CC BY
11
Наталя ШАКУН
ОСОБЛИВОСТ1 ШТЕРПРЕТАЦЙ" ЮТОРЙ" В КЛАСИЧН1Й УКРА1НСЬК1Й Ф1ЛОСОФСЬКО-ОСВ1ТН1Й ДУМЦ1
У сmammi анальзуеться тлумачення кторй' в укршнськш фыософсько-освттй думц XVII— XIX ст. з урахуванням тенденцт класично'1 парадигмы европейсько'1 культуры. Автор вважае, що втчизняна фыософсько-освтня думка класично'1 доби Модерну в щлому не вiдрiзнялася вiд захiдно-европейсъких тдходгв, проте мала сво/ особливоат. Специфка тлумачення кторй в Украш класично'1
доби, на думку автора, полягае в урахувант хаотично-безладних процеав i подш, в той час як у захiдноевропейськiй фыософськт думщ вагому роль вiдiгравали механшо-прогресистський та ци^чний тдходи.
Сучасна загальна суспшьна й освггня ситуащя в Украш характеризуемся пщвищенням штересу до юторично! науки. Зокрема, до питань достовiрностi й джерел, творiв та методiв формулювання концепцш i висновыв. Адже це суттево пов'язано з розумшням сощокультурно! спадщини, яка протягом останшх десятилiть стала об'ектом постмодер-шстсько! фшософсько! критики. Водночас сама юторична наука сьогоднi внутршньопроблемна, бо поява розвiдок, що претендують на новизну iдей, нерiдко супроводжуеться старими методологiчними стереотипами. Це негативно позначаеться не тшьки на юторп як науцi, але i на викладанш юторп як навчального предмета в середнш та вищiй школь
Загалом, значний масив лiтератури засвщчуе, що фiлософським питан-ням дослщження та викладання ютори надавалась i нинi надаеться iстотна увага, тому питання «Що таке iсторiя?» залишаеться актуальним. До того ж як суто фiлософське питання воно постало в европейськ1й культурi класич-но! доби i пов'язане з iменами Д. Вiко, Й. Гердера, Г. Гегеля та шших вчених XVIII — початку Х1Х-го ст. Минуле XX ст. також вщзначене спробами М. Бердяева, М. Вебера, М. Гайдеггера, Д. Коллшгвуда, К. Поппера, Г. Рж-керта, П. Сорокша, О. Шпенглера, К. Ясперса тощо дати вщповщь на питання про суть юторп.
Зрештою, протягом останшх десятилггь ХХ ст. дискусiя з приводу змюту ютори набувае навт загострено-драматично! форми. Свiдченням цього
е твердження деяких представниюв сучасно! фшософи (Ю. Габермаса, Ж. Дельоза, Ж. Дерщи, Ж.-Ф. Лютара, М. Фуко, Ф. Фукуями та iн.) про те, що загалом iсторiя — це тшьки рiзновид мiфотворчостi, який безпiдставно претендуе на науковють. Оскiльки логiко-предметнi засади багатьох наук постмодершзм загалом ставить пщ сумнiв, це, на нашу думку, означае, що iсторiя при скептичному пiдходi до не! може втратити статус науки i науково! навчально! дисциплiни.
Безумовно, зазначене вище стосуеться й праць тих украшських мис-лителiв минулих столiть, котрi по-своему вiдповiдали на питання «Що е iсторiя?». Мета статтi полягае в аналiзi тлумачення юторп в украшськш фiлософсько-освiтнiй думцi з урахуванням тенденцiй класично! парадигми европейсько! культури. Об'ектом вивчення, отже, е стан фшософсько-освггнього осмислення ютори в вврош, а безпосереднiм предметом — особливосп такого осмислення в Укра!ш ХУ11-го — друго! половини Х1Х-го столiть. Методологiчно досягнення ще! мети та виконання дослщницьких завдань пов'язуеться з використанням нелшшних iнтерпретацiй свгго-перетворень, зокрема i в галузi знань про суспiльство. Тобто, йдеться про опору на синергетичний пщхщ, котрий протягом останнiх двох десятилггь здобув поширення в Украшь Методолопчним орiентиром слугують працi В. Андрущенка, I. Бойченка, I. Добронравово!, В. Лук'янця, М. Михальченка, В. Шчик, Ю. Павленка, М. Поповича, О. Соболь, В. Табачковського, В. Ткаченка, В. Шевченка та шших сучасних вчених, котрi тiею чи шшою мiрою вивчають в контекстi синергетичного свггобачення фшософсько-освiтнi проблеми юторп та и функцп в системi освiти.
Перш за все доцшьно, очевидно, зазначити, що класифiкацiя юторичних знань сьогоднi залишаеться не зовам визначеною як в загальнофiло-софському, так i в фiлософсько-освiтньому планах. Йдеться про те, що в основу класифжацп покладаються переважно нацюнально-культурш кри-терГ! (говориться про «англшську», «росiйську» iсторiю i т.iн.), а також хронолопчш критерП, внаслiдок чого створюеться лiтописно-календарна перiодизацiя.
Оскiльки таы критерií численнi, то можна створювати рiзнi «iсторií», котрi не мютять методологiчно обГрунтованих засад дослiдження поступу. Адже, скажемо так, математика (лггочислення) допомагае викласти фактич-ний матерiал, але не пояснюе суть представлених фактами людських дiй. Крiм того, навггь перiодизацiя iсторlí з погляду змiни типiв культур нинi ви-глядае сумнiвною. Адже панiвною серед украшських вчених та вчителiв у перюдизаци всесвiтньоí iсторií все ще залишаеться схема «Стародавнш свiт — Середш вiки — Новий час» або ж «формацшна» схема К. Маркса, хоча обвд^ мають значш хиби. Сучаснi дослiдження в галузi фiлософlí iсторlí та освiти засвщчують, що методологiчно доцiльнiшою нинi вважаеться схема «Премодерн — Модерн — Постмодерн». Дана схема, зазначають В. Лук'я-нець та О. Соболь, не тшьки сприяе бшьш узагальненому упорядкуванню знань про минуле, але й «використовуеться як своерiдний «фрейм», «концептуальна рама», яка дае змогу осягнути постмодернютську ситуацш у глобально-юторичному контекстi» [3, 18].
Подшяючи такий пiдxiд, зазначимо, що пpоблемa полягае ще i в тому, що навпъ послуговуючись ним як методолопчною установкою, дослiдники залишають поза увагою вaжливi освiтньо-виxовнi аспекти pозyмiння iстоpiï. Так, сьогоднi xочa й вважаеться, що Mодеpн мiстить у со61 два пеpiоди — класичний i некласичний, чiткого подiлy мiж класичною та некласичною iстоpieю, як оповщдю пpо подй' сyспiльного буття людей, в нayковiй та навчальнш лiтеpaтypi не встановлено. Отже, не дослщжена й специфiкa пеpеxодy вщ клaсичниx до неклaсичниx фоpм iстоpичного знання в Укpaïнi у paмкax кyльтypи Mодеpнy.
Разом з тим, pозмежyвaння на класичну i посткласичну добу в фшософ-ськiй iнтеpпpетaцiï iстоpiï, на наш погляд, слушно й необxiдно в освiтньомy плаш, оскiльки так можна пеpеконливiше пpедстaвити типологiю iстоpич-но!" пpоблемaтики та способiв il виpiшення. Так, вчеш, котpi дослщжують методологiю iстоpiï, визнають, що оповщ пpо людей XVII ст. — пеpшоï половини XIX ст. суттево вiдpiзняються вiд rax текст1в, якi нaписaнi в дpyгiй половинi XIX ст. Дану вщмшшсть, на наш погляд, можна пояснити не стшьки «плином часу», скшьки змiнaми якpaз у фшософсько-методолопч-ному pозyмiннi iстоpiï в Gвpопi та y^arni, що в1д6улися, починаючи вщ сеpедини XIX стол1ття.
Вивчення освгги, загалом всieï кyльтypи Mодеpнy, пpи цьому також виявляеться пpоблемaтичним. Зо^ема, В. Лук'янець та О. Соболь пи^е^юю^, що пеpедyючa Mодеpнy дyxовнa ситyaцiя Пpемодеpнy вивчаеться спецiaльною галуззю iстоpичноï науки — «медieвiстикою». Це значить, що автономна iстоpiя модеpноï доби, яку можна вивчати в школ! на зaсaдax нayковостi, нaвpяд чи можлива. Завадить в1дсутн1сть методолопчно вивaжениx кpитеpiïв, котpi вщдшяють «пpемодеpн» i «модеpн», що пpямо виpaжaeться також i в теpмiнологiï. Публжаци', котpi xpонологiчно оxоп-люють ^p^ в1д XVII ст. i майже до початку XX ст., зо^ема, xapaктеpизyють його як «Новий час», «В1к Розуму», «Пpосвiтництво», «Сyчaснiсть» i под., xочa ще в лiтеpaтypi доби Ренесансу, тобто «вiдновлення знань», також мовилось пpо «нов1 часи».
Акцентуючи пpоблемнiсть фшософсько!' iнтеpпpетaцiï ^TOpii", потpiбно, очевидно, звеpнyти увагу на те, що й сама iстоpiя шод1 pозyмieться у не властивому 1и контекст1. Iстоpiя, нaпpиклaд, у «Фшософському енцикло-педичному словнику» визначаеться як наука пpо pозвиток суспшьства [7, 255]. Але це сшвпадае 1з визначенням зм1сту соцiaльноï фшософи та сощо-логй", як! також pозглядaються як вчення пpо pозвиток сyспiльствa. Зважа-ючи на пеpеплетення (нaвiть зм1стовну тотожн1сть) подaниx вище визначень, буде пpaвильним, очевидно, коли ^TOpm iнтеpпpетyвaтимемо як текст, що фжсуе iнфоpмaцiю та тлумачить моза!'ку фaктiв пpо минувшину.
Iстоpiя в цьому плаш — це не «об'ективна» наука, вiдстоpоненa в1д людей, а aнтpопоцентpичнa опов1дь пpо дй' людей та звоpотнiй вплив ïxnix нaслiдкiв на буття людей. Суб'ективно кожен iстоpик-дослiдник, як в1домо, по-своему констpyюe iстоpичнy pеaльнiсть, вплiтaючи ïï в специфiчнy для даного стану кулк^и фоpмy. Але в такому paзi для дослiдникa або для шкшьного вчителя 1нод1 стае важлившою не достовipнiсть пам'ятки, як
конкретного iнфоpмaцiйного джеpелa, a порядок виклaдy мaтеpiaлy для нaвчaння чи iнфоpмyвaння. Суть юторп' в цьому paзi тотожнa суп оповщ, що pозгоpтaeться як сyмa ypивкiв знaнь, котpi виpaжaють piзнi aспекти людсько!" життeдiяльностi. Iстоpiя, тaким чином, нaбyвae форми сaмопiз-тання людсько!" спiльноти, створено!" вченими тa вчителями, що мiстить у œ6i фiлософсько-методологiчний змiст.
Уpaховyючи всi щ методологiчнi зayвaження, що стосуються дослщжень iстоpiï в зaгaльноeвpопейськомy мaсштaбi, зaзнaчимо, що клaсичнa добa yкpaïнськоï юторп' тaкож хpонологiчно пpедстaвленa текстaми, створеними вщ почaткy XVII ст. i, по суп, до середини XIX ст. Репpезентовaнa вонa, пеpедyсiм, Хмельницьким, Львiвським, Чеpнiгiвським, Густинським, Mежи-прським лiтописaми, a тaкож козaцько-стapшинськими лiтописaми Сaмо-видця, Г. Гpaб'янки, С. Величга, Я. Лизогyбa, мемyapною лiтеpaтypою, aгiогpaфiчними твоpaми тa iншими пpaцями, що фiксyвaли iнфоpмaцiю про життя yкpaïнського нapодy i мiстять, по суп, пеpшi спроби юторично!' рефлексивность
Вaжливi фiлософсько-освiтнi iнтенцiï мiстять тaкож пpaцi дiячiв Киево-Mогилянськоï школи — «Лгтос» П. Mогили, «Хрошга» Т. Сaфоновичa, роботи I. Пзеля, Д. Тyптaлa, Т. Пpокоповичa, Г. Бужинського, Г. Полетики, В. Py6ara тa iн. Окремо вapто видшити «Синопсис» (1674 р.) i Xpоногpaф (Кшвський список). Сприяли поширенню юторичного знaння пpaцi П. Симоновського, С. Лукомського, Г. Miллеpa, С. Mишецького, «Iстоpiя Рyсiв», як i вчених першо'1' половини XIX ст. — M. Maксимовичa, M. Косто-мapовa, Д. Бaнтиш-Кaменського, M. Mapкевичa тощо.
кторичне знaння не лише сприяло татрютичному виховaнню молодi, aле й викликaло iнтеpес до Укpaïни зa кордоном. Нaпpиклaд, вiдомо, що пpaця «Коpоткi полiтичнi й iстоpичнi вщомосп про Maлy Росiю» В. Py6arn бyлa пеpеклaденa нiмецькою мовою i мaлa знaчний вiдгомiн нa Зaходi в кiнцi XVIII — почaткy XIX столiть [5, 133]. Змютовно лiтописнi пpaцi XVII—XVIII ст. мaють пеpевaжно компiлятивний хapaктеp, почaсти оpiентyвaлися нa стиль «iстоpiй» Геpодотa, Фyкiдiдa чи Плyтapхa. Сaме тому вони неоднозтачш з точки зору iнфоpмaтивностi тa фiлософськоï спрямо-вaностi змюту.
Але пщкреслимо, що незвaжaючи та широке викоpистaння iноземного джерельного мaтеpiaлy, yкpaïнськa фiлософсько-iстоpичнa й освiтня дум^ XVII—XVIII ст. спиpaлaсь, зaгaлом, та впчизняш джеpелa, отже, нa безперервну оповщну тpaдицiю. Освiтня цiннiсть твоpiв yкpaïнських aвтоpiв дaного пеpiодy для сyчaсникiв полягaе ще й в тому, що в них не тальки ф^сув^ись сусшльно-полiтичнi тшзй", якими було сповнене буття yкpaïнського нapодy, a й мiстяться спроби фшософського тлyмaчення процедур створення тa викоpистaння iстоpичного знaння. Це було вкpaй вгжливо в умовгх, коли yкpaïнський етнос лише стaвaв та шлях перетворення в пол™чну тацш в сyпеpечливiй зaгaльнополiтичнiй обстaновцi. Адже в XVII—XVIII столiттях зовнiшнiй тиск Польщi, Mосковського цapствa i Туреччини нa Укpaïнy пiдсилювaвся в yкpaïнськомy сyспiльствi чвapaми серед козaцькоï сгаршини, кризою церкви, a тaкож вщсутнютю yстaленоï деpжaвноï влaди.
Проте дуже рiзнорiднi за сво!м змютом i формою iсторичнi твори украшських авторiв XVII ст. — початку XIX ст. мають спiльне фшософсько-методологiчне пiдГрунтя. Насамперед, слiд наголосити, що в Укра!ш, як i в усiй вврош, епоха Модерну починаеться з переосмислення мюця людини в природi та з виникнення впевненост в можливостi поширення влади людини не лише на суспшьство, а й на природу. Фiлософiя вбачае освггнш iдеал в людиш, котра пiдкорюе свiт. Сам же свгг е велетенською машиною, елементи яко! взаемодiють за незмiнними законами мехашки. Прагнення до набуття нових знань про свгг ознаменувалися водночас пошуками нових засобiв i методiв пiзнання, зокрема i в цариш гуманiтарних наук. Однак нерiдко щ прагнення здiйснювались на вже створеному християнською теолопею мiфорацiональному Грунтi.
Так, в захщноевропейськш традицп Премодерно! доби панувала думка Аврелiя Августина, згщно з якою iсторiя — це процес, що здшснюеться як реалiзацiя Божого плану управлiння свiтом i е змiною поколiнь вiд ^хопадшня «прабатькiв людства» Адама i вви до настання «царства Божого». Вироблене у зв'язку з цим переконання в цшсносп, провщен-цiйностi та лшшнш спрямованостi iсторичного процесу «до кшця» послу-гували методологiчним пщГрунтям багатьох iсторичних теорiй XVII—XIX ст. Як слушно зауважуе В. Шевченко, «без «священно! юторп» навряд чи могли появитися уявлення про «дикунство», «варварство» i «цивiлiзацiю», про «первюне суспiльство», що замiнюеться «новими людьми», про «першо-мавпу» Ч. Дарвша, котра перетворилася на людину, гадки про втрачений або майбутнiй «рай» [8, 202].
Мiфи «священно! юторп» трансформувалися в утопп захщноевропейсь-ко! фiлософсько-iсторичноí' думки класично! доби, що концентровано представлена, на наш погляд, творами Д. Вжо та Й. Гердера. Своею працею «Основи ново! науки про загальну природу нацш» (1722) Д. Вiко, зокрема, фшософськи аргументуе право на iснування юторп як науки iз власним методом дослщження. Причому !! автор розумiе iсторiю не як «об'ективний процес», а як оповщь про науки, мови, мистецтва i поезП, про держави, права i матерiальнi культури тощо. Iсторiя в тлумаченнi Д. Вжо таким чином постае близькою до фшологи. Отож i метод юторп, з його погляду, мае свою специфжу: для того, щоб шзнати речi та явища, необхщно дослiдити слова, якими вони позначаються. Тобто фшософська думка Д. Вжо спрямовувала iсторичну освiту й науку в лоно мовознавства, у сферу соцюкультурно! штерпретацп змiсту понять, що описують життя людей.
Розглядаючи суспшьний поступ як творення людством мов, мiфiв, звича!в, законiв, Д. Вжо звертаеться до аналог^!, яка допомагае йому помгшти в бугтi держав i народiв нiбито спiльнi перюди, що повторюються. Причому перiодизацiю ютори фiлософ здiйснюе в контекстi релшйно! трiадно! схеми, що на той час мщно увiйшла в европейську свщомють. Зокрема, мислитель видiляе три взаемопов'язаш вiки — богiв (епоха теократичного правлшня), геро!в (перiод аристократичних республж) i людей (час народно! демократ). Поступ народiв постае цикичним рухом до
нaпеpед зaдaноï мети, бо Д. Вжо був перекотаний: «дaний порядок був yстaновлений Божественним Провидшням» [1, 117].
Mетодологiя Д. Вжо спpиялa стaновленню iстоpичноï туки й освiти, здобувши певне продовження в теори' iстоpiï Й. Геpдеpa, нiмецькiй клaсичнiй фiлософiï, мapксизмi. Тaк, Й. Гердер pозглядae iстоpiю не як оповщь, a як «pеaльний процес», зaсновaний нa тотожностi буття i мис-лення. вднють буття i мислення пpедстaвленa людською дiяльнiстю, що детеpмiнyeться внyтpiшнiми i зовшшшми чинникaми. Не виключaючи вaжливоï pолi еволюцй' розуму в стaновленнi ^щй, визнaчaльним у сyспiльномy постyпi мислитель ввaжae змiнy способу освоення природи. Тому фшософ aкцентye yвaгy та вивченнi конкpетно-iстоpичного iснyвaння нapодiв, бо людсьга пpиpодa, як вiн гaдaв, не змiнюeться.
Цiлiснiсть розвитку людствa, пеpеконaний Й. Гердер, полягae у взaeмодiï всiх нapодiв, котpi е лaнкaми лaнцюгa людського роду i проходять подiбнi пеpiоди свого розвитку. Отже, фiлософ вiдкидae те розумшня сyспiльного поступу, що нa почaткy XIX ст. проголошуе «iстоpичними» лише деpжaвнi нapоди ввропи. Бездеpжaвнi тароди, як пiзнiше вчив Г. Гегель, не зaслyговyють нa yвaгy. Зaгaлом же, Й. Гердер здiйснюe спробу подолaти одномipнiсть iстоpичного континiyмy, що сктався в попеpеднiй фшософ-сько-осв^нш дyмцi, гле i не може вийти зa межi цieï ж лшшно!' iнтеpпpетaцiï iстоpiï. Адже визтаючи почaтком iстоpiï божественне твоpiння, вш «зaдae» paмки pозгоpтaнню подiй до провщенцшного зaвеpшення, що нaбyвae форми остaточноï pеaлiзaцiï визнaченоï Богом мети людствa.
Отже, як у фтософськш системi Д. Вiко, тaк i у вченш Й. Геpдеpa, котpi предстввляють клaсичнy пapaдигмy тлyмaчення юторп' в вврош, iстоpичний поступ тлyмaчиться в пpовiденцiйно-есхaтологiчномy контекстi. Теологiзм, присутнш у pозyмiннi сyспiльного поступу, в нaвчaльнiй пpaктицi i нинi зaмaсковaно виpaжaeться лiнiйною веpсieю подiй у фоpмi нiбито зaвеpшеноï системи-склндки. Вота утворюеться додaвaнням подiй, якi склaдaються в текстi до нескiнченностi, a несюнченнють це i е зaвеpшенiсть, тобто, вiчнiсть.
Уpaховyючи виклндене, пщкреслимо, що з точки зору лопко-методо-логiчноï побудови i фiлософських пiдходiв до тлyмaчення iстоpiï пpaцi yкpaïнських мислителiв XVII ст. — першо'1' половини XIX ст. мaло чим вiдpiзняються вiд фiлософсько-iстоpичних iнтеpпpетaцiй зaхiдноeвpопейсь-ких aвтоpiв. Лiтописнa тpaдицiя в y^arni XVII—XVIII ст. rpyнтyвaлaсь, по суп, нa зaсaдaх Пpосвiтництвa тa компapaтивiстики, що свiдчило про суго-лоснiсть вiтчизняноï фiлософсько-освiтньоï тa юторично!' думки зaхiдно-европейському клaсичномy лiнiйно-мехaнiстичномy тлyмaченню iстоpiï. Нaйбiльш промовисто це виявилося у пpaгненнi дослiдникiв констpyювaти буття укршнського нapодy в контекст iстоpiï свiтовоï тa вiдтвоpити його нaцiонaльне минуле у фоpмaх хронолопчного нaгpомaдження описiв тa тлyмaчень подш (розвиток, прогрес, еволюцiя).
Дaнy тенденцш яскpaво демонструе, нaпpиклaд, Ки1'вський синопсис (1674) aнонiмного aвтоpa, який витpимaв близько 30 видaнь i довгий чaс слyгyвaв свого роду методом шзтання i пiдpyчником з вгтчизняно1" iстоpiï. Свiтоглядно твip мae теолопчну тенденцiю, тому що почaтком юторичного
процесу автор вважае свгтотворшня Боже, а проблему походження слов'янського народу, зокрема укра!нського та «московського», вирiшуе в контекст християнського свiтосприйнягтя. Новизна же «Синопсису», порiвняно iз ранiше написаними в Укра!ш iсторичними творами, полягае у спробi створити послiдовну, «з роду в рiд», картину юторп власного народу. Структурно твiр мае вiсiмдесят роздiлiв невеликого об'ему, матерiал поданий хронологiчно, змiстовно нагадуючи бшьш енциклопедичне видання, анiж хронiку чи лгтопис. Спираючись на вагому джерельну базу iноземних авторiв та впчизняних лiтописцiв, використовуючи власнi спостереження, автор «Синопсису» прагне виявити достовiрнiсть ведомостей, систематизувати й лаконiчно подати матерiал, пропонуючи читачам оповiднi концепцп. Але слщ вiдзначити, що акцентуючи увагу на традицшносп укладiв суспiльного й полгтичного життя, «Синопсис» подае !х в контекстi багатоплановостi вiтчизняно! соцюкультурно! ситуацп. Тобто iсторичнi факти, що виражають суспшьш подi!, розглядаються не як паралельш спiвбугтевостi, а як сума переплетених рiзнорiдних подiй.
Така особливють штерпретацп юторп деякою мiрою мiстила можливiсть вiдступу вiд лшшносп, що вiдповiдало специфiцi свiторозумiння в Укра!ш. Справа в тiм, що тлумачення юторп в Укра!ш пов'язувалося, насамперед, з уявленням про хаотичнють, нестабiльнiсть, непередбачуванiсть свiту. Останнiй, внаслщок полiтично!, суспiльно! та релiгiйно! нестабшьносп, уявлявся як «розбурхане i вiчне море, в якому весь час «проживають» i «перебувають» окремi люди, поколшня, народи» [10, 109]. Визнавалося, таким чином, що поряд iз «природним порядком» iснуе хаос, випадковi та стихiйнi подп.
Отже, в той час, як у захщноевропейськш фшософськш думцi утверд-жуеться погляд, згщно з яким природна необхщнють, як дiя провидiння, е порядок подш, що утворюе особливий сенс юторп, в Укра!ш природна необхщнють не визнавалася головною умовою суспшьного життя. Це властиво й автору «Синопсису», який переконаний у багатомiрностi юторичного простору. Тому й iсторiя створюеться ним як опис подш, що розгортаеться завдяки взаемодп центру — «преславного верховного i головного для всього народу росшського граду Киева» [6, 504] i навколиш-ньо! периферi!. Ки!в, отже, мислиться центром впчизняного свiту, через що й оповщь ведеться про подп суспiльно-полiтичного та церковного життя, що концентровано представленi буттям Ки!вщини.
Дещо шакшою постае спроба розглядати юторш як суму хронологiчно систематизованих згадок про минувшину, що репрезентуе лгтопис Самовид-ця. Головна увага його автора в методолопчному планi сконцентрована на фактах, тобто на опиа ознак подiй, явищ та процеав. Щоправда, аналiз Самовидцем причин вшни 1648—1654 рр. пiд проводом Б. Хмельницького говорить про усвщомлення ним складносп i багатоманiтностi подiй суспшьного життя. Дiеписець прагне зобразити юторш укра!нського народу у тiсному зв'язку з iсторiею Речi Посполито!. Такий пщхщ покликаний довести «iсторичнiсть» укра!нського народу, теоретично забезпечити йому мюце на свiтовiй аренi i, водночас, продемонструвати цiлiснiсть, внутрiшню
еднiсть всесвiтнього юторичного процесу, визнаючи, що в ньому, знову-таки, багато безладного i невiдомого. Тому Самовидець акцентуе особисту причетнють до подiй.
Вимога ж «об'ективносп», неупередженостi iсторичного дослiдження, яка методолопчно наставляла захiдноевропейських дослiдникiв класично! доби, найбiльше проявилася в украшськш фiлософсько-освiтнiй думцi в «Лiтописi Граб'янки». Гадяцький полковник Григорiй Граб'янка намагаеться стояти на позицп неупередженого дослщника, який нiбито точно вилучае змют з предмета свого дослiдження, наголошуючи, що його особистий внесок полягае у впорядкуванш фактiв. Вiн «тшьки зiбрав все це i записав» та «шчого не додавав вщ себе» [2, 11]. Таким чином, предметом юторп в цьому випадку стае не подiя, а «перше» слово про подт. Фiлософська жрефлекая тут проявляеться у формi «думання без автора», який нiбито «безсторонньо» викладае факти.
Деякою мiрою узагальнюючи зазначене вище, можемо говорити, що особливють фшософсько! рефлексп вiтчизняних дослщниыв XVII—XVШ ст. в галузi юторп полягала в тому, що тод1, в умовах загрозливо! для Укра!ни полггично! i релшйно! ситуацп, перед ними поставала необхiднiсть не лише довести свгговш спiльнотi «iсторичнiсть» свого народу, але й по-новому осмислити та пояснити сшввггчизникам життя власного народу. Таким чином, тема спадкоемност Гетьманщини (козацтва, зокрема), традицiй княжо! держави, боротьби за нацiональну незалежнють стае провiдною фiлософською та полггичною темою iсторичних творiв означеного перюду.
Скажемо, Г. Граб'янка в своему «ЛггописЬ на пiдставi етимологiчного анаизу слова «козак», висновуе, що козаки — нащадки скiфського племенi «козар», родовiд яких виводить аж з бiблiйних часiв. Ототожнюючи iсторiю украшського народу з iсторiею козацтва, вш обГрунтовуе версiю, згiдно з якою слов'яни визнаються головними предками козаыв. Подiбна свгго-глядна iдея засаднича i для «1сторп Русiв» (XVIII ст.), структура змюту яко! дшиться на перiод до нашестя татар, що подаеться «екстрактом», а пюля нашестя — подаеться «просторо ! докладно», пiдкреслюючи тим самим основне спрямування твору. Ним е оповщь про визвольн1 змагання укра!н-ського народу за право на самовизначення.
Шдкреслимо ще й таку осо6лив1сть тлумачення ютори в украшськш фшософсько-освггнш думш класично! доби: якщо диференцiацiя релйш-ного i св1тського розум1ння юторп, церковно! та св1тсько! осв1ти в Захщнш 6вроп1 вiдбуваеться до XVII ст., то таке розмежування в Укра!ш припадае лише на початок Х1Х ст. Воно пов'язане, головне, 1з заснуванням Харкiвсь-кого ушверситету (1805) та Н1жинсько! ПмназП вищих наук (1820). Отже, Х1Х ст., яке в захщноевропейськш 1стор1ософськ1й традици по праву вважаеться «в1ком юторп», в Укра!ш означене лише початком становлення юторп' як професшно! освггньо-науково! д1яльност1. Вийшли фунда-ментальнi праш М. Костомарова, Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, М. Максимовича та шших дослщниыв, в яких рельефно виступала ще методолопя тлумачення 1стор1! в класичних формах л1н1йност1, «складки», взаемодп безладдя i порядку, елементiв провщеншаизму.
Так, iсторiя, зафiксована у вiдповiдних документах i свiдченнях з погляду Д. Бантиш-Каменського, виявляеться пiдпорядкованою божественним законам i постае низкою подш, черга (жшя) зв'язку мiж якими встанов-люеться самим дослiдником. Iсторiя для Д. Бантиш-Каменського — це текст, книга, що е шбито «цше», складене автором «i3 уривкiв розкиданих». Продовжуе цю методологiчну тенденцiю й книга М. Маркевича «Iсторiя Малороси'», в якiй подй' систематизовано представлеш у виглядi логiчного процесу. Однак лопчнють забезпечуеться будь-якою цiною, навпъ нех-туванням критерй'в iстинностi опису подш. Видшяючи шiсть перiодiв («картин») життя Украши, М. Маркевич в основу перюдизаци' кладе рiзнi чинники суспшьного буття. Так, наприклад, першим перюдом iсторiï вiн вважае перебування Русi пiд татарським поневоленням, вщокремлення il вiд пiвнiчних слов'ян i, уже як Малороая, приеднання до Литви та Польщь Другий перюд визначае на пiдставi полiтичних чиннийв, третiй — релiгiйних тощо. Зрештою, в шостому перiодi, на думку автора, «вона зникае, зливаеться з Роаею без боротьби, без лементу» [4, 5].
Викладене дае змогу зробити ряд висновюв. Перш за все, доцшьно вiдзначити, що вгтчизняна фiлософсько-освiтня думка XVII — початку XIX ст. у способах викладу ютори' хоча в цiлому не вiдрiзнялася вiд захiдноевропейських пiдходiв, все-таки мала деяк особливостi. Так, ди-ференцiацiя релiгiйного i свiтського розумшня iсторiï в захiдноевропейськiй фiлософсько-освiтнiй думщ вiдбуваеться до XVII ст., а в украшськш — лише на початку Х1Х ст. «Вiк юторп'» в Украïнi припадае в основному на другу половину XIX ст., в той час як в крашах Захщно'1" ввропи вiн розпочинаеться у фшософсько-освгтньому планi, по суп, вже з друго'1' половини XVIII ст. (Й. Гердер, I. Кант тощо).
1нша особливють фшософсько-освгтнього тлумачення ютори' в Укрш'ш класично!" доби полягае в урахуванш хаотично-безладних процеав i подiй, в той час, як у захщноевропейськш думцi даного перюду все бiльшу роль почав вщгравати механiко-прогресистський та циклiчний пщходи. Тобто в Украïнi XVII—XIX ст. визнавалося, що iсторiя — це поеднання в упорядкованш оповiдi безлiчi вiдомих, але текстуально не описаних безладних подш.
Проте в усьому шшому в межах класичного перюду викладання iсторiï та iсторичне дослщження в Украïнi не рiзнилося вщ фiлософсько-освiтнiх тлумачень на Заходi. Тому в ньому крилася суттева методолопчна супереч-нiсть лiнiйноï iнтерпретацiï: прагнення лопчно i вичерпно розглянути порядок подш стикалося iз iнформативними проваллями у ix хронологiчнiй «складцi». Означена суперечнють вже в другiй половиш XIX ст. стала предметом осмислення украшських дослщнийв i спонукала ix до плiдниx фiлософсько-освiтнix пошуйв. Аналiз цих пошукiв заслуговуе в перспективi на спецiальне дослiдження.
Л^ература:
1. Вико Д. Основания Новой науки. — М.-К.: «REFL- book» — «ИСА», 1994.
2. Лтопис гадяцького полковника Григор1я Граб'янки. — К.: Т-во «Знания Украши», 1992.
3
4
5
6
7
8
9
Н. Шакун. Особенности интерпретации истории в классической украинской философско-образовательной мысли
В статье анализируется интерпретация истории украинской философско-образовательной мысли XVII—XIX ст.ст. с учетом тенденций классической парадигмы европейской культуры. Автор считает, что отечественная философско-образовательная мысль классической эпохи Модерна в целом не отличалась от западноевропейских подходов, хотя имела свои особенности. Специфика интерпретации истории в Украине классической эпохи, по мнению автора, заключается в учете хаотически-неупорядоченных процессов и событий, в то время как западноевропейская философская мысль существенную роль уделяла механико-прогрессистскому и циклическому подходам.
N. Shakun. Pecularities of History Interpretation in the Classical Ukrainian Philosophical and Educational Thought
The article presents an analysis of the interpretation of history by the Ukrainian philosophical and educational thought of the 17—19-th century, taking into consideration the tendencies of the classical paradigm of the European culture. The author considers that Ukrainian philosophical and educational thought of the Modern ages did not differ from the Western-European approaches though had its own peculiarities. In author's opinion, the interpretation of history in Ukraine of the Classical period lied in a registration of the chaotic and messy processes and events, when Western-European thought was paying much attention to the mechanic and progressive and also cyclic approaches.
Лук'янець В. С., Соболь О. М. Фшософський постмодершзм. — К.: Абрис, 1998. Маркевич Николай. Исторш Малороссш. — М.: Издаше книгопродавца О. И. Хрусталева, 1842. — Т 1.
Шчик В. М. Киево-Могилянська академш ! шмецька культура. — К.: Украшський Центр духовно! культури, 2001.
Синопсис Кшвський // Хротка. — 2000: — 2002. — № 49—50. Фыософський енциклопедичний словник. — К.: Абрис, 2002.
Шевченко В. I. 1сторш ! теорш: синергетичний аспект // Практична фшософш — 2003. — № 1.
Шевченко В. I. Фшософська зоря Лазаря Барановича (сер!я «Духовш скарби Укра!'-ни»). — К.: Украшський центр духовно! культури, 2001.
