CC BY
161
Микола Хорошков УКРАШСЬКА 1СТОРИЧНА РОМАН1СТИКА К1НЦЯ ХХ СТОЛ1ТТЯ: СПРОБА ПОСТКОЛН1АЛЬНОГО ПРОЧИТАННЯ
У статт1 осмислюються основт аспекти постколотального анал1зу художтх текстгв, як репрезентант1в «голосу» тдкореног наци, накреслюються проблеми ¡нтерпретаци нацюнальних наративгв, що так чи Iнакше в1дбивають 1мперськ1 та антшмперсью устремлтня етносу. З-пом1ж розлогого корпусу текстгв на Iсторичну тематику остантх десятилть ХХ ст. автор обирае романи Григоргя Кол1сника («Мазепа-гетьман»), Юр1я Хорунжого («Любое маеш - маеш згоду»), Романа 1ваничука («Орда»), як чи не найповтше в1ддзеркалюють зазначену проблему.
На межi ХХ - ХХ1 столт у свгговш культурi з новою силою
активiзувалася започаткована ще в середиш минулого вжу тенденщя до осмислення художньо! лггератури ^зь призму колошально!, iмперськоl полггики, пол^ично! та культурно! гегемона, нацiонального самоствердження та протистояння рiзних культур. Тим часом постколошальш студи в Украши стали можливими лише iз здобуттям незалежностi у 1991 р. Саме з цього часу фактично розпочався процес аналiзу украшсько-росшських культурних (не кажучи вже про пол^ичш) взаемин з огляду на досягнення захщноевропейсько! постколошально! теорй. Цей пiдхiд, ясна рiч, дозволяе по-новому iнтерпретувати вiдомi лiтературнi тексти, в наративних структурах яких так чи шакше втшено панiвний iмперський дискурс та нацiональний контрдискурс.
Контури втизняного лiтературного дискурсу советсько! доби виформовували два антитетичнi за своею сутнютю типи текстiв. Перший -шщшований владою - сприяв утвердженню iмперськоl щеологи, вивищував культурну й пол^ичну перевагу метрополи над колошзованим
краем, унеможливлював державницькi поривання украшщв i навiть пiддавав сумнiву сам факт юнування таких понять, як етшчна iдентичнiсть, нацiональна окремiшнiсть, культурна вщмшшсть тощо. Йдеться про так званий владний дискурс - офщшний «голос» iмпери, що, привласнюючи й спотворюючи давню iсторiю, культурну iдентичнiсть Украши, викристалiзовував 11 образ як дикого, анархiчного пограниччя. У такий споЫб докучливо обгрунтовувалася неминучiсть самодержавного (царського чи радянського) врядування, виключна м^я росшсько! наци. Цiлком слушним з цього приводу видаеться спостереження вщомого англшського славiста, дослiдника украшсько! л^ератури ХХ ст. Мирослава Шкандрiя: «1мпери конструюють i описують вiдповiдним чином не тшьки заморськi колони, а й прилеглi територи. Конструювання лггературного образу Украши в росiйському письменствi було аналогiчне витворенню лiтературних образiв решти прикордонних територiй: Кавказу, Польшд та Сибiру. На початку Х1Х ст. такi письменники, як Олександр Бестужев-Марлшський, Михайло Лермонтов i Олексш Хомяков, виробили наративнi моделi, образи й тропи, зображуючи щ територи як iмперськi пограниччя, фемiнiзуючи 1х та пов'язуючи з усiм застаршим, сiльським, брутальним, жорстоким та примгтивним. Натомiсть культурнi метрополп вони приписували контрастну позицiю вишостi, пов'язану з силою та авторитетом, освiченiстю й сучаснютю. Такi створенi уявою моделi цiлком вiдповiдають моделям, що 1х сформували колонiальний i постколонiальний дискурси в шших частинах земно! кулЬ> [3, с. 16].
Творення зазначеного лггературного образу натвдикого, економiчно й культурно вщсталого краю, що тдлягав колошзаци (властиво, «окультуренню»), вiдбувалося, що характерно, не тшьки ззовш -росшською, iмперською лiтературою, а й у межах вгтчизняного дискурсу.
Початки цього процесу вщстежуються ще в повют М. Гоголя «Тарас Бульба» (1834, 1843). Вельми показовою е, властиво, друга редакщя твору, в якш зображено викривлення укра!нсько! щентичност^ И поступова штеграци в нову, росшську. В останньому роздiлi повют письменник прагне показати, що козацтво змагаеться за «православную русскую веру», «русскую силу», «русскую землю» тощо. Наратована iсторiя окреслюе процес злиття державницьких устремлiнь украшщв i росiян на грунтi начебто спшьних економiчних, культурних i релiгiйних штере^в. Таким чином, були проiгнорованi юторичш реали: мета козацьких змагань -визволення Укра!ни з-пiд влади Речi Посполито!. Така концепцiя звучить в першш редакци «Тараса Бульби». 1дея ж об'еднання укра!нських земель шд владою Московського царя послiдовно проводиться М.Гоголем лише у другому варiантi повют^ тут же викладаеться погляд на козацтво як свщомого захисника московсько! держави [1, с. 349; 166]. Показовим убачаемо й ще один факт. У творi яскраво наративуеться один iз елеменлв iмперськоl мiфологil, що сформувався пiсля Переяславсько! угоди: вiрнiсть православнiй вiрi прирiвнюеться вiрностi московському царевi. Як наслщок, релiгiя починае витлумачуватися як об'еднуюча ланка для двох вiдмiнних у своему культурному розвитковi народiв.
Остаточне формування iмперського колонiзаторського дискурсу вщбулося в межах юторично! белетристики советсько! доби. Романiстика цього перiоду оформила й закршила «iсторичне прагнення» обох «братшх» народiв до возз'еднання, зайвий раз прошюструвала образ «дико!», «некультурно!» Малоросi! (за аналогiею до Кавказу в росшському письменствi Х1Х ст.), спотворила щею патрiотизму, скерувавши його на службу iмперсько! шовiнiстсько! щеологи. Окрiм того, моделювався особливий тип героя - укра!нського державного дiяча - позбавленого
всього особистого, людського, натомiсть цiлком тдпорядкованого служiнню вищий (загальноiмперськiй за своею суттю) ще!. Такий висновок дае змогу зробити прочитання текста П. Панча («Гомонша Украша»), I. Ле («Богдан Хмельницький»), Н. Рибака («Переяславська рада»), М. Сиротюка, В. Кулаковського («1ван Сiрко», «Максим Кривонiс», «Северин Наливайко», «Мартин Пушкар», «Дике поле»).
Натомють iнша група текстiв, штерпретуючи багатовимiрне й вельми неоднозначне героине минуле народу, була покликана легiтимiзувати юторичне та полiтичне право Украши на незалежнють. Яскравим зразком останнього типу дискурсу, на наш погляд, виступають художш тексти Григорiя Колюника («Мазепа-гетьман»), Юрiя Хорунжого («Любов маеш - маеш згоду»), Романа 1ваничука («Орда»), що висвiтлюють сторiнки багатостраждально! ютори краю (доба Руши, занепад Гетьманщини, гайдамацькi рухи), окреслюють постав найвидатнiших державних дiячiв (1ван Виговський, 1ван Мазепа, 1ван Скоропадський, Пилип Орлик, Павло Полуботок).
1сторичний роман Г. Колюника «Мазепа-гетьман» з'явився в той час (1990 р.), коли добйала кшця епоха Радянського Союзу - колошально! держави, що послщовно спотворювала минуле тдкорених народiв, применшуючи !х iсторичну вартiснiсть загалом. Це дало можливють повернути в л^ературний процес (а вiдтак i в суспшьне життя) iм'я чи не найнебезпечшшого для тоталiтарного режиму украшського державного дiяча - гетьмана 1вана Мазепи, дiяльнiсть якого була останшм потужним виявом антиколонiальних поривань украшсько! аристократи. Твiр письменника слiд сприймати як одну з перших на постсоветському просторi спроб об'ективно (наскшьки це було можливо в останнш перiод iснування iмперil) оцiнити постать гетьмана, схарактеризувати наслщки
його державницько! дiяльностi, уникаючи при цьому тенденцшност^ рiзного роду iдеологiчних упереджень.
В окремих роздшах роману Г. Колюник все ж виступае проводником офiцiйного царсько-советського колонiального погляду; його наратив заявляе про начебто властивий укра!нцям вщ природи анархiчний iмпульс, що перешкоджае !м запровадити стабшьну форму врядування. Напевне тому проза!к наголошуе на анархiчнiй «фiлософi!» запорожщв, показуе алогiчну поведiнку селян. Так, анархiчне козацтво на чолi зi старшиною, позбавленою одностайностi, iдейно! згуртованост^ справляе вкрай негативне враження про укра!нство як «нижчий» етнос, неспроможний шднятися до рiвня будiвничого власно! держави, а тому приречений на штегращю в Росiйську iмперiю.
Як показуе анаиз роману «Мазепа-гетьман», щея Г. Колiсника полягае в тому, що лише деспотичне, нещадне по суп врядування Петра I здатне покласти край ру!ш, забезпечити стабшьнють i порядок у цьому «анархiчному» кра!. Про це свiдчить насамперед ракурс зображення першого росiйського iмператора - «пiвнiчного велета», повсякчас перейнятого проблемами розбудови свое! держави. Невипадково автор робить сюжетно невмотивований ^з огляду на сюжетно-композицшний стрижень твору) вщступ i розповiдае про будiвництво Петром свого «дiтиша» - флоту. В у^х епiзодах, де з'являеться росшський iмператор, неодмiнно фiгурують письменницьк оцiнки з вельми промовистою позитивною семантикою: «невгамовний государ», «великий цар», «невтомний будiвничий» тощо. На загал же, такий ракурс зображення iмператора увиразнюе його реформаторський генш, що персошфшуе все енергiйне, прогресивне, спрямоване в майбутне. Тож не дивно, що
шдкорення йому усталюеться як iсторична неминучють, i навiть бiльше -як благо для украшщв.
Iсторико-бiографiчний роман Ю. Хорунжого «Любов маеш - маеш згоду» (1997), продовжуючи складну й провокацiйну лiтературну Мазепiану, посутньо збагатив И новими нюансами насамперед в щейно-проблемнш площинi. Мова йде про художне окреслення й розв'язання доволi непростих питань «вождь наци - народ», «роль особи в ютори», «особистють як пасивний суб'ект ютори чи И активний творець», «адекватна ощнка постав державного дiяча» тощо. Вирiшуючи багатогранну проблему зображення знаково! постатi в у^х И проявах, письменник поставив перед собою концептуальне завдання - художньо осмислити бiографiю видатного пол^ика й державця на тлi ютори народу. Ю. Хорунжий (на вщмшу вiд Г. Колiсника) набагато чггюше окреслюе полiтичний iдеал свого героя. При цьому письменник слщуе в рiчищi висловлено! ще П. Орликом думки про те, що метою гетьмана було об'еднання украшських земель у складi Гетьманщини, Правобережжя, Запорiжжя, Слобожанщини й Хансько! Украши в единiй незалежнiй державi. Вщтак будь-якi форми державного спiвiснування Украши та Росшсько! iмперil або ж можливють пол^ично! штеграци видаються йому неприйнятними.
На загал же, романют пiддае сумнiву культурну спорiдненiсть обох народiв, досить яскраво передае рiзницю в менталiтетi мiж укра!нцями та роЫянами. Приреченiсть потенцiйного цивiлiзованого ствжиття двох держав (як i народiв) у майбутньому показана через образи Мазепи та Петра I. Перший - правитель европейського гатунку, високоосвiчений i далекоглядний, тодi як другий - деспот азiатського, орiентального типу, що прагне до безмежно! влади, захоплення нових земель. В цшому образи
Мазепи i Петра I виступають своерщними символами протилежних iсторiетворчих сил, згткнення яких обернулося катастрофою для наци. Якщо перший втшюе нацiонально захисш, державотворчi устремлiння освiчено! частини укра!нства тiе! епохи, то другий - руйшвну, колонiальну полiтику новостворено! iмперi!. З художнiм втiленням цих двох постатей у Ю. Хорунжого пов'язане моделювання двох абсолютно несумюних як у полггачному, державному, так i в культурному, духовному планi свтв -укра!нського та росiйського. Що характерно, белетрист (як i Г. Колюник у романi «Мазепа-гетьман», або Р. 1ваничук в «Ордi») моделюе укра!нський свiт як апокалiптичний, з утраченою розумною органiзацiею свiтобудови. У текст вiдповiдне семантичне навантаження з-помiж iншого виконуе вислiв «дивний свгт»: «Дивний свiт, - подумалося Гордiенковi, - дружина не признаеться до чоловжа, а син... до батька... Десь глибоко-таки його уражено...» [3, с. 312]. Таким чином, художнш часопрос^р у романi «Любов маеш - маеш згоду» набувае ознак не стшьки фiзичних, реально юнуючих i географiчно окреслених (терени Гетьманщини, Запорожжя), скшьки духовних, морально-етичних. Як наслщок, в епiцентрi художнього осмислення опиняються поняття «душа», «громадянська свщомють», «людина», «народ», «нацiя», «iсторична доля й призначення» тощо.
Конкретизуемо також, що дда руйнiвних iсторiетворчих сил Ю. Хорунжий вiдтворюе не лише на рiвнi родини, соцiуму, держави. Уважне прочитання роману дозволяе говорити про, сказати б, прихований, символiчний рiвень. Маемо на увазi спостереженi в текстi доволi прозорi в смисловому планi натяки на ще один рiзновид «збро!» колонiзаторiв -перекручення iсторично! пам'ятi, викривлення нащонально! iсторi!. Ще на початку роману - в пролозi - митець характеризуе засоби росшсько! iмперсько! полiтики - знищення матерiальних свщчень минулих подiй,
здатних наштовхнути прийдешнi поколiння на роздуми про власну юторда, вiдродити почуття нащонально! гiдностi. Кам'яний хрест на могаи Костя Гордiенка волею «вищо! сили» (за висловом самого автора) усупереч намiрам загарбникiв устояв: «Як же так сталося, що, обчухруючи i захоплюючи, зазираючи неситим оком за край свггу (явна алюзiя на наратив Т.Шевченка. - М.Х.), москаль не зачепив це! могили, хоча бачив и двiстi п'ятдесят роюв?» [2, с. 5]. Не менш важливого значення надае Ю. Хорунжий фактам навмисно! фальсифшаци ютори, «очорнення» украшських державних дiячiв. Змальовуючи тактику розпочатого iдеологiчного наступу Петра I та його радниюв, спрямованого на викривлення мотивiв дiй Мазепи, проза!'к iз розпачем констатуе, що чужинщ стають творцями нашо! ютори («в наших руках сия гистория»), виформовують юторичний i культурний дискурс, в якому украшщ позбавленi власного «голосу», нащонально! iдентичностi. Додамо також, що наслщком тако! полiтики з-помiж iншого була пiдмiна семантично! конотаци слiв «Мазепа», «мазепинцi» (що в первинному значення мало б означати «прибiчники поглядiв Мазепи»), !х синонiмiчне зближення з поняттями «зрадник», «1уда», «Христопродавець», що зрештою спостерiгаеться й дониш.
Остаточне деконструювання iмперського мiфу про украшсько-росiйськi вiдносини спостер^аемо в романi Р. 1ваничука «Орда» (1992). У творi осмислено й послщовно заперечено практично всi складовi «елементи» такого мiфу: «православна Москва» (а вщтак - «своя», братня), юторична мiсiя «третього Риму», перевага добре оргашзованого, сильного врядування над анархiчною сваволею козацтва i под. Вибудовуючи своерщну iсторичну вiсь «минуле - сучасне», автор аналiзуе трьохсотрiчну iсторiю взаемовiдносин двох держав, подае метафоричний образ
«проклятого краю», народ якого приречений Богом на страждання i спокутування ^ху - власно!" душевно! «малостi», вщсутноси громадянсько!" едност й елементарно!" вщповщальноси за долю рщно!" землi. З юторюсофсько!' та морально-етичноï позицiй письменник заторкуе проблему iсторичноï пам'ятi й безпам'ятства народу, духовност й морального виродження, волi й рабства.
Щкаво, що колонiальнi й атиколонiальнi штенци в романi Р. 1ваничука «Орда» знайшли свое втiлення насамперед на рiвнi образiв i способiв ïx характеристики (антагонiчнi постатi I. Мазепи, П. Орлика, П. Полуботка та Петра I, О. Меншикова), а також наративних стратегш (мовш парти героïв стають важливим характеризуючим чинником). Весь твiр побудовано на яскравих бшарних моделях, покликаних унаочнити сощальну, природну й духовну дисгармонiю, привнесену ззовш колонiзаторами. Звiдси - численш протиставлення-опозицiï широко представленi в текста етичнi, дуxовнi, релiгiйнi, геополiтичнi, державш тощо. В цiлому ж роман Р. 1ваничука являе собою суто нащональний наратив, в якому оприлюднюеться власне украшський погляд на свгт, iсторiю, стосунки з сусiднiми державами.
Л1ТЕРАТУРА
1.Гоголь Н.В. Полное собрание починений. - М.: АН СССР, 1940. - Т.2.
2.Хорунжий Ю.М. Любов маеш - маеш згоду: 1ст. роман. - К.: Вид^м «КМ Академiя», 2003. - 330 с.
3.Шкандрш М. В обшмах iмперiï: Росiйська i украшська лгтератури новiтньоï доби / Пер.П.Таращук. - К.: Факт, 2004. - 496 с.
SUMMARY
The article deals with the basic problems of postcolonial criticism establishment in Ukraine. Historical novels of G.Kolisnuk, Yu. Khorunzhy, R.Ivanychuk are studied through imperial ideology and mythology. The author
focuses on the following phenomena: literary character, imperial subject, colonialism, postcolonialism.
Людмила Зарицька
С1МЕЙНО-ПОБУТОВЕ ЛИСТУВАННЯ 1ВАНА ФРАНКА (НА МАТЕР1АЛ1 ЛИСТ1В ДО УЛЯНИ КРАВЧЕНКО): РОЗДУМИ ПРО
ЖАНР
У cmammi розглядаеться Ымейно-побутове листування 1вана Франка з Уляною Кравченко з погляду жанрових особливостей. Автор придшяе увагу до^дженню iндивiдуальностi стилю етстолярт письменника. Також у до^джент аналiзуюmься образи автора й адресата.
У Х1Х-ХХ столгтл розкутють i самодостатнють ешстолярно!
л^ератури йде вщ романтизму. Багатство л^ературних i фшософських ремiнiсценцiй. Настроева полiфонiчнiсть i художня насиченють. Так характеризуе цей перюд М. Коцюбинська [1, с. 10].
Ще одна дослiдниця епiстолярного жанру С.Комарова у сво1й розвiдцi видшяе три типи епiстолярних текстiв, кожен з яких базуеться на сукупност функщональних, ситуативних та мовних елеменлв. Це: 1) традицiйно-риторичне листування (етикетно-ритуальна спрямованiсть); 2) емоцiйно-iнтимне листування (емоцшний вплив за допомогою шформацп штимного характеру); 3) iнтелектуально-емоцiйне листування (штелектуальний вплив на реципiента) [2, с. 8].
Вщповщно листи сiмейно-побутовi вщносяться як до першого, так i до другого типу (залежно вщ вимiру 1х iнтимностi).
У. Кравченко згадуе у сво1х мемуарах «Искренний друг и учитель»: «Занятая правилами Пифагора, с большим изумлением получила я в первых числах ноября письмо, написанное незнакомым, характерным почерком. Это было первое письмо от Ивана Франко. Незнакомый, но близкий по духу, он решил мою судьбу... С того времени началась наша
