Научная статья на тему 'Легитимность судебной власти'

Легитимность судебной власти Текст научной статьи по специальности «Право»

CC BY
3030
410
i Надоели баннеры? Вы всегда можете отключить рекламу.
Область наук
Ключевые слова
СУД / СУДОВА ВЛАДА / ЛЕГіТИМНіСТЬ СУДОВОї ВЛАДИ / ДОВіРА ДО СУДУ / ЛЕГИТИМНОСТЬ СУДЕБНОЙ ВЛАСТИ / ДОВЕРИЕ К СУДУ / СOURT / THE LEGITIMACY OF THE JUDICIARY / THE CREDIBILITY OF THE COURT

Аннотация научной статьи по праву, автор научной работы — Марочкин И. Е.

Статья посвящена исследованию теоретических основ легитимности судебной власти. Проанализированы основные исторические этапы становления теории легитимности судебной власти. Выделены факторы, составляющие содержательную характеристику исследуемого института. Сформулировано видение форм повышения легитимности судебной власти в Украине.

i Надоели баннеры? Вы всегда можете отключить рекламу.
iНе можете найти то, что вам нужно? Попробуйте сервис подбора литературы.
i Надоели баннеры? Вы всегда можете отключить рекламу.

LEGITIMACY JUDICIARY

The article investigates the theoretical foundations of the legitimacy of the judiciary. Analyzed the main historical stages in the theory of the legitimacy of the judiciary. The factors that make a meaningful description of the investigated institute. Articulated vision of forms increase the legitimacy of the judiciary in Ukraine.

Текст научной работы на тему «Легитимность судебной власти»

УДК 347.97/.99

І.Є. Марочкін,

канд. юрид. наук, професор Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», м. Харків

ЛЕГІТИМНІСТЬ СУДОВОЇ ВЛАДИ

Статтю присвячено теоретичному аналізу змісту легітимності судової влади. Проаналізовані чинники, що впливають на рівень легітимності судової влади.

Ключові слова: суд, судова влада, легітимність судової влади, довіра до суду.

Легітимність влади - це властивість, що характеризує ступінь узгодженості між владарюючим і підвладними суб’єктами. Вона розглядається наукою як одна з необхідних умов, що забезпечує стабільність і ефективність влади. Визнаючи судову владу за різновидність влади, слід визнати наявність і в неї цієї властивості. Питання про легітимність судової влади в науці і практиці є досить новим. До цього часу ще однозначно не встановлено, як ця властивість виявляє себе в характеристиці сутності судової влади. Взаємовідносини останньої із суб’єктами судочинства традиційно оцінюються з точки зору законності. Якщо судова влада здійснюється відповідно до закону, вважається, що для незгоди з нею немає підстав. Зокрема, вирок, інше судове рішення не підлягає скасуванню, якщо вони винесені згідно із законом і при їх перевірці не знайдено передбачених законом підстав. Однак надання судовій владі статусу незалежної й самостійної гілки державної влади, покладення на неї функції судового контролю, стримування двох інших гілок, з нашого погляду, актуалізує проблему легітимності судової влади, вимагає до неї більшої уваги.

Уперше термін «легітимність» було використано М. Вебером для характеристики суб’єктивної значимості правових норм у соціальних відносинах людей [1, с. 637]. Особливу роль при визначенні легітимності вчений відводив мотивації людей, для яких правові норми мають значення в реальних відносинах. Мотивація може бути різною: це звичка, віра, впевненість у необхідності дотримуватися законів, користь тощо. У будь-якому випадку, соціально визнаний порядок підвищує вірогідність орієнтації індивідів на правові норми, оскільки ситуативно вони

сприймаються справедливими. Розвиваючи положення М. Вебера, М. Доган пропонує розмежовувати терміни «легітимність» і «легальність». Перший підкреслює фактичну значимість для людей принципу законності, на відміну від формальної відповідності порядку соціальних відносин законам країни. Другий не завжди характеризується легітимністю. Мотивом додержання правових норм може бути побоювання негативних санкцій. У разі послаблення зовнішнього контролю нормативна взаємодія людей переходить в девіантну поведінку [2, с. 30]. Отже, легітимність судової влади (на відміну від законності) розкриває дещо іншу сторону взаємовідносин суду з і іншими суб’єктами як судочинства, так і суспільства в цілому. Легітимність демонструє ступінь довіри суспільства до судової влади, його згоду на цю владу, готовність до виконання її наказів (судових рішень).

Зміст властивості легітимності судової влади значно ширше, ніж законності, оскільки включає до себе не лише відповідність судової влади вимогам закону, а ще й неформальне, процесуально не визначене ставлення суспільства до судової влади та її рішень. Наприклад, практикуючі судді констатують значне збільшення звернень громадян до суду, визначаючи це як прояв довіри населення судовій владі і як ознаку зміцнення ролі цієї влади. Поряд із цим у ЗМІ часто висвітлюються саме негативні моменти у функціонуванні суду, висловлюються негативні оцінки щодо судових рішень. У підсумку ж у населення поряд з відміченим зростанням довіри до суду, формується стійке уявлення про недоліки в роботі судів, про непрофесійність і необ’єктивність суддів, що породжує загальну негативну оцінку судової влади. Нелегітимність останньої виявляється і при ігноруванні рішень суду, небажанні виконувати приписи цієї гілки влади. У цьому аспекті актуальним постає питання інформаційної доступності суду, впровадження комплексних заходів судової політики з формування в загальній свідомості членів суспільства позитивного іміджу суду. Гадаємо, така робота сприятиме формуванню легітимності судової влади.

Викладене свідчить, що легітимність цієї гілки влади включає не лише раціонально-правову її оцінку суб’єктами процесу й суспільством взагалі, а й їх емоціональне ставлення до неї. Легітимність судової влади включає елемент певної ірраціональності, коли згода чи незгода з владою виникає інтуїтивно й на раціональному рівні не завжди може бути пояснено й обґрунтовано. Але таке чуттєве, емоційне ставлення до влади має досить суттєве значення і воно здатне понизити її авторитет влади, підірвати силу, викликати її дискредитацію.

Ґрунтуючись на вищезазначеному, можемо сформулювати наступне визначення поняття суду: це значимий для заінтересованих сторін

державний публічно-правовий інститут, який при розв’язанні спору приймає

загальнообов’язкове рішення як безсторонній посередник, що забезпечує виконання взаємних для громадян і держави зобов’язань на засадах норм права. Така дефініція, по-перше, враховує інтегративну функцію права, зумовлює вибір на користь суду довірою до легального порядку з боку індивідів і соціальних груп; по-друге, від інтегративних наслідків права залежить результативність регулятивної й охоронної правової діяльності: право впорядковує ту практику відносин, що отримала суспільне визнання. Чим вище легітимність діяльності суду, тим більшою буде кількість звернень до нього з боку населення, і навпаки.

Витоки легітимності судової влади пов’язані із загальним рівнем розвитку права, якістю правосвідомості конкретного народу, збалансованістю судово-правової політики, а також з порядком формування судів, із самостійністю, незалежністю й безсторонністю суддів, законністю їх діяльності. Тому дослідити специфіку і спрямованість трансформації легітимності судової влади можна шляхом дослідження різних видів судів.

Перший, найдревніший, архаїчний вид суду - натуроцентриський. Зміст його полягає в тому, що в умовах первинних форм суспільного життя й тільки-но зароджуваної соціальності він здійснювався від імені панівних природних сил, а також у рамках найдревнішої статевої й вікової диференціації як першої форми організації соціального життя. Право на суд тут належить найсильнішому фізично, старшому за віком, наділеному яскраво вираженими ознаками, необхідними для захисту роду від зовнішньої небезпеки, продовження роду тощо. Одночасно зазначені представники роду шанувалися, їх поважали. І хоча цей вид суду існував досить короткий період, але протягом усієї історії його рудименти зберігалися й іноді (особливо в кризові часи), війни, пандемії і тощо виявлялися крайнім засобом вирішення соціальних, політичних і міжособистісних протиріч. Основний акцент робився не на справедливість чи істину, а на силу. Таке правосуддя знаходиться на межі природного й соціального життя.

Найпоширенішим у часі й просторі вважається другий вид суду -теоцентристський. Навіть і сьогодні в тих країнах, де превалює іслам, а також у туземних племенах Центральної Африки, Австралії, островів Полінезії саме теоцентристський вид суду є основним. Він об’єднує різні язичні вірування, древні уявлення про суть будови світу, людини й суспільства. Однак найбільш чіткий прояв цей вид суду отримав у монотеїстичних релігійних системах. Його квінтесенцією є сутність обґрунтування права на суд у християнстві. Тут відбулася диференціація Земного Суду й Суду Божого, що стало істотною передумовою формування правої свідомості Нового й Новітнього часів, які акцентували інтереси і благо суспільства, а згодом і особистості. Цей вид суду вперше вводить в

людську історію поняття праведності, справедливості, соціальної істини й норми політичного устрою, об’єднує право, мораль і релігійну доктрину. Право на суд виникає в умовах учинення гріха і є абсолютним: земні судді лише виконують волю Бога, яка гріховною людиною не може бути оскаржена за своєю природою. Оскільки релігія є тією сферою, в якій народ виражає своє визначення того, що він вважає істинним, а уявлення про Бога становить його загальну основу, то суд і судове рішення є справедливим, істинним апріорі. Отже, такий суд характеризується високим ступенем легітимності.

Наступний вид суду - соціоцентристський. Цей тип обґрунтування права на суд породжений епохою Реформації і формування капіталістичних відносин. Інституційно він став оформлюватися після перших буржуазних революцій на межі XVIII - XIX століть. Концептуальним стиржнем даного виду суду є теорія природних прав людини, особливо теорія суспільного договору. На перше місце тут виходять інтереси суспільства й держави, стану чи нації, тобто інтереси «загального»: саме їм і належить основне право на суд. Підсудним є все те, що не вписується в контури державного життя, соціуму як надособистісного самодостатнього утворення. Яскравим прикладом можуть бути королівські суди у Франції епохи абсолютної монархії або суди парламентської Британії довоєнного часу. Головною цінністю в цьому інституціонально-правовому варіанті є загальне благо. Особистість же знаходиться на другому місці, закон розуміється як продукт раціональної позитивної діяльності. Що особливо важливо, саме раціональність і позитивна систематизованість є вираженням вищої справедливості. Мораль різко відмежовується від права. До певного часу цей вид правосуддя відігравав позитивну роль, що виражалася у інтенсифікації інтеграційних процесів, в утворенні нової правової культури, виключно світської, незалежної від звичаїв. Така ситуація сприяла формуванню позитивного ставлення до права й суду як до певної третьої сили в суспільстві. Саме цей тип судової практики став найважливішою передумовою формування прав особи як базової цінності майбутнього культурного розвитку.

Наступною інституціональною формою суду стала антропоцентристська модель. Її підвалинами й головною цінністю виступають права особистості, що розуміються не абстрактно (як у Новий час), а змістовно, з урахуванням опрацьованих після другої світової війни Загальної декларації прав людини, конвенцій і інших міжнародно-правових актів. Даний вид правосуддя, по суті, мав був ліквідувати антагонізм між людиною і природою, людиною й суспільством, людиною й буквою закону, між різними правовими культурами, подолати внутрішній вакуум після втрати релігійного відчуття як факту масової культури. Таке правосуддя

змінює ставлення й до права як інструменту насилля і примусу. Воно надає перевагу перш за все духовній свободі людини. Якщо права особистості стають підставою для правосуддя, то право долає свою однобічність заборони чи дозволу. Воно стає повноцінним регулятором культурного досвіду. Саме всебічно розвинена вільна людина сьогодні є найвищою цінністю й метою соціокультурної еволюції. Найбільша складність у відправленні правосуддя в даній моделі суду полягає в тому, що світ стає багатограннішим і сама визначеність особистісного буття й відповідних прав опинилася під загрозою елімінації (усунення, відсторонення) з боку цінностей національних культур, етнічних процесів і політичних важелів. Права особистості стають засобом спекуляції як тих, хто бореться за справедливість, свободу і правову державу, так і тих, хто обстоює традиційні норми соціальної взаємодії.

Отже, ми визначили 4 основні види суду - натуроцентритський, теоцентрисьтский, соціоцентристський і антропоцентристський. Межі між ними досить умовні. Кожен із цих видів практично ніколи не існував у, так би мовити, чистому вигляді й кожен з них має певні варіації, моделі і способи легітимації. Разом із тим можемо виокремити 2 критерії, якими визначаються політико-правова й соціокультурна легітимність усіх варіантів функціонування суду:

(1) відтворення і стійкість інституціонально-правової форми суду на більш-менш тривалому проміжку часу існування національного державно -правового простору, наявність певного наслідування (структурно-організаційного, юридичного, ресурсного та ін.);

(2) визнання ефективності правосуддя, позитивна оцінка інституціональної конфігурації судової влади, рівня її наближеності до інтересів суспільства, доступності й соціально-правової результативності, що пов’язано зі станом правового порядку і змістом правосвідомості населення.

Практично оцінюючи існуючи проблеми, ми розуміємо, що легітимність судової влади завжди матиме незавершений характер, оскільки реалізується в умовах стратифікованого соціуму, в якому не може бути абсолютного збігу інтересів індивідів і їх груп, їх оцінок правового й політичного життя. Крім того, процеси легітимації поєднані з особливостями включеної до правової реальності конкретного соціального світу і притаманної йому специфіки юридичної інституціоналізації дій, відносин, змістів.

Формування легітимності, її підвищення багато в чому залежать від самої судової влади. Цьому сприяють не лише законність і справедливість дій і рішень суду, а й уміння суддів, а також головуючого в судовому засіданні правильно побудувати відносини з учасниками судового

провадження та іншими особами, присутніми в залі, в тому числі й журналістами. Якщо ж такого вміння бракує або ігнорується ця специфіка судових владовідносин, це може призвести до суб’єктивного конфлікту владарюючого з підвладними в судочинстві.

Важливого значення набуває дослідження чинників, що визначають змістовну сторону легітимності судової влади, а також тих, що впливають на цей аспект легітимності. Змістовна характеристика останньої - це рівень довіри до судової влади в суспільстві в цілому і у судовому процесі, зокрема. Довіра з боку держави віддзеркалюється в чіткому визначенні предметної сфери судової влади й у визнанні виключності її повноважень у цій галузі. Довіра ж до судової влади з боку суб’єктів кримінального процесу передбачає: (а) визнання її компетентності й самостійності, (б) згоду на використання судовою владою всіх необхідних повноважень для вирішення конфлікту, (в) згоду підкорюватися велінням судової влади і (г) добровільне, усвідомлене виконання її актів.

До чинників, що впливають на змістовну сторону легітимності судової влади, на нашу думку, слід віднести: а) незалежність і

безсторонність суду при вирішенні конфлікту; б) об’єктивність і всебічність процесу пізнання, а також правильність його результату; в) справедливість вироку в матеріально-правовому аспекті як відповідність за діяння й покарання за нього; г) справедливість судового розгляду з процесуальної точки зору як надання сторонам судового процесу рівних можливостей для захисту в суді своїх інтересів; д) законність як відповідність дій і рішень судової влади всім правовим нормам, що регулюють розглядуваний конфлікт і порядок його вирішення.

У разі неузгодженості між діями й рішенням суду та очікуваннями населення щодо функціонування судової влади створюються передумови для різного роду делегітимаційних процесів, які викликають відчуження людей від інститутів судової влади, нерозуміння її значимості й розчарування в отриманих результатах. Саме така ситуація і призводить у багатьох державах перехідного типу до так званої «тіньової юстиції», тобто нелегального, але досить ефективного способу вирішення соціальних конфліктів. Однак її слід все ж таки відмежовувати від «юстиції неформальної», інститути якої (народне правосуддя, народний трибунал тощо) виникли в деяких національно-правових систем (наприклад, у США) внаслідок втрати легітимності судовою владою. Вони стали закономірним результатом розвитку громадянського суспільства, підвищення рівня правової культури громадян, які намагалися через створені ними структури (корпорації, асоціації та ін.) навести порядок на певній території й у масштабах усієї країни. Спочатку ці структури виникли як інноваційний інституціональний елемент. На даний час у певних державах їх уже можна

в

розглядати як одну із традиційних форм вирішення різних (у тому числі й правових) конфліктів [4, с. 22-34].

За сучасних українських реалій уже багато чого зроблено для розширення предметної сфери судової влади і зміцнення її самостійності. Що ж стосується довіри до неї громадян, то тут існують певні проблеми, і зміна даної ситуації, на наше переконання, рівною мірою залежить як від правосвідомості населення, так і від розуміння й усвідомлення безпосередньо судовою владою ролі і змісту власної легітимності. Остання певним чином пов’язана з уявленням і визнанням самими суддями багатостороннього характеру процесуальних відносин, у яких вони виступають носіями судової влади. Як зазначає М. Краснов, люди бажають бачити у суддях представників дійсно правової, а не юридико-догматичної свідомості, тобто володарями тих демократичних засад, серед яких найважливішою є розуміння гідності індивіда як найвищої цінності. Довіра суду з боку пересічних громадян, широких мас населення служить соціальним ресурсом для судових органів у ствердженні їх самостійності й реальної незалежності [3, с. 2-6]. Іншими словами, безпосередньо якість реалізації останньої в повсякденній практиці судочинства є показником його рейтингу в суспільній свідомості і прогнозує очікування людей, звернені до судової влади.

Підвищення рівня довіри до суду повинно стати одним з показників ефективності впроваджуваних заходів реформування судової системи, що провадяться сьогодні в Україні. Відбувається поступова трансформація характеру правосуддя - від репресивного до відновлювального. Ці 2 його моделі зорієнтовані на різні цілі: перша спрямована на покарання правопорушника і тим самим на захист суспільства від суб’єктів протиправної поведінки, друга - на відновлення правопорядку, який існував до правопорушення й на поновлення правослухняності особистості правопорушника і прав потерпілого. Зазначені моделі формують різні типи правосвідомості і правових настанов. Репресивне правосуддя орієнтує населення на жорстке ставлення до правопорушення й на очікування карального правосуддя, відновлювальне передбачає не лише покарання злочинця, а й створення оптимальних, гуманістичних умов для його реабілітації. Визнання винності правопорушника не є підставою для приниження його гідності.

Указані моделі правосуддя різняться за критерієм довіри людей до суду. У репресивному процесі домінують страх і недовіра, що зумовлює правову поведінку зовнішньою необхідністю: індивід змушений

підкорюватися закону під страхом покарання. У відновлювальному процесі переважають повага й довіра, що зумовлює внутрішню мотивацію правової поведінки. Проте довіра суду при цій моделі правосуддя значною мірою

пояснюється визнанням з боку населення її реальної незалежності, тобто свободи суддів від впливу представників інших гілок влади чи будь-якого іншого суб’єкта при прийнятті рішень.

Досягненню високого рівня довіри суду відчутно перешкоджає усталена традиція ієрархії владних інститутів, що склалася в Україні. Так, повнота судової влади поширюється переважно на пересічних громадян і в обмеженій частині - на посадових осіб виконавчої влади. Самі ж органи виконавчої й законодавчої гілок влади практично виключені з юрисдикції судів. Така їх ієрархічність зберігає інерційність і сьогодні, чому сприяють певні протиріччя законодавства, яке відкриває можливості для протиправних, але залишених без покарання дій громадян і свавілля посадовців.

Список літератури: 1. Вебер М. Основные социологические понятия / М. Вебер // Избранные произведения: пер. с нем.; сост., общ. ред. и послесл. Ю. Н. Давыдова; предисл. П. П. Гайденко; коммент. А. Ф. Филиппова. — М.: Прогресс, 1990. - 808 с. 2. Доган М. Легитимность режимов и кризис доверия / М. Доган // Социолог. исследования. - 1994. - №6. -С. 29-34. 3. Краснов М. У судебной власти есть только один защитник - общество / М. Краснов // Рос. юстиция. - 2003. - N° 6. - С. 2-6. 4. Фридмэн Л. Введение в американское право / Л. Фридмэн; под ред. Калантарова М.; пер. Седун Г. - М.: Прогресс-Универс, 1993. - 286 с.

ЛЕГИТИМНОСТЬ СУДЕБНОЙ ВЛАСТИ Марочкин И.Е.

Статья посвящена исследованию теоретических основ легитимности судебной власти. Проанализированы основные исторические этапы становления теории легитимности судебной власти. Выделены факторы, составляющие содержательную характеристику исследуемого института. Сформулировано видение форм повышения легитимности судебной власти в Украине.

Ключевые слова: суд, легитимность судебной власти, доверие к суду.

LEGITIMACY JUDICIARY Marochkin I. E.

The article investigates the theoretical foundations of the legitimacy of the judiciary. Analyzed the main historical stages in the theory of the legitimacy of the judiciary. The factors that make a meaningful description of the investigated institute. Articulated vision of forms increase the legitimacy of the judiciary in Ukraine.

Key words: TOurt, the legitimacy of the judiciary, the credibility of the court

Надійшла до редакції 19.12.2011 р.

УДК 347.97/.99

О.О. Присяжнюк,

суддя Господарського суду Харківської обл., О.П. Євсєєв, канд. юрид. наук Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», м. Харків

ПРОБЛЕМИ ПРИТЯГНЕННЯ СУДДІВ ДО ДИСЦИПЛІНАРНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Розкрито природу і порядок притягнення представників суддівського корпусу до дисциплінарної відповідальності. Проаналізовано новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів» у частині положень, що торкаються дисциплінарної відповідальності.

Ключові слова: відповідальність суддів, кваліфікаційні комісії суддів, Вища рада юстиції України, незалежність судової влади, дисциплінарний проступок.

Більше року минуло з моменту прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. (далі - Закон), який по-новому визначив параметри дисциплінарної відповідальності представників суддівського корпусу [2; 2010. - № 41-42, 43, 44-45. - Ст. 529]. Але вже зараз зрозуміло, що низка чинних у даній царині приписів вимагає подальшого коригування, насамперед з огляду на фундаментальні міжнародно-правові принципи, одним з яких є незалежність судової влади. Це міркування актуалізується ще й тому, що тільки незалежний і викликаючий у суспільства довіру суд може служити ефективним гарантом подолання політичних криз, що лавиною катяться нині по країнах СНД (останній приклад цьому - Бєларусь). «За браком незалежного суду, -підкреслює Л.В. Головко, - влада завжди буде змушена безуспішно наздоганяти нові революційні технології, вводячи різноманітні й найчастіше безглузді поліцейські заходи» [3]. У цьому смислі незалежний суд, у якому судді не побоюються того, що їх хто-небудь і в будь-якій формі буде переслідувати, можна розглядати як свого роду захисний механізм, що оберігає від повторення «помаранчевої революції». Адже за наявності

дійсно незалежного суду усілякі прояви народного гніву негайно будуть погашені легітимним арбітром, визнаним обома сторонами конфлікту.

У свою чергу, функціонування такого суду, як зайвий раз довів процес над Ю.В. Тимошенко, можливе лише там, де судді максимально захищені від довільних репресалій і просто образливих дій стосовно себе. Слід пам'ятати, що практика Європейського суду з прав людини (далі -ЄСПЛ), визнана Україною джерелом національного права в силу Закону 200б р. «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» (ст. 17) [2; 2006. - № 30. - Ст. 2б0], виробила найважливіше правило: «суддя не може нести відповідальність за зміст прийнятого ним рішення» [10, с. 17б]. Інше, як правильно зазначає І.С. Кузнєцова, спотворює сутність незалежності суду, бо ставить суддю в залежне становище від вищестоящого суду, відроджує суто радянський підхід до організації правосуддя, який випливає з такої її моделі, за якої суди вищих інстанцій виступають, так би мовити, «оцінювачами» не тільки рішень суду першої інстанції, а й de facto дій самого судді з точки зору їх правопорушуючого дисциплінарного характеру [7, с. 14].

У ч. 2 ст. S3 Закону закріплено норму, згідно з якою скасування або перегляд судового рішення не тягне за собою дисциплінарну відповідальність судді, крім випадків, коли судова помилка була допущена внаслідок умисного порушення ним норм права або неналежного виконання службових обов'язків. У чомусь схоже правило містилося в Судових статутах 18б4 р.: «Судді, які постановили неправильне рішення,

відповідають за вчинену від цього шкоду, тільки якщо вони діяли з умислом чи явною недбалістю» [Цит. за: 1, с. б7]. Однак у реальному житті вкрай важко провести різницю між навмисними відхиленнями від вимог закону, яких припускаються окремі судді, і тими службовими упущеннями, які іноді можуть мати місце в силу недостатньої їх досвідченості, особливо складних умов суддівської роботи, необхідності застосування в конкретній справі суперечливого або застарілого законодавства тощо.

У той же час невизначеність згаданої норми, покликаної за задумом її творців гарантувати незалежність суддівського корпусу, гіпотетично може призвести до того, що судді будуть притягатися до відповідальності не за конкретні провини (довести факт вчинення яких вельми проблематично), а за якесь неналежне виконання службових обов'язків. Ніщо не заважає визнати таким, наприклад, загальний стан роботи судді щодо здійснення правосуддя, його м'яку каральну політику та ін.

Тому вважаємо доцільним доповнити відповідні норми вказівкою на те, що суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності лише за наявності в його діях вини. Це відповідає загальним вимогам, що

пред'являються до підстав накладення штрафних санкцій (адміністративних, цивільних, кримінальних). Крім того, точна вказівка на обов'язковість установлення його вини сприятиме правильному розумінню підстав накладення дисциплінарних стягнень на суддю, безпосередньо наголошуючи на неприпустимості притягнення його до дисциплінарної відповідальності у зв'язку з невинною поведінкою, насамперед вирішенням конкретних справ по суті. До речі, такого роду ідеї висловлюються вченими ще з середини 80-х років ХХ ст., проте «віз і нині там» [Див., напр.: 9, с. 186-189].

У розглядуваному Законі дисциплінарної відповідальності присвячено весь розділ VI. Саме там у ст. 85 називаються 2 органи, що здійснюють притягнення до неї, - Вища кваліфікаційна комісія суддів (далі

- ВККС) і Вища рада юстиції (далі - ВРЮ). Остання здійснює відповідні провадження щодо суддів вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України, а ВККС - суддів місцевих та апеляційних судів. Однак треба враховувати, що припинення повноважень судді у зв'язку з порушенням присяги, яке, не будучи формально дисциплінарною мірою, є найбільш радикальною й небезпечною санкцією, можливе лише за рішенням ВРЮ (ст. 105 Закону). Таким чином, ВККС правомочна лише оголошувати догани представникам суддівської корпорації, у той час як реальна влада перебуває в руках ВРЮ. Саме туди згідно з ч. 5 ст. 87 Закону повинна звертатися ВККС, якщо за результатами дисциплінарного провадження вона знайде підстави для відставки судді місцевого чи апеляційного суду.

Звертає на себе увагу той факт, що в тексті Закону не отримали необхідного відбиття ні загальне поняття «дисциплінарний проступок», ані його склад, ані строки притягнення до відповідальності, що обчислюються з моменту, коли про дисциплінарний проступок стало відомо. У Законі всього цього просто немає. Як наслідок - низка його положень виявляються фактично заблокованими. Візьмемо, наприклад, ч. 4 ст. 84, в якій говориться, що дисциплінарна справа щодо судді не порушується, якщо в заяві або повідомленні про його проступок не міститься відомостей про наявність ознак дисциплінарного проступку. Що це за ознаки ? Який склад зазначеного проступку ? Відповідей на ці запитання законодавство про організацію правосуддя, на жаль, не дає.

Утім, у ст. 83 Закону вказано перелік підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Ними є: (1) істотні порушення норм процесуального права при відправленні правосуддя, пов'язані, зокрема, з відмовою в доступі до правосуддя, з порушенням вимог щодо розподілу й реєстрації справ у суді, правил їх підсудності або підвідомчості, з необгрунтованим застосуванням заходів щодо забезпечення позову;

(2) незастосування суддею заходів щодо розгляду заяви, скарги чи позову протягом строку, встановленого законом; (3) порушення вимог стосовно неупередженого розгляду справи, зокрема, порушення правил відводу судді (самовідводу); (4) систематичне або одноразове грубе порушення правил суддівської етики, що підриває авторитет правосуддя; (5) розголошення охоронюваної законом таємниці, в тому числі нарадчої кімнати, або тієї, що стала відома судді під час слухань у закритому судовому засіданні; (6) неподання або несвоєчасне подання для оприлюднення податкової декларацій про майновий стан і доходи, відображення в ній завідомо неправдивих відомостей (в ред. Закону від 2 грудня 2010 р.).

Вважаємо, що безперечно хибним і небезпечним, особливо для органів господарської юрисдикції, є закріплення в п. 1 ч. 1 ст. 83 Закону такої підстави притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, як «необгрунтоване застосування заходів щодо забезпечення позову». У практиці господарських судів ними є попереджувальні заходи, передбачені розділом V1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), які на Заході ще йменують «примусові оперативні заходи». Коли існує ризик того, що подача потрібних для однієї зі сторін доказів стане згодом неможливою або буде ускладнена, тоді за вмотивованою заявою зацікавленої сторони господарський суд має право прийняти рішення про застосування запобіжних заходів (наприклад, накладення арешту на спірне майно). Інакше кажучи, якщо сьогодні не вжити необхідних заходів, завтра захист порушеного права стане неможливим (спірний корабель піде за кордон, літак улетить до Африки, опинившись тим самим поза зоною досяжності українського правосуддя, та ін.). У подібних ситуаціях суд на власний розсуд повинен оцінити докази і прийняти відповідне рішення.

Виникає запитання: як визначити, коли це зроблено судом необгрунтовано ? Напевно, коли буде доведено, що позивач несправедливо пред'являв до відповідача позовні вимоги. Однак суду це стає зрозумілим найчастіше під кінець судового розгляду, в той час як вирішити питання про вжиття запобіжних заходів суддя зобов'язаний ще на стадії підготовки справи до розгляду (п. 10 ст. 65 ГПК). Як наслідок - перед суддею виникає дилема: або задовольнити клопотання про вжиття запобіжних заходів і тим самим опинитися в полі зору ВККС в силу п. 1 ч. 1 ст. 83 Закону, або ж відмовити в його задоволенні, ризикуючи тим самим не захистити належним чином права позивача й у результаті отримати докір, скажімо, в недобросовісному виконанні службових обов'язків (ч. 2 ст. 83 Закону). Переконані, що подібні норми нівелюють єство правосуддя, якщо під ним розуміти вільну оцінку доказів компетентним, незалежним і безстороннім судом на власний розсуд, судом, який не озирається на стандарти вищих інстанцій чи дисциплінарний орган.

Слід з усією впевненістю сказати, що не можна притягати суддів до дисциплінарної відповідальності за високий відсоток скасованих вищими інстанціями судових рішень. По-перше, бюрократичний контроль за такою складною інтелектуальною діяльністю, якою, безсумнівно, є діяльність судді, навіть теоретично не може бути ефективним (як і за діяльністю вченого або університетського професора). За влучним висловом Б. Окуджави, «як він дихає, так і пише, не намагаючись догодити...». Контроль над професійним рівнем судді можливий тільки інтелектуальний - з боку громадянського суспільства та юридичної науки. По-друге, навіть при виникненні суперечності між незалежністю судді й контролем за його професійною відповідністю пріоритет має бути відданий концепту «незалежність судді», оскільки його брак є системною і руйнівною вадою всієї судової системи, тоді як некомпетентність - дефект випадковий і персональний.

Серйозні нарікання викликає також підстава притягнення до дисциплінарної відповідальності, передбачена п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону. Нагадаємо, що нею є «систематичне або грубе одноразове порушення правил суддівської етики, що підриває авторитет правосуддя». Справа в тому, що моральні норми, як правильно підкреслюється в літературі із судової етики, в силу своєї специфічності є загальними, оціночними і тому досить невизначеними, а значить, не можуть без додаткових, конкретизуюючих ознак, пов'язаних з особливим характером та умовами професійної діяльності судді, трансформуватися у правові [7, с. 13]. Тому за логікою речей застосування дисциплінарної (тобто юридичної за своєю природою) відповідальності не повинно бути універсальним наслідком їх порушення.

Якщо ж воля законодавця така, щоб неетичну поведінку суддів (грубість, інші форми некоректної поведінки в судовому засіданні) все ж таки було віднесено до дисциплінарних проступків, то принаймні необхідно чітко обмежити сферу застосування цієї норми здійсненням професійних обов'язків без втручання при цьому в їх приватне життя. Суддя не повинен нести дисциплінарної відповідальності за вчинки, які хоча й не прикрашають його як людину (наприклад, надмірний деспотизм у родині), але й не належать до царини його професійних обов'язків з відправлення правосуддя. Так, при відставці у 2009 р. судді Конституційного Суду РФ

А.Л. Кононова - так званого рекордсмена за кількістю окремих думок, який в силу цього став невгодним Кремлю, - одним з офіційних звинувачень на його адресу було якраз порушення правил суддівської етики, що виразилося ... в розлученні з дружиною ! [4]. Допускати подібне в Україні, звичайно, не можна.

У зв'язку із цим надзвичайно важливо на нормативному рівні визначитися зі змістом таких категорій, як «авторитет правосуддя», «грубе порушення правил суддівської етики» тощо, а також усвідомити, які це правила. У більшості країн світу подібного роду приписи містяться в спеціально розроблених кодексах суддівської етики. Аналогічний документ у 2002 р. було прийнято V з'їздом суддів України. Однак при ознайомленні із цим Кодексом вражає не тільки його лаконічний обсяг (2 сторінки машинописного тексту), а й те, що вже в преамбулі чітко й недвозначно сказано: «Норми Кодексу не можуть застосовуватися як підстави

дисциплінарної відповідальності суддів і визначати ступінь їх винуватості» [5]. Даруйте, де ж у такому випадку брати ці самі правила суддівської етики, порушення яких за п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону тягне за собою притягнення судді до дисциплінарної відповідальності ? А поки що описана нами невизначеність призводить до того, що ВККС і ВРЮ отримують дуже широке поле для власного розсуду при кваліфікації оскаржуваних дій суддів, що значно знижує ступінь незалежності судової влади в державі.

Нарешті, марною можна назвати підставу, зазначену в п. 6 ч. 1 ст. 83 Закону, яка накладає на суддю (мабуть, в ім'я попередження корупційних діянь) обов'язок декларувати своє майнове становище й доходи. Цілком очевидно, що будь-який суддя декларуватиме свої доходи, відштовхуючись від розміру своєї заробітної плати, залишаючи в тіні реальний стан справ. Аналогічним чином діють судді навіть у країнах розвиненої демократії, не говорячи вже про Україну, де нерідко кандидати в президенти країни не мають ніякої офіційно задекларованої власності, крім кімнати в комуналці. Тому міжнародно-правові стандарти такі, що судді зобов'язані декларувати не доходи, а свої витрати. Введення такої норми в національне законодавство й жорсткий контроль за її дотриманням мали б надзвичайно цікаві результати. Причому було б помилкою трактувати подібне законоположення як певну дискримінацію суддівського корпусу. Адже суддя, як влучно зазначив С. А. Пашин, має вважати себе не частиною національної еліти, що прагне забезпечити собі високий життєвий рівень, а як несучого тягар суспільного служіння висококваліфікованого представника співгромадян, захисника їх інтересу жити під захистом правових гарантій [11, с. 58]. Тому немає нічого недопустимого в тому, якщо витрати суддів будуть відкритими для громадськості, як це має місце в США, Німеччині й багатьох інших державах.

Досліджуючи проблематику, пов'язану з підставами дисциплінарної відповідальності суддів, ми зобов’язані торкнутися (хоча б і побіжно) законодавства Іспанії. Відповідно до закону цієї країни («Про судоустрій»), прийнятого ще в 1985 р., відповідні підстави поділяються на: (1) «дуже серйозні порушення» (наприклад, тиск на іншого суддю або членство в

політичній партії); (2) «серйозні порушення» (зокрема, заняття будь-якою діяльністю, несумісною з суддівським статусом); (3) «незначні порушення» (приміром, відсутність судді на робочому місці від 1-го до 4-х днів без поважних причин). Взагалі іспанське законодавство містить безпосередньо понад 30 дисціплинарних складів порушень, при вчиненні яких суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності [Див.: 8, с. 221, 222]. Підхід, для якого характерним є закріплення в Законі вичерпного переліку дисциплінарних проступків, вбачається практично ідеальним.

Великим мінусом законодавчого регулювання означеної проблематики в Україні є те, що суддя може бути притягнутий тільки до одного дисциплінарного стягнення - догани. Як уже зазначалося, навіть дострокове припинення повноважень судді у зв'язку з порушенням присяги формально не є дисциплінарною санкцією. У той же час судово-правова система будь-якої з країн Заходу налічує близько десятка видів і підвидів дисциплінарних заходів, що дозволяє судовим колегіям з дисциплінарних справ мати гнучку, індивідуалізовану й соціально зорієнтовану реакцію на дисциплінарний проступок судді. Як результат - дострокове припинення повноважень розглядається не як нормальний, а скоріше як винятковий дисциплінарний механізм, що використовується, тільки коли застосування більш м'яких заходів суперечить здоровому глузду і принципу пропорційності. Саме тому кваліфікаційні колегії й дисциплінарні суди не викликають у тих же іспанських суддів такого панічного жаху, як у їх українських колег.

Зауважимо, що за кордоном санкції можуть виражатися (а) в негативній оцінці поведінки судді (попередження, публічне осудження, догана із занесенням в особисту справу), (б) впливі на його просування по службі (зниження кваліфікаційного рангу, пониження в посаді, втрата старшинства, заборона виконувати певні функції, зокрема, одноосібного судді), (в) фінансовому становищі судді (штраф, зниження заробітної плати, утримання із заробітної плати, мораторій на підвищення заробітної плати), (г) інших негативних наслідках (переведення до іншого суду без відшкодування транспортних та інших витрат) [8, с. 210]. У США існує процедура відкликання суддів, коли суддя повинен звітквати перед виборцями і пройти через процедуру голосування, в ході якої громадяни вирішують, чи слід змістити його з посади [13, с. 165]. Усього цього в Україні, на жаль, немає.

Нескладно помітити, що на сьогодні вітчизняна система дисциплінарних стягнень стосовно суддів жахливо зовсім не розвинена й архаїчна. Але цього замало. Вона також абсолютно закрита як для пересічних громадян - простих смертних, так і для суддівської спільноти.

Відповідно до ч. 2 ст. 88 Закону інформація про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності оприлюднюється на офіційному веб-сайті ВККС. При цьому вона має містити дані про суддю, накладене дисциплінарне стягнення й копію рішення ВККС про це (зрозуміло, з необхідною в такому випадку розгорнутою аргументацією). Що ж ми бачимо в дійсності ?

На сайті ВККС все-таки можна почерпнути деякі відомості подібного роду. Так, 15 липня 2011 р. на засіданні ВККС 4-м суддям були оголошені догани, а щодо 19 відкрито дисциплінарне провадження. Раніше (1 липня) догани отримали 2 суддів, а дисциплінарне провадження відкрито щодо 30 [14]. Але жодних копій рішень на сайті виявити не вдалося. Як наслідок - найважливіше залишилося за кадром... Так що ж інкримінувалося цим суддям ? У чому саме вони винні ? Яка доказова база при цьому використана ВККС ? Брак таких даних негативно відбивається на якості соціального і внутрішньосистемного контролю за судовою владою, оскільки і громадяни, і самі судді позбавлені інформації про те, які ж проступки ВККС вважає правопорушуючими і кваліфікує їх як дисциплінарні. У підсумку - судді не мають можливості відслідковувати повною мірою діяльність ВККС і як наслідок отримувати достовірну інформацію про те, «що таке добре і що таке погано», що особливо важливо в умовах недосконалого законодавства про судоустрій.

За даними голови Ради суддів господарських судів України

О.С. Удовиченко, протягом 2005-2008 рр. Кваліфікаційною комісією суддів господарських судів (вона існувала до 2010 р.) було розглянуто 148 офіційних скарг. За результатами їх розгляду було прийнято 2 рішення про направлення до ВРЮ клопотань про дострокове припинення суддівських повноважень, 5 - про оголошення доган суддям, одне - про зниження кваліфікаційного рангу судді. У задоволенні решти скарг було відмовлено. Ця ж Рада мала дещо інші показники. На кінець липня 2008 р. на її адресу надійшло понад 1,5 тис. скарг на дії суддів господарських судів [12]. Між тим наведена статистика стосується лише тих процесів, що відбувалися до прийняття нового Закону у 2010 р.

Усе вищесказане пояснює завдання подальшого вивчення й удосконалення норм про дисциплінарну відповідальність суддів усіх рівнів.

І наостанок - цікава інформація із США. У 2006 р. серед американських суддів було проведено соціологічне опитування, мета якого -з'ясувати, якими, на думку американської юридичної спільноти, є чинники суддівської незалежності. Поруч з іншими названі: (а) самоповага суддів, інтелектуальне вдоволення при відправленні правосуддя; (б) можливість зробити щось важливе для суспільства; (в) високий престиж суддівської

роботи в цілому. Відповідаючи на запитання про загрози суддівської незалежності, американські жерці Феміди назвали в їх числі: (а) виборний принцип заміщення судових посад у деяких штатах; (б) спроби законодавчої гілки влади штучно звузити компетенцію судів і (в) суддівську пихатість, властиву, мабуть, не тільки українським юристам. Американці вважають, що останнє заважає суддям належним чином вникати в сутність розглядуваної справи й виносити гідні рішення [6, с. 120-125].

Таким чином, суспільству, якщо воно хоче мати неупереджений і справедливий суд, довіряти йому (тобто, по суті, взагалі мати належне правосуддя), необхідно змиритися з тим, що судді мають бути захищені набагато сильнішими і численнішими гарантіями, ніж, приміром, депутат, міністр, а в чомусь і сам глава держави. Іншого не дано.

Список літератури: 1. Бойцова Л. В. Ответственность судей по российскому дореволюционному законодательству / Л. В. Бойцова // Известия вузов. Правоведение. - 1992. -№ 1. - С. 64-68. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Головко Л.В. Перспективы формирования независимой судебной власти в Узбекистане / Л. В. Головко [Электрон. ресурс].

- Режим доступа: www.zakon.kz. 4. Зорькин В. Повторение пройденного / В. Зорькин [Электрон.

ресурс]. - Режим доступа: www.rg.ru. 5. Кодекс професійної етики судді від 24.10.2002 р. // Вісн. Верхов. Суду України. - 2002. - 5. - С. 24. 6. Краснов М. А. Открытые глаза

российской Фемиды / М. А. Краснов, Е. А. Мишина. - М.: Либерал. миссия, 2007. - 140 с. 7. Кузнецова И. С. Иммунитеты и ответственность как элементы конституционно-правового статуса судьи: автореф. дис. на соиск. учен. степени канд. юрид. наук. - М., 2010. - 31 с. 8. Модернизация статуса судьи: современные международные подходы: моногр. / Отв. ред. Т.Н. Нешатаева. - М.: Норма, 2011. - 336 с. 9. Морщакова Т. Г. Проблемы совершенствования законодательства о дисциплинарной ответственности судей / Т. Г. Морщакова // Труды ВНИИСЗ. - 1986. - Вып. 32-33. - С. 184-198. 10.Морщакова Т. Г. Судебное правоприменение в России: о должном и реальном: моногр. / Т. Г. Морщакова. - М.: Р. Валент, 2010. - 312 с. 11. Пашин С. А. Состязательный уголовный процесс: моногр. / С. А. Пашин. - М.: Р. Валент, 2006.

- 200 с. 12. Правовий тиждень. - 2008. - 16 вер. 13. Холланд М. Защита прав человека в России и США: глазами друг друга / М. Холланд, Э. Аметистов. - Нью-Йорк, М.: Б. и., 1993. - 220 с. 14. Центральні новини [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: www.vkksu.gov.ua.

ПРОБЛЕМЫ ПРИВЛЕЧЕНИЯ СУДЕЙ К ДИСЦИПЛИНАРНОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ

Присяжнюк А.А., Евсеев А.П.

Раскрыты природа и порядок привлечения судейского корпуса к дисциплинарной ответственности. Проанализирован новый Закон Украины «О судоустройстве и статусе судей» в части положений, устанавливающих дисциплинарную ответственность.

Ключевые слова: ответственность судей, квалификационные комиссии судей, Высший совет юстиции Украины, независимость судебной власти, дисциплинарный проступок.

THE PROBLEMS OF JUDGES BRINGING TO DISCIPLINARY RESPONSIBILITY

Prisyazhnuk A.A., Evseyev A.P.

The nature and procedure of bringing the judges to disciplinary responsibility is investigated. The new Ukrainian law ‘About Justice and Status of Judges’ in the part regulating the disciplinary responsibility is analyzed.

Key words: judges’ responsibility, qualification commissions of judges, the Supreme council of justice, independence of courts’ system, disciplinary tort.

iНе можете найти то, что вам нужно? Попробуйте сервис подбора литературы.

Надійшла до редакції 19.09.2011 р.

ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

УДК 349.6:061.1ЄС А.П. Гетьман,

д-р юрид. наук, професор,

В.І. Лозо,

д-р юрид. наук, доцент Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», м. Харків

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ПРО ОХОРОНУ БІОСФЕРИ

В статті подані основні напрямки розвитку законодавства ЄС про охорону біосфери: захист фауни й флори, збереження біорізноманіття,

охорона лісів, вирішення проблеми зміни клімату, організація управління природними ресурсами и регламентація використання генетично модифікованих організмів (ГМО).

Ключові слова: Європейський Союз, законодавство, біосфера, урбанізація, забруднення екосистем, біорізноманіття, захист фауни й флори.

Європейський Союз (ЄС) визнав руйнування біосфери, генофонду, біологічного різноманіття (БР) однією з найбільш актуальних комплексних проблем, що визначають екологічну ситуацію у XXI ст. [1]. Крім того, чисте повітря й вода, зелений ліс і природний ландшафт сьогодні стають так само необхідними елементами споживання, як і матеріальні блага, вироблені індустріальним шляхом. Без них неможливо відновлення фізичних і духовних сил, витрачених у суспільному виробництві.

Під біологічним різноманіттям розуміється розмаїття видів живих організмів різного походження, включаючи земні, морські та інші екосистеми й екологічні комплекси, різноманіття у межах різновидів, між різновидами й екосистемами. Поняття біоресурси включає генетичні ресурси, організми популяції або будь-які інші біотичні компоненти екосистем, доступні для фактичного або потенційного їх використання. Біотехнологія охоплює застосування технологій, які використовують біологічні системи, живі організми або їх похідні для створення або зміни споживчих продуктів або процесів. Екосистема становить собою динамічний комплекс рослин, тварин і мікроорганізмів, а також неорганічне навколишнє середовище, що взаємодіє як функціональна одиниця. Генетичний матеріал - це будь-який матеріал рослинного, тваринного, мікробного або іншого походження, що містить функціональні одиниці спадковості. Під середовищем існування розуміється місце або тип ділянки, звідки походить організм або популяція. Стале використання БР формулюється як шлях і обсяги застосування його компонентів, що не ведуть до довгострокового зниження варіативності й підтримують потенціал задоволення потреб і прагнень людини.

Стрімка урбанізація й розширення людських інфраструктур, експлуатація природних ресурсів, забруднення у всіх його формах, упровадження екзотичних різновидів в наші екосистеми - всі ці фактори руйнівні для біосфери. У результаті - майже половина ссавців, птахів, прісноводних риб і близько 1000 видів рослин по всій Європі знаходяться під загрозою зникнення. Для охорони біосфери ЄС створив велику мережу захищених ділянок (Система №Шга 2000), а збереження БР стало однією з

основних цілей Шостої екологічної програми й екологічної політики в цілому.

У даній статті окреслені основні напрями розвитку законодавства ЄС про охорону біосфери, як-от: (а) захист фауни і флори, (б) збереження біорізноманіття, (в) охорона лісів, (г) вирішення проблеми зміни клімату, (д) організація управління природними ресурсами і (е) регламентація використання генетично модифікованих організмів (ГМО).

1. Одним з основних напрямків правової охорони біосфери стало створення сприятливого екологічного режиму для дикої фауни і флори. Так, уже Перша екологічна програма (ЕП 1) 1973 р. [2] закликала до захисту птахів і зникаючих видів тварин. У Рекомендації Комісії 75/66/EEC про захист птахів і середовищ їх проживання [3] головними причинами вимирання птахів названо інтенсивне полювання й руйнування середовищ існування різними видами діяльності (дренаж, урбанізація, туризм), отруєння кормів і забруднення довкілля. З урахуванням ролі птахів у підтримці екологічного балансу, якості навколишнього середовища Європи загрожує загибель половини корінних видів, причому ситуація поширюється й на території країн їх міграції. Крім порушення екологічної рівноваги їх вимирання є пагубним для багатьох економічних секторів, особливо сільського господарства й туризму.

Основним актом щодо захисту дикої флори й фауни є Директива Ради 79/409/EEC про збереження диких птахів [4] (Birds Directive), яка відзначає, що більшість видів є міграційними, вони становлять спадщину, що передбачає міжнародний характер проблеми і спільний обов'язок їх захисту. Потрібна особлива охорона середовищ існування диких птахів (Special Protection Areas for birds - SPAs) для забезпечення виживання й відтворення їх видів, а тому слід регламентувати охорону болотистих земель міжнародного значення. Комерційний інтерес не може диктувати рівень експлуатації рідкісних різновидів. Їх маркетинг заборонено, а правила полювання узгоджуються з репродуктивними нормами у Співтоваристві в цілому. Забороні підлягають різні засоби й методи крупномасштабного й невибіркового відлову й полювання. Посилюється контроль за тим, щоб упровадження нових для Європи видів не завдавало шкоди місцевій флорі й фауні. Збереження птахів вимагає наукових досліджень та оцінки ефективності вжитих заходів, на підставі яких відбувається постійна їх адаптація до науково-технічного прогресу. З розширенням Співтовариства Додаток до Директиви 79/409/EEC доповнюється тими видами птахів, що знаходяться під загрозою в країнах - кандидатах у ЄС.

Низка правових норм спрямована на збереження життєздатності прісної й морської водної стихії та її мешканців. Директива Ради

78/659/ЕЕС установила режим забезпечення якості прісних вод для підтримки життя риб.[5] Регламент Ради № 348/81 закріпив загальні правила імпорту китів і китових продуктів.[6] Відповідно до міжнародних зобов'язань Співтовариство посилює нагляд за торгівлею різними видами дикої фауни і флори.

З урахуванням важливості охорони довкілля й захисту цілісності екосистеми морів, що оточують Антарктику, Рішенням Ради 81/691/ЕЕС Співтовариство приєдналося до Канберрскої Конвенції 1981 р. про збереження життєвих ресурсів Антарктики [7]. Концентрація морської фауни в антарктичних водах і зростаючий інтерес до неї як до джерела білка вимагають екологічного нормування використання цих ресурсів і міжнародного підходу до Антарктичної морської екосистеми та її компонентів на наступних принципах: (1) недопущення зменшення

використовуваних популяцій до рівня, що порушує їх природне відтворення;

(2) підтримка оптимального співвідношення між популяціями; (3) запобігання або мінімізація ризику змін у морській екосистемі, які потенційно незворотні понад 2-х десятиліть. Сторони зобов'язалися утримуватися від діяльності всупереч принципам і цілям Конвенції. Комісія сторін отримала самостійний юридичний статус і повноваження для досягнення таких цілей останньої, як сприяння дослідженням Антарктичної морської екосистеми, збирання, аналіз і поширення інформації про стан популяцій і системний нагляд за чинниками, що впливають на БР. Для вирішення спорів між учасниками засновано арбітраж.

Відповідно до Конвенції низка Директив Ради ЄС [8] збалансувала промисел морської фауни з відтворенням і необхідністю збереження в деяких регіонах світу традиційного способу життя й економіки. Комерційний імпорт указаної в Додатку продукції з морської фауни в державах-членах заборонено.

Стратегія Співтовариства щодо комплексного управління прибережною зоною закріплена Рішенням Ради від 6 травня 1994 р. [9] і будується на принципах сталої екологічної практики й розподілу відповідальності. Деякі учасники Співтовариства на даний час вже досягли значного прогресу в реалізації зональних елементів стратегії, включаючи виконання Директив Ради 79/409/ЕЕС про збереження диких птахів, 85/337/EEC - про оцінку ефектів державних і приватних проектів у сфері навколишнього середовища[10] та 92/43/ЕЕС - про збереження природних середовищ існування і дикої флори і фауни [11]. На цій підставі Рада запропонувала Комісії відповідно до принципу субсидіарності і з урахуванням проблем і потенціалу різних зон розробити стратегію ЄС для інтегрованого управління всією береговою лінією й забезпечення структури

для її збереження і сталого використання. При цьому Рада закликала держави-члени нарощувати власні зусилля щодо подальшого поліпшення захисту прибережних зон Співтовариства.

Базовими для правової охорони мешканців суші стали Бернська конвенція про збереження європейської дикої природи і природних середовищ існування [12] й Боннська конвенція про охорону міграційних видів диких тварин [13], прийняті в 1982 р. Ці документи дозволили Співтовариству укладати регіональні угоди про охорону диких тварин, які у своєму різноманітті становлять незамінну частину природної системи. Значимість диких тварин безперервно зростає з екологічної, генетичної, наукової, естетичної, регіональної, культурної, освітньої й соціально-економічної точок зору, й кожне покоління покликано гарантувати їх збереження для майбуття.

Особлива увага приділяється захисту мігруючих видів - популяцій диких тварин, які циклічно перетинають національні кордони. Статус їх збереження охоплює суму впливів, які зачіпають довгостроковий розподіл і достаток. Ефективний контроль мігруючих видів вимагає спільної дії всіх держав у межах національних кордонів, де вони проводять будь-яку частину циклу їх життя. Цей статус визнається сприятливим, якщо: (а) динаміка популяції стало підтримується як життєздатний компонент екосистем; (б) діапазон виду не зменшується, (в) існує середовище проживання, достатнє для довгострокової підтримки популяції і (г) поширення й достаток різновидів наближається до історичного обсягу й належного рівня екосистеми, сумісної з раціональною організацією управління живою природою. Середовищем проживання вважається будь-яка область в діапазоні міграції з прийнятними умовами для життєдіяльності виду. Діапазон охоплює всі області суші або води, на яких міграційний різновид мешкає.

Для втілення Конвенцій засновані Конференції сторін, Секретаріат і сформована ними Наукова рада. Так, Конференції сторін визнають зникаючими ті чи інші види, а Наукова рада своїми рішеннями вносить їх в Додатки до Конвенції [14]. Значну роль у реалізації завдань Боннської конвенції відіграє Всесвітній фонд дикої природи (WWF) - найбільша у світі природоохоронна організація, яка вживає активні заходи з охорони рідкісних тварин, бере участь у розробці угод про захист лісів, морів та прісних водоймищ. Його представництва працюють у 27 країнах світу, пожертвування надходять з усіх кінців світу [15]. Зважаючи на принцип «кооперація, а не конфронтація», WWF робить ставку на співпрацю з урядами й економічними колами країн, оскількі партнерство дозволяє домогтися більшого, ніж конфлікти чи протести. Діяльність Фонду охоплює

й українські Карпати - другий за величиною гірський регіон Європи, де знаходиться поки ще значна кількість видів тварин і рослин.

Збереженню природних середовищ існування дикої фауни і флори присвячено Директиву Ради 92/43/EEC (Habitats Directive), яка доповнює Birds Directive 1979 р. і підтримує БР з урахуванням економічних, соціальних, культурних і регіональних вимог для забезпечення сталого розвитку в цілому. Збереження БР в багатьох випадках вимагає штучних умов та активних людських дій. Охорона низки середовищ існування (Special Areas of Conservation - SACs), видової природної спадщини й загрозливі їм небезпеки мають транскордонний характер і потребують заходів на рівні Співтовариства. Різна ступінь загроз передбачає виділення пріоритетних об'єктів з відповідним режимом охорони й інтеграції їх у Європейську екологічну мережу.

Установлення особливого охоронного режиму для природних об'єктів відбувається за пропозицією держав-членів. Такого ж повноваження потребує і ЄС, щоб визначати пріоритетні для збереження середовища існування й види дикої природи. Відповідного оцінювання потребує будь-який проект, який може істотно вплинути на охоронювану ділянку з обов'язковою компенсацією всіх негативних ефектів. Збереження пріоритетних середовищ існування і видів дикої природи є обов'язком усіх держав-членів. З одного боку, це може накласти надмірний фінансовий тягар на деякі країни ЄС, а з другого - нерівномірний розподіл таких середовищ існування й видів флори і фауни по Співтовариству може обмежити застосування принципу «забруднювач платить» до особливих випадків охорони природи. Ось чому фінансування цих витрат доповнюється із фондів ЄС. Планування землекористування й політика його розвитку сприяють збереженню пейзажів, життєво важливих для дикої природи. Із цією метою створено систему спостереження за станом охорони природних середовищ існування і біологічних видів, що населяють їх. З огляду на необхідність адаптації правових норм до науково-технічного прогресу Рада підтримує необхідні дослідження і коригування Додатків до вказаних Директив.

Термін «збереження» в даному акті означає підтримку або відновлення природних середовищ існування й популяцій дикої фауни і флори у сприятливому стані. Природні середовища існування розуміються як земні або водні, природні чи напівштучні області, яким притаманні цінні географічні, біотичні та абіотичні якості. Природні типи середовищ існування, що мають значимість у рамках Співтовариства в цілому, включають території (а) зі зникаючим природним діапазоном, (б) які мають малий діапазон в силу їх регресу або ослаблення властивостей, (в)

представляють типові характеристики 5-ти біогеографічних регіонів

(Альпійський, Атлантичний, Континентальний, Макронезія і Середземномор'є). Режим охорони природного середовища існування охоплює суму впливів, які стосуються його сталості, структури й функції, а також довгострокової підтримки його типового розмаїття. Види дикої природи поділяються на схильні до небезпеки, вразливі, рідкісні та місцеві, кожен з яких потребує особливої уваги в силу характеру середовища проживання або потенційного впливу їх експлуатації на довкілля і статус

збереження. Особливо охоронювана область означає ділянку

коммунітарної значущості, що визначається державами-членами за

допомогою закону, адміністративного або договірного акта, де вживаються необхідні заходи збереження, підтримки або відновлення природних середовищ існування й популяцій, Для збереження яких виділено цю ділянку.

Європейська екологічна мережа особливо охоронюваних областей -Natura 2000 - створена на базі Birds Directive 1979 р. (SPAs) та Habitats Directive 1992 р. (SACs) і формується із включених у Додатки до цієї Директиви ділянок зі сприятливими природними типами й середовищами існування. Кожна країна ЄС робить внесок у створення Natura 2000 за наявності на їх території зазначених природних типів і середовищ існування. Для тварин ці ділянки відповідають діапазону їх перебування як фізичного або біологічного підґрунтя їх життя і відтворення. Для водних видів вони визначаються там, де існує ясно розпізнана сфера їх невід'ємних життєвих чинників. Держави-члени пропонують адаптувати ці списки до результатів проведених ними спостережень. Ієрархічна класифікація середовищ існування провадиться за допомогою програми Corine biotopes project. До переліку охоронюваних середовищ входять дубові, каштанові, лаврові і хвойні ліси, пальмові гаї, альпійські луки та інші об'єкти.

З метою охорони різновидів дикої фауни і флори шляхом регулювання торгівлі ними Регламент Ради № 33S/97 [1б] установив більш суворий контроль на зовнішніх кордонах Співтовариства й закріпив загальні вимоги до документів, що регулюють імпорт, експорт і реекспорт ним рідкісних видів, а також умови їх транзиту через ЄС. Дозвіл на ввезення приймається на підставі норм ЄС органами влади країни-призначення за участю країни-постачальника та Групи наукового спостереження. Для ефективного контролю введено спеціальне навчання митного персоналу, відповідального за виконання перевірок, приписаних Регламентом Ради № 2913/92 у Митному кодексі Співтовариства [17].

Виконання встановлених вимог супроводжує інформування громадськості про правила транспортування зникаючих видів флори й

фауни, а також обмін інформацією між державами-членами про реалізацію вказаного Регламенту. Постійно враховується вплив рівнів торгівлі на статус збереження БР. Держави-члени накладають санкції за правопорушення відповідно їх характеру й серйозності. Низка біологічних та екологічних аспектів виконання цього Регламенту вимагала створення Групи наукового спостереження для сприяння Комісії ЄС і Комітету з торгівлі фауною і флорою. Було закріплено процедуру маркування деяких примірників диких видів для їх ідентифікації й урахування інформації про біологічний і торговий статус виду, його використання та методи управління торгівлею [18]. Введено поняття «кероване довкілля», тобто штучне середовище для створення особливих видів тварин і рослин при недопущенні їх виходу за встановлені для них граничні межі. Указується, що предмети комерції не можуть розглядатися як приватне майно індивідума з усіма випливаючими звідси наслідками.

2. Актом ЄС щодо збереження БР стало Рішення Ради 93/626/ЕЕС про приєднання до Ріо-конвенції 1992 р. про біорізноманіття [19], тим більше що на території ЄС на його підставі вже вжито низку заходів зі збереження БР. З огляду на глобальний характер проблеми, Рішення продовжує сприяти захисту БР в усьому світі. Рио-конвенція стала базовим правовим актом, на підставі якого прийнято низку розвиваючих положень. Мета цього документа полягає у створенні належених умов для збереження БР, сталого використання його компонентів і рівноправного розподілу вигод від використання генетичних ресурсів, включаючи доступ до них і передачу відповідних технологій.

Володіючи превалюючим правом використовувати ресурси відповідно до своєї екологічної політики, держави-учасниці Конвенції 1992 р. зобов'язані гарантувати, що діяльність у межах їх юрисдикції не завдає шкоди довкіллю інших країн. На цих учасників покладаються такі завдання, як (а) ідентифікація компонентів БР, (б) моніторинги їх стану, (в) система захисту й відновлення екосистем, (г) обмін необхідною інформацією. На підставі взаємодії за допомогою регулярних Конференцій та постійного Секретаріату Сторони коригують свої програми й фінансують національні заходи для досягнення цілей Ріо-конвенції.

У Додатках до цієї Конвенції регламентуються ідентифікація й контроль за екосистемами й середовищами існування, що містять численні заходи щодо збереження видів фауни і флори визнані унікальними або пов'язаними з ключовими еволюційними біологічними процесами. Указуються правові інструменти екологічної політики Співтовариства, головними з яких виступають: Регламенти Ради (1) № 3626/82 про виконання Угоди про міжнародну торгівлю підданими небезпеці

різновидами дикої фауни і флори [20], (2) № 207S/92 про

сільськогосподарські методи виробництва, сумісні з вимогами захисту навколишнього середовища та обслуговування сільської місцевості [21], (3) № З7б0/92 про аквакультурну систему Співтовариства [22], (4) № 1973/92 про фінансовий інструмент для охорони навколишнього середовища (LIFE) [23] і Рішення Ради (а) S2/72/EEC про Угоду щодо збереження живої природи та природних середовищ існування Європи [24] і (б) S9/625/EEC про Європейські програми розвитку науки і техніки для захисту навколишнього середовища (STEP)[25]. ЄС підтримує обмін технологіями і стимулює інвестиції для забезпечення біорізноманіття.

Рішення Комісії 97/266/Ec про формат інформаційного сайту системи Natura 2000[2б] деталізує дані, які держави-члени надають Комісії для внесення природних ділянок до цієї системи. Кожна така пропозиція забезпечується стандартним форматом інформації про необхідність особливої охорони об'єкта комунітарного значення (SCI), включаючи ідентифікацію ділянки, її місце розташування, опис, екологічні дані із зазначенням критеріїв відбору останньої, статус захисту і місце в ієрархії біотопів Corine, а також ступінь впливу на ділянку зовні.

За типовим кадастром Natura 2000 і програмою класифікації Corine Рада ЄС включила у природні середовища існування (1) прибережні й галофітичні середовища, (2) прибережні і внутрішні дюни, (3) прісноводні середовища, (4) помірні пустки й чагарники, (5) склерофілічні чагарники, (б) природні і напівштучні поля, (7) трясовини й болота, (S) скелясті середовища й печери, (9) високі ліси з типовим підліском і рідкісними різновидами флори й фауни.

Щоб запобігти скороченню БР у межах ЄС й у світі в цілому, в 200б р. Комісія в цільовому Плані дій поставила завдання невідкладно зупинити пошкодження екосистем для збереження довкілля як через його внутрішню цінність (рекреаційну й культурну), так і в силу його базисної ролі в забезпеченні конкурентоспроможності, економічного зростання, зайнятості населення й поліпшення умов існування [27].

Цей план передбачає охорону найважливіших середовищ існування й біологічних видів у ЄС шляхом посилення Системи Natura 2000 (позначення ареалів та організація управління їх захистом, послідовність і сполучення мережі) й відновлення більшості вимираючих видів та охоронних заходів у найбільш уразливих сферах. Для цього передбачаються:

1) оптимізація використання інструментів Єдиної аграрної політики ЄС (CAP), особливо щодо збереження високої природної цінності сільгоспугідь і лісів;

2) законодавча підтримка функцій екосистем у масштабах цілісного морського середовища ЄС, включаючи відновлення рибних ресурсів, зменшення впливів на нецільові різновиди й морські середовища проживання, особливо під егідою Єдиної рибальської політики;

3) зміцнення сумісності регіонального й територіального розвитку з захистом БР за допомогою оцінки впливу на навколишнє природне середовище і планування охоронних заходів;

4) суттєве зниження впливу на біорізноманіття ЄС з боку агресивних чужорідних видів і чужих генотипів за допомогою всебічної стратегії й системи раннього попередження.

Для підвищення ефективності міжнародного регулювання захисту біорізноманіття та функцій екосистем Євросоюз націлює на (а) виконання Конвенції про БР і пов'язаних з нею угод, (б) зовнішню допомогу, включаючи фінансування секторних і географічних програм, (в) зменшення впливу міжнародної торгівлі на глобальне біорізноманіття, зокрема, скорочення зведення тропічних лісів. Комплексний характер законодавства ЄС про охорону біосфери виявляється в тому, що покращання становища в одному секторі сприяє вирішенню суміжних питань. Так, охорона БР підвищує потенціал обмеження негативного впливу зміни клімату за допомогою поглинання вуглецю живою природою. Для вдосконалення законодавства потрібне якісне підвищення бази наукових знань, розширення простору й інфраструктури досліджень, накопичення незалежних наукових даних, що спрямовують екологічну політику. Для досягнення поставлених цілей необхідно законодавчо (а) забезпечувати адекватне фінансування, (б) вдосконалювати процес ухвалення рішень у ЄС шляхом координації європейського, національного й регіонального рівнів, (в) підтримувати співробітництво між урядом та економічними й громадянськими партнерами, (г) підвищувати рівень екологічної обізнаності суспільства та його роль у прийнятті політичних рішень і нормативних актів, що балансують розвиток економіки, соціальний розвиток та охорону довкілля.

Правова охорона БР життєво необхідна у силу як його внутрішньої значимості (як фундаменту творчої, рекреаційної, туристичної й культурної діяльності), так і базового забезпечення нормальної життєдіяльності людини, оскільки саме природа дає нам усі основні елементи для життя й добробуту - їжу, ліки, воду, повітря і т.д.). Існує межа, до якої людська технологія і творчий потенціал можуть замінити цю природну систему

підтримки буття. Нинішнє індустріальне століття загрожує біорізноманіття (а) змінами в землекористуванні, які викликані зростанням населення і збільшенням споживання на душу населення, що веде до деградації і знищення середовищ існування дикої природи; (б) зміною клімату, що порушує фундаментальні життєві цикли; (в) надмірною експлуатацією біологічних ресурсів; (г) поширенням агресивних чужорідних видів; (д) забрудненням навколишнього середовища; е) глобалізацією й помилками в управлінні (приміром, відмова визнати економічні цінності природного капіталу й базових життєвих функцій екосистем).

3. Комплекс правових заходів Співтовариства спрямований на охорону лісів як важливої сфери для ЄС. Охоплюючи 38% європейської території, вони забезпечують умови проживання для 4-х млн людей, зайнятих у лісівництві й у заснованій на лісових ресурсах промисловості. Багатофункціональна роль лісів виявляється на декількох рівнях. З економічної точки зору сектор лісівництва - це вагоме джерело доходу для Європи. Екологічно ліси необхідні для збереження БР і боротьби зі зміною клімату. Нарешті, вони становлять собою значну культурну спадщину, важливі соціально й культурно, будучи привабливими для міських мешканців, надаючи їм можливості для рекреаційної й оздоровчої активності. Крім того, ЄС - другий у світі (після США) виробник індустріальної круглої деревини. У зміні клімату ліси теж відіграють неабияку роль не тільки як поглиначі вуглецю, а й з огляду на виробляючу ними біомасу й на їх потенціал як ресурсів відновлюваних форм енергії.

Європейська комісія встановила 4 головні цілі, що необхідні для оптимізації сталого управління лісами й багатофункціональної їх ролі. Це (а) забезпечення довгострокової конкурентоспроможності, (б) поліпшення й охорона довкілля, (в) внесок у підвищення якості життя населення і (г) сприяння співпраці на різних рівнях.

Регламент Ради № 2158/92 про охорону лісів від пожеж [28] ураховує їх роль у підтримці базової рівноваги ґрунту, водних ресурсів, клімату, фауни і флори, а також внесок в охорону сільської місцевості й розвиток сільського господарства, стан яких визначається наявністю доглянутих лісів. Їх захисна роль, особливо в південній частині Співтовариства, знаходиться під загрозою пожеж, які щороку пошкоджують великі площі, вкриті рослинністю. Для зменшення кількості і ступеня загорянь і спалених ділянок слід усувати причини пожеж і запобігати їм за допомогою нагляду за лісами, особливо в місцях постійної або циклічної загрози. Із цією метою територія Співтовариства класифікована за ступенем ризику з відповідним протипожежним режимом, включаючи такі інструменти, як інтегровані плани захисту лісів, банки даних про стан справ

у ЄС і діяльність Постійного комітету лісового господарства (далі - л / г), що діє на підставі 5-річних програм.

Для підтримки й контролю лісових екосистем і збереження їх функцій, потрібних для розвитку сільських районів заснована Схема захисту лісів Співтовариства, що включає визначення причин зменшення лісів і лісових пожеж, заходи з їх усунення й запобігання, у тому числі створення захисних інфраструктур типу лісових доріжок, пунктів водозабезпечення, профілактичних заходів лісівництва в рамках Стратегії захисту вкритих лісами земель від пожеж. Населення інформується про протипожежні заходи, кваліфікований персонал провадить аналітичні дослідження, впроваджує нові методи й технології, що підвищують ефективність цієї Схеми.

Регламент Комісії № 804/94 [29] деталізував систему даних про лісові пожежі, що забезпечує обмін відомостями й розвиток протипожежних стратегій з акцентом на усунення причин. Періодичні доповіді держав-членів про ефективність вжитих заходів на рівні Співтовариства зводяться до комплексу порівняних даних, так званого мінімального ядра інформації, яке підлягає розвитку на засадах співробітництва між державами-членами та Єврокомісією в межах Постійного комітету л / г.

Ураховуючи фундаментальну роль сільських громад у збереженні лісових угідь і фермерських господарств Європи, Регламент Ради № 308/97[30] наказав залучити їх до складання регіональних планів л / г. Збереження лісових екосистем крім виконання економічних та екологічних функцій підтримує належне соціальне середовище для працівників сільського господарства. Половина європейських лісів (60 млн. га) класифіковано як зону пожежного ризику, що обмежує сталий розвиток не тільки лісового й сільського господарства, а й сільських районів у цілому. Тому зони ризику і профілактика загорянь вимагають коммунітарної підтримки. Згідно з Регламентом Ради № 1727/1999 [31] Комісія контролює фінансування лісоохоронних заходів і забезпечує повернення в союзний бюджет сум, необгрунтовано витрачених державами-членами.

Суттєвим аспектом законодавства ЄС про охорону біосфери є Стратегія л / г, закріплена в рамках Порядку денного 2000 Рішенням Ради 1999 / С 56/01 [32]. З огляду на широку функціональність лісів організація сталого управління останніми будується на підставі комплексу функцій навколишнього середовища, особливо в розвитку сільських районів, щоб л / г було супутником іншим напрямкам політики Співтовариства. Невід'ємним елементом Стратегії стали зобов'язання, прийняті ЄС у ході Ріо-конференції 1992 р., на загальноєвропейському міністерських конференціях із захисту

лісів Європи у Страсбурзі (1990 р.), в Хельсінкі (1993 р.) та на Міжурядовому лісовому форумі ООН.

Важливі елементи Стратегії л / г: (1) стале управління лісами з урахуванням їх багатофункціональної ролі як загального принципу діяльності в цій сфері; (2) принцип субсидіарності й концепція поділюваної відповідальності з огляду на те, що установчі акти ЄС не закріплюють заходи загальної лісової політики, а відповідальність за її проведення лежить на державах-членах; (3) Співтовариство стабілізує Стратегію л / г і підтримує стале управління лісами для захисту лісового генофонду, розвитку сільських районів, забезпечення БР, підтримки життєвого середовища тварин і рослин, пом'якшення зміни клімату, використання деревини як відновлюваного джерела енергії; (4) виконання міжнародних зобов'язань і принципів за допомогою національних і регіональних програм або інструментів; (5) поліпшення координації та співпраці в пов'язаних з л / г галузях політики; (6) сприяння використанню лісоматеріалів як екологічних виробів стало керованих лісових господарств; (7) вплив лісівництва й лісової промисловості на доходи, зайнятість та інші елементи якості життя, конкурентоспроможності та економічної сталості; (8) інтеграція л / г в загальну систему галузевої політики (аграрної, екологічної та ін.) для комплексної організації сталого управління лісами; (9) прозорий підхід і визнання широкого розмаїття режимів власності із залученням до лісової політики Співтовариства всіх власників лісів; (10) диференційовані підходи до різних типів лісів з урахуванням широкого діапазону їх природної, соціальної, економічної й культурної ваги; (11) визнання стратегії динамічного процесу з корекцією дій за вказаними напрямками.

Важливу роль у координації різної впливаючої на ліси діяльності відіграють Постійний комітет л / г і Консультативний комітет лісової промисловості, засновані Рішеннями Ради 89/367/ЕЕС [33], 97/837/ЕС [34] і 98/235/ЕС [35] для обґрунтування й експертизи всіх лісогосподарських дій у рамках аграрної, екологічної та інших напрямків політики Співтовариства. Забезпечення БР в лісах вимагає інтеграції заходів л / г відповідно до Пан'європейських програм збереження БР і пейзажів лісових екосистем. Додаткову значимість у збереженні генетичних ресурсів сільського господарства лісівництво набуло згідно з Регламентом № 1467/94 про критерії та індикатори сталого управління лісами [36]. Захист лісових екосистем у рамках програми №Шга 2000 сприяє створенню екологічної мережі особливо охоронюваних об'єктів біосфери. З огляду на роль лісів як поглиначів вуглецю стале л / г в руслі Кіотського протоколу сприяє пом'якшенню зміни клімату.

Термін «ліс» у законодавстві ЄС [37] розуміється як природні й напівштучні лісові екосистеми, первинні або вторинні, закриті або відкриті ліси, в сухих, напівзасушливих і вологих регіонах. Поняття «збереження лісів» включає всі дії з охорони й реабілітації лісів, призначені захищати або відновлювати біологічне різноманіття й екологічні функції лісових екосистем при забезпеченні (в міру можливості) поточних і майбутніх запитів людства, особливо потреб залежних від лісу людей. Конструкція «стале управління лісами» означає управління лісами й використання їх у межах норми підтримки БР, продуктивності, здатності до регенерації, живого потенціалу для нинішнього й перспективного виконання екологічних, економічних і соціальних функцій на місцевому, національному та глобальному рівнях, без заподіяння будь-якої шкоди іншим екосистемам. Зміст концепції «стійкого розвитку» у підвищенні рівня життя й добробуту популяцій у межах здатності екосистем підтримувати природні активи та їх біологічне різноманіття для користі нинішніх і майбутніх поколінь. Поняття «залежні від лісів люди» охоплює місцеві народи, які населяють ліси або мають потребу в них як у середовищі мешкання.

Регламент Ради № 2494/2000 поставив за мету: а) підйом статусу лісів та інтеграцію політики л / г у плані їх розвитку; б) впровадження виробництва й використання лісоматеріалів, отримуваних зі стало керованих ресурсів; в) допомогу в адекватному оцінюванні лісових ресурсів і функцій лісів; г) забезпечення активної участі залежних від лісу людей і місцевих спільнот у розвитку національної політики л / г і його плануванні; д) поліпшення координації між Комісією й державами-членами та потоків інформації для проектування послідовних дій в даній царині.

Дії, передбачені цим Регламентом, спрямовані на: (1) розвиток національних і міжнародних рамок політики л / г, заснованих на реалістичній оцінці лісів, що включає планування використання землі, торгівлю стало виробленими лісоматеріалами, юридичні й фінансові заходи, саморозвиток залежних від лісу людей для формування їх власного соціального, економічного й культурного розвитку з урахуванням інших секторів політики; (2) збереження й відновлення екологічно цінних лісів для захисту БР, гідрографічних басейнів, запобігання ерозії ґрунту або зміни клімату; 3) стале управління лісами та їх експлуатацію для забезпечення економічних, соціальних та екологічних вимог (включаючи лісові свідоцтва) з урахуванням особливостей лісових масивів, екологічних вимог до лісокористування й можливостей регенерації лісу; (4) економічна сталість управління лісами шляхом удосконалення л / г і належного використання деревини; (5) інформаційне забезпечення лісових функцій і продукції для наукового обґрунтування перелічених вище дій.

До останніх актів ЄС з охорони лісів належать Лісовий центр (Forest Focus) - проект Співтовариства, здійснений у 2003 - 2007 рр. для узгодженого, всеосяжного, всебічного й довгострокового контролю (моніторингу) європейських лісових екосистем [38] з доповненням його Регламентом Комісії № 1737/2006 від 7 листопада 2006 р. про деталізацію правил його виконання [39], а також Повідомлення Комісії Раді ЄC та Європарламенту від 15 червня 2006 р. про Лісовий план дій ЄС [40], що провадить лісоохоронну політику ЄС в даний час. Досвід й реалізації названих актів є важливим для України й інших сусідів - країн ЄС. Так, 90% дерев у Східній Європі хворіють [41]. Причина катастрофічного стану л / г не тільки в недосконалій екологічній ситуації (в застарілому промисловому обладнанні і транспорті, що забруднюють ґрунт і повітря), а й у неефективних методах лісокористування, в монокультурі, в суцільних вирубках лісових масивів, від яких страждає якість ґрунту, бо вимиваються життєво важливі для наступних поколінь дерев речовини й окислюється земля. Щоб врятувати ліс існує нагальна потреба змінити методи л / г, заборонити суцільну вирубку, відновити нормальне функціонування лісових екосистем, припинити вивезення з лісу старих дерев, які живлять ґрунти цінними поживними речовинами. Екологи та правознавці вважають, що законодавство має закріплювати доцільні і здійсненні вимоги, вносити прогресивні інновації й забезпечувати неухильне втілення в життя дійових правил.

4. Рішення проблеми зміни клімату - чергове завдання законодавства про охорону біосфери. Зміна клімату - один з найсерйозніших викликів, з яким зіткнулося сьогодні людство. Зростаюча температура на планеті, танення льодовиків і все більш частіші засухи й повені є свідченням того, що його змінення дійсно відбувається. Ризики для всієї планети і для майбуття є колосальними й вимагають термінових дій всього людства.

Уже декілька років Європейський Союз вживає як внутрішніх, так і міжнародних заходів щодо вирішення проблеми зміни клімату, розглядаючи її як одне з головних питань порядку денного ЄС. Законодавство ЄС спрямовано на обмеження викидів парникових газів у всіх сферах діяльності для досягнення таких цілей, як-от: а) споживання енергоносіїв, що менш забруднюють довкілля, б) створення чистих і більш збалансованих варіантів транспорту, в) спонукання компаній до більшої екологічної відповідальності без загрози їх конкурентоспроможності, г) забезпечення сприятливого для навколишнього середовища планування землекористування й сільського господарства, а також д) створення умов, що сприяють дослідженням та інноваціям.

Із вирішенням проблеми клімату тісно пов'язані акти про збереження БР і захист лісів. Так, низка Регламентів Ради про дії з розвитку тропічних лісів [42], виходячи за рамки, власне, ЄС, приписує заходи підтримки лісових масивів у країнах, що розвиваються, й закріплює рамки надання Співтовариством допомоги в цій сфері для пом'якшення парникового ефекту. Стратегія розвитку л / г ЄС [43] згідно з Порядком денним XXI сприяє збереженню і сталому управління лісами в усьому світі для задоволення економічних, соціальних та екологічних вимог на місцевому, національному й глобальному рівнях.

Із фондів ЄС фінансуються експериментальні проекти, інноваційні програми, дослідження в царині л / г Співтовариства та країн-партнерів. Особливу увагу законодавці приділяють екологічній оптимізації й соціальній відповідальності підприємництва в л / г, адаптації адміністративних процедур до специфіки місцевого управління країн, що розвиваються, інформування й забезпечення участі місцевого населення в прийнятті рішень. Пріоритети визначаються згідно з потребами регіонального й національного розвитку та екологічної політики в галузі лісового господарства кожної країни. Партнерами, які претендують на сприяння з боку Співтовариства, можуть бути держави й регіони, неурядові організації і приватні оператори. При фінансуванні Комісією таких проектів і програм їй асистують географічно локалізовані відповідальні комітети.

Рішення Ради 9S/216/EC про підписання від імені ЄС Паризької конвенції ООН 1994 р. про боротьбу з виникненням пустель [44] поставило завдання запобігати деградації земель у засушливих регіонах через кліматичні зміни й людські дії. Проблема викликана складною взаємодією біологічних, політичних, соціальних, культурних та економічних чинників. Посушливі області становлять суттєву площу Землі й середовище існування значної частини її населення, особливо в країнах, що розвиваються. Але опустелювання й засуха, як проблеми глобального виміру, впливають на всі куточки світу, й боротьба з ними вимагає об'єднання зусиль міжнародної спільноти. Конвенція покликана створити умови боротьби з опустелюванням і пом'якшити ефекти засухи для досягнення сталого розвитку в таких ареалах за допомогою ефективної діяльності на всіх рівнях у рамках інтегрованого підходу, встановленого Порядком денним XXI. Вирішення цього питання неможливе без довгострокової комплексної стратегії, що охоплює підвищення врожайності земель, відновлення і сталого використання водних ресурсів, поліпшення умов життя населення. Суттєву роль у вирішенні проблеми зміни клімату в цій галузі права відіграє прийнята Рішенням Європарламенту й Ради 1639/2006/EC Структурна програма з конкурентоспроможності й інновацій (Competitiveness and Innovation Framework Programme - CIP) (2007 - 2013) [45].

Далі коротко зупинимося ще на 2-х напрямках розвитку законодавства про охорону біосфери, як-то: а) організація управління природними ресурсами й б) регламентація використання генетично модифікованих організмів (ГМО).

5. Організації управління природними ресурсами присвячено Повідомлення Єврокомісії від 21 грудня 2005 - Тематична стратегія по сталому використанню природних ресурсів [46]. Вона на 25 років уперед формулює орієнтири для законодавства ЄС щодо забезпечення більш ефективного і сталого використання природних ресурсів протягом усього їх життєвого циклу. Мета цієї стратегії зменшити негативний вплив на довкілля при використанні природних ресурсів (їх виснаження й забруднення) у процесі досягнення цілей економічного зростання й підвищення зайнятості населення, поставлених Лісабонським самітом Європейської Ради. Усі сектори споживання природних ресурсів взяті до уваги для підвищення їх прибутковості, зменшення впливу на навколишнє середовище при їх використанні й заміни надмірно забруднюючих ресурсів альтернативними. Стратегія спрямована на зменшення тиску на довкілля на кожній стадії життєвого циклу ресурсів, який охоплює їх вилучення або збирання врожаю, використання їх та остаточне розпорядження ними. Отже цей документ покликаний інтегрувати концепцію життєвого циклу і впливу природних ресурсів у відповідні політики.

6. Регламентація використання генетично модифікованих організмів (ГМО) - один з новітніх напрямків розвитку законодавства про охорону біосфери. Як їжа для людей і корми для тварин ГМО перелічені згідно з європейським законодавством, яке погодило процедуру дозволу їх використання, маркування й дослідження за допомогою унікального коду для кожного ГМО. Із 2003 р. всі продукти харчування, які є генетично модифікованими організмами, містять їх або отримані з них, включаючи корми для тварин, мають маркуватися ГМО. Це дозволяє споживачам робити вибір при їх покупці. Органом, відповідальним за схвалення ГМО й розміщення їх на ринку, є Європейська адміністрація з безпеки харчових продуктів (European Food Safety Authority). Схвалені ГМО пройшли певні тести, які доводять, що вони не впливають на здоров'я людей чи тварин. При лабораторному використанні ГМО ретельно дотримуються встановлені заходи безпеки. Діють жорсткі заходи, що регламентують випуск модифікованих організмів і рослин у навколишнє середовище, а також їх транспортування в ЄС та за його межі [47].

Таким чином, ЄС взяв на себе роль лідера, координатора й донора в міжнародних зусиллях по охороні біосфери. За його ініціативою формується глобальний комплекс національних програм з певними механізмами

фінансування, реалізації й безпеки. Система владних і консультативних органів реалізує акти Співтовариства і приписи міжнародних конвенцій стосовно особливостей регіонів у самому ЄС та за його межами. Крім Генерального директорату з навколишнього середовища Комісії ЄС, який здійснює загальне керівництво охороною біосфери, до них належать такі органи, як Європейський форум, Європейський агрокультурних фонд сільського розвитку (EAFRD) [4S], міжнародні експертні групи та інші підрозділи. Діють такі програми дослідження й технологічного розвитку в царині біосфери, як STEP та Епоха.

Список законодавчих актів: І. OJ L 242 10.09.2002, р. 1-15. 2. OJ C 112, 20.12.1973, p. 1. 3. OJ L 021 28.01.1975, p.24-25. 4. OJ L 103 25.04.1979, p.1-1S с изм.: OJ L 319 07.11.1981, p.3; OJ L 115 08.05.1991, p.41; OJ L 164 30.06.1994, p.9; OJ L 223 13.08.1997, p.9. 5. OJ L 222 14.0S.197S, p.1 с изм. OJ L 377 31.12.1991, p.4S. б. OJ L 039 12.02.1981, p.1-3. 7. OJ L 252 05.09.1981, p.26-35. S. 83/129/EEC OJ // L 091 09.04.1983, p.30-31 с изм. OJ L 163 14.06.1989, p. 37; 85/444/EEC // OJ L 259, 1. 10. 1985, p. 70 и S9/370/EEC // OJ L 163 14.06.1989, p.37. 9. OJ C 135 18.05.1994, p.2; OJ C 59, 6. 3. 1992, p. 1; OJ C 138, 17.5.1993, p. 1. І0. OJ L 175, 5.7.1985, p. 40. ІІ. OJ L 206, 22.7.1992, p. 7. І2. Решение Совета S2/72/EEC OJ No L 3S, 10. 2. Ш2, p. 1. ІЗ. Решение Совета S2/461/EEC от 24 июня 19S2 г. о заключении Боннской конвенции // OJ L 210, 19.7.1982, p. 10-22. І4. Решение Совета 9S/145/EC OJ L 046 17.02.199S, p.6-7. І5. Всемирный фонд дикой природы WWF отметил свое 40-летие // DW 17.09.2001. Іб. OJ L 061 03.03.1997, p.1-69 с изм.: OJ L 140 30.05.1997, p.9; OJ L 325 27.11.1997, p.1; OJ L 279 16.10.1998, p.3; OJ L 171 07.07.1999, p.5. І7. OJ L 302, 19. 10. 1992, p. 1. І8. 2307/97 OJ L 325 27.11.1997, p.1-52; 939/97 OJ L 140 30.05.1997, p.9-50 с изм.: OJ L 109 08.04.1998, p.7-10; 1006/98 OJ L 145

15.05.1998, p.3; 2214/98 OJ L 279 16.10.1998, p.3; 1476/1999 / OJ L 171 07.07.1999, p.5. І9. OJ L 309 13.12.1993, p.1-20. 20. OJ L 384, 31.12.1982, p. 1. 2І. OJ L 215, 30.7.1992, p. 85. 22. OJ L 389, 31.12.1992, p. 1. 23.OJ L 206, 22.7.1992, p. 1. 24OJ L 38, 10.2.1982, p. 1. 25. OJ L 359, 8.12.1989, p. 9. 2б. OJ L 107 24.04.1997, p.1-156. 27. COM(2006) 216 final. 28. OJ L 217 31.07.1992, p.3-7 с изм.: OJ L 093 12.04.1994, p.11; OJ L 051 21.02.1997, p.11; OJ L 203 03.0S.1999, p.41. 29. OJ L 093 12.04.1994, p.11-15. 30. OJ L 051 21.02.1997, p.11-12. ЗІ. OJ L 203 03.08.1999, p.41-52. 32. OJ C 056 26.02.1999, p.1-4. 33. OJ L 165, 15.6.1989, p. 14. 34. OJ L 346, 17.12.1997, p. 95. 35. OJ L 88,

24.3.1998, p. 59. Зб. OJ L 159, 28.6.1994, p. 1. 37. Регламент № 2494/2000 OJ L 2SS 15.11.2000, p.6. 38. Regulation (EC) No 2152/2003 of the European Parliament and of the Council of 17 November 2003 concerning monitoring of forests and environmental interactions in the Community (Forest Focus) // OJ L 324 of 11.12.2003. 39. OJ L 334 of 30.11.2006. 40. Communication from the Commission to the Council and the European Parliament of 15 June 2006 on an EU Forest Action Plan // COM(2006) 302 final. 4І. Состояние лесного хозяйства в Восточной Европе // DW 14.04.2005. 42. № 3062/95 OJ L 327, 30.12.1995, p. 9; № 2494/2000 OJ L 288 15.11.2000, p.6; OJ C 279,

1.10.1999, p. 184; OJ C 64, 6.3.2000, p. 55; № 2494/2000 OJ C 172, 18.6.1999, p. 1; 1999/468/EC OJ L 184, 17.7.1999, p. 23. 43. OJ C 55, 24.2.1997, p. 22. 44. OJ L 083 19.03.1998, p.1-35. 45. Decision 1639/2006/EC of the European Parliament and of the Council of 24 October 2006 establishing a Competitiveness and Innovation Framework Programme (2007-2013) // OJ L 310, 9.11.2006, p. 1540. 4б. COM(2005) 670. 47. Directive 2009/41/EC of the European Parliament and of the Council of 6 May 2009 on the contained use of genetically modified micro-organisms OJ L 125, 21.5.2009, p. 7597; Directive 2001/18/EC of the European Parliament and of the Council of 12 March 2001 on the deliberate release into the environment of genetically modified organisms and repealing Council Directive 90/220/EEC - Commission Declaration // OJ L 106, 17.4.2001, p. 1-39; Regulation (EC) No 1946/2003 of the European Parliament and of the Council of 15 July 2003 on transboundary movements of genetically modified organisms // OJ L 287/1 5.11.2003; Regulation (EC) No

1829/2003 of the European Parliament and of the Council of 22 September 2003 on genetically modified food and feed // OJ L 268 of 18.10.2003; Regulation (EC) No 1830/2003 of the European Parliament and of the Council of 22 September 2003 concerning the traceability and labelling of genetically modified organisms and the traceability of food and feed products produced from genetically modified organisms and amending Directive 2001/18/EC // OJ L 268, 18/10/2003, p. 24 -28. 48. Council Regulation (EC) No 1698/2005 of 20 September 2005 on support for rural development by the European Agricultural Fund for Rural Development (EAFRD) // OJ L 277, 21.10.2005, p. 1-40; OJ L 286M , 4.11.2010, p. 26-65.

ОСНОВНЫЕ НАПРАВЛЕНИЯ РАЗВИТИЯ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА ЕВРОПЕЙСКОГО СОЮЗА ОБ ОХРАНЕ БИОСФЕРЫ

Гетьман А.П., Лозо В.И.

В статье представлены основные направления развития законодательства ЕС об охране биосферы: защита фауны и флоры, сохранение биоразнообразия, охрана лесов, решение проблемы изменения климата, организация управления природными ресурсами и регламентация использования генетически модифицированных организмов (ГМО).

Ключевые слова: Европейский Союз, законодательство, биосфера,

урбанизация, загрязнение экосистем, защита фауны и флоры.

THE MAIN DIRECTIONS OF EUROPEAN UNION’S LEGISLATION ABOUT BIOSPHERE PROTECTION Getman A. P., Lozo V. I.

The protection of biosphere and biodiversity is one of the most actual problem of XXI century. Urbanisation, human infrastructure increasing, overexploitation of nature recourses are destructive for biosphere. The system Natura 2000 was established to conserve the nature protected areas. Six directions of environmental legislation in this field have been overlooked in the article.

Key words: European Union, legislation, biosphere, biodiversity, urbanisation, Natura 2000, nature protected areas.

Надійшла до редакції 19.05.2011 р.

УДК 342.4 (438) К.О. Закоморна,

канд. юрид. наук, доцент Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», м. Харків

РОЛЬ КОНСТИТУЦІЙНОГО ТРИБУНАЛУ У ЗМІНАХ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВОПОРЯДКУ РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА

Обґрунтована центральна роль Конституційного Трибуналу в процесі становлення основ конституціоналізму в Республіки Польща. Розглянуто головні етапи його генезису, виявлено ключові принципи діяльності Конституційного Трибуналу, що характеризують еволюцію його правового статусу. Розкрито внесок Конституційного Трибуналу у формуванні правових критеріїв, які сприяють послідовності та збалансованості розвитку конституційного правопорядку Республіки.

iНе можете найти то, что вам нужно? Попробуйте сервис подбора литературы.

Ключові слова: Конституційний Трибунал, Республіка Польща, основи конституціоналізму, конституційний розвиток, етапи генезису, еволюція правового статусу, конституційний правопорядок.

На сучасному етапі важливість органу конституційного контролю в процесі становлення засад правової й демократичної держави не викликає сумніву. Значна роль Конституційного Суду України у справі забезпечення верховенства Основного Закону всебічно обґрунтована в працях провідних українських учених (Ю. Г. Барабаша, В. М. Кампо, В. В. Копєйчикова, П. М. Рабіновича, М. Д. Савенко, А. А. Стрижака, А. О. Селіванова, В. П. Тихого, Ю. М. Тодики, В. М. Шаповала та ін.). Разом із тим у вітчизняних наукових колах все голосніше лунають заклики, що необхідно модернізувати його роботу, зокрема, в напряму розширення компетенції [9, с. 9]. На відміну від органів конституційного контролю інших постсоціалістичних європейських країн, Конституційний Суд України наділений доволі обмеженими можливостями.

Одним із шляхів удосконалення діяльності Конституційного Суду України є звернення до найбільш успішної практики функціонування інституту конституційного контролю в зарубіжних державах. Останнім часом у науковців особливий інтерес викликає плідна діяльність конституційного судочинства саме в постсоціалістичних державах Східної Європи. Осмислення перших підсумків роботи конституційних судів Чехії і Словаччини можна знайти в історико-правових працях вітчизняних дослідників В.В. Лемака й І.Є. Переша. Зарубіжні вчені (Д. Бонд, Л.Гарлицький, А. Медушевський, Е. Ковальський, А. Шайо, Л. Шольом та ін.) довели визначну роль інституту конституційного контролю у формуванні засад конституціоналізму на постсоціалістичному європейському просторі. Так, аналізуючи внесок даного інституту в стабілізацію нового демократичного порядку Польщі, Угорщини, Чехії та

інших країн, угорський учений і політичний діяч Л. Шольом підкреслює, що в трансформаційних умовах указаний орган виявив здатність конституційними засобами вирішувати політичні конфлікти й консолідувати суспільство навколо ідеї правової держави [16, р. 142]. Утім, незважаючи на достатню велику кількість наукових досліджень, поки що остаточно не з’ясовано, чому в одних країнах конституційний контроль отримав статус необхідного символу демократії, а в інших - став визначною детермінантою прогресивних конституційних зрушень. На прикладі досвіду Республіки Польща пропонуємо дослідити парадоксальну ситуацію, в якій

Конституційний Трибунал - продукт соціалістичної системи - зробив свій внесок у процес її руйнації, став ключовою фігурою у формуванні конституційної системи правління і забезпечив стабільність перебігу конституційних трансформацій. Унікальність Конституційного Трибуналу полягає ще й у тому, що завдяки гнучкій та одночасно послідовній лінії діяльності його статус еволюціонував від слабкого до сильного.

Метою даної статті є висвітлення основних періодів генезису конституційно-правового положення Конституційного Трибуналу,

визначення його ролі у побудові засад конституціоналізму на різних етапах його становлення, розкриття внеску інституту конституційного контролю у стабілізацію конституційного розвитку Республіки Польща.

Після другої світової війни в силу об'єктивних причин радянська модель побудови засад державності позначилася на функціонуванні органів влади країн Східної Європи. Так, інститут спеціалізованого конституційного контролю не отримав поширення в соціалістичних державах, оскільки його існування суперечило принципу народовладдя, що втілювався у верховенство вищого представницького органу. Останній і здійснював необмежений контроль за дотриманням конституції в процесі її застосування [5, с. 84; 10, с. 159]. Розпад соціалістичного табору й тотальна відмова в Європі від радянського типу управління державою поставили перед країнами складне завдання: у стислі строки створити відповідний інститут, який забезпечував би функціонування нової системи цінностей посткомуністичного суспільства так би мовити, під магією конституції. Ми солідарні з науковцями в тому, що обрання постсоціалістичними європейськими державами континентальної моделі конституційного контролю зумовлено наступними причинами: (1) необхідністю підтвердити готовність перейти до ідеології ліберального конституціоналізму, яка передбачає пріоритет прав людини, принцип поділу влади, жорстку ієрархію норм, а також право органів влади через конституційне правосуддя застосовувати їх на практиці; (2) потребою запровадити саме загальновизнану у Старому світу модель конституційного контролю, через яку посткомуністичні конституції й органи влади, сформовані на її

підґрунті, були б більш легітимними; (3) наявністю позитивного досвіду діяльності в трансформаційних умовах конституційних судів Іспанії й Німеччини, використання якого надало унікальну можливість за декілька років пройти багатолітній шлях розвитку європейського конституційного судочинства; (4) прагненням створити конституційні рамки політичної боротьби [11, с. 34, 40; 12, с. 77, 78].

На сьогодні спеціалізовані органи конституційного контролю діють в усіх постсоціалістичних країнах Східної Європи: конституційні суди в Угорщині (1989 р.), Болгарії й Румунії (1991 р.), РФ, Словаччині й Чехії (1993 р.), Бєларусі (1994 р.), Молдові (1995 р.), Україні (1996 р.), Конституційний Трибунал у Польщі (1982 р.). Хронологія введення даного органу в постсоціалістичну правову систему демонструє роль, яка йому відводилася в процесі формування підвалин конституційного правопорядку. Якщо в Польщі за допомогою Конституційного Трибуналу комуністичний режим намагався продовжити своє існування, репрезентуючи дану інституцію як «фасад конституційного правління», то в Конституційному Суді Угорщини і комуністична партія, й опозиція вбачали незалежну інституцію, спроможну стати їх майбутнім страховим полісом [13, р. 11]. У Чехії та Словаччині конституційне судочинство стало символом повернення до власних конституційних традицій, а в інших - необхідним атрибутом становлення засад демократії. Незважаючи на різницю у статусі, на перших кроках діяльності інституції конституційного контролю цих держав зіштовхнулися зі схожими проблемами, серед яких: (а) складність

збереження політичної нейтральності й незалежності конституційного правосуддя і (б) відсутність якісного конституційного законодавства [4, с. 27].

Одним із засобів подолання труднощів перехідного періоду стало звернення до відповідної практики як країн розвиненої демократії, так і інших посткомуністичних європейських держав. Зокрема, запровадження Конституційного Трибуналу ще в радянський період державності, суттєво позначилося на формуванні політики конституційних судів в інших постсоціалістичних країнах Європи [8, с. 4]. Незважаючи на глибокі коріння польського конституціоналізму, конституції першої половини ХХ ст. не передбачали створення окремого інституту, який здійснював би перевірку актів парламенту щодо їх відповідності конституції. Учені вказують на декілька причин такої ситуації. По-перше, континентальна модель конституційного контролю ще не отримала універсального характеру. Подруге, польська доктрина знаходилася під впливом ідеології французького конституціоналізму, відповідно до якої судовий контроль конституційності законів вважався обмеженням прав парламенту. По-третє, складні політичні обставини не сприяли запровадженню незалежного органу конституційного

контролю [3, с. 190]. Разом із тим фундаментальні наукові праці вчених того періоду (А. Пясецького, М. Стажевського, В. Яворського та ін.) і проекти довоєнних конституцій, у яких орган конституційної юрисдикції займав важливе місце, стали теоретичним і правовим фундаментом першого закону про Конституційний Трибунал [7, с. 141 - 146].

Аналізуючи сучасне становище Конституційного Трибуналу Республіки Польща, Л. Гарлицький справедливо відмічає, що еволюція польського конституційного судочинства відбиває процес демократичних перетворень у країні. Зокрема, він обґрунтовано виділяє 3 періоди в історії цього органу [14, р. 14]. На першому етапі - «створення» (весна 1982 р. -кінець 1989 р.) - поправки до Конституції ПНР 1982 р. і Закон 1985 р. наділили Конституційний Трибунал обмеженими повноваженнями (його рішення вотувалися 2/3 голосів членів Парламенту; з-під юрисдикції виключалися всі акти, прийняті до 1982 р., й акти про державну безпеку; число суб’єктів звернення було мінімальним, причому заяви попередньо, так би мовити, «фільтрувалися» головами Верховного Суду та Вищого адміністративного суду Республіки).

У цілому такий статус Конституційного Трибуналу науковці розцінюють як слабкий, тому й осмислення результатів його діяльності на першому етапі викликає дискусії. Так, Е. Звежховський визнає парадоксальним факт запровадження органу конституційного контролю в період воєнного стану, явно випадковим і передчасним в умовах авторитарного правління [18, р. 210]. Натомість, ми солідарні з Л. Гарлицьким, Е. Ковальським, Л. Шольомом, які вважають цей період дуже важливим як для подальшої долі конституційного правосуддя, так і для якості змін конституційного правопорядку. По-перше, Конституційний Трибунал розпочав діяльність щодо роз’яснення змісту принципів правової держави. Зосередження уваги саме на цій основоположній засаді системи конституційного правління не випадкове, адже, за справедливим твердженням Л. Шольома, в екстраординарних умовах перехідної фази поновлення конституційним судочинством авторитету закону є його визначним внеском у забезпечення стабільності нового порядку. Вивчаючи діяльність у цьому напряму конституційного судочинства Польщі, а також інших постсоціалістичних країн, науковець підкреслює, що їх суди запозичили німецький класичний підхід до тлумачення положень Основного закону. Він передбачає застосування методології правової визначеності, що ґрунтується на підставі формальних та об’єктивних принципів. На думку Л. Шольома, використання даної методології виправдано, оскільки нова демократична влада не може бути створена в умовах неповаги до закону, а тому правова визначеність є більш важливою, ніж ідеї суб’єктивної справедливості [16, р. 138, 142]. По-друге, саме на цьому етапі Трибунал

започаткував функцію по формуванню так званої «живої Конституції», оперуючи при цьому певними прийомами прийняття рішень, сутність яких полягає в виведенні деталізованих конституційних принципів і правил із загальних положень Основного закону [2, с. 18]. Приміром, ще в 1986 р. Конституційний Трибунал підкреслював: хоча принцип заборони зворотної сили закону не закріплено в Конституції ПНР 1952 р., він є ключовою підвалиною правового порядку [3, с. 146]. По-третє, Трибунал проявив якості, так би мовити, «незалежного борця» з існуючим режимом. Зокрема, в першій постанові він досить однозначно вказав на неконституційність практики регламентації прав та обов’язків людини виконавчою владою, підкреслюючи, що це питання належить компетенції парламенту [14, р. 21]. Тим самим орган конституційного правосуддя змінив традиційну для соціалізму систему адміністративних правил.

Етап другий - «поява реального суду» (весна 1990 р. - весна 1997 р.) - проходив на фоні кардинальних суспільних змін і реорганізації усіх органів державної влади. Свої позиції зберегли Уповноважений з громадянських прав, Вищий адміністративний суд і Конституційний Трибунал. Попри те, що останній зародився як частина соціалістичної системи, потреба в його подальшому функціонуванні лише зросла й була зумовлена наступними причинами. По-перше, діяльність конституційного правосуддя у світі розцінюється як чинник, легітимуючий демократичну природу конституційних перетворень. По-друге, з одного боку, брак злагоди серед політичної еліти стосовно концепції нового Основного закону й неспроможність попередньої Конституції створити фундамент сучасного конституційного розвитку, а з другого - постійні конфлікти між державними органами влади й боротьба місцевого самоврядування за незалежність, зумовили пошуки організатора правового поля, в якому ці нагальні проблеми знайшли б вирішення. По-третє, оскільки Конституційний Трибунал уже працював, довівши свою професійність і деякою мірою опозиційність комуністичному режиму, серед інших органів влади альтернативи йому не було.

До визначних подій у діяльності Конституційного Трибуналу другого періоду відносять розробку ним активної техніки конституційної інтерпретації. ЇЇ зміст полягав у тому, що текст Конституції підлягав роз’ясненню у світлі сучасної політичної ситуації, і тому старі норми тлумачилися без будь-якої поваги до оригінальних намірів. Відповідаючи на критичні зауваження щодо широкого трактування Трибуналом Основного закону, Л. Гарлицький справедливо підкреслює наступне. По -перше, відсутність будь-якої нової конституції не залишала цій інституції альтернативи між судовою стриманістю (прихильністю до вже встановлених норм і прецедентів) і судовою активністю (переглядом цих норм і

прецедентів), оскільки остання більшою мірою мала перспективи обмежити свавілля влади [14, р. 24]. По-друге, існувала нагальна потреба у опрацюванні такої коригуючої формули, яка дозволяла б пристосовувати стару Конституцію до нової дійсності [2, с. 19].

Разом із тим при застосуванні оновленого прийому роз’яснення змісту конституційних положень Трибунал використав методологію, вироблену на першому етапі своєї діяльності. Зокрема, базуючись на принципі правової визначеності, він продовжив практику конкретизації загальних конституційних положень. За приклад можемо навести рішення Конституційного Трибуналу щодо тлумачення засад правової держави (ст. 1 відредагованої Конституції ПНР 1952 р.). За його висновком даний принцип є скороченим вираженням декількох правил, які прямо не випливають із тексту статті, але завдяки їх зв’язку з ідеєю правової держави вони мають конституційний ступінь і тому можуть бути використані Трибуналом для оцінки конституційності законів; зокрема, до таких правил належать: (а) заборона зворотної сили закону, (б) підтримка довіри громадянина до держави, (в) захист позитивних прав людини [2, с. 19]. Отже, зберігаючи лінію правового наступництва в рішеннях, польський інститут конституційного контролю отримав визнання легітимності своїх дій.

Третій етап - «новий - старий суд» (кінець 1997 р. - до сьогодення)

- характеризується, з одного боку, посиленням повноважень Конституційного Трибуналу, бо Основним законом 1997 р. державі надавалося повноцінне конституційне судочинство, а з другого -зменшенням політичного статусу Трибуналу, оскільки з фактичного творця Конституції він перетворився на її охоронника й інтерпретатора. Цей період умовно можна поділити на підетапи, які відбивають стан взаємовідносин Трибуналу з іншими конституційними інституціями:

(1) 1997 - 2005 рр., протягом яких Трибунал зарекомендував себе символом стабільності й захисником індивідуальних прав;

(2) 2005 - 2007 рр. відзначаються гострою конфронтацією Трибуналу з Президентом Л. Качинським, парламентською більшістю, представленою партією «Закон і справедливість», та сформованим нею Урядом. Пік конфлікту вилився в розробку парламентом проекту змін до Закону «Про Конституційний Трибунал», які посилювали вплив глави держави на статус Трибуналу (в силу різних причин Закон не було прийнято);

(3) кінець 2007 р. - 2009 р. Ці часи знаменуються приходом у Парламент партії «Громадянська платформа» й нормалізацією відносин між Конституційним Трибуналом та іншими органами влади. Завдяки стійкості і

професійності своєї позиції Конституційний Трибунал вийшов з кризи з посиленими повноваженнями, не дозволивши змінити ключові засади свого прецедентного права [14, р. 37]. Вірність принципам правового наступництва і правової визначеності виявилася в подальшому роз’ясненні природи правової держави. Так, у своїх рішеннях Конституційний Трибунал підкреслював, що модифікація розуміння суті конституційного положення про правову державу може виходити як з конкретних нормативних приписів нового Основного закону, так і із загального тексту його положень [2, с. 21].

Розглядуваний період розвитку Конституційного Трибуналу відзначився реалізацією ним повноваження розв’язувати спори між центральними органами держави про їх компетенцію. Незважаючи на те, що ця прерогатива була закріплена за Конституційним Трибуналом Конституцією 1997 р. (ст. 189), він її застосував тільки у 2008 р. Даний факт можна пояснити наступним чином. По-перше, політичні гравці без звернення до Трибуналу підтримували стабільність конституційного розвитку. Варто погодитися з точкою зору Ю.Г. Барабаша, що застосування політичних форм вирішення конфліктного протистояння (таких як переговори й досягнення компромісу) сприяє розв’язанню конституційної кризи [1, с. 38]. По-друге, закріплення за інститутом конституційного контролю його права превентивно впливає на суб’єктів конституційного процесу. У кінцевому підсумку вагомість впливу даного повноваження на перебіг конституційних змін визначається не стільки кількістю рішень із цього приводу, скільки значенням, яке воно має для дотримання принципу поділу влади [10, с. 200]. Здійснення Конституційним Трибуналом права вирішувати спори про компетенцію саме на етапі конституційної кризи не є випадковим. У теорії права функція з розгляду так званих компетенційних спорів трактується як визначна, тому що конституційне судочинство, виступаючи арбітром, найбільшою мірою сприяє узгодженню інтересів суб’єктів конституційно-правових відносин і зміцнює конституційну систему [Див.: 4, с. 8; 9, с. 9; 10, с. 200 - 201; 16, р. 142]. Основне завдання Конституційного Трибуналу науковці вбачають у забезпеченні конституційної рівноваги між органами державної влади [8, с. 21].

У Законі про Конституційний Трибунал 1997 р. (ст. 53) дається тлумачення поняття «спір про компетенцію» наступним чином: Трибунал виносить третейські рішення у спорах: (а) між двома або більше конституційними органами держави, які визнали себе повноважними у вирішенні одного й того ж питання або винесли рішення з даного питання (позитивний спір про компетенцію); (б) між двома або більше конституційними органами держави, які визнали себе некомпетентними для вирішення даного питання (негативний спір про компетенцію).

Відмічаючи особливість польського варіанту визначення меж втручання Конституційного Трибуналу в державно-правовий конфлікт, Л. Гарлицький підкреслює, що зазначений підхід є доволі вузьким. По-перше, передбачається, що йдеться про здійснення певної дії або прийняття певного рішення, а Трибунал не вправі абстрактно оцінювати загальний обсяг повноважень окремих органів. По-друге, враховуючи те, що Основний закон чітко перелічує суб’єктів звернення до Трибуналу (ст.192), імовірно в даному випадку, що орган конституційного контролю некомпетентний розв’язувати суперечки між іншими конституційними органами держави (Всепольською радою радіомовлення і телебачення, Уповноваженим з громадянських прав), якщо тільки ці суб’єкти не виступають від їх імені [15, р. 391].

Перейдемо до прикладу з практики. Справа, яка за ініціативою Голови Ради Міністрів поступила у провадження Трибуналу, стосувалася позитивного спору про компетенцію, що виник між президентом і Головою Ради Міністрів щодо репрезентації Польщі на засіданнях Європейської Ради. Треба зауважити, що загострення дебатів між Л. Качинським і Д. Туском не лише дестабілізувало внутрішньополітичну ситуацію, а й затримувало підписання Ліссабонської Угоди, підриваючи репутацію Польщі як надійного партнера міжнародного рівня [17]. Розгляд реального конфлікту між главою держави і головою уряду з приводу визначення належності так званих спільних повноважень є класичним питанням у прецедентній практиці конституційних судів країн Східної Європи. Зважаючи на те, що посада президента в цих державах завжди знаходилася в центрі уваги політичних і конституційних дебатів про вибір оптимальної форми правління, основне завдання конституційного контролю полягало у формуванні конституційних критеріїв розмежування сфер впливу вищих органів влади [16, р. 143].

У своєму Рішенні Конституційний Трибунал сконцентрував увагу саме на вказаному завданні, оскільки розтлумачив конституційні еталони, що гарантують збалансованість влади. Причому, коментар належності розглядуваних повноважень Голові Ради Міністрів ґрунтувався на принципах правового наступництва і правової визначеності. По-перше, орган конституційного контролю сформулював мету роз’яснення спору про компетенцію, що полягає в системній нормалізації конституційних відносин. По-друге, він продовжив конкретизувати зміст правової держави, підкресливши, що при виконанні своїх конституційних завдань Президентом і Головою Ради Міністрів належить керуватися принципом взаємодії гілок влади, проголошеним у Преамбулі та ст. 133 Конституції, який забезпечує цілісність дій, що здійснюється від імені Польщі, у взаємовідносинах з Європейським Союзом та його інституціями. По-третє,

Трибунал і далі розвинув традицію формування, так би мовити, «живої конституції», розкриваючи сутність принципу взаємодії гілок влади, який не отримав детального визначення в Основному законі. Так, згідно з його висновком даний постулат передбачає: (а) сумлінне інформування

президента Головою Ради Міністрів про порядок денний засідань Європейської Ради; (б) двосторонню відкритість цих інституцій та готовність ефективно її реалізувати; (в) прийняття зазначеними конституційними інституціями погодженого спільного рішення про особу, яка представлятиме інтереси країни, якщо питання, що розглядаються в Європейській Раді, перекликаються з повноваженнями глави держави, викладеними у ст. 126 Конституції [6].

Отже, діяльність Конституційного Трибуналу на етапі краху комуністичного правління довела його спроможність вирішувати складні проблеми, причому зі збереженням своєї професійної репутації і політичної рівноваги. В умовах конституційної кризи цей контролюючий орган сприяв стабілізації конституційного розвитку наступним чином. По-перше, з перших днів своєї роботи, застосовуючи методологію правової визначеності, він зосередив увагу на засадах правової державності, оскільки правильне розуміння цих підвалин дозволяє створити атмосферу поваги до Основного закону країни й досягти генеральної мети - сформувати засади конституційного правління. По-друге, протягом 3-х періодів свого розвитку Трибунал при прийнятті рішень виходив з принципу правового наступництва. Підтримуючи одностайність і сталість позиції щодо роз’яснення суті конституційних положень, він, безумовно, забезпечував упорядкованість і прогнозованість конституційних зрушень. По-третє, розробивши техніку активної й широкої інтерпретації Основного закону, Трибунал створював так звану «живу конституцію», яка виступила гарантом збалансованості політичного процесу в державі. По-четверте, зважена діяльність цього органу конституційного контролю вплинула на окреслення його місця у системі органів влади. Генезис Конституційного Трибуналу можна охарактеризувати як еволюцію від установи, яка виконує роль, так би мовити, декору комуністичного режиму, до інституції, яка на сучасному етапі досить ефективно підтримує баланс публічних і приватних інтересів. По-п’яте, розглядаючи спори про компетенцію, польський інститут конституційного контролю формує важливі критерії, які не тільки дозволяють розвести сфери впливу цих органів, а й сприяють консолідації їх діяльності.

Список літератури: 1. Барабаш Ю. Г. Державно-правові конфлікти на сучасному етапі державотворення: конституційно-правовий аспект: дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.02./ Барабаш Юрій Григорович; Нац. юрид. акад. України імені Ярослава Мудрого. - Х., 2009. - 415

с. 2. Гарлицкий Л. Правовое государство и конституционное правосудие в Польше / Л. Гарлицкий // Конституционное нраво: Восточноевропейское обозрение. - 2002. - № 1 (3S). - С. 18 - 25. 3. Ковальски Е. Становление и развитие конституционной государственности в Польше (историко-нравовое исследование): монографія / Е. Ковальски; нод ред. С. А. Комарова. - Спб.: Изд-во Юрид. ин-та, 2010. - 327 с. 4. Конституционное правосудие в посткоммунистических странах: сб. докладов. - М.: Центр конституц. исследований МОНФ, 1999. - 250 с. 5. Овсепян Ж И. Судебный конституционный контроль в механизме «разделения властей»: теоретический аспект исследования / Ж. И. Овсенян // Правоведение. - 1993. - N° 4. -С. S0 - 87. б. Офіційний сайт Конституційного Трибуналу Республіки Польща [Electronic resource] - Режим доступу: http: // www.trybunal.gov.pl. 7. Пастернак С. Н. Государственноправовая мысль о Конституционном Трибунале в Польше межвоенного периода (1920 - 1939 гг.) / С. Н. Пастернак // Вестник Томск. гос. ун-та. - 2007. - №. 302. - С. 141 - 146. S. Пастернак С. Н. Конституционное правосудие в странах Центральной и Восточной Европы (на примере Польской Республики): автореф. дис. на соиск. учен. степени канд. юрид. наук: снец. 12.00.02. / С. Н. Пастернак. - СПб., 2010. - 23 с. 9. СелівановА. О. Конституційна юрисдикція: поняття, зміст, принцип верховенства права, правові позиції по справах прав людини і конституційних конфліктів у сфері публічної влади / А. О. Селіванов - К.: Вид. дім “Ін Юре”, 2008. - 120 c. І0. Сравнительное конституционное нраво: учебник /нод общ. ред. В. Е. Чиркина.

- М.: Манускрипт, 1996. - 726 с. ІІ. Харитонова Н. Н. Перспективы эволюции конституционного контроля: Зарубежная и отечественная практика / Н. Н. Харитонова // Право и политика. - 2005. - № 11. - С. 34 - 44. І2. Шайо А. Конституционализм и конституционный контроль в посткоммунистической Европе /А. Шайо // Конституционное нраво: Восточноевропейское обозрение. - 1999.- № 3 (2S). - С. 77 - 80. ІЗ. Bond J. Concerning constitutional courts in Central and Eastern Europe /J. Bond // Iinternational public policy review. -2006. - Vol. 2. - № 2. - Р. 5 - 25. [Electronic resource]. - Режим доступу: http://www.ucl.ac.uk/]. І4. Garlicki L. Constitutional Court of Poland: 1982-2009 // The political origins of constitutional courts Italy, Germany, France, Poland, Canada, United Kingdom / L. Garlicki/ Edited by P. Pasquino, F. Billi. - Rome: Fondazione A. Olivetti, 2009. - P.13 - 39. І5. Garlicki L. Polskie prawo konstytucyjne (zaraz wykladu). - Warszawa: Liber, 2004. - 459 p. І6. Solyom L. The role of Constitutional Courts in the transition to democracy. With special reference to Hungary /L. Solyom// International Sociology. - 2003. - № Vol 18(1). - Р. 133-161. І7. Sustainable Governance Indicators 2011: Poland report // [Electronic resource] - Режим доступу: http://www.sgi-

network.org/pdf/SGI11_Poland.pdf]. І8. Zwierzchowski E. The Polish Model of the Constitutional Judiciary /E. Zwierzchowski// The Round Table Conference “Ten years of the Democratic Constituonalism in Central and Eastern Europe”. - Lublin: Polish Association of Constitutional Law, 2001. - P. 209 - 224.

РОЛЬ КОНСТИТУЦИОННОГО ТРИБУНАЛА В ИЗМЕНЕНИЯХ КОНСТИТУЦИОННОГО ПРАВОПОРЯДКА РЕСПУБЛИКИ ПОЛЬША

Закоморная Е.А.

Обоснована центральная роль Конституционного Трибунала в процессе становления оспов конституционализма в Республике Польша. Рассмотрены главные этапы его генезиса, выявлены ключевые принципы его деятельности, характеризующие эволюцию его правового статуса. Раскрыт вклад Конституционного Трибунала в формировании правовых критериев, содействующих последовательности и сбалансированности развития конституционного правопорядка Республики.

Ключевые слова: Конституционный Трибунал, Республика Польша, основы конституционализма, конституционное развитие, этапы генезиса, эволюция правового статуса, конституционный правопорядок.

THE ROLE OF THE CONSTITUTIONAL TRIBUNAL THE OFCHANGE THE

CONSTITUTIONAL ORDER OF THE REPUBLIC OF POLAND

Zakomornaja E.A.

The fundamental role of the Constitutional Tribunal in the process of the basis of constitutionalism formation in the Republic of Poland has been proved. The main stages of its genesis have been considered. The key principles of the Constitutional Tribunal which characterize the evolution of its legal status have been identified. The contribution of the Constitutional Tribunal in the making of the legal criteria that promote consistency and balanced development of the constitutional order of the Republic has been shown.

Key words: Constitutional Tribunal, Republic of Poland, the basis of constitutionalism, the constitutional development, the stages of genesis, the evolution of the legal status, the constitutional order.

Надійшла до редакції 20.09.2011 р.

УДК 341.645.5 В.П. Кононенко,

канд. юрид. наук, адвокат, м. Харьков

ЗАХИСТ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ СУДОМ ЄС

Виключно важлива роль у становленні й розвитку права Європейського Союзу належить його судовій системі. Суд ЄС, покликаний забезпечувати однакове розуміння й застосування права ЄС, у порівняно короткі строки зумів утвердитися як високоавторитетний і неупереджений орган. Діючи в межах своєї юрисдикції, він сформулював чимало життєво важливих для развитку інтеграційного процесу концептуальних положень. Його рішення мають ознаки прецедентів і служать джерелами права ЄС.

Ключові слова: прецедент, джерело права, судова практика, інтелектуальна власність.

Сучасна Україна націлена на поступову економічну інтеграцію і глибокий політичний діалог з Європейським Союзом (далі - ЄС, Євросоюз), а також на входження в європейський правовий простір. Цьому сприяє схвалена в червні 2004 р. Європейська політика сусідства, спрямована на тісну співпрацю між розширеним Євросоюзом і країнами-сусідами, в тому числі й з Україною. 19 грудня 2011 р. на саміті Україна - ЄС у Києві було оголошено про завершення переговорів щодо Угоди про асоціацію. І хоча сьогодні про вступ України в ЄС не йдеться, необхідно докласти всіх зусиль, щоб національне право хоча б не суперечило праву ЄС, а практичні юристи розуміли, як працювати в європейсько правовому полі.

Винятково важлива роль у становленні й розвитку інтеграційних установ, у формуванні та еволюції права ЄС належить його судовій системі. Створення Суду як незалежного спеціалізованого органу розглядалося як найважливіша гарантія реалізації цілей інтеграції Співтовариств, їх єдності і згуртованості. Заснований спочатку в рамках Європейського об'єднання вугілля і сталі, з утворенням ЄЕС і Євроатома, він був перетворений на Суд Європейських співтовариств (далі - Суд, Суд ЄС). Покликаний забезпечити однакове розуміння й застосування права Співтовариств, він у порівняно короткий строк зумів утвердитися як високоавторитетний і неупереджений орган. Діючи в межах своєї юрисдикції, Суд ЄС сформулював багато життєво важливих для розвитку інтеграційного процесу концептуальних положень. Наприклад, ним створено концепцію незалежності й самостійності права ЄС як автономної правової системи, сформульовані основні кваліфікаційні ознаки права ЄС, за допомогою судового тлумачення заповнено досить багато прогалин, уточнено зміст низки положень установчих договорів та актів вторинного права та ін.

Зважаючи на те, що ЄС становить собою міжнародну організацію, діяльність якої спрямована на належне об'єднання її членів, на території останніх діють право Євросоюзу і національні правові системи держав-членів. У той же час право ЄС має пріоритет над національними правовими нормами [3, с. 85].

Більшість концепцій права Співтовариства, таких, як його пряма дія і пріоритет, уже не говорячи про загальні принципи права, є продуктом виключно прецедентного права Суду Європейських співтовариств [2, с. 101]. Таким чином, судові рішення Суду ЄС набувають нормативного характеру, вони є обов'язковими для дотримання всіма суб'єктами Співтовариств [1, с. 183, 184], а значить, у випадку вступу України в Євросоюз юристам, практикуючим у сфері інтелектуальної власності, необхідно буде не тільки знати законодавство ЄС з даного питання, а й володіти відповідною судовою практикою.

Далі пропонуємо розглянути рішення Суду Першої інстанції Європейських Співтовариств від 16 березня 2005 р. (Справа № Т-112/03) по спору між двома

провідними компаніями - L 'Oreal SA і Revlon SA з питання реєстрації торговельної марки FLEXI AIR.

9 грудня 199S позивач - L'Oreal SA (Франція) подав до Бюро гармонізації внутрішнього ринку (далі - Бюро) заявку для реєстрації торговельної марки на території Співтовариства на підставі Регламенту Ради ЄС № 40/94 від 20 грудня 1993 р. про торгові марки Співтовариства (далі - Регламент). Торговою маркою, поданої для реєстрації, було словесне позначення - FLEXI AIR. Товари, щодо яких повинна бути проведена реєстрація, належать до 3 -го класу Ніццької угоди про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації торгових марок від 15 червня 1957 р. зі змінами й доповненнями (До третього класу Угоди належать: шампуні, гелі, муси, бальзами, аерозолі для укладання й догляду за волоссям, лаки, ефірні масла й фарби для волосся, а також препарати для завивки). 30 серпня 1999 р. заявка була опублікована в Бюлетені торгових марок Співтовариства. 30 листопада 1999 р. Revlon SA (Швейцарія) подала протест проти реєстрації заявленої торгової марки, який обгрунтовувався тим, що світова торгова марка FLEX захищена наступними реєстраціями:

- У Франції - щодо товарів 3-го классу; як-от: відбілюючі препарати та інші речовини для прання, миючі, поліруючі, мило, парфумерія, ефірні олії, косметика, бальзами для волосся, засоби для миття й полірувальні речовини, зубна паста, тютюн (сировина або вироб), сірники, запальнички, товари для курців;

- У Швеції - на продукцію 3-го класу: шампуні, бальзам, пінку, спрей і гель для волосся;

- У Сполученому Королівстві - на товари 3-го класу: шампуні й кондиціонери, все для догляду за волоссям.

27 березня 2001 р. Палата відмовила заявнику в реєстрації торгової марки на підставі великої ймовірності сплутати заявлену торгову марку з раніше зареєстрованою у Сполученому Королівстві (далі - СК). 20 квітня 2001 р. заявник подав апеляцію на це рішення на підставі ст. 59 Регламенту. Рішенням від 15 січня 2003 р. (оспорюване рішення) Четверта апеляційна колегія відмовила в задоволенні даної скарги.

Після відмови в задоволенні апеляційної скарги компанія L’Oreal SA подала позов до Суду Першої інстанції ЄС, заявивши, що Апеляційна колегія порушила ст. S (1)(b) Регламенту ради ЄС, і оскільки спірне рішення грунтувалося на раніше зареєстрованій у СК торговій марці, то і ймовірність сплутування повинна розглядатися лише стосовно цієї країни.

Погодившись з Апеляційної колегією щодо незначних відмінностей раніше зареєстрованої марки, позивач зазначив, що вона дійшла помилкового висновку з приводу схожості спірних знаків аж до можливості сплутування.

По-перше, незначні відмінності раніше зареєстрованої марки повинні були переконати Колегію, що тільки повне її відтворення може призвести до такої ймовірності. По-друге, спірні знаки не настільки схожі, щоб вести мову про те, що їх можна сплутати. Зокрема, знак, що становить собою комбінацію 2-х слів, не може розглядатися як візуально схожий з тим, що складається з одного, особливо в тому випадку, якщо жодне зі слів у такій конструкції не є ідентичним із раніше зареєстрованим знаком, тим більше, що він є набагато коротшим. А думка Апеляційної колегії про те, що увагу споживачів буде автоматично притягнуто до загальної частини знака, не є суттєвою й суперечить раніше прийнятим нею рішенням по інших справах. На фонетичному ж рівні додаток літери і до слова flex створює додатковий склад, до того ж, заявлений знак вимовляється в СК інакше.

Позивач також заявив, що в англомовних країнах слово flex не може становити домінуючий елемент знака FLEXI AIR. Навпаки, з граматичної точки зору слово air - більш важливий елемент, оскільки слово flexi може вважатися скороченням прикметника flexible, що описує якості іменника air. Більше того, в англійській мові немає слова flexi і знак, у якому воно використовується, є вигаданим, а середньостатистичний споживач у Сполученому Королівстві не може переплутати спірні торговельні марки, оскільки в ньому представлено низку торгових марок, які містять слово flex на ідентичних товарах.

Аргументуючи свої вимоги посиланням на прецедентну практику Апеляційної колеги щодо неможливості ймовірності сплутування слів FLEX і FLEXIUM, позивач стверджував, що такий загальний термін, як flex, не може бути монополізований.

Суд ЄС зауважив, що відповідно до ст. 8 (1)(b) Регламенту Ради ЄС заявленій торговій марці повинно бути відмовлено в реєстрації, якщо її схожість з раніше зареєстрованою може призвести до сплутування з боку споживачів, які проживають на території держави, в якій раніше зареєстрована марка користується захистом. На його думку, аргумент, що тільки повне відтворення раніше зареєстрованого знаку може призвести до ймовірності сплутування, повинен бути відхилений, оскільки, якщо раніше зареєстрований знак має незначні відмінності, з одного боку, а заявлена марка не є її повним відтворенням - з другого, все ж може існувати можливість сплутування схожих знаків для позначення подібних товарів і послуг.

На візуальному рівні Апеляційна колегія звернула увагу на те, що основний компонент знака FLEXI AIR - слово flex. Крім того, стоячи на початку знаку, елемент flex, цілком імовірно, справляє більше враження, ніж частина, наступна за ним. Слово air коротше і займає другорядну позицію. Споживачі в основному звертають увагу на початок назви марки, а не на його закінчення. Домінуючий характер елемента flex істотно не змінюється і внаслідок додавання закінчення i.

Щодо основної групи аргументів Суд зазначив наступне. По-перше, не існує причини, з якої знак, що складається із двох слів, і знак, що складається з одного слова, не можуть бути візуально схожими. По-друге, в даній справі бракує даних, які підтверджують, що жодне з двох слів не є ідентичним раніше зареєстрованому знаку, як і те, що пізніший знак, будучи поєднанням 8-ми літер, застосованих у тому ж порядку, що й у раніше зареєстрованому, не буде не схожим з раніше зареєстрованим знаком із 4-х літер. При фонетичному порівнянні відмічено, що початок знака відіграє більш суттєву роль. Різниця у вимові, створена додатком літери i до слова flex, а також відкрита артикуляція, з якою вимовляється слово air по-англійськи, призводить до фонетичного збігу компонентів flex.

На підставі цього Апеляційна колегія дійшла висновку щодо фонетичної схожості знаків. Аргументи, наведені позивачем на підставі наявності додаткової літери i і слова air у знаку FLEXI AIR, були відхилені, оскільки перші 4 букви в обох знаках вимовляються однаково, при цьому буква i не має ніякого істотного значення з фонетичної точки зору, як і те, що слово air не відіграє вирішальної ролі, щоб виключити часткову фонетичну ідентичність цих двох знаків. Що стосується понятійного рівня, то Колегія звернула увагу на те, що терміни flexi і flex тісно взаємопов'язані, оскільки обидва вказують на flexibility (еластичність, гнучкість, пружність), тобто на здоров'я волосся. Крім того, термін air не міняє концептуально значення словесного позначення, отже, на думку Колегії, спірні знаки мають в англійській мові схожі значення. Ці висновки також не містять помилки, тому відповідні аргументи позивача не можуть бути прийняті до уваги. Щодо слова air було відмічено, що незалежно від його реального значення ним можна замінити компонент flexi, прибравши, таким чином, понятійну схожість спірних марок. Аргумент щодо того, що в англійській мові немає слова flexi і що знак FLEXI AIR просто вигаданий, теж було відхилено, оскільки обидва слова - flex і flexi - мають той самий корінь, що й слово flexibility, що відіграє істотну роль за браком значних відмінних ознак раніше зареєстрованого знаку. Таким чином, Апеляційна колегія дійшла правильного висновку стосовно візуальної, фонетичної й понятійної схожості двох знаків, а значить, вимога позивача має бути відхилена.

Оскільки прецедентна природа практики Суду ЄС на сьогоднішній день уже не ставиться під сумнів, порядок мотивації його рішень, а також їх резулятивне узагальнення (сама прецедентна норма) повинні розглядатися національними правозастосувачами як частина права ЄС і вивчатися як така при підготовці юристів.

Список літератури: І. Анакіна Т. М. Судовий прецедент у праві Європейського Союзу: дис. ... канд. юрид. наук / Анакіна Тетяна Миколаївна - Х., 200S. - 204 c. 2. Кернз В. Вступ до нрава Європейського Союзу: навч. носіб / В. Кернз. - К.: Знання, 2002. - 3S1 с. 3. Хлестов О. Н. Антимонопольное право Європейского Союза / О. Н. Хлестов // Моск. журн. междунар. права. - 2006. -№ 3 (63). - С. S4-93.

ЗАЩИТА ПРАВА ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНОЙ СОБСТВЕННОСТИ

СУДОМ ЕС Кононенко В.П.

Исключительно важная роль в становлении и развитии интеграционных учреждений, в формировании и эволюции права ЕС принадлежит его судебной системе. Суд ЕС, призванный обеспечить одинаковое понимание и применение права ЕС, в сравнительно коротке строки смог утвердиться как высокоавторитетный и беспристрасный орган. Действуя в пределах своей юрисдикции, оп сформулировал многие жизненно важные для развития интеграционного процесса концептуальные положения, его решения имеют признаки прецедентов и являются источниками права ЕС.

Ключевые слова: прецедент, источник права, судебная практика, интеллектуальная собственность.

INTELLECTUAL PROPERTY RIGHT PROTECTION BY COURT OF THE EU

Kononenko V.P.

The exclusively important role in formation and development of the law of the European Union belongs to its judicial system. EU court, called to provide uniform understanding and application of the law of Communities, in rather short terms has managed to affirm as quality of highly authoritative and impartial body. Operating within the jurisdiction, it has formulated many vital conceptual positions for development of integration process its decisions have signs of precedents and are sources of the law of EU.

Key words: precedent, source of law, court practice, intellectual property.

Надійшла до редакції 10.01.2012 р.

ПЕРШІ КРОКИ В НАУЦІ

УДК 340.І32 О. О. Сидоренко,

асистентка Національний університет

«Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», м. Харків

РОЛЬ І МІСЦЕ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ НОРМ У СИСТЕМІ ПРАВА

У статті аналізуються актуальні питання, пов’язані з роллю й місцем процесуальних норм у системі права, а також співвідношення між матеріально-правовими і процесуальними нормами.

Ключові слова: процесуальні норми, система права, суспільні

відносини, процедура, матеріальне право, процесуальні форми.

Становлення судової влади в Україні віддзеркалює процес поступового формування в країні правової держави. Однією з актуальних теоретичних і практичних проблем, що стоять сьогодні перед юридичною наукою, є підвищення ефективності впливу законодавства на суспільні процеси. Такий вплив значною мірою визначається наявністю в законодавстві процесуальних норм. Правове регулювання тим ефективніше буде діяти, чим досконалішими будуть дія нормативних приписів або механізм реалізації правових норм у процесі виконання головної функції держави - гарантованого здійснення прав і свобод особи. У зв’язку із цим набуває актуалізації питання ролі й місця процесуальних норм, покликаних забезпечити втілення в життя приписів законодавчих актів. У юридичній літературі проблема розуміння місця процесуальних норм у праві є однією із центральних у науці теорії держави і права, оскільки щодо неї бракує одностайного розуміння. Необхідно наголосити, що тільки за умов ґрунтовного і всебічного висвітлення теоретичних положень можна реально забезпечити неухильне дотримання й послідовне втілення на практиці визначальних засад судочинства.

Відмітимо, що окремі аспекти зазначеної проблеми розглядалися такими вченими, як І. В. Бенедик, В. М. Горшеньов, А. П. Гетьман, М. Б. Гуревич, В. І. Лайтман, П. Є. Недбайло, С. М. Олєйников, А. О. Павлушина, І. М. Погрібний, П. М. Рабінович, Н. Г. Саліщева, М. С. Строгович, В. І. Тертишніков та ін. Підкреслимо, що вперше у вітчизняній теорії права

питання про право в широкому процесуальному аспекті досліджував В. М. Горшеньов [2, с. 156].

На сучасному етапі розвитку теорії права матеріальний припис визнається відносно первинним, а процесуальний - похідним, спрямованим на забезпечення реалізації першого. Тому процесуальні норми, як правило, розглядаються як службові чи допоміжні стосовно матеріальних. З нашого погляду, ця правова категорія є самостійною, а головною підставою цього виступає характер основного правовідношення (регулятивного чи охоронного), на реалізацію якого вони і спрямовані.

Незважаючи на постійне використання у правозастосовній діяльності й у теоретичних джерелах поняття «процесуальна норма», докладного його аналізу з огляду на сучасний стан розвитку науки теорії права досі не було проведено. Тому важливою проблемою останньої є потреба обґрунтування самостійності розглядуваного поняття у зв’язку з сучасною теоретичною і практичною моделлю системи права. Наведене дає підстави порушувати питання про необхідність наукового дослідження різних аспектів розуміння їх ознак, структури, видів і місця в системі інших правових норм. Широко вживане поняття процесуальних норм, як вбачається, не можна вважати таким, що остаточно склалося, оскільки й дотепер у нього вкладають найрізноманітніший зміст і називають ці норми процесуальними, процедурними, процедурно-процесуальними, організаційно-процесуальними. Деякі вчені (наприклад, В. К. Бабаєв [6, с. 166], А. М. Колодій та В. В. Копєйчиков [4, с. 231]), наголошують на вторинному характері процесуальних норм, які, на їх думку, є похідними від норм матеріального права. Усе це зумовило вибір теми даної публікації й обґрунтовує її актуальність.

На сучасному етапі питання дослідження процесуальних правових норм набуває значної актуальності, оскільки їх розуміння не відповідає сучасному рівню теоретичного розвитку права. Тому виникає потреба перегляду загально-правових положень про сутність і місце процесуальних приписів у правовому регулюванні. З урахуванням досягнень сучасного розвитку правової науки відомий російський учений С. С. Алексєєв пропонує доповнити звичайний процес пізнання правових норм дослідженням їх справжньої ефективності, тобто їх вагоме значення в реальних життєвих ситуаціях [1,с. 16, 17].

З огляду на викладене мета даної публікації полягає у з’ясуванні ролі й місця процесуальних норм у системі права.

Правова норма є, так би мовити, вихідним елементом права, і з точки зору системи права регламентує типові суспільні відносини певного різновиду. Як переконує П. М. Рабінович, норма матеріального права - це первинний регулятор суспільних відносин, вона лише називає права, обов’язки й заборони. Процесуальні ж норми встановлюють порядок, процедуру здійснення прав або виконання обов’язків, передбачених у матеріальних нормах [8, с. 12].

iНе можете найти то, что вам нужно? Попробуйте сервис подбора литературы.

Наведемо висновок, який зробила О. В. Яковенко: процесуальні норми поза норм матеріальних не мають сенсу, їх існування детерміновано потребами реалізації норм матеріальних [15, с. 24]. Аналогічну позицію займає і О. Ф. Скакун, виокремлюючи у правовому регулюванні матеріальні й процесуальні норми права за критерієм субординації. Норми права процесуального походять від норм матеріального: процесуальні

регламентують уже не фактичні, а юридичні зв’язки, що склалися в соціально-правовій сфері, у правовідносинах, викликаються до життя потребою реалізації норм матеріального права [10, с. 60].

Співвідношення між матеріально-правовими і процесуальними нормами можна виразити у такій формулі: норма матеріального права визначає зміст прав та обов’язків суб’єктів права, відповідає на запитання, що треба зробити для реалізації цих прав та обов’язків, а процесуальна - на запитання, у який спосіб і в якому порядку ці права й обов’язки можуть і повинні бути здійснені. Інакше кажучи, сутність процесуальних норм полягає в тому, що вони завжди регламентують порядок, форми й методи реалізації норм матеріального права.

У межах розглядуваної проблеми безпосередньою підставою процесуальних норм у цілому можна назвати специфічні суспільні відносини, що підлягають упорядкуванню, виникнення й існування яких обумовлено об’єктивними причинами.

Проте, з погляду деяких процесуалістів, однією з причин виступає матеріальне право, оскільки йому притаманні відповідні процесуальні форми. Із цього можемо зробити висновок, що кримінальне право застосовується у формі кримінального процесу, а всі інші галузі права - в різних формах процесу цивільного [3, с. 67]. Отже, процесуальні норми за своїм характером є похідними щодо норм матеріальних. Однак існують також інші точки зору стосовно розглядуваної проблеми. Так, В. М. Скобєлкін вважає, зазначена теза не відповідає характеру взаємодії названих норм. Він розглядає питання у 2-х аспектах - стосовно єдиного і різних явищ - і зазначає, що норми матеріального і процесуального права не

можуть становити собою єдиного явища, оскільки вони видаються і припиняють діяти в різний час і, як правило, існують окремо. Матеріальні ж, у свою чергу, не можуть виступати змістом процесуальних [11, с. 15,16].

Разом із тим мають місце випадки, коли добровільне використання сторонами правовідносин матеріальних норм можливе без втручання зовні, тобто зміст існує без форми.

Погоджуємося з обґрунтованою, з нашого погляду, позицією М. С. Строговича про хибність точки зору, згідно з якою відносини кримінально -процесуального права є відносинами форми і змісту. Кримінально-процесуальне право проводиться в життя й реалізується у процесуальних формах, внаслідок чого і матеріальне кримінальне право, і процесуальні форми його здійснення повинні ґрунтуватися на одних і тих же засадах, мають бути проникнуті одним і тим же духом [12, с. 104].

В. С. Основін писав, що процесуальні норми в державному праві встановлюють порядок здійснення приписів тих норм державного права, для реалізації яких вимагається особлива процедура (наприклад, норми, що закріплюють право вступу в громадянство й виходу з нього). Саме наявність такого роду норм у державному праві й зумовлює потребу у спеціальних процесуальних (процедурних) нормах [7, с. 96-99].

Цікавою і справедливою вбачається позиція російського вченого Л. В. Колобкової, яка в дисертаційному дослідженні обґрунтовує самостійний, а не службовий характер процесуальних правових норм [5, с. 11].

Заслуговує на увагу й підхід до розуміння права з точки зору його оцінки і як справедливості, і як примусового засобу для гарантування впливу на суспільство, тобто як своєрідну примусову справедливість [13, с. 269-285]. Той факт, що за необхідності право буде реалізовано за допомогою юридично впорядкованої процедури примусу, свідчить про набуття ним нових змістовних якостей. Тому поруч з нормами, що безпосередньо регулюють поведінку людей, з’являються й інші, що зобов’язують правоохоронні органи вживати заходів задля забезпечення дотримання цих первинних норм [14, с. 18], які, на відміну від попередніх, отримують статус правової реальності у зв’язку з їх раціональністю й логічною істинністю.

Таким чином, наведені позиції теоретиків права стосовно ролі й місця процесуальних норм у правовій науці підтверджують, що у правовій доктрині бракує чітких критеріїв розмежування матеріального і процесуального у праві.

Як уже зазначалось, у загальному вигляді різниця між цими явищами визначається в основному за формулою: матеріальна норма права відповідає

на запитання, що треба зробити для реалізації встановлених прав та обов’язків, а процесуальна - на запитання, яким чином і в якому порядку ці права й обов’язки можуть бути реалізовані. Відмінності норм процесуальних і матеріальних містяться в якісних особливостях упорядкованих суспільних відносин, тобто вони визначені предметом процесуально-правового регламенту.

Предмет правового регулювання становить фундамент системи права й поділу її на галузі. На його підставі можна виявити особливості як методу правового регулювання в цілому, так і його складових частин - тих способів і засобів, що використовуються законодавцем для впливу на відносини, регульовані процесуальними нормами.

Доволі часто, критеріями, що дозволяють провести різницю між процесуальними й матеріальними нормами, називають факт їх присутності в тому чи іншому кодексі відповідної галузі права [9, с. 244]. Однак з таким твердженням ми не погоджуємося, оскільки галузі матеріального права сучасного законодавства містять значну кількість процесуальних норм, а деякі процесуальні інститути набувають міжгалузевого характеру. Приміром, норми Кримінального кодексу України, що передбачають порядок обчислення строків давності і звільнення від кримінальної відповідальності, за своїми ознаками характером є процесуальними. Ось чому поняття процесу можна розглядати у 2-х аспектах - у так званому спеціально юридичному смислі і в більш широкому розумінні, - інакше значна кількість важливих процесуальних норм просто випадають із системи.

Підсумовуючи вищенаведене, можемо зробити деякі висновки щодо процесуальних норм: по-перше, вони відіграють важливу роль, оскільки не тільки беруть участь у застосуванні матеріальних норм права, а й регламентують процесуальну діяльність правозастосовних органів; подруге, процесуальні приписи в системі юридичних норм належить розглядати максимально широко. Процесуальні норми є однопорядковими, однорівневими стосовно матеріальних, а тому посідають самостійне місце в системі права; по-третє, у правовій системі досліджені нами норми є більш динамічними, бо, на відміну від матеріальних, що регулюють суспільні відносини, які становлять предмет виключно конкретної галузі права, вони здатні забезпечити реалізацію матеріальних норм іншої правової галузі.

Список літератури: 1. Алексеев С. С. Общая теория права: учебник - [2-е изд., перераб. и доп.] / С. С. Алексеев. - М.: ТК Велби; Проспект, 2008. - 565 с. 2. Горшенев В. М. Юридический процесс: моногр. / В. М. Горшенев. - Харьков: Основа, 1985. - 156 с. 3. Жеруолис И. А. Некоторые вопросы особого производства. / Сов. гос-во и право. - М.: Наука, 1958. - № 8. - 72

с. 4. Загальна теорія держави і права: навч. посіб. /А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 368 с. 5. Колобкова Л. В. Процессуальные нормы в российском праве: автореф. дис. на соиск. учен. степ. канд. юрид. наук: 12.00.01/Л. В. Колобкова. - М., 2007. - 25 с. 6. Нормы советского права: проблемы теории: моногр. /под ред. М. Байтина, В. Бабаева. -Саратов: Изд-во СГУ, 1987. - 248 с. 7. Основин В. С. Государственное право /В. С. Основин // Процессуальные нормы и отношения в советском праве (в «непроцессуальных» отраслях): кол. моногр. / под ред. И. А. Галагана. - Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1985. - 157 с. 8. Рабинович П. М. Вопросы общей теории процессуальных норм права / П. М. Рабинович// Юридические гарантии применения права и режим социалистической законности в СССР / редкол. В. М. Горшенев (гл. ред., отв. за вып. Мельников Ю. И.) - Вып. 4. - Ярославль: Изд-во Яросл. ун-та, 1976. - С. 10-18. 9. Рабинович П. М. Упрочение законности - закономерность социализма, / П. М. Рабинович // Вопросы теории и методологии исследования: моногр. /отв. ред.: Кульчицкий В. С. - Львов: Вища шк., 1975. - 260 с. 10. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: підруч./О. Ф. Скакун. - Х.: Консум, 2001. - 656 с. 11. Скобелкин В. Н. Обеспечение трудовых прав рабочих и служащих (Нормы и правоотношения): моногр. /В. Н. Скобелкин. -М.: Юрид. лит., 1982. - 372 с. 12. Строгович М. С. Уголовно-процессуальное право в системе советского права /М. С. Строгович //Сов. гос-во и право. - 1957. - N° 4. - 175 с. 13. Хеффе О. Политика. Право. Справедливость: моногр. / О. Хеффе. - М.: Гнозис; Логос, 1994. - 328 с. 14. Циппеліус Р. Юридична методологія: моногр. / Р. Циппеліус; пер. Р. Корнута. - К.: Реферат, 2004. - 176 с. 15. Яковенко О. В. Правовая процедура: дис. ... канд. юрид. наук/Яковенко Ольга Владимировна / Саратов, 1999. - 219 с.

РОЛЬ И МЕСТО ПРОЦЕССУАЛЬНЫХ НОРМ В СИСТЕМЕ ПРАВА Сидоренко О. А.

В статье анализируются актуальные вопросы, связанные с ролью и местом процессуальных норм в системе права, а также соотношение между материальноправовыми и процессуальными нормами.

Ключевые слова: процессуальные нормы, система права, общественные отношения, процедура, материальное право, процессуальные формы.

THE ROLE AND PLACE IN A SYSTEM OF DUE PROCESS OF LAW

Sidorenko O. A.

The article analyzes the current issues related to the role and place of procedural rules in the law as well as the relationship between substantive and procedural rules.

Key words: procedural rules, the system of law, public relations, procedure, substantive law, procedural forms.

УДК 347.122 : 347.918 С.О.Кравцов,

асистент Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», м. Харків

СУЧАСНІ ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНОГО КОМЕРЦІЙНОГО АРБІТРАЖУ

Стаття присвячена проблемам визначення правової природи міжнародного комерційного арбітражу й арбітражної угоди. Генезис інституту МКА свідчить, що існує декілька наукових підходів до теоретичного обґрунтування МКА. Незважаючи на достатньо розвинену систему останнього, різні його доктрини пов’язують питання про природу арбітражної угоди з підставами його застосування. Теорія цивільного процесуального права містить декілька визначень правової суті арбітражу.

Ключові слова: арбітражна угода, міжнародний комерційний

арбітраж.

Практика міжнародного економічного й науково-технічного співробітництва показує, що більшість правових спорів, що виникають при виконанні зовнішньоекономічних контрактів, вирішується міжнародним комерційним арбітражем (далі - МКА), який отримав широке визнання і престиж якого неухильно зростає [Див.: 12, с. 3; 20, с. 25; 18, с. 15]. Важливе теоретичне значення мають існуючі теорії МКА, що розкривають його правову природу [17, с. 79].

Генезис інституту МКА свідчить про наявність різних доктринальних підстав теоретичного обґрунтування останнього. Цілком очевидно, що, незважаючи на достатньо розвинену систему МКА, існують різні його доктрини, пов’язані з питанням про природу арбітражної угоди як

єдиної підстави його застосування. Активний розвиток теорії МКА відбиває процеси національного, міжнародно-договірного регулювання й уніфікації його правил.

Питання про правову природу арбітражу, як і арбітражної угоди, ще й нині залишається дискусійним у теорії та практиці міжнародного цивільного процесу. Учені-процесуалісти Західної Європи, США, як і вітчизняні науковці (В. М. Ануров, Л. П. Ануфрієва, С. Н. Лебєдєв та ін.) ось уже понад 150 років намагаються визначити природу арбітражу з юридичної точки зору. Належне тлумачення природи МКА фактично віддзеркалює його роль у правовій системі, до того ж сприяє реформуванню внутрішнього законодавства про арбітраж, забезпеченню розвитку співробітництва держав у цій царині [Див.: 7, с. 28; 8, с. 115; 14, с. 115; 15, с. 65; 16, с. 22,23; 17, с. 79].

У наявності є декілька поглядів на з’ясування правової суті арбітражу в цілому й арбітражної угоди, зокрема, - договірна, процесуальна, змішана й автономна теорії.

Договірна теорія правової природи арбітражу сформувалася на початку ХХ ст., в рамках якої розгляд справи арбітражем кваліфікується як звичайний цивільно-правовий договір. Один із прихильників договірної теорії В. Хегер, писав, що третейське провадження не підходить під поняття «цивільний процес», тобто надання в силу згоди сторін відповідним особам можливості вирішити правовий спір як суто цивільний юридичний правочин, сам же процес тільки завершує цивільні правовідносини [3, с. 46]. Цей науковець виходив з того, що в результаті розгляду справи й ухвалення рішення третейським судом відбувається трансформація основного правовідношення, що стало предметом третейського розгляду, в нове, права й законні інтереси сторін якого захищаються державою у спрощеному порядку (примусове виконання рішення третейського суду). Сам процес третейського розгляду тільки завершує єдине цивільне правовідношення. У цьому випадку можна вести мову про виникнення охоронювальних правовідносин [5, с. 386].

Прихильники цієї теорії вважають, що сторони, укладаючи арбітражну угоду, зобов’язуються виконати всі вимоги, що можуть з неї випливати, в тому числі й арбітражне рішення. Арбітражна угода й арбітражне рішення розглядаються як 2 частини єдиного договору - договору про арбітраж [6, с. 470].

Договірна теорія обґрунтовувалася й тим, що провадження справи в арбітражі є завершальною стадією в розвитку основного спірного матеріального правовідношення. І. В. Гетьман-Павлова стверджує, що за

своєю юридичною природою МКА у цілому подібний цивільно- правовому правочину, тому наявність у ньому іноземного елемента породжує колізійне питання, що вирішується на підставі загальних колізійних принципів договірних зобов’язань. У зв’язку із цим питання про визнання дійсності арбітражної угоди й арбітражного рішення не викликає сумнівів. Усі стадії арбітражу - це частина єдиного процесу. Саме цим і визначається єдиний статус арбітражу й те, що всі колізійні питання, пов’язані з даним арбітражем, мають визначатися єдиною колізійною прив’язкою [11, с. 376].

У рамках договірної теорії сформувалися 2 усталених підходи: (а) арбітраж і арбітражна угода кваліфікуються як особливі види контракту; (б) арбітражне рішення - це мирова угода. У силу цього прихильники даної теорії розцінювали арбітражну угоду й арбітражне рішення як 2 стадії однієї й тієї ж дії, спрямовані на досягнення спільної мети - ухвалення арбітражного рішення. С. Адам, прихильник договірної теорії арбітражу, писав, що сторони через арбітражне рішення немов би зобов’язуються в подальшому виконати майбутнє арбітражне рішення. В арбітражному рішенні виявляється воля сторін [1, с. 34].

Що стосується конструкції арбітражу як мирової угоди, згадаємо, що вона зазнала критики ще на початку ХХ ст. з боку О. П. Волкова, який указував, що мирова угода, на відміну від арбітражного рішення, є результатом компромісу і взаємних уступок сторін. Арбітри ж ухвалюють свої рішення незалежно від того, чи готові учасники спору піти назустріч один одному, якщо тільки вони не згодні будуть укласти мирову угоду [10, с. 89].

Проти цього заперечували інші правники. Заслуговує на особливу увагу точка зору П. Браше, який підкреслював, що головне в арбітражі - це те, що спір припиняється в результаті нового визначення правовідносин сторін на договірних засадах і невтручання в цей процес судової влади [2, с. 81].

Другий підхід у межах договірної теорії виник через привабливість інституту дружніх посередників і вирішення спору по справедливості. У цьому аспекті договірна теорія правової природи МКА послужила фундаментом для обґрунтування інституту вирішення спору сторін арбітрами «дружними посередниками» (amiable compositeurs) й інституту вирішення спору по справедливості (ex aequo et bono). Найбільшу чисельність прихильників ця теорія знайшла у Німеччині. Її основні положення сьогодні підтриманні деяким вченим. Наприклад, А. В. Цихоцький підкреслює, що третейський розгляд справи - це не судочинство, а посередництво, засноване на цивільно-правовому договорі про встановлення прав [22, с. бб].

Отже, в силу того, що в підґрунті арбітражної угоди лежить воля сторін передати спір на розгляд в арбітражі, договірний характер такого правочину визначає договірну природу й самого арбітражу. Вихідною позицією цієї теорії є те, що арбітраж, як інструмент вільного підприємництва, є договірно-правовим інститутом. Основне положення договірної теорії полягає в тому, що арбітражна угода, як підстава передачі спору на розгляд арбітражу, належить до звичайного цивільно-правового правочину.

Із розвитком доктрини МКА формувалась і його процесуальна теорія. Арбітраж, на думку прихильників останньої, - це особлива форма відправлення правосуддя. Здійснення судочинства - функція держави, а якщо вона дозволяє сторонам звертатися до арбітражу й погоджується в таких випадках припиняти діяльність своїх судових установ, це означає, що зміст арбітражу полягає у здійсненні публічно- правової функції [15, с. 88]. Згідно із цією теорією арбітри, як і судді, є непідконтрольними сторонам за договором і незалежними від них, а їх компетенція, як і компетенція державних судів, узгоджується з волею відповідної суверенної держави, що закріплено в її законодавстві.

Арбітражна угода прихильниками цієї теорії розглядається як угода процесуального характеру, спрямована на усунення юрисдикції державного суду (дерогаційний ефект). Рішення третейського суду розглядається як акт, що виражає владний припис і має таке ж юридичне значення, як і судове рішення. На відміну від договору, арбітражне рішення може бути переглянуто, змінено апеляційним судом (за законодавством деяких країн це дозволено), що на думку А. І. Мінакова рішуче підтверджує його природу саме судового рішення, а не договору [17, с. 35].

У рамках процесуальної теорії сформувалися 2 основних напрямки. По-перше, це теорія «акта юрисдикції» - судового рішення, зміст якого полягає в тому, що перед арбітрами стоїть завдання вирішити спір та ухвалити рішення, що розглядається як акт юрисдикції. По-друге - теорія «делегування», яка заснована на тому, що джерелом повноважень арбітрів є право держави, в якому провадиться арбітражний розгляд [8, с. 323].

Не заперечуючи основоположне, принципове значення арбітражної угоди для всього механізму арбітражу в цілому, дехто з фахівців пояснює значення своїх суджень наступним чином. Арбітражна угода має надавати арбітрам певні повноваження. Але коли вони вже надані, арбітраж діє в межах завдань, поставлених перед ними. При цьому він наділений абсолютною свободою, а арбітражна угода більше не має ніякого впливу на винесення арбітрами рішення [4, с. 45].

Для представників процесуальної теорії визначальними є процесуальні елементи, властиві арбітражу. Основні положення цієї теорії зводяться до визнання останнього особливою формою державного правосуддя й відокремлення арбітражного рішення від арбітражної угоди. Характерним у цій теорії про правову природу МКА є те, що його юридична природа визначається залежно від того, заради чого формуються такі арбітражі, що відбивається на вирішенні спорів. Арбітражна угода розглядається як угода процесуального характеру, предметом якої є усунення юрисдикції державного суду щодо певного спору. При цьому низка питань арбітражного процесу (щодо недійсності арбітражної угоди, компетенції арбітражу, виконання й визнання арбітражного рішення, застосовування права тієї чи іншої держави, на території якої відбувається арбітражний розгляд тощо) може бути вирішена тільки за участі державних судових органів [8, с. 115]. Прихильники процесуальної теорії заперечують саме існування міжнародного арбітражу. Будь-який арбітраж, як вважає А.Г. Котельников, є національним, а джерелом його існування - принцип lex arbitri [13, с. 13].

Із процесуальної теорії випливають наступні практичні й теоретичні висновки. По-перше, під час вирішення всіх правових питань, що стосуються третейського суду, зокрема, арбітражної угоди, застосовується право держави, в якій вони розглядаються, і виключається можливість застосування зарубіжного права. По-друге, арбітражному рішенню притаманні властивості, характерні і для судового рішення. У силу цього підходи до виконання арбітражних рішень мають бути такими ж, як і до виконання судових рішень.

У результаті розвитку теорій щодо правової природи МКА на початку 50-х років ХХ ст. формується ще одна позиція, відповідно до якої арбітраж трактується як інститут, наділений і процесуальними, і матеріально-правовими елементами - це змішана теорія (sui generis), яка однаково враховує наявність в арбітражі як договірно-правових, так і процесуально-правових елементів [6, с. 470].

Змішана теорія правової природи арбітражу розглядалася на 44 сесії Інститутом міжнародного права у квітні 1952 р., де було прийнято резолюцію, що констатувала наступне: «Хоча арбітраж існує в силу співпадаючих волевиявлень сторін, що виявляються в арбітражній угоді, але виходячи з правової природи інституту sui generis, арбітраж не може бути врегульований у міжнародних відносинах одним законом (прив’язкою) і наділений характером, потребуючим застосування процесуального права». Поділяли позицію змішаної теорії природи арбітражу С. М. Лебєдєв, А. Д. Кейлін та інші вчені. Вони вважали, що арбітраж у цілому є складним,

комбінованим явищем, яке бере свій початок у цивільно-правовому договорі і стає процесуально ефективним на підставі конкретного національного законодавства [14, с. 124].

Деякі їх однодумці вважають, що такий підхід дозволяє забезпечити застосування не тільки власного права тієї держави, де проходить арбітражний розгляда, а й іноземного права, до якого відсилає колізійно-правова норма. У цьому випадку можна вести мову про ситуацію розщеплення колізійних прив’язок, коли до єдиної арбітражної угоди застосовуватиметься комплекс колізійних норм стосовно форми угоди чи інших умов її дійсності, правосуб’єктності сторін та ін. Водночас питання взаємовідносин арбітражу й державного суду (наприклад, допустимість спору як предмета арбітражного розгляду, прийняття забезпечувальних заходів, доведення до виконання арбітражного рішення) мають вирішуватися на підставі процесуального права тієї держави, на території якої має місце арбітражний розгляд або де відбувається виконання арбітражного рішення.

Основний практичний висновок, який випливає зі змішаної теорії МКА, полягає в тому, що під час вирішення питань, пов’язаних з арбітражем, передбачається застосування як матеріального, так і процесуального права тієї чи іншої держави. Як указує С. М. Лебєдєв, суть цієї теорії - у визнанні за арбітражем статусу змішаного інституту, що містить елементи договірного порядку щодо виникнення й елементи процесуально-правового порядку щодо свого юрисдикційного характеру. Як зазначає І. О. Хлєстова, дана теорія відкриває широкі можливості для вирішення практичних питань, що виникають у діяльності зовнішньоторговельного арбітражу, полегшує уніфікацію арбітражних правил, тому що в цьому випадку можливо застосувати й lege causae i lege fori [22, с. 35].

У 60-х роках ХХ ст. виникла ще одна теорія арбітражу -автономна, автором якої є французький учений Ж. Рюбеллен-Девіші [5, с. 67]. Він вважав, що юридична природа МКА може бути визначена тільки з урахуванням його цілей і реальної користі, тобто гарантій, необхідних сторонам, щоб не звертатися до державного суду. Арбітраж розглядається ним як per se (сам по собі, по суті). На переконання послідовників цього науковця, справжня юридична природа МКА полягає в тому, що він є оригінальною схемою, вільною від договірних і процесуальних елементів, що він дозволяє забезпечити швидкість розгляду справ і гарантії, на які претендують сторони [5, с. 67].

О. О. Виноградова вважає, що автономна теорія третейського суду за своєю суттю не є теорією його правової природи й має право на самостійне існування разом з визнанням теорії sui generis. У зв’язку із цим нею було запропоновано своє розуміння автономної теорії третейського суду,

що має декілька рівнів: (а) як міжнародно-правової; (б) як національного законодавства і (в) локальних правових актів. На кожному із цих рівнів на підставі інформаційного обміну проходить як би селекційний відбір сучасних норм і правил організації й діяльності третейського суду [9, с. 22].

Відмітимо, що автономна теорія була розроблена для обґрунтування природи і принципів діяльності МКА, що виражається в денаціоналізації арбітражу, а також для визнання необмеженості автономії волі сторін у виборі правових і процесуальних норм. Оскільки ця теорія не ставить за мету пояснити природу внутрішнього третейського суду, її не слід розглядати як альтернативу іншим теоріям юридичної природи арбітражу.

Теорія автономності арбітражу виникла зовсім недавно, викликавши у деяких фахівців судження про те, що автономність не є теорією правової природи третейського суду, хоча ця концепція була детально вивчена і значною мірою сприйнята багатьма національними законами, регламентами постійно діючих арбітражних установ і виражена в концепціях щодо арбітражу. Ця теорія пов’язана з доктриною Котрєїет-Kompetenz («компетенція компетенції»), яка не може бути зведена лише до теорії автономності. Цей висновок походить з аналізу ст. 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», згідно з якою третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, в тому числі стосовно будь-яких заперечень щодо наявності або дійсності арбітражної угоди.

Наприкінці ХХ ст. розглядається запропонована в недавніх зарубіжних дослідженнях (Е. Сазьє, Хон-Лін Ю) теорія - концесуальна (імунітету арбітрів) першочергово висунута її авторами у спробі пояснити цей феномен. Її представники акцентують увагу на тому, що діючий механізм

і, можливо, в майбутньому його автономний характер можуть бути забезпечені тільки шляхом одночасної й одностайної концесії суверенітету з боку багатьох держав на користь сторін, арбітрів і самого юрисдикційного механізму МКА. Концесія не тотожна делегуванню, оскільки: (а) передані повноваження у самої держави не зберігаються; (б) арбітраж засновує свої повноваження не на владі делегуючого органу, а на першочерговій зробленій уступці й діє від свого імені; (в) одностороннє припинення концесії є порушенням держави своїх міжнародних обов’язків; (г) рівень концесії (наприклад, сфера арбітрабельних спорів) за браком чіткого міжнародно-правового регулювання може змінюватися; (д) для забезпечення ефективності арбітражу доречно, щоб цей рівень був приблизно однаковим, чого й намагаються досягти міжнародні організації, за пропагандою одностайного використання діючих міжнародних договорів, прийняття типового законодавства та ін. [13, с. 30] .

Проаналізувавши наукові підходи до визначення правової природи можемо дійти висновку, що єдиного підходу щодо її визначення не існує. Як і в договірній, так і в процесуальній теорії є суперечності, що не дозволяють однозначно відповісти на запитання, в чому ж полягає правова природа МКА.

Основне практичне значення договірної теорії полягає у вирішенні всіх питань організації та діяльності третейського суду на базі цивільного права. Процесуальна, навпаки, спрямовує на використання процесуального права за всіма питаннями, що стосуються МКА. Недоліком змішаної можна вважати брак чіткого бачення меж матеріально-правового і процесуально-правового компонентів. Здійснені спроби провести чітке розмежування між цими елементами (Дж. Роберт, Л. П. Ануфрієва, В. М. Ануров та ін.) призвели до різних, іноді протилежних результатів. Ця теорія теж не завжди здатна дати відповіді стосовно виникаючих практичних проблем (приміром, про перехід прав за арбітражним застереженням у зв’язку з уступкою права вимоги за основним договором та ін.) [ Див.: 7, с. 38; 8, с. 144].

Із розглянутих підходів щодо визначення природи арбітражу і природи арбітражної угоди більш обґрунтованою вбачається змішана теорія. Вона враховує найбільшу кількість тих особливостей і рис, які має арбітраж як правове поняття, набагато більше, ніж інші теорії, віддзеркалює суть арбітражу як засобу вирішення спору. З урахуванням цього можна констатувати, що на арбітражну угоду має поширюватися загальне вчення про договірні зобов’язання цивільного права в силу того, що вона становить собою двосторонній або багатосторонній акт (договір) суб’єктів цивільного права, в підгрунті якого лежить свобода волевиявлення сторін та їх юридична рівність. Предметом арбітражної угоди виступають процесуальні питання, а її укладання має певні процесуальні наслідки. Ось чому цю угоду можна вважати цивільно-правовою лише з огляду на склад сторін і підстави її укладання, а процесуально-правовою - з огляду на її предмет і правові наслідки.

У силу наведеного визначення природи арбітражної угоди, правоздатності й дієздатності фізичних і юридичних осіб щодо її укладення, умови дійсності цієї угоди, форми й порядок укладення мають регулюватися тими ж нормами цивільного права, якими регулюють і договори. Таку складову частину арбітражу, як арбітражна процедура в широкому її розумінні (від формування складу третейського суду до винесення рішення, а також відвід третейського суду з підстав непідсудності, оскарження чи скасування арбітражного рішення, процедура визнання й виконання арбітражного рішення) можна впевнено віднести до тих, що регламентуються процесуальним правом.

Список літератури: І. Adam S. Jurisdictional problems in Intemartional Commercial Arbitration: A Study of Belgian, Dutch, English, Sweden, Swiss, US., West German law I S. Adam. -Zurich, 1989. - 320 c. 2. Bracket P. De l'execution Internationale des sentences arbitrales/ P. Brachet. -Paris, 1928. - 233 c. 3. Haeger W. Schiedsgerichte fur Rechtsstreitigkeiten der Handelswelt I W. Haeger. - Berlin, 1910. - 465 c. 4. PilletA. Traite pratique de droit international prive. T. II / A. Pillet. -Paris, 1924. - 537 с. 5. Rubellin-Devicki J. L’arbitrage: nature juridique: droit interne et droit international prive I J. Rubellin-Devichi. - Paris, 1965. - 420 c. б. Sauser-Hall G. L'arbitrage en droit international prive II G. Sauser-Hall. - Ann. Inst. Dr. Int'l. - 1952. - 47-II. - С. 469-480. 7. Ануров В. Н. Юридическая природа международного коммерческого арбитража I В. Н. Ануров. Вонр. теории и практики. - М.: Проспект, 2000. - 200 с. S. Ануфриева Л. П. Международное частное нраво: учебник [ в 3-х т.] - Т.3: Трансграничные банкротства. Международный коммерческий арбитраж. Международный / Л. П. Ануфриева. — М.: Изд-во БЕК, 2001. - 76S с. 9. Виноградова О. О. Правовые основы организации и деятельности третейского суда: автореф. дис. на соиск. учен. стен. канд. юрид. наук / Е. А. Виноградова. - М., 1994. - 37 c. І0. Волков А. Ф. Торговые третейские суды: Историкодогматическое исследование / А.Ф. Волков. - Спб., 1913. - 113 с. ІІ. Гетьман-ПавловаИ.В. Международное частное нраво: учеб. / И. В. Гетьман-Павлова. - М.: Изд-во «Эксмо», 2005. - 562 с. І2. Комаров В. В. Международный коммерческий арбитраж: моногр. I В. В. Комаров. - Х. : Основа, 1995. - 300 с. ІЗ. Котельников А. Г. Правовая природа арбитражного соглашения и последствия его заключения. автореф. дис. на соиск. учен. стен. канд. юрид. наук / А. Г. Котельников. - Екатеринбург, 200S. - 29 c. І4. Лебедев С. Н. Международное сотрудничество в области коммерческого арбитража. Международные конвенции, соглашения и другие документы по вопросам арбитража: моногр. / С. Н. Лебедев -М.: Изд-во Торг.-пром. палаты СССР, 1979. - 216 c. І5. Лебедев С. Н. Международный коммерческий арбитраж: компетенция арбитров и соглашение сторон: моногр. / С. Н. Лебедев.

- М.: Изд-во Торг.-нром. палаты СССР, 19SS. - 124 c. І6. Лебедев С. Н. Международный торговый арбитраж: учеб. / С. Н. Лебедев. - М.: 1965. - 300 с. І7. Минаков А. И. Арбитражные соглашения и практика рассмотрения внешнеэкономических споров: моногр. / А. И. Минаков-М.: Юрид. лит., 19S5. - 144 c. І8. Николюкин С. В. Международный коммерческий арбитраж: моногр. / С. В. Николюкин. - М.: Юстицинформ, 2009. - 130 с. І9. Перетерский И. С. Международное частное право: учебник / И. С. Перетерский, С. Б. Крылов. - М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1940. - 205 c. 20. Притика Ю. Д. Правові засади формування і функціонування міжнародного комерційного арбітражу в Україні: автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук / Ю. Д. Притика. - К., 1997. - 27 с. 2І. Хлестова И. О. Арбитраж во внешнеэкономических отношениях стран - членов СЭВ: моногр. / И. О. Хлестова; ИГП АН СССР. - М.: Наука, 19S0.

- 160 с. 22. Цихоцкий А. В. Теоретические проблемы эффективности правосудия но гражданским делам: моногр. / А. В.Цихоцкий. - Новосибирск: Наука. Сибирское предприятие РАН, 1997. - 392 c.

СОВРЕМЕННЫЕ ТЕОРИИ МЕЖДУНАРОДНОГО КОММЕРЧЕСКОГО АРБИТРАЖА

Кравцов С. А.

Статья посвящена проблемам определения правовой природы международного коммерческого арбитража и арбитражного соглашения. Гепезис института МКА свидетельствует, что существуют несколько научных подходов к теоретическому обоснованию МКА. Несмотря па достаточно развитую систему последнего, разные доктрины связывают вопрос природы арбитражного соглашения

с обоснованием его применения. Теория гражданского процессуального права содержит несколько определений правовой сути арбитража.

Ключевые слова: арбитражное соглашение, международный

коммерческий арбітраж.

MODERN THEORIES OF INTERNATIONAL COMMERCIAL ARBITRATION

Kravtsov S. O.

The article is sanctified to the problems of decision of legal nature of international commercial arbitration and arbitration agreement. Genesis of institute of МКА testifies that different doctrine bases of theoretical ground of МКА are. Not having regard to the developed enough system last, there are the different doctrines related to the question about nature of arbitration agreement as an only founding of his application. The theory of civil judicial law contains a few decisions of legal essence of arbitration.

Key words: arbitration agreement, international commercial arbitration.

Надійшла до редакції 20.01.2012 р.

УДК 342.9:349.415(477) В.І. Ремінний,

здобувач при кафедрі адміністративного права Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», м. Харків

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ КОНТРОЛЬНО-НАГЛЯДОВИХ ОРГАНІВ З ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ

Проведено аналіз змін і доповнень до Земельного кодексу України, інших нормативних актів, що регулюють відносини у сфері використання й охорони земель. Розглянуті заходи впливу, що застосовуються до порушників земельного законодавства, відповідно до КУпАП та КК України.

Ключові слова: порушення земельного законодавства, проект

землеустрою.

Зміни суспільних відносин, що відбуваються на сучасному етапі державотворення, дають підстави для визначення фундаментально нових цілей і принципів організації функціонування державного апарату щодо здійснення контролю й нагляду в державному управлінні й у суспільстві в цілому. При вирішенні завдань, покладених на контрольно-наглядові органи, виникає багато проблем, пов’язаних з виконанням ними своїх обов’язків. Одним із напрямків контролю є нагляд за станом справ, існуючим у сфері земельних правовідносин. Незважаючи на достатньо розгалужену систему контролюючих органів і значну кількість нормативних актів, що регулюють порядок відслідковування справ в цій царині, назвати такий контроль ефективним не можна. Головною перешкодою на шляху оптимізації нагляду за дотриманням правил землекористування, на нашу думку, є недосконале законодавство - як те, що регулює питання охорони земель, так і те, що встановлює повноваження контролюючих органів.

Проблеми охорони та контролю земель, застосування земельного законодавства в галузі реалізації прав на землю, досліджувались такими вченими як Ц. В. Бичкова, П. Ф. Кулинич, В. В. Носік, О. О. Погрібний, В. І. Семчик, Н. І. Титова, С. І.Хом’яченко, Ю. С. Шемшученко, В. В. Янчук та ін. Однак поза увагою вчених залишається низка невирішених проблем законодавчого врегулювання земельних правовідносин.

Без організації і здійснення контролю й нагляду ускладнюється ефективна робота державного апарату, інших державних і недержавних структур, оскільки будь-яке рішення в державному управлінні завершується контролем за його виконанням, бо інакше воно не матиме сенсу. Прогалини в законодавстві, що регламентує контрольні й наглядові повноваження відповідних органів, його суперечливість, породжують недоліки в їх діяльності, а іноді й прямі зловживання з боку посадових осіб цих структур [2; с. 3, 4].

Така ситуація склалася й щодо контролю у сфері охорони земель. До вирішення назрілих питань необхідний комплексний підхід з одночасним удосконаленням форм і методів контрольно-наглядової діяльності всіх державних і недержавних органів, на які покладені функції із забезпечення законності й дисципліни при використанні землі. Вважаємо, що першочерговими завданнями мають бути: (а) вдосконалення законодавства, впорядковує діяльність контрольно-наглядових органів у царині земельних правовідносин, і (б) оптимізація взаємодії органів контрольно-наглядових із правоохоронними та прокуратурою.

Саме наявність таких проблем і прогалин у національному законодавстві і стала підставою до написання цієї статті.

Мета даної публікації - спроба висвітлити існуючі негаразди, що виникають при здійсненні контрольно-наглядових функцій контролюючими органами у галузі земельних правовідносин, а також окреслити головні питання, пов’язані із застосуванням заходів реагування на факти виявлених правопорушень. Стаття може викликати інтерес як серед фахівців правоохоронних і контрольно-наглядових органів, так і науковців-правників і студентів юридичних вузів, які матимуть змогу ознайомитися з формами і способами контролю за використанням та охороною земель, заходами, при здійсненні яких застосовуються картографічні матеріали земельних ділянок, складаються документи, де фіксуються результати перевірок, а також з існуючими адміністративними заходами впливу на порушників земельного законодавства.

Конституція України визнає землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Ця охорона забезпечується діяльністю відповідних органів, покликаних стояти на сторожі раціонального й ефективного використання природних ресурсів. Ось чому кожен орган виконавчої влади, його посадові особи в межах своєї компетенції зобов’язані суворо дотримуватися законодавства, яке закріплює правила землекористування. Для забезпечення виконання вимог цього законодавства здійснюється як внутрішній, так і зовнішній контроль.

Одним з най важливіших способів охорони землі є неухильний нагляд за її використанням, обігом та дотриманням природоохоронного законодавства. Ці питання частково впорядковані Земельним кодексом України, Законом України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» [1; 2003. - № 39. - Ст. 350], «Про землеустрій» [1; 2003. -№ 36. - Ст. 282], а також низкою інших нормативних актів (у тому числі й підзаконних). Але вони не вирішують усіх питань, що виникають у цій сфері. І проблеми не тільки концептуальні. Переважна їх кількість - це питання так званого прикладного характеру, які не дозволяють належним чином вирішувати щоденні проблеми людей, юридичних осіб, стримують розвиток аграрного сектора й економіки держави в цілому. На перший погляд вони є другорядними, але ж саме для їх розв’язання і працюють відповідні державні структури.

За приклад наведемо одну з вимог, що міститься в чинному законодавстві, але заважає ефективній роботі землевпорядному органу. Це вимога до проведення точних обмірів і фіксування площі земельних ділянок, стосовно яких проводяться перевірки. Результати останніх у подальшому можуть бути підставою для розрахунку розміру шкоди, заподіяної внаслідок

самовільного зайняття земельних ділянок, що використовуються не за цільовим призначенням, або при знятті ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу. У контрольно-наглядових органів бракує повноважень щодо надання дозволу на геодезичні роботи, а тому вони не в змозі самостійно встановлювати й розміри заподіяної шкоди. На наше переконання, необхідно вирішити питання стосовно можливості закріплення на законодавчому рівні права контрольно-наглядових органів залучати до контрольної діяльності (у формі обмірів) суб’єктів господарювання, які мають відповідну ліцензію на виконання геодезичних робіт. Сьогодні такого права у цих органів немає.

Непоодинокі й випадки, коли різні контрольно-наглядові органи виконують однакові функції із застосуванням ідентичних заходів впливу щодо одних і тих же суб’єктів господарювання, що свідчить про існування прогалин в організаційно-правовому забезпеченні контролю. Вважаємо, що вдосконаленню законодавства з контролю й охорони землі могли б сприяти його стандартизація й систематизація. Важливим напрямком упорядкування законодавства є усунення дублювання у правовому секторі контролю зазначених органів, його чітке розмежування форм і напрямків у суміжних сферах, утворення і юридичне закріплення окремої системи нормативно -правових актів, спрямованих на розв’язання різноманітних протиріч, що періодично виникають у процесі управлінської діяльності в царині землекористування.

Закон України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" є одним із найважливіших актів вищої юридичної сили, що регулюють земельні правовідносини. Саме він визначає функції й форми контрольно-наглядової діяльності спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у сфері державного контролю за використанням та охороною земель. Відповідно до ст. 6 зазначеного Закону існують такі форми контролю: (1) додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України і встановленого порядку набуття й реалізації права на землю; (2) виконання вимог щодо використання земельних ділянок за цільовим призначенням; (3) дотримання вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових угод, передачі у власність, надання в користування (в тому числі в оренду), вилучення (викупу) земельних ділянок; (4) ведіння державного обліку й реєстрації земель, достовірності інформації про земельні ділянки та їх використання; (5) розміщення, проектування, будівництво та введення в дію об'єктів, що негативно впливають або можуть вплинути на стан земель; (6) вжиття комплексу необхідних заходів захисту земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування; (7) дотримання строків своєчасного

iНе можете найти то, что вам нужно? Попробуйте сервис подбора литературы.

повернення тимчасово зайнятих земельних ділянок та обов'язкового виконання заходів з приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням; (8) участь у розробці нормативно-правових актів з питань державного контролю за використанням та охороною земель; (9) втілення в життя відповідно до закону заходів стосовно повернення самовільно зайнятих земельних ділянок їх власникам або користувачам; (10) вирішення інших питань відповідно до закону та ін.

Завдання, поставлені державою перед наглядовими органами в царині контролю за використанням та охороною земель, відповідають таким загальним принципам, як законність, неупередженість, гласність, об’єктивність та ін. У той же час лише їх наявність наявність не є достатніми умовами для досягнення ефективності результату контрольної діяльності. Важливими тут є суворе дотримання послідовності виконання процедурних дій контрольно-наглядових органів. З нашого погляду, такі процедури повинні здійснюватися обов’язково з урахуванням вимог Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" [1; 2007. - №29. - Ст. 389].

На ефективність контролю в досліджуваній нами царині позитивно впливає участь у ньому органів прокуратури, напрямки наглядової діяльності якої в цілому збігаються з принципами й завданнями інших контролюючих органів щодо землекористування. Для підвищення ефективності такої співпраці видано наказ від 10 березня 2010р., № 225/15 «Про затвердження Порядку взаємодії Державного комітету України із земельних ресурсів і його територіальних органів та органів прокуратури з питань захисту інтересів держави у сфері регулювання земельних відносин» (зареєстрований у Міністерстві юстиції України 26 травня 2010 р., № 346)

[3].

З нашої точки зору, посилити дисципліну й удосконалити процедуру контролю в розглядуваній царині зміг би допомогти нормативно-правовий акт під умовною назвою «Порядок планування і проведення перевірок з питань здійснення державного контролю за використанням та охороною земель». У ньому слід чітко визначити: (а) методи контрольної діяльності; (б) види перевірок (планові, позапланові, оперативні); (в) порядок, сутність і підстави кожного з існуючих видів перевірок; (г) процедуру проведення останніх і правила оформлення документів за результатами перевірок, тощо. Окремим розділом доречно окреслити роль органів прокуратури у здійсненні контролю у сфері земельних правовідносин, а також питання застосування заходів адміністративного впливу до порушників земельного законодавства.

Думається, такі пропозиції знайдуть підтримку науковців, і практиків. Без чітко встановленої форми діяльності прокуратури й контролюючих органів значна кількість порушень продовжить своє існування, а то, можливо, й поширюватиметься. У цьому процесі дуже важливо не послабити роль прокуратури, оскільки відомо, що жоден з контролюючих органів (на відміну від прокуратури) не володіє належними повноваженнями на відслідковування стану дотримання законності й дисципліни апаратом державного управління в цілому. Позбавлення прокуратури права здійснювати загальний нагляд призведе до ще більшої децентралізації контрольно-наглядової діяльності, до зниження його ефективності в Україні.

Викладені пропозиції сприятимуть підвищенню ролі контрольно-наглядових органів у проведенні державної політики стосовно нагляду (контролю) у сфері земельних правовідносин і вдосконаленню законодавства щодо притягнення до відповідальності порушників земельного законодавства.

Список літератури: І. Відомості Верховної Ради України. 2. Гаращук В. М. Теоретико-правові проблеми контролю та нагляду у державному управлінні [Електрон. ресурс].

- Режим доступу: http:IImydisser.comI enIcatalogIview. З. Про затвердження Порядку взаємодії Державного комітету України із земельних ресурсів і його територіальних органів та органів прокуратури з питань захисту інтересів держави у сфері регулювання земельних відносин спільний наказ Держ. комітету України із зем. ресурсів та Ген. прокуратури України від 10.03.2010р., N° 225/15 [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: http:IIzakon.rada.gov.ua/cgi-

binIlawsImain.

НЕКОТОРЫЕ ВОПРОСЫ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ КОНТРОЛЬНО-НАДЗОРНЫХ ОРГАНОВ ПО ОХРАНЕ ЗЕМЕЛЬ

Реминный В.И.

Проведен анализ изменений и дополнений в Земельный кодекс Украины, иных нормативных актов, регулирующих отношения в сфере использования и охраны земель. Рассмотрены меры воздействия, применяемые к нарушителям земельного законодательства в соответствии с КУпАП и УК Украины.

Ключевые слова: нарушение земельного законодательства, проект

землеустройства.

SOME OF THE ISSUES OF CONTROL AND MONITORING BODIES FOR THE PROTECTION OF LAND

Reminnyi V.I

The analysis of changes and additions is conducted in ZKU and other normative legislative acts, and also and the measures of application to the violators of the landed legislation of measures of influencing are considered accordingly KUpAP and KK of Ukraine.

Key words: violation of the landed legislation, project of organization of the use of

land.

Надійшла до редакції 04.01.2012р.

УДК 343. 35 І. М. Чуб,

здобувач

при кафедрі кримінального права Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», м. Харків

СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ АВТОРИТЕТУ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА ОБ’ЄДНАНЬ ГРОМАДЯН

Стаття присвячена проблемі класифікації злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян

Ключові слова: класифікація злочинів, авторитет.

Проблема класифікації злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян упродовж всієї історії розвитку кримінального законодавства залишається дискусійною, що зумовлено її складністю. Питанням систематизації цих злочинів у своїх працях приділили увагу М. І. Бажанов, П. І. Гришаєв, П. Ф. Гришанін, Ю. П. Дзюба, Л. В. Дорош, І. М. Залялова, В. Ф. Кириченко, В. І.

Осадчий, Г. Ф. Поленов, В. В. Сташис [Див.:1,2,5,7,8] та багато інших фахівців. Ними пропонувались різні їх класифікації, але переважна більшість останніх ґрунтувалася на положеннях кримінального законодавства радянських часів. До того ж у різні роки до відповідних розділів кримінальних кодексів України (1922, 1927, 1960 та 2001 років) включалися неоднакові злочини, у зв’язку з чим теорією кримінального права так і не було вироблено єдиного погляду на їх систему. Що ж стосується сучасних підходів до поділу злочинів розділу XV Особливої частини КК на види, вважаємо, вони потребують уточнення.

У теорії кримінального права наводилося безліч різних класифікацій злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, але в межах статті всі їх неможливо розглянути й охарактеризувати, тому зупинімося лише на аналізі деяких підходів, запропонованих на підставі положень чинного КК України.

Так, І. М. Залялова всі злочини зазначеного розділу КК поділяє на 3 групи. Це злочини, що посягають на авторитет: (а) державних символів Української держави і сувереніні її права (статті 338 і 339 КК); (б) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, а також будь-яких інших підприємств, установ та організацій (статті 340, 341, 354 - 360 КК); (в) працівників органів, які вони представляють, а значить, і авторитет цих органів (статті 342 - 353 КК) [5, с.20, 21]. Ця систематизація вбачається занадто загальною, оскільки до другої групи входять такі різні злочини, як, наприклад, захоплення державних або громадських будівель чи споруд (ст. 341 КК), примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань (ст. 355 КК), підробка документів, печаток, штампів (ст. 358 КК). Цілком очевидно, що ці злочини мають різні безпосередні об’єкти, а їх належить віднести до різних груп.

Л. В. Дорош залежно від безпосереднього об'єкта розрізняє злочини: (1) у сфері використання державних символів (статті 338 і 339 КК); (2) пов'язані із перешкоджанням діяльності організацій та об'єднань громадян (статті 340 і 341 КК); (3) проти представників влади, працівників правоохоронних органів, членів громадських формувань (статті 342—353 КК); (4) у сфері використання документів і засобів отримання інформації (статті 357—360 КК); (5) інші - проти авторитету держави й діяльності об'єднань громадян (статті 354-356 КК) [8, с. 430]. Запропоновану класифікацію вважаємо більш вдалою, але й вона викликає певні зауваження, оскільки остання, 5-та група, на відмінну від інших, має дещо узагальнюючий характер, бо не розкриває особливостей тих злочинів, що до неї входять.

Ю. П. Дзюба пропонує класифікувати злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування й об’єднань громадян залежно від їх видового об’єкта. Це злочини, що посягають на відносини у сфері забезпечення: (1) нормального використання державних символів; (2) нормальної діяльності організацій та об’єднань громадян; (3) нормальної діяльності представників влади, працівників правоохоронних органів і членів громадських формувань; (4) інформаційного - в управлінні в галузі документообігу; (5) забезпечення нормального використання ліній зв’язку і спеціальних засобів негласного отримання інформації; (6) встановленого порядку реалізації прав і дотримання обов’язків [2, с. 188 -194].

В. І. Осадчий серед злочинів, передбачених у розділі XV Особливої частини КК, виділяє ті, що пов’язані з посяганням на законний порядок: (1) виконання представником влади і працівником правоохоронного органу службових обов'язків, членом громадського формування з охорони громадського порядку й державного кордону або військовослужбовцем -обов'язків щодо охорони громадського порядку як виду управлінської діяльності (статті 342, 343, 345, 347, 348 КК); (2) виконання державним

діячем службових обов'язків чи громадським діячем громадської діяльності (статті 344, 346, 351 КК); (3) виконання службовою особою службових обов'язків чи громадянином - обов'язку громадського (статті 350, 352 КК);

(4) здійснення громадянами своїх прав і свобод (статті 340, 341, 349, 354, 355, 356 КК); (5) користування документами, печатками, штампами, технічними засобами (статті 357 - 360 КК); (6) використання державних символів, владних повноважень, звань службової особи (статті 338, 339, 353 КК) [12, с. 96 - 99].

Наведені класифікації розглядуваних злочинів заслуговують на увагу, але викликають певні зауваженнями.

Перш за все викликає сумніви закріплення у цьому розділі КК таких злочинів, як незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 340 КК) та умисне пошкодження ліній зв’язку (ст. 360 КК). На наше переконання, безпосередні об’єкти досліджуваних злочинів не є однорідними з об’єктами інших злочинів, передбачених у розділі XV Особливої частини КК. Безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 340 КК, виступають відносини, що забезпечують дотримання конституційних прав та свобод людини і громадянина. Як зазначає І. О. Зінченко, основним таким об’єктом даного злочину «є суспільні відносини, які забезпечують конституційне право громадян на мирну участь у зборах, мітингах, походах і демонстрація». У свою чергу, діяльність органів влади й органів місцевого самоврядування, що зобов’язні

забезпечити реалізацію вказаного права громадян на збори, мітинги й демонстрації, на думку дослідниці, виступає додатковим безпосереднім об’єктом [6, с. 127, 128]. Ось чому, гадаємо, слід визнати, що безпосередній об’єкт злочину, передбаченого ст. 340 КК, є однорідним з безпосередніми об’єктами злочинів, закріпленими у розділі V Особливої частини КК «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина», які посягають на основні конституційні права громадян. А тому, як на це вже не раз справедливо зверталась увага в науці кримінального права [9, с. 398 - 407], розміщення його серед злочинів розділу XV Особливої частини КК навряд чи є обґрунтованим, оскільки таке його розташування не узгоджується з правилами побудови Особливої частини КК.

Зі схожої позиції виходять і деякі зарубіжні законодавства, які йдуть шляхом розміщення статей, у яких передбачається відповідальність за перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій, саме в тих розділах КК, де зосереджені злочини, що посягають на конституційні права та свободи людини та громадянина (наприклад, ст. 149 КК Російської Федерації, ст. 196 КК Республіки Бєларусь, ст. 161 КК Грузії, ст. 163 КК Республіки Вірменія). У той же час, приміром, ст. 762 КК Естонії, в якій передбачено відповідальність за протидію проведенню публічного зібрання, організованого в законному порядку, закріплена в розділі «Злочини проти держави»; ст. 260 КК Польщі, де встановлено відповідальність за протидію законному зібранню, міститься в розділі «Злочини проти публічного порядку», що цілком логічно, оскільки в ній ідеться про будь-які публічні заходи, а не тільки про ті, які є формами безпосередньої демократії (мітинги, демонстрації тощо).

Певні зауваження можна висловити і щодо розташування ст. 360 КК України, що встановляє відповідальність за умисне пошкодження ліній зв’язку, яка знаходиться в розглядуваному розділі “Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян”. Справа в тому, що в чинному КК України передбачено ще одну норму, яка встановлює кримінальну відповідальність за схоже діяння - за умисне пошкодження об’єктів електроенергетики (ст. 194 і КК). Але вона чомусь розміщена в іншому розділі Особливої частини КК -“Злочини проти власності”. Такий різний підхід до розташування цих 2-х статей, які встановлюють відповідальність за посягання на засоби забезпечення електричною енергією та зв’язком, на думку науковців, суперечить вимогам законодавчої техніки.

Наприклад, О. П. Дячкін вважає, що ці злочини мають однаковий об’єкт - безпека й нормальне функціонування об'єктів електроенергетики

або зв'язку. Як зауважує О.П. Дячкін, закріплення їх у різних розділах Особливої частини КК є необґрунтованим і суперечить таким принципам криміналізації, як принцип суспільної небезпечності, системно-правової несуперечливості і повноти складу [3, с. 8, 9]. Виходячи з того, що функціонування об'єктів електроенергетики та зв'язку покликане задовольняти інтереси й потреби, насамперед, суспільства ( його громадян), а також враховуючи, що кримінально-правова охорона цих об'єктів забезпечує в основному безпеку невизначеного кола осіб і правоохоронюваних інтересів, цей учений визнає безпеку функціонування вказаних об'єктів як складову частину безпеки громадської. На підставі цього науковець пропонує закріпити зазначені норми у Розділі ІХ «Злочини проти громадської безпеки» [4, с. 48, 49].

Але з наведеною точкою зору важко погодитись. Аналіз науково -практичних джерел свідчить, що в переважній більшості об’єктом злочину, передбаченого ст. 360 КК, визнається: а) нормальна робота ліній зв'язку, що гарантує діяльність підприємств, установ та організацій; б) установлений порядок забезпечення інформаційного обміну за допомогою засобів електричного зв'язку [11, с. 898 - 900]; в) суспільні відносини, які забезпечують такий обмін за допомогою цих засобів [7, с. 940]. Отже, пошкодження ліній зв’язку, завдаючи шкоду відносинам власності, в першу чергу перешкоджає нормальному функціонуванню телекомунікаційних мереж і наданню телекомунікаційних послуг. А тому вважаємо, що цей злочин є однорідним із тими, що закріплені в розділі XVI «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку». Пропонуємо його перенести до цього розділу Особливої частини КК.

З урахуванням викладеного вбачається можливим систематизувати всі злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян залежно від їх видового об’єкта, під яким у юридичній науковій літературі розуміється частина родового об’єкта, що об’єднує в межах останнього групу близьких між собою суспільних відносин, як це зазначено в енциклопедії кримінального права [13, с. 147] .

По-перше, ставлення до символів державного суверенітету віддзеркалює зрілість нації й держави, ціннісні, ідеологічні та геополітичні пріоритети суспільства, виступає чітким індикатором рівня національної свідомості. Державна символіка уособлює й символізує державний суверенітет, верховенство і незалежність влади в країні, а тому гідне й шанобливе поводження з державними символами є запорукою високого авторитету країни у світі [10, с. 296 - 301]. Саме тому недотримання

офіційного режиму використання державних символів (ст. 339 КК) або зневажливе ставлення до них (ст. 338 КК) принижує честь, гідність і суверенітет країни. На підставі цього передбачені у статтях 338 і 339 КК злочини можна віднести до групи тих, що посягають на відносини у сфері забезпечення порядку застосування державної символіки.

По-друге, з огляду на характер посягань, змістом яких є протиправний вплив на законну діяльність представників влади, працівників правоохоронних органів і членів громадських формувань, злочини, передбачені статтями 342 - 352 КК, доречно об’єднати в одну групу, оскільки вони посягають на відносини у сфері забезпечення діяльності представників влади, працівників правоохоронних органів, членів громадських формувань. Ураховуючи, що захоплення державних або громадських будівель чи споруд призводить до порушення нормальної роботи підприємств, установ та організацій, які забезпечують діяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, злочин, передбачений ст. 341 КК, теж можна віднести до цієї групи деліктів.

По-третє, згідно з Рішенням Конституційного Суду № 12-рп/2011 у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення ч. 3 ст. 62 Конституції України», використання засобів для негласного отримання інформації повинно відбуватися виключно у відповідному процесуальному порядку особами або підрозділами, уповноваженими здійснювати оперативно-розшукову діяльність, перелік яких наведено в ч. 1 ст. 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність». Звідси можна зробити висновок, що застосування спеціальних технічних засобів отримання інформації є окремим, самостійним видом владних повноважень, якими наділяються правоохоронні органи на підставі й у порядку, встановленими у законі. Ось чому вбачається виправданим об’єднати в одну групу злочини, передбачені статтями 353 і 359 КК, як такі, що посягають на відносини у сфері забезпечення порядку наділення владними повноваженнями.

По-четверте, згідно зі статтями 13 і 14 Цивільного кодексу України цивільні права й обов’язки здійснюються й виконуються в межах і в порядку, встановлених договором або цивільним законодавством. При реалізації своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших, вона також не може бути примушена до дій, учинення яких не є обов'язковим для неї. Зважаючи на це, можемо констатувати, що інтегративними рисами злочинів, передбачених статтями 354 - 356 КК, є те, що вони посягають на відносини у сфері забезпечення порядку реалізації прав та виконання обов’язків.

По-п ’яте, в літературних юридичних джерелах відзначається, що предмет злочину нерозривно пов’язаний з його об’єктом, а інколи навіть співпадає з предметом суспільних відносин як об’єктом злочину [1, с. 273 -275]. Оскільки делікти, передбачені в статтях 357 і 358 КК, мають однакові предмети злочинів, якими виступають офіційні документи, штампи, печатки, видається слушною точка зору Ю. П. Дзюби щодо того, що ці злочини мають схожі безпосередні об’єкти, а тому їх можна об’єднати в одну групу [2, с. 188 - 194]. Це злочини, що посягають на відносини у сфері забезпечення порядку використання з офіційних документів, печаток, штампів.

Таким чином, видовими об’єктами злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування й об’єднань громадян виступають відносини у сфері забезпечення порядку: 1)

застосування державної символіки, 2) діяльності представників влади, працівників правоохоронних органів, членів громадських формувань, 3) наділення владними повноваженнями, 4) реалізації прав і виконання обов’язків, 5) використання з офіційних документів, печаток, штампів.

Список літератури: 1. Дзюба Ю. П. Предмет злочину як ознака складу злочину: методологічні аспекти дослідження / Ю. П. Дзюба // Вісн. Акад. адвокатури України. - 2009. -№ 1(14). - С. 273 - 275. 2. Дзюба Ю. П. До питання про систему злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян у чинному КК України / Ю. П. Дзюба // Вісн. Акад. прав. наук України. - 2005.- N° 1 (56).- С. 188-194. 3. Дячкін О. П. Кримінально-правова охорона об’єктів електроенергетики та зв’язку: автореф. на здоб. наук. ступ. канд.юрид наук / О. П. Дячкін. - Дніпропетровськ, 2009. - 20 с. 4. Дячкін О. П. Кримінальна відповідальність за посягання на електричні мережі, кабельні лінії зв’язку та їх обладнання: моногр./ О. П. Дячкін.- Д.: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2007.- 116 с. 5. Залялова І. М.Кримінальна відповідальність за втручання в діяльність працівника правоохоронного органу: дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.08 / Залялова Ірина Миколаївна. -Донецьк, 2006. - 183 с. 6. Зінченко І. О. Кримінально-правова охорона виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина /Аналіз законодавства і судової практики/: моногр. / І. О. Зінченко - X.: Вид. СПД ФО Вапнярчук Н. М., 2007. - 320 с. 7. Кримінальний кодекс України: наук.-практ. коментар / за заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. -К.: Вид. Дім “Ін Юре“, 2006. - 1184 с. 8. Кримінальне право України: Особ. ч.: підруч. - [4-те вид., переробл. і доп.]/ за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. - X.: Право, 2010.- 608 с. 9. Лихова С. Я. Злочини у сфері реалізації громадянських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина (розділ V Особливої частини КК України): моногр. / С. Я. Лихова. - К.: Київ. ун-т, 2006. - 573 с. 10. Мамонтова Е. В. Державна символіка як універсальна норма офіційної комунікації: зовнішньополітичний аспект / Е. В. Мамонтова // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр Харків. регіон. ін-т держ. управління НАДУ при Президентові України.

- 2009.- № 2(36). - С.296 - 301. 11. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. - [4-е вид., перероб. та доп.] / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. - К.: Юрид. думка, 2007. - 1184 с. 12. Осадчий В. І. Об’єкт і система злочинів, передбачених розділом XV КК України / В. І. Осадчий // Право України, 2004. - № 2.- С. 96 - 99. 13. Энциклопедия уголовного права. [Т.4. Состав преступления]. - СПб.: Изд. проф. Малинина, 2005.- 799 с.

СИСТЕМАТИЗАЦИЯ ПРЕСТУПЛЕНИЙ ПРОТИВ АВТОРИТЕТА ОРГАНОВ ГОСУДАРСТВЕННОЙ ВЛАСТИ, ОРГАНОВ МЕСТНОГО САМОУПРАВЛЕНИЯ И ОБЪЕДИНЕНИЙ ГРАЖДАН

Чуб И. Н.

Статья посвящена проблеме классификации преступлений против авторитета органов государственной власти, органов местного самоуправления и объединений граждан

Ключевые слова: классификация преступлений, авторитет.

THE SYSTEM OF CRIMES AGAINST THE AUTHORITY

OF STATE POWER, LOCAL GOVERNMENTS AND CITIZENS’ ASSOCIATIONS

Chub I. N.

Article is devoted to the classification of crimes against auto-toriteta government bodies, local authorities and citizens' associations

Key words: classification of crimes, authority.

Надійшла до редакції 15.12. 2011 р.

УДК 343.21 В.О. Радецький,

студент 3-го курсу Київський університет імені Тараса Шевченка

ТАКТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДОПИТУ В СУДІ

Порушено деякі проблеми проведення допиту в кримінальних справах. Розглянуто пов’язані із цим правові неврегульованості, питання удосконалення правових засобів допиту й існуючих правових інститутів задля швидкого й ефективного судового розгляду кримінальних справ.

Ключові слова: кримінальний процес, судове слідство, допит, очна

ставка.

Діяльність суду (як і правоохоронних органів), на даний час проходить в умовах зростання рівня злочинності, її професіоналізму й

організованості за активної протидії розкриттю, розслідуванню злочинів і розгляду кримінальних справ.

З огляду на особливе місце й роль суду в державі, зазначимо, що в його діяльності існують окремі недоліки, що чинять суттєвий вплив на строки, повноту й ефективність розгляду кримінальних справ, обгрунтованість судових вироків та продуктивність практики з відправлення правосуддя в цілому.

Практична значимість даної статті полягає в тому, що авторські висновки й рекомендації можуть бути використані у правотворчій діяльності при розробці проектів кримінально-процесуальних та інших норм, спрямованих на вдосконалення й результативність судового розгляду кримінальних справ, а також у практичній роботі судових органів.

Незважаючи на актуальність проблеми, пов’язаної з проведенням судового слідства по кримінальних справах, практично бракує глибоких наукових досліджень, хоча окремим її питанням допиту й порядку проведення судового слідства взагалі присвячені публікації Л. О. Богословської, Є. Г. Коваленка, М. М. Михеєнка, В. Т. Нора, П. І. Репешка, М. С. Строговича, В. М. Хотенця, В. П. Шибіка та ін.

Практика показує, що основним процесуальним засобом доказування в судовому слідстві є допит. Саме з допиту різних категорій осіб суд отримує інформацію найважливішу в доказовому сенсі. Від допитів уміло проведених в процесі розгляду справи, найбільшою мірою залежить винесення судом законного й обґрунтованого рішення. Щоб уяснити специфіку тактики їх проведення, розглянемо особливості допиту під час розслідування й у перебігу судового слідства.

Назвемо основні відмітні ознаки судового допиту. На відміну від допиту на досудовому слідстві, допит у суді (а) має публічний характер (б) є короткочасним, (в) суттєво віддалений за часом від події злочину.

Окрім обізнаності щодо вказаних загальних ознак в ході судового слідства слід також ураховувати певні особливості, притаманні допиту різних категорій осіб (підсудного, потерпілого, свідків та ін.). Нагадуємо, що в Кримінально-процесуальному кодексі України регламентовано допит стосовно кожного із суб'єктів окремо. У той же час існують і загальні для різних категорій учасників судового процесу тактичні й процесуальні положення допиту.

Як відомо, допит у суді служить засобом доказування. З метою збирання і надання доказів, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд по кримінальних справах, що знаходяться в їх провадженні,

вправі викликати для допиту будь-яких осіб (ст. 66 КПК України). При розгляді кримінальної справи в суді, як і при провадженні досудового слідства й дізнання, підлягають доказуванню: (1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину); (2) винність підсудного у вчинені злочинного діяння та його мотиви; (3) обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності цієї особи; (4) інші обставини, що її характеризують; (5) характер і розмір шкоди, завданої злочином; (6) розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину.

Якщо допит виступає засобом доказування, то предмет останнього з повною підставою можна віднести до предмета допиту. Як слушно зауважує Ароцкер Л. Ю., взагалі предмет допиту на попередньому слідстві і в суді однаковий, як однакові обставини, які необхідно доказувати. Неможливо змішувати предмет допиту з його обсягом, який дійсно може бути різним на... слідстві і в суді.

Допит у суді є засобом одержання відомостей щодо фактичних обставин кримінальної справи, яку він розглядає, від осіб, яким вони можуть бути відомі внаслідок особистого спостереження або одержані ними іншим шляхом із зазначенням джерела своєї поінформованості. Такими особами є підсудний, потерпілий і свідок. У суді може бути допитаний також експерт для роз'яснення або доповнення наданого ним висновку.

У допиті крім суддів беруть участь, обвинувачі, захисники, підсудний, потерпілий, цивільний позивач і цивільний відповідач, їх представники. Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України містить низку статей, які докладно регламентують порядок проведення допиту в суді різних категорій осіб (статті 300, 303, 304, 307, 311).

Досягнення очікуваних результатів допиту на досудовому слідстві залежить від правильно обраної тактики його проведення. Цей вибір залежить від багатьох обставин а саме: а) ситуації допиту (первинний, повторний, додатковий, наявність психологічного контакту, конфліктна ситуація тощо); б) процесуального положення допитуваної особи й рівня її заінтересованості в результатах розслідування; в) особливостей допитуваного (вік, характер, правова обізнаність, наявність злочинного досвіду та ін.); г) характеру інформації, існуючих доказів та ін.

Питання щодо тактики допиту на досудовому слідстві доволі детально розглядаються зокрема в підручниках з криміналістики [Див: 7;8]. Що ж до питань тактики судового допиту, тут вбачається суттєва недостатність фундаментальних, наукових і практичних досліджень (монографій, підручників, посібників). Окремих публікації, вважаємо,

недостатньо для заповнення існуючої прогалини й вирішення порушеної проблеми.

Кожне запитання, що ставиться допитуваному, повинно випливати з матеріалів кримінальної справи, стосуватися її обставин і становити собою інтерес для судового слідства. Цим певною мірою визначається важливість тих свідчень, які очікується отримати при допиті. Питання особи, яка провадить допит, не пов'язані з поставленими допитуваному попередніми запитаннями та його відповідями. Атому вона може поставити несподіване запитання, на яке допитуваний має дати негайну відповідь. Не маючи можливості швидко зорієнтуватися, він може повідомити свідчення, що намагався приховати від суду. Якщо запитання ставиться в загальній формі, то й відповідь від допитуваного може бути загальною. Ось чому таке запитання повинно бути коротким, зрозумілим і конкретним. Чим воно конкретніше, тим більше підстав розраховувати на конкретну відповідь, а в цілому - на з’ясування всіх обставин, інформацією щодо яких володіє допитуваний. Треба також слідкувати, щоб запитання не містили в собі підказок, бо навідні питання законом забороняються (ч. 4 ст. 167 КПК).

Що стосується класифікації судового допиту, то вона можлива за різними підставами (ознаками). Зокрема, за ознакою процесуального положення допитуваної особи в суді розрізняються допити підсудного, потерпілого, свідка, експерта (статті 300, 303, 308, 311 КПК). У науковій правовій літературі можна знайти й інші різновиди судового допиту: за обсягом інформації - основний і додатковий; за часовою послідовністю, черговістю - початковий і повторний [2, ст. 252]. Специфічними його видами є так звані допити перехресний і “шаховий”.

Шляхом перехресного допиту отримується можливість перевірити правдивість і повноту свідчень із позиції обвинувачення й захисту. Особливість такого допиту полягає в тому, що почергово декілька учасників судового розгляду (прокурор, захисник, потерпілий, цивільний позивач і відповідач, їх представники, громадські обвинувачі й захисник) можуть ставити запитання одній і тій самі особі, яка допитується, з метою уточнення, доповнення й перевірки її показань. Постановка запитань розпочинається зазвичай після того, як допитуваний у вільній розповіді викладе все відоме йому по справі. Після цього учасники судового процесу ставлять запитання, за допомогою яких намагаються зрозуміти ті чи інші деталі цієї інформації, усунути свої сумніви, отримати додаткові відомості й вирішити суперечності між показаннями допитуваного в суді й на досудовому слідстві. Черговість постановки запитань різними учасниками при такому виді допиту визначається загальним судовим порядком допиту, передбаченим КПК. Задля об’єктивності підкреслимо, що чинний КПК

України визначає таку черговість лише стосовно допиту підсудного (ч. 1 ст. 300).

Перехресний допит становить собою ефективний засіб з'ясування суперечностей і служить радикальним методом досягнення найбільшої повноти свідчень. Він може служити для виявлення добросовісної помилки або недостатньої поінформованості допитуваної особи, яка за законом має право обстоювати свої інтереси, надавати докази і брати участь у їх дослідженні, оспорювати висновки інших учасників процесу, захищати свою позицію у справі [2, с. 284].

Щодо даного виду допиту доречним вважаємо іронічне зауваження А. Ф. Коні, що в судовому розгляді "відбувається судове мучительство". Але, як він же слушно зазначає, з горнила цього допиту виходять «показання зовсім інші, набувають різних відтінків, про які раніше навіть згадки не було» [1, с. 129], що теж варто віднести до переваг перехресного допиту. До останніх також можна віднести його достатню економічність і раціональність з точки зору витрат сил і часу, тому що один такий допит замінює декілька окремих конкретної особи. Саме з указаних причин він є однією з основних форм судового допиту.

Близьким до перехресного є "шаховий" допит, про який уперше згадується в Методичному листі Прокуратури СРСР з питання щодо участі прокурора в судовому слідстві [3]. Сутність цього виду допиту полягає в тому, що допитуваному ставляться запитання декількома особами з приводу певних обставин, які в даний момент досліджуються в основному допиті. Мета “шахового” допиту - підтвердити або спростувати показання допитуваного стосовно якогось факту за допомогою показань інших осіб, які беруть участь у судовому слідстві. Тут теж належить дотримуватися певних умов: а) цей допит можливий лише щодо осіб, які вже були допитані в суді і знаходяться в судовій залі; б) запитання, що ставляться іншим особам (крім допитуваного), мають на меті підтвердити або спростувати показання останнього, не відходячи при цьому від лінії основного допиту [5].

“Шаховий” допит не лише зовні, а й за змістом схожий на очну ставку. Різниця поміж ними в тому, що очна ставка провадиться за наявності істотних суперечностей (ст. 172 КПК), а під час цього допиту запитання ставляться особам, у свідченнях яких може й не бути протиріч. Очна ставка, як правило, провадиться за участю 2-х учасників, а при даному допиті - між кількома. “Шаховий” допит немовби заміняє очну ставку (причому не одну, а декілька) і проходить у такій формі: одна сторона (допитуваний у даний момент) присутня постійно, до закінчення допиту, другу сторону представляють інші особи із числа раніше допитаних у суді, які послідовно змінюють один одного.

Найчастіше очна ставка в суді провадиться у випадках, коли під час допиту підсудного, потерпілого чи свідка стають очевидними суперечності між їх показаннями й показаннями осіб, які допитувалися раніше, а тому суд і вимушений її провести.

Очна ставка в суді й на досудовому слідстві відрізняється між собою насамперед колом учасників і їх неоднаковим процесуальним положенням. Учасниками очної ставки в суді є потерпілий, свідок і підсудний, у показання яких помічені істотні суперечності. Якщо коло учасників очної ставки на досудовому слідстві обмежено кримінально-процесуальним законодавством 2-ма особами, то такого обмеження для суду не існує.

У юридичній літературі можна зустріти наукові погляди, згідно з якими специфіка очної ставки в суді впливає на характер цього судового дійства й зумовлює можливість застосування невластивих досудовому слідству тактичних прийомів, пов'язаних з можливістю збільшення чисельності її учасників. Ідеться про проведення так званих "кругової" й "комбінованої" очних ставок. За наявності у суді суперечливих показань декількох осіб щодо однієї й тієї ж обставини, на думку С. Пєшехонової й Л. Соловйова, доцільно провести очну ставку «кругову», коли одне й те ж запитання послідовно ставиться декільком особам. Така ставка йде немов би по колу, яке замикається, коли остання особа, яку допитують, є особою, з якої розпочинається допит [4, с. 10, 11].

Як вбачається проведення очних ставок у процесі судового слідства (особливо у світлі розглянутих видів допитів) є недоцільним за таких міркувань. По-перше, вони вже провадилися слідчим під час розслідування і про їх результати можна довідатися з відповідних протоколів, що містяться у матеріалах справи. По-друге, якщо раніше за якихось обставин (див. ст. 172 КПК - “...слідчий має право...”) очної ставки на досудовому слідстві не було, її основна мета - усунення суттєвих суперечностей у показаннях конкретних осіб - вона може бути досягнута в суді за допомогою більш раціонального й економічного “шахового” допиту. Ще одним аргументом проти проведення очних ставок у суді є те, що в чинному КПК ст. 172 знаходиться в розділі, присвяченому дізнанню й досудовому слідству, що, на наше переконання, ставить крапку в цьому переліку.

Список літератури: 1. А. Ф. Кони Избранные труды и речи / (сост.) И. Потапчук -Тула : Афтограф, 2000. - 640 с. 2. Криміналістика: підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти; — кол. авт.: Глібко В. М., Дудніков А. Л., Журавель В. А. та ін. / за ред. В. Ю. Шепітька.

iНе можете найти то, что вам нужно? Попробуйте сервис подбора литературы.

— К: Вид. дім «Ін Юре», 2001. - 684 с. 3. Назначение и проведение судебно-психологической экспертизы: (Метод. письмо Прокуратуры СССР). - М., 1980. 4. Психологические особенности

допроса подсудимого в суде / С. Пешехонова, А. Соловьев // Сов. юстиция. - 1969. - № 13 5. Питерцев С. К., Степанов А. А. Тактика допроса на предварительном следствии и в суде / С. К. Питерцев, А. А. Степанов. — СПб.; М. ; X. ; Минск : Питер, 2001. — 146 с. 6. Радянська криміналістика: Криміналістична техніка і слідча тактика: підруч. [для студ. юрид. вузів і фак.] / Л. Ю. Ароцкер [та ін.] ; за. ред. В. П. Колмакова. - К. : Вища шк., 1973. - 296 с. 7. Салтевський М. В. Криміналістика: підруч. [для студ. юрид. вищ. закл. освіти] у 2-х ч., ч. 2 Методика і тактика / М. В. Салтевський — X. : Основа, 2001 — 528 с. 8. Скригонюк М. І. Криміналістика: підруч. / М. І. Скригонюк. — К. : Атіка, 2005. — 496 с.

ТАКТИЧЕСКИЕ ОСОБЕННОСТИ ДОПРОСА В СУДЕ Радецкий В.

Подняты некоторые проблемы проведения допроса по уголовным делам; правовой неурегулированности ряда вопросов, связанных с этим; совершенствование правовых средств допроса; совершенствование существующих правовых институтов для быстрого и эффективного судебного рассмотрения уголовных дел.

Ключевые слова: уголовный процесс, судебное следствие, допрос, очная

ставка.

TACTICAL FEATURES OF INTERROGATION IN COURT Radetsky V.

This article presents resume on interrogation in criminal cases, and certain issues of legal misalignment; improving the legal means of interrogation; the improvement of existing legal institutions for a quick and effective judicial trial in criminal cases.

Key words: Criminal procedure, judicial investigation, interrogation,

confrontation.

Надійшла до редакції 29.12.2011 р.

ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ Й ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Хоменко О. В. ОСОБЛИВОСТІ І ФУНКЦІЇ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ ЯК ГІЛКИ ВЛАДИ ДЕРЖАВНОЇ

Хаустова М. Г. ЮРИДИЧНА ПРОФЕСІЯ У ПРАВОВИХ СІМ’ЯХ СВІТУ

Кириченко В. Є. АКЦІОНЕРНІ ЗЕМЕЛЬНІ БАНКИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ: ДОСВІД РЕГУЛЮВАННЯ ОРГАНІЗЦІЙНО-ПРАВОВОЇ ФОРМИ

Черніченко С. А. ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ З РЕГУЛЮВАННЯ ПРИВАТНИХ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ У ПЕРШІ РОКИ НЕПУ (1921-1924 РР.)

ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦТВА

Люлюк О. Ю. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ПЕРЕРОЗПОДІЛУ КОМПЕТЕНЦІЇ В СИСТЕМІ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ НА МІСЦЯX

Любченко П М. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОТРИМАННЯ ПРАВ ТА СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В АВТОНОМНІЙ РЕСПУБЛІЦІ КРИМ

Болдирєв С. В., Ребриш Б. Ю. ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПАРЛАМЕНТСЬКОГО РОЗСЛІДУВАННЯ В ПРОЦЕСІ ЗАСТОСУВАННЯ ПРОЦЕДУРИ ІМПІЧМЕНТУ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

ПИТАННЯ ЗЕМЕЛЬНОГО Й ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА

Лісова Т. В. ДЕЯКІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ВИКОРИСТАННЯ Й ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ

Кіндюк Б. В. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ НАСАДЖЕННЯ НОВИХ ЛІСІВ В УРСР У 1954 - 1964 рр

Соколова А. К. ВИЗНАЧЕННЯ СИСТЕМИ ПРИНЦИПІВ ФЛОРИСТИЧНОГО ПРАВА

ПИТАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО Й ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА

Набока І. В. ЗАСТОСУВАННЯ МЕТОДУ КОНТРОЛЮ В ДІЯЛЬНОСТІ ПОСТІЙНИX КОМІСІЙ МІСЦЕВИК РАД

Трофімов С. А. ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ НАДЗВИЧАЙНОГО СТАНУ В УКРАЇНІ

Коваленко Л.П. ДЕЯКІ ПИТАННЯ ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ ПРЕДМЕТА ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА

Стародубцев А. А. УМОВИ ПРИЗНАЧЕННЯ НА ПОСАДУ В ОРГАНАX ВНУТРІШНЄ СПРАВ

ПРОБЛЕМИ БОРОТЬБИ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ

Шевченко Є. В. ДО ПИТАННЯ ПРО СТРУКТУРУ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ НОРМИ

Пономаренко Ю. А. РОЗУМІННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ У ПРАЦЯX КРИМІНАЛІСТІВ РАДЯНСЬКИX І ПОСТРАДЯНСЬКИX ЧАСІВ

Євдокімова О. В. ПОНЯТТЯ І СТРУКТУРА ІНСТИТУТУ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ

Дорош Л. В. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ ТА СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТІ ОСОБИ

ПИТАННЯ КРИМІНОЛОГІЇ І КРИМІНАЛІСТИКИ

Г оловкін Б. М. ЗАСАДНИЧІ ПОЛОЖЕННЯ ЗАПОБІГАННЯ КОРИСЛИВІЙ НАСИЛЬНИЦЬКІЙ ЗЛОЧИННОСТІ

Білоус В. В. ПРО ЗАПРОВАДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ І КОМУНІКАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ У НАВЧАЛЬНИЙ ПРОЦЕС З КРИМІНАЛІСТИКИ

Ковтуненко Л. П СИТУАЦІЙНИЙ ПІДХІД ДО ТАКТИКИ ОБШУКУ

Шаповалов В. В. ЄДИНА КОНВЕНЦІЯ ООН ПРО НАРКОТИЧНІ ЗАСОБИ (1961 р.), «ЖОВТИЙ ПЕРЕЛІК» (2010 р.) ЯК ОСНОВА ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ СУДОВОЇ ФАРМАЦІЇ В ДЕРЖАВНІЙ КОНЦЕПЦІЇ ПРОТИДІЇ НАРКОЗЛОЧИННОСТІ НА МІЖНАРОДНОМУ РІВНІ

ПИТАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ СУДОВИХ ОРГАНІВ

Марочкін І. Є. ЛЕГІТИМНІСТЬ СУДОВОЇ ВЛАДИ

Присяжнюк О. О., Євсєєв О. П. ПРОБЛЕМИ ПРИТЯГНЕННЯ СУДДІВ ДО ДИСЦИПЛІНАРНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Гетьман А. П., Лозо В. І. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ПРО ОXОРОНУ БІОСФЕРИ

Закоморна К. О. РОЛЬ КОНСТИТУЦІЙНОГО ТРИБУНАЛУ У ЗМІНАX КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВОПОРЯДКУ РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА

Кононенко В. П. ЗАXИСТ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ СУДОМ ЄС

ПЕРШІ КРОКИ В НАУЦІ

Сидоренко О. О. РОЛЬ І МІСЦЕ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ НОРМ У СИСТЕМІ ПРАВА

Кравцов С. О. СУЧАСНІ ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНОГО КОМЕРЦІЙНОГО АРБІТРАЖУ

Ремінний В. І. ДЕЯКІ ПИТАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ КОНТРОЛЬНО-НАГЛЯДОВИХ ОРГАНІВ З ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ

Чуб І. М. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ АВТОРИТЕТУ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА ОБ’ЄДНАНЬ ГРОМАДЯН

Радецький В. О. ТАКТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДОПИТУ В СУДІ

i Надоели баннеры? Вы всегда можете отключить рекламу.