CC BY
90
УДК 316.7
В. В. Міхеєва, кандидат історичних наук, доцент ОСОБЛИВОСТІ СОЦІОРЕГУЛЯТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СИСТЕМИ ОСВІТИ В УКРАЇНІ
Проаналізовано роль освіти в механізмі соціальної регуляції. Значну увагу приділено особливостям функціонування і дисфункціям системи освіти в суспільстві. Розглянуто якісні зміни в системі освіти в сучасний період.
Ключові слова: освіта, молодь, знання, суспільство, духовне життя, відтворення, функції, дисфункції.
Актуальність проблеми вивчення особливостей соціорегулятивної діяльності системи освіти в Україні не викликає сумнівів. В останні десятиліття проблеми функціонування системи освіти набули гострої актуальності. Це пов’язано з особливою роллю, яку відіграє освіта в соціальних взаємодіях, і тими процесами, які відзначаються в цій сфері у зв’язку з її реформуванням. В умовах модернізації, де знання виступають джерелом динамізму, новацій і основою соціальної організації, саме освіта як сфера громадського відтворення набуває принципового значення. Виконуючи широкий спектр функцій від підготовки кваліфікованих фахівців до соціальної регуляції і інтеграції, вона задає параметри розвитку соціуму в довгостроковій перспективі.
Метою статті є дослідження освіти в механізмі соціальної регуляції.
У гуманітарних науках є серйозний досвід вивчення інституту освіти. Тільки попередній аналіз останніх джерел і публікацій дає змогу назвати масу імен людей, що здійснили безперечний внесок у вивчення цього питання [1]. Проте в інтерпретації - освіта в механізмі соціальної регуляції: особливості функціонування і дисфункцій - питання залишається слабко вивченим.
На пострадянському просторі, включаючи Україну, фундаментальні зміни у сфері освіти пов’язані, по-перше, з ширшими процесами лібералізації і комерціалізації; по-друге, з приєднанням до Болонської конвенції, що спричинило як організаційні, так і ідейні зміни у системі освіти. Нові зразки в структурі освіти і характері взаємодії між суб’єктами освітнього процесу позначаються на всьому спектрі функцій, що реалізовуються ним. У соціології освіта розглядається в декількох аспектах: як соціальний інститут, як частина механізму соціалізації, як процес навчання і підготовки кваліфікованих кадрів. Як соціальний інститут, вона являє собою систему, що охоплює сукупність статусів і ролей, норм і цінностей, соціальних організацій (шкіл, університетів, академій), які відповідають за передавання новим поколінням накопиченого досвіду і знань. Як частина механізму соціалізації особи освіта забезпечує залучення особи до соціокультурних зразків цього суспільства. Тут вона виступає як цілеспрямований інтегрований процес навчання і виховання в інтересах особи, суспільства, держави. Як елемент духовного виробництва освіта є механізмом руху і поширення знань, а також норм, цінностей, зразків соціальних відносин [2, с. 74]. Таким чином, забезпечуючи розвиток науково-технічного прогресу в суспільстві, освіта сприяє якісному поліпшенню умов життя людей і безпосередньо впливає на зростання духовного, професійного, культурного рівнів індивідів і суспільства в цілому.
Як соціальний інститут освіта, з одного боку, є сукупністю певних організацій і людей, які забезпечені певними матеріальними засобами і виконують певні соціальні функції, а з другого - це система ідей, правил, норм, стандартів поведінки учасників освітнього процесу. Завдяки системі освіти регулюється передавання від покоління до покоління накопиченого досвіду, матеріальних і духовних цінностей, знання, досвіду, традицій. Е. Дюркгейм образно визначав соціальні інститути як «фабрики відтворення соціальних стосунків і зв’язків» [3, с. 184]. У цьому сенсі освіта є найважливішим механізмом соціокультурного відтворення. Тому в процесі функціонування і розвитку суспільства вона відіграє виключно важливу роль у соціокультурному регулюванні процесу громадського відтворення і суспільного життя.
Соціальний інститут освіти надає громадським стосункам стійкості і визначеності відносно накопичення і передавання знань, соціального досвіду, відтворення і розвитку культури, цілеспрямованого формування особи, інтелектуального потенціалу суспільства.
Для будь-якого суспільства життєво необхідно закріпити певні типи соціальних стосунків, зробити їх обов’язковими для членів цього суспільства. Це належить до тих соціальних стосунків, вступ в які забезпечує задоволення принциповіших потреб, потрібних для вдалого функціонування як самих індивідів, так і всього суспільства. Так, потреба у відтворенні матеріальних благ змушує людей закріплювати і підтримувати виробничі справи; потреба соціалізувати підростаюче покоління і виховувати молодь на зразках культури групи змушує закріплювати і підтримувати родинні справи, справи навчання юних людей. А в результаті того,
що життєві цілі і потреби людей є змінними, накопичений культурний багаж постійно піддається переоцінці, переосмисленню.
Уже в примітивних, первісних і аграрних суспільствах освіта була складовою частиною соціально-виробничого процесу. І хоча не існувало інституціонально оформлених структур, а в передаванні культурної спадщини, досвіду, знань, традицій брали участь усі члени суспільства, цей процес мав регульований характер. Характерно, що залучення дітей до трудових дій, навчання професійним навичкам розпочиналося з чотирьох-п’яти років. Видатний дослідник слов’янської етнографії Д. Зеленін так описує вітчизняну практику виховання дітей: «На шостому році дівчинку вже називають нянька і на неї покладається турбота про зибочну дитину, яка ще не вміє ходити; дів-чинка в 6-7 років зазвичай пасе також телят, овець, гусей, вчиться прясти і ткати і допомагає матері по господарству. Хлопчик також пасе на сьомому році свиней і гусей
і, якщо у нього немає сестер, наглядає за малюками; крім того, він - бороно-волок, тобто боронить поле, або погонич, тобто поганяє волів під час оранки на Україні. З дванадцяти років діти виконують усі легкі роботи нарівні з дорослими» [4, с. 330]. Вихованням і освітою хлопчиків зай-малися чоловіки, а дівчаток - жінки. Коли дитина підростала, вона піддава-лася особливій церемонії - «ініціації», що триває декілька днів, упродовж яких юнаки і дівчата повинні були продемонструвати і підтвердити свої здібності і права дорослих членів суспільства, беручи участь у змаганнях, танцях, обрядах та культових діях.
Поступово в доіндустріальному суспільстві разом з розширенням мас-штабів громадського розподілу праці, появою державної влади і станової нерівності починається відокремлення інституту освіти. Спеціальну підготовку і навчання з використанням особливої групи вчителів отримують діти з багатих родин. Наочним прикладом перших формальних систем освіти можуть слугувати школи в Давній Греції і Давньому Римі. В античних державах система освіти відрізнялася стрункістю і розгалуженістю. Більшість вільного населення Давньої Греції і Давнього Риму отримували початкову освіту. Особлива роль відводилася вищому ступеню освіти, що було пов’язано з розвитком науки, постійно зростаючими потребами суспільно-політичної і управлінської сфер суспільства в освічених людях. Саме середні навчальні заклади сприяли утвердженню ідеалу всебічного розвитку особистості. Система утворення Античності була пов’язана з уявленнями про повноцінного громадянина як людину розвинену інтелектуально, фізично, естетично та духовно. На цій основі вибудовувалася соціорегулятивна діяльність освіти.
Витоки самого поняття «освіта» знаходяться в ранньому Середньовіччі, коли основу регулювання складали релігійні догмати. Релігійний сенс освіти полягав у розумінні людини як створеної за образом Бога. В епоху Відродження, коли людина стає цінністю, освіта розглядається як спосіб її саморозвитку, входження в культуру, спілкування з іншими людьми. Характерною особливістю системи формальної освіти в доіндустріальному суспільстві було те, що воно було доступно обмеженій кількості осіб - вихідцям з багатих і престижних станів. Тим самим соціорегулятивна роль освіти мала переважно локальний характер, обмежений становими рамками. Між тим з’являється світське культурно-історичне тлумачення освіти як способу створення свого «лиця», образу. При цьому образ культури проектується на зміст, організацію та методи, які використовуються в освітній практиці. Справжня революція в системі освіти відбувається в суспільстві індустріального типу: освіта перестає бути елітарною і стає масовою, доступною для широких верств населення. Така радикальна трансформація інституту освіти була спричинена потребами економіки, науково-технічного прогресу, змінами в культурі та способі життя людей. Зміни в системі освіти були викликані необхідністю підготовки працівника нового типу - працівника великого машинного капіталістичного виробництва. В індустріально розвинених країнах у другій половині XIX ст. було введено безкоштовну обов’язкову початкову освіту. У ХІХ-ХХ ст. широкого поширення набувають середні і спеціальні школи, зростає кількість вищих навчальних закладів. Неповна, а потім і повна середня освіта стає необхідною умовою отримання професії в основних галузях промисловості. Найбільш бурхливе зростання системи освіти припадає на період після Другої світової війни, коли відбувається технічне переозброєння провідних індустріальних країн і здійснюється новий потужний стрибок у розвитку промисловості, науки та техніки.
Не тільки масовість і загальнодоступність характеризували систему освіти, що змінюється. Разом з цим вона придбала низку якісно нових властивостей: якщо в доіндустріальному суспільстві регулятивна функція системи освіти була орієнтована головним чином на збереження і відтворення культури, досвіду і знань попередніх поколінь, то в сучасному суспільстві інститут освіти стає найважливішим чинником культурної і соціальної зміни. Другу половину XX ст. не випадково називають епохою культурної і освітньої революції
з тієї причини, що система освіти стає ключовим чинником саморозвитку індивідів та груп. Процеси глобалізації змінюють систему соціальних функцій освіти й одночасно загострюють суперечності між потенціалом людської культури і можливостями засвоїти і скористатися сучасними досягненнями людської цивілізації.
У перехідних пострадянських суспільствах система освіти функціонує у скрутних соціально-економічних умовах. У той же час очевидним є розуміння значущості розвитку системи освіти саме як істотного антикризового чинника, покликаного в умовах перехідного суспільства за короткий час сприяти створенню ресурсної бази для громадського розвитку. Крім того, мета освіти - допомогти людині в адаптації до реально існуючої соціальної системи і через це увійти до культури. А в нестабільних умовах сучасності освіта покликана допомогти людині при адаптації до нових умов життя, що швидко змінюються. Це означає, що освіта не повинна замикатися на вирішенні конкретних миттєвих завдань, а мусить давати індивідам ключ до пізнання і саморозвитку при зіткненні з новими викликами [5, с. 29-38].
У зв’язку з цим зміна розуміння сутності освіти, її прямолінійна прагматизація та утилітаризм в українському суспільстві відбивають неадекватне уявлення саме про її призначення в умовах реальності, що змінюється, і виглядає як вияв дисфункції, багатий на соціальні витрати.
Сучасне українське суспільство, як і безліч інших суспільств, об’єднаних процесами системної трансформації, характеризується високою часткою невизначеності та нелінійності розвитку. Його характерними ознаками є нерівноважність, неструктурованість, незавершеність формування нових типів структур і стосунків, у тому числі у сфері освіти. Це означає, що індивідам і групам належить самостійно довизначати умови своєї життєдіяльності, здійснюючи самостійний вибір. Освіта у цьому процесі покликана відіграти вирішальну роль. Виникає запитання: які принципи мають бути покладені в основу трансляції знань? Очевидно, що в процесі освіти мають сформуватися здібності адекватного реагування на соціально-економічні умови, що змінюються, шляхом самостійного конструювання знань. У цьому сенсі вимога, адресована системі освіти, «вчити не для школи, а для життя», яка в сучасних підходах відображається у все наполегливішій орієнтації освітніх стандартів на формування в учня різних конкретних «компетенцій», на перший погляд видається доречною. Проте на практиці, широко впроваджуваної в українській системі освіти (а досвід показує, що і в російській теж), принцип «компетенцій», що домінує в розробленні освітніх стандартів і програм, відсунув на далеку периферію інші принципи, крім утилітаризму. Останній дає ілюзію інтенсивності підготовки, якщо на перший план висуваються освітні програми, зміст яких гранично тісно співвідноситься з якою-небудь конкретною практикою, поширеною в поточній соціальній і економічній дійсності. Проте по суті цей підхід неминуче породив свою протилежність у вигляді прагнення помножити кількість дисциплін, що підлягають «практичному», «прикладному» вивченню. Оскільки головною метою такого підходу є адаптація суб’єкта, що становиться, до реального життя «тут і зараз», то складаються передумови наповнення навчальних програм конкретними, але вкрай дробовими і фрагментарними знаннями до тих пір, доки це прагнення повідомити учню в прикладній формі все, що йому може згодитися, не вступить у суперечність з обмеженою кількістю навчальних годин. Дисфункціональний наслідок цієї тенденції пов’язаний з вимиванням фундаментальної підготовки у вищій школі.
Неважко помітити, що така система хоч і збільшує шанси на успішну інтеграцію, але одночасно відтворює безліч вузьких практиків. Їх когнітивні характеристики визначаються вузькою номенклатурою отриманих знань, які не глибокі, як очікувалося, а поверхові і практично виключають узагальнення. А там, де людей не навчають на більш-менш абстрактному рівні узагальнювати отримувані відомості, освіта вихолощується. Сам же індивід усупереч проголошуваним цілям і громадським потребам не дістає можливості динамічного оновлення знань і підвищення кваліфікації, що в умовах вимог, які змінюються, лише створює загрозу незатребуваності. Отже, є підстави говорити про дисфункцію освіти з точки зору її ролі і місця в саморегуляції власних знань і компетентності.
Між тим, не замикаючись на підготовці себе до якоїсь однієї конкретної діяльності, суб’єкт придбає широкі можливості для маневру порівняно з тими, які йому могли б надати прикладні курси з будь-якого набору спеціальностей.
Усунення суперечності між забезпеченням зв’язку освіти із соціальною практикою і збереженням його фундаментальних властивостей було б ефективним на основі оволодіння засобами трансляції людського досвіду, а в сучасному тлумаченні - соціокомунікативними системами, найбільш надійно репрезентованими в дисциплінарних формах культури. Опанувавши їх, людина придбає універсальні інструменти рефлексії
будь-якого досвіду, пошуку рішення, оптимального для себе і для соціуму. Цю роль покликана відіграти гуманітарна складова освіти, яка на практиці нестримно скорочується.
У числі найважливіших соціорегуляційних функцій освіти залишаються ті, що пов’язані із забезпеченням соціальної інтеграції, а також індивідуальної самореалізації та висхідної мобільності. У цьому сенсі освіта здатна регулювати соціальне розшарування, забезпечуючи процес демократизації в суспільстві. Між тим дослідження показують однозначну залежність освіти молоді від матеріальних умов життя, коли його певні види доступні переважно матеріально забезпеченим соціальним шарам. Це повною мірою поширюється і на елітарну освіту, яка за визначенням призначена формувати професійну еліту. Особливу соціальну небезпечність таке становище придбає в умовах постійного зростання платних послуг в освіті. Ця тенденція свідчить про дисфункцію освіти як каналу соціальної мобільності і чинника інтеграції українського суспільства. Багаторічні порівняльні дослідження показують, що модернізація освіти стала чинником, який не послаблює, а, навпаки, посилює соціальне розшарування в суспільстві.
Інститут освіти реалізує передавання від покоління до покоління певних зразків, ідеалів, настанов, цінностей культури, що розуміються в найширшому значенні цього слова (наукові знання, досягнення в галузі мистецтва і літератури, моральні цінності і норми, правила поведінки, досвід і навички, притаманні різним професіям, і под.), характерних для певного середовища. Культура кожного народу має свої національно -етнічні особливості, і тому система освіти відіграє виключно важливу роль у підтриманні та збереженні національної культури, її неповторних і унікальних рис, залучаючись до яких індивід стає носієм національної психології і національної свідомості цього народу. Оскільки освіта сприяє легітимізації соціальних норм і соціальних практик, а це означає, що вона є не тільки сумою знань, умінь і навичок, а й відображенням певної культури, вираженої в них, то у зв’язку з цим важливим чинником ефективності соціорегуляційної ролі освіти є виділення основних автентичних елементів національної, у тому числі освітньої, культури.
Українське суспільство відрізняється характерною особливістю, пов’язаною із співіснуванням у його соціально-історичному і культурному просторі двох світів: західного та східного. Збереження його соціально-історичної цілісності, забезпечення соціальної солідарності є актуальним завданням, вирішення якого неможливе поза освітнім процесом. Результати багатьох досліджень указують на зниження ідентифікації молоді з великими співтовариствами, зокрема із суспільством і державою. Негативні тенденції виявляються у зміні структури духовних цінностей молоді, особливо в аспекті патріотизму, порушенні духовних зв’язків з батьківським поколінням, девальвації моральних засад у ставленні до однолітків, що несе в собі потенціал соціальної дезінтеграції. Відмова від абсолютних цінностей і перехід до договірних стосунків конструюють безліч систем цінностей, зручних для комфортного існування окремих людей або груп.
Функція передавання культури найбільше репрезентована в суспільствах з яскраво вираженою історично орієнтованою самосвідомістю, де існують заклопотаність збереженням традиційних цінностей, побоювання їх втрати поза спеціальною системою відповідної освіти [6, с. 385]. Реалізація такої функції освіти виражається в заохоченні дисциплін гуманітарного циклу: історії суспільства, мови, літератури, географії, релігії та філософії. Отже, соціокультурна функція освіти, з одного боку, сприяє збереженню і відтворенню ментальності, а з другого - сама перебуває під її впливом. Те, яким чином вибудовується процес взаємодії в системі освіти, які норми і цінності є об’єктом трансляції, багато в чому відбиває глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, сукупність стійких, поширених у соціальній групі інтелектуально -психологічних настанов і уявлень, що виражають особливе, своєрідне бачення соціальної реальності. На їх основі і вибудовується весь процес навчання і виховання. Виходячи з розуміння менталітету як характеру, стилю, способу групового мислення, сприйняття соціального життя, єдиної синкретичної форми свідомості людей, що належать до однієї соціальної системи, можна констатувати, що система освіти та її функціональна спрямованість несе в собі зразки подібного світобачення. Опора на традиції та ціннісні системи, закріплені в глибинних шарах свідомості, надає йому стійкості у різних ситуаціях. Ось чому кардинальні зміни, що переживаються системою освіти на пострадянському просторі у рамках Болонського процесу, породжують безліч суперечностей у свідомості всіх суб’єктів освітнього процесу. Ці суперечності багато в чому пов’язані з недооцінюванням і прямим ігноруванням глибинних ментальних структур - ціннісних підстав, характерних для культур пострадянських суспільств. Це стає джерелом невизначеності в соціорегулятивній діяльності системи освіти. «До числа проблем, що виникають у зв’язку з реалізацією функції передавання культури, належить проблема поєднання консервативного, охоронного елементу культурної спадщини (поза яким передавання культурних цінностей неможливе) з елементами культури, що дозволяють зберегти її динамізм,
поєднувати повагу до традицій із здатністю їх критичної оцінки» [6, с. 385-386]. До цих проблем належать також суперечності колективізму та індивідуалізації, що посилюються, духовного і раціонального, термінального та інструментального у свідомості діючих суб’єктів освітнього процесу. Конкретніше втілення ці суперечності придбають в комерціалізації освіти і перетворенні її у сферу надання платних послуг. Дослідження показують, що масова свідомість стійко утримує цінність загальної безкоштовної освіти, а готовність прийняти нові комерційні форми освіти безпосередньо пов’язується з можливістю заробити на їх оплату.
Унаслідок суперечностей, що зберігаються, соціологічні дослідження виявляють наростаючу тенденцію до девальвації цінності освіти серед молоді. Питома вага термінальних цінностей, що характеризують самоцінне ставлення до освіти, скорочується, а інструменталізація поширилася не тільки на диплом, а й на цінність знання. Усе частіше знання розглядаються як засіб вирішення конкретних завдань. Це свідчить про дисфункцію освіти в її базовому аспекті підготовки фахівців та їх мотивації. Наслідком цієї дисфункції є порушення зв’язку між орієнтаціями учнів, діяльністю освітніх структур з підготовки кадрів та потребами суспільства.
Висновки. Соціорегуляційна функція освіти, еволюціонуючи, виявляється тісно пов’язаною зі стійкими зразками свідомості. Формуючись під їх впливом, система освіти, у свою чергу, здійснює свій внесок у їх підтримання і збереження, сприяючи відтворенню глибинних зразків національної культури. Радикальне втручання в цей процес породжує дезорієнтацію та різні способи адаптації до умов невизначеності, що виникла. Такими прикладами сьогодні є передусім поширені практики імітації освітнього процесу на пострадянському просторі. Тут виявляється, з одного боку, інерція цінності освіти, характерна для масової свідомості, а з другого - її висока інструменталізація; з одного боку, впровадження ринкових форм в освітній процес, а з другого - особливості розуміння ринкових стосунків у сфері освіти; з одного боку, розширення свободи освітніх установ, а з другого -хаос у функціонуванні освітніх структур, спричинений недоліками контролю; з одного боку, розширення простору для самоосвіти, а з другого - низька мотивація і сприйняття такої освіти як необов’язкової. Усе це говорить про необхідність глибшого дослідження взаємозв’язку соціокультурних регуляторів у сфері освіти з особливостями культури конкретного суспільства.
ЛІТЕРАТУРА
1. Балыхин Г. А. Новые экономические механизмы в образовании / Г. А. Балыхин // Высшее образование сегодня. - 2005. -
№ 2. - С. 2-5; Гавров С. Н. Образование в процессе социализации личности / С. Н. Гавров, Н. Д. Никандров // Вестн. Ун-та рос. акад. образования. - 2008. - № 5 (43). - С. 20-25; Гуревич П. С. Психология элитарного образования / П. С. Гуревич // Знание. Понимание. Умение. - 2005. -
№ 4. - С. 128-138; Демиденко Э. С. Перспективы образования в меняющемся мире / Э. С. Демиденко // Социол. исслед. -2005. - № 2. - С. 80-87; Дюркгейм Э. Социология образования / Э. Дюркгейм ; под ред. В. С. Собкина и В. Я. Нечаева. - М. : ИНТОР, 1996. - 341 с.; Мангейм К. Диагноз нашего времени / К. Мангейм. - М. : АКАЛИС, 1994. - 225 с.; Сапрыкин Д. П. Значение и смысл понятия «образование» /
Д. П. Сапрыкин // Вестн. МГУ. Сер. 7, Философия. - 2008. - № 1. - С. 27-35 та ін.
2. Социологическая энциклопедия : в 2 т. - М. : Мысль, 2003. - Т. 2. - С. 74.
3. Волков Ю. Г. Социология / Ю. Г. Волков, И. В. Мостовая. - Ростов н/Д : Феникс, 1998. - С. 184.
4. Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография / Д. К. Зеленин. - М. : Наука, 1991.
5. Зубок Ю. А. Духовная жизнь молодежи в трансформирующемся обществе / Ю. А. Зубок, Т. И. Яковчук. - Брест : Альтернатива, 2008.
6. Социология. Основы общей теории : учеб. для вузов / отв. ред. Г. В. Осипов, Л. Н. Москвичев. - М. : НОРМА, 2003.
ОСОБЕННОСТИ СОЦИОРЕГУЛЯТИВНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ СИСТЕМЫ ОБРАЗОВАНИЯ В УКРАИНЕ
Михеева В. В.
Проанализирована роль образования в механизме социальной регуляции. Значительное внимание уделено особенностям функционирования и дисфункциям системы образования в обществе. Рассмотрены качественные изменения в системе образования в современный период.
Ключевые слова: образование, молодежь, знания, общество, духовная жизнь, воспроизведение, функции, дисфункции.
PECULIARITIES OF SOCIO-REGULATIVE ACTIVITY OF EDUCATIONALSYSTEM IN UKRAINE
Mikheeva V. V.
The article analyses the role of education in the mechanism of socialregulation.
Particular attention ispaid to the peculiarities of the functioning and disfynctioning of educationalsystem in society. Qualitative changes in educational system in the modern for us period of time is examined.
Key words: education, youth, knowledge, society, spiritual life, reproduction, functions, dysfunctions.
