CC BY
214
Максимов С.І., доктор філософських наук, професор ПРАВОВЕ ВИХОВАННЯ ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ
Інтегральною характеристикою правового розвитку суспільства виступає правова культура, якій належить ключова рольу процесі здійснення політико -правових реформ в Україні [4, с. 587]. Тому без перебільшення можна сказати: якщо орієнтиром такого реформування є встановлення ефективної національної правової системи, заснованої на принципі верховенства права, то першочерговою умовою здійснення такого розвитку виступає формування національної правової культури.
Питанням формування правової культури в Україні останніми роками приділяється значна увага . Проте безпосередній вплив правового виховання на цей процес, а тем більш в контексті особливостей національної культури, досліджується недостатньо. Тому метою статті є виявлення ролі правового виховання в процесі формування національної правової культури.
В найбільш широкому сенсі під культурою розуміється все те, що створено людиною, на відміну від створеного природою, більш того — це є власне людське в людині (відповідно можна додати, що правова культура є власно людським у праві). Існує багато концепцій культури, проте для розуміння правової культури найбільш придатними є такі концепції, як ціннісна, діяльнісна та знакова. На наш погляд, ці підходи не є такими, що взаємно виключають один одного, навпаки, вони доповнюють один одного, з різних боків виражаючи спосіб буття людського в людині, тобто сутність культури. Цей висновок має особливе методологічне значення для розуміння сутності і змісту правової культури.
Вихідним тут є положення про право як феномен культури, яке російський філософ П. Флоренський виразив словами: «Право є культурна реальність, а не фікція» [5, с. 232]. Тому слід погодитися з думкою О. Семітка, що право як культурна реальність, або правова культура, існує як правова свідомість, правова діяльність і сукупність правових текстів, які складають
зміст, або структуру, правової культури [3]. Його підхід корелює з нашою концепцією структури правової реальності, в якій вирізняються три рівні: рівень ідей і цінностей; рівень правових норм, або знаково-символічний рівень; рівень правового життя, або рівень правової комунікації.
Відповідно до трьох складових правової реальності в правовій культурі виокремимо три рівні: 1) рівень правосвідомості, або культура правової свідомості; 2) інституційний рівень, або рівень знакових форм — норм та інститутів (інституційна правова культура); 3) рівень правової діяльності, або культура правового спілкування (діяльності). Культура — це результат людської діяльності, який, безумовно, несе в собі духовно-ціннісне ядро, а також процеси його «опредмечування» (об’єктивації) та «розпредмечування» (суб’єктивації). Кожний з цих рівнів є певною мірою формою буття духовного — цінностей, або ідеї права, її реалізації (у законах), та здійснення (у правовій поведінці).
На першому рівні (правосвідомості) слід виділити її духовно-ментальне ядро, яке включає такі елементи, як цінності та ідеали і загальне праворозуміння, що виражаються в розумінні значущості прав людини, їх обсязі та ступені захищеності. Це є певне «метафізичне» ядро правосвідомості і правової культури в цілому. Інший зріз правосвідомості має соціологічне забарвлення, він включає рівень розвитку правової свідомості населення, і тому вона багато в чому залежить від того, наскільки глибоко правовою свідомістю суспільства засвоєні такі правові феномени, як цінність прав і свобод людини і громадянина, цінність правової процедури в цілому і при розв’язанні різних спорів зокрема, розуміння необхідності пошуку компромісів в ситуації наявності різноспрямованих інтересів тощо, наскільки є інформованим в правовому відношенні населення, його окремі соціальні, вікові, професійні та інші групи, яке емоційне ставлення населення до закону, суду, різних правоохоронних органів, юридичних засобів і процедур, яка настанова громадян на дотримання (або, навпаки, недотримання) правових розпоряджень тощо.
Знаково-інституційним елементом правової культури суспільства є рівень розвитку всієї системи юридичних актів, або - більш широко -правових текстів, тобто всіляких текстів, у яких закріплюється і виражається право даного суспільства. Велике значення для оцінювання правової культури суспільства має система законодавства, основою якої є конституція держави. Важливий в цілому і рівень розвитку всієї системи нормативно-правових актів, починаючи від законів, актів центральних виконавчих органів влади і завершуючи актами місцевих органів влади і управління. Будь-який юридичний акт повинен бути правовим, тобто відповідати пануючим в суспільній свідомості уявленням про справедливість, рівність і свободу. Закон має бути створеним якісно і з точки зору його форми: бути несуперечливим, за можливістю коротким і обов’язково ясним та зрозумілим для населення, містити визначення основних термінів і понять, бути опублікованим в доступному для населення джерелі тощо. При визначенні якості правового життя суспільства повинен ураховуватися і стан індивідуальних правових актів — документів: правозастосовних і правореалізаційних.
Підсумовуючим елементом структури правової культури є рівень розвитку правової діяльності. Остання складається з теоретичної продуктивної (діяльність учених-юристів) і репродуктивної діяльності (юридична освіта в усіх її формах, видах і установах), а також практичній — правотворчій і правореалізуючій, у тому числі правозастосовній, діяльності. Правова культура суспільства багато в чому визначається реальною правовою поведінкою громадян, їх діяльністю з реалізації права, тим, наскільки вони знають і своєчасно виконують свої обов’язки, дотримуються заборон і наскільки повноцінно використовують свої права.
Виділення структурних елементів правової культури є достатньо умовним, оскільки немає правової діяльності, здійснюваної окремо від правової свідомості, а правосвідомість може виявитися лише в правовій діяльності та її підставах і результатах - правових актах. Нарешті, всі складові частини правової культури не можуть існувати без свого носія. Правова
культура в цілому втілюється в рівні розвитку правового суб’єкта — правової особистості. Остання характеризується стійкими зразками правової поведінки, або правовим етосом, який є реалізацією певних настанов правосвідомості.
Основоположними настановами правосвідомості виступають категорично безумовний обов’язок поважати чуже право (фундаментальний обов’язок) і обумовлений повагою до людської сутності, ролі людини як громадянина і члена суспільства обов’язок відстоювати власне право (доповнюючий обов’язок). Наслідком дотримання таких принципів стає утвердження у стосунках між людьми добропорядності, чесності і точності у виконанні своїх зобов’язань, а в способі думок — правової настанови. Остання виявляється як у певному ставленні до інших — як у приматі справедливості над співчуттям, так і у ставленні до себе — в ідеї правомочності, тобто в прагненні незалежного досягнення вигоди і благополуччя. Інтегральним виразом правових сенсів є “взаємне визнання”. Саме в повазі до права в цілому і до прав людини зокрема (як прав іншої людини, так і власних прав, що в практичному аспекті виражається в їх відстоюванні) і виражається правова культура особистості, формування якої виступає кінцевою метою правового виховання. В свою чергу формування такої культури є необхідною умовою становлення та розвитку сучасної української державності, тобто демократичної, правової, соціальної.
Становлення правової держави і громадянського суспільства в Україні неможливе без масового визнання безумовної цінності права і відтворення цього ставлення в повсякденній діяльності соціального суб’єкта, а також без такої трансформації соціальних інститутів, яка зорієнтувала б їх на стимулювання розвитку в людей позитивних правових якостей і блокування негативних правових якостей — це й є шлях формування національної правової культури як в суспільному, так і особистісному аспекті.
Тому роль правового виховання як цілеспрямованої діяльності державних і недержавних інститутів, усіх соціально відповідальних суб’єктів з формування і вдосконалення правової культури суспільства і кожної
особистості зберігає своє центральне значення. Ядром цієї діяльності виступає інтелектуальна активність учених-гуманітаріїв, перш за все юристів і філософів права, політичної еліти, творчої інтелігенції з культурного виправдання ідеї права як ідеї справедливості, свободи і рівності, що орієнтується на створення сприятливого для всіх верств населення образа права. Ця духовно-інтелектуальна, ідеологічна сторона правового виховання спрямована на обґрунтування правових цінностей для подальшого формування системи світоглядно-ціннісних орієнтацій людини і суспільства, без яких правова культура неможлива. Інтегральним виявом цієї системи є правовий світогляд, під яким розуміється «система твердих поглядів і настанов, заснованих на домінуючій, вищій ролі права в житті суспільства, непорушних підвалинах правової держави... на пріоритетній значущості правових цінностей і культури права» [1, с. 274.]. Формування правового світогляду є пріоритетною складовою як правової соціалізації людини, так і процесу правового виховання і самовиховання особистості. Вищі правові цінності, зокрема права і свободи людини, становлять основу особистісного, індивідуального правового світогляду. Важливим критерієм повноти і багатства духовно-правового життя, дієвості інтелектуально-ідеологічної складової правового виховання якраз і є зрілість загального та правового світогляду особистості як системи поглядів, в основі якої лежить визнання правових цінностей та ідеалів. Формування правового світогляду означає насамперед створення умов для подолання в українському суспільстві світоглядно-ціннісної девальвації, оманливих стереотипів, спотвореної, здеформованої системи світоглядних орієнтацій, світовідчуття.
В контексті формування національної правової культури важливого значення набуває розуміння суспільного ідеалу взагалі та правового ідеалу зокрема. В основі суспільного ідеалу, що утверджується в Україні, має лежати інтегративна суспільна ідеологія, яка поєднує в собі національні, державницькі, загальнолюдські цінності. Стрижневою основою має бути національна ідея. Проте українська національна ідея — це не суто етнічна, а
державно-політична і навіть громадянська ідея, яка організує духовну і політичну консолідацію всього суспільства. І не треба вигадувати таку ідею, тому що її вже відображено в Конституції України. Такими є положення ст. 1 Конституції: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава», а також ст. 2: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» [2]. Що стосується визначення української правової ідеї, то воно теж відображено в Конституції України як вираз прагнення до творчої самореалізації особистості: «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості» [2]. Тому важливішим напрямком правового виховання є виховання поваги до Конституції України як фундаментального чинника цивілізованого суспільного життя.
Інтелектуально-ідеологічний аспект правового виховання в силу особливих властивостей українського національного характеру — таких його рис, як емоційність, «сердечність» — не може обмежуватися лише сухими офіційними положеннями, які відчужено сприймаються більшістю населення. Тому і юридичні наукові праці, і правова публіцистика, і твори мистецтва, з правової проблематики мають демонструвати життєвий сенс права, його невід’ємну від буття людини природу. Назріла потреба у відповідальних аргументованих публічних дебатах найкращих спеціалістів з права, які б демонстрували дійсну повагу до прав співрозмовника і до права в цілому, на противагу сучасним телевізійним політичним шоу.
Інтегральним показником взаємодій правового виховання і правової культури є правова вихованість, яка безпосередньо впливає на якість правової діяльності. Проте, аби очікуваний і дійсний результати правовиховної роботи збіглися, потрібно визнати, що стан правової вихованості, досягнутий суб’єктом, — це тільки момент, а діяльність з правового виховання — необхідна, найважливіша сторона цього процесу, яка повинна плануватись і будуватись як стратегія боротьби і єдності, активізації, залучення позитивного
з усіх сфер соціального життя паралельно з нейтралізацією, витісненням, подоланням усього темного і порочного.
Отже, головним чинником формування національної правової культури України є правове виховання. На інтелектуально-ідеологічному рівні воно спрямоване на специфічне для національної культури виправдання права, формування правового світогляду, важливими складовими якого є повага до прав людини, повага до Конституції та повага до права взагалі як загальнолюдської цінності. Завдяки правовому вихованню громадянин адаптується до тих норм, цінностей, законів, які існують у соціумі, набуває таких соціальних якостей, що необхідні людині для входження в суспільство як певну правову систему. Правове виховання сприяє формуванню такої національної правової культури, яку можна визначити як ціннісно-нормативну систему, орієнтовану на ідеали права, гуманізму і демократії, яка схвалюється більшістю населення в суспільстві, відповідає прагненню українського народу до досягнення всебічного розвитку кожної особистості, кожної нації, що мешкають в Україні, забезпеченню мира і добробуту кожної родини.
ЛІТЕРАТУРА
1. Алексеев, С. С. Общая теория права: Курс лекций: В 2 т. — Т. 1. /С. С. Алексеев. — М. : Юрид. лит., 1981. — 320 с.
2. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відом. Верхов. Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
3. Семитко, А.П. Правовая культура и права человека / А. П. Семитко // Философский словарь по правам человека. — Екатеринбург : АМБ, 2006. — С. 422-426.
4. Тацій, В. Я. Людина і правова держава: проблеми взаємовідносин і взаємодії / В. Я. Тацій // Вибрані статті, виступи, інтерв’ю / В. Я. Тацій ; упоряд.: О. В. Петришин, Ю. Г. Барабаш, В. І. Борисов ; відп. за вип. О. В. Петришин. — Х. : Право, 2010. — 936 с.
5. Флоренский, П.А. Сочинения: в 4 т. — Т. 2. / П. А. Флоренский — М. : Мысль, 1996. — 546 с.
