Вісник ПДАБА УДК 347.
МОВА - НАЙЦІННІШЕ НАДБАННЯ ЛЮДСТВА
В. С. Акімова, ст. викладач
Ключові слова: мовний моноліт, інтегратор нації, національний інтерес, державна незалежність
Незабаром Україна відзначатиме 20-ту річницю своєї незалежності. Кожен свідомий громадянин на ювілейні свята завжди підсумовує пройдений шлях, аналізує здобутки і враховує прорахунки, щоб не припуститись їх у майбутньому. А якщо це стосується держави, доля якої тобі не байдужа? Приводів замислитись над тим, чи відбулася Україна як держава, які перспективи її розвитку, хто ми є і куди рухаємось, більше, ніж достатньо. Важко дати однозначну відповідь. Сучасна реальність, суспільно-політичний розвиток ставить безліч запитань. І найперша проблема полягає у тому, що Україна третього тисячоліття ще чітко не визначилась із головним: чи має вона свою національну ідею, чи є стратегічна програма політичного, економічного, культурного розвитку, яка б не залежала від волі чи бажання посадовців, якої б дотримувались бездоганно; яке місце посідає мовна освіта у становленні української нації? Ми не претендуємо на вичерпність вирішення цих проблем, але спробуємо розібратись, чи потрібна загальнонаціональна ідея Україні.
Мета статті є аналіз суті історично-культурного розвитку України крізь призму сутності і значення національної ідеї для подальшого становлення і утвердження державності, виокремити особливу роль мови і мовної освіти у формуванні єдиної нації - український народ.
Завдання. Проаналізувати сучасний стан суспільно-політичних настроїв широких верств населення, включаючи і політичну еліту щодо подальшого шляху розвитку України як незалежної держави; мовні проблеми, які є інтегратором нації і водночас подразником для національних меншин; визначальну роль державної мови у єдиній національній ідеї.
На наш погляд, національна ідея - це не асорті з історичних символів, національних гасел, які проголошуються залежно від уподобань. Саме позитивна національна ідея може мати гідну перспективу для всіх громадян і стати гідним фундаментом для їх об’єднання та усвідомлення єдиною нацією зі спільною метою. Вочевидь, розробити і вибудувати національну ідею, яка б була однаково зрозумілою і сприйнятною для всіх громадян (Сходу і Заходу), важко з огляду на історичний розвиток самої України, яка завжди була ареною боротьби між Заходом і Сходом у національному питанні. Нормами денаціоналізації в Україні постали, з одного боку, колонізація, а з іншого - русифікація, наслідки останньої ми відчуваємо і донині. До цього часу ми жили на дивіденди ідеї державної незалежності, але настав час, хоча і надто запізно, формувати і виховувати нові загальнонаціональні цілі. Ясна річ, що національна ідея - це спільна мета і довгострокова стратегія розвитку суспільства. Не секрет, що немає одностайної відповіді, який відгук знайде ця ідея у розпорошеному українському суспільстві, як вдало поєднати незалежність і національну ідею (незалежність від чого і кого і національна ідея для кого і чого), яку ідею треба проголосити, щоб подолати соціальну поляризацію. Не хотілося б викликати у когось роздратування, але ідею варто розробляти на засадах націоналізму титульної нації, на національному інтересі, патріотизмі. Але для цього теж необхідно враховувати інтереси інших народів, поскільки Україна є поліетнічною державою. Актуальним для третього тисячоліття залишається і питання про те, кого вважати українцями, визначальним є походження чи сформована впродовж тривалих років українська ментальність? Практичну потребу отримати відповідь відчули всі, кому не байдужа доля держави. Безсумнівно, що національна ідея в її практичному застосуванні конче необхідна і повинна бути проголошена тим президентом чи політичною елітою, яка має авторитет і повагу, бути національним лідером. Україна ж упродовж 20 років постійно перебуває у протиріччях, сварках, роздумах, який політичний вектор обрати: Росія чи Європа? І це їй дуже шкодить. Не можна обирати «чи-чи». Має бути національний інтерес, національне вирішення проблем, національна ідея. Україна - не Росія, Україна - не Європа. Тому і до цього часу через недоформованість, розмитість, роздвоєність Україна перебуває у стадії націєтворення, яке, у свою, чергу є хаотичним, стихійним і малорезультавним.
Вища школа покликана створити такі умови, які б допомогли зреалізувати програму, котра б згуртувала українське суспільство. Так, кожен предметник може довести, що його дисципліна найголовніша і матиме сенс, але за силою впливу на свідомість, духовність, світогляд,
109
№ 11 - 12 листопад - грудень 2011
пріоритет належить мові, слову. На початку створення світу було слово, тож і на початку створення свідомої нації належить бути слову, рідному слову. Нічого гріха таїти, але наша мова не посіла належного місця, не відродилася як державна (брати по факту, а не за задекларованими положеннями). Але було б неправдою сказати і те, що ми не робили поступального руху. Робили, прагнули, але надто невпевнено, з надією на тимчасовість, от і виходить, що для справжньої незалежності мало проголошення одного закону, встановлення кордону, затвердження національної символіки. Як філолог хочу сказати, що коли внаслідок добре сформульованої, виваженої національної ідеї нам вдасться подолати наслідки імперської політики мовно-культурної асиміляції, усвідомлення того, що ми навіки нерозривні саме з російським народом, тоді ми варті того, щоб бути Державою. Так, історично склалося, що ми були тривалий час разом (не будемо озвучувати причини цього єднання, хоча позитиву ніхто теж заперечувати не буде). Але з часом усе змінюється. Не може Україна (і не тільки Україна) постійно тупцювати на одному місці, постійно перебувати у дитячому віці. Україна виросла, територіальну цілісність зберегла, поетапно досягає успіхів, але, на жаль, не в мовному питанні. Нас знову хитає і хилить до російської мови. Ніхто не заперечував значущості впливу розвиненої Росії, але ж посилення ареалу впливу однієї мови спричинює звуження іншої. В основі національної ідеї мусить бути положення: єдина мова - єдиний народ. На жаль, але маємо констатувати, що в Україні втрачена гегемонія національного, рідного, і не лише у сфері мови.
У радянські часи мова корінного населення була на задньому плані, її можна було не вивчати, людям старшого покоління штучно, але досить продумано прищепили російську мову, і досі ми не можемо розібратися, чи є вона вже рідною, чи все ж соціально набутою. Ця ж тенденція продовжується і в роки незалежності. Через відсутність єдиної стратегії державної мовно-культурної політики ми не можемо змінити мовний портрет нації. Уже майже 20 років розмивається свідомість молодшого покоління, бо культивується значною мірою російське, зарубіжне, але не національне. Російська масова культура заполонила майже весь простір, чого вартий законопроект щодо зняття преференцій для української музики в ефірі чи збільшення кількості російських творів у середній школі. Школярам, а потім і студентам прищеплюється звичка сприймати російську мову, літературу як «свою», рідну. Протягується думка про те, що в Україні рідною, державною має бути російська мова.
За радянських часів наш народ уже втратив свою ідентичність, самобутність, ми і до цього часу сприймаємо все у нероздільному зв’язку: український і російський народ - це нерозривне ціле. І понині відбувається відчуження від української мови, відверто порушується зв’язок мови з її носіями на власній території. Зросійщена свідомість українських політиків не здатна відчути глибокого дискомфорту буття, в якому перебуває нація. Сучасне урбанізоване, комп’ютеризоване суспільство не становить єдиного мовного моноліту.
Саме мовна національна ідея відображає глибинний рівень національної свідомості, яка визначає напрям мислення народу, його менталітет, забезпечує її єдність, свободу та незалежність. Поки ми не усвідомимо важливості мовної освіти як консолідуючого фактора, доти ми будемо перебувати в уявній незалежності, ми будемо не нацією, а просто народом, об’єднаним спільними інтересами, професійною приналежністю, уподобаннями. І комусь це, очевидно, вигідно. Чомусь ні в якій пострадянській республіці не стоїть так гостро мовне питання, як в Україні. Чому саме у нашій державі створюються всі умови для розвитку і популяризації російської культури (французька, німецька не менш значущі), російської мови, „державні мужі» не мислять себе без дружньої Росії, якщо все російське таке близьке і рідне, то, може, раз і назавжди поставити крапку, і тоді лишиться тільки одна назва - „Україна». А тенденція така проглядається: популяризується російське, закриваються україномовні школи і т. ін. Мовна політика має бути послідовною і цілеспрямованою, дотичною до всієї національної ідеї. Певних результатів ми ж досягли. За роки незалежності діти закінчили українськомовні школи, вільно спілкуються російською, успішно складають ЗНО українською мовою. У східних регіонах, зазвичай російськомовних, діти опанували українську мову і не сприймають її як щось другорядне. Але, вступивши до вищого навчального закладу, змушені писати і говорити російською мовою, це також негативно позначається на формуванні національно зорієнтованої особистості. Дискретна державна мовна політика може спричинити те, що українська мова перейде до розряду мов національних меншин. Національно зорієнтований студент має враховувати й основні атрибути власного вибору: мову спілкування, спосіб життя і вибір професій, все те, що визначає напрям мислення майбутнього фахівця.
110
Вісник ПДАБА
Важливим з точки зору становлення державної мови було б уведення практичного іспиту на володіння українською мовою на посади у державних установах. По-друге, введення матеріального заохочення для спеціалістів, які досконало і бездоганно володіють мовою, але не за формальним, а реальним показником. По-третє, за дотриманням мовної політики повинна стежити особа чи апарат, який сам є національно і патріотично зорієнтованим на збереження самобутності й ідентичності нації, адже мова - це не просто слова, це бачення світу, тому той, хто сповідує ідею впровадження російської мови як державної, передусім дотримується менталітету, звичок, традицій, а найголовніше, формує і розвиває цінності й ідеологію іншого народу. По-четверте, всі мають усвідомити, що відсутність державності протягом тривалого часу призвела до гноблення, знищення мови корінного населення країни і навпаки. Нічого не маю проти росіян, але якраз вони дуже давно усвідомили слова В. Сосюри: «Без мови нашої, юначе, народу нашого нема». Якщо за царату відверто знищувалась мова, то зараз у нових реаліях продовжується повзуча політика утвердження російської мови саме через надання їй статусу другої державної. На жаль, але сучасна політична еліта здійснює таку політику, що у найближчі роки престижність української мови видається малоймовірною, і не через слабку економіку, бо тут існує і зворотний процес: тільки патріотична нація із сильною національною ідеєю, ідеологією здатна розвинути економіку країни. Перспектива білінгвізму в Україні не вельми втішна. Асимільований народ зникне з етнічної карти, у всякому разі, її східний регіон. Хто знає, може, Захід і Схід ніколи не порозуміються, ніколи не бути їм разом, єдиним цілим. Можливо, у майбутньому з’явиться така національна ідея, яка приведе до компромісу, до мирного співіснування Заходу і Сходу, аби це було лише на користь сильному українському народу.
Але на сьогодні подвійні стандарти, підходи, паліативні рішення посадовців не додали престижу Україні, тому ми і перебуваємо на задвірках європейського освітнього процесу.
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
1. Івашин В. Мова і нація / В. І. Іваншин, Я. Радевич-Винницький. - Дрогобич : Відродження, 1994. - 218 с.
2. Кожевников В. Яка національна ідея українців? / В. Кожевников. - К., 2004. - 40 с.
3. Кубаєвський М. Національна ідея: історичні і методичні засади осмислення: монографія // Микола Кузьмич Кубанський; Тернопільський нац.-екон. ун-т. : Екон. думка, 2007. - 1920.
4. Масенко Л. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір / Л. Масенко. - К. М. Академія, 2004. - 164 с.
5. Ющук І. Єдина державна мова як основа єдності суспільства / І. Ющук // Україна: національна ідея. - К. : КиМУ; Правові джерела, 2003. - С. 194.
УДК 930.2 (477)
ТВОРЧІСТЬ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО ЯКІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО
Г. І. Карпенко, к. і. н., доц.
Ключові слова: історичне джерело, репрезентативність, українська реалістична проза, художній метод пізнання, інформативність, історичне знання
Постановка проблеми. «Художник повинен бути в своїх творах дзеркалом громади, але дзеркалом високої ціни, в котрому б одбивалась жизнь правдива, але обчищена й гарна в естетичному погляді, добре спорядкована й згрупована, освічена вищою ідеєю, і щоб була при тому жива, як сама жизнь» [21, с. 215], - таку мету перед письменниками-реалістами поставив І.С. Нечуй-Левицький, і цьому він присвятив своє життя і творчість [24, с. 23].
Наскільки ж знав Нечуй-Левицький українську дійсність другої половини ХІХ - початку ХХ століття? Які джерела його інформованості щодо реального стану справ у різних сферах суспільного життя, ходу підготовки і наслідків буржуазних реформ 1860 - 1870-х років, їх впливу на господарську та громадську активність, добробут населення міст і сіл України? Для того, щоб дати ґрунтовні відповіді на ці запитання, слід, спираючись на наявні матеріали, з'ясувати, у якому регіоні розгорталася свідома діяльність Нечуя-Левицького, де і на яких посадах він працював, із представниками яких соціальних верств найчастіше спілкувався.
111