CC BY
119
О.М. Круглов,
кандидат юридичних наук, доцент,
Ю.О. Клюєва, студентка 4-го курсу
МЕХАНІЗМ ПРАВОСВІДОМОСТІ ТА ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ У КОНТЕКСТІ МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИХ ПРИНЦИПІВ ПРАВА
У просторі філософсько-правової наукової думки категоріям «правосвідомість» та «правова культура» було присвячено чималу кількість наукових дискусій, досліджень, теоретичних суджень. Слід зазначити, що і сьогодні згадані поняття не позбавлені уваги з боку як представників наукового кола, так і юристів-практиків. Це зумовлено стрімкою динамікою розвитку правової реальності Української держави, розширенням ціннісних орієнтирів суб’єктів правовідносин, їх правової поведінки і ставленням цих суб’єктів до норм права. Визначальними механізмами, які впливають на свідоме і об’єктивне ставлення учасників правовідносин до функціонування і розвитку правової системи держави, є правосвідомість та правова культура. В свою чергу ці категорії виступають керівними орієнтирами у процесі правоутворення та правореалізації. Так, важливою формою впливу правосвідомості на законотворчість є планування законодавчої діяльності, розроблення концепцій окремих законів та інших нормативно-правових актів. З огляду на зазначене треба зауважити, що категорії правосвідомості та правової культури виступають багатоаспектними, складними структурними механізмами у правовій дійсності, які мають широкий простір свого поширення і впливу. В переважній більшості зазначені положення виступають регулятором поведінки суб’єктів правовідносин, відображенням правової освіченості і поваги до закону та права.
Як відомо, свідомість людини виконує функцію відображення об’єктивної дійсності суспільного розвитку та є передумовою і регулятором
поведінки людини. Однією із найважливіших складових свідомості є правова свідомість. Змістовним і таким, що охоплює своїм визначенням всі свої структурні елементи даної категорії, можна відмітити таке тлумачення правосвідомості — це сукупність оцінних думок та настанов, що визначають ставлення суб’єктів соціальних відносин до права і чинного законодавства, а також практика його застосування; правових звичаїв, ціннісних орієнтацій, які регулюють людську поведінку в юридично значущих ситуаціях [1, с.12]. Зафіксована дефініція, на нашу думку, найбільш вдало розкриває свій зміст, оскільки в ньому, крім сукупності почуттів, емоцій, що виражають ставлення індивіда чи суспільства до права; крім системи правових принципів, ідей, концепцій, що відображають осмислення правової дійсності, також відображено вольову сторону правосвідомості, яка являє собою процес переведення правових норм у реальну правову поведінку.
Що стосується правової культури, то дана категорія характеризується рівнем знання права членами суспільства і їх ставленням до нього, а також рівнем її престижу в суспільстві. Вона виступає внутрішньою стороною правової системи і пронизує правосвідомість, право, правовідносини і є важливою умовою зміцнення законності та правопорядку [2, с. 137]. Категорія «правова культура» є однією із якісних характеристик правової системи країни, іншими словами — показником якісного стану правового життя суспільства.
Вже зазначалося, що правосвідомість і правова культура як юридичні явища мають вагоме значення у регулюванні суспільних відносин, втілюючись у ролі визначальних механізмів процесів правоутворення та законотворчості. За своєю сутністю ці категорії змістовно наповнюють та розкривають вихідні положення фундаментальних морально-етичних засад теорії права, зокрема, таких принципів, як диспозитивність, справедливість та добросовісність. Чи то у реалізації приватних правовідносин, чи у процесі законотворчості, і навіть протягом здійснення професійної діяльності зазначені принципи, виходячи із рівня правової культури та правосвідомості,
відіграють роль моральних орієнтирів вибору поведінки суб’єктів правовідносин будь-якого правового формату. Така зумовленість пояснюється тим, що кожний учасник правовідносин крізь призму свого особистого праворозуміння, правової ідеології і культури самостійно, на власний розсуд визначає власну поведінку в цих відносинах, регулює і контролює її згідно із своїми морально-етичними переконаннями в контексті права. Зазначене положення нерозривно пов’язане із активністю особи у правовій сфері. Правова активність особи має бути усвідомленою, зумовленою повагою до права і виявлятися у свідомих, добровільних та ініціативних діях з метою досягнення узгоджених інтересів і потреб особи, суспільства і держави [3, с.532]. Правова активність особи несумісна із будь-яким порушенням законності та правопорядку, виявом сваволі та жорстокості. Тим самим підтверджується припущення про те, що правосвідомість і правова культура відображаються у морально-етичних засадах правової поведінки особи, ґрунтуючись на принципах добросовісності та справедливості.
З аналізом попередніх міркувань, підтверджується думка, за якою у контексті теорії права механізм правосвідомості і правової культури містить морально-етичне підґрунтя, виражаючись у повазі до права, розумності, справедливості та добросовісності кожного з учасників правовідносин. У свою чергу в суб’єктивному правовідношенні кожен з учасників правовідносин на власний розсуд, згідно із своєю волею обирає лінію поведінки, міру правової активності у процесі взаємодії із суспільством, державою, окремими індивідами. Тому визначення орієнтирів поведінки учасників правовідносин та її саморегуляції нерозривно пов’язане з посиланням на морально-етичні засади суспільства. Отже, відбувається відображення рівня індивідуальної правосвідомості та правової культури кожного з суб’єктів правовідносин. Тому прослідковуються певна взаємозалежність та взаємозумовленість змісту категорій «правова культура» та «правосвідомість» із загальними морально-етичними принципами права.
Особливе значення в обранні поведінки індивіда у правовідносинах з іншими їх суб’єктами відіграє правова культура особистості, оскільки в епоху розвитку індивідуалізму, комерціалізації деяких складових суспільних відносин іноді трапляються випадки, коли учасники правовідносин, переслідуючи особисті цілі, ігнорують інтереси інших учасників, легковажно ставляться до правових цінностей у взаємовідносинах правового формату. Виходячи з наведеного, роль принципу справедливості і добросовісності як моральних орієнтирів у системі суспільних правовідносин виступає керівним чи навіть визначальним в обранні поведінки особи у взаємодії з іншими учасниками. Крізь призму цих моральних орієнтирів якісно відображається рівень правової культури кожного з учасників цих взаємовідносин у контексті правової дійсності держави [4, с.55]. В даному випадку ніхто не має права справляти будь-який вплив на волю і свідомість особи у власних діях, примусити діяти певним чином, крім деяких випадків, передбачених законом, оскільки особа керується власними ідеологічними критеріями, рівнем і обсягом правової культури та правосвідомості. Вольовій складовій поведінки особи приділяється важлива роль, оскільки вона відображає автономію волі учасників правовідносин, тобто гарантовану державою можливість діяти згідно із своєю волєю і на власний розсуд. Ще І. Кант у своїх філософських роботах зазначав, що свобода кожного члена суспільства, її рівність з кожним як підданим, самостійність кожного члена суспільства як громадянина є необхідним підґрунтям для високоморальної держави. Людина, за І. Кантом, — це автономний громадянин з високим рівнем правосвідомості та розвиненою внутрішньою культурою. Він вважав, що автономія особистості у взаємовідносинах із суспільством виражалася через вольові дії, а саме: вміння обирати, необхідність обирати та нести відповідальність за зроблений вибір [5, с.84]. В цей вибір держава не втручається апріорі, залишаючи його у сфері громадянського суспільства. Тобто людина, за позицією І. Канта, багато в чому самостійно, через процедуру вільного волевиявлення формує особисту
правосвідомість та правову культуру, впливаючи своєю позицією на суспільну правову культуру та правосвідомість і правопорядок у цілому.
В свою чергу О. Йоффе зазначав, що специфіка змісту суб’єктивного права полягає не у дозволенності діянь, не у праві на свої власні дії, а в можливості реалізації цих дій, що виникають унаслідок забезпечення певної поведінки зобов’язаних осіб. Тобто, вчений акцентує увагу саме на можливості діяти згідно із своєю волею, ніж на тому дозволі, котрий визначено державою як такий, що не має перевищувати меж, установлених законом. Значну увагу в питанні правовідносин О. Йоффе приділяв інтересу, який переслідує кожен з учасників цих відносин. Саме задоволення визначених інтересів обумовлено участю особи у правових відносинах з іншими їх учасниками [6 с. 47, 49]. Тому рівень добросовісності і справедливості учасників правовідносин залежить виключно від впливу індивідуальної правосвідомості та правової культури кожного з цих учасників. Виходячи з наведених положень, на державу покладається важливе завдання формування високої моральності, поваги до права, правової культури суспільства з метою побудови правової держави, де немає місця правовому ігноруванню, зневажливому ставленню до законів, байдужості до прав і свобод людини і громадянина. Має забезпечуватися правова рівність, стимулюватися і культивуватися висока правова культура у суспільстві, що безсумнівно вплине на формування рівня добросовісності, справедливості, поваги до права кожного з учасників правовідносин і у цілому — на розвиток громадянського демократичного суспільства.
Підсумовуючи викладене, зазначимо, що існування досліджуваних категорій морально-етичного змісту неможливе без залучення правосвідомості як механізму саморегуляції поведінки та правової культури, котра відображається в якісній характеристиці правової системи країни. Правова культура та правосвідомість є складними, багатогранними аспектами суспільного буття, оскільки модель поведінки особистості у певному правовому контексті регламентується виключно індивідуальними морально-
правовими орієнтирами, правовою ідеологією. Тому важливим завданням держави є стимулювання розвитку в суспільстві морально-етичних засад у просторі правової дійсності. У свою чергу ці моральні принципи, втілюючись через ідеї справедливості та добросовісності, виступають моральним фундаментом формування високої правової культури і рівня правосвідомості суспільства у цілому, та індивіда зокрема, що безсумнівно вплине на формування високо культурного правового суспільства.
Список літератури
1. Калиновський, Ю. Ю. Правосвідомість ті правова культура як об’єкти філософсько-правовогодискурсу. — монографія / Л.М. Герасіна, Ю.Ю., Калиновський, М.І. Панов та ін. ; Нац. юрид. акад. України ім. Яролслава Мудрого. — Х. : Право, 2009. — 255 с.
2. Правова культура в умовах становлення громадянського суспільства: монографія / за ред. Ю.П. Битяка, І.В. Яковюка та ін. — Х.: Право, 2007. — 137 с.
3. Загальна теорія держави і права / М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін. — Х. : Право, 2010. — 584 с.
4. Панов М. І. Правова поведінка і правосвідомість : проблеми
співвідношення та взаємозв’язку. — монографія / Л.М. Герасіна, Ю.Ю., Калиновський, М.І. Панов та ін. — Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. — Х. : Право, 2009. — 255 с.
5. Кант, И. Метафизика нравов. Часть I. Метафизические начала учения о праве /И. Кант // Соч.: в 6 т. — М.: Мысль, 1965. — Т. 4. — 392 с.
6. Иоффе, О. С. Вопросы теории права / О. С. Иоффе, М. Д. Шаргородський. — М. : Юрид. лит. — 1961. — 204 с.
