CC BY
51
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2011, ВИП. 2
простори.
Отже, Україна конче потребує нових системних рішень, які будуть спрямовані не лише на підтримку наукових досліджень, а і на створення нової парадигми суспільно-економічних відносин, орієнтованої на виробництво нових знань і використання нових технологій.
Список використаної літератури
1. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального
прогнозирования / Д. Белл. - М.,1999.
2. Степин В.С. Теоретическое знание / В.С. Степин. - М.,2000.
3. The Age of Social Transformation / Р. Drucker // The Atlantic Monthly. - 1994. -№ 274. - P.53-80.
4. Юдин Б.Г. Наука в обществе знаний.
5. Семиноженко В. Україна в 2020 році: дві версії [електронний ресурс] / В. Семиноженко. - Режим доступу: www.ukurier.gov.ua
6. Commision comments on research infrastructures and the ERA // Cordis focus Supplement. - 2001. - N 169. - P. 1-2.
Стаття надійшла до редакції 5.09.2011р
I. G. Onishchenko
SCIENCE AS A TOOL FOR ENSURING'S SOVEREIGNTY.
Science as one of the most important component of society development is considered in the article. The author focuses on the specific features of the scientific activity. The role of the technology and information for the developed countries is studied here. The author reveals the importance of science support in Ukraine.
Key words : science, scientific activity, communications ,competitiveness.
УДК 130.2+18
О. П. Поліщук
ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА УКРАЇНИ НА МЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ: ВИКЛИКИ І
ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ
Порушено питання про провідні риси українського національного характеру і стверджується про домінування ідеалу прекрасного в українській національно-культурній традиції. Витоками цього вважається наразі не сентименталізм як наріжна риса українського національного характеру, а розвинутий естетичний сенситизм.
Ключові слова: національний характер, національно-культурна традиція, естетичний ідеал, прекрасне, естетизм, естетичний сенситизм.
«Камо грядеши?» - таку думку далеких пращурів хочеться взяти за наріжну думку даної розвідки, бо повсякденні реалії життя пересічної людини в Україні на межі тисячоліть викликають певне занепокоєння, оскільки можна стверджувати про девальвацію, як видається, основи української національно-культурної ідентичності -поступове зникнення власної художньо-естетичної традиції. І подібне зумовлене не стільки зносинами з російською, польською, угорською чи австрійською національно-культурними естетичними традиціями, з боку яких українською культура зазнала певного впливу за період формування та розвитку Російської імперії, Речі Посполитої чи Австро-Угорської імперії. Значно глибших видозмін вона зазнала, на наш погляд, внаслідок уніформізму за часів Радянського Союзу і глобалізаційних процесів, до яких
18
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2011, ВИП. 2
нині залучена Україна (мас-медійний ресурс, рекламні подання тощо).
Проте наголосимо, що будь-яка культура за умов соціальних (економічних,
політичних) трансформацій, зазнаючи тиску з боку «магістральних» культур, не втрачає власну ідентичність тільки за умови поціновування національних культурних надбань. Опертя на таку «точку опори» дає змогу не тільки не втратити самоповагу і «волю до життя», а й динамізувати соціальне життя, адаптувавшись до викликів глобалізації, та зайняти внаслідок цього вагоме місце серед сучасних «світових гравців». Як приклад можемо, наразі, навести історію входження у сучасний культурний простір Японії, як спільноти перехідного типу: для неї національна культурна традиція - підмурівок успішного переходу від феодалізму до постіндустріального суспільства за стислі строки. Подібне маємо й в Китаї, Індонезії, Південній Кореї та інших «малих економічних драконів» сучасності. Але слід пригадати й «точку старту» Італії та Іспанії - одних із теперішніх «грандів» не лише Європи, а й світу. Показовим видається, що ані на межі ХІХ - початку ХХ століття, ані в першій половині цього століття вони не ще були «стратегічними гравцями» на європейських теренах.
Відтак, метою даної розвідки є розгляд здобутків художньої культури України на межі тисячоліть через призму української національно-культурної естетичної традиції. Звернемось до деяких фактів, проаналізувавши здобутки української архітектури, музики, образотворчого мистецтва другої половини ХХ - початку ХХІ ст.
При дослідженні будемо спиратися насамперед на праці М. Бахтіна,
І. Бондаревської, Г. Г ачева, А. Канарського, в яких здійснено глибокий аналіз національно-культурної традиції як естетичного феномена і підкреслюється значущість естетичного компонента людського світогляду й життя загалом на духовний розвиток нації. Зацікавлюють й напрацювання О. Донченко, Ф. Кессіді, С. Кримського, Ю. Романенка тощо про специфіку психічного складу, мислення чи ментальності як провідних характеристик неповторності кожної нації. Ідея про кордоцентризм як одну із наріжних рис українського національного характеру і культури загалом (М. Попович, Д. Чижевський, С. Ярмусь тощо) теж виступає однією з наріжних для даного дослідження.
Варто наголосити, що українська архітектура у 50-70-х рр. минулого століття характеризується прагненням до величної репрезентації образів і застосування різноманітних декоративних засобів, в тому числі традиційну для України лицювальну кераміку (коли йдеться про центральні вулиці великих міст, насамперед столиці). І широкого вжитку з другої половини 50-60-х рр. набувають так звані типові проекти, а з 70-х рр. - ще й типові блоки-секції збірного домобудівництва [10, с.506]. (Достатньо наразі пригадати кінофільм «З легким паром» Е. Рязанова, щоб зрозуміти, яким при цьому став подекуди «життєвий світ» пересічного мешканця Радянського Союзу).
В цей час мала місце функціональна доцільність планування, лаконізм форм, мінімалізм чи відсутність декору у масовій житловій забудівлі та реалізація естетичного ідеалу піднесеного (величного) у громадських і транспортних спорудах. Водночас інтерес до архітектури малих форм і архітектурних ансамблів досить незначний. Така ж тенденція спостерігалась й в наступні роки. В сучасній Україні маємо таку ж картину: садибна забудівля практикується не широко й має елітарний характер поширення; не доводиться говорити про створення значної кількості архітектурних споруд, які можна було б віднести до пам’яток архітектурного мистецтва; озеленення на художніх засадах середовища безпосереднього проживання має, зазвичай, місце тільки стосовно громадських закладів і територій (але досить обмежених) або у приватній елітарній забудівлі тощо. Тому можна стверджувати про домінування уніформізму й функціоналізму, як принципів архітектурної культури України протягом другої половини минулого століття. (Проте вкажемо, що витоки
19
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2011, ВИП. 2
такої тенденції сягають попереднього часу, коли внаслідок індустріалізації почала значно збільшуватись чисельність міст і міського населення наприкінці ХІХ - у першій половині ХХ ст. Винятком, на наш погляд, можна вважати створення будівель та їх декору за часів модерну, але зауважимо, що така забудівля мала елітарний характер, наприклад, будинки архітектора В. Городецького). Наразі можна констатувати поступове нівелювання цінності ідеалу прекрасного і принципу декоративності у масовій забудівлі приватного чи громадського спрямування.
Творчість українських композиторів наприкінці 40-х і 50-х рр. минулого століття мала переважно героїко-патріотичну тематику (відтак, культивувалися ідеали піднесеного та героїчного), і найбільшою популярністю відзначалися оперний та симфонічний жанри (наприклад, «Молода гвардія» і «Зоря над Двіною» Ю. Мейтуса, «Милана» і «Арсенал» Г. Майбороди, «Богдан Хмельницький» К. Данькевича, «Заграва» А. Кос-Анатольського). У симфонічній творчості переважали наразі програмні поеми і сюїти. Але у вокально-симфонічних творах, проте, знаходить подальший розвиток традиція українських хорових творів. В галузі романсу теж фіксується зростання значущості суспільної тематики, до того ж він збагачується лірико-драматичними монологами, гімнами, ліричними і сатирико-жартівливими піснями. Дана тенденція продовжується у 60-70-х рр. ХХ століття, але спостерігається й інтерес до здобутків світової класичної музики та оволодіння сучасними засобами музичної виразності, а також зацікавлення фольклором [10, с.517]. В оперній творчості, окрім історико-революційної і патріотичної тематики посилився так званий лірико-психологічний напрям, створювались моноопери (зокрема «Брати Ульянови», «Ріхард Зорге» Ю. Мейтуса, «Тарас Шевченко» Г. Майбороди, «Загибель ескадри», «Мамаї», «Ніжність», «Крізь полум’я», «Пам’ятай про мене» В. Губаренка, «У неділю рано зілля копала» В. Корейка, «Десять днів, що сколихнули світ» М. Кармінського тощо). В опереті переважала сучасна тематика, а пісенному і хоровому жанрах - лірика. В цей час помітного розвитку досягла українська естрадна музика (Е. Ханок, І. Шамо, Ю. Шамо, І. Поклад та ін.). Показовим видається, що в середині 70-х рр. ХХ століття в Україні діяли: 6 оперних театрів, оперні студії при 7 музичних закладах (театри, консерваторії, інститути), музично-драматичні театри й філармонії у всіх обласних центрах, 23 професійних музичних колективів, Укрконцерт, Музичне товариство УРСР, спілка композиторів, 3 консерваторії, 1 музично-педагогічний інститут, 33 музичних та 26 культосвітніх училищ, 939 дитячих музичних і художніх шкіл [10, с.518-519]. Відтак, можна стверджувати про широке побутування у професійній музичній культурі часів Радянського Союзу насамперед ідеалів піднесеного, героїчного, ідеали ж прекрасного, комічного мали менший ступінь поширення. Крім того, варто звернути увагу ще й на такий момент: поступово захоплення музикою стало набувати елітарного характеру. Ерудованість щодо здобутків світової і національної музики ставала притаманною тільки окремим особистостям. Зокрема, знайомство з багатством пісенного національного спадку демонстрували переважно професіонали та ентузіасти. (Співати наші співвітчизники прагнули передусім «на свято», і репертуар таких «співів» засвідчував досить неглибоке знання надбань української музичної культури, як професійної, так і народної. Схожий був й рівень ознайомленості зі здобутками інших культур, передусім російської, англійської, італійської).
А що ж маємо на сьогодні в музичній культурі України? В сучасних умовах елітарна музична культура так само тяжіє до піднесеного і значно рідше до прекрасного. Однак, масова музична культура, як ближча до широкого загалу, не тяжіє загалом до опертя на кращі надбання національно-культурної естетичної традиції. Українська естрада має, насамперед, «російськомовне обличчя», відтак, призвичує слухача не тільки до неукраїнського мелосу, а й інших світоглядно-ціннісних орієнтирів. (Варто пригадати, як приклад, творчість актора, режисера й співака
20
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2011, ВИП. 2
A. Данилка - «Вєрка Сердючка» - котрим використовується комізм при репрезентації своїх шлягерів, але про опертя на українську національну музичну традицію і створення композицій-вистав на засадах прекрасного в даному випадку навряд чи можна говорити. Або ж пригадаємо доробок ще одного українського співака -
B. Павліка. Тут так само має місце репрезентація музичної традиції нашого сусіда -Туреччини). Поряд з розквітом української естради йде відродження й мистецтва кобзарів та лірників (М. Будник, В. Горбатюк, В. Єсипок, В. Нечепа та ін.). Однак, вкажемо: кобзарське мистецтво репрезентують насамперед музиканти-професіонали й воно не є відомим широкому загалу.
З дев’яностих років минулого століття проводиться значна кількість фестивалів та конкурсів, але значна їх кількість знову ж таки залучає незначну кількість слухачів через елітарну спрямованість і суто професійне спрямування. Варто звернути увагу, що в Україні нині діють 43 концертні організації, 139 художніх колективів, 6 оперних театрів, 3 театри оперети, 10 державних символічних оркестрів, десятки хорових і фольклорних колективів, 25 обласних філармоній [6, с.423]. Отже, можна вказати на зменшення музичних колективів (у порівнянні з радянським періодом) і зосередженість «музичних послуг» у великих містах. І хоча урбанізація має місце і в нашій країні все ж таки за межами «музичних послуг» залишається досить значна кількість мешканців України. Крім того, й у великих містах прагнення відвідати захід не поп-культури чи кіч-культури далеко не кожному притаманний: йдеться про подальшу елітаризацію музичної освіти й, відповідно, ознайомлення з кращими зразками світової музичної культури. Основним джерелом інформації для широкого загалу наразі стає телебачення та Internet-ресурс.
В українському живописі в 50-70-х рр. ХХ століття тема боротьби радянського народу за своє визволення була наріжною (М. Божій, О. Лопухов, І. Хмелько, В. Шаталін тощо). Але популярністю поряд з баталістичними творами користувалися й жанри портрету, пейзажу та побутовий жанр. Варто вказати на яскравий декоративний колорит і тонкий ліризм творів Г. Глюка, А. Горської, Т. Яблонської та ін. (Як видається, в даному випадку йдеться про опертя на національну естетичну традицію і надбання українського образотворчого мистецтва 20-х рр., коли у жанрі так званого народного станкового живопису створювались композиції, сповнені декоративної експресії: Т. Пата, М. Приймаченко, Г. Собачко-Шостак тощо, в декоративноприкладному мистецтві вирізнялись ліризмом й виразністю твори П. Верна, Я. Халабудного, Д. Головка та ін.). Звернемо увагу, в подальших роках саме звернення до жанрів пейзажу і портрету, а також абстрактного живопису є найхарактернішою рисою національного образотворчого мистецтва. Але поряд з опертям на естетичні ідеали прекрасного і комічного, властивих національно-культурній естетичній традиції, нині спостерігаємо все частіше звернення не тільки до них, а передусім до потворного, аніж до героїчного чи піднесеного (як популярних за часів тоталітаризму). І виразно, на наш погляд, спостерігаємо подальшу елітаризованість образотворчого мистецтва.
Ознаки елітарності за ступенем поширення демонструють, на наш погляд, й інші види мистецтва - скульптура, графіка (станкова), хореографія, театральне й декоративно-прикладне мистецтво. І це насторожує, якщо враховувати низьку обізнаність широкого загалу не тільки зі здобутками української, а й світової художньої культури загалом.
Відтак, в умовах глобалізації вагомим чинником духовного життя пересічного мешканця України стає, на нашу думку, не мистецтво, а масова культура і реклама. І причина цього - не стільки прагнення переорієнтуватися на цінності і здобутки інших культур, як необізнаність з власною художньою культурою та інформаційний тиск засобів ЗМІ (основна мета яких - це маніпулювання свідомістю широкого загалу з
21
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2011, ВИП. 2
певною метою).
Тому як підсумок вкажемо, що варто, по-перше, говорити про загрозу втрати національно-культурної ідентичності корінного населення України не стільки через асиміляцію з боку інших культур (через надмірну кількість запозичень духовного і матеріального плану), а через нівелювання власної національно-культурної традиції. Як приклад наведемо такий факт: фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» отримав 28 призів на кінофестивалях в 21 країні світу, але в 1975 р. на кіностудії ім. О. Довженка була знищена його єдина копія [12, 360]. І чи багато хто із земляків знає здобутки художників Михайла Бойчука, Катерини Білокур і Марії Приймаченко, скульптора й художника Олександра Архипенка, скульптора, режисера, сценариста і драматурга Іллі Кавалерідзе, заслуженого майстра народної творчості Галини Кучер, письменника Василя Ярошенка, співаків Володимира Гришка та Вікторії Лук’янець тощо?
Національна культура України формувалась впродовж не кількасот останніх століть, її витоки сягають значно древнішого часу. І оскільки національно-культурна ідентичність не втрачалась при тривалих зносинах з культурами, які прагнули її асиміляції, підкорення чи знищення, то наразі наявний був механізм подібної стійкості й резисторності до впливу інших культур, не залежно від того, про яку впливи йдеться: військову агресію, світоглядно-ціннісну експансію тощо. На наш погляд, не останню роль в національно-культурній традиції відігравав саме естетичний компонент.
По-друге, можна стверджувати: нівелювання зумовлене передусім не
врахуванням значущості естетичного начала в людському житті, характерного для української національно-культурної традиції, та його елімінуванням з повсякденного буття широкого загалу. І не варто, наразі, перейматися витоками подібного: урбанізацією життя сучасного цивілізованого суспільства, ідеологією й практикою тоталітаризму тощо. Важливим є дещо інше, а саме: створення реальних умов по підтримці національно-культурної естетичної традиції з боку держави, зокрема створення єдиної державної програми естетичного розвитку українського народу та її реалізації. В такий спосіб найдієвіше, на нашу думку, реалізовувати трансляцію національних естетичних ідеалів та цінностей за доби глобалізації та умов трансформації сучасного українського суспільства.
По-третє, необізнаність з надбаннями власної художньої культури сприяє формуванню у широкого загалу українського суспільства переконання у цінності ерзац-духовних утворень - міфологем та квазіідеалів масової культури, репрезентованих передусім теле- і кінопродукцією, рекламною та Internet інформацією.1 Відтак, постає необхідність широкого художнього просвітництва на теренах України.
Видається, що вагомий внесок тут можуть зробити насамперед меценати (варто пригадати громадський резонанс щодо подібних спроб Н. Задорожньої,
П. Жебрівського, В. Пінчука, Р. Штиня тощо).
1 Наприклад, в недільному виданні «Нью-Йорк таймс» комерційній рекламі відведено до 350 сторінок тексту. Засилля рекламних звернень на «блакитних екранах» призводить до того, що молодий американець щотижня мимовільно «споживає» їх близько трьох годин, а за рік таких інформаційних подань буває біля 30 000. Відтак, на момент закінчення школи молода людина продивиться вже 360 000 телевізійних рекламних заставок! Крім того, в радіо ефірі комерційні оголошення подекуди звучать близько 40 хвилин на годину! До того ж «рекламні наспіви» молодій людині пропонують також періодика і зовнішня реклама, поштові відправлення та реклама на транспорті, дошки оголошень та Internet, які впливають на емоційно-чуттєві стани, думки, смаки і ідеали пересічного американця. Схожа ситуація має місце й в інших розвинутих країнах світу. (Докладніше в нашій статті «Візуальні комунікації і культура мислення особистості у світлі національно-культурної традиції: естетичний аспект» / Поліщук О.П. // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності : альманах. -К. : Видавничий центр КНЛУ, 2004. - С. 115-121).
22
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2011, ВИП. 2
Список використаної літератури
1. Баранова Н.М. Естетична своєрідність національно-культурної традиції / Н.М. Баранова // Практична філософія. - 2004. - № 2. - С. 206-212.
2. Бойко Н.В. Моральнісний критерій оцінки сучасних явищ художньої дійсності / Н.В. Бойко // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої літератури: зб. наук. праць. - К.: Міленіум, 2003. - Вип. ХІ, Ч.1. - С. 199 -204.
3. Идеал эстетический // Краткий словарь по эстетике / под ред. М.Ф. Овсянникова. -М. : Просвещение, 1983. - С. 45-47.
4. Идеал // Философский словарь / авт.-сост. И.В. Андрющенко, О.А. Вусатюк,
С.В. Линецький, А.В. Шуба. - К.: А.С.К., 2006. - С. 308-310.
5. Кримський С. Національні архетипи / С. Кримський // Мала енциклопедія етнодержавознавства / Ю.І. Римаренко (відп. ред.) та ін. - К.: Довіра: Ґенеза, 1996. - С. 114-116.
6. Україна: повна енциклопедія / авт.-упор. В.М. Скляренко, Т.В. Іолева,
В.В. Мирошнікова та ін. ; худож.-оформл. Л.Д. Киркач-Осипова. - Харків: Фоліо, 2006. - 463 с.
7. Маляренко В. «Суд Води» Кам’яної Могили як перший відомий у світі судовий процес / В. Маляренко // Історія. Філософія. Релігієзнавство. - 2008. - № 1. - С. 6063.
8. Українська графіка ХІ - початку ХХ ст.: альбом / авт.-упор. А.О. В’юник. - К.: Мистецтво, 1994. - 328 с. : іл..
9. Щербаківський В.М. Українське мистецтво: вибрані неопубліковані праці / В. Щербаківський. - К. : Либідь, 1995. - 288 с.
10. Історія України : універсальний ілюстрований довідник / авт.-упоряд. В.К. Губарев. - Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2008. - 576 с., 8 арк. іл.: іл.
11. Донченко О. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення): моногр. / О. Донченко, Ю. Романенко. - К. : Либідь, 2001. - 334 с.
12. Стражный А.С. Украинский менталитет. Иллюзии-мифы-реальность
/ А. Стражный. - К.: Изд-во Подолина, 2008. - 384 с. : ил.
Стаття надійшла до редакції 5.09.2011
O. P. Polishchuk
THE UKRAINAN ART CULTURE IN THE PERIOD BETWEEN MILLENNIUMS: THE PROBLEMS AND THE PERSPECTIVES OF THE DEVELOPMENT
The article is devoted to the problem of the main feature of the Ukraine national character. And also it is considered the domination of beauty’s ideal is in national tradition. The development aesthetical sensitizm is its coursers but not sentimentalizm as the feature of the Ukraine national character.
Key words: national character, nationally-cultural tradition, beauty’s ideal, aesthetizm, aesthetical sensitizm.
УДК 845:12
С. В. Янковський
МІФ І СПІЛЬНОТА
В соціальних дискурсах міф позначає складову національної та соціально-культурної ідентичності, в соціальній антропології виконує операційно-оціночну функцію, яка втілює відмінні від дійсності преференції, переваги, сподівання, прагнення, бажання, в історії розглядається як протилежність достовірному
23
