CC BY
111
2. Europe in figures. Eurostat yearbook 2006-2007. - Luxemburg : Office for Official Publications of the European Communities, 2007. - 347 p.
3. Eurostat regional yearbook 2007. - Luxemburg : Office for Official Publications of the European Communities, 2007. - 162 p.
4. Eurostat regional yearbook 2009. - Luxemburg : Office for Official Publications of the European Communities, 2008. - 153 p.
5. Key figures on Europe. - Luxemburg : Office for Official Publications of the European Communities, 2008. - 238 p.
6. Key figures on Europe. - Luxemburg : Office for Official Publications of the European Communities, 2010. - 245 p.
7. Life-long learning by gender - [tsiem080]; Life-long learning (adult participation in
education and training) - males - Percentage of the male population aged 25-64 participating in education and training over the four weeks prior to the survey [Електронний ресурс]. -Режим доступу :
http://epp.eurostat.ec.europa.eu/tgm/refreshTableAction.do?tab=table&plugin=1&pcode=tsie m080&language=en.
8. Statistical portrait of the European Union, 2008. - Luxemburg : Office for Official Publications of the European Communities, 2007. - 106 p.
9. Students - [tps00062]. Tertiary education [Електронний ресурс]. - Режим
доступу : http://epp.eurostat.ec.europa.eu/tgm/table.do?tab=table&init=1&language=en&pco de=tps00062&plugin=1.
10. The social situation in the European Union, 2005-2006. - Luxemburg : Office for
Official Publications of the European Communities, 2007. - 169 p.
Стаття надійшла до редакції 5.03.2012.
M. V. Bulyk
EDUCATIONAL POLICY OF GREECE IN TERMS OF EUROPEAN
INTEGRATION
Studies the main stages of educational reform in Greece. Determined of the Greek government's educational policy at the present stage. The influence of European integration on the development of education in Greece, are analyzed.
Key words: educational policy, European integration, continuous studies, education
reform.
УДК 321.01:316.422
К. А. Трима
ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ЧИННИКИ УКРАЇНСЬКОГО ГРОМАДЯНСЬКОГО
СУСПІЛЬСТВА
В статі проаналізовано чинники, під впливом яких відбувається функціонування та трансформація українського громадянського суспільства. Досліджено специфіку діяльності громадських організацій як елемента вітчизняного громадянського суспільства. Окреслено особливості взаємодії українських громадських організацій з міжнародними та глобальними.
Ключові слова: громадянське суспільство, глобальне громадянське суспільство, громадська організація.
Створення умов для ефективного функціонування громадянського суспільства є однією з головних задач сучасної демократичної держави. Діяльність цих структур детермінується багатьма факторами, до яких належать внутрішньополітичні та соціально-економічні особливості розвитку країни. Під впливом зовнішніх факторів відбувається трансформація вітчизняних громадянських інститутів у відповідності з новими стандартами та принципами діяльності. Слід зазначити, що головним наслідком цього процесу є інтеграція українських асоціацій, фондів та рухів до глобального середовища.
Організаційні та функціональні особливості елементів вітчизняного громадянського суспільства є одними з найбільш актуальних у вітчизняній політологічній науці. В її дискурсі існує багато теоретичних та прикладних напрацювань. Наукова дискусія точиться навколо окремих аспектів становлення громадянського суспільства або ж присвячена окремим інститутам громадянського суспільства (політичним партіям, профспілкам, неурядовим організаціям тощо). Так, роботи О. Колодій, Г. Щедрової, В. Ткаченка, І. Кресіної, М. Михальченка, А. Сіленко,
A. Котигоренка присвячені аналізу процесів демократизації в цілому та процесів становлення громадянського суспільства. Особливою категорією можна відокремити роботи, які написано крізь призму порівняльних політологічних досліджень, що дозволяє зрозуміти сутність тих чи тих процесів у країнах регіону. Серед таких досліджень можна назвати роботи Г. Зеленько, І. Кресіної, Ф. Рудича, М. Бойчука,
B. Полохала. Однак процес інтеграції українського вітчизняного суспільства у глобальне громадянське суспільство досі комплексно не вивчався, що безумовно робіть дану проблематику актуальною.
Структурна палітра громадянського сектору країні є вельми різнокольоровою. Враховуючи приналежність українського громадянського суспільства до континентально-європейського типу, його основними організаційно-інституційними елементами можна назвати: політичні партії, громадські організації, бізнесові асоціації, аналітичні центри, групи інтересів, профспілки, ЗМІ та місцеве самоврядування. Але центральним елементом громадянського суспільства континентально-європейського типу є впливові громадські організації. Як зазначає член-кореспондент НАН України професор М. І. Михальченко, "тип громадянського суспільства впливає на форми і зміст його взаємодії з державою: в країнах з більшим досвідом демократії зміст взаємодії громадськості з державою визначається домінуванням великих впливових організацій у суспільно-політичному сфері. Ці організації, маючи широкі повноваження, створюють умови для рівноправного діалогу з державою та є ефективним інструментом для стримування держави в нестабільній ситуації" [13, с. 20]. Таким чином, виходячи з типової приналежності, можна наголосити на тому, що базовим елементом і вітчизняних громадських структур є різноманітні організації, об’єднання та рухи.
Після здобуття незалежності Україна пройшла значний шлях нарощування числа та вдосконалення якості різноманітних громадських спілок, асоціацій, фондів, інших добровільних організацій, що створюються з ініціативи громадян і входять до "третього сектору". Професор Б. Л. Кухта зазначає, що саме такі суспільні утворення є суттю громадянського суспільства, "яка полягає у функціонування недержавних суспільних інститутів і відносин, що мають переважно неполітичний характер, у ньому вільно розвивається асоціативне життя, масові рухи, різні угрупування за інтересами... та іншими ознаками" [12, с. 109-110]. Не слід втім, переводити кількісні показники діяльності громадських організацій в якісні.
Більшість українських дослідників поділяє думку про те, що формування українських громадських організацій розпочалося ще за радянських часів, але більшість громадських організацій того часу мали "формальний" характер та залежали від
владних структур. Втім з початком процесу "перебудови" організації втратили функції розподілу соціальних благ, які були в їхньому розпорядженні за комуністичного режиму. Протягом 1989-1991 рр., в період боротьби за незалежність, в країні спостерігалася значна активізація ініціатив громадян: було створено перші "справжні" неформальні організації. Але вже у першій половині 1990-х рр. почався спад громадської активності, пов'язаний, насамперед, з браком матеріальних ресурсів та соціально-економічними проблемами. Стало зрозумілим, що радянська система, "придушуючи "третій сектор", у той же час забезпечувала його безкоштовними ресурсами. На зменшення кількості громадських організацій також вплинули процеси, які відбувалися в новостворених державах Центрально-Східної Європи, а саме: масовий відтік громадських активістів в політику, бізнес, мас-медіа.
Натомість у другій половині 1990-х рр. процес створення спілок, асоціацій та об’єднань в країні значно прискорився. Якщо у 1995 р. їх було близько 4 тис., то в 1997 р. їх налічувалося вже 20 тис., а на початок 1999 р. в країні діяло вже 30 тис. громадських організацій, з яких 800 мали загальноукраїнський статус [19, с. 173]. На думку доктора філософських наук, професора А. Ф. Колодій, це стало можливим саме завдяки просвітницькій, організаційній, фінансовій допомозі міжнародних фондів та організацій, а також урядових організацій західних країн з міжнародного співробітництва, зокрема Канади, США та ін. [14, с. 172].
Якщо порівнювати динаміку появи громадських організацій в Україні протягом 1990-х рр. та на початку нового тисячоліття, то необхідно зазначити, що за перше десятиріччя ХХІ ст. кількість громадських організацій значно збільшилася. Так, за даними Державного комітету статистики, на початок 2010 р. були зареєстровані вже 63,9 тис. громадських організацій [2].
Важливо зауважити, що розглядаючи кількісний вимір громадських об’єднань, слід мати на увазі два фактори: по-перше, за оцінкою експертів статистичні дані про кількість легалізованих громадських організацій в Україні можуть відрізнятися на 2045% внаслідок недосконалості системи статистичної обробки інформації; по-друге, серед офіційно зареєстрованих організацій реально діє лише незначна частка [4]. Як зазначає професор Г. П. Щедрова, "за різними оцінками активні і постійно діючі громадські організації становлять лише 8-9% від їхньої загальної кількості або близько п’яти тисяч організацій" [20, с. 390].
У свою чергу існуючі громадські об’єднання умовно можна поділити на два типи, у відповідності з тим, на які контингенти і,відповідно,на вирішення яких проблеми націлена їх діяльність. До першої групи увійдуть організації, що прагнуть забезпечити інтереси своїх членів, до другої групи - об’єднання, націлені на вирішення проблем, що безпосередньо непов’язані з життєвими інтересами їх членів. Класичними прикладами організацій першої групи є об’єднання інвалідів та військовослужбовців. До неї входять також і організації, створені за національною і демографічною ознакою, об’єднання національних меншин, жіночі, молодіжні та дитячі організації.
До об’єднань другого типу відносяться благодійні організації, правозахисні громадські структури, природоохоронні об’єднання, антиглобалістські рухи. Як бачимо, організації, які співпрацюють з глобальними громадськими структурами, головним чином належать саме до цього типу.
Зазначимо, що для обох типів організацій, незважаючи на різницю в статусі та ресурсних можливостях, здебільшого характерним є вертикальний тип соціальних зв’язків та низький ступінь розвитку горизонтальних. Найбільш розвинуті горизонтальні зв’язки між правозахисними,екологічними структурами. Також створено мережу жіночих організацій, в якійсь мірі пов’язані між собою організації ветеранів, інвалідів. Натомість найслабше розвинуті зв’язки між різними сегментами
громадянського суспільства - між організаціями так званого "третього сектора"і бізнесом, між ними і політичними партіями.
Організаційно-правові умови діяльності українських громадських організацій прописані в численних законодавчих актах, регламентуючих цей вид діяльності. Можливість створення та функціонування організації прописана в головному документі країни: у 15, 16, 34, 36, 37, 39 статях Конституції України. Принциповою є 37 стаття Конституції України, яка гарантує право вільного створення об’єднань, тобто право добровільно створювати громадські організації.
Зростання кількості та організаційних форм громадських організацій вимагали оперативного врегулювання їхньої діяльності. Це обумовило появу численних, але розрізнених документів щодо їх діяльності: Закону України "Про об’єднання громадян", Закону "Про творчі спілки", Закону "Про професійні спілки", Закону "Про молодіжні та дитячі громадські організації", Постанови КМУ "Про порядок легалізації об’єднань громадян", Постанови КМУ "Про порядок реєстрації філій, відділень, представництв та інших структурних осередків громадських (неурядових) організацій зарубіжних держав в Україні" та ін. Науковці та громадські діячі оцінюють систему правової регламентації об’єднань як вкрай незадовільну, в результаті чого правове поле діяльності різноманітних організацій не представляє собою єдину юридичну систему, що не надає можливості ефективно працювати. Як коментує цю ситуацію старший науковий співробітник відділу стратегій розвитку громадянського суспільства та протидії корупції НІСД Н. І. Пеліванова, "відчутність єдиного базового закону та уніфікованої термінології, недоліки правового регулювання реєстрації організацій, проблеми пов’язані з оподаткуванням членських внесків, проблеми правового забезпечення надання соціальних послуг обумовлюють те, що багато важливих питання для діяльності громадського сектору залишилися за межами правового регулювання" [18, с. 69].
Враховуючи кількісні показники діяльності громадських об’єднань та розгалуженість напрямів його діяльності, з певними зауваженнями, можна оцінювати громадські організації як один з найбільш розвинутих та авторитетних інститутів вітчизняного громадянського суспільства. Про це, зокрема, свідчать дані, отримані в ході соціологічного опитування Українського Центру економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова на предмет того, який інститут громадянського суспільства найкраще репрезентує інтереси українських громадян. За результатами опитування на предмет рівня довіри до громадських організацій, проведеного Центром економічних та політичних досліджень імені О. Разумкова протягом 2001-2011 рр., у квітні 2011 р. серед 2009 респондентів громадським організаціям довіряло 33% респондентів [3].
Оцінюючи діяльність " третього сектору" , авторитетний український політолог, академік Української Академії політичних наук Ф. М. Рудич зазначає, що "громадські організації мають достатній потенціал, який дозволяє громадянам брати участь у процесі прийняття політичних рішень з життєво важливих питань і здійснювати контроль за їх реалізацією. Проте реальний політичний вплив громадських організацій, все ще незначний, а їх можливості обмежені" [7, с. 22].
Причини, що обмежують функціональність громадських організацій, обумовлені тим, що в самій країни, яка порівняно нещодавно стала на шлях демократичного розвитку, існую багато невирішених проблем. Серед них: відсутність ефективних механізмів зв’язку між державою та суспільством, формування ефективних соціальних відносин як основи для зміцнення середнього класу, недосконала правова база. На думку Ф. М. Рудича, до цього переліку слід додати напрацювання консолідуючої ідеології, тобто "вироблення ідеологічного консенсусу щодо найбільш важливих і значущих для розвитку громадянського суспільства цінностей" [7, с. 26].
Іншим важливим фактором, що суттєво впливає на ефективність громадського сектору, є значна нестача фінансування. Цікаву статистику надводить вітчизняний експерт в галузі громадянського суспільства, голова правління Мережі розвитку європейського права В. Вінніков щодо державних витрат на підтримку організацій: у 2006 р. вони склали 63 млн. грн. (0,05% витрат бюджету), у 2007 р. - 173 млн. грн. (0,1%), у 2008 р. - 172 млн. грн. (0,07%) [5, с. 46], у 2009 р. - 151,6 млн. грн. (0,06%) [19, с. 69]. Експерт зазначає, що "вітчизняна фінансова підтримка організацій складає
0,1 % проти 2-3 % видаткової частини бюджету у країнах Європи, а частка "пожертв" приватних вітчизняних та іноземних донорів становить 73 %, а з боку держави - лише 2 %, коли вона становить 30-40 % в більшості країн Західної Європи, в яких державне фінансування є основним джерелом надходжень об’єднань" [5, с. 31]. З цього можна зробити висновок про те, що НУО в Україні мають нестабільну і неперспективну структуру фінансування: організації переважно залежать від пожертв приватних місцевих та іноземних донорів, а враховуючи те, що національні об’єднання не забезпечують послуги на конкурентних засадах, як це роблять європейські організації, вони мають слабку спроможність отримувати фінансування від продажу послуг (25 %) і малу підтримку з боку держави (2 %).
Ще одним з факторів, які неоднозначно впливають на розвиток громадського сектору, є соціокультурний. Широкі верстви населення не сприймають громадські ініціативи як дієвий спосіб представництва та захисту власних інтересів. До того ж, населення ставиться підозріло і до багатьох міжнародних неурядових організацій, вбачаючи у їхній діяльності втручання іноземних держав та переслідування цілей, відмінних від задекларованих.
Характеризуючи українське суспільство, політологи С. Гелей та С. Рутар, зазначають, що українській політичній культурі властива така риса, як "інтровертність, яка виявляється у тому, що українці більше тяжіють до малих груп (родини, братства, клану, громади), ніж до великих (партії, організації національного рівня) груп. Крім того, для українців характерні ксенофобічні настанови, які виявляються у тому, що значна частина з них із недовірою ставляться до транснаціональних корпорацій та інших міжнародних організацій" [6, с.213]. А на думку Президента всеукраїнської громадської організації "Союз громад України" С. Б. Круглика, "недовіра до громадських організацій і непоінформованість населення про їх завдання та діяльність, свідчать про слабкість традицій демократичних прав і свобод, їх неусвідомленість пересічними українськими громадянами. Багато в чому успіх громадських організацій залежить від широкої й інтенсивної інформаційної кампанії. Вітчизняна аудиторія недержавних інформаційних та аналітичних центрів залишається нечисленною. Поширення своєї присутності у друкованих ЗМІ, на телебаченні й радіо залишається сьогодні однією з головних проблем для більшості українських неурядових організацій" [11, с. 367].
Показники соціологічних опитувань свідчать про коливання рівня довіри до громадських організацій, що, безперечно, є свідченням недовіри з боку громадян. Так, за даними національного репрезентативного соціологічного опитування Українського інституту соціальних досліджень ім. О. Яременка, рівень довіри до громадських організацій як до соціального інституту склав лише 29% на початку 2010 р., однак вже у грудні 2010 р. зазначений показник трохи підвищився, до 38% [1]. Проте, як влучно зауважує доктор філософських наук, професор А. Ф. Колодій, на це впливає не лише " традиційно висока недовіра українців до будь-яких суспільних інституцій" , а й "проблема адекватності та якості представництва фондами та асоціаціями суспільних інтересів" [14, с. 175].
Розглядаючи діяльність громадських організацій в контексті впливу процесів глобалізації на їх діяльність не можна оминути феномен, який переконливо довів, що українська громадськість потенційно може діяти ефективно та, при цьому, тісно співпрацює з іноземними громадськими структурами. Це переконливо довели події "Помаранчевої революції", коли громадянські структури отримали можливість продемонструвати свої можливості у боротьбі зі інтереси громадян. Основою для цього стала й співпраця з міжнародними громадськими структурами. Остання відобразилася у можливості підготувати круглі столи, семінари та тренінги, які провели громадські організації, в результаті чого виборчій процес було забезпечено добре підготовленими спостерігачами на виборчих дільницях, працівниками штабів різних кандидатів, а також — майбутніх організаторів та учасників так званого "Майдану". Тисячі українців змогли реалізувати себе в структурах, незалежних від державного фінансування та адаптуватися до тих суспільних стандартів, які пропонували ці структури.
Українські громадські організації різного профілю, насамперед, молодіжні та правозахисні, співпрацювали з такими іноземними фондами як: Вестмінстерський фонд за демократію ("Westminster Foundation for Democracy"), Фонд К. Аденауера, Джеймстаунська фундація ("Jamestown Foundation"), Міжнародний фонд "Відродження" ("International Renaissance Foundation"), міжнародною громадською організацією "Фридом Хаус" ("Freedom House"), глобальною організацією парламентаріїв проти корупції "The Global Organization of Parliamentarians Against Corruption", міжнародною організацією підтримки громадських ініціатив "The Organization for Civil Activities", міжнародна організація "Human Rights Watch" та багатьма іншими.
Окрім фінансової підтримки, в цей період українські громадські організації отримали певний імпульс модернізації, а саме - почали використовувати мережеві принципи роботи. Розповсюдження інформаційних технологій сприяло ефективній комунікації, тому ієрархічно побудовані організації не були здатні конкурувати з мережевими рухами.
В якості класичного прикладу успішного мережевого проекту, якій відігравав важливу роль в ініціації масової мобілізації Майдану, найчастіше згадують діяльність молодіжної громадської організації "Пора", яка активно співпрацювала з іноземними структурами, а саме з британською неурядовою організацією "Вестмінстерський фонд за демократію". Співпраця між цими партнерами розпочалася на основі отримання освітнього гранту. Активісти інтернет-сайту maidan.org.ua, вивчаючи досвід квіткових революцій в інших країнах, отримали грант на проведення навчально-мобілізаційної компанії від вищезазначеної організації. Формально тематикою занять було використання PR-методів у громадській роботі. Однак українські організатори протягом дводенних семінарів знайомили українську молодь із досвідом Сербії та Білорусі, а також мотивували до активної опозиційної боротьби в Україні. Учасники семінарів у більшості областей України стали активом для майбутнього громадянсько-революційного руху. За подібним сценарієм відбувалася співпраця інших громадських рухів з іноземними фондами, що склало і склало основу для подальшої активізації громадянського руху.
Оцінюючи вплив Помаранчевої революції на діяльність громадянського суспільства, визнаний експерт в галузі суспільствознавства, А. Ф. Колодій, зазначила, що "Помаранчева революція актуалізувала об’єднання та різні форми громадської участі" [14, с. 179]. Дослідниця також зазначила, що "сукупна діяльність громадських активістів засвідчила значний рівень розвитку в Україні мультимедійного (постмодерного) громадянського суспільства" [14, с. 180]. Масштабне використання інформаційних технологій сприяло підвищенню рівня взаємодії різноманітних організацій, що довело факт про можливість швидкого зміцнення нерозвинутих
горизонтальних зв’язків між різними за статусом, сферою діяльності та кількістю членів організаціями на основі використання інтерактивних технологій. А один з експертів Інституту політичної освіти В. С. Таран зазначив, що "події, які відбулися в суспільно-політичному житті України у 2004 р., вплинули на підвищення ролі громадських організацій, які "відчули себе суб’єктом політики, а не об’єктом її маніпулювання" [17, с. 12].
Саме після подій Помаранчевої революції в країні розпочинається активізація діяльності громадських організацій та їх залучення їх до певного сектору діяльності глобальних громадських структур, головним чином, спрямованого на вирішення проблем становлення українського суспільства. Також одним з найбільш важливих результатів "Помаранчевої революції" для інституціалізації громадянського суспільства став розвиток організацій певного типу, які навчилися працювати самостійно в якості представників третього сектору та встановили ефективні прямі зв’язки з закордонними партнерами.
Після помаранчевої революції змінився формат взаємодії громадськості з владними структурами. При багатьох міністерствах були створені діючі громадські ради. У діалозі громадських організацій та влади зв’язуючу ланку почали відігравати різноманітні громадські форуми та асамблеї, на яких представники держави, експерти та представники громадських об’єднань обговорюють проблемні питання. Почали діяти нові різновиди організацій (антиглобалістські рухи, модернізовані профспілки організацій, електронні об’єднання). Розпочали активну роботу так звані організації " парасолькового типу" , які спрямовують, стимулюють, координують діяльність інших суб’єктів громадського сектора. З’явилися перші віртуальні рухи та мережеві об’єднання організації різного типу.
Оцінюючи процес інтернетизації громадянського суспільства, доктор політичних наук професор А. О. Сіленко наголошує на тому, що "мережеві технології відкривають новий "віртуальний вимір" організації громадянського суспільства. Кіберкомунікація є невід’ємною основою для зниження витрат на організацію суспільної дії та альтернативним джерелом отримання достовірної та об’єктивної інформації з усіх питань життєдіяльності". Дослідниця вважає, що можна припустити "зниження трансакційних витрат мобілізації й організації колективної дії, з якими постійно зіштовхуються політичні антрепренери, активісти, ініціативні люди. Така тенденція сприятиме діяльності саме таких груп, що перебувають за рамками традиційних приватних і публічних інститутів, які не мають коріння у сформованих ділових, професійних чи аматорських спільнотах" [15, с. 78] Таким чином, використання багатофункціональних інформаційних ресурсів стає ефективним інструментом реалізації традиційних функцій некомерційних організацій та сприяє їх залученню до діяльності глобальних громадських структур.
Виходячи з особливостей розвитку українського "третього сектору", можна зробити висновок про те, що вітчизняна громадськість залучена до функціонування глобальних громадянських структур. Переважно, ще реалізується у формі підтримки міжнародних акцій, участі в різноманітних програма та підтримці іноземними організаціями проектів вітчизняних об’єднань. До того ж, організаційно українським громадським організаціям легше звернутися у міжнародні структури задля вирішення внутрішньодержавних проблеми, ніж організувати дискусійне обговорення з представниками держави. Так, співпраця реалізується за моделлю спірального бумерангу: від активізації уваги міжнародних установ до внутрішньоукраїнських проблем до вирішення їх владою під тиском глобальної громадськості.
Процес співпраці детермінується низкою факторів. По-перше, це сама специфіка становлення українських громадських організації та складнощі, які об’єктивно
притаманні громадянському суспільству країни з порівняно невеликим досвідом демократії. По-друге, це універсальні тенденції світового розвитку, пов’язані зі зміцненням позицій "третього сектору" у суспільно-політичному житті. Ще одним фактором є те, що сама структура глобального громадянського суспільства лише кристалізується й зараз можна говорити про набір певних інтеракцій між українськими об’єднаннями та міжнародними організаціями.
Зараз українські громадські структури є реципієнтом міжнародних ініціатив. Вітчизняні фонди, структури, рухи спрямовують громадську активність на діяльність всередині країни, а не поза її межами. Таким чином, українські організації є учасниками, але не ініціаторами програм та проектів різноманітних акторів глобального громадянського суспільства. Як зазначає з цього приводу кандидат філософських наук, доктор філософії Манчестерського університету В. П. Степаненко, "особливістю розвитку громадянського суспільства в Україні є трансформація його практик від агентств впливу, що частково стимулюється підтримкою з боку глобального громадянського суспільства, до політики широкої громадської участі" [16, с. 107]. В таких умовах актуалізується роль міжнародних інститутів як "засобу реалізації стратегічної соціально-політичної задачі розблокування та демонтажу деформованої суспільної системи" [16, с. 107].
Серед внутрішніх чинників, які ускладнюють інтеграцію української громадськості до глобальних структур, принциповою проблемою, що гальмує зазначений процес, є організаційно-правове забезпечення. Як зазначалося, юридичні умови роботи вітчизняних організацій є складними та незбалансованими. Відповідна ситуація склалася й щодо міжнародних організацій. За умовами вітчизняного законодавця в Україні можна вільно зареєструвати осередок міжнародної організацій чи організацію з міжнародним статусом. Однак складна і заплутана процедура легалізації, несистемні правові засади функціонування значно ускладнюють роботу міжнародних агентів. Так, наприклад, осередки міжнародних об’єднань з першими проблемами стикаються вже при офіційній реєстрації, яка ускладнена, дворівнева та вимагає певні атрибути діяльності, які відсутні у міжнародних організацій, наприклад, перелік членів. Тому певний строк представники міжнародних неприбуткових організацій функціонували в країні, навіть не пройшовши процедуру офіційної реєстрації.
Ще однією проблемою є виникнення великої кількості нових типів об’єднань: віртуальних організацій та рухів, мережевих об’єднань. Як наголошує кандидат історичних наук, доцент, експерт Національного інституту проблем міжнародної безпеки, О. А. Корнієвський, " в українському законодавстві відсутні нормативні положення, які визначали б, відповідно до норм міжнародного права, правову формулу взаємин неформальних міжнародних та національних мереж громадських ініціатив" [10, с. 154]. А ця правова прогалина, на думку науковця, створює виникнення нових ризиків та загроз для держави, на які влада ще не має адекватних відповідей.
Таким чином, громадські організації є одним з базових інститутів вітчизняного громадянського суспільства, який розвивається швидко та динамічно. Цей розвиток детерміновано низкою об’єктивних та суб’єктивних обставин, пов’язаних насамперед, з внутрішніми особливостями розвитку системи українського громадянського суспільства в цілому. Незважаючи на складнощі в функціонуванні, громадським організаціям притаманні внутрішні та зовнішні ресурси, які сприяють їх подальшому еволюційному розвитку. Характеризуючи ці ресурси, авторитетний український політолог Ф. М. Рудич відносить до них " накопичення за роки незалежності населенням країни величезного досвіду громадянської самодіяльності, активного виразу і обстоювання своїх інтересів" [7, с. 23].
До зовнішніх ресурсів розвитку цього громадського сектору відноситься його інтеграція до глобальних громадських структур. Під впливом глобалізації українські громадські організації набувають нових організаційних форм роботи та досвіду функціонування у створених глобальних мережах. Процес інтернетизації діяльності організацій уможливлює виникнення нових механізмів громадської мобілізації. Місце українських об’єднань у глобальних суспільних процесах об’єктивно залежить від подальшого розвитку самих українських організацій та від позиції держави, яка створює умови для роботи "третього сектору". Українські асоціації, фонди та рухи активно співпрацюють з міжнародними аналогами, особливо в певних галузях. Так, найбільш інтегрованими у співпрацю з міжнародними організаціями внаслідок специфіка власної діяльності залишаються правозахисні, природоохоронні, жіночі об’єднання, антиглобалістські рухи та товариства дружби.
Список використаної літератури
1. Громадська думка та оцінки ситуації: листопад - грудень 2010 р. [Електронний ресурс] / Матеріали національного репрезентативного опитування Українського інституту соціальних досліджень ім. О. Яременка. - Режим доступу : http://www.uisr.org.ua/ cgi-bin/issl/45w/tr.
2. Громадські організації в Україні [Електронний ресурс] // Статистичний бюлетень за 2009 р. / Державний комітет статистики України. - Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/ecsor/control/uk/publish/article?showHidden=1&art_id=85610&cat_i d=82370&ctime=117553847348 .
3. "Чи довіряєте Ви громадським організаціям?" [Електронний ресурс] // Матеріали соціологічного дослідження Українського Центру економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова. - Режим доступу : http://razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=81.
4. Вінніков О. Організації громадянського суспільства в Україні: правда, брехня та державна статистика [Електронний ресурс] / О. Вінніков. - Режим доступу :
http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid =603277734&mode=thread&order=0&thold=0.
5. Вінніков О. Фінансування організацій громадянського суспільства (ОГС) в Україні / О. Вінніков // Пріоритети розвитку громадянського суспільства України. / М. Лациба, О. Вінніков, Л. Сідєльнік, Д. Український. - К. : УЦНПД, 2008. - C. 3258.
6. Гелей С. Д. Політологія / С. Д. Гелей, С. М. Рутор. - [7-е вид., перероб. і доп.]. - К. : Знання, 2008. - 415 с.
7. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення,
тенденції розвитку / за заг. ред. Ф. М. Рудича. - К. : Парламентське вид-во, 2006. -412 с.
8. Деркачов О. Особливості розвитку й організації структур громадянського суспільства / О. Деркачов // Україна: плоди двадцяти бурхливих років : зб. ст.; / упоряд. та ред. В. І. Андрійко та Г. Курт. - К. : Заповіт, 200З. - С. 6-56.
9. Колодій А. На шляху до громадянського суспільства / А. Колодій. - Л. : Червона Калина, 2002. - 276 с.
10. Корнієвський О. А. Мережеві громадські ініціативи та їх вплив на стан національної безпеки в контексті становлення глобального громадянського суспільства / О. А. Корнієвський // Стратегічна панорама. - 2010. - № 1. - С. 153-159.
11. Круглик С. Б. Роль неурядових організацій у розбудові громадянського суспільства в сучасній Україні / С. Б Круглик. - Гілея. - 2009. - № 26. - С. 362-368.
12. Кухта Б. Л. Політична влада та її рішення / Б. Л. Кухта. - Л. : ЦПД, 2006. -
240 с.
13. Михальченко Н. И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? / Н. И. Михальченко. - К. : Ин-т социологии НАН, 2001. - 440 с.
14. Основи демократії : [підручник для студ. вищих навч. закладів / за заг. ред. А. Ф. Колодій]. - Л. : Астролябія, 2009. - 832 с.
15. Силенко А. А. Гражданское общество в современной Украине: специфика становления, тенденции развития (в соавторстве) / А. А. Силенко. - К. : Парламентское издание, 2006. - 350 с.
16. Степаненко В. Громадянське суспільство в Україні: від практик "агенцій впливу" до політики громадянської участі / В. Степаненко // Національна безпека України. Конференція українських випускників програм наукового стажування у США, 16-19 верес. 2004 р. - К. : ICOA, 2004. - С. 106-121.
17. Таран В. Роль молодіжних громадських організацій у розбудові громадянського суспільства в Україні та Німеччині / В. Таран. - К. : Ін-т Політичної Освіти, Представництво Фонду Конрада Аденауера в Україні, 2005. - 28 с.
18. Україна в 2005-2009 рр.: стратегічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку: моногр. / за заг. ред. Ю. Б. Рубана]. - К. : НІСД, 2009. - 655 с.
19. Україна у 2010 р.: щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку: моногр. / за заг. ред. А. В. Єрмолаєва]. - К. : НІСД, 2010. -528 с.
20. Щедрова Г. П. Формування політичної культури в контексті розвитку громадянського суспільства / Г. П. Щедрова // Гілея. - 2010. - № 30. - С. 387-394.
Стаття надійшла до редакції 24.05.2012.
Y. Trymae
TRANSFORMATION FACTORS OF UKRAINIAN CIVIL SOCIETY
The factors influencingthe function andtransformation of theUkrainian civilsociety are under analyses.The specificityof public organizationsas partof the domesticcivil society is been analyzed.The features ofthe interaction between Ukrainian public organizationsand international as well asglobal organizations are under consideration.
Key words: civil society, global civil society, civil organization.
