CC BY
328
УДК 347.962
Е.Є. Сілантьєва, суддя Фрунзенський районний суд, м. Харкова
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ Й РОЗМЕЖУВАННЯ ЮРИСДИКЦІЇ СПЕЦІАЛІЗОВАНИХ СУДІВ
В умовах триваючої в державі судово-правової реформи необхідність концептуального осмислення проблем судової спеціалізації знов постає актуальною, оскільки від цього залежить вибір подальших напрямків розвитку судової системи. Новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VI від 7 липня 2010 р. [30; 2010. - № 55/1. - Ст. 1900] не визначив нових підходів до реалізації принципу спеціалізації в цій системі, бо його основні змістовні елементи закладено в Конституції 1996 р. [41, с. 254]. Незважаючи на це, деякі положення, щодо спеціалізації, критеріїв її визначення, поділу юрисдикції спеціалізованих судів залишаються дискусійними [Див.: 20, с. 8; 21, с. 235-239; 45, с. 88-92]. Метою даної статті є аналіз низки спірних питань розмежування юрисдикції таких судів. Завдання дослідження — з’ясувати поняття й види судової юрисдикції, засади визначення юрисдикції спеціалізованих судів, колізій між ними.
За п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини кожен при вирішенні питання стосовно його цивільних прав та обов'язків має право на його справедливий публічний судовий розгляд упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону [15; 1998.- № 13. - С. 270-302]. Європейський суд з прав людини вважає, що під терміном «суд» розуміється орган, уповноважений на підставі правових норм у перебігу встановленої законом процедури розглядати будь-які питання, що належать до його компетенції й виносити рішення, що мають обо -в'язкову силу. За ст. 6 Конвенції до суду пред'являються такі вимоги: (1) створення суду й формування його складу відповідно до закону; (2) достатня тривалість повноважень суддів і їх незмінюваність протягом певного строку; (3) незалежність (ні від кого, в тому числі й від виконавчої влади) й неупередженість (включаючи гарантії проти упередженості й завзятості); (4) публічний характер функціонування; (5) контроль над судовою владою з боку суспільства; (6) визнання юридичної обов'язковості його рішень, заборона їх зміни позасудовими способами; (7) обґрунтованість і вмотивованість судових рішень; (8) наявність судової процедури, яка забезпечувала б достатню гарантію справедливого рішення в кожному конкретному випадку [8, с. 275-289].
У рішенні «Посохов проти Росії» Європейський суд підкреслив, що вираз «створений на підставі закону» стосується не тільки порядку формування судової системи, а й законності складу суду. Це означає, що справу має розглядати суд, який має надані йому на це законом повноваження й у складі, сформованому на підставі останнього [27].
У багатьох країнах право особи на законний суд визначено на конституційному рівні. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 47 Конституції РФ ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в тому суді й тим самим суддею, до підсудності якого вона віднесена законом [18]. Аналогічні положення містяться й у ч. 1 ст. 8 Конституції Греції [16, с. 245-294], ч. 2 ст. 42 Конституції Грузії [17], ч. 2 ст. 24 Конституції Іспанії [16, с. 271-414], ч. 1 ст. 25 Конституції Італії [16, с. 415-450].
Чинним законодавством України встановлюється, що всім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону. Стаття 3 ЦПК проголошує, що кожна особа вправі звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи й особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.
Новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів» закріпив, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (п. 1 ст. 8). Це право на законний склад суду є важливою гарантією судового захисту прав і свобод людини.
Починаючи вивчення повноважень спеціалізованих судів і проблем їх розмежування, слід здійснити аналіз термінів, які використовуються в науковій юридичній літературі для характеристики сукупності повноважень суду: «компетенція», «юрисдикція», «підвідомчість».
Термін «компетенція» означає коло встановлених законом владних повноважень органів держави, посадових осіб та інших організацій, які водночас є їх обов’язками [25, с. 11]. Залежно від кількості елементів, які входять до структури поняття «компетенція державного органу», існує декілька підходів до його тлумачення: а) класичний (компетенція розглядається як сукупність повноважень і предметів відання) [39, с. 11, 12]; б) розширювальний (до її змісту компетенції включаються завдання, функції, форми, методи діяльності тощо); в) обмежувальний (її зміст зводиться до предмета відання) [Див.: 29, с. 92-94; 35, с. 11, 12].
У юриспруденції термін «юрисдикція» використовується як у широкому, так і у вузькому розумінні. У широкому значенні - це (а) поняття, рівнозначне компетенції, обсягу повноважень будь-якого органу; (б) інколи під ним мають на увазі саму систему відповідних органів. У вузькому - це (а) правомочність творити суд,
вирішувати правові питання; (б) коло повноважень судового чи адміністративного органу щодо правової оцінки конкретних фактів, у тому числі з вирішення спорів і застосування передбачених законом санкцій; (в) сукупність правомочностей відповідних державних органів вирішувати правові спори і спори про правопорушення, тобто оцінювати правові дії особи чи іншого суб'єкта права з точки зору правомірності, застосовувати юридичні санкції до правопорушників [Див.: 12; с. 132; 44; 38, с. 55, 56; 44, с. 1658; 43, с. 521]. Юрисдикція — це правомочність вирішувати правовий спір, яка визначається залежно від виду й характеру справ, їх територіальної належності й осіб, які беруть участь у розгляді справи. Спеціальними органами юрисдикції є суди - загальні і спеціалізовані [33; с. 12].
Заслуговує на увагу й аналіз термін «підвідомчість». За слушним зауваженням Г.О. Жиліна, інститут підвідомчості в процесуальних галузях права виконує роль правового механізму, призначенням якого є розподіл юридичних справ між різними органами, уповноваженими на їх розгляд, включаючи суди [11, с. 386]. У науці цивільного процесуального права цей термін традиційно трактується як належність спорів про права та інших справ, що потребують державного вирішення, до відання різних державних, суспільних, змішаних (державно -суспільних) органів і третейських судів [22, с. 6]. До прийняття Конституції України 1996 р. термін «підвідомчість» застосовувався замість поняття «судова юрисдикція» як у законодавстві, так і в наукових юридичних джерелах.
«Компетенція» є ширшим поняттям, ніж «юрисдикція» чи «підвідомчість» уже тому, що обов’язковим елементом вона включає не тільки підвідомчість (тобто визначення предметів відання), а й самі владні повноваження [2, с. 46-49]. У системі поділу влади суд виконує роль органу з відправлення правосуддя, але повноваження різних ланок судової влади не обмежуються лише розглядом і вирішенням справ. Отже, якщо суворо дотримуватися вказаних у наведеному визначенні ознак, під компетенцію суду, треба тлумачити як усе коло встановлених для нього законом владних повноважень, акт реалізації яких має обов’язкову силу для суб’єктів, які підпадають під його дію.
Щодо суду термін «компетенція» застосовується у вузькому смислі - як коло основних його повноважень розгляду й вирішення справ з дотриманням відповідної процесуальної форми. Інакше кажучи, під повноваженнями суду в даному випадку розуміється лише коло питань, які входять до його відання, а вже через ці повноваження виконуються обов’язки суду як органу правосуддя [43, с. 508]. У зв’язку із цим у теорії процесуального права виділяють предметну компетенцію суду, яку інтерпретують як сукупність повноважень останнього з розгляду спорів про право та інших справ, що стосуються прав і свобод громадян та організацій [13, с. 55].
Поняття «предметна компетенція» і «юрисдикція» є рівнозначними [4, с. 672]. Як державні органи влади, суди здійснюють судову юрисдикцію (судову владу) у формі конституційного, цивільного, господарського, адміністративного й кримінального судочинства. Термін «юрисдикція» часто ототожнюється з діяльністю не тільки судів, а взагалі всіх органів з вирішення юридичних справ [7, с. 105]. За такого підходу поняття «юрисдикція» (з додаванням до нього слова «судова») і «судочинство» можна назвати тотожними. Але в науковій юридичній літературі визначення поняття «юрисдикція» не як діяльності як такої, а як правомочності по вирішенню певних справ є традиційним [6, с. 165]. Правознавці пропонують розрізняти юрисдикцію як коло встановлених для відповідного органу повноважень (статика) і юрисдикційну діяльність, тобто реалізацію цих повноважень у дійсності (динаміка) [23, с. 16]. Що стосується співвідношення зазначених понять, то заслуговує на увагу позиція, відповідно до якої юрисдикція містить усі ознаки підвідомчості юридичних справ (в аспекті належності до юрисдикції) і компетенції органу з їх вирішення (володіння нею) [11, с. 390].
Згідно з Конституцією правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі виникаючі правовідносини (ст. 124), тобто юрисдикції судів підлягають усі спори про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів громадян. Судова юрисдикція визначає сферу судової влади й багатоступеневу диференціацію повноважень різних судів з розгляду справ. На думку В. В. Комарова, цей новий інститут конституційного і процесуального права не слід ототожнювати з підвідомчістю [Див.: 14, с. 477; 40, с. 156]. З нашого погляду, інтерпретація категорії «судова юрисдикція» можлива в контексті здійснення державної влади на принципах її поділу. Оскільки відправлення правосуддя й розв'язання юридичних спорів є прерогативою влади судової, юрисдикція пов'язується лише з правосуддям та судовою владою. Тому є підстави розглядати судову юрисдикцію як сукупність повноважень органів судової влади з розгляду й вирішення спорів про право та інших справ, що стосуються прав і свобод громадян та організацій, притягнення винних у вчиненні правопорушення до відповідальності. Вона вирізняється структурно-функціональним характером судової влади й диференціює повноважень органів суду в межах сфери їх діяльності й існуючої судової системи. З одного боку, юрисдикція визначає діяльність судів першої, апеляційної й касаційної інстанцій, з другого — сферу загальних і спеціалізованих судів. У межах окремих судових юрисдикцій можна вести мову про певні юрисдикційні повноваження судової влади.
Судова юрисдикція — це комплексне поняття, що окреслює компетенцію судів у різних вимірах щодо: (а) предмета судового розгляду й судової діяльності, (б) інстанційної побудови судової системи та її територіальності. Як інститут процесуального права, вона має диверсифікований характер, а її складниками є юрисдикція предметна, функціональна й територіальна як відносно самостійні повноваження по розгляду цивільних справ [31, с. 75-78].
Предметна юрисдикція характеризує обсяг повноважень судових органів щодо відповідних правових об'єктів судового захисту, функціональна - стосовно видів діяльності (тобто інстанційності), а територіальна охоплює повноваження, визначені певною територією діяльності органів судової влади (судовим округом).
Конструкція "територіальна юрисдикція" є синонімом "підсудності", тобто цивільна судова юрисдикція включає підсудність як складник [32, с. 52-59].
Підсудність у наукових правових джерелах традиційно формулюється як належність спорів про право до відання певних державних органів [22, с. 6]. У процесуальному законодавстві радянської доби призначенням цього інституту був розподіл справ між різними судовими органами — територіально й інстанційно.
Різниця між поняттями «судова юрисдикція» і «підсудність» є кількісною, а не якісною. Як різновид судової юрисдикції, похідний від неї щодо повноважень судових органів підсудність охоплює менше коло явищ. Обидві ці категорії окреслюють коло об’єктів, на які спрямовані владні повноваження відповідних юрисдикційних органів, у той час як усі інші поняття (“предметна компетенція”, “юрисдикція”) визначають сукупність повноважень певного юрисдикційного органу, спрямованих на ці об’єкти [11, с. 394].
Аналіз чинного законодавства - процесуального, про судоустрій, судову практику, її узагальнень, рекомендаційних актів пленумів вищих судів - дозволяє дійти висновку, що поняття «судова юрисдикція», «компетенція суду» і «підвідомчість» фактично ототожнюються, вживаються як однопорядкові, синонімічні, «підсудність» і «юрисдикція певного суду» — взаємозамінюються. Про це свідчать: (а) положення ст. 124 Конституції, у який компетенція суду трактується через термін «юрисдикція»; (б) розділи процесуальних кодексів (ЦПК, ГПК, КПК), які містять підрозділи «підсудність», у яких йдеться про предметну, територіальну й інстанційну належність судових справ; (в) аналогічний розділ КАС «Адміністративна юрисдикція і адміністративна підсудність», який оперує термінами «компетенція суду», «юрисдикція суду», «підсудність». Ось чому висвітливши спільність і відмінності розглянутих термінів, ми не зможемо уникнути вживання їх у різному смислі. Не відкидаючи цінності концептуального їх осмислення, зауважимо, що визначення конкретних критеріїв поділу справ між різними судами має більш практичне значення.
Основна проблема, що виникає при з’ясуванні принципу спеціалізації судів, полягає в правильному розмежуванні предметної юрисдикції між судовими підсистемами. Причому в усіх країнах, де функціонують спеціалізовані суди, виходять з того, що юрисдикція кожної гілки судової влади має бути чітко означена, а всі справи певної категорії повинні розглядатися тільки тим судом, до підвідомчості якого вона віднесена.
Традиційно в підґрунті розмежування юрисдикції між судами загальної юрисдикції і спеціалізованими судами лежить правило, яке можна назвати «принцип розподілу компетенції спеціалізованих судів». Його суть наступна: для з’ясування юрисдикції спеціалізованого суду необхідно діяти методом виключення, починаючи з відповіді на запитання, чи підвідомча йому дана справа [24, с. 49-53]. Якщо таким судам вона не підвідомча, значить, її належить розглядати суду загальної юрисдикції.
Поділяються справи між судами різної юрисдикції за декількома критеріями: за змістом (предметом), суб’єктами правовідносин, і комбінованою системою. За першим вирізняють торговельні, податкові, фінансові, соціальні суди, за другим - виділяють в окрему підсистему суди військові і ювенальні, найпоширенішою є комбінація 2-х указаних критеріїв - суб’єктного і змістовного, оскільки складність правовідносин і правозастосування не дозволяє чітко поділити 2 вказані групи правових спорів у «чистому» вигляді [Див.: 5, с. 12; 34, с. 25]. Зокрема, суб'єктно-предметний принцип визначення предметної юрисдикції застосовано в підсистемах адміністративних і господарських судів. Такого підходу дотримано і в підсистемі арбітражних судів РФ [28, с. 162].
Однією з перешкод у належному функціонуванні механізму реалізації права на судовий захист залишається наявність колізій у регулюванні інституту предметної судової юрисдикції - підвідомчості. Суб'єкт, заінтересований в захисті своїх прав чи законних інтересів, іноді не має можливості оперативно й легітимно вирішити спірну ситуацію внаслідок неможливості точного визначення юрисдикційного органу, якому підвідомче вирішення такого роду справ [41, с. 107].
Існують різні тлумачення правового поняття “юридична колізія”. Одне з них запропоновано Н. І. Матузовим: «Юридична колізія - це розбіжність або протиріччя між окремими нормативно-правовими актами, регулюючими одні й ті ж або суміжні громадські стосунки, а також протиріччя, що виникає в процесі правозастосування і здійснення компетентними органами й посадовцями своїх повноважень» [37, с. 465]. Правознавці неодноразово відзначали існування цього явища в регламентуванні предметної юрисдикції різних судів (підвідомчості). Як причини вказуються роздробленість судової системи, неопрацьованість у праві інституту предметної юрисдикції судів (підвідомчості), неузгодженість чинних норм щодо цього питання, недостатній рівень професійної підготовки суддів та ін. [ 10, с. 151, 152]. Окремі вчені висловлювали думку, що об'єднання існуючих систем судів і створення єдиного судового органу дозволило б усунути підґрунтя для спорів про судову юрисдикцію [Див.: 3, с. 49; 42, с. 236, 237]. Думається, однак, що застосування такого радикального способу позбавлення юрисдикційних колізій недоцільно, слід використовувати інші методи їх подолання.
Причини подібних колізій можуть бути як об'єктивні, так і суб'єктивні. До перших належать різноманіття й постійна динаміка розвитку приватноправових відносин. Яким досконалим не було б законодавство, в ньому неможливо передбачити всіх вірогідних правозастосовних ситуацій, а також, якими в майбутньому будуть регульовані відносини. Іншим об'єктивним чинником є складність юрисдикційної системи держави: чим більше юрисдикційних органів, тим складніше уникнути пересічення їх компетенцій. У той же час ми погоджуємося з
думкою К. А. Чудиновських, що множинність цих органів є об'єктивною необхідністю в суспільстві з розвиненою системою правових відносин, яка дозволяє вирішувати спірні ситуації найбільш пристосованими для цього органами [Див.: 41, с. 109, 110]. До суб'єктивних чинників можна віднести низьку якість, нестабільність законодавства, неузгодженість і протиріччя між нормами різних актів, їх недостатню теоретичну розробку, недотримання комплексного підходу в правотворчій діяльності, законодавства, несвоєчасне скасування застарілих приписів та ін. [Див.: 37, с. 469; 46, с. 63-66]. Як відзначають фахівці, сучасна правотворчість більше спрямована на захист тих чи інших корпоративних об'єднань або конкретних органів судової й виконавчої гілок влади, ніж на дотримання інтересів усієї правової системи держави [1, с. 43]. Деякі науковці справедливо вказують на залежність вирішення питань предметної юрисдикції (підвідомчості) від політичних міркувань, коли на віднесення справ до компетенції судових чи інших органів часто впливають не об'єктивні характеристики, а специфіка політики держави на даному етапі її розвитку, або ж це зумовлюється доцільністю й практичними міркуваннями [41, с. 111]. Особливо гостро стоїть ця проблема під час політичного протистояння різних сил, партій, рухів, реформування правових інститутів. Усі ці чинники призводять до виникнення колізійних ситуацій, усунення об'єктивних причин яких є маловірогідним. Незважаючи на це, слід прагнути мінімізації суб'єктивізму в підвідомчості судів.
Юридичні колізії в цілому й колізії судової юрисдикції (підвідомчості), зокрема, класифікуються по-різному [9, с. 48]. Найбільш прийнятним в аналізі питань розмежування юрисдикції є виокремлення колізій негативних і позитивних. Як негативна характеризується ситуація, за якої неможливо однозначно оцінити підвідомчість справи тому чи іншому юрисдикційному органу, коли, приміром, суди господарські вважають, що справа підвідомча судам загальної юрисдикції, а адміністративні відмовляють у прийнятті заяви, наполягаючи, що справу слід віднести до юрисдикції господарських. Не дозволяючи вирішити спірну ситуацію в якому-небудь з юрисдикційних органів, негативні колізії несприятливо позначаються на функціонуванні судової системи держави. Але не менш негативний слід залишають і позитивні колізії юрисдикції, коли одна й та ж справа може бути предметом розгляду в декількох судових органах. У такому разі особа, яка отримала захист своїх прав в одному із судів, не може бути впевнена в остаточності його рішення і в стабільності свого правового положення, оскільки його опонент, не згідний з прийнятим рішенням, має можливість звернутися не лише у вищестоящу інстанцію, а й в інший суд і домогтися правильного вирішення справи. До того ж, якщо справа може бути розглянута декількома судовими органами, можливі ситуації, коли у її вирішенні буде відмовлено взагалі, оскільки кожен з судів пошлеться на належність справи іншому, в результаті чого позитивна колізія юрисдикції буде перетворена на негативну [41, с. 120, 121].
Розглянуті проблеми розмежування предметної юрисдикції, а також багато інших викликають потребу в розробці механізмів вирішення виникаючих колізій. Напрямки вирішення останніх поділяються на нормотворчі, правозастосовні й організаційні. Щодо перших, як відмічає К. А. Чудиновських, найпоширенішим є внесення змін до чинного законодавства при виявленні неузгодженості норм різних нормативних правових актів [41, с. 141, 142]. При цьому найбільш оптимальним є опрацювання проекту змін одночасно всіма найвищими судовими органами, з тим щоб вони не діяли ізольовано один від одного, забезпечували тим самим ефективність функціонування судової системи в цілому. При реалізації права законодавчої ініціативи з питань, що стосуються судової юрисдикції, іншими суб'єктами доцільно погоджувати пропозиції з найвищими судовими органами.
Ведучи мову про правозастосовні способи вирішення колізій судової юрисдикції, підкреслимо важливість діяльності найвищих судових органів по роз’ясненню законодавства. Вагоме значення у розв’язанні порушеної проблеми має й застосування організаційно-правових заходів, до яких належать: а) прийняття законодавцем колізійних норм, б) установлення наслідків непідвідомчості (непідсудності) справи при зверненні в певний судовий орган, в) визначення процедури вирішення юрисдикційних суперечок між декількома судовими органами, г) створення спеціальних органів з вирішення юрисдикційних колізій. Однак, незважаючи на те, що розв’язання останніх у цьому напрямку є найбільш ефективним, можемо констатувати, що у вітчизняному праві його належною мірою не використано.
Подібні труднощі з розмежуванням юрисдикції спеціалізованих судів спостерігаються й у правових системах держав Західної Європи, де при визначенні предметної юрисдикції (підвідомчості) спорів використовується критерій змісту спірних відносин. Як правило, створюються спеціальні механізми для вирішення колізій щодо підвідомчості справ різним спеціалізованим судам (загальної юрисдикції, комерційним, поліцейським, адміністративним, соціальним, фінансовим, трудовим та ін.) або ж адміністративним органам. У Бельгії роль такого механізму відіграє спеціальний суд, який не вправі розглядати справи по суті, а єдиним його обов'язком є визначення підвідомчості й підсудності справи тому чи іншому суду, у Франції для цього створено трибунал по конфліктах, в Австрії відповідні функції виконує Конституційний суд, у Німеччині для цього скликається Загальний сенат вищих федеральних судів держави, в якому беруть участь представники всіх вищих судових органів [Див.: 36; 41, с. 152]. В Україні таку роль міг би виконувати Верховний Суд як найвищий судовий орган.
За чинним процесуальним законодавством проблемним залишається розмежування предметної юрисдикції спеціалізованих судів, утворення й існування яких передбачено Конституцією й Законом «Про судоустрій України» [30; 2010. - № 55/1. - Ст. 1900]. Їх предметна юрисдикція визначається цим законодавством шляхом як переліку категорій справ, які належить розглядати певному суду, так і окреслення низки справ,
непідсудних даному суду (ст. 12 ГПК, статті 17 і 18 КАС, ст. 15 ЦПК). При цьому використовуються 4 основоположні принципи: а) універсальність юрисдикції загальних судів, за якої останні вправі розглядати не тільки справи, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних чи трудових відносин, а й інші, які не підпадають під юрисдикцію судів спеціалізованих (ч. 1 ст. 15 ЦПК); б) визначення юрисдикції спеціалізованих судів І_ адміністративних і господарських — шляхом наведення переліку справ, підвідомчих цим судам, і тих, що їм непідвідомчі (ст. 12 ГПК, ст. 17 КАС); в) неприпустимість спорів про підсудність між судами однієї юрисдикції, що прямо передбачено ст. 117 ЦПК, ст. 22 КАС і ст. 42 КПК; г) право на повноважний суд, якому кореспондує обов'язок суду прийняти до провадження й розглянути у визначеному законом порядку справу, якщо процесуальним законом вона віднесена до підсудності даного суду (п. 1 ст. 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Підсумовуючи викладене, можемо констатувати, що традиційно в основі розмежування юрисдикції між судами загальної юрисдикції і спеціалізованими судами лежить правило, яке можна назвати як принципом розподілу компетенції цих органів і яке означає, що для встановлення юрисдикції судів спеціалізованих необхідно діяти методом виключення, починаючи з визначення підвідомчості тієї чи іншої справи такому суду. Якщо останньому справа не підвідомча, значить, її має розглядати суд загальної юрисдикції. Поділ справ між різними судовими підсистемами відбувається за декількома критеріями: (а) за змістом (предметом) правовідносин, (б) за суб’єктами останніх, (в) за змішаною системою. За першим, як правило, виділяють торговельні, податкові, фінансові, соціальні суди; суб’єктний критерій застосовують для виділення в окрему підсистему судів військових і ювенальних. Найпоширенішою є комбінація 2-х названих критеріїв, оскільки складність правовідносин і правозастосування не дозволяє чітко розділити ці 2 групи правових спорів у «чистому» вигляді.
Список літератури: 1. Арбитражный процесс: Учеб./ Под ред. В.В. Яркова. - М.: Волтерс Клувер, 2006.-912 с 2. Бахрах Д.Н. Подведомственность юридических дел и ее уровни // Журн. рос. права. - 2005. - № 4. - С. 46-49. 3. Бернэм У., Решетникова И. В., Яркое В. В. Судебная реформа: проблемы гражданской юрисдикции. - Екатеринбург: Изд-во Гуманит. ун-та, 1996.-148 с. 4. Большая юридическая энциклопедия. - М.: Изд-во ЭКСМО, 2005. -688 с. 5. Бринцев О. В. Розмежування компетенції адміністративних і господарських судів: проблеми та перспективи. — Х.: Право, 2007. - 64 с. 6. Васьковский Е.В. Курсъ гражданского процесса. - Т. 1. - М.: Изд. бр. Башмаковыхъ, 1913. - 691 с. 7. Воложанин В.П. Понятие юрисдикции по гражданским делам // Пробл. защиты гражд. прав и сов. гражд. судопроизводство. - Ярославль: Яросл. гос. ун-т, 1979. - 157 с. 8. Де Сальвиа М. Прецеденты Европейского суда по правам человека. Руководящие принципы судебной практики, относящейся к Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод: Судебная практика с 1960 по 2002 гг. - СПб.: Юрид. Центр пресс, 2004. - 1072 с. 9. Дружков П. С. Судебная подведомственность споров о праве и иных правовых вопросов, рассматриваемых в порядке гражданского судопроизводства: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Свердловск, 1966. 18 с. 10. Жилин Г. А. Цели гражданского судопроизводства.- М.: Городец, 2000—320 с. 11. Жилин Г.А. Правосудие по гражданским делам: актуальные вопросы. - М.: Проспект, 2010. - 576 с. 12. Загальна теорія держави і права: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. — X.: Право, 2002. — 432 с. 13. КозловА.Ф. Суд первой инстанции как субъект советского гражданского процессуального права. - Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1983. - 196 с. 14. Комаров
B.В. Новелізація цивільного процесуального законодавства та засади нового Цивільного процесуального кодексу України // Вісн. АПрН
України. - 2003. - № 2-3. - С. 477- 481. 15. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року // Офіц. вісн. України. - 1998. - № 13 - С. 270-302. 16. Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л.А. Окунькова. - М.: НОРМА-ИНФРА*М, 1999. 17. Конституция Грузии от 24.08.1995 г. [Электрон ресурс]. - Режим доступа:
//Ьйр://^^№Ьаве.вріп1огт.ги/вЬо^^ос.1^'х?геепот=4524&оі^ 18. Конституция Российской Федерации. - М.: Изд-во ЭЛИТ, 2004. - 32 с. 19. Конституція України // Відом. Верхов. Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141. 20. Куйбіда Р. Межі адміністративної юрисдикції: спірні питання // Юрид. вісн. України. - 2007. - № 25. - 187 с. 21. Куйбіда Р. Проблеми розмежування адміністративної та конституційної юрисдикцій // Актуал. пробл. держави і права: Зб. наук. пр. - О.: Юрид. літ., 2003. - Вип. 19. - С. 235-239. 22. Курс советского гражданского процессуального права. - М.: Наука, 1981. - Т.2. - 510 с. 23. Лебедев М.Ю. Развитие института юрисдикции и его проявление в третейском суде: Автореф. дис. . канд. юрид. наук. - Саратов, 2005. - 20 с. 24. Муза О. Розмежування адміністративного і госоподарського судочинства в Україні // Юрид. Україна. - 2009. — № 4. — С. 49-53. 25. Осипов Ю.К. Подведомственность юридических дел: Учеб. пособ.- Свердловск: Свердл. юрид. ин-т, 1973. - 123 с. 26. Осипов Ю. К. Разрешение споров о подведомственности // Вопр. теории и практики гражд. процесса: Межвуз. науч. сб. - Вып. 1. - Саратов, Изд-во Сарат. ун-та, 1976. — 138 с. 27. Посохов против России: Решение Европейского Суда по правам человека от 04.03.2003 г. [Электрон ресурс]. - Режим доступа: // Ыйр://ви1уа1nik.ru/rus/есИг/ііМетогів/posohov.Ыт 28. Приходько И.А. Доступность правосудия в арбитражном и гражданском процессе: основные проблемы. - СПб.: Изд. дом СПб. гос. ун-та, 2005. - 672 с. 29. Пронська Г.В. Компетенція господарських міністерств Української РСР - К.: Наук. думка, 1973. - 120 с. 30. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 07.07.2010 р., № 2453-УІ // Офіц. вісн. України. - 2010. — № 55/1. - Ст. 1900. 31. РадченкоП.І. Судова юрисдикція як міждисциплінарна наукова проблема // Актуал. пробл. застосування ЦПК та КАС: Тези доп. та наук. повід. учасників міжнар. наук.-практ. конф., 25-26 січ. 2007 р. / За заг. ред. В.В. Комарова.
- Х.: Нац. юрид. акад. України, 2007. - 137 с. 32. Сапунков В.Й, Ємельянова І.І. Проблеми цивільної юрисдикції // Бюл. М-ва юстиції України. - 2003. - № 6. — С. 52-59. 33. Сердюк В.В. Юрисдикція судів України за спеціалізацією: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук:12.00.10. - К., 2003. - 19 с. 34. Сердюк В.В. Юрисдикція судів України за спеціалізацією. - К.: Прецедент, 2005. - 192 с. 35. Серьогіна
C.Г. Компетенція Президента України: теоретично-правові засади: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02/Нац. юрид. акад. України. - X., 1998. - 205 с. 36.Судебные системы европейских стран / Пер. с фр. Д.И. Васильева и с англ. О.Ю. Кобякова. - М.: Междунар. отношения, 2002. - 336 с. 37. Теория государства и права: Учеб. / Под ред. Н. И. Матузова, А. В. Малько. — М.: Юрист, 2001.-776 с. 38. Тихомиров Ю.А. Теория компетенции. — М.: Юринформцентр, 2001. — 178 с. 39. Цвик М.В., Дашковская Е.Р. О современной трактовке теории разделения властей // Пробл. законности: Респ. междувед. науч. сб./ Отв. ред. В. Я. Таций — X.: Основа, 1993. — Вып. 28. — С. 11—16. 40. Цивільне процесуальне право України: Підруч. для юрид. вузів і фак. /За ред. В.В. Комарова. - Х.: Право, 1999. - 356 с. 41. Чудиновских К.А. Подведомственность в системе гражданского и арбитражного процесуального права. — СПб: Юрид. центр Пресс, 2004. — 254 с. 42. Шакарян М. С. Защита прав человека и гражданина в порядке гражданского судопроизводства // Общая теория прав человека. - М.: Норма, 1996. - 520 с. 43. Юридичний словник / За ред. Б.М. Бабія, В.М. Корецького, В.В. Цвєткова. - К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1974.
- 585 с. 44. Юридический энциклопедический словарь / Отв. ред. М.Н. Марченко. - М.: Проспект, 2006. - 810 с. 45. Янюк Н. В. Підвідомчість справ адміністративним судам: проблемні питання // Право України. — 2003. — № 2. — С. 88-92. 46. Ярков В. В. Влияние реформы частного права на развитие системы и форм гражданской юрисдикции // Теоретические и прикладные проблемы реформы гражданской юрисдикции: Межвуз. сб. науч. тр. — Екатеринбург: Ур. ГЮА, 1998. - С. 63-66.
ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ ОПРЕДЕЛЕНИЯ И РАЗГРАНИЧЕНИЯ ЮРИСДИКЦИИ СПЕЦИАЛИЗИРОВАННЫХ СУДОВ
Силантьева Э.Е.
Анализируются проблемы разграничения предметной юрисдикции специализированных судов, ранее действующее законодательство о судоустройстве и модель судоустройства по судебной реформе 2010 г. Обращается внимание на определение понятий "судебная юрисдикция", "судебная компетенция", "подсудность", "подведомственность", делается попытка их разграничения. Рассмотрены принципы разграничения предметной юрисдикции специализированных судов и конструкция "коллизия юрисдикций специализированных судов".
Ключевые слова: судебная юрисдикция, судебная компетенция, подсудность.
THEORETICAL ASPECTS OF DETERMINATION AND DIFFERENTIATION OF JURISDICTION OF
SPECIALIZED COURTS
Silantieva E.E.
The author analyses problems of differentiation of subject jurisdiction of specialized courts, taking into account previous legislation on judiciary and judicial model according to judicial reform of 2010. Attention is pall to definition of such concepts as "judicial jurisdiction", "judicial competence", "cognizance", "justifiability" an attempt, of their differen-tation is made. The author presents principles of differentiation of the subject jurisdiction of specialized courts and gives definition of "collisions of jurisdictions of specialized courts".
Key words: judicial jurisdiction, judicial competence, cognizance.
Надшшла до редакцп 03.12.2010р.
