CC BY
181
Е. В. Позняк, кандидат юридичних наук, доцент КУЛЬТУРНА ФУНКЦІЯ ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА: ВІД ДЕКЛАРАТИВНОСТІ ДО ПРИЙНЯТТЯ КОНКРЕТНИХ РІШЕНЬ
З часу набуття незалежності України усвідомлення небезпеки поглиблення сучасної екологічної кризи зумовлює актуальність пошуку різноманітних чинників підвищення рівня загальної культури в суспільстві, екологічної культури як одного з її виявів та еколого-правової культури як результату впливу правових норм на свідомість громадян.
Філософські, етичні, соціальні, психологічні, соціологічні, політичні, економічні, організаційні, власне екологічні, законодавчі та інші проблеми еколого-правової культури досліджували такі вчені радянського періоду та сьогодення, як В. Андрейцев, Г. Балюк, П. Гвоздик, Б. Єрофєєв, О. Казанник, С. Кравченко, М. Краснова, В. Крисаченко, В. Петров, М. Реймерс, М. Хилько, Ю. Шемшученко та ін. Окремих аспектів екологічної та еколого-правової культури частково торкалась і авторка цієї статті [13]. Однак культурна функція екологічного права потребує свого обґрунтування та висвітлення, тому метою цього дослідження є виявлення науково-теоретичних та законодавчих підходів до розуміння еколого-правової культури як важливого інструмента екологічної політики в нашій державі та внесення пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства. Розкриттю мети дослідження сприяло вирішення таких завдань: аналіз наукових, політико-концептуальних підходів і чинного законодавства для з’ясування сутності культурної функції екологічного права.
Формування в Україні еколого-правової культури як відокремленого явища правової дійсності слід пов’язувати із визнанням самостійності з точки зору теоретико-правового обґрунтування та втілення у практичну (правозастосовну, дослідницьку, освітянську) діяльність норм екологічного права як галузі права, сфери наукових знань та навчальної дисципліни. На теренах колишнього Радянського Союзу цей факт було визнано під час
проведення «круглого столу» на юридичному факультеті Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова у 1987 р. [7, с. 33 — 57]. З того часу екологічне право України в системі права нашої незалежної держави посідає одне з найважливіших місць, адже характеризується відокремленим предметом правового регулювання, сукупністю методів, об’єктів у всьому різноманітті їх правових режимів, практичною необмеженістю суб’єктів екологічних правовідносин, специфічністю принципів та функцій. Поряд з переліченими найважливішими системоутворюючими чинниками даної галузі є й розвинена система екологічного законодавства та державний інтерес, спрямований на вдосконалення усієї сукупності еколого-правових норм, які регулюють природоресурсні, природоохоронні та антропоохоронні (у сфері екологічної безпеки) відносини, та екологізацію норм інших галузей законодавства.
Через те, що сучасний екологічний стан в нашій країні та загалом на планеті вважається кризовим, а процес екологізації суспільного виробництва за останнє півстоліття поширився на все законодавство і право, вчені в теорії права висловлюють думку про те, що поряд з класичними функціями — регулятивною, охоронною, превентивною — право виконує культурну [5, с. 158; 16, с. 69 — 71, 340 — 344], культурно-історичну та ідеологічно-виховну [14, с. 239] чи виховну [15, с. 329] та ідеологічну [5, с. 158; 8, с. 21] функції, а також екологічну функцію [15, с. 332 — 333]. В свою чергу в теорії екологічного права перелік його функцій охоплює превентивну, регулятивну, охорону, виховну екологічну, природоохоронну та антропозахисну [1, с. 26]. Серед аспектів дослідження основних напрямків впливу джерел права на суспільні відносини особливе значення має ідеологічний, оскільки джерела екологічного права виконують ідеологічну функцію [4, с. 264]. Ідеологічні гарантії забезпечення екологічних прав громадян, на думку Ю. Шемшученка, поєднані з правильною орієнтацією особистості, володінням населенням науковим світоглядом у сфері екології, свідомим використанням цього світогляду в інтересах всього суспільства, що залежить від зростання рівня
екологічної культури особистості, та формуванням її ідеологічної зрілості [17, с. 28].
На думку С. Кравченко, в екологічній культурі вбачається культура усіх видів людської діяльності, пов’язаної з пізнанням, засвоєнням та перетворенням природи [9, с. 39]. Ставлення людини і людства до природи як до середовища свого існування базується на високих морально-етичних засадах духовності людства минулих часів і визначається традиційними звичками, характерними для нашого народу [10, с. 167]. Незважаючи на те що термін «екологічна культура» вперше з’явився у 20-х роках ХХ ст. у працях американської школи «культурної екології» [11, с. 212 — 213], норми екологічного права виконують культурну функцію.
Не втратила своєї актуальності думка В. Петрова про те, що зміст екологічної культури відображається у Конституції [12, с. 94]. Конституційні положення про людину, її життя і здоров’я як найвищу соціальну цінність, сприяння держави консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності — це найбільш вагомі правові засади культури, які відображають її зміст. Водночас засадами еколого-правової культури є норми, які закріплюють обов’язок держави із забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги, права кожного на безпечне довкілля, відшкодування заподіяної порушенням цього права шкоди і вільний доступ до екологічної інформації, а також обов’язки не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (статті 16, 50, 66 Конституції України та ін.).
Залежно від суб’єктного складу зазначених суспільних відносин та з огляду на систему екологічного права особливої актуальності набуває екологічна культура законотворчої діяльності, управління, господарської діяльності, навчального процесу, наукової діяльності, правозастосовної діяльності, залучення громадськості до прийняття екологічно важливих рішень, адже еколого-правова культура є й частиною правової культури. Так,
відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» підвищення екологічної культури суспільства і професійна підготовка спеціалістів забезпечуються загальною обов’язковою комплексною освітою та вихованням у галузі охорони навколишнього природного середовища, в тому числі в дошкільних дитячих закладах, системі загальної середньої, професійної та вищої освіти, підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів. Екологічні та еколого-правові знання є елементами екологічної культури як сукупності різних підходів до освоєння природи з точки зору її цінності на духовному (інтелектуальному) і матеріальному (практичному) рівнях, а також елементами екологічного світогляду, для якого характерні екологічний стиль мислення, а також наявність екологічної та еколого-правової культури, забезпечення законності та правопорядку в нашій державі, подолання споживацької психології у використанні природи [12, с. 95].
Наукові підходи до поняття та змісту екологічної культури, на думку В. Андрейцева, містять дві основні концептуальні позиції. Перша розглядає екологічну культуру як виключно явище духовне, свідоме, що базується на відповідному ставленні людини до навколишнього середовища, пов’язане з необхідністю формування екологічного мислення, спрямованого на раціональне, розумне використання природних ресурсів; згідно з другою екологічна культура — це діалектична єдність духовного і практичного (матеріального), що виявляється в освоєнні природи з урахуванням відповідної шкали цінностей з точки зору задоволення екологічних потреб суспільства [2; с. 69]. Наукові дослідження з проблем екології, законодавство, звичаї, традиції, лекційна пропаганда наукових знань, на думку О. Казанника, належать до об’єктів духовної культури, а перетворені людиною ландшафти, технічні споруди природоохоронного призначення, заповідники — до об’єктів матеріальної [6, с. 12].
Законодавець включає до культурних цінностей і деякі об’єкти навколишнього природного середовища. Згідно з Основами законодавства
України про культуру від 14 лютого 1992 р. до культурних цінностей віднесено об’єкти матеріальної і духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення (ч. 1 ст. 14), але не враховується той факт, що перелічені об’єкти нерозривно пов’язані з навколишнім природним середовищем. Відповідно до ч. 1 ст. 18 Основ для задоволення потреб громадян у самодіяльній творчості, організації їх відпочинку та дозвілля створюються серед іншого парки культури та відпочинку. Зазначені об’єкти, по-перше, знаходяться на землях житлової та громадської забудови згідно з нормами Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р. та Закону України від 16 листопада 1992 р. «Про основи містобудування». По-друге, зазначені парки можуть входити до складу природно-заповідного фонду за Законом України від 16 червня 1992 р. «Про природно-заповідний фонд України» (ст. 21).
Законом України від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини» до об’єктів культурної спадщини належать поряд із спорудами та комплексами як самостійними типами культурної спадщини також визначні місця — зони або ландшафти, природно-антропогенні витвори, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду (ч. 1 ст. 2). Як об’єкти культурної спадщини окремо виділено об’єкти садовопаркового мистецтва — поєднання паркового будівництва з природними або створеними людиною ландшафтами, а також ландшафтні — природні території, які мають історичну цінність (ч. 2 ст. 2). В екологічній культурі слід вбачати не тільки рівень екологічної свідомості, а й практичну людську діяльність як результат осмисленого, розумного, гуманного чи, навпаки, спонтанного, антигуманного ставлення до навколишнього середовища [2, с. 69]. Усі без винятку природні об’єкти як об’єкти еколого-правової охорони, використання і відтворення слід вважати об’єктами матеріальної культури та водночас — джерелами духовної культури.
Таким чином, норми екологічного права впливають на формування еколого-правової ідеології в суспільстві та розвиток еколого-правової психології, еколого-правову свідомість та еколого-правову культуру кожної людини. Механізм правового забезпечення екологічної політики спрацьовує саме через екологічне право, він є об’єктом дослідження еколого-правової науки та віднаходить свою об’єктивацію в еколого-правовій освіті [1, с. 10]. В основу формування екологічної політики держави слід покласти реформування існуючої системи екологічного законодавства з проведенням його систематизації, адже багато в чому правова культура юриста, на думку Г. Балюк, залежить від повноти отриманих знань та ефективності їх застосування у професійній діяльності [3, с. 5]. Важливого значення на сьогодні набуває орієнтація екологічної політики нашої держави на гармонізацію національного законодавства із законодавством Європейського Союзу, імплементацію міжнародно-правових норм, які приймаються світовим співтовариством, у чинне законодавство України.
Отже, кінцевим результатом процесу реалізації екологічним правом культурної функції є формування еколого-правової культури як суспільного явища, показника ефективності екологічної політики держави, суб’єктивного чинника, що визначає спрямованість дій, діяльності посадових осіб при прийнятті екологічно значущих рішень та поведінки громадян під дією норм екологічного права. Оскільки екологічна і еколого-правова культура зумовлюють виживання людства та залежать від рівня загальної культури, є цінностями життєзабезпечувального характеру, за екологічним правом слід визнавати культурну функцію. Крім цього, на наш погляд, є підстави розпочати дослідження з метою обґрунтування наявності і культурологічної функції екологічного права.
Література
Х. Андрейцев, В. І. Екологічне право: курс лекцій: навч. посібник для юрид. фак. вузів / В. І. Андрейцев. — К.: Вентурі, 1996. — 208 с.
2. Андрейцев, В. І. Правові аспекти екологічної культури / В. І. Андрейцев // Вісн. Київ. ун-ту. Сусп.-політ. науки. — К.: Либідь, 1991. — Вип. 1. — С. 69 — 75.
3. Балюк, Г. І. Екологічне право України: конспект лекцій у схемах (Загальна і Особлива частини): навч. посібник / Г. І. Балюк. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 192 с.
4. Гвоздик, П. О. Ідеологічна функція джерел екологічного права / П.О. Гвоздик // Університ. наук. записки. — 2011. — № 3. — С. 264 — 270.
5. Загальна теорія держави і права: підручник для студ. юрид. вищ. навч. закл.] / М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін.; за ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О.В. Петришина. — Х.: Право, 2010. — 584.
6. Казанник, А. И. Правовые проблемы повышения экологической культуры в СССР / А.И. Казанник // Правоведение. — 1989. — № 3. — С. 11 — 21.
7. Концепция экологического права. Материалы «круглого стола // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 11 «Право». — 1987. — № 5. — С. 33 — 57.
8. Котюк, В. О. Загальна теорія держави і права: навч. посібник / В. О. Котюк. — К.: Атіка, 205. — 592 с.
9. Кравченко, С. Н. Социально-психологические аспекты правовой охраны окружающей среды / С. Н. Кравченко. — Львов: Изд-во при Львов. гос. унте «Вища школа», 1988. — 156 с.
10.Краснова, М. В. Компенсація шкоди за екологічним законодавством України (теоретико-правові аспекти): монографія / М. В. Краснова. — К.: Вид.-поліграф. центр «Київський університет», 2008. — 439 с.
11.Крисаченко, В. С. Екологія. Культура. Політика: Концептуальні засади сучасного розвитку / В.С. Крисаченко, М.І. Хилько. — К.: Знання України, 2002. — 598 с.
12.Петров, В.В. Экология и право / В. В. Петров. — М.: Юрид. лит., 1981. — С. 224.
13.Позняк, Е. В. Соціально-правові аспекти екологічної культури в Україні / Е.В. Позняк. — Часопис Київ. ун-ту права. — 2010. — № 4. — С. 250 — 255.
14.Скакун, О. Ф. Теорія права і держави: підручник / О. Ф. Скакун. — К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2009. — 520 с.
15.Теорія держави і права. Академічний курс: підручник / за ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. — 2-е вид., переробл. і доповн. — К.: Юрінком Інтер, 2008. — 688 с.
16.Теория государства и права: учебник для вузов. — 2-е изд., изм. и доп. / под ред. проф. В.М. Корельского и проф. В.Д. Перевалова. — М.: Изд. группа НОРМА — ИНФРА • М, 2000. — 616 с.
17.Шемшученко, Ю. С. Правовые проблемы экологии / Ю. С. Шемшученко. — К.: Наук. думка, 1989. — 232 с.
