООДА). Ф. 1. Оп. 214. Спр. 1-1816. С. 203.
20. Documente privitoare la Istoria Românilor culse de Eudoxiu de Hurmuzaki. Vol. XX. Cernauti, 1939. Док. 17. С. 14.
21. НА РМ. Ф. 1. Оп. 1. Спр. 3711.
22. Там же. Спр. 1883. С. 1-8.
23. Халинпа И.Н. Опись землевладения и сословного строя населення Бессарабии по данным переписи 1817 года // Труды Бессарабской губернской ученой архивной комиссии. Т. Ш. Кишинев, 1907. С. 4.
24. Там же. С. 3-36.
25. ЧОДА. Ф. 1. Ор. 214. Спр. 13/1812 р. С. 193-202.
26. ЧОДА. Ф. 605. Ор. 1. Спр. 13 (Клировые ведомости церковных приходов Хотинского уезда за 1811 г.).
27. НА РМ. Ф. 1. Оп. 1. Спр. 5-7. Арк. 1-56. Спр. 816. С. 1-9.
28. Буковина в контексті європейських міжнародних відносин (з давніх часів до середини ХХ ст.). С. 255-256.
