CC BY
136
О. В. Брусакова
ДО ПИТАННЯ ПРО СПІВВІДНОШЕННЯ МОРАЛІ І ПРАВА У КОНСТРУЮВАННІ ОСВІТНЬОЇ РЕАЛЬНОСТІ
У рамках сучасних соціокультурних контекстів, які зокрема характеризуються і репрезентаціями моралі і права в освіті, особливої значущості набуває питання про співвідношення моралі і права у педагогічних відносинах. Не викликає сумніву і важливість дослідження питання про морально-правові відносини як чинника конституювання освітньої спільноти. Ця проблема не може не бути не пов’язаною із нагальними питаннями правової освіти, правового виховання та формування правосвідомості. Ускладнюється все і умовами глобалізації, де виникає проблема збереження національної ідентифікації у мультикультурному суспільстві.
Проблемам національного виховання багато уваги приділяли Г. Сковорода, К. Ушинський, Т. Шевченко, П. Куліш, І. Огієнко С. Русова та інші відомі вітчизняні філософи, педагоги і освітні діячі. Теоретичні підвалини національного виховання, яке водночас зберігає можливість реалізації у інтеркультурному діалозі, закладено ще німецькою класичною філософією, насамперед Й. Фіхте. Що стосується проблем правового виховання та формування правосвідомості, то їм також присвячено низку досліджень, зокрема, В. Андрущенка, Б. Бичка, О. Данільяна, О. Дзьобаня, Ю. Калиновського та ін.
Так, Ю. Калиновський зазначає, що « динамічний розвиток української держави неможливий без належного рівня правосвідомості й правової культури населення» [ 1, с. 169]. Саме рівень і характер правосвідомості та правової культури, на його погляд, є одними з чинників, що визначають якість і темпи державотворчого процесу в сучасній Україні. Можна стверджувати, вважає дослідник, що «...правосвідомість та правова культура суспільства здійснювали та здійснюють визначальний вплив на державотворчі процеси в Україні» [1, с. 169].
Отже, фахівці визнають важливість формування правової культури пересічного громадянина, проте незважаючи на зазначені наукові розвідки, питання про співвідношення закону, моралі та права саме в освітній площині не вирішене остаточно. Але ж саме ефективні виховні та освітні технології стануть запорукою виховання громадянина із високим рівнем правосвідомості.
Взагалі-то у процесі соціальних трансформацій особливого значення набуває й якість цілісної духовної культури людини, а ставлення до моралі та права є показником її рівня.
Як зазначає В. Малахов, « з одного боку всі ми начебто розуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого — моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого.» [ 2, с. 4]. Але все ж таки, констатує він, «.за будь-яких історичних умов людина відчуває потребу у вищих, незмінних ціннісних орієнтирах, які зміцнювали б її духовні сили, збагачували сенсом, визначали діяльну спрямованість життя» [ 2, с. 7].
Виходячи з цього, можна зробити висновок про те, що одне із основних завдань вихователя — зосередити зусилля на формуванні тих умов, які забезпечать формування культури, в тому числі правової. Її основою є правові знання, які сьогодні вже не повинні бути прерогативою вузького кола фахівців. Завданням фахівців, зокрема, є донесення необхідного мінімуму правових знань до кожного громадянина, а для цього фахівці повинні розробити чітку концепцію розуміння основоположних правових категорій, а також відповідне розуміння співвідношення моралі і права.
Виховний потенціал моралі і права в освіті достатньо потужній. Тут слід зосередитися на таких питаннях, як коеволюція моралі і права в освіті, та розробити комплексний підхід до правового виховання у сучасних освітніх реаліях.
Проблема становлення демократичної культури в Україні є надактуальною і базується перш за все на конституційних положеннях як пріоритетах загальнонаціонального розвитку. Простежується
взаємообумовленість існуючих конституційних норм в Україні та процесу становлення демократичної правової культури вітчизняного суспільства. Це знайшло віддзеркалення і в диспутах щодо підходів до розуміння права, закону як форми його існування та ін.
Отже, мораль і право як чинники оновлення змісту сучасного політичного і національно-патріотичного виховання у сучасній освіті, що існують не у відриві від правового виховання, набувають неабиякої актуальності.
Як уже зазначалося, розв’язання окреслених проблем неможливе без урахування сучасних соціокультурних контекстів, а саме глобалізаційного процесу, зокрема в освітній сфері. Відомий західний учений О. Гьофе відмічав, що «.глобальний характер має та суспільна форма, яка впорядковує спільне життя почасти схоже, почасти по-різному сформованих суспільств: самовизначена міжнародна правова спільнота» [ 3, С. 10].
Сьогодні набуває обертів інтеркультурний правовий дискурс, який не оминає і проблем співвідношення таких категорій, як мораль, закон та право у контексті сучасних освітніх реалій, що призводить до необхідності аналізу таких питань: співвідношення права, моралі та закону розглядається по-різному, і це залежить від типу праворозуміння. Основними з них є юридичний позитивізм, соціологічна школа права та природна школа права.
Слід зазначити, що кожний підхід має свої вади. І обрання якогось окремого у освітніх та виховних практиках не видається можливим. Так, класичний юридичний позитивізм виходить з ототожнення права і закону, а це припускає волюнтаризм держави; соціологічна юриспруденція розрізняє право і закон, відводячи останньому другорядну роль, оскільки права насамперед пов’язується із фактичними суспільними відносинами. Іншими словами, йдеться про ототожнення права і юридичної практики, а це не вирішує питання взаємозв’язку права і справедливості; сутністю природноправового типу праворозуміння є розмежування і критичне зіставлення права і закону з позицій принципів справедливості, але класичні
концепції природного права не завжди придатні для вирішення проблем правотворчої і правозастосовної практики.
З огляду на викладене, можна констатувати, що наявна тенденція зближення, конвергенції природноправових та позитивістських концепцій праворозуміння, прикладом якої є сучасний правовий позитивізм та сучасні концепції права, є шляхом оптимізації та підвищення ефективності правової освіти та правового виховання у рамках сьогоденного юридичного та освітнього полів.
На особливу увагу заслуговує питання про правову культуру, правове виховання, формування правосвідомості, шляхи виховання морально-правової культури в умовах сучасних освітніх реалій, оскільки вони є передумовою розбудови правової, демократичної держави.
Прагматизація педагогічних відносин нині потребує чіткого визначення релевантності моральних і правових регуляцій в освіті. Взагалі-то, актуальність проблеми педагогічних відносин у тематичному полі національної правової освіти та виховання зумовлена багатьма чинниками як практичного, так і теоретичного характеру та пов’язана з формуванням суспільства знань, контури якого все чіткіше проступають в Україні. Однією з умов суспільства знань є структурування освітнього універсаму, в якому педагогічні відносини набувають нового сенсу. Аналізуючи проблему сучасних педагогічних відносин взагалі, О. Разуменко [4] пов’язує це перш за все з тим, що до традиційних вимог, серед яких: вміння спроектувати педагогічний процес, організувати співробітництво, оперативно контролювати хід процесу тощо, долучається низка інновацій, спричинена реаліями інформаційного суспільства. Усвідомлення фундаментальної ролі інформації в житті людства, можливість розв’язання глобальних проблем на основі використання інформації і знань вимагають створення нових освітніх технологій, спрямованих на формування відповідальної особистості, яка здійснює свою діяльність у сучасному, якісно новому інформаційному середовищі та усвідомлює сутність інформаційних перетворень тощо.
Виходячи з реалій сьогодення, перед освітянами стоїть завдання формування школи майбутнього. Таке завдання вимагає перегляду наявної моделі педагогічних відносин у сучасній школі та врахування вимог, що ставляться до цих відносин. У традиційному сенсі педагогічні відносини розуміються як динамічна взаємодія, спілкування вихователів і вихованців, спрямована на досягнення поставленої виховної мети.
Педагогічні відносини у сучасній школі перш за все «повинні ґрунтуватися на єдності навчання, виховання та розвитку на основі цілісності й спільності та відтворювати нерозривний ланцюг взаємодій вихователів і вихованців, який тримається на принципах взаємоповаги, взаємодії, бажання та уміння вірити одне одному. Розглядаючи педагогічні відносини у сучасній школі, слід вести мову про зустріч перш за все як інструмент позитивних — освітніх, виховних, просвітницьких практик» [ 4, с. 134].
Тут доречно зупинитися на питанні «виховання як зустрічі”, яке у контексті духовного та правового виховання як однієї зі складових набуває особливого значення. Так, Е. Роттен розрізняє сім різновидів зустрічі: зустріч духовних поривань дитини з живими елементами навколишнього світу; зустріч керівника з підлеглими; сильного зі слабким; зустріч між батьками; зустріч людських внутрішніх сил із самою людиною; зустріч з поганим; зустріч з новим; зустріч зі створеним світом [5, с. 166]. Поняття зустрічі є центральною темою філософських розміркувань та педагогічних розвідок О. Ф. Больнова, який пише, що „поняття зустрічі стосується будь-якої царини людського буття, а надто — педагогічної, де це поняття промовляють майже побожним тоном” [5, с. 157].
Отже, виходячи з того, що ситуація зустрічі — це універсальна модель різних соціокультурних практик людини, доцільність використання її як ключового концепту освітньо-виховних практик не викликає сумніву.
Зважаючи на викладене можна констатувати, що питання про мораль і право у конструюванні освітньої реальності потребує подальшого дослідження. Проблема співвідношення моралі і права у структуруванні
сучасного освітнього простору також має бути вивчена. Водночас виникає необхідність в аналізі особливості сучасних педагогічних відносин з метою підвищення їх ефективності у контексті правового виховання, формування правової культури та правосвідомості громадян.
ЛІТЕРАТУРА
1. Калиновський, Ю. Ю. Правосвідомість українського суспільства: ґенеза та сучасність: монографія / Ю. Ю. Калиновський. — Х.: Право, 2008. — 288 с.
2. Малахов, В. А. Етика: навч. вид. / В. А. Малахов. — К.: Либідь, 1996 — 303 с.
3. Гьофе, О. Розум і право. Складові інтеркультурного правового дискурсу / О. Гьофе: пер. з нім. Л. А. Ситниченко, М. Д. Култаєвої . — К.:Альтерпрес, 2003. — 264 с.
4. Разуменко, О. О. Педагогічні відносини у сучасній школі: культурно-антропологічний аспект / О. О. Разуменко // Матер ХІІ Міжнар. наук. -практ. конф. «Освіта і доля нації. Школа і дитина у сучасних соціокультурних контекстах». — Х., 2001. — С. 206.
5. Больнов, О. Ф. Зустріч / О. Ф. Больнов, Л. А. Ситниченко. — Першоджерела комунікативної філософії. — К.: Либідь, 1996. — С. 157 — 170.
