Научная статья на тему 'Освіта та її деформації у сучасній культурі: до актуальності теорії напівосвіти Т. Адорно у сучасних соціокультурних контекстах'

Освіта та її деформації у сучасній культурі: до актуальності теорії напівосвіти Т. Адорно у сучасних соціокультурних контекстах Текст научной статьи по специальности «Экономика и бизнес»

CC BY
246
78
i Надоели баннеры? Вы всегда можете отключить рекламу.
Журнал
Філософія освіти
Область наук
Ключевые слова
освіта / А�орно / напівосвіта / антиосвіта / масова культура / ві�чу�ення / �ух / патологія / суспільство / критична рефлексія. / образование / А�орно / полу�образование / анти�образова� ние / массовая культура / отчу��ение / �ух / патология / общество / критическая рефлексия.

Аннотация научной статьи по экономике и бизнесу, автор научной работы — Марія Култаєва

У статті розгля

i Надоели баннеры? Вы всегда можете отключить рекламу.

Похожие темы научных работ по экономике и бизнесу , автор научной работы — Марія Култаєва

iНе можете найти то, что вам нужно? Попробуйте сервис подбора литературы.
i Надоели баннеры? Вы всегда можете отключить рекламу.

Образование и его деформации в современной куль- туре: к актуальности теории полу-образования Т. Адорно в современных социокультурных контекстах

В статье рассматриваются социокультурные контексты создания и рецепции теории полу-образования Т. Адорно на основе широкого применения биографического метода, что позволило раскрыть интенциональность этой теории сквозь призму воспоминаний учеников и коллег. Предложено аргументативное подкрепление тезиса Ю. Хабермаса о внутренней раздвоенности теоретизирования Адорно. Анализируются интерпретационные схемы понятия Bildung (образование, культура, формирование) в немецком идеализме, где доминирует семантика формирования, а патологии этого процесса соответственно концептуализируются как деформации и распад форм в разнообразных манифестациях полу-образования. Теория полу-образования является прежде всего диагностикой состояния современных развитых обществ, где средствами массовой культуры постоянно продуцируются такие патологии, как отчуждение и состояния массового психоза. Этому способствует также тенденция рефеодализации, которая, в свою очередь, выступает также симптоматикой духовного кризиса постсовременности. Одним из проявлений этого кризиса является радикальный антипод образования – анти-образование, которое является следствием отказа современных учебных и воспитательных практик от гуманистической идеи образования. Для выхода из состояния кризиса в критической рефлексии нуждаются не только полу-образование и анти-образование, но и сама идея образования.

Текст научной работы на тему «Освіта та її деформації у сучасній культурі: до актуальності теорії напівосвіти Т. Адорно у сучасних соціокультурних контекстах»

УДК 130.2+37.031.1

Мар\я КУЛТАЕВА

ОСВ1ТА ТА 11 ДЕФОРМАЦП У СУЧАСН1Й КУЛЬТУР1: ДО АКТУАЛЬНОСТ1 ТЕОРП НАП1ВОСВ1ТИ Т. АДОРНО У СУЧАСНИХ СОЦЮКУЛЬТУРНИХ КОНТЕКСТАХ

У emammi розглядаються сощокультурт контексты створення i рецепци meopii nanieoeeimu Т. Адорно на ocHoei широкого застосування 6io-

грaфiчнoгo методу, що дозволило розкрити ттенщональтсть ще! теори кр1зь призму cпoгaдiв учтв i колег. Запропоновано аргументативне тдкр^ення тези Ю. Габермаса про внутршню роздвоетсть теоретизування Адорно. Ана-л1зуються ттерпретащйт схеми поняття Bildung (освта, культура, форму-вання) у тмецькому iдеaлiзмi, де домтуе семантика формування, а патологи цього процесу вiдпoвiднo кoнцепmуaлiзуюmьcя як деформацП та розпад форм у рiзнoмaнimнiх матфестащях натвосвти. Теoрiя натвосвШи е передуЫм дia-гностикою стану сучасних розвинутих сустльств, де засобами масово! куль-тури постшно продукуються так патологи, як вiдчуження i стани масового психозу. Цьому сприяе також тенденщя рефеoдaлiзaцi!, яка, в свою чергу, ви-ступае також симптоматикою духовно! кризи пocmcучacнocmi. Одним з про-явiв ще! кризи е радикальний антипод освти — антиосвта, яка е на^дком вiдмoви сучасних навчальних i виховних практик вiд гуматстично! iде! освти. Для виходу iз стану кризи критично! рефлекси потребують не тыьки натв-освта i антиосвта, а й сама iдея освти.

К^^^о^^ слова: освта, Адорно, натвосвта, антиосвта, масова культура, вiдчуження, дух, пamoлoгiя, сустльство, критична рефлекЫя.

Проблеми освгти займають помгтне мгсце у теоретичнш спадщиш Т. Адорно. Це передусш його лекцп та штерв'ю на радю i телебаченш, при-свячен вихованню зршо1 i в1дповщально1 людини у тих ускладнених сощ-окультурних контекстах, у яких знаходилась Ншеччина у роках здшснен-ня так званого «ншецького дива», зростання добробуту i демократизаций сустльного життя у Ншеччит, залучення широких верств населення до культурних благ i передуем - до освгти. Цi процеси супроводжувались структурними зм1нами у н1мецькому суспiльствi, а також у стилях життя передних н1мщв. Американiзацiя, або вестернiзацiя, в т1 роки була од-тею з тенденц1й модернiзацii н1мецького суспльства, що супроводжува-

лось поширенням масово1 культури. Моменти, на яю звертае увагу Адор-но, нагадують також трансформаций у духовн1й культур^ якi сьогоднi в1д-буваються в Украгт i також потребують критично1 рефлексп.

Не випадково, що змши, сучасником i включеним спостер1гачем яких був Т. Адорно, стали предметом обговорення на З'1зд1 н1мецьких соцюлопв у 1959, де в1н виступив з доповщдю «Теория напшосвп-и». Низка проблем, пщиятих у допов1д1, сприймались його сучасниками не т1льки як д1агностика кризи культури i осв1ти в 1ндустр1альному суспшь-ств1, а й у контекст1 суперечки м1ж представниками Франкфуртсько1 школи i прихильниками позитив1стсько1 традици у соцюлогп. Останш зосереджували свою увагу не на патолоичних зм1нах у культур1 «тзнього каппапзму» з акцентуванням проблематики вщчуження, а на соцаль-н1й шженерп, яка вважалась перспективою гуманiстичноi трансформаций сусп1льних в1дносин (К. Поппер та 1н.). Мабуть, через цю довготри-валу суперечку ф1лософсько-осв1тн1 штущп Адорно та iхнi соцюлоич-m шплжацп тод1 не були оцшеш у належний спос16 i затьмарювались скандалами. Але щ теоретичнi розвщки багато в чому випереджали свш час i передбачили цив1лiзац1йнi виклики, адресованi культур1 та осв1т1 у новому тисячолгтл. Про них «вухо нашого мислення» зазвичай не ба-жае чути н1чого такого, що змогло б збентежити самонад1йну сусшль-ну св1дом1сть, яка насолоджуеться постшдустр!альним дизайном своiх 1нтер'ер1в. Але фшософсько-освггш 1деi Адорно вартi того, щоб бути по-чутими, бо вчать нас розпзнавати усе деформоване i спотворене у куль-тур1, що руйнуе людину, в1дкриваючи iй найкоротший шлях до варварства, але разом з цим проголошуе вимогу духовного оновлення.

Еп1графом до таких роздумгв м1г би послужити афоризм самого Адорно: «Трансценденшя пануючого суспшьства зд1йснюеться не т1ль-ки через його накопичений потенцiал, а також й через те, що не зовсш вписалось до закошв юторичного розвитку. Теория вважае своiм завдан-ням виявляти усе, що йде впоперек, непрозоре, неосяжне, усе, що тягне за собою анахрошзми, але попри це не залишаеться у старому, бо щось спрацювало в юторичнш динамщЬ» (Adorno, 1994a: 200). Безперечно, таке бачення теорй, як буде показано нижче, далеко не в усгх знайшло схвалення або принаймш розум1ння, але саме в суперечках i дискус^ях продовжуе здшснюватись ii вибаглива верифжашя. 1ншою особливютю теорй Адорно е те, що вона виступае р1зновидом «таемноi бюграфп». Д. Томе зазначае у цьому зв'язку: «Його теория кружляе навколо rai ф1гури, що знаходиться також в центр! теорй автобюграфп: навколо суб'екта» (Thoma, 2015: 158).

Перш, н1ж перейти до аналiзу теорй нашвосвп-и, представленоi в до-повад Адорно, треба зробити два невеличю в1дступи, як1 сприятимуть

проясненню ii бiографiчних, соцюкультурних i теоретичних контекст1в, задаючи вимогу теоретичного i практичного розр1знення м1ж освггою та нап1восв1тою. Метою дано! стати е не канон1зац1я ф1лософсько-осв1т-нього доробку цього видатного мислителя, а розкриття евристичного потенцалу теорй нашвосвпи у р1зних соцюкультурних контекстах, особливо у тих, яю нагадують нам украшсью реалп.

Тим самим продовжуеться розробка проблемних лш1й, нам1чених у публ1кац1ях, як1 вийшли у попередн1х числах журналу за 2015-2016 рр.1 Через це систематичний теоретичний анал1з головних праць Адорно, таких, як «Д1алектика просвпництва» та «Негативна д1алектика» у даному випадку випускаеться, натомкть широко застосовуеться бюграф1чний метод, який прояснюе не т1льки контексти, а й тдтекст виступ1в та до-пов1дей Адорно, де розкриваються його погляди на освпу та ii еволющю. Поштовх до тако! досл1дницько1 стратеги надало слушне спостереження Ю. Габермаса про кнування двох Адорно. Перший Адорно як педагог 1 освпнш ф1лософ говорив «реформктським, майже сощал-демократич-ним голосом народного педагога», а другому Адорно було притаманне «чорне як вороняче крило мислення тотальность». Один писав про «рану Гайне» 1 займався «опрацюванням минулого; 1нший розробляв «нега-тивну д1алектику на самот1 та у свободЬ» (Habermas, 2011: 10). Тут буде представлений здеб1льшого «перший Адорно», хоча т1нь другого пост1й-но в1дкидаеться на нього.

При цьому не зайве припустити, що така роздвоешсть Адорно, мабуть, певною м1рою пояснюеться завданням перевиховання (re-education) шмц1в, яку окупащйна влада покладала на 1нтелектуал1в, що поверта-лись з емираци, особливо з США. 1хн1 виступи перед громадсьюстю були частиною цього завдання, яке пересл1дувало за мету гуматзащю сусп1льно! св1домост1 у процес1 посттотал1тарних трансформац1й у ФРН - новостворен1й демократичн1й держав1. Про таю заходи та участь в них пров1дних представниюв Франкфуртсько! школи розпов1дав у прове-дених мною наративних 1нтерв'ю в1домий ф1лософ К.-О. Апель (Ки!в, 1999), який в т1 роки, разом з Ю. Габермасом, був студентом Франкфурт-ського ун1верситету 1мен1 Гете 1 сам проходив ус1 ц1 процедури та тести для засв1дчення усп1шност1 свого перевиховання, спрямованого на ви-гнання 1з св1домост1 тотал1тарного духу.

Соцiологiчна Одисея Адорно. Кар'ера Адорно як сощолога дещо на-гадуе пригоди Одисея у вправному застосуванш хитрощ1в розуму перед спокусами у цирцеших садах американсько! масово! культури. Цей образ як евристичну метафору в1н, разом з М. Горкгаймером, застосовував

1 Див.: Фшософ1я осв1ти. Philosophy of Education. №2, 2015; № 1, 2016.

у розкрити дiалектики просвiтництва1 як моделi пояснення тенденц1й розвитку буржуазного сусп1льства, але в1н також - через акцентування хитрощ1в розуму - придатний 1 для анал1зу стилю життя 1 стилю мис-лення представниюв осв1ченого бюргерства. Адорно належав до них 1 за походженням, 1 за стратеиею своei життетворчост1, отже, був добре об1знаний в тому, з критикою чого йому довелось виступати.

Але доля Адорно склалася так, що вш був не т1льки критиком про-свгтництва, а йому самому довелось на соб1 випробувати енергетичний потенцал д1алектики соцюлоичного розуму, тобто займатись «соцю-лоичним просвгтництвом» з ус1ма перевагами та збитками такого роду просвгтницьких практик. До реч1, висл1в «соцюлоичне просвгтництво» увшшов в об1г з легкоi руки Н. Лумана, соцюлога 1ншоi генерацп та 1н-шого напрямку, який мав досв1д тимчасовоi роботи у цитадел1 франк-фуртц1в - 1нститул соцальних досл1джень.2 Мабуть, п1д впливом своiх тогочасних вражень, в1н доповнив в1домий заклик Канта 1 сформулював гасло «Мужнють 1 соцюлоичне просвпництво!», ставлячись при цьому критично до досл1дницьких проект1в, яю розроблялись в 1нституи.3 Це гасло, адресоване ус1м досл1дникам сучасних сусп1льств, п1дбурюе запи-тати, нав1що взагал1 соцюлогов1 мужнють, якщо в1н живе в демократич-н1й крат 1 не переслщуеться за своi погляди? В1дпов1дь на це запитання можна пошукати у досв1д1 життетворчоси Адорно, на деяких моментах якоi (в рамках означеноi проблематики) зупинимось дещо детальн1ше.

У перш1й половин ХХ ст., коли в1дбувалося становлення нiмецькоi соцюлоги, бшьшкть з и фундатор1в сид1ли водночас на двох ст1льцях: були ф1лософами (або ф1лологами, кториками, мистецтвознавцями, культурологами) 1 соцюлогами. Як приклад тут можна назвати Г. З1мме-ля 1 З. Кракауера, а також багатьох 1нших, особливо представникв фено-менологiчноi соцюлоги, соцюлоги знання, а також соцюлоги культури. З В. Беньямшом 1 З. Кракауером Адорно зв'язувала исна дружба, а до-слщницью проекти Кракауера, присвячен кшомистецтву 1 свиу служ-бовц1в, використовувались як аргументативний матер1ал у д1агностищ

1 Просвiтництво тут пишеться з мало! лиери, бо йдеться не про назву уим вщо-мо! доби, а про особливий тип ращональноста та вiдповiднi практики, дослщження !х позитивного i негативного аспектав бере початок ще з Канта (Kant, Bd.V 1998: 390391) i Гегеля (Hegel,1988: 355-384).

2 Луман тимчасово замiняв Адорно на семшарах у часи студентських заворушень (див. Horster, 1997: 39)

3 В одному зi сво!х численних штерв'ю Луман зауважуе: «На мою думку, з теоре-тичним концептом «Франкфуртсько! школи», якщо такий взагалi iснуе, неможливо працювати», позицiю ж франкфуртщв вiн вважае «недостатньо складною, недостат-ньо варiативною», такою, що «провокуе виключно або протестувальну поведiнку, або поюршсть» (Luhmann, 1987: 126).

патологiй осв1ти i культури у розвинутих iндустрiальних сусп1льствах. Те ж саме можна сказати про соцюлогда мови К. Крауса та соц1ально-ф1ло-софськi та культурологiчнi ijeï вже згаданого В. Беньямiна1.

Щодо самого Адорно можна стверджувати, що соцюлопя була для нього радше поворотом долi, н1ж пристрастю. Остання ц1лковито належала музицi i ф1лософи, а також маленьким i великим радощам життя, бо вш був справжнiм майстром i водночас критиком буржуазного мисте-цтва жити. Але соцiологiчна складова i досв1д соц1олог1чних досл1джень також даеться взнаки у теоретичних рефлексиях осв1ти, зроблених Адорно у пол1 культури. Трампл1н до його соцiологiчноï кар'ери був шдгото-ваний в США, де Адорно брав участь у багатьох соцюлоичних проектах, але не просто пристосовуючись до американських канон!в соцюлоич-них досл1джень, а й збер1гаючи свою досл1дницьку самобутнiсть, а разом з нею - специф1чний стиль теоретизування у царит соцального. У вс1х цих проектах так званого «трансатлантичного збагачення» в1н про-довжував свою гру - збирав матер1ал для обГрунтування власних ории-нальних теор1й, в тому числ1 й теорй нашвосвгги (Fleck, 2007: 264, 308).

Як приклад тут можна навести д1яльтсть Адорно у проект1 Прин-стонського ун1верситету, присвяченого досл1дженню музичних радю-передач (1937 р.), куди його запросив австр1йський соцюлог П. Лазер-фельд, який вже ем1грував до США i користувався там авторитетом. Адорно тод1 не був об1знаним у емтричних методах досл1дження i не дуже бажав цьому вчитись, бо його приваблювали радше теоретичт роз-робки. Через це виникли складнощ1 у стосунках з колегами. Не розу-м1ючи комерцiйноï складовоï свого контракту, Адорно спочатку виру-шив на в1дпочинок, а пот1м наïвно пропонував Лазерфельду зайнятись теор1ею культури, музики i освгги i навггь притс 160 стор1нок тексту, як1 не вписувались у формат проекту (Fleck, 2007: 267-280). Конфл1кт з кер1вництвом був неминучим, але деяк1 матер1али, з1брат для цього проекту, були використаш як емпричне пщкршлення аргументативноï бази теорй нап1восв1ти.

Стосунки Адорно з колегами у тзнш Франкфуртський перюд (19491969 рр.) так само, як i в емярацп, були амб1валентними. Шсля в1дЧзду Горкгаймера до Швейцарп вш став визнаним л1дером н1мецькоï соцю-логп, хоча його уявлення про предмет i методи meï науки виходили за меж1 ïï дисципл1нарного канону i були досить нечггкими. В перюд з 1963 по 1967 рр. Адорно очолював Н1мецьке соцюлоичне товариство. Такий статус Адорно серед шмецьких соцюлопв був встановлений дещо штучно, бо був насл1дком люстрацп тих соцюлог1в i соцальних антрополо-

1 Детальн1ше про соцюлопчт розробки В Беньям1на i З. Кракауера, а також про раннш перюд становлення Франкфуртсько'! школи див. : (Култаева, 2013: 138-146).

г1в, яю «п1дключились» до 1деологп Третього Рейху, а псля його поразки прискшливо ставились до сво!х «неп1дключених» колег. Щоправда, цей режим негативно ставився до соцюлопв, а сама соцюлопя вважалась «еврейською наукою», але т1, що залишились у Н1меччин1 (А. Гелен, Г. Фрайер та 1н.) в1дстоювали ii як могли 1 продовжували сошолоичн досл1дження. Повернувшись з США, Адорно 1 Горкгаймер одразу опи-нились у прив1лейованому сташ. Це викликало у деяких 1нтелектуал1в незадоволення 1 навпъ ресентиментальн1 реакци, особливо у тих, яю т1льки починали робити кар'еру у ц1й галуз1 1 мали сво! уявлення щодо дисципл1нарно! 1дентичност1 соцюлогп.

Так, колишнш науковий сп1вроб1тник 1нституту соцальних досль джень. Р. Дарендорф, що став всесв1тньо в1домим соц1ологом, поеднав-ши н1мецьку традищю теоретизування з англосаксонською, дуже холодно згадуе про Адорно: «Сину еврейського виноторговця та ггалшсько! сп1вачки, що народився у 1903 р., з великими складнощами вдалось зро-бити кар'еру, коливаючись м1ж музикою, лггературою, ф1лософ1ею та соцюлопею. Як композитор в1н зазнав краху, як музичний критик при-пустився ляпсусу.. Обх1дними шляхами йому вдалось почати кар'ерний шлях у фшософп» (Dahrendorf, 2007: 122). Але описаний тут (дещо ре-сентиментальний) негативний досв1д не треба вважати насл1дком меркантильно! розважливост1, як натякае Дарендорф1, а варто розглядати його як прояв творчого потенцалу неординарно! особистосл Адорно. В1н постшно випробував себе 1 узагальнював св1й досв1д самошшання. Той факт, що «Адорно говорив про себе, писав про себе та осмислював свою сам1сть (das Selbst)» (Thoma, 2015: 158), св1дчить про його пост1йну роботу над собою, необх1дну для формування сощально заангажованого 1 в1дпов1дального суб'екта. Зовн1шн1м спостер1гачам окрем1 поди жит-тя Адорно, вирваш з1 зв'язюв його життетворчост1, здавались парадок-сальними. Так, Дарендорфа найб1льш дратувала непосл1довн1сть вчин-к1в Адорно, суб'ективне ставлення до процес1в люстраци, дотримання певних методолог1чних настанов марксизму, а також нест1йк1сть щодо «спокус несвободою». Наведено його закиди в б1к свого колишнього ко-леги: «Адорно вписувався 1 вписуеться п1д важко доступну для розум1н-ня рубрику «критично! теорп» 1 «Франкфуртсько! школи». Його ... ви-ступи щодо поблажливого ставлення до культурно! бюрократ, яка д1яла псля 1933 р., розкривае один з бок1в його сутносп. Шзн1ше в1н не чинив опору марксистському духу, яким так 1 тхнуло в1д нього. Хоча реальнкть сусп1льства 1 полггики були йому ближними, н1ж економ1ка, його спо-

1 Такого роду натяки е проявом латентного антисем1тизму, спрямованого проти конкурент1в, який дослщжуеться в однойменному проекта Франкфуртсько! школи fern.Horkheimer, 1988: 396-397).

глядання 3i скляноï клики з естетичним вщчуженням багато у чому було спорщненим поглядам Юнгера1, хоча останн1й кидав cboï ipaftraBi погляди направо, а Адорно - вщповщно налгво» (Dahrendorf, 2007: 123). Але закиди Дарендорфа нав^ят радше суб'ективною упередженiстю щодо габггусу i уподобань Адорно, його самостжтзацп, яка насправдi мала мiсце. Навггь Т. Манн, якого консультував Адорно з проблем теорп та гстори музики, зобразив свого «самого обiзнаного» експерта в романi «Доктор Фаустус» в образi диявола, який спокушае обдарованого композитора. Згодом цей образ, - Adorno as the Devil - з легкоï руки Люта-ра, став застосовуватись у захщноевропейськш теоретичн1й соцюлогп i фшософп для позначення в1ртуозност1 дiалектичного мислення i його ст1йкост1 щодо спокус (Hansen, 1983: 64).

Б1льш реалктичними е спогади Ю. Габермаса, який вбачав у студшх Гегеля i Маркса важливий 1сторико-Ф1лосоФський вишк1л, необхщний для теоретичноï п1дготовки соцiолога, а також був вдячним Адорно за пробудження штересу до психоанал!зу. Наведемо його враження: «Я часто брав участь у семшарах, присвячених Гегелю. Вщсуттсть у франк-фуртському дискурс! фшософп 20-х рокв накладало на нього вщбиток старомодностi. Це ще бшьш контрастувало з духом естетичного i фрой-дiанського авангарду, який виражав Адорно у самий радикальний спос16 - аж до кшчиктв пальц1в» (Habermas, 2007: 22). Але Габермас забув ска-зати про найголовнгше: про людян1сть свого професора. Адже Адорно багато в чому допомагав йому, як i своïм шшим асистентам, продуктивно переживати важкi життевi моменти, несправедливiсть i образи. Адже саме Адорно вимагав Горкгаймера зм1нити занадто приск1пливе став-лення до Габермаса i дати останньому рекомендащю для захисту габшь тац1йноï працi, а коли це не под1яло, дав пораду переïхати до Марбурга i зд1йснити габттащю п1д керiвництвом В. Абендрота (Rath, 2003: 51). Згодом ця особиста травма Габермаса була ним продуктивно опрацьо-вана i зрештою сприяла в1дкриттю нових горизонт1в у дослщжент так званого «оргатзацшного капiталiзму» i притаманних йому форм ращ-ональносп, передус1м комун1кативноï. Найголовн1шим же здобутком тут стало щеплення проти нашвосвгги, яка вимагае присудження своему носда наукового ступеня якомога швидше i за будь-яку ц1ну. Отже, як слушно зазначав Адорно, «несправедливють е медiумом справжньоï справедливостi» (Adorno,1994а: 95). Щоб дотримуватись цього у повсяк-денному житт1, потрiбна неабияка мужн1сть.

1 Ернст Юнгер (1895-1998) - шмецький публицист i фшософ, автор теори «тотально'! мобЫзаци» як основи нацюнально-революцшних перетворень, де ключова роль в^дводиться робинику.

Повертаючись в1д Адорно-педагога до Адорно-досл1дника, треба за-значити, що в1н аналiзуе под16ш травми як в теоретичнш площиш, так i на прикладi змш в людськ1й повед1нцi. В афористичнш ущ1льненостi со-цiально-антропологiчнi i культурно-антрополоичш рефлекси над цими змiнами зафжсоваш у працi «Minima Moralia». Рефлекси з ушкодже-ного життя» (1951), яку Габермас вважав головною у творчосп Адорно. Як соцюлог Адорно досконало володгв методом включеного спостере-ження. У цьому зв'язку варто згадати також дидактичт практики Адорно, описан його колишн1ми студентами. Особливо цжавим, на думку Е. Шьорле, був сем1нар «До соцюлоги смгху», який проводився в зимовий семестр 1964/65 рр. В1н був своерщним вступом до шшого сем1нару «Соцiальний конфл1кт сьогодн1», проведення якого планувалось на лгг-н1й семестр. Джерельною основою сем1нару були концептуалiзацiï см1ху А. Бергсона, З. Фройда, Г. Плеснера, а також передусш сп1льна праця Адорно i Горкгаймера «Дiалектика просвiтництва». Метою цього семь нару було розкриття функцюнального потенцiалу см1ху i см1ховоï куль-тури. Ц1й проблематицi, як вже зазначалось вище, присвячено достат-ньо уваги у зах1дн1й теоретичнш соцюлоги та культурологи Але вихщ-ним моментом в даному випадку була не теорш, а спостереження см1ху у повсякденних ситуац1ях. Е. Шьорле пригадуе: «Через навщш питання i вказiвки Адорно органiзовував навчальний процес. Базисом семшару мали стати якомога точно запротокольоваш описи 1ндив1дуального i ко-лективного см1ху. Адорно хот1в знати не т1льки з чого смдаться люди, але i як це вщбуваеться. Важливим був також i сощальний контекст, який треба було так само точно протоколювати. ... Як вже зазначалось, Адорно цжавив см1х на перехресп соцюлоги i психологи (Schürle, 2007: 253). В1д повсякденних ситуац1й пот1м здшснювався поворот до аналiзу см1ху як прояву сошального конфл1кту. За пею ж самою схемою проводились 1нш1 семiнари, серед них - семшар, присвячений суперечкам. Ц1 семшари пробуджували 1нтерес до м1кросоцiологiчноï проблематики у поеднанш з макросоцiологiчною перспективою критичного аналiзу сусп1льства п1знього каппатзму. Деякi сем1нари, наприклад, сем1нар з соцюлоги музики, в1дбувались у Адорно вдома - у найманш кварт^ за роялем, де студенти займались аналiзом сприйняття музичних твор1в на основ1 своïх первинних реакц1й на музику. Педагогiчним кредо Адорно була вщмова в1д авторитарного впливу на студент1в та неприпусти-мють будь-якого тиску та умовляння. Повага до особистосп, визнання i дотримання академiчноï свободи визначали стиль викладання Адорно (Rath, 2003: 52-53).

Часто в1н проводив соцюлоичш сем1нари з1 своïм alterego - М. Горк-гаймером, який по-батьювськи усе життя оп1кав свого молодшого то-

вариша. 1х учень Н. Рат так описуе ГГхне сп1льне проведення сем1нар1в: «М1ж Максом Горкгаймером i Теодором В. Адорно кнували не т1льки товариськ1 стосунки i сп1впраця, траплялось також i напруження. ... Не можна забути, як вони разом проводили кант1вський сем1нар. Адорно i Горкгаймер починали говорити одночасно з великою наполеглив1с-тю. При цьому складалось враження, що Адорно в1дверто заперечуе те, про що мав нам1р сказати Горкгаймер. В1н м1г висловлюватись на-багато швидше, н1ж неквапливий Горкгаймер. З подивом ми спостерь гали, як Адорно з його хитромудрою аргументащею, наче тх1р, спритно прослизав м1ж ретельно п1д1браними словами Горкгаймера, але на сам юнець, коли Горкгаймер тдбивав п1дсумки, в1н опинявся саме там, куди спрямовувалась теза Горкгаймера. Ось на що здатна в1ртуозна д1а-лектика! Обидва ж д1алектики нагадували б1г навипередки м1ж зайцем i Гжаком. Голова школи, бездоганний дидакт, як Гжак, м1г зупинитись у будь-якому мкш дебат1в, сказавши «На цьому я завершую», але сприт-ний заець також завжди опиняеться на тому ж самому мкщ, присутн1сть його духу завжди в1дчувалась у п1дсумках» (Rath, 2003: 54). Але таю се-м1нари в шмецьких ун1верситетах були радше рщюстю, н1ж правилом, бо бшьшкть професор1в дотримувалась старих канон1в. Не зайве також нагадати, що люстращя у ФРН була поблажливою до безпарт1йног про-фесури та науково-техшчних прац1вник1в. Цю ситуац1ю очима колиш-нього студента описуе бувший канцлер ФРН Г. Шм1дт, ун1верситетськ1 студи якого припали саме на щ роки: «Найлют1шими були т1 профе-сори, як зробили кар'еру у часи нащонал-сощал1зму, а пот1м занадто швидко п1шли вгору i ставились до нас, колишн1х фронтовиюв, як до смгття. Вони, ц1лком недоторкаш, мали шалений авторитет i впливали на екзаменац1йн1 оц1нки, атестати, дисертацшш та габ1л1тац1йн1 пращ» (Schmidt, 2010: 250).

На в1дм1ну в1д таких професор1в, як вже зазначалось вище, Адорно та його дружина Гретель, яка також брала участь у проведенш сем1нар1в, убол1вали за своГх студент1в i турботливо ставились до них. Але напри-кшш 60-х рр. через те, що Адорно стримано ставився до студентських протест1в, бо не хот1в, щоб його модель вт1лювалась у життя за допо-могою коктейл1в Молотова, почалось справжне цькування колишнього 1дола революцшного студентства з боку його радикал1зованих представ-ник1в, деяк1 з них навпъ тчого не читали з твор1в так званого «ренегата». В цей перюд Адорно називали не шакше, як Тедда, одначе це була не просто фам1льярн1сть чи симпат1я, як часто трапляеться в академ1чних сп1льнотах, а прояв агресивног зневаги, яка заявляла про себе мовою на-пгвосвгти. Малось на уваз1 не т1льки скорочена форма в1д його 1меш, а й передус1м плюшевий ведмедик (Teddy-Bar) - улюблена, але занадто ба-

нальна дитяча ирашка. У пре^ навiть не соромились п1дкреслювати цю семантику (Wie Adorno gemobbt wurde, 2007: 84). Несправедливi звину-вачення, як1 студентсью л1дери спрямовували в 61к Адорно, ототожнен-ня його з усш старомодним i консервативним в1н сприймав не т1льки як особисту образу, а розглядав як симптоматику поглиблення культурноï кризи та розростання плюняви нап1восвiти. Д. Томе у цьому зв'язку зга-дуе його останне штерв'ю в жур^л! «Шп1гель» (1969), яке починалось словами «Пане професоре, ще клька тижтв тому здавалось, що усе в св1т1 знаходиться у повному порядку». Реакд1я Адорно була миттевою: «але не меш», бо пров1дною темою його дослщжень був трiумфальний рух захщ-raï цив1лiзац1ï та притаманний ïй нахил до варварства. Ця небезпека, на думку Адорно, походила 1з середини цiеï цив1лiзац1ï - через це його тео-ретинн зусилля були чимось на зразок порятунку чесп цiеï цив1лiзац1ï в1д ïï найбшьш виразного ворога - дикоï свит» (Thoma, 2015: 157).

Твариннi образи широко представлен у соц1олог1чних i фшософських працях Адорно. Окр1м дикш свин1, в1н часто згадуе динозаврiв, мамон-т1в, носорог1в, мавп, вовюв, р1зних птах1в тощо, не говорячи вже про родинш 1нтимн1 тваринш символи. Символiзац1я тварин тут пщпоряд-кована, з одного боку, завданню сощального конструювання д1йсност1 у дус1 феноменологiчноï соцюлоги, а з шшого - послуговуе неомарксист-ськи орiентованiй дiагностицi стану сусп1льства i культури. В1н виявився одним з небагатьох соцюлопв, як1 аналiзували сусп1льне призначення зоопарк1в та амб1валентний статус тварин в 1ндустрiальному сусп1льств1 (Adorno, 1994а: 148-148). У даному випадку спрацьовуе не логжа еколо-га, захисника тварин, а логжа соцiальноï та полiтичноï антропологи. За цiею логжою, образ тварини здатний генерувати утотчш енерги, «запа-лювати революц1йну доброчинтсть». Б. Шольце, розвиваючи цю думку, слушно зауважуе: «Тварини у Адорно не слщ вважати наïвною втечею до начебто невинноï природи, що дружелюбно ставиться до людини. Ви-ршальними тут е видим1сть щастя i пробудження фантазй. Разом з цим, щастя може бути не тшьки видишстю, а й юнувати насправдi - кожне маленьке щастя Адорно розглядав як фрагменти, з яких складаеться ве-лике щастя вшьного людства, яке позбавилось панування i завершило свою природну юторда. Отже, тварина пост1йно надае 1мпульс для зм1н» (Scholze, 2007: 266-267). Тут Адорно вщходить в1д нiцшеанськоï тради-цй з притаманною ш легiтимацiею прориву зв1рячого у людиш. Образ тварини у нього виконуе спонукальну функц1ю, п1дтримуючи живильне випромшювання конструктивноï утопй в1д деструктивних антиутопш нап1восвiти. У цьому також знаходить прояв протилежнють соц1олог1ч-ноï iнтенцiональностi Адорно i Дарендорфа. Адорно вважав утошю одним з теоретичних 1нструментiв соцiальних трансформац1й та джерелом

натхнення для ïх зд1йснення, в той час, як Дарендорф шукав шляхи ви-ходу з утопи (Pfad aus der Utopie).

Укоршене у зах1дноевропейськ1й теоретичн1й соцюлоги, особливо неомарксистського i позитив1стського напрям1в, стад1альне розумшня сусп1льного розвитку, а також некритичне ставлення Адорно до занадто схематизованоï д1алектики базису i надбудови, яку в1н застосовуе в свош теорiï нашвосвгги, обумовили його 1нтерпретац1ю 1ндустр1ального сус-п1льства здеб1льшого в опц1ях п1знього каппапзму. На його думку, 1нду-стр1альне сусп1льство i його породження - масова культура - створюють передумови для р1зних форм в1дчуження, а в1дтак спричинюють регрес сусп1льства i людини. М1ж тим ця теза у сучасн1й теоретичн1й соцюлоги вже не п1дтримуеться так ршуче, як це було в часи злету Франкфурт-ськоï школи. Зокрема, Г. В1льке, обГрунтовуючи зв'язок м1ж шдустр1аль зацею i демократ1ею, звертае увагу на те, що «первкно у цьому понятп йдеться не про 1ндустр1ю, а про старантсть та 1нш1 критерц европей-ськоï рацюнал1зацц, описаноï Максом Вебером. В1дтак, 1ндустр1альне сусп1льство означае наскр1зне рацюнал1зовану, функцюнально дифе-ренц1йовану форму сусп1льства, яке в ус1х своïх частинах, за винятком релiгiï, зам1нюе в1ру на знання i робить наукову достов1ртсть м1рою ви-знаноï ктини» (Willke, 2016: 124). Така концептуал1зац1я 1ндустр1ального сусп1льства, на в1дм1ну в1д стадiальноï, дозволяе розкрити соцюгенетич-m i психогенетичт передумови демократ^, як1 створюються засобами освгги i виховання. Це торкаеться передус1м п1двищення у 1ндив1д1в р1вня самоконтролю, волод1ння культурними технгками рацiональноï життетворчост1, в тому числ1 домогосподарювання, а також навичками рацiональноï витрати часового бюджету. Отже, йдеться про формуван-ня людських якостей, в1д яких залежить д1ездаттсть сусп1льства знань i м1н1м1зац1я його суб'ективних ризикв. Але чи може людина зробити це самотужки, тобто бути виключно автодидактом? Мабуть, m, бо навчан-ня потребуе педагопчного супроводу, але далеко не ус1 вчител1 здатш на це. На застартсть програм п1дготовки вчител1в у Н1меччит вказували багато досл1дниюв, пропонуючи як альтернативу перспективу замши ïх на тренер1в або ретроспективу повернення гувернант1в та гувернанток в освггнш прост1р. Позиця ж Адорно щодо цього виявилась неочгкува-ною навпъ для його найближчого оточення, бо в1н виступив на захист шмецьких вчител1в i взагал1 - професп вчителя, без якоï неможливе конституювання рольовоï реальности

Дещо про «елегантт» i «неелегантт» спещалЬациу вищш oeeimi, або роздуми над профеаею вчителя у площит теоретично'1 i прикладног сощо-логи. На в1дм1ну в1д багатьох 1нших соцюлоичних, культуролоичних, ф1лософсько-педагоичних i навпъ полполопчних досл1джень, при-

свячених вчительськш професп, Адорно ц1кавить передус1м стереотип упередженост1 щодо неï та специфiчне психополпичне п1дГрунтя 1нвар1-антних елемент1в рольовоï реальностi вчителя, як1 також можна вважати конститутивними чинниками натвосвпи i через це на них варто зупи-нитись дещо детальн1ше. Ц1 моменти утворюють концептуальну основу допов1д1 «Табу на профес1ю вчителя». З нею Адорно виступив 20 травня 1963 р. в 1нстигуи осв1тн1х досл1джень, який також юнував при Франк-фуртському унiверситетi. Назва допов1д1 дещо вводить в оману: начебто тут буде йтись про певш заборони, як1 накладатимуться на того, хто мае нам1р обрати професда вчителя. Безперечно таки табу юнують, закр1-плюються у професшному етос1 вчителя, у писаних i неписаних кодексах учительськоï честi тощо. В скандинавських краïнах проводяться навпъ конкурси серед претендент1в на цю професда Але сам Адорно вже на початку своеï допов1д1, щоб запоб1гти хибних 1нтерпретац1й, намагаеть-ся уникнути подв1йноï герменевтики. «П1д словом табу, зауважуе в1н, - я маю на увазi св1дом1 або неусвщомлеш уявлення про цю професда у тих, хто в œï приходить, а також в ус1х шших, кого вона торкаеться, пере-дус1м дiтей ... . Отже, я дотримуюсь певною м1рою суворого вжитку по-няття табу в сенс1 колективного осаду уявлень, як1 над1йно збер1гаються у вигляд1 психолоичних i соцiальних упереджень, щоб знову впливати на реальнiсть, перетворюючись на реальш сили» (Adorno, web.site: 1-2).

За спостереженнями Адорно, зневажливе ставлення до професп вчителя укоршено в зах1дн1й н1мецьк1й та англосаксонськш культур1, де за-крiплене розрiзнення м1ж так званими «елегантними» i «неелегантни-ми» спецiальностями у вищш осв1т1 i в1дпов1дно - у ïхнiх профес1йних реалiзац1ях. Таке, трохи незвикле для нас розрiзнення тут зроблено з метою показати вщтворюваш у сучасних суспшьствах 1нварiантнi залишки феодальних уявлень щодо iерарх1ï слуг i в1дпов1дно - ïхнiх послуг. До розряду «елегантних» належать традицшно юриспруденц1я та медицина як вшьш i, з точки зору феодальноï та рефеодалiзованоï св1домост1, сус-п1льно значущi професй. Адже лг^р! та юристи потр16н1 ус1м, до того ж у скрутних життевих обставинах ïх викликають, до них записуються, вони можуть приймати пац1ент1в або 1м в1дмовляти. Через це професп медика та юриста у модерних сусп1льствах вважаються престижними, висо-кооплачуваними, ушанованими серед р1зних верств населення. Вс1м 1ншим гуман1тарним спец1ал1зац1ям не пощастило: вони, за винятком престижного мистецтвознавства, належать до «неелегантних» (Adorno, web.site: 2). Педагог1ка, ф1лософ1я i соц1олог1я у цьому розумшш несуть на соб1 в1дбиток такоï другорядност1, або «неелегантност1». Вчителями ставали т1, хто не зм1г зробити академiчноï кар'ери i вважались невдаха-ми, при цьому ун1верситетськ1 професори, навпаки, у Н1меччин1 завжди

належали до верх1вки сусп1льства, що було одним 1з наслщюв автономп ун1верситету, на яку сьогодш заз1хае нап1восвпа.

У зверхньому ставленш до шкшьних педагоив Адорно вбачае залиш-ки «н1мецького духовного феодал1зму», де вчител1 традицшно належали до держслужбовц1в досить низького рангу (Adorno, web.site: 3). Стерео-типт уявлення щодо принизливого сошального статусу вчителя в1д-творюються через традиц1йне для н1мц1в ототожнення його д1яльност1 з1 сферою обслуговування, або ще г1рше - «з бродячими блазнями та 1ншими волоцюгами, ïх так само зневажали, навпъ цькували i в1дпов1д-но м1зерно оплачували ïхню роботу» (Norbert, 2011: 290). М1метична ра-ц1ональн1сть закр1плюе комплекс меншовартост1 учителя. Така ситуац1я збер1гаеться у Н1меччит i дотепер. Майже повторюючи аргументац1ю Адорно, в1домий н1мецький есеïст К. Норберт констатуе: «У н1як1й 1н-ш1й европейськш крат профес1я вчителя не ц1ниться так низько, як у Ншеччиш. Ф1нський вчитель, навпь з урахуванням його купiвельноï спроможност1, заробляе лише третину з того, що отримують його ш-мецьк1 колеги. Але його винагородою е те, що для наших вчител1в ста-новить радше виняток, - сощальний престиж» (Norbert, 2011: 290).

Владний потенщал цiеï професiï та ïï реальний владний баланс об'ективно i суб'ективно також в1др1зняються в1д «елегантних» в1льних професш. Психограма вчительськоï влади у Адорно створена на основ1 методологи класичного психоанал1зу i феноменологи. Так, влада вчителя обмежуеться неповнол1тн1ми, вона е «несправжньою», на в1дм1ну в1д влади над людською долею судд1 або х1рурга, i може компенсуватись у насилл1 над д1тьми. Суб'ективно ж вона сприймаеться як скривдження чи образа, наприклад, при оцшюванш знань учн1в, в той час, як влада судд1, навпь у випадку прийняття несправедливих ршень, викликае повагу. Адорно зауважуе щодо цього: «Влада вчителя е образливою, бо вона т1льки парод1юе справжню владу, яка викликае захоплення. Ви-словлювання на зразок «шк1льний тиран», «деспот» нагадують нам, що такий тип вчителя, до якого це адресовано, е деспотичним т1льки 1рра-ц1онально, водночас в1н е спотвореним образом деспоти, яка здатна х1ба що на те, щоб якомога довго тримати своï жертви, тобто б1долашних д1-тей, закритими у школ1 (Adorno, web. site: 5).

Але профес1я вчителя здатна не т1льки на симуляц1ю влади, а й може, за певних обставин, випромшювати маг1ю. Це в1дбуваеться там, де ще не здшснилось розчаклування св1ту. «Маг1чний» аспект ставлення до вчи-тел1в, мабуть, б1льш сильно виражений там, де ця профес1я пов'язана з релшйним авторитетом, а негативне в1дношення до них обумовлено руйнац1ею такого авторитету» (Adorno, web. site: 5). Як приклад, Адорно наводить тут Китай. Але так само повчальною е ктор1я колишнього

СРСР, де авторитет вчителя посилювався через його причетн1сть до пар-т1йноï номенклатура К. Норберт слушно зауважуе: «Диктатори i деспо-ти в ус1 часи добре розум1ли, кого насамперед треба робити лояльними до себе: вчител1в та 1нтелектуал1в» (Norbert, 2011: 290).

З розпадом СРСР на теренах його колишшх республ1к р1зко падае авторитет вчительськоï професп, яка не здатна конкурувати з 1долами масовоï культури: моделями, з1рками, кримшальними авторитетами тощо. Ун1верситетськ1 професори на пострадянському простор! також не користуються авторитетом, так само, як i наука. Через прискорення процес1в рефеодал1зацп, яка в свою чергу деформуе осв1ту у нап1восв1ту, шк1льний вчитель носить на соб1 тавро лузера i жебрака. Непосл1дов-н1сть демократичних перетворень також сприяе маргшал1зацп вчителя, рольова реальшсть якого опиняеться за межами м1жпокол1нноï спра-ведливост1. Вона даеться взнаки у практиках студентського i шильного самоуправлшня, органзованих як 1м1тац1я д1яльност1 педагог1чних кадр1в. Шк1длив1сть такого м1мез1су очевидна. Студенти та учш через самоуправл1ння у вигляд1 шгтацц д1яльност1 деканату, кафедр тощо в1д-чужуються в1д своïх власних проблем, як1 потребують управлшських р1шень усередин1 студентських колектив1в, через це на д1йсне поле за-вдань накладаеться сл1па пляма.

Повертаючись до м1ркувань Адорно щодо вчительсь^ професп, треба зазначити, що в1н намагаеться обГруитувати складнощ! у робот1 вчителя та його 1деальн1-типов1 характеристики на п1дстав1 амб1валенгноï рол1 педагога у цивЫзацшному процес1, який також е суперечливим. Розвиваючи wï Гегеля щодо осв1ти, в1н зазначае: «ЦивЫзацшний процес, агентами якого е вчител1, не в останне знаходить прояв у н1велюванн1. Цей процес вима-гае вичавити з учн1в ту неоформлену природу, яка у придушеному вигляд1 проступае у своер1дност1, манерах мовлення, симптомах закосн1лост1, ску-тост1 та незграбност1 вчител1в. Учн1 ж тр1умфують, коли 1истинктивно п1д-м1чають у вчителя те, проти чого спрямовуеться увесь бол1сний виховний процес» (Adorno, web.site: 10). Профес1я вчителя е найкращою 1люстрац1ею патолопчних насл1дк1в надмiрноï рацюнал1зацп сусп1льно контрольованоï життетворчост1. Щоб запоб1гти травм i патологш, особливо у вигляд1 спон-танноï агресп, Адорно вважае за необх1дне знайомити майбутн1х вчител1в з практиками психоанал1зу, прищеплювати 1м навички самоспостереження, а найголовн1ше - навчати кожного бути самим собою, а не ходячою осв1т-ньою деформацею, твор1иням нап1восв1ти.

Ц1 проблемн1 лшп, щоправда, в б1льш абстрактному вигляд1, просте-жуються у б1льшост1 допов1дей Адорно. На конгресах i зЪдах в1н завжди виступав з неперевершеним артистизмом, який нер1дко наст1льки зача-ровував слухач1в, що 1нколи зм1ст залишався незрозум1лим (Rath, 2003:

51). Напевне, bíh сам знав про зворотний б1к свое! ораторсько! доскона-лостi, в1дтворюючи у рiзних формулюваннях важливi тези. Це даеться взнаки також у стилктиш його текстiв.

Европейська культура i«жаргон справжностр»:мовностилктичтуподо-бання Адорно. Стиль мислення i стилктика допов1дей Адорно п1дпорядко-ваш одн1й мет1 - зберегти в них життя, бо мова, як i людина, не виносить жорсткого контролю i водночас потребуе порядку, охоронцями якого ви-ступають граматика i синтаксис. Також Адорно п1дкреслюе роль риторики для ф1лософп, яка допомагае мисленню висловитись. Стверджуючись у «постулатах зображення», вона зд1йснюе «розрiзнення м1ж ф1лософiею i вже тзнаними та зафгксованими змiстами (Adorno, 1994c: 61).

Виходячи з цього, Адорно намагався максимально використовувати т1 ститстичш ф1гури i засоби, яю в1дпов1дають основн1й настанов1 негативно! д1алектики: в1льного в1д примусу примирення протилежностей, що в1дкривае перспективу не1дентичного як множинност1 р1зномангг-ного. Це руйнуе «дисципл1ну старо! д1алектики», тим самим сприяю-чи ствердженню свободи, що в1дпов1дае основн1й тенденцп еволюци европейсько! цивтзацп. Адорно зауважуе: «Той, хто шдкоряеться д1а-лектичн1й дисциплгш, обов'язково сплачуе за це иркою втратою яюсно! р1зномаштност1 досв1ду» (Adorno, 1994c: 18).

Перспектива не1дентичного дозволяе подолати не т1льки розрив м1ж суб'ектом i об'ектом, духом i природою, загальним та особливим, 1ндив1дом i сусп1льством, але також е десакрал1защею ф1лософсько! творчост1, вх1д до лабораторп яко! у Адорно був в1льним. В1н залюбки д1лився сво!ми письменницькими та лекторськими таемницями. Так, узагальнюючи св1й лггературний досв1д, Адорно зауважуе: «Перший за-поб1жний зах1д для письменника: простежити, щоб у кожному текст1, у кожному уривку, у кожному абзац достатньо чггко був представлений основний мотив. ... Не треба в1дмовлятись в1д внесення поправок до тексту на т1й п1дстав1, що вони занадто мал1 або незначш. З тисяч1 поправок кожна окрема може здаватись незграбною або педантичною, але разом вони здатш п1дняти текст до нового р1вня. До письменницько! технгки належить вм1ння в1дмовлятись навггь в1д самих пл1дних думок, якщо цього вимагае конструкц1я» (Adorno, 1994a: 105). Саме такою була робота Адорно над текстом допов1д1 «Теор1я нашвосвгги».

Попри домагання на теор1ю, ця допов1дь за своею формою витрима-на в жанр1 ф1лософсько! есе!стики з фрагментами соцюлоичного i куль-туролоичного анал1зу. Звернення до цього жанру на З'!зд1 н1мецьких соцюлопв було досить ризикованою справою з огляду на присутшсть на ньому численних представник1в позитивктських соцюлопв - завзятих опонент1в Франкфуртсько! школи. Це вимагало в1д Адорно неабияко!

мужност1. Але форма есе у ц1й ситуацп мала також своï переваги у розкрити складно структурованого проблемного поля теорп нап1восв1ти. Мабуть, цими м1ркуванням продиктований виб1р Адорно на користь цiеï малоï форми. На думку Адорно, есе у поргвнянш з традицшними соцю-лог1чними i ф1лософськими викладами е водночас i б1льш в1дкритим, i б1льш закритим, бо заперечуе будь-яку систематику, розсувае горизонти досл1дження, гарантуе ïх свободу i водночас м1стить низку смисл1в, зро-зум1лих досить вузькому колу посвячених через ц1лковите або часткове вит1снення прецедентного тексту. Але найголовн1шим, зг1дно Адорно, е те, що есе «поглинае близьк1 до себе теорп; воно завжди мае тенденц1ю до л1кв1дацп думок, також й тих, на яких само зростало. Воно е тим, чим було 1з самого початку, - критичною формою pars excellence1, а саме: 1манентною критикою духовних форм, конфронтац1ею з тим, чим вони е, з ïхшм поняттям, тобто: критикою щеологп» (Adorno, 1994b: 27).

Форма есе як европейського л1тературного жанру не регламентуе жорстко автора у вибор1 мовних засоб1в, це торкаеться також застосу-вання чужого слова: як прихованоï цитати, д1алектизм1в та 1ишомовноï лексики. Для Адорно це додаткова можлишсть поглибити аргумента-ц1ю, зробити ïï переконливою, i не в останню чергу - зацжавити слухача, зберпаючи при цьому свободу власноï думки. У теорп нап1восв1ти вш застосовуе рем1иiсценц1ï, натяки i нав1ть жарти з франкфуртським колоритом, як1 1люструють культурш патологи та ïхнi осв1тн1 насл1дки. На лексичн1 особливост1 таких жарт1в, зокрема застосування в них д1алек-тизм1в, вказуе М. Тишер, цитуючи з «Теорп нап1восв1ти» Адорно фрагмент про винокура, якого Кант надихнув займатись астролоиею (Tischer, 1989: 10). Почасти погоджуючись з цим спостереженням, варто додати, що жанр есе е багатоплановим. 1рон1я щодо знавц1в Канта, як1 вдаються до м1стики i стають уособленням агресивноï нап1восв1ти, е прихованим натяком на «головного ф1лософа Третього Рейху» - А. Боймлера, який у часи Веймарськоï республ1ки займався досл1дженнями естетики Канта, а пот1м, разом з А. Розенбергом, став теоретиком i практиком м1фот-ворчоси (Leske, 1990: 205-206). Наприкшщ ж 50-х рок1в Боймлер знову почав позиц1онувати себе авторитетним досл1дником Канта, тим самим задовольняючи св1й нарцисизм серед залишк1в н1мецькоï освiченоï бур-жуази з деформованою св1дом1стю2. Але для Адорно вш залишився як за походженням, так i за габпусом представником тiеï частини людства, як1 несуть на соб1 тавро досв1ду впадання у варварство.

1 У вищому ступет - фр.

2 Детальшше про ц1 метаморфози у простор! фшософсько'г нап1восв1ти див.: Teichfischer Philipp. Masken des Philosophen. Alfred Baeumler in der Weimarer Republik - eine intellektuelle Biographie. - Marburg: Tectum. - 320 S.

Нап1восв1та паразитуе на прагненш людей до освгги. Потяг до культури серед нижчих верств населення у Шмеччит був наст1льки пошире-ним, що ще наприкшщ Х1Х ст. це стало предметом гумористично! поезд, де висм1ювались шинкар1 та 1нш1 представники др1бно! буржуаз1!, яю у в1льний час займались шпацею лггературно-художньо! творчост1. Це пояснюеться не ст1льки потягом до високого i прекрасного, ск1льки намаганням вийти за меж1 свого середовища, застосовуючи культуру i освпу як зас1б компенсац1! за муки власно! меншовартост1, бо культурна продукц1я нашвосвгги не дотягувала до р1вня мистецтва i за р1внем художньо! виразност1, i за змктовним наповненням. Адорно вбачае у цьому симптоматику кризи високо! культури. Але це м1стить у соб1 й по-зитивний момент, бо дае поштовх для розвитку i культурного визнання регюнально! лггератури, яка почала видаватись на мкцевих д1алектах (К. Кох, Й. Беренс та ш.)1. Оск1льки за часи нацюнал-сощал1зму така культура офщшно п1дтримувалась як «народна», можна зрозушти недо-в1рливе i зневажливе ставлення до не! з боку Адорно, бо для нього усе це було симптоматикою духовно! кризи шмщв.

Одним з прояв1в кризи культури i нап1восв1ти в1н вважав також ф1лосо-ф1ю н1мецького екзистенц1ал1зму, особливо !! мову, а також гумбольдпан-ськи ор1ентовану фшософ1ю мови - одне з теоретичних джерел 1деолог1! нац1онал-соц1ал1зму. Цьому присвячена праця Адорно «Жаргон справж-ностЬ> (1964), окрем1 сюжетт л1н1! яко! продовжуються у «Негативн1й д1алектиц1» (1966). Вирок цьому мисленню в1н виносить, як завжди, афористично: «Екзистенцальне мислення ховаеться у печер1 позаминулого мшезку» (Adorno, 1994с: 136). Можна припустити, що до критичного анал1зу мови н1мецького екзистенц1ал1зму та !! зв'язку з владою його п1д-штовхнула монограф1я К. Льовпа «Гайдеггер - мислитель злиденного часу» (1953). Адорно посилаеться на цю працю колишнього учня Гайдег-гера, який згодом став його критиком в дус1 неомарксизму франкфурт-ського Гатунку (Adorno, 1994с: 135). Нагадаемо, що Льовгг був також сп1в-допов1дачем Адорно на Ф1лософському конгрес1 в Мюнстер1 (22 жовтня 1962), де перший виступив з допов1ддю «Доля прогресу», а другий говорив просто про прогрес2, але вони доповнювали один одного i вказували на насл1дки некритичного застосування поняття справжност1, яке «привлас-нили» представники екзистенц1ал1зму та екзистенцально ор1ентовано!

1 У цьому зв'язку не зайве нагадати, що ще за чаив Ваймарсько! республжи близький друг Адорно В. Беньямш виступав на радiо з лекщею для дiтей пщ назвою «Берлшський дiалект», де розкривав можливостi його продуктивного застосування (Benjamin, 1989: S.67-86).

2 Бшьш детальне про цю доповщь Льовiта як розвиток щей Адорно див.: (Култа-ева, 1980: с. 266-274).

фiлософськоï антропологи. У своему анал1з1 Адорно розкривае м1мез1с TaKoï «справжностЬ», яка дуже вправно адаптуеться до будь-яких полпич-них умов: в1д г1тлер1вського режиму до спротиву проти нього. Те, що момент пристосування присутн1й у полгтичн1й романтиц1 екзистенц1ал1зму, розкриваеться у висловлюваннях Гайдеггера на зразок «я р1шучий, але не знаю, на що», яю, за спостереженнями Льов1та, завжди в1дповщали запи-там 1деологп нац1онал-соц1ал1зму (Lowith, 1984: 64).

Напришнщ 50-х р. в Н1меччин1 знову набули популярност1 нащ-оналютичш настроï, а разом з ними - й «жаргон справжностЬ». В1д-тод1 «справжшсть» починала входити в моду. Це торкалось також i на-цюнального вбрання (Trachtenmode), яке ставало складовою габiтусу «справжн1х шмщв». Нацiонально-свiдомi нiмцi у своему вбранш п1д-креслювали «справжнкть» нацiональними мотивами, взятими 1з с1ль-ськоï культури, н1мц1 ж, що позицiонували себе як осв1чен1 европейцi, були нолями урбанiстичноï культури в елегантних костюмах з крават-ками. Адорно завжди був одягнутим коректно на староевропейський лад, що створювало певний дисонанс з його критичним мисленням. На в1дм1ну в1д нього, Гайдеггер у своему габгтус1 акцентував «справжнiсть» через самостжпзащю п1д вигляд шварцвальдського селянина. Ще у часи нащонал-сощал1зму така «справжнкть» виявилась в1дкритою до 1део-лоичних вплив1в. Щоб не закидати Адорно упередженост1 та ворожост1 у ставленш до Гайдеггера, евристична насичетсть твор1в якого не ви-кликае жодного сумн1ву, надамо слова Льовпу Вш згадуе: «У 1933 р. я зайшов до нього у ректорський каб1нет: у цьому великому помпезному примщенш в1н сид1в похмурий, розгублений; навгть розпорядження i накази несли на соб1 в1дбиток зн1яков1лост1 Це враження посилювалось ще й незвичн1стю його вбрання: в1н носив щось на кшталт шварцвальдського селянського сюртука 1з широкими обшлагами i нашввшськовим ком1ром, штани до кол1н; усе це з коричневого сукна з претенз1ею на «справжн1й одяг», щоб з порога в1дкидати усяке там "das Man". Тод1 ми т1льки см1ялись з цього вбрання, i навгть на думку не спадало, що це був своер1дний компромк м1ж цив1льним одягом та ушформою штурмови-к1в» (Култаева, 2002: 78-79). Псля в1йни Гайдеггер також продовжував акцентувати свою «близьюсть до витокв» як у габгтус1, так i у словотво-реннях виключно на Груни н1мецькоï мови.

На вщмшу в1д нього, Адорно намагався подолати так1 прояви «в1дчу-женого духа», звертаючись до европейськоï культурноï i мовноï традицп. Через це його стали звинувачувати у зарозум1лост1, що передус1м торкалось надшрного вживання сл1в 1ншомовного походження, особливо в радюлекц1ях. Мабуть, мас-медшники мали рац1ю: слухацька аудитор1я була нетдготовленою для сприйняття сигнал1в мовного космополгтиз-

му i демонстрац1й вченоси лектора. Адорно ж не йшов на поступки. В1н в1дстоював свою позиц1ю i свое розум1ння мовностилктичних особли-востей ф1лософських текст1в як в1дкритих до 1нтеркультурно1 комунгка-цц, намагаючись уникнути спрощень, як того вимагали лицар1 натв-освгги. В1н не вписувався в гхнш формат, бо не хот1в пристосовуватись. Освггт елементи з 1нших культур як цивтзацшш здобутки, на думку Адорно, мали входити до н1мецького мовного простору, в1дкривати, а не герметизувати його, як це робив Гайдеггер. Студенти Адорно мали право 1 можливкть висловлюватись на зразок свого професора, не шпуючи його, студенти ж Гайдеггера - т, бо 1мггац1я, штучтсть одразу ж давались взнаки. «Тут не гайдеггерують!», - застер1гав гх Гайдеггер на свогх семшарах, бо, мабуть, побоювався девальвацп раритет1в суто н1мецько! «справжноси» (Култаева, 2002: 15). Але це можна розтлумачити 1 як про-яв в1дпов1дальност1, бо в1н також, не менш за Адорно, виступав проти ф1лософсько! нап1восв1ченост1, яка приховувалась за пустопорожн1ми фразами 1 тим самим руйнувала «справу мислення», за яку убол1вав Гайдеггер, не менш за Адорно.

У доповш «Слова з чужини» (1959 р.) Адорно також демонструе приховану полем1ку з нос1ями нап1восв1ти та «жаргону справжност1»1. У специф1чних шмецьких соцюкультурних 1 полггичних контекстах нащонал-сощал1зму, де значну роль вщправало горезвкне Ahnenerbe (спадщина предк1в), за спостереженнями Адорно, шшомовш слова «були стр1лою, випущеною у б1к так званих патрютгв» (Adorno,1994b: 218). Але розгляд запозичень тут не обмежуеться констатащею гхнього внеску до боротьби з шмецьким культурним нацюнал1змом та 1деоло-иею нацюнал-сощал1зму2. Випереджаючи в окремих моментах сучаст досл1дження лшгвктично! глобал1зацп, Адорно пропонуе розкрити як суб'ективш, так 1 об'ективт причини проникнення 1ншомовних сл1в до нащональних мов, а також пояснити гхню функцюнальшсть. Теоре-тичш, передус1м сощолопчш 1 ф1лософсько-культуролопчш, розв1дки Адорно у цьому напрямку, як вже зазначалось вище, були прихованою

1 Маються на уваз1 фшософеми екзистенц1ально'i фшософп. До «патр1арх1в жаргону» в1н вщносить Гайдеггера та Ясперса, як1, на його думку, мають певн1 спшьн1 риси з мовними уподобаннями 1деолог1в Третього Рейху. Л1гв1стичний портрет ево-люци ц1е! мови представлено у монографп М. Клемперера з назвою, що говорить сама за себе: LTI - Lingua Tertii Imperii (KIemperer,1970). Цю книгу, написану у 1948 р., можна вважати додатком до теорй нашвосвгги Адорно.

2 По в1дношенню до нац1онал-соц1ал1зму Адорно займав непримиренну позищю. Так, в1н назвав нав1ть свого колегу Г. Маркузе «прихованим фашистом», якому начебто тшьки його еврейське походження завадило самореал1зуватись у цьому напрямку. Див: Theodor W. Adorno, Max Horkheimer. Briefwechsel. - Band 1, 1927-1937. - Frankfurt am Main: Suhrkamp, 2003. S. 65-66.

полем1кою з ф1лософ1ею мови Гумбольдта та ïï сучасними трансформа-ц1ями на зразок гайдеггергвсько^

У ц1й полемщ1 Адорно наводить одразу два аргументи - психолоич-ний i культурно-1сторичний. Психолоичний Грунтуеться на фройдист-ському припущенш щодо еротичноï привабливост1 1ноземного, в тому числ1 й ïï звучання, бо чужий акцент заворожуе, притягуе до себе, як магн1т. Адорно пише: «Той потяг, який ран1ше 1снував до сл1в з чужини, нагадуе потяг до чужоземки, по можливост1 екзотично^ тут приваблюе р1зновид мовноï екзогамiï, яка дозволяе вирватись з оточення в1чно по-вторюваного, знайомого, того, що й так юнуе» (Adorno,1994b: 218). Не зайве нагадати, що мода на освпш подорож1 (Bildungsreisen) у Н1меч-чиш почалась ще наприк1ицi XVIII ст. i тривае дотепер. В1дтод1 лшгвю-тичний 1мпорт та експорт т1льки посилився. Нап1восв1та живе еротикою шшомовност1, звертаючись до ïï лексики при будь-якш нагод1, нав1ть без належного розумшня уживаних сл1в.

Культурно-1сторична аргументац1я Адорно спираеться на цив1л1-зацшний п1дх1д у соцюлогп мови i культури. Теоретичш узагальнен-ня, зроблеш ним у ц1й площин1, нагадують дещо кторичну соц1олог1ю Н. Ел1аса, зокрема його теор1ю цив1л1зац1йного процесу (див. Култае-ва, 2013: 189-200), а також сощологда мови К. Крауса. Так, у дус1 збе-режених смисл1в староï н1мецькоï традицп Адорно вважае застосування латини одним з прояв1в цив1л1зованост1. Тут даеться взнаки не т1льки традиц1я н1мецького неогуман1зму, до якоï вш мав амбгвалентш почуття любов1-ненавист1, а й його приналежн1сть до католицизму, бо не зважа-ючи на еврейське походження батька, Адорно прийняв конфес1ю своеï матер1-1тал1йки. Отже, наведемо т1 узагальнення, як1 вш зробив, анал1-зуючи процес входження латини в жив1 европейськ1 мови: «Той факт, що цивтзацш як латин1зац1я в1дбулась у Н1меччин1 лише наполовину, даеться взнаки також i у н1мецьк1й мов1. У французьк1й, де галльський та римський елементи дуже рано i Грунтовно проникли один в один, взагал1 в1дсутне усв1домлення присутност1 шшомовних сл1в; в Англи, де саксонський i норманський мовн1 шари напластовуються один на один, щоправда, юнуе тенденц1я мовного подвоення, де саксонським елемен-там в1дводиться роль архаïчно-конкретного, а латинськ1 репрезентують цивтзацшно-модерний характер, вони е наст1льки поширеними, що ... не сприймаються як чужорщш. У Н1меччин1 ж через те, що латино-ци-в1л1зац1йн1 складов! не злились з б1льш старою народною мовою, вони, навпаки, застосовуються в осв1т1 вчених та у звичаях придворних i по-слуговують засобом в1дмежування в1д народу через не асим1льований вжиток» (Adorno, 1994b: 219). У творах н1мецьких письменник1в, нав1ть тих, яких, за дещо дифузними критер1ями Адорно, не можна в1днести

до представникiв напiвосвiти, шшомовш слова виступають своeрiдною стилктичною прикрасою. У цьому випадку «вони е чимось на зразок cpi6Horo реберця, вставленого автором у мовне т1ло, як про це влучно зауважив Беньям1н» (Adorno, 1994b: 219). Таю «срiбнi реберця» охоче вправляв у сво! тексти й сам Адорно.

Усе сказане вище, безперечно, належить до узагальнень середнього дiапазону, бо торкаеться лише Зах1дно! бвропи, яка свого часу була ла-тишзованою Шарлеманiею, тобто 1мперiею Карла Великого, кторичним прообразом сучасно! об'еднано! бвропи. Через це ступень латинiзац1i не може вважатись ун1версальним 1ндикатором европейсько! цивЫзованос-т1. Почасти цей момент визнае i сам Адорно. Колись шшомовш слова у Ншеччиш репрезентували дух доби Модерну, освгги i науки. Але «з втра-тою свое! субстанцiональностi вони перетворились на щось арха!чне, на-в1ть безпорадне, начебто звертаються до порожнечi» (Adorno,1994b: 222).

Адорно не аналiзуе долю н1мецьких запозичень навiть в межах за-х1дноевропейського мовного простору, бо лгнгвютичш сл1ди Третього Рейху нагадують про себе в р1зних репонах бвропи. Укра!на не е ви-нятком (див. рекламу на укра!нському телебаченш). М1ж тим н1мецька мова е визнаною ф1лософською мовою. У той чи 1нший спос1б вона так само, як грецька i латина, присутня там, де кнуе ф1лософська освгга, i в1дсутня у реал1ях ф1лософсько! нашвосвгги, яка вважае анахрошзмом теоретичну ф1лософ1ю i культуру мислення взагал1. Прив1д для роздум1в у ц1й площин дае сам Адорно, який виступав за працю над словом, але полюбляв жонглювати поняттями, перестрибувати в1д Канта до Гегеля i Н1цше i навпаки. Жанр допов1д1 у дус1 есе дозволяв йому вправно ви-користовувати вже готов1 категор1альн1 каркаси теоретично! фшософп i зручно розташовуватись у !! естетично бездоганних 1нтер'ерах або ж пост1йно робити в них евроремонт, щоб було б1льше простору, б1льше свободи. Навггь у цикл1 лекц1й, присвячених метаф1зиш (вони були прочитан у лггньому семестр1 1965 р. i видан посмертно п1д назвою «Мета-ф1зика. Поняття i проблеми») Адорно демонструе свое оригшальне ро-зум1ння роботи над поняттями: в1н експериментуе i грае з ними.1

1 Наведемо рецензи на цю працю в журнал1 Information Philosophie. - N2, 2000. - S. 56-61. Так. А. Дюттманн зазначае, що у Адорно вщкрит1сть та ущшьнення спе-речаються м1ж собою. Через це складаеться враження !хньо! живост1. Кожне нове речення може мати поворот, неоч1куваний для автора, вказуючи на можлив1сть при-голомшливо! думки, яка, щоправда, тшьки показуеться, а не розвиваеться (S.61). У. Венцель висловлюеться щодо цього бшьш критично, вважаючи що «Адорно вико-ристовуе метаф1зику Ар1стотеля як колбу, кидаючи туди вже 1снуюч1 та розроблен1 теми, тези i проблеми. В1н експериментуе з ними дв1 третини лекци з неповною подачею матер1алу, щоб пот1м видати ц1 рефлекси за метаф1зичний досв1д, який йому здаеться необх1дним та важливим тут i зараз» (S.61).

Сучасники Адорно вбачали у цьому не т1льки свободу творчост1, а й нарцисизм, який, до реч1, сам Адорно в1дносив до ознак нап1восв1ти. Гюнтер Грас, лауреат Нобел1всь^ премп з л1тератури, ще у 1965 р. вка-зав на ризики таких дещо зарозум1лих мовленнево-риторичних практик i прояв1в нарцисизму, як1 можуть викликати у слухач1в непередбачуван1 реакци аж до обурення. Поет розкривае це на т1лесно-культурному, майже анатом1чному, образ1 язика, який в1дсилае нас також i до рел1г1йно-м1фо-лог1чних сюжет1в з метафорикою вирваного язика як покарання i як дару у метафорищ наявност1 багатьох язик1в в одн1й ротов1й порожнин1: Язик Адорно В к1мнат1 затишн1й i тепл1й сид1в Адорно В1ч-на-в1ч з язиком своïм прекрасним, I бавився вш з тим прекрасним язиком.

Тим часом йшли по сходах м'ясники, Все вище п1д1ймались крок за кроком, П1дходили все ближче м'ясники.

Адорно ж витяг дзеркальце з кишеш, Таке маленьке, кругле i блискуче, I милувався язиком своïм прекрасним.

Вже м'ясники були б1ля дверей Адорно, Не стали стукати вони в т1 двер1 - до Адорно. Ножем вони в1дкрили ïх, без стуку - бо нав1що.

Адорно ж був тод1 на самот1,

Один в к1мнат1 з язиком прекрасним, -

Вш в зас1дц1 сид1в: вистежував i слово, i пап1р.

Спустились вниз по сходах м'ясники I винесли з щдЪду той язик прекрасний -До себе здобич понесли, додому.

А п1сля того, як Адорно в1др1зали язик прекрасний, Одержав вш новий язик - потворний, хворий, б1лий, В1дтод1, став вш вимагати назад язик прекрасний. Зап1зно.

В1дм1инiсть мовностил1стичних преференц1й Адорно i всесвпньо в1домого продуцента «жаргону справжност1» М. Гайдеггера можна не

т1льки виявити в 1х текстах, а й почути, звернувшись до фонотеки гло-бальних мереж. Обидва були неперевершеними майстрами риторики. Але Адорно застосовував 11, щоб переконувати слухач1в, а Гайдеггер -щоб зачаровувати. Те, чого вимагав в1д ф1лософ1в ще Кант - уникати мовного трюкацтва - , було для Адорно непорушним правилом, в той час, як чар1вник з Месюрху - Гайдеггер - вдавався до цього, бо маги без чаклування над словом не бувае. Якщо продовжити таю аналоги й дал1, то можна сказати, що Адорно був вправним жонглером 1 тримав сво1 руки в1дкритими публ1ц1, Гайдеггера ж можна пор1вняти з фокусником-1люз1он1стом, який приховуе руки, щоб не видати таемницю створення 1люзи, яко1 також потребуе людина - але в м1ру.

Тягар нтецьког фмософськоТ традицп. Молодша генеращя Франк-фуртсько! школи бажала в1д Адорно б1льшо1 революц1йност1 у пере-ор1ентаци ф1лософсько1 думки. Але вш як ф1лософ зробив теоретичний в1нтаж сво1м ф1рмовим знаком, широко, обережно 1 разом з цим в1льно та вправно застосовуючи поняття н1мецько1 класично! фшософи 1 ка-тегор1альний апарат марксизму. Це було його вбранням, 1нвентарем 1 «парком людяного», про який в1н завжди шклувався. Введения до такого покритого патиною категор1ального апарату елемент1в н1цшеанства та фройдизму зд1йснювалось !м надзвичайно орган1чно. Одначе тягар шмецько! традици змушуе Адорно задля новггньо! критики сусп1льства, яка стала прюритетом у соц1альних досл1дженнях Франкфуртсько! школи, робити шпагат м1ж Кантом 1 Гегелем, Нщше 1 Гуссерлем, тримати удар в1д критиюв марксизму 1 залишатись при цьому самим собою - лю-диною-оркестром у простор! гуматстично ор1ентованого ф1лософсько-го мислення, яка мала талант також 1 до багатьох шших жанр1в.

При цьому треба зазначити, що методолоична процедура часткового призупинення традици часто застосовувалась Адорно для власних, неза-лежних в1д будь-яких авторитетов теоретичних розвщок в пол1 культури. Але д1агностика культурних патолог1й, щоб бути достов1рною, потребуе не тшьки звернення до 1сторико-ф1лософського матер1алу, а й уточнення принаймн1 основних смисл1в тих понять, яю е центральними у т1й чи 1н-ш1й теорй. Варто зауважити, що теоретизуючи у проблемному пол1 соцю-логи осв1ти, як вже було показано вище, Адорно мислить як фшософ, а при розгляд1 фшософсько-освгшьо! проблематики демонструе стереоти-пи соц1олог1чного мислення, у якому не занадто сперечаються щодо понять, а передус1м визначають д1апазон !х фуикцiонального застосування.

М1ж тим поняття Bildung (формування, культура) не належить до таких, що потрапляють п1д рубрику очевидности Воно е одним з най-складн1ших в н1мецьк1й ф1лософськ1й традици. Без уточнення смисл1в якого теор1я Halbbildung (нашвосвпи) сама ризикуе залишитись 1лю-

страцieю до шших теор1й. Це поняття завдае багато клопоту не т1ль-ки перекладачам з н1мецько1, а й самим шмцям, особливо ф1лософам та сощологам, зрештою, на його основi зд1йснюеться дисципл1нарна 1дентиф1кац1я фшософп освпи (Култаева,1999: 8-9; Bollbeck, 1994). Вже у минулому столiттi його домшантним значенням стала освiта в сенс1 формування, передус1м внутр1шнього, хоча воно вживаеться у б1льш вузькому значенш - як сукупнiсть iнституцiй i практик, де зд1йснюеться сусп1льно леитимоване навчання i виховання п1дростаючого поколшня та дорослих. Оск1льки другий, б1льш вузький, але й б1льш конкретний семантичний ряд е ближчим для людини з досв1дом життя в шдустрь альному та пост1ндустр1альному суспшьствах, то воно зазвичай 1 пере-кладаеться як «освпа». У доповш ж Адорно далеко не останню роль в1-д1грають закладен в нього смисли попередньо1 ф1лософсько1 традицп, яю ситуативно актуал1зуються, що дозволяе розглядати освпу як кв1н-тесенщю культури 1 зд1йснювати через не1 д1агностику культурних ста-н1в, а також ощнювати духовну ситуац1ю, що склалась у сусп1льств1. Для украшського читача адекватне розум1ння положень, що формулюються у допов1д1, 1 взагал1 н1мецько1 1де1 освпи ускладнюеться ще й тим, що семантика формування фактично зникла з впчизняного ф1лософського 1 педагоичного дискурс1в, певною м1рою, через зловживання нею у теорп комушстичного виховання. Щоб повернути п конструктивн смисли в назван дискурси, варто прислухатись до Адорно. Вш вказуе на насл1дки такого вигнання, яке руйнуе не т1льки ншецьку, а й европейську 1дею освпи, орган1чно поеднану з1 свободою 1 не менш - з вщповщальтстю. Якщо забувають про в1дпов1дальн1сть, то руйнуеться й сама свобода, бо спотворена освпа 1 розбещена нею людина вже не здатн в1дстоювати й. Отже, розглянемо дещо детальтше смисли, що утворюють обсяг поняття Bildung, яю у працях Адорно розкривають св1й функцюнальний потенщал саме через поеднання семантик освпи 1 культури, репрезен-тованих на метатеоретичному та емтричному р1внях.

Але спочатку трохи кторп. Це поняття походить з давно-германсько-го bildunga 1 означае щось оброблене, сформоване, отесане (Precht,13: 27). Якщо застосувати евристичну метафору, то цей процес можна на-звати створенням Буратшо, про походження якого знають ус1 дпи на пострадянському простора Але майстер Екгарт, як в1домо, застосовував це поняття для теолоичного тлумачення богопод1бност1 людини, бо такою вона стае тому, що п формуе (bildet) Бог за своею подобою. Але в обох випадках 1з потенщальним суб'ектом власно1 життетворчост1 щось роблять. У першому випадку це робить володар матер1алу для обробки. У другому ж - Бог дозволяе людиш бути ствавтором свого формування 1 нести за це вщповщальтсть. Згодом отесанкть людини означатиме п

залучення до урбанктично! культури, а за селянами закршиться атрибут грубост1, чи неотесаност1. Окреслена семантика формування збериаеть-ся у н1мецьк1й класичн1й ф1лософи, де поняття Bildung мае загально-культурний сенс, а також визначаеться як форма мислення.

Можливост1 смислово! диференцацп поняття Bildung у значент «формування», а також його д1алектика, тобто можливост1 його само-заперечення, переходу в протилежне ф1ксуються Гегелем в1дпов1дно у поняттях Uberbildung (надшрна сформоватсть, або заформовансть) таVerbüdung (спотворене формування), при цьому останне, як п1дкреслюе Гегель, «означае для народу продукт або джерело його розбещення» (Hegel, 1970: 392). На метатеоретичному р1вн1 у Гегеля чггко простежуеться розр1знення м1ж сформованою, тобто культурною, людиною 1 несформо-ваною, або некультурною, людиною, як1 в1др1зняються м1ж собою не об-сягом здобутих знань, тобто формальною освггою, а способом мислення, досягнутим р1внем засвоення духовно! культури. Зг1дно Гегелю, сформована, тобто окультурена, людина (der gebildete Mensch) «знае предмети з р1зних бок1в; вони е наявними для нього, його сформована рефлекс1я надае !м форми загальност! Також й у сво!й поведшц вона здатна в1дпо-в1дати кожн1й окрем1й сторон», натом1сть несформована, тобто не окультурена, людина (der Ungebildete) навпаки, «схоплюючи основне, може з добрими нам1рами скривдити з твдюжини 1нших людей. Оск1льки сформована людина зважае на р1зш сторони, вона д1е конкретно, вона звикла д1яти, ураховуючи загальн точки зору, загальш цЫ» (Hegel, 1970: 393).

Це розр1знення Гегеля набуло подальшого розвитку у теор1! нап1в-освгги Адорно. Оск1льки Адорно у сво!х виступах широко застосовуе р1зн1 граматичш можливост1 цитування без маркер1в пунктуацп та по-силань на автора, читачев1 з недостатньою ф1лософською п1дготовкою 1 знанням текст1в класик1в в ориг1нал1 досить важко розр1знити присутш у цьому пол1фон1зм1 голоси Канта, Гегеля, Маркса 1 самого Адорно. Але якщо у Канта йдеться про 1дею просвпництва 1 фундаментальш передумови !! реал1зац1!, у Гегеля - про iдею освгги 1 культури та !! здшснення через д1алектику об'ективного 1 суб'ективного духа, а у Маркса - про емансипащю як подолання в1дчуження, то Адорно виходить з фактич-Hocmi культури 1 освгги та контрфактичних припущень щодо удоскона-лення освггн1х практик 1 практик сошального навчання, спираючись на теоретичний доробок сво!х хрестомат1йних попередник1в 1 почасти застосовуючи !хн1й доробок. В1н в1дмовляеться в1д цтсних метатеоре-тичних конструкт1в системного характеру 1 пропонуе теор1ю середньо-го д1апазону, де нашвосвгга, з одного боку, зображуеться як насл1док об'ективного процесу соцюкультурних трансформацш розвинутого 1н-дустр1ального сусп1льства, а з 1ншого - як духовна криза людини у су-

часному свт, бо людина виявилась нездатною здшснити просв1тницьку вимогу Канта - вийти з1 стану незр1лост1 за власною провиною. Адорно, як багато шших його сучасник1в, намагався виявити передумови такого виходу 1з урахуванням нових соц1окультурних контекст1в. Серед них, на його думку, найважлив1шим е пробудження св1домост1 самодостатнього, тобто зр1лого i в1дпов1дального 1идив1да через подолання своеï пасив-ност1 i пристосування до вимог сусп1льства. Але цей в1рно поставлений д1агноз стану людини, саморозчиненоï у середовищ1 масовоï культури, сам по соб1 ще не означае ïï зц1лення в1д невиправних деформацш, Verbildungen, про як1 застер1гав Гегель.

У теори нап1восв1ти Адорно переосмислюе гегел1вський анал1з про-свпництва та осв1ти у ïï культурному сенс1 (Bildung). В1дома глава «Феноменологи духу», присвячена просв1тництву як ди в1дчуженого духу майже в1дтворюеться у теори нап1восв1ти, х1ба що гегел1вське просв1т-ництво замшюеться на тезу про «повсюдн1сть нап1восв1ти» як «в1д-чуженоï св1домост1». Серед небезпек, що виникають через втручання Гегель так само називае «балакуч1сть», «резонерство», «хвалькуват1сть» i нав1ть «марнославство людського буття», разом з «хвалькуватим зна-нням» (Hegel, 1988: 356-357). Але Адорно актуал1зуе ц1 прозршня у нових соцюкультурних контекстах на основ1 критичноï теори сусп1льства. У текст1 допов1д1, де представлена ця теор1я, трапляються також кан-т1вськ1 i ф1хтеанськ1 алюзи щодо перспектив встановлення справжньоï осв1ти. Адорно тут гронзуе над мр1ями XIX столптя, але робить це дуже дел1катно. Наведемо приклад такого непрямого ибридного цитування одразу дек1лькох автор1в засобами не власне прямоï мови, яке дуже по-любляв Адорно i застосовував в допов1дях i на семшарах: «Осв1та мала би бути такою, щоб в1дпов1дати в1льному шдивщу, який покладаеться на свою власну св1дом1сть i разом з цим продовжуе д1яти у сусп1льств1, субл1муючи своï потяги, отже, ц1лковито як його власний дух» (Adorno, 2003: 97). Вш ностальг1чно погоджуеться з ц1ею тезою, але дуже добре усв1домлюе ïï утоп1зм, позитивним моментом якого е сила шщативи i пошуки ресурс1в. Iнколи досл1дники творчост1 Адорно не зважають на щ н1мецьк1 мовно-л1тературн1 традицiï i приписують осв1тн1 сентенци н1мецького 1деал1зму самому Адорно, хоча вш, на вщмшу в1д представ-ник1в н1мецького 1деал1зму, не дае готових рецепт1в реал1заци проекту повернення нап1восв1ти до «справжньоï осв1ти», бо остання, ц1лком в дус1 негативноï д1алектики виконуе ор1ентац1йну функцГю, п1дтримую-чи баланс м1ж елементами осв1ти i нап1восв1ти.

Заслугою Адорно е те, що вш одним з перших пом1тив тенденщю рео-феодал1заци сучасних соц1ум1в, яка почала дослщжуватись лише напри-кшщ минулого стол1ття. Рефеодал1зац1я i постсекулярш ретро1иновацiï

iНе можете найти то, что вам нужно? Попробуйте сервис подбора литературы.

у сучасн1й культур1 е викликом наявним ocbíthím i виховним практикам. Добре розумiючи, що складт суспiльнi проблеми не мають простих рецептов розв'язання, Адорно застерггав в1д революц1йного запалу i заува-жував, що заклики до розуму легко перетворюються на нерозумнiсть, що сьогодш, «як у середньовiччi тшьки блазт кажуть панам правду, i через це обов'язком д!алектика е перетворення ще! мудрост1 дурня на усв1домлення свого власного розуму, бо без цього ота мудркть впаде у пр!рву тое! хвороби, яку здоровий людський глузд безжально приписуе 1ншим» (Adorno, 1994a: 88-89). Саме на цьому зосереджуеться увага у теорй нашвосвгги, яка розкривае патологи тзнього каппаизму, переданi у спадщину постiндустрiальним соцiумам.

Полиск i злидентсть нашвосвти. Сам терм1н «натвосвгга» не е ви-находом Адорно, в1н, як вже зазначалось вище, просто зам1нив ним не-гативний момент того, що Кант i Гегель називали просвггницгвом. Так, Кант, окр1м афористично! деф1н1д1i просвiтництва як виходу людини 1з стану неповнолпгя за власною провиною, пов'язував з ним процес перетворення суб'екта з пасивного на активний i вказував на необхщтсть збереження в ньому критично! складово! (Kant, Bd. V, 1998: 390-391). Без тако! просвгшицько-критично! роботи 1дея освгти втрачае свою вну-тр1шню енерг1ю, а разом з нею - i здатшсть «внутршнього формування» людини. Через це освгга перетворюеться лише на зовн1шню оболонку, на полиск нових шат для примхливо! нашвосвгти. Але такого роду попе-редження, що торкались i торкаються кожного, не завадили «осв1чен1й буржуазп» наприкшц1 Х1Х- початку ХХ ст. з притаманним !й сноб1змом називати «нап1восв1ченими» вих1дц1в з нижчих верств населення, як1 ць ною самопожертви i неймов1рних зусиль здобули будь-яку освпу, часто незавершену, i вирвались з1 свого соц1ального i культурного середовища. В понятто нашвосвгти тосно переплелись правда i неправда, справедли-в1сть i несправедливкть.

Але Адорно виходить за меж1 таких повсякденних уявлень. Розро-бляючи теор1ю нашвосвгти, в1н латентно сп1вв1дносить !! з ф1лософськи обГрунтованою 1деею освгти i з гегел1вським розр1зненням м1ж осв1че-ною i неосв1ченою людиною, яка в реал1ях ХХ столпгя через деформаци (Verbildungen), спричинен розвитком 1ндустр1ального сусп1льства, стае нап1восв1ченою в простор1 масово! культури. Нашвосвпу, за Адорно, так само, як i нап1восв1чену людину принципово неможливо описати на п1дстав1 кшьюсного анал1зу, бо !х вщмшнкть е як1сною. Адже нашвосвь чена людина не тотожна особистосто, що одержала неповну освпу, чи взагал1 не навчалась в ун1верситетах. Як св1дчить ктор1я науки, значн в1дкриття далеко не завжди робили випускники престижних ун1версите-т1в, так1 ж приклади можна навести з гстори дипломатп, культури тощо.

Натвосв!га е iмiтацieю освiти, бо вона зосереджуеться т1льки на п зо-вн1шн1х атрибутах i руйнуе людину зсередини, робить 11 бранкою симу-лякр1в, що продукуються масовою культурою.

Теоретичн узагальнення у Адорно виходять за меж! конкретних на-щонально орган!зованих соц1ум1в, а поклaденi в 1хню основу спостере-ження також не локaлiзовaнi геогрaфiчно. Тут йдеться передус1м про в1д-рив 1деi освпи в1д п фундаментально! умови - свободи, про п 1нструмен-тал!защю, обумовлену зростанням комплексност1 1ндустр1альних сус-п1льств i в1дпов1дно - постановкою управлшських завдань, як! вимагали освпньо1 п1дготовки кадр1в, а також освпньо1 п1дготовки квал1ф1кова-них роб!тник!в. Через це осв!та, на думку Адорно, почала втрачати св1й нормативно-свпоглядний статус, що унеможливило 11 функщонування як 1деалу формування розумно1 людини i навпь розумного людства, як! б були здатними самореал!зуватися у свобод! без впад1ння у варварство, примусу i насилля (Adorno, 2003: 97). Отже, спод1вання Канта, Ф1хте, Гегеля та Маркса не справдились. Сама емансипаторська суттсть освпи була поставлена п1д сумн1в, а майже ус1х н1мецьких класик!в, мабуть, за винятком Канта, в Н1меччин1 п1сля Друго1 свпово1 вшни - не без участ1 люстратор1в - почали вважати духовними побудниками тоталпаризму, ворогами в1дкритого сусп!льства та демократа попри 1х в1ддан1сть 1деа-лам свободи та гуман!зму.

Жорстке розв1ювання просвпницьких 1люз1й тсля Аушв1ца та Дахау призвело до втрати 1деал1в формування людини та розвитку сусп!льства. Ti 1деали, як1 пропонувались представниками ф1лософ1! життя (Н1цше, Д1льтей, Т. Лесс1нг), екзистенщал!зму (К. Ясперс), н1мецького гегельянства (Е. Шпрангер, Т. Л!тт) були або занадто абстрактними, або занадто звуженими, щоб виконувати функцп свпоглядних ор1ентир1в. Ф1лософ-ська рефлекс1я над кризою так званих «свпоглядних ф1лософ1й» обу-мовила своер1дну транс формащю марксизму представниками Франк-фуртсько1 школи, в тому числ1 й Адорно. Це в1дбулось через залучення до сощально1 фшософп марксизму екзистенц1ально-антрополог1чно1 та психоаналпично1 методологи у поясненн1 сощальних i культурних па-толог1й. При цьому гегел1вська д1алектика утворюе шдГрунтя критики нап1восв1ти, формулою яко1, зг1дно Адорно, е «повсюдн1сть в1дчуженого духа» (Adorno, 2003: 93).

В теорп нашвосвии Адорно представлено дек!лька проблемних лш1й. Перша з них - це сощальш i структурн1 змши у зах1дних суспшьствах, що в1дбуваються внасл1док розвитку кап1тал1зму в напрямку прискоре-но1 1ндустр1ал1зац11, друга - психополпичш стратеги масово1 культури i негативна д1алектика нап1восв1ти, зрештою третя - деструктивний по-тенц1ал нап1восв1ти. Ц1 лши т1сно пов'язан1 м1ж собою, але в аналпич-

них ц1лях мае сенс розглянути ïx б1льш детально, тим б1льш, що полиск i злиденшсть напiвосвiти нерiвномiрно представленi в кожнГй з них.

Спираючись на аналiз розвитку капiталiзму в марксистськiй пара-дигмi, Адорно простежуе значення освгти i культури в нових для ньо-го, тобто iндустрiально модернгзованих соцюкультурних контекстах. У своïй теорй вГн визнае, що роль освгти в еволюцiï модерних суспшьстБ постойно зростае внаслщок революцГйних змГн у виробнищта i культу-рг Разом з цим демократизуеться й сама освГта, забезпечуеться рГвнкть шансГв доступу до œï i до культурних благ. Але при цьому виникае за-гроза деформацiï iдеï освГти, точнГше тих контрфактичних уявлень про не^ що дотепер визначали стратеги формування i самоформування людини. Ця щея з орГентиру перетворюеться на дезорГентир. Якщо раш-ше призначенням i покликанням освГти був творчий саморозвиток особистосто в дс неогуманктичного освГтнього щеалу, то у нових умовах вже сама освГта падпорядковуеться завданням наявного. Вона втрачае перспективу i самолГквщовуеться в модусГ майбутнього. ТеорГю Адорно легко затдозрити в антидемократичносто, бо вГн виступае проти «на-родноï освгти», але його критика спрямована передусш на профанацГю квазшедагопчних практик масовоï культури, метою якоï було здешев-лення i збшьшення обсягу так званих освгтшх послуг. Якщо у домодер-них суспшьствах неписемшсть була лише обтяжливою обставиною у самореалгзацп окремих шдивщв, то в ГндустрГальному суспшьствГ вона вже виступае чинником ризику, що загрожуе усм, перетворюючись на глобальну проблему сучасносто. Неагресивш форми нашвосвпи дещо пом'якшують таю загрози вщ горезвкних прибиральниць, яю можуть необережним рухом викликати техногенну катастрофу. Цю ïï функцда не аналГзуе Адорно, бо вона е лише палГативною мГрою, але його теорГя е не тшьки критикою дегенеративних спотворень освГти i культури, а й терашею ïï негативних наслщюв. Тут вГн цшком покладаеться на досвщ психоанализу.

Сусп1льнГ обставини висувають натвосвт вимогу дГяти тут i зараз, ïï гаслом стае адаптащя (Anpassung), яка потребуе вже не недосяжних щеалГв розвитку особистосто, а зрозумших настанов i порад, як досягти успГху у суспшьствЬ тобто здшснити усшшну штеграцда. Цю функцда виконують проводн образи (Leitbilder), вони скеровують (leiten) людину у той чи Гнший напрямок, задають параметри i координати адаптацп, однаковГ для усГх. Вони принаймнГ зберГгають щось вщ рiздвяноï зГрки, але вказують тшьки на можливкть дива, а не на напрям його пошуюв, не говорячи вже про його наявнкть. Найголовшше тут рухатись або мрГяти про рух, в обох випадках стоячи на суспшьно вщведеному мк-щ. Вщ таких образГв слщ вщргзняти дуже близью до них взГрщ для на-

сл1дування (Vorbilder) - персошфжоваш модел1 успiшноï адаптацп, як1 припускають б1льшу вар1ативн1сть. У пров1дному образ1, який в1дверто або латентно нав'язуеться, б1льш вираженою е його спонукальна функ-ц1я, вз1рц1 ж для насл1дування обираються самою людиною б1льш-менш в1льно, але вони також е наперед встановленими. М1ж ними та особис-тостями виникають симбютичш зв'язки, до того ж наст1льки мщш, що нагадують наркотичну залежн1сть.

Як бачимо, i провщш образи, i вз1рц1 для насл1дування, як1 Адорно слушно в1дносить до шструментарда нап1восв1ти, конституюють в1рту-альну реальн1сть, у простор! якоï здшснюеться життетворч1сть людини. В1дчужена людина, усе життя якоï п1дпорядковане лог1ц1 «нещасливоï св1домост1», намагаеться максимально скористатись компенсаторними можливостями масовоï культури, щоб п1двищити св1й соц1альний статус i самооцшку.

На в1дмшу в1д мiкросоцiологiчноï модел1 пояснень такого роду стра-тег1й i поведшки 1идив1дiв, запропонованоï американським символ1ч-ним ГнтеракцГонГзмом i прагматизмом, представники Франкфуртськоï школи дотримуються метатеоретичних розр1знень, встановлених ще Гегелем: «мати i бути» (Е. Фромм) та «бути i здаватись» (Т. Адорно). На-п1восв1чена людина шдустр1ального сусп1льства, за спостереженнями Адорно, «говорить мовою хвалька» не т1льки через свою обмеженють i пихат1сть, а й тому, що життя в ор1ентованому на устх «сусп1льств1 до-сягнень» вимагае в1д кожного бути активним i моб1льним, демонстру-вати своï досягнення, нехай й поз1рн1 (Adorno, 2003: 13). Суб'ективне упов1льнення об'ективного прискорення 1идустрiально розвинутих сусп1льств стае можливим через ïх в1ртуальну i фрагментарну рефеода-л1зац1ю. Нав1ть п1сля саморозчинення прошарку «освiченоï буржуазiï» соцальна пам'ять збер1гае уявлення про привше^ як1 ран1ше давала осв1та, про престижшсть вищоï осв1ти. Якщо справжня осв1та як робота людини над собою е принципово незавершеним процесом i не потребуе сертиф1кат1в, диплом1в та 1нших п1дтверджень, то нап1восв1та перетво-рюе так1 «охоронн1 грамоти» на самоц1ль. При цьому люди швестують матер1альн1 ресурси i духовну енерг1ю не в саморозвиток i навпъ не в майбутню профес1ю, а в св1доцтва i п1дтвердження своеï вiртуальноï г1д-ност1 та самоцшност1. Так, у Н1меччин1 залишки велич1 осв1ти та ïï атри-бут1в збер1гались дуже довго: ще у 90-х рр. минулого столгття науковий ступшь вносився у паспорт, а п1дпис такоï високоосвiченоï людини без сакраментального Dr. вважався не чинним. Якщо одержання такого сту-пеня стае самоц1ллю, то виникае саме та деформац1я, яку Гегель називав надшрною осв1тою (Uberbildung), а Адорно - нашвосвпою. Розкрита

Адорно !! 1ррацюнальна рац1ональн1сть знаходить прояв у плаиат1, п1д-робц св1доцтв, 1мпацп проведення наукових досл1джень тощо.

Н1мецький рецепт боротьби з цим явищем, на перший погляд, е простим та ефективним. Шсля захисту габЫтацшно! пращ (друго! дисерта-ц1!) науковця зв1льняють з посади. В1н змушений знову брати участь у конкурсах, шдтверджувати св1й потенцал тощо. Цей шлях не був простим 1 безпроблемним навпъ для таких видатних ф1лософ1в сучасност1, як В. Вельш 1 Ю. Габермас. Одначе в Ншеччиш, так само, як 1 в Укра!ш, все ще залишаються бажаюч1 будь-яко! ц1ною здобути науковий ступшь суто задля престижу на зразок дворянського титулу, який навпь у ХХ1 ст. продаеться так само, як 1 дипломи про вищу осв1ту. Н1мецьк1 досл1дни-ки називають це «психозом вищо! освпи», яка перетворюеться на товар. Так, Ю. Н1да-Рюмелш, голова Н1мецького ф1лософського товариства, на основ1 анал1зу широкого статистичного матер1алу, показуе, що за-робпна платня квал1ф1кованих робпник1в у ФРН перевищуе заробпок випускник1в ушверситет1в, окр1м тих, хто працюе у галуз1 високих тех-нолог1й (Nida-Rumelin, 2014: 37-38). Корупц1я в освт, академ1чна не-чеснкть, плаиат е ганебними проявами нашвосвпи, але не !! причиною, бо остання криеться у !! здатност1 в1дтворювати у нових умовах стар1 на-п1вфеодальн1 орган1зац1йн1 структури та форми поз1рно! самореал1зацп, включно з в1джитими моделями самоствердження у знец1нен1й статус-нш позицн осв1чено! людини на зразок зворушливо! 1 водночас пихато! Шрон1 Шрокоп1вни.

Масова культура, як показуе Адорно, 1 нашвосвпа утворюють сп1ль-ний прост1р, де в1дбуваеться духовна деградац1я людини, смисл життя яко! зрештою зводиться до престижного споживання так званих куль-турних 1 осв1тн1х благ без сертиф1кату якост1. Це торкаеться також ака-дем1чно! культури, надмрно! методично! оп1ки студент1в у вищ1й освт, зведення навчального процесу в школ1 до засвоення елементарних куль-турних техн1к та упредметнених знань, як1 можна продати на ринку правд або купити за них «потр1бних людей» 1 завести «друз1в», щоб досягти усп1ху за !х допомогою. У повсякденност1 шмц1 це називають «впамь ном Б», який накопичуеться через систематичне споживання освпньо-го пров1анту (в1д н1мецького Beziehungen - зв'язки). Отже, нап1восвпа створюе умови для розростання корупци, бо сама е нос1ем !! в1русу. Нашвосвпа формуе суб'ект1в корупц1йних д1й, забезпечуе !м п1дтримку, створюе 1люзп «верху без низу», в1дкритост1 закритого сусп1льства.

Нап1восвпа, як переконливо доводить Адорно, не е особливою стад1ею або хворобою росту справжньо! освпи. Вона як «лютий ворог останньо!» випснила саму 1дею освпи з освпн1х 1нституц1й 1 культурних 1 соц1альних практик. Як в1дчужений дух нап1восвпа е негативом осв1ти 1 спираеться

на 1дею антиосв1ти. Остання в1др1зняеться в1д староï неосв1ченост1 i не-в1гластва своею ц1лковитою в1д1рван1стю в1д життя i людини. Стара нео-св1чен1сть як брак цивтзованост1, знань компенсувалась кмпливктю, 1рон1ею, гумором, як1 Адорно розглядае як потенц1ал для формування критичноï св1домост1, яка була б здатна своечасно пом1чати i реагувати на деформацп i патологи осв1ти (Adorno, 2003: 100). Антиосв1та (Unbildung) як радикал1зована i в1докремлена форма нап1восв1ти вже позбавлена такого потенц1алу. Онтолог1чно вона розгортаеться у простор! м1ф1в та 1люз1й, почасти вже кнуючих, почасти конституйованих нею ж самою. Особливо це даеться взнаки у ïï звернент до паранауки, антропософп, нетрадиц1й-них рел1г1й та окультизму, що супроводжувалось в часи Адорно просв1т-ницькою лег1тимац1ею останн1х. Вш вважав усе це проявом безумства i психоз1в, коли люди привчаються жити у нереальному, вважаючи за д1й-сне те, що 1м нав1юють мас-мед1йн1 продукти. Через це, на думку Адорно, абстрактш вимоги свободи, г1дност1, сол1дарност1, на яких тримаеться 1деолог1я просвiтницгва, на практищ виявляються ф1кц1ею, але не т1льки через ïхию сусп1льну девальвац1ю, а й тому, що в1дбуваеться розпад ïхиьоï форми (Entformung), а морал1заторство без критики морал1 стае «органом несвободи» (Adorno, 1994c: 280-281). Антиосв1та е навчанням без виховання, в тому числ1 й свггоглядного. Вона стае лег1тимац1ею гшнотичних стан1в у сусп1льствах споживання.

У «Тезах про окультизм» Адорно розкривае причини появи цiеï тенденций, вбачаючи в н1й регрес сусшльноï св1домост1 шдустр1ального сус-п1льства (Adorno, 1994a: 322). Рудименти маичного мислення оживають i в1дтворюються у псих1чно хвор1й сусп1льн1й св1домост1 сучасних сощ-ум1в, демонструючи симптоматику внутр1шнього загнивання. Наведе-мо застереження Адорно: «Таким же ворожим i змовницьким, як темш люди з Psychic Research (маеться на уваз1 американський Ыститут до-сл1дження псих1ки, у якому певний час працював Адорно), е само сус-п1льство. Г1пноз, який здшснюеться через практики окультизму, нагадуе тотал1тарн1 жахи, у сучасних процесах вони переходять один в одного» (Adorno, 1994a: 322-323). Нап1восв1ту - i ще б1льше антиосвпу - Адорно розцшюе як культурну катастрофу захiдноï цив1л1зац11. Вони як антипо-ди осв1ти в1дкривають для своïх жертв i прихильник1в портал у св1т варварства. Умовою юнування та агресивного наступу таких дегенератив-них деформац1й, на переконання Адорно, е «безпосередня матер1альна експлуатац1я душ1», а уиравл1иня цим процесом може здшснюватися божев1льними, що сидять за пультом окультизму. Б1льш того, це можна здшснювати через роздрук1вки гороскоп1в. Адорно так розкривае цей механзм: «Гороскоп в1дпов1дае директивам бюро, як1 спрямовуються до народ1в, а м1стика чисел готуе ïх до сприйняття статистик уиравл1иня i

ц1н картел1в. Сама штеграцш зрештою виявляеться 1деолоиею дез1нте-граци у владних групах, що знищують одна одну. Пропащим е той, хто потрапляе сюди» (Adorno, 1994a: 323). Окультисти зростають i вихову-ються на живильному Грунта нашвосвп-и та 1нституал1зуються як анти-освгта. Остання руйнуе особистасть у дидактичних практиках зац1кав-лення, розважання, спрощення, де забобони можуть приймати вигляд п1знання, п1дштовхуючи нап1восв1чених до мктицизму, розц1нюючи нове в1дкриття забобон1в як наближення до ктини.

Але якби Адорно робив т1льки так1 висновки, в1н би не вийшов у сво-!х теоретичних розв1дках за меж1 банальних шгтацшних практик про-свгтництва, як1 в1н сам нещадно критикував. Але окультизм i паранаука роблять також i позитивну роботу на смгттезвалищ1 в1дчуженого духу, прояснюючи у непрямий спос1б його гр1хопадшня. Хоча Адорно й зауважуе, що окультизм е «метаф1зикою простакуватих хлопц1в» (Adorno, 1994a: 325), але така метаф1зика вказуе на небезпеку надання духов1 он-толопчних та гносеолоичних прив1ле!в, бо дух, що кнуе сам по соб1, займаеться саморуйнацкю. Апеляцп до духовноста, вищих ц1нностей, 1деал1в тощо без в1дпов1дно! роботи сусп1льства та особистоста над сво!м саморозвитком, над конституюванням гуманного у соб1 i навколо себе, перетворюються на закляття, умовляння i благання. Щ особливоста, на думку Адорно, характеризують тзню буржуазну 1деолог1ю, у якш закрь плюеться сусп1льний розпод1л прац1. «Така 1деолог1я, застериае в1н, -вибухае в окультизм1, бо в1н також е 1деал1змом, що повернувся сам до себе» (Adorno, 1994a: 328).

Критика суспшьства, культури та освгти об'еднуються у теорй нап1в-освгти Адорно у всеб1чну критику сучасно! доби. В оптиц1 сьогодення ця критика схиляеться до г1пербол1зацп, подекуди до суб'ектив1зму, особливо, коли йдеться про модертзацшш зрушення. Але евристичний потен-ц1ал цк! теорй виявився продуктивним не тальки для анал1зу щдустр1аль-ного суспшьства, а й його пост1ндустр1альних трансформац1й, як1 поро-джують та ж сам1 ризики i небезпеки, про як1 вчасно попереджав Адорно.

Так, окреслена Адорно проблематика акцентуеться i в сучасних дебатах, присвячених 1де! освгти, яка лякаеться навпъ нагадувати сама соб1 про засоби реал1зацп власних амбщ1й. П1дводячи п1дсумки щодо суспшь-но!, культурно! та педагопчно! релевантноста поняття освгти у ХХ1 ст., Г.-У. Баумгартен зауважуе: «Як самоформування (Selbstformung), освпа ( Bildung) ш в якому раз1 не е простим накопиченням знань i не мае нчого спшьного з питанням про те, як1 змкти треба вкладати в та чи 1нш1 осветн канони. Освпа (Bildung) у цьому сенс1 не мае нчого матер1ального. Вона е нашою внутр1шньою констигудiею у вигляд1 знання про те, що ми е само -ц1ллю, i про нашу взаемовщповщальнкть. Поняття «формування серця»

(Herzensbildung), яке вже вийшло з моди, мабуть, найкраще виражае цей смисл: вдеться про культуру самост1 (Selbstkultur), яка ц1лком може об1-йтись без чпкю визначеного освгтнього канону, але утворюе осердя освгти як вщшукання себе (Selbstfindung) 1 самоформування» (Baumgarten, 2012: 52-53). Натвосвгга завжди висловлювала 1мператив пристосування, але у нових соцюкультурних контекстах це означае вже примус пщстроюватись п1д вже не кнуюче. Це абсурдна вимога ставати рабами без персотфжо-ваних рабовласник1в. Пщпорядкування невизначеному, кнуючому лише в1ртуально змушуе людину скидати з себе залишки цивтзованост1 1 по-кладатись на сво! 1нстинкти. Нап1восв1та 1 ще б1льшою м1рою антиосвгта формують з людини приручену тварину, не зважаючи на те, що в н1й у будь-яку мить може вирватись на поверхню справжн1й дик1й зв1р. А не т1льки його символ1чна репрезентац1я.

Трансформаци Hanieoceimu у посmiндусmрiальних сощокультурних контекстах. Згадан вище змши у сусп1льному жити 1 культур1 на початку нового тисячолпгя мае сенс розглядати не т1льки кр1зь опозищю 1ндустр1ал1зму 1 пост1ндустр1ал1зму, що може призвести до мктифжацп реал1й 1нформац1йного сусп1льства та гшотетичного сусп1льства знань. Натом1сть пор1вняння домодерного та модерного бачення зм1сту 1 при-значення освгти сприятиме розкриттю !хн1х сотально-онтолоичних 1 онто-антрополоичних способ1в даност1 1 заданост!

У добу глобал1заци таке розр1знення мае принципове значення, бо через миращю в зах1дних сусп1льствах сп1в1снують в одному простор1 носи домодерно! 1 модерно! культури, що обумовлюе зм1ну культурних форм натвосвгти у напрям1 в1д синтезу до пбрид1в. Д. Беннер, опису-ючи онтолог1чн1 передумови таких зм1н зауважуе: «В1дм1нност1 м1ж домодерними та модерними сусп1льствами полягають у тому, що май-бутне п1дростаючого поколшня у домодерних сусп1льствах здеб1льшого вже наперед було в1домим 1 визначеним, то у модерних сусп1льствах це майбутне е невизначеним 1 контингентним. Щоправда, освгта, статки та освг™ амбщп батьк1в й надал1 мають великий вплив на освгтню бю-граф1ю п1дростаючого поколшня. Але цей вплив вже не залишаеться безсумн1вним 1 самозрозум1лим, а розглядаеться як такий, що потребуе леитимацп» (Benner, 2012: 19).

У демократичних модерних сусп1льствах нер1вшсть в освт старанно приховуеться за гаслом «освгта для ус1х», але формальна ргвнкть шан-с1в не означае р1вного розпод1лу ресурс1в, необх1дних для устшного навчання не т1льки у вищ1й, а й у середнш школ1. Престижн професп, добре оплачувана робота, яка гарантуе забезпечене життя, потребують освгти, здобування яко! п1дпорядковане завданню досягнення устху. Той факт, що освгта звузилась до р1зних р1вн1в профес1йно! п1дготовки,

св1дчить про те, що натвосвгта i ще б1льш антиосвгта вiдмовляються вiд будь-яких просвiтницьких зобов'язань, тим самим виступаючи леити-мацею незрiлостi. Вiдповiдальнiсть за нег покладаеться вже не на осо-бисткть, як це було у Канта, а на суспшьш 1нституцц. В опщях натв-осв1ти гм дозволяеться не тшьки збер1гати незртсть, а й поширювати i примножувати и. А. Бурр1 зауважуе щодо цього: «Найхитр1шою формою незр1лостi е не незртсть за власною провиною, а сер1йно оргашзова-не придушення lumen natural (природного свила - лат.) та його впливу через систематичну 1мплантацiю зм1ст1в, як1 викликають у осв1чених, себто колошзованих, суб'ект1в в1дчуття, що вони вже засвоГли знання i ц1нност1, що вони вже е цивтзованими. Просвпництво - це звшьнен-ня в1д тирани. I тим самим воно означае звшьнення в1д тирани освгти» (Burri, 2012: 45).

Натвосв1чеш незрт суб'екти приймають таю ж, як вони сам1, незрЫ безв1дпов1дальш р1шення на п1дстав1 диплом1в, сертиф1кат1в, трен1нг1в, стажувань, яю засв1дчують гх право нав'язувати свог партикулярш 1нте-реси i ц1нност1 усьому сусп1льству i навпъ свповш сп1льнот1. Нап1восв1че-на людина в таких непробивних для критики бронежилетах з охоронних грамот, виданих престижними освпшми 1нституц1ями, стае небезпечною в пост1ндустр1альних сусп1льствах, яю за способом свого гснування е сус-пшьствами ризику. Нап1восв1чена людина своею невиправданою само-впевнешстю несе загрозу цивЫзацц i взагал1 - европейськ1й форм1 жит-тя, бо така людина завжди переконана в свогй бездоганност1.

Культура шформацшного сусп1льства сама провокуе споживацью настроГ i стереотипи поведшки сощальних актор1в. У юберпростор1 гло-бальних мереж пропонуеться знання, вже готове до споживання, треба тшьки вмгти своечасно i вправно в1дкривати рота на зразок гогол1всько-го Пацюка. Але у даному випадку людина наштовхуеться на меж своГГх адаптац1йних можливостей, перетворюючись на пасивну ктоту, яка по-ст1йно знаходиться у сташ штучног стимуляцц своег розумовог д1яльнос-т1. 1нтелектуальний фаст-фуд як р1зновид культурного варварства може спричинити духовну деградац1ю навпь тих суспшьств, яю сьогодш зна-ходяться в авангард! цивтзацшного процесу. У такт культур1 - а це да-еться взнаки вже зараз - формуеться споживацьке ставлення до освгти i викладач1в, також з боку тих, хто колись був на гх тсщ.

Ус1 щ тенденцц розкривають мехашзми перетворення нашвосвгти на антиосвпу (Unbildung). Розвиваючи фшософсько-освгтш 1дег Адорно, в1домий австр1йський фшософ К.П. Л1сман пропонуе свою теор1ю анти-освпи, яка в строгому сенс1 е не теор1ею, а критикою освгтньог полпики зах1дноевропейських крагн на п1дстав1 критики рац1ональност1 пост1н-дустр1альног доби. Вш зазначае: «Антиосвгта (Unbildung) сьогодш - це

не 1нтелектуальний деф1цит, не брак 1нформованост1, не дефект когш-тивно! компетентности хоча усе це буде кнувати й надал1, а в1дмова в1д бажання щось розушти. Там, де сьогодш йдеться про знання, маеться на уваз1 щось 1нше, н1ж розумшня» (Liessmann, 2006: 72). В антиосвт 1нвар1анти культурно! та освгтньо! традицп замшюються !х симулякрами з ринковими характеристиками, а профес1йна п1дготовка стае товаром, який продаеться разом з його носкм - людиною. Оцшювання, рейтинги, тести, на думку Лкмана, сприяють 1нституал1зацп антиосвгти. Вона вимагае в1д кожного члена гшотетичного сусп1льства знань «забува-ти непотр1бне 1 навчатися новому», що е тим м1фом, який сусп1льство знань розпов1дае само про себе» (Liessmann, 2001: 17).

Саме через це в останш роки у зах1дному дискурс1 посилилась критика як самого теоретичного конструкту сусп1льства знань, так 1 тих тенденцш у культур1 та освт, яю пов'язуються з1 становленням нових сусп1льних реал1й внасл1док трансформац1й пост1ндустр1ального зразка. Дем1фолоизац1я сусп1льства знань зд1йснюеться вже не за рахунок аль-тернативних теоретичних пропозицш 1 теоретичних розв1док в окресле-н1й площиш, а на п1дстав1 емпричних факт1в 1 спостережень за культур-ними практиками 1нструментал1зацп знань у конкретних сусп1льствах, де стають помгтними контури сусп1льства знань. Наведемо м1ркування К.П. Л1смана щодо можливостей, створюваних сусп1льством знань. «Сусп1льство знань, - пише в1н, - не е якимсь особливо розумним сусп1льством. Заблудження 1 помилки, яю робляться у ньому, недале-когляднкть та агресивн1сть тут не зменшуються пор1вняно з 1ншими сусп1льствами, сумн1вним видаеться нав1ть те, чи буде у ньому б1льш ви-соким р1вень осв1ти. ^ У цьому сусп1льств1 вже н1хто не навчаеться для того, щоб знати б1льше, а виключно для самого навчання. Адже кредо сусп1льства знань полягае у тому, що усяке знання дуже швидко стар1е 1 втрачае свою ц1нн1сть» (Liessmann, 2001: 16-17). Небезпека деградацп культури у сусп1льств1 знань, на яку вказуе К.П. Л1сман, небезп1дставна. Вона обумовлена тим, що вже на ранньому етат його становлення зна-чно посилюеться розрив м1ж об'ективною 1 суб'ективною культурою. Остання, в1докремлюючись в1д освгти, знижуе св1й р1вень, стае спо-живацькою 1 розважальною. В свою чергу цьому сприяють об'ективш процеси постшдустр1ального розвитку соц1ум1в з вщповщними соц1о-культурними зрушеннями. Разом з цим сусп1льство знань як таке, що характеризуеться надшром знань 1 безперервним потоком шформацп, демократизуе штелектуальш форми дозв1лля, перетворюючи знання на шструментарш та матер1ал азартних 1гор. Виграти м1льйон, вибороти титул самого розумного тощо сьогодн1 стае популярною розвагою, а для деяких людей - майже профес1ею та сенсом життя. Можна без переб1ль-

шення сказати, що споживач1 1 демонстратори знання у постмодерн1й культур1, перетворюючись на шоумешв, в1дсувають на задн1й план тих, хто продукуе та передае знання - науковц1в та педагог1в, як1 здеб1льшо-го не мають габпусу публ1чно! людини 1 втрачають свою статусну пози-ц1ю у розважальнш верси сусп1льства знань. Так, людина-енциклопед1я, або людина-дов1дник як уособлення антиосвгти стають центральними ф1гурами шоу-б1знесових проектов, де знавщ, ерудити в1д шильного до пенсшного в1ку виступають як агенти продажу знань на замовлення.

Окр1м начерку теорй антиосвгти, Л1сман пропонуе анал1з !! практик на р1зних р1внях репрезентаций, починаючи з Болонського процесу 1 за-вершуючи критикою «бездуховносто компетентн1сного п1дходу» 1 застосування презентацш як супроводу виступ1в, допов1дей тощо. Останне в1н називае «powerpoint-karaoke» 1 вважае «проявом деструкцц освгти через !! симуляц1ю» (Liessmann, 2014: 78). Безперечно, ця критика мае полем1чно-провокативний характер 1 спрямована передус1м на те, щоб привернути увагу до продукування незр1лих, 1нфантильних людей у системах сучасно! освгти, штеграц1я яких у сп1льний освгтнш простор по-силюе негативн насл1дки хибних р1шень в освгтн1й полгтищ. До таких р1шень б1льш1сть представник1в н1мецько! ф1лософсько! та педагог1чно! громадськосто в1дносить спотворення у простор1 вищо! освгти, як1 ви-никли внасл1док Болонського процесу, до якого, до реч1, в1дмовилась приеднуватись Великобритан1я, щоб не руйнувати свое! системи осв1-ти. (Nida-Rumelin, 2014: 169-170). Цей процес унаочнюе тенденц1ю перетворення нап1восв1ти на антиосв1ту, яка п1дпорядкована потребам постмодерного рабовласництва, що знаходить прояв у ланцюгових ре-акц1ях в1дтоку наукових кадр1в, високоосв1чених 1нженерно-техн1чних прац1вник1в 1 л1кар1в. На жаль, до такого донорства оптимально залучена Укра!на, не розушючи у повному обсяз1 насл1дк1в сво!х щедрот щодо 1нших кра!н. В оптищ н1мецького бачення це! проблеми Нща-Рюмелш зауважуе: «Проект европейсько! штеграци т1льки тод1 матиме усп1х, якщо набагато бшьше, н1ж тепер, буде поглиблюватись взаемне сприйняття сус1дських культур 1 освгтшх традиц1й. Моноцентрична ор1ентац1я евро-пейських освгтн1х культур на США марг1нал1зуе бвропу як ц1ле, а через полпику щодо науки несе загрозу европейськ1й 1нтеграцц. бвропейська наукова 1 освгтня традиц1я е багатою, ... вона здатна конкурувати з аме-риканською» (Nida-Rumelin, 2014: 169-170). Така д1агностика вимагае не шоково! терапи, а виважено! стратеги розвитку освгти в кра!нах бвропи.

До парадокс1в антиосвгти належить !! екстеритор1альн1сть. Вона не узгоджуе сво! цЫ з життям, а вимагае, щоб життя 1 люди пристосову-вались до не!. Стара 1дея раннього Модерну, що краща освгта гарантуе усп1шне життя, перетворила саму 1дею освгти на антиутоп1ю. М1раж1

осв1тн1х Ельдорадо десь за кордоном, ейфор1я в1д заруб1жних стажувань як таких, намагання некритичного перенесення чужого досв1ду на тере-ни шших культур утворюють фундамент антиосв1ти, яка шструментом своеï самореалiзацiï обирае етику переконань з прихованою репресив-н1стю i ц1лком 1гноруе етику в1дпов1дальност1, включно з в1дпов1даль-н1стю за долю п1дростаючого покол1иня. Щоб не потрапити у тенета постмодерного освпнього рабовласництва, треба ор1ентуватись не на ре-кламн1 проспекти, а вм1ти критично анал1зувати не т1льки зм1ст освпгах пропозиц1й, а й тенденцп сусп1льного розвитку. М. Рош, досл1джуючи упродовж к1лькох десятил1ть окреслену проблематику на емпричному матер1ал1 американськоï та нiмецькоï вищоï осв1ти зауважуе: «Оск1льки багато ншщв вважають своïм можливим вз1рцем США, то варто було б, з точки зору своеï краши, з'ясувати, як1 руш1йн1 сили задшш в аме-риканськ1й систем! вищоï осв1ти, ïï сильн1 i слабк1 сторони, як вони до-лають постшш виклики, що виникають перед ними» (Roche, 2014: 13). Перепустки у краще життя, як1 дае антиосв1та, в1др1зняються т1льки за дизайном в1д тих, як1 охоче видавала у минулому стол1тт1 нап1восв1та, але сам1 по соб1 вони н1чого не варт1 так само, як й 1зольован1 автодидак-тичн1 практики, як1 нер1дко вважаються виходом з1 стану кризи, у якому опинилась осв1та, бо стають банком вщтермшованого ресентименту.

Антиосвп'а е творцем i творшням клаптикових б1ограф1й (patch-work biographies), як1 в1дпов1дають становищу людини у глобал1зованому св1т1. Сьогодн1 вона е чинником, що посилюе глобальн1 ризики, бо передба-чае конвергенц1ю систем осв1ти в нац1онально орган1зованих соц1умах. Але експерти св1тового р1вня вважають, що збереження р1зноман1тност1 е б1льш ефективним, до того ж не репресивним засобом реал1заци права людини на освпу. Так, Н1да-Рюмелш зазначае, що адекватною в1дпов1д-дю на виклики економiчноï i культурноï глобал1зацп не е гомоген1зац1я осв1ти, а навпаки, п1дтримка i лег1тимац1я багатоман1тних форм ïï ор-ганзацп i забезпечення вар1ативност1 зм1сту. Зокрема, вш наполягае на тому, що «наци у ц1лому мають збер1гати в1дмшност1 у своïй ф1лософп осв1ти та у ïï практищ, бо це дае додатков1 шанси на ринку пращ» (Nida-Rumelin, 2014: 237). Кожна нац1ональна осв1тня традиция мае своï ресур-си оновлення, як1 разом збагачують св1тову культуру. «Н1мецька тради-ц1я осв1ти, - зауважуе вш, - в1др1зняеться не т1льки в1д американськоï, а й також в1д французькоï i британськоï, значно менш - в1д iспанськоï та гталшсько^ якщо не зважати на особливост1 дуальноï осв1ти, при цьому вона була усшшною. ... Чому ж ц1й краïнi й надал1 б не розвивати сильн1 сторони своеï системи осв1ти, а за певних обставин нав1ть треба в1д1йти в1д 1итернацiональних тренд1в, в усякому раз1 в1д тих, що 1снують по той б1к Атлантики, щоб повернути св1й колишн1й статус провiдноï наци у

галузi освпи...» (Nida-Rümelin, 2014: 237). Над цими проблемами вар-то замислитись також i украшцям. Щоправда, глобалiзована антиосвiта поки все ще устшно блокуе шляхи до такого повернення, видаючи себе за передовий свповий досвiд

Ще бшьшу небезпеку становить антиосвiта як фрагментарне i непо-слiдовне мислення, яке видае себе за системне, але втратило цю здат-нiсть. Вона видае хаотичнкть за креативнiсть, експериментування над людьми i прискорене впадання у варварство - за новi освiтнi й виховнi пiдходи. Ïï навiжене зосередження на так званих розвивальних iграх для дiтей i дорослих, на демонстраций своïх успшв, на приниженнi i навiть знищенш тих, хто «не пщключився» до не^ може зрештою надихнути ïï агентов на створення освiтнiх i розважальних таборш, розкиданих по усьому свпу Зокрема таку перспективу розглядае П. Слотердайк (Sloter-dijk, 2009: 524). Нагадаю, що натвосвпа, поршняно з антиосвiтою, не прагнула досягти свiтового панування i мала здебшьшого тiльки локаль-нi амбiцiï.

Безперечно, таю песишстичш картини, навiянi роздумами Адорно над долею i недолею сучасноï освiти, мають характер попередження i гiперболiзують стан сучасноï освпи, вказуючи на межу, переступати за яку небезпечно.

У пщсумку треба зазначити, що дiагностика стану освiти, культури, сусшльства i людини, запропонована Адорно в теорй натвосвпи, розкривае взаемообумовлетсть усiх процесiв, що вiдбуваються у сферi духовного життя суспiльства. Самозаперечення освiти, яке знаходить прояв у ïï деформащях, е загрозливим симптомом цивiлiзацiйноï кризи, вихiд з якоï не мае патентованих рецептов, але першим кроком на цьому шляху е усвщомлення i розумшня причин та наслiдкiв руйнацiï освпнього ландшафту у багатьох регiонах свпу. Теоретична спадщина Адорно, як i дiалектика просвiтництва на мiкрорiвнi його життетворчос -тi, спонукають до самокритики, закликають не пщдаватись спокусам ш-фантилiзацiï, якi у надмiрi пропонуе напiвосвiта у суспiльствi розваг и споживання, а для цього треба зробити майже неможливе - здшснити репатрiацiю вiдчуженого духа на його метафгзичну батькiвшину - в щею освiти. Але ця щея, щоб бути спроможною виконувати свою орiентацiй-ну функцiю, також не повинна залишатись недоторканою для критич-ноï фiлософськоï рефлекси.

Лггература:

1. Култаева М.Д., Навроцький О.1., Шеремет I.I. бвропейська теоретична соцюлопя ХХ-ХХ1 столитя: начальний помбник - Х.: ХНУ 1мен1 В.Н. Каразша, 2013. - 372 с.

2. Култаева М.Д. Гайдеггер у спогадах колег та учшв // MapTiH Гайдеггер очима су-часниюв / Перекл. з шмецько! Мари Култаево!. - К.: Стилос, 2002. - 128 с. - С. 3-23.

3. Култаева М.Д. Категория "Bildung" в немецкой философской традиции, или размышления о смысле и предназначении образования // Постметодика. - №1, 1999. - С. 8-13.

4. Култаева М.Д. Виталистическая апология культурного пессимизма // Критика буржуазных концепций культуры: кризис методологии. - К.: Наук. думка, 1980.

- С. 261-284.

5. Adorno Theodor. W. Minima Moralia. Reflexionen aus dem beschädigten Leben. -Frankfurt am Main.: Suhrkamp, 1994a - 337 S.

6. Adorno Theodor W. Noten zur Literatur. - Frankfurt am Main.: Suhrkamp, 1994b -708 S.

7. Adorno Theodor W. Negative Dialektik. - Frankfurt am Main, 1994c. - 412 S.

8. Adorno Theodor W. Jargon der Eigentlichkeit - Frankfurt am Main: Suhrkamp. 1964.

- 139 S.

9. Adorno Theodor W. Theorie der Halbbildung // Gesammelte Schriften. - Band 8. Soziologische Schriften Band 1. - Frankfurt am Main: Suhrkamp. 2003. - S. 93-121.

10. Adorno Theodor W., Horkheimer Max. Dialektik der Aufklarung // Horkheimer Max. Gesammelte Schriften. - Band 5. - Frankfurt am Main: S. Fischer, 1987. - S. 13- 292.

11. Adorno Theodor W. Tabus bber Lehrerberuf http: // www. 2.ibw. uni-heidelberg.de / gerstener /Tabus Text. Pdf.

12. Baumgarten Hans-Ulrich. Frei, gleich und gebildet. Eine philosophische Überlegung zur bildungspolitischen Debatte // Bildungstheorie in der Diskussion. - Freiburg-Munchen: Verlag Karl Alber. 2012.- 164 S. - S. 46-60.

13. Benjamin Walter. Nachtrage / Gesammelte Schriften. - Band V11-1. - Fr- am M.: Suhrkamp,1989.- 519 S.

14. Benner Dietrich. Warum offentliche Erziehung in Demokratien nicht politisch fundiert werden kann // Bildungstheorie in der Diskussion. - Freiburg-Munchen: Verlag Karl Alber. 2012. - 164 S. - S. 13-35.

15. Bollbeck G. Bildung und Kultur. Glanz und Elend eines deutschen Deutungsmusters. -Frankfurt am Main& Suhrkamp. 1994. - 468 S.

16. Burri Alex. Vom allgemeinen Nutzen der Ungebildetheit. Oder warum Bildung der Freiheit und Demokratie schadet // Bildungstheorie in der Diskussion. - Freiburg-Munchen: Verlag Karl Alber. 2012. - S. 36-45.

17. Dahrendorf Ralf. Versuchungen der Unfreiheit. Die Intellektuellen in Zeiten der Prüfung. - Munchen: Verlag C. H. Beck, 2006. - 239 S.

18. Fleck Christian. Transatlantische Bereicherungen. Zur Erfindung der Sozialforschung.

- Frankfurt am Main: Suhrkamp 2007. - 578 S.

19. Frischmann Barbel. Aspekte philosophischer Bildungskritik: Rousseau, Fichte, Nietzsche, Adorno // Bildungstheorie in der Diskussion. - Freiburg-Munchen: Verlag Karl Alber. 2012 - 164 S. - S. 145-160.

20. Habermas Jrngen. Die Zeit hatte einen doppelten Boden. Theodor W. Adorno in den funfziger Jahren. Eine persönliche Notiz // Adorno-Portrats. Erinnerungen von Zeitgenossen. Herausgegeben von Stefan Muller-Doohm. - Frankfurt am Main: Suhrkamp. 2007. - 400 S. - S. 15-23.

21. Habermas, Jurgen. Großherzige Remigranten. Uber judische Philosophen in der fruhen Bundesrepublik // Neue Zuricher Zeitung. 2.07.11. - S. 10-11.

22. Hansen Olaf. Anklage und Kritik. Anmerkungen zu Adornos Begriff der soziologischen Wissenschaft // Theodor Adorno. Sonderband aus der Reihe Text + Kritik /Hrsg. Heinz Ludwig Arnold. - Munchen: Text + Kritik, 1983 - 196 S. - S. 64-71.

23. Hegel Georg Wilhelm Friedrich. Phanomenologie des Geistes. - Hamburg: Felix Meiner Vergleich, 1988. - 631 S.

24. Hegel Georg Wilhelm Friedrich. Recht. Staat. Geschichte. Eine Auswahl aus seinen Werken. - Stuttgart: Alfred Kroner Verlag, 1970. - 519 S.

25. Horkheimer Max. Forschungsprojekt des Antisemitismus // Max Horkheimer. Gesammelte Schriften. - Band 4. - Frankfurt am Main. 1988. - S.373-411.

26. Horster Detlef. Niklas Luhmann. - Munchen: Beck, 1997. - 221 S.

27. Kant Immanuel. Werke in sechs Banden. - Band V. Kritik der Urteilskraft. - Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft, 1998. - S. 237-607.

28. Kant Immanuel. Werke in sechs Banden. - Band V1. Beantwortung der Frage: Was ist die Aufklarung? - Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft, 1998. - S. 31-62.

29. Klemperer Victor. LTI. Notizbuch eines Philologen. - Leipzig: Reclam, 1970. - 350 S.

30. Leske Monika. Philosophen im Dritten Reich. Studie zu Hochschul - und Philosophiebetrieb im faschistischen Deutschland. - Berlin: Dietz, 1990. - 318 S.

31. Liessmann K. P. Philosophie des verbotenen Wissens. Wien: Paul Zsolnay Verlag, 2001. - 243 S.

32. Liessmann K. P. Theorie der Unbildung. Die Irrtumer Wissensgesellschaft. - Wien: Paul Zsolnay Verlag, 2006. - 175 S.

33. Liessmann Geisterstunde. Die Praxis der Unbildung. Eine Streitschrift. Wien: Paul Zsolnay Verlag, 2014. - S.191.

34. Löwith Karl. Samtliche Schriften. - Band 8. - Heidegger - Denker in durftiger Zeit. -Stuttgart: J.B. Metzler, 1984. - 298 S.

35. Luhmann Niklas. Archimedes und wir. Interviews, Hrsg. Dirk Baecker und Georg Sta-nitzek. Berlin 1987. - 178 S.

36. Mann Thomas - Betrachtungen eines Unpolitischen. Frankfurt am Main& Fischer Verlag 2009. - 591 S.

37. Nida- Rumelin Julian. Der Akademisierungswahn. Zur Krise beruflicher und akademischer Bildung. - Hamburg: Korber-Stiftung, 2014. - 253 S.

38. Nida-Rumelin Julian. Die Macht der Reflexion // Information der Philosophie. - N 2, Juni 2016. - S. 8-19.

39. Norbert Klaus. Idioten made in Germany. Wie Politik und Wirtschaft Bildungsverlierer produzieren. - Munchen: 2011. - 384 S.

40. Precht Richard David. Anna; Schule und der liebe Gott - Der Verrat des Bildungssystems an unseren Kindern - Munchen: Goldmann, 2013. - 351 S.

41. Rath Norbert. Zum Bild Adornos. Selbstdeutungen, Gesten, Anekdoten // Information Philosophie. - N 3, 2003. - S. 50-59.

42. Roche Mark. Was die deutschen Universitaten von den amerikanischen lernen konnen und was sie vermeiden sollten. ß Hamburg: Meiner, 2014. - 295 S.

43. Schmidt Helmut, Stern Fritz. Unser Jahrhundert. Ein Gesprach. - Munchen: C.H. Beck Verlag. 2010. - 287 S.

44. Scholze Britta. Der Schein des Glucks und das Erwachen der Phantasie //Adorno-Porträts. Erinnerungen von Zeitgenossen. Herausgegeben von Stefan Muller-Doohm. - Frankfurt am Main: Suhrkamp. 2007. - 400 S. - S. 263-272.

45. Scharle Eckart. Das Lachseminar. Anmerkungen zu Theorie und Praxis bei Adorno // Adorno-Portrats. Erinnerungen von Zeitgenossen. Herausgegeben von Stefan Muller-Doohm. - Frankfurt am Main: Suhrkamp. 2007. - 400 S. - S. 249-262.

46. Sloterdijk Peter. Du mußt dein Leben andern. Uber Anthropotechniken. - Frankfurt am Main: Suhrkamp. 2009. - 723 S.

47. Teichfischer Philipp. Masken des Philosophen. Alfred Baeumler in der Weimarer Republik - eine intellektuelle Biographie. - Marburg: Tectum. - 320 S.

48. Thoma Dieter, Kaufmann Vincent, Schmid Ulrich. Der Einfall des Lebens. Theorie als geheime Autobiographie. - Munchen: Hanser. 2015. - 416 S.

49. Tischer Michael. Veraltet die Halbbildung? Überlegungen beim Versuch, die Theorie der Halbbildung zu aktualisieren // Padagogische Korrespondenz, - N 6, 1989. -S. 5-21.

50. Willke Helmut. Die dezentrierte Demokratie. Frankfurt am Main: Suhrkamp, 2016. -207 S.

Мария Култаева. Образование и его деформации в современной культуре: к актуальности теории полу-образования Т. Адорно в современных социокультурных контекстах

В статье рассматриваются социокультурные контексты создания и рецепции теории полу-образования Т. Адорно на основе широкого применения биографического метода, что позволило раскрыть интенциональность этой теории сквозь призму воспоминаний учеников и коллег. Предложено аргументативное подкрепление тезиса Ю. Хабермаса о внутренней раздвоенности теоретизирования Адорно. Анализируются интерпретационные схемы понятия Bildung (образование, культура, формирование) в немецком идеализме, где доминирует семантика формирования, а патологии этого процесса соответственно концептуализируются как деформации и распад форм в разнообразных манифестациях полу-образования. Теория полу-образования является прежде всего диагностикой состояния современных развитых обществ, где средствами массовой культуры постоянно продуцируются такие патологии, как отчуждение и состояния массового психоза. Этому способствует также тенденция рефеодализации, которая, в свою очередь, выступает также симптоматикой духовного кризиса постсовременности. Одним из проявлений этого кризиса является радикальный антипод образования - анти-образование, которое является следствием отказа современных учебных и воспитательных практик от гуманистической идеи образования. Для выхода из состояния кризиса в критической рефлексии нуждаются не только полу-образование и анти-образование, но и сама идея образования.

Ключевые слова: образование, Адорно, полу-образование, анти-образова-ние, массовая культура, отчуждение, дух, патология, общество, критическая рефлексия.

Maria Kultaieva. The Education and its Deformations in the Contemporary Culture: a Contribution to the Actuality Theodor W. Adorno's Theory of Half-educaton

iНе можете найти то, что вам нужно? Попробуйте сервис подбора литературы.

In the article are regarded some social and cultural contexts of the development and reception Adorno's theory of half-education with a spread application of the biographical method, which makes it possible to show the intentionality of this theory through the recalling prism of students and colleagues. It is proposed an argumentative verification of the statement made by Habermas about the splitting in theorization of Adorno. The interpretative schemes of the concept of "Bildung" (education, culture, forming), developed in the German idealism, are analyzed, where the semantic of the forming is the dominated one and the pathologies of this process are conceptualized accordingly as deformation and back-forming in the various manifestations of half-education. The theory of half-educationis at first a diagnostic of conditions in the contemporary societies, where through the instruments of the mass culture are always producing pathologies such as aliens and mass psychoses. This makes possible also the tendency of re-feudalization, which, on its part, can be considered also as the symptomatic of the spiritual crisis of the Postmodernity. One of the crises appearancesis the whole oppositions to education, namely: anti-educationas the consequenceof refusing of educational practices the humanistic idea of education. Overcoming from that crises is needed a critical reflection not only above half- and anti-education, but else above the idea of education itself.

Keywords: education, Adorno, half-education, anti-education, mass culture, aliens, spirit, pathology, society, critical reflection.

Култаева Марiя Дмитрiвна - доктор фшософських наук, професор, член-кореспондент НАПН Украши, завщувач кафедри фшософи, Харкв-ський нащональний педагопчний ушверситет шеш Г.С. Сковороди, пере-кладач укра'шською праць сучасних зарубгжних фшософгв (У.Бек, В.Вельш, Г.Гадамер, Ю.Габермас, Г.Йонас, Р.Рорт та ш.).

Maria Kultaieva, Doctor of philosophical sciences, Professor, Corresponding Member of the National Academy of Educational Sciences of Ukraine, Chief of philosophy department, H.Skovoroda Kharkiv National Pedagogical University, Translator of contemporary foreign philosophers' books into Ukrainian (U.Beck, W.Welsch, H.Gadamer, J.Habermas, H.Jonas, R.Rorty etc.).

i Надоели баннеры? Вы всегда можете отключить рекламу.
Пользовательское соглашение Политика конфиденциальности
Открытая наука