CC BY
88
суспільство, що ґрунтується на принципах братерства і солідарності, а не на кревних або теренових зв’язках (тобто заснованих на усвідомленні територіальної спільності); суспільство, що дасть людині можливість панування над природою через творчість, покращення, а не руйнацію; суспільство, в якому кожен буде мати почуття індивідуальності і відчувати себе відповідальною особистістю. Нарешті, це буде суспільство, в якому система орієнтацій і захоплень людини не буде обтяжена перекручуваннями реальності і поклонінням ідолам.
Безперечно, філософи бачать і реальні протиріччя, що можуть виявитися в процесі історичного розвитку. Є і небезпека утопізму, коли всі мріють про ідеальне суспільство і не бачать як насправді народжуються соціальні інститути, ворожі людині. Це особливо важливо усвідомлювати, говорячи про долю України. Адже ми знаходимося зараз на історичному роздоріжжі. У нас є можливість прилучитися до світової цивілізації, будувати постіндустріальне суспільство, але здійснити це без величезної роботи саме в напрямку перебудови свідомості українського загалу надзвичайно проблематично.
А. Печчеї та заснована ним громадська організація «Римський клуб» своєю діяльністю довели життєздатність гуманістичних ідей в умовах глобалізації всіх сфер існування людства в кінці ХХ - на початку ХХІ ст.
Список використаної літератури
1. Печчеи А. Человеческие качества I А. Печчеи. - М.: Прогресс, 1985. - 312 с.
2. Кинч А. Первая глобальная революция. Доклад Римского клуба I А. Кинч, Б. Шнайдер. - М.: Прогресс, 1991. - 340 с.
3. Фромм, Э. Мужчина и женщина I Э. Фромм. - М.: АСТ-ЛТД, 1998. - 558 с.
Y. S. Sabadash
AURELIO PECHCHEYI AND "CLUB OF ROME
The article covers the transcultural character of non-political, informal organization «The Rome Club», which embodies the ideas of «the new humanism» by Aurelio Pe^ei. There reconstructed theoretical and practical steps by A. Pe^ei as for «the new humanism» to organizationally oriented «the revolution of humanism», which is aimed to settle the life of community.
Key words: «the new humanism», «revolutional humanism», «The Rome Club», transcultural organization.
УДК 28(477.7=14)"179I191"
О. С. Тухватулліна
ТРАНСФОРМАЦІЯ РЕЛІГІЙНОГО ЖИТТЯ НІМЕЦЬКОМОВНОГО НАСЕЛЕННЯ ПІВНІЧНОГО ПРИАЗОВ’Я (КІНЕЦЬ ХУІІІ - ПОЧАТОК ХХ СТ.)
У статті досліджується релігійне життя німецького та менонітського населення Північного Приазов’я та його роль у формуванні релігійної ситуації в цьому регіоні наприкінці ХУШ - початку ХХ ст. Приділяється увага характеристиці церковного устрою та взаємовідносинам між представниками інших релігійних груп. Зазначено, що проживаючи на території України, німецькі переселенці прагнули зберегти свою етнічність, культуру і конфесійну самобутність.
Ключові слова: іноземні колоністи, німецькомовне населення, конфесії, церква, костьол, єпархія, консисторія.
Релігійне життя України сьогодні - складна система взаємин, взаємодії та взаємовпливів канонічно й організаційно структурованих суб’єктів, об’єднаних за світоглядно - віровизнавчими ознаками. Ця система не є ізольованою і самодостатньою. Тому природним є дослідити історичний досвід релігійного співіснування населення на прикладі окремого регіону. Територія Північного Приазов’я є різноманітною за своїм етнічним складом. Її населяють не тільки українці і росіяни, а й німці, греки, болгари, євреї та представники інших народів.
Метою даної розвідки є висвітлення релігійного життя німецькомовного населення на теренах Північного Приазов’я та його роль у формуванні релігійної ситуації в цьому регіоні.
Історіографічну базу даної публікації становлять перші дореволюційні дослідження з питань заселення Новоросійського краю А.О. Скальковського [21], А.С. Афанасьєва - Чужбинського [1], Я.П. Новицького [20], Д.І. Багалія[2], в яких домінують етнографічні аспекти. Еталоном всебічного історіографічного аналізу історії колоністського населення Російської імперії стало фундаментальне дослідження А. Клауса. Автор, зосереджуючи увагу на великому обсязі статистичної інформації, здійснив спробу комплексного аналізу стану колоністського населення, обґрунтовуючи своєрідність громад колоністів та їх релігійну самовизначеність [14].
У 90-і роки ХІХ ст. заселення іноземними колоністами Приазов’я, їхній побут та релігійне життя знайшли віддзеркалення в праці «Мариуполь и его окрестности» [17].
Особливий інтерес для сучасного дослідника представляють праці 60-80 - х рр. ХХ ст. О. Дружиніної [8], В. Кабузана [13], О. Іпатова [12], які присвячені вивченню окремих аспектів колонізаційних потоків в Україні.
Серед сучасних фахівців, які розглядають історію переселення іноземних колоністів на основі джерелознавчого аналізу, їх соціально-економічне становище, релігійні аспекти та соціокультурний розвиток Півдня України, увагу привертають дослідження О. Безносової [3], В. Васильчика [5], О. Дингеса [10], І. Кулиніча [15] та ін.
Заселення Північного Приазов’я стало одним із заходів російського уряду в освоєнні південних степових територій, які приєднала Росія у другій половині ХУІІІ ст. Великі групи колоністів прибували на південь Російської імперії із Західної Європи. Перш за все це стосується німців. Німці були вихідцями із Західної Прусії, Польщі та Чехії. Як правило, це були незаможні міські жителі, які змушені були освоювати сільське господарство. Значно зріс потік мігрантів після того, як у 1817 р. було проведено межування земель грецьких поселенців і невикористані ними території стали надаватися німцям у розмірі 60 десятин на двір на правах майорату, за яким земля нероздільно успадковувалась старшим сином у німецькій родині або ж роді. Права та обов’язки колоністів визначав Статут про колонії, за яким німці отримували пільги в оподаткуванні та торгівлі, а також звільнення від рекрутської повинності та сплати податків (на 10 років), вільне віросповідання, надання одноразової допомоги, право вільних операцій з землею [14, с. 32]. У 1823 р. в Маріупольському повіті було 17 німецьких колоній (Розенберг, Кіршвальд, Розенгард, Нігенгоф, Шембаум, Кразєнгард, Кронздорф, Грунау, Вікерау, Рейхенберг, Кампєнау, Миррау, Кєйзєндорф, Гєтланд, Нейгоф, Ейхвальд. Єлізавєтдорф було засновано у 1825 р., а Людвигсталь - у 1828 р.) [11, с. 76], деякі з котрих мали власні назви Марієнталь, Остгейм, Принфельд, а деякі - тільки порядкові номери.
У релігійному плані німецькі переселенці були неоднорідними: серед них були лютерани (на 1897 р. в Маріупольському повіті з 19104 осіб, що говорили німецькою мовою, 11720 були лютерани [11, с. 77],), а також католики, кальвіністи, меноніти. Слід зауважити, що не всі меноніти були етнічними німцями: серед них зустрічалися фламандці, фризи, нижні саксонці тощо.
Оцінюючи культурне життя цієї діаспори, слід відзначити, що протягом усього періоду вона знаходилася під впливом власних релігійних вчень та відповідних інституцій. Згідно з останніми переселенці будували власну життєву філософію, за допомогою якої зберігали самобутність на новій батьківщині. Утім, життя іноземних християн у регіоні, так само як і у Російській імперії у цілому, відчувало певний тиск з боку держави, що намагалася, особливо з кінця ХІХ ст., підкорити власному впливу життя усіх церков. Ці процеси, хоча і призводили до поступової секуляризації церкви у житті колоній, однак так і не спромоглися зруйнувати тісний взаємозв’язок між колоністською сільською та церковною громадою.
У німецьких поселеннях обов'язково були культові споруди (наприклад, католицькі церкви були в Бергталі та в колонії № 27 Ней-Ямбург, лютеранська - в Шенталі. Католицькі храми, костьоли також були збудовані у Маріуполі, Бердянську. Однак більшість громад церковні служби правили у невеличких будівлях, які за власним зовнішнім виглядом також нагадували «справжній» костьол. У зв’язку з тим, що сільські католицькі громади були, зазвичай, украй нечисленними та не мали значних коштів, вони не мали можливості будувати усюди традиційну для власної конфесії величезну архітектурну споруду. До речі, слід згадати, що католики Приазов’я належали до Тираспольської єпархії Римо-Католицької Церкви (Бердянський та Катеринославський деканати). Згідно з даними офіційного «Каталогу духівництва та церков Тираспольської римо-католицької єпархії» на 1913 р. у Бердянському деканаті налічувалося 16303 вірних, більшість з яких проживали саме у німецьких поселеннях [10, с. 109].
Німці брали участь у збиранні грошей для будівництва молитовних будинків та церков. У церковному відношенні братства менонітів управлялися старшинами (пресвітерами), які здійснювали таїнства та читали проповіді. Особливе місце належало диякону. Він завідував суспільною благодійністю, яка у менонітів була глибоко розвинута [9, с. 44 - 45].
Лютерани мешкали у колоніях Маріупольського колоністського округу, а саме 10 колоній, що утворили велику громаду з центром у колонії Грунау. Життям лютеранських громад керували пастори. Богослужіння відбувалося у храмах-кірхах, що були побудовані у готичному стилі. Поблизу, зазвичай, будували школу та помешкання для вчителя [4, с. 41].
Окрему частину прочан Лютерансько-євангельської церкви складали так звані сепаратисти, а саме крайні пієтисти, відмінними рисами організації релігійного життя яких були, з одного боку, традиції самостійного обрання власних пасторів, з іншого -проведення після звичайних богослужінь, окремих зборів для читання Біблії [14, с. 123134]. У Північному Приазов’ї сепаратисти мешкали у Бердянському повіті, де у 1823 р. мешканці 4 колоній Бердянського колоністського округу (Нейгофнунг, Нейгофнунгсталь, Нейштутгарт та Розенфельд) склали сепаратистський прихід Нейгофнунг. Слід відзначити, що лютеранська церква намагалася будь-якими засобами ліквідувати автокефалію сепаратистських громад, аж до застосування методів прямого тиску за допомогою місцевої адміністрації. Утім, сепаратисти чинили цьому запеклий спротив, тому, коли у 1840 р. 13 їх родин разом з молодим помічником місцевого пастора Конрадом Геккелем перейшли до лютеранства, відбувся розкол громади Нейгофнунг.
Лютерани та сепаратисти Північного Приазов’я підпадали під юрисдикцію Генеральної консисторії Лютерансько-євангелічної церкви і підпорядковувалися Петербурзькому консисторіальному округу. Окрім того, до 1877 р. внутрішні справи лютеранських громад також підлягали нагляду Опікунського комітету, що також піклувався про пошук кандидатів на посади приходських пасторів. А після 1877 р. усі справи лютеран були передані до Департаменту іноземних сповідань Міністерства
Внутрішніх Справ, якому підпорядковувалася і Генеральна Лютерансько-євангельська консисторія.
Зазначимо, що у лютерансько-євангельських приходах, був досить гострий дефіцит кадрів приходських пасторів. На території Російської імперії лютеранських пасторів міг готувати лише теологічний факультет Дерптського університету. Так само не вистачало священиків, що спеціально запрошувалися з Німеччини. Тому життям лютеранських громад іноземних колоній часто керували кістери - помічники пасторів, зазвичай з числа сільських учителів. За цих умов, біблійні збори, звичайні для сепаратистських громад, набули у середині ХІХ ст. неабиякої популярності і у лютеранських приходах Північного Приазов’я. Метою цих зборів, окрім суто релігійно-просвітницьких заходів, було також підсилення релігійної дисципліни, послаблення якої стало надзвичайно помітне у другій половині ХІХ ст. Останнє вносило певну дестабілізацію до життя прочан Лютерансько-євангельській церкви, чисельність яких сягала 2,2% від усього населення регіону [6, арк. 12-13].
Особливим релігійним, культурним і конфесійним феноменом в історії Північного Приазов’я були меноніти. У 1789 році згідно до наказу Катерини ІІ на територію Північного Приазов’я почали переселятися з німецьких земель меноніти. Менонітами називали прибічників анабаптистів за часів Реформації у Німеччині. Вчення менонітів є одним із напрямків протестантизму. Характерно, що в указі була тільки одна заборона - на ведення релігійної пропаганди серед осіб інших християнських віровизнань. До 1872 р у Маріупольському менонітському окрузі (колонії Бергталь, Штайнбах, Шенталь та Хейбоден) мешкали близько 3 тис. менонітів [16, с. 185].
Менонітство привертає увагу насамперед як етноконфесійна спільнота, адже релігія відіграє роль цементуючого фактору у збереженні їх життєвого устрою, мови, що вони нею спілкуються в усіх країнах упродовж 400 рр. [12, с. 3]. Церковний устрій менонітів базується на конгрегаційних (громадських), але не консисторіальних підвалинах. Тому меноніти не визнають ніякої церковної влади, окрім управління з боку ними ж обраних церковних (чи духовних) старійшин та їх помічників (проповідників та церковних учителів) [7,с.45]. У зв’язку з тим, що у менонітів сформувалися два підходи до розуміння сутності церковної дисципліни, вони ще на своїй історичній батьківщині - Голландії почали організовувати окремі громади прихильників суворої ізоляції від «многогрішного світу» (фламандці) та тих, хто припускав можливість церковного спілкування з християнами близьких конфесій (фризи).
Специфіка умов проживання менонітів у Російській імперії, особливо унаслідок упровадження світського (сільського) самоврядування паралельно з традиційним церковним, не лише не дозволила позбутися старих фризо-фламандських суперечностей, але й призвела до появи нових конфліктів й стала початком перших релігійних розколів вже на нових місцях розселення. Вони відбувалися здебільшого на тлі постійних конфліктів між церковними старійшинами та консервативно налаштованими менонітами з одного боку, та представниками сільської адміністрації. Причиною цього була невизначеність у формулюванні меж «повної свободи віросповідання» у базових документах, якими регламентувалося становище менонітів в імперії, провокувало постійний конфлікт між світською та церковною владою у колоніях [22,с. 6]. Постійні конфлікти між сільськими і церковними старійшинами менонітських колоній украй непокоїв як російський уряд, так і самих менонітів. За таких умов, створення у 1851 р. церковного конвенту (дорадчого органу церковних старійшин для вирішення релігійних суперечок та конфліктів) було ухвалено частиною менонітів та викликало запеклі дискусії, адже поява такого органу церковної влади порушувало традиційні права кожної менонітської громади на самоврядування. Хоча
діяльність цього конвенту була фактично паралізована у період «великих розколів» 60х рр. ХІХ ст., процес самоорганізації та «уцерковлення» менонітських общин на цьому не скінчився. З 1872 р. були започатковані конференції представників братських менонітських громад, а з 1883 р. - поодинокі конференції представників «старих» (або церковних) общин.
Найзначнішим кроком у процесі консолідації усього менонітського співтовариства у Російській імперії стала загальна конференція 26-27 жовтня 1910 р. у колонії Шензеє на Молочній, де уперше зібралися представники церковних і братських общин. Конференція була присвячена головним чином вивченню нового законопроекту про релігійні товариства та общини, яке прийняла Державна Дума. Справа у тім, що 17 жовтня 1906 р. було видано наказ «О порядке создания и деятельности старообряднических и сектантских общин», згідно з яким дозволялося створення релігійних громад. Оскільки у переліку сект не були згадані меноніти (які користувалися особливим правовим статусом в імперії), відтак, керівництво Бердянського повіту стало вважати їх “лютеранською сектою”, що заборонялася цим законом. Це викликало жахливу плутанину та відмови у реєстрації вже існуючим у межах повіту общинам [19,с. 223]. Враховуючи, що новий закон 1910 р. припускав подальше зменшення переліку “дозволених сект” та обмеження їх прав, меноніти були серйозно занепокоєні найближчими перспективами. Тому на конференції у Шензеє була утворена спеціальна «Комісія по справах віри», до повноважень якої входило також представлення інтересів менонітів перед урядом. До складу комісії увійшли старійшини церковних менонітів А. Герц, Д. Епп та братських - Г. Браун [18,с. 141]. Комісія у справах віри відігравала роль вищого дорадчого органу менонітських громад у Російській імперії, яка діяла аж до 1934 р.
В цілому релігійне життя німецькомовного населення Північного Приазов’я у період, що досліджується, було досить бурхливим і насиченим внутрішніми протиріччями і конфліктами, на тлі яких розвивався релігійний рух, загальновідомий під назвою «євангельського». Головним результатом розповсюдження цього руху у Російській імперії (зокрема і у Північному Приазов’ї) була поява у другій половині ХІХ ст. нових менонітських конфесій, а також баптизму, адвентизму та ін. серед відмінних за власним конфесійним та етнічним походженням груп населення.
Ідеї нового протестантизму з’являлися у Північному Приазов’ї через безпосередню проповідницьку діяльність спеціальних місіонерів (Д. Шлаттера, Дж. Мелвілла, Ф. Мюллера, К. Кеніга та ін.) або тих їх послідовників, що були запрошені з Німеччини та Швейцарії як пастори до лютерансько-сепаратистських приходів (І. Бонекемпер, А. Шок та ін.). Найвідомішим з останніх був пастор сепаратистського приходу Нойгофнунг Бердянського повіту Едуард О.Х. Вюст (18451859 рр.) [3,с. 446-447]. Він розпочав свою активну місіонерську діяльність з масових церковних свят, бесід про Бога, куди запрошував лютеран та менонітів. Релігійний рух, що виник на даному підґрунті, отримав від радянських істориків назву «вюстизму».
Вплив зовнішніх факторів був неоднаковим на різні конфесійні групи німецькомовного населення регіону. Католики залишилися байдужими до ідей нового протестантизму, хоча б тому, що свого часу вони тікали з Німеччини до Росії через релігійні переслідування з боку протестантів. До того ж жорстка внутрішня дисципліна Римсько-католицької церкви не допускала ніякого відходу від релігійного канону у власних прочан. У зовсім іншому становищі знаходилися протестанти, найважливішим принципом яких було не лише власне прочитання, але й тлумачення Священного Писання. За таких умов старі протестантські громади стали найбільш благодатним підґрунтям для нової переродження протестантизму. Під безпосереднім впливом популярного у Німеччині баптизму у 60-ті рр. ХІХ ст. баптистські громади виникли на базі лютеранських приходів Північного Приазов’я.
У 1860 р. зародився також і братсько-менонітський рух. Деякі ідеї європейського пробудження утілилися у створенні на Молочній у 1863 р. громади Менонітських темплерів, а також у русі Виходу до Середньої Азії, що охопив у 70-80 рр. ХІХ ст. менонітів і лютеран регіону (разом з єдиновірцями з Приволзьких колоній).
Отже, неопротестантські рухи другої половини ХІХ ст. серед менонітів здобули набагато більшої популярності, ніж серед німецьких колоністів. Послідовники баптизму у 1897 р. складали лише близько 2 % німецького населення Маріупольського повіту Катеринославської губернії [3,с. 108-112].
Наведені факти дозволяють визначити, що релігійне життя німецького та менонітського населення у Північному Приазов’ї було представлено майже усіма християнськими конфесіями. Вже сам факт існування подібного сусідства на обмеженій території підштовхує до висновку, що населення даного регіону відзначалося віротерпимістю, що оберігало право кожної людини на віросповідання відповідно власним конфесійним уподобанням.
Список використаної літератури
1. Афанасьев-Чужбинский А.С. Путешествие в Южную Россию. Очерки Днепра /
А.С. Афанасьев-Чужбинский. - СПб., 1861. - Ч.1. - 198 с.
2. Багалий Д.И. Колонизация Новороссийского края и первые шаги по пути культуры. Исторический этюд / Д.И. Багалий - К., 1889. - 215 с.
3. Безносова О.В. Баптизм // Немцы России. Энциклопедия.- М., 1999. - Т.І: А - И / Редкол.: В. Карев. - 832 с.
4. Бердянск и весь его уезд. Адресно-справочная и торговая книга. - Симферополь, 1911. - 56 с.
5. Васильчук В.М. Німці в Україні. Історія і сучасність (друга половина ХУШ-початок ХХІ ст. / В.М. Васильчик. - К., 2004.- 341с.
6. Державний архів Автономної республіки Крим. - ф. 213, Статистичний комітет, оп.1 (1887-1917 рр.), спр. 4741, арк. 12-13.
7. Документы относящиеся к вероисповеданию меннонитов. - Гальбштадт, 1910. -62 с.
8. Дружинина Е.И. Южная Украина в период кризиса феодализма. 1825-1860 гг. / Е.И. Дружинина. - М.: Наука, 1981. - 215 с.
9. Душка В. Від старовини глибоко до наших днів: Нариси історії Тельманівського р-ну Донецької обл./ В. Душка - Донецьк, 1999. - С.44-45.
10. Дынгес А.А. Римско-католическая церковь в Приазовье в начале ХХ в. / А.А. Дынгес // Летопись Донбасса: краеведч. сб. - Донецк, 1994. - Вып. 2. - С. 107-111.
11. Иванова Ю.В. Особенности формирования хозяйственного комплекса многонационального района Приазовья / Ю.В. Иванова // Культурно-бытовые процессы на юге Украины. - М., 1979. - С. 76. -77.
12. Ипатов А.Н. Меннониты./ А.Н. Ипатов. - М., 1978. - 213 с.
13. Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХУІІІ - первой половине ХІХ века (1719-1858 гг.) /В.М. Кабузан. -М.: Наука, 1976. - 307 с.;
14. Клаус А. Наши колонии. Опыт и материалы по истории иностранной колонизации в России./ А.М. Клаус. - СПб, 1869. - Вып. 1. - 543 с. + приложения - 101 с.
15. Кулиніч І. Нариси з історії німецької колонізації в Україні / І. Кулиніч, Н. Кравець. - К., 1996. - 231 с.
16. Любащенко В. Історія протестантизму в Україні / В. Любанко. - Львів, 1995. -350 с.
17. Мариуполь и его окрестности I изд. почет. попечителя Д.А.Хараджаева.-Мариуполь: Тип. А.А.Франтова, 1892. - 523с.
18. Милов Л.В. Исследование об экономических примечаниях к генеральному межеванию I Л.В. Милов - М., 1965. - 311 с.
19. Мыш М.И. Положение о земских учреждениях 12 июня 1890 г. со всеми относящимися к нему указаниями, судебными и правительственными разьяснениями I М.И. Мыш. - М., 1909. - Т.І. - 279 с.
20. Новицкий Я.П. Описание границ и городов бывшей Азовской губернии
(Левобережная часть нынешней Екатринославской губернии) (1775-1783): арх. источники I Я.П. Новицкий. - Александровск: Тип. при училище-хуторе
глухонемых, 1910. - 38 с.;
21. Скальковский А.А. Опыт статистического описания Новороссийского края I А.А. Скальковский - О., 1850. - Ч. 1-2. - 218 с.
22. Стейлз Дж. Религия, политика и менонитская жалованная грамота в начале ХІХ в. России: пересмотр дела Варкентина I Дж. Стейлз II Вопросы германской истории: сб. науч. тр. - Д., 2003.- С. 4 - 22.
O. S. Tuhvatullina
TRANSFORMATION OF RELIGIOUS LIFE GERMAN-SPEAKING POPULATION OF NORTH PRIAZOVYE (END OF XVIII - BEGINNING OF XX
CENTURY
The article is devoted to the research of religions life of Germanyspeahing population on the North of the Priazov region and its role in forming religious situation in this region at the end of the ХУШ - beginning of the ХХ centuries. Attention is given to the description of the church mode and mutual relations between the representatives of other religious groups. It is marked that living on the territory of Ukraine, German colonians aimed to save their ethnic, culture and confession originality.
Key words: foreign colonists, Germanyspeahing population, confessions, church, Catholic Church, diocese, consistory
УДК 377.5
В. В. Харабет
ПЕДАГОГІЧНІ СИСТЕМИ ПРОФЕСІЙНО-ХУДОЖНЬОЇ ОСВІТИ:
ВІД АНТИЧНОСТІ ДО СУЧАСНОСТІ
У статті розглянуті процеси становлення педагогічних систем професійно-художньої освіти в античну епоху та їх вплив на сучасні системи, а також представлений компонентний аналіз у порівнянні з античними педагогічними системами професійної освіти.
Ключові слова: античність, освіта, педагогічні системи.
Освіта, педагогічні системи, технології освіти як досягнення теорії та практики геніїв людськості пов'язують античну та сучасну цивілізацію, утворюючи неперервний процес передачі загальнолюдських цінностей. І в цьому процесі мистецтво, відображаючи епоху, несло в собі не тільки думки та майстерність майстрів минулого, але й особливості національної культури народу.
Прагнення до створення художнього образу властиве людині від природи. їй також властиве й захоплення шедеврами мистецтва.
Наскальний живопис первісного "майстра" з'явився задовго до писемності та
